У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також



Сторінка6/43
Дата конвертації03.11.2016
Розмір7.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

А поки що ми з Батьком прокидаємо стежки від порога до хліва, до клуні, до колодязя. Я Батькові Коцюбинського читаю. Що сніги випали великі, і Андрій Волик радо прокидає від порога стежку. Батько посміхаються тихенько подивовано. Така дитинна посмішка старої уже людини. Й кажуть: «І то треба так написать. Якби всю правду списав. Як воно і буває у світі».

Почалася морозяна іскриста біла зима. Від хати до хати стежки скоро попротоптували. Бо нехай і на хуторі, а не може людська душа серед білих снігів одірвано німувати. Від сусіда до сусіда слово проситься, від людини до людини слово через мур б’ється, а не оно через снігові замети на хуторі. Ступить один такий одважливець, першопрохідець, оком стежку кривулясту поміж кучугурами одміряє, установить да й шмагає, що через халяви у чобіт сніг насипається. А по першому сліду й інші уже сміло пішли. Сюди – туди. Так і стежка витворилась кривуляста. А скажіть, хіба буває стежка пряма-прямісінька. Рідко коли. Навіть стежка серед жита літньої пори, якою мала Харитя ішла.

Настали Різдвяні свята – найвеселіші свята у чистій первісній білости. І на хутори завітали колядники. Й також із вертепом. Із дитинства спогадалося. Як я виглядав у дворі колядників із вертепом і тішився невимовно віддалеки, що і до нашої хати ідуть, прошкують, не забулися, не минають. Але при наближенні вертепу я утікав у хату, ховався на печі. Боявся тих, що з хвостиками.

Тепер посміхаюсь зі свого дитячого перестраху. Та же їх легіон. Хвостики свої поховали і полюють невидимо.

Приходили брати і сестри, приходили родичі, навідувалися сусіди, поодинокі однолітки, котрі непоодружувані позосталися. Ніби ненароком, про свято зайшли, а направду – то мене провідать.

Обережненько так окільними стежками підступаються. Спершу про се, про те, про зиму та господарку говорить починають. А суть же то у синіх сутінках хати запитальними знаками гарцює. Аж поки дражливість моменту і ситуації не спонукує прибулого співрозмовця на мене погляд спрямувать. Прорив зроблено. Зіскок миттєвий:

– А чи надовго?..

– А допоки відпусточка?..

– А хіба не можна би було сюю відпусточку на літо перенести да коло моря посмажиться?..

Чи то насміх а чи направду декому із хуторян здавалося, що я до того кодла уже належу, котре біля моря смажиться. Гай-гай! Свята наївносте, чи ж у здогад комусь прибіжить, що замишляється уже, у звивинах чиїхсь означено: мізки мої на пательні смажиться будуть.

Відповідати завжди на приставання марудно. Правди не скажеш, а на ухильні відповіді я не мастак.

І хоча не в ореолі суспільного утвердження, а навпаки у суспільнім відторгненні, потайки ніби, повернувся я, а все одно мою при­сутність на хуторі вдома Батько й Мати зустріли радісно і привітно.

Мати невимовно раділи, тішилися, що за стільки літ я уперше з ними святкую Різдво. Як часто, бувало, Мати мені зізнавалися:

– Як свято прийде, то не раз слізьми обіллюся я, сяду у куточку і плачу. Що чиїсь діти з матерями удома святкують, а тебе нема.

Вже іншого разу зізнавалися мені Мати:

– А нащо ти вибрав собі таку долю. Жив би, як усі люде. Жив би удома. Котриє дома, то кабанця щороку, а то і два заколюють. А ти ніколи кабанця не заколеш…

Раділи й Батько в таїні серця свойого, якби направду поверненню блудного сина. У Батьковій душі зроджувалася й визрівала потаємна надія, що я зостануся вдома назавжди.

До сього часу з батьками перебувала старша сестра Марта. По войні Марта засиділася у дівках, і думала, що й так воно буде. Але от знайшовся удівець у літях, старіший за Марту, і за півроку перед тим Марта вийшла заміж. Ще й весілля невеличке справили.

Ізнов написалось, та й спогадалось.

Як і Марта мені зізнавалась. Що уявлялось, видилось їй моє весілля. Що у мене на весіллі неодмінно труби, духовий оркестр гратиме. І це буде звучати дуже пишно. «Шо тобі», – висновувала Марта.

Ах, сестро, сестро! Тобі хоч яке а весілля справили. Мені ж ніякого. Весілля моє злі підступники, чекісти у смуток, у трагедію іще одного життя перетворять.

Була, біля родинного вогнища процвітала велика сімейка, а з відходом Марти нікого з молодших не позосталося – самі Батько й Мати зосталися. І затужили Батько сильно. Що після них хата не втримається і хутір розпадеться. І пощезнуть із Землі найвищі для Батька цінности. Тому то Батько зрадніли невимовно також. А мо’, а мо’ і станеться наперекір неочікуваному, що я удома засяду, і буде при кому їм віку добувати.

Тепло Батькової надії заструменіло у піднебеснім просторі на хуторі. Й мою сутність огорнуло лагідною родинною прихильністю.

День за білим днем ховався і щезав, потавав у далечині того простору, який ми називаємо минулим часом. А так воно і є, що аби-но рік новий почавсь, аби-но свята збігли, то й рік побіг непомітно. Отак і життя людське збігає.


У кінці, на завершальнім простуванні свята люди не так часто, усе рідше заходили у нашу хату. І я мав можливість віддатися цілковито тиші, самоті й осмисленню, художньому осмисленню забачених світів. Це уже був творчий настрій. І Батькова – Материна присутність огортала мене лагідно. Що наче і вони були співтворцями того, що у важкім труді мислі наближалося зі світа і клалося у слові на біле поле паперу.

Це був найсвітліший період моєї творчости. Уявіть собі. Доволі іще довгий зимовий вечір. У хаті тепло. Батько біля грубки сидять. І кішечка чорно-біла до грубки притулилася кожушком своїм. Кожушок кожушком, своє вбрання гріє, але не так, як тепла грубка або піч. Нагрітий, розпечений камінь він лоскітно манливий для кожного живого сотворіння. Мати вишивають щось – рушник чи наволочку.

На столі гасова лямпа. Од лямпи у хаті стоїть затишне тихе світло. Я сиджу за столом і пишу свого першого у житті романа. У тиші отчого дому як б’ється думка моя, зі світів далеких, зі стіп злежаности моєї пам’яти, із минулого й із майбутнього збираються художні образи та ідеї, щоб покластися на папір у слові. Час від часу я відриваю від стола і зводжу погляд угору. Мої очі зустрічаються із тривожними очима Батьковими – Материними. Вони дивляться увесь час, постійно звернені на мене. Вони помагають мені писати. Від груби на мене дивиться кішечка, її очі у миттєвостях світяться зеленими вогнями. Я видивляюсь сині тіни по кутках і бачу, впізнаю там душі своїх предків. Вони помагають мені писати.

Інколи я перериваю писання. І миттєво закриваю списане білим папером. Це коли загупотить у дворі, клямка кляцне, двері сінешні, а затим і хатні у рипові від несподіванки подивуються, і в тепло хати увірветься холодний повів, а відтак постане і гість. Дядько Михаїл-євангелист. Тоді уже писання нема. Ми усі разом цілий вечір вислуховуємо заворожено біблійні сюжети. І подивовується у затишнім лямповім світлі наша хата. Що ось і у неї увійшли да й станули, засяяли події далеких полуденно східних країв, події благословенної Галілеї…

Іншого разу гостем вечірнім може бути хтось із ближніх сусідів, наприклад, Іван Ковшовий, друг дитинства, також одинак Павло.

Зрідка о вечірній порі причовпеться поштарка Настя, принесе газету Батькові чи мені листа. Настя неодмінно підступиться до столу, посягатиметься перегортати папір, а натрапивши на списане, якусь мить видивлятиме рядки, потому скаже:

– Ну, як воно. Щось пишемо?..

– Та… – відкажу відчепно я, заминаючи запитальну ситуацію.

Але випадки, коли люди надходили і надавали вечорові зінакшеного спрямування, були рідкісними. Й вони не порушували одностайности творчого пульсування моєї свідомости.

Якщо протягом вечора я напишу сторінку, то цим був дуже втішений. Але сторінка до сторінки, і по якихось тижнях моя плюскла легенька папка стала, почала помітно оддучуватися. Й це надавало моєму спрямуванню маленької певности, що щось із того і може вийти. І труди мої з кожним днем ставали щораз важчими.

Аж одного разу тихенько підступилися до мене Мати:

– А нехай би ти писав щось коротеньке. Щоби не так тяжко, а лекше…

А потому якось і Батько підступились:

– А ти не їдь із дому уже нікуди. Нащо тобі та робота…

Батько кивнули на мою папку:

– Та же пишеш щось, то щось і заплатять. А і у нас гроші будуть – навесні бичечка здамо…

– Ні, тату, за те, що я пишу, мені не заплатять… А і вдома то як буть…

Я мав на увазі, що не зареєстрований, не замельдований. Якщо замельдуйся у Батьковій хаті, міркував собі, то прискіпуватимуться, чого не працюєш, а ще вищу освіту маєш. Це був час, коли кожний громадянин був зашорений, загнузданий був між пропискою а роботою. Без прописки не брали на роботу, а без роботи не давали прописки.

Після Батькових слів я замислився над своїм становищем у світі. І раптом відчув, що великий страх зійшов на мене. Що я влади боюсь іще сильніше, як отой нажаханий тремтячий мужичок у Достоєвського. «Я властей боюсь».

Я у проміжках між писанням замислювався: ізвідки зійшов на мене цей страх, що не знаходив я сил і засобів до його подолання. І чому саме в елегійнім затишку отчої хати. Й не раз доходив висновку, висновував, що страх цей передано мені у спадок, й зродився він великою мірою на генетичному рівні. У мені глибоко бриніло відчуття рідної землі. Але сутність моя не мала волі на своїй землі. І ближчі предки мої не мали волі на рідній землі. Моя сутність уже належала художній творчости. Через мою свідомість уже переходили романні сюжети, переходили товпи образів і художніх ідей. Але виглядало так, що це справа не суспільна, а цілковито моя приватна. Що поклик творчости – се цілковито виплід моєї фантазії. Мені потрібні були умови для творчости і засоби для існування. Але се не передбачалось правилами творчости, сказати б, правилами гри. Творчість суперечила установленим правилам несення громадянської повинности.

Далі. Я уже відчув і осягав, що таке правда у житті і у мистецтві. І я хотів, я повинен був писати тільки правдиві твори. А це не узгоджувалось із приписами соціялістичного реалізму. І я знав, що за такі писання мене чекає одне осудження, і я можу бути скараним. Але той, хто відчув у собі оте солодке бриніння внутрішньої свободи, уже не може інакше. Хіба зі страху повинен зінакшитись. Але це вже буде зовсім інша особистість й інша сутність. І поклик творчости одійде. І витвір такої особистости – це вже буде ремесло на замовлення, але не утвір художньої справжности.

Отже, суспільна ситуація, у яку поза моєю волею вписувалися дні мого земного перетривання, аж ніяк не сприяла реалізації власних можливостей. І я передчував, що покладений на мою сутність Божий дар може бути закопаний. Ах, да чи ж не один високий дар переді мною уже був погублений, закопаний суспільним людським окруженням! О тім не раз розмишляв я.

Епоха Микити Хрущова уже скінчилася, завершилася, хоча «хрущовська відлига» за інерцією ніби іще тривала. У суспільнім і культурнім життю уже пульсували зрухи нового жорстокого спрямування. Але ці зрухи учинялись і діяли іще потаємно, сховано для нас. І ми продовжували у новому уже дні жити іще учорашнім днем, забуваючи про обачність, безпеку і самозахист. Наші дії, слова, думка наша і уявлювання наші розгорталися на полі учорашнього дня. І гадки ми не допускали о тім, що за нами уже стежать. За нами полюють. І скоро заскочать нас зненацька. А ми до того не будемо готові.

Я, наприклад, іще певно і розлого розмірковував собі, що у великому місті, у столиці то іще можна було б певною мірою реалізувати свою художню справжність. Адже у Москві, частково у Київі з’являлася, засвічувалася правдива і обмежено правдива література як із минулого, що поволеньки поверталося із забуття і заборон, так і в пульсаціях офіційного літературного процесу бриніла.

Заколисаний реальністю минулого дня, я у таїні серця свойого вибудовував райдужні пляни на ближчу перспективу. Ось крадьки, потайки од всюдисущого і всюдидосяжного ока людського перебуду коло батьків якийсь рік, принаймні до наступної весни, ушвидчено напишу свойого романа, а там і відправлюся до столиці аж у Київ, повезу свойого опуса, ночуватиму по вокзалах (хіба мені першина!), і, може, велике місто змилосердиться до мене за мою любов до нього, і через літа, через роки надасть мені у своїх володіннях маленький прихисток. А там, дивись, і романа надрукують. Ну, нехай не все. Нехай цензура щось вилучить, але щось і зостанеться. А затим іще щось напишеться на піднесенні маленького успіху.

Микола Гоголь спогадався у процвітанні тихім мрій моїх. А чи ж і не він отако про столицю мрію леліяв. Тільки ж столицею його мрії був не Київ, а опівнічний Петербург. Хоча потому і про Київ у Миколи Гоголя мрія побігла.

Але і така вибудувана на хисткому грунті перспектива заходила у моїй душі в протиріччя, накликала роздвоєність у душу.

Річ у тім, що під ту пору Батько і Мати уже давно переступили шістдесятилітню межу. Вироблені важкою селянською працею і змордовані жорстокими подіями двадцятого століття, вони потребували помочі. Брати і їхні дружини та діти їхні, хоча і недалечко від Закутка перебували, якось відсторонено трималися, коли мова о помочі заходила або на те поверталося.

Але що я міг дати батькам, цілковито безпорадний у господарці, що і сам собі ради не годний був дати. Уродився вже таким безпорадним у цьому практичному світі.

А якщо і уявить, що зостануся коло батьків на хуторі, то на якій основі. І хто дозволить мені із вищою освітою на хуторі без суспільної заангажованости, сказати б, сидіти да корови пасти.

Хоча випадок на дальнім хуторі Занакот такий був під тую чи трошки пізнішу пору.

Стринешний брат наш, тітки Лександри син, також Гандрій, як із армії повернувся, службу відбув, то ані одружуватись не став, ані в колгосп, ані по роботах нікуди не пішов. Удома став корову пасти. А як телятко уродиться, теличка, то не збував її і не різав, а вигодовував на корову. А діло при лісові було, при пастівнику, худобі розкіш, то й розвелося у хазяйстві того товару, корів да теличок, усе жіночого роду, штук, особин шість чи й вісім. Коханота, розкіш у літі одна. І для худоби, і для Гандрія.

Аж то під тую пору безробітних, «тунеядцями» їх називали, виловлювать почали да й до роботи казенної пристановлювать, приневолювать.

І до Гандрія сам начальник міліції приїхав да й каже:

– Чого байдикуєш? Ставай до роботи!

А Гандрій йому в одвіт:

Бери паси товар, а я піду на роботу казенну!

Розсміявся сильно начальник усіх міліціянтів, а затим і розлютився і у пасії великій заштовхав Гандрія у машину да й завіз на будову. А там уже уписали Гандрія робітником-підсобником і під загрозою суду наказали із завтрашнього дня незагайно з’являться на роботу.

Гандрій так втягнувся у тую роботу, що не полишав її, коли і на пенсію вийшов.

Це ж під тую пору, здається, і поета Йосифа Бродського, затим лавреата Нобелівської премії судили, яко такого, що од праці ухилявся.

О тім іще не знаючи, не відаючи, я уже тим переймався, над тим розмишляв, щоби у подібну ситуацію не втрапить.
Під ту пору Батько іще мали здоров’я. Принаймні навесні збиралися іти сівальщиком до трактора. Зрівнювання побігло. Що я тепер досяг, сподобив Господь, віку, у якому тоді Батько перебували. Мати мали слабкіше здоров’я.

І моя свідомість під ту пору уже була перейнята очевидністю, що я повинен, зобов’язаний доглядати батьків у їхній старости, як найменша дитина в родині. Такий звичай ще існував на нашому хуторі, і цей звичай простував до нас із далини, із глибин народного буття. І біблійне уже переходило через мою душу. Шануй батька свого і матір свою, то довгим буде твій вік. Й і те бриніло нагадувально. Пожалій вітця свойого, коли оскудіє силою і розумом.

Але навіть при моїй ревній любови до батьків як міг я заспокоїти своє серце у тім означенні. І яка доля простелена мені Провидінням. І чи у мій життєвий шлях вписуватиметься обов’язок перед батьками. Се так не просто поєднати хутір і місто, у якому я поки що не маю а найменшого опертя. Іще важче у моїм осмислюванні було узгодити сей традиційний родинний обов’язок із покликом творчости, що прокинувся і невтримно запульсував у моїй сутности.

Але те поле, та суспільно-політична ситуація, у якій зактивовано билася моя художня свідомість, в умовах, де шукав уреальнення поклик творчости з моєї душі, – усе тільки це у своїх вимірах було ускладнене неймовірно, не кажучи вже про обов’язок перед батьками.

Усі ці неузгоджуваности спліталися у вузол, у клубок протиріч. Що як і подолати їх мені. Я був загнаний у кут різнорідними несполучними проблемами. Де вихід, де вибір. І який. І щоби моє сумління зоставалося неураженим. А серце уже підказувало, передчуття кликало. Що а до якого б вибору не схилялася думка моя, то все одно колись я глибоко розкаюватимуся. Але чи не так пото­му часто розкаюється кожна людина, яка із кількох посте­лених перед нею доріг ступить на одну. Ах, ця множинність вибору!
Писав я дуже повільно. Якщо протягом дня і вечора напишу сторінку, – то це уже було добре. В таких муках давалося мені слово, так невтримно тікало, бігло воно від моєї думки, що все ізловить, упіймать його да й на біле поле паперу покласти не вдавалося часто годинами. Це була тяжка, але радісна праця. Дух у пошукові відповідного слова і єдиного означеного речення підносився дуже високо. Радість творчости, муки творчости. Хочеться і тепер повторити услід за музикою Фріца Крейслера. Радість кохання. Муки кохання. Але пощо моє недолуге тяжке писання. Я уже знав із вичитаного, як часто тяжко писали великі і справжні. Наприклад, Василь Стефаник. Що попереджував, остерігав його, казав йому Кирило Гоморак: «Не пиши так тяжко, бо вмреш».

Це ізбоку тільки видається, що писати дуже лехко. Тільки би ручка-самописка була, то одну за одною безтурботно списуй. Це далеко потому, через цілі десятиліття, коли несподівано випадком вийде у світ, засвітиться мій грубий роман, то скаже одна школярка у селі: «А скільки ви ручок списали».

А чекістам да усім гиншим переслідувачам красного письменства і його авторів то усе бачиться, що автор до письма а жаднісінького труда не докладає, оно норовить, як би завиграшку своїм писанням підступ учинить да існуючу систему, влади могуть розрусі піддать. Вони й іменами своїми художні утвори не назовуть, а скажуть: «виготовляв ворожі антирадянські документи».

Але у якім би тяжкім труді не давалась кожна сторінка мого того першого більшого опусу, все одно як часто радість сходила, покладалась на моє серце. Це далеко потому у листах Бетховена я вичитаю міркування про радість, як основу творчости. Але хіба радістю не осяяна усілякова життєтворча праця. І хіба не Денис це Довгий казав, із життя висновував: «Аби-но, браце, тобі охоти до роботи не стало, то більш тобі й нічого не треба».

Вичитуватиму, вчуватиму, вислуховуватиму я, а спогад мій усе завертатиме до тих молодих, щасливих, коротких зимових днів і довгих вечорів на благословенному хуторі у Батьковій хаті, коли я у відчутті, в переживанні несказанної радости свого першого романа писав.

Коли на хутір у сніговій білости нагорталася, спадала ніч, зависала у тонкім тремтінні, ми гасили лямпу, і наші єства відходили, потавали, занурювалися у стан одпочинку. Я вкладався на невеликому полику побіля вікна. Унизу сіно в сіннику шурхотіло, про літнє тепло нагадувало, і благість сходила, покладалась на серце. Із вікон у хаті було ясно. І сон не завжди відразу брав. Але як часто нагорталися думи. «Не спалося, а ніч, як море». Що ж воно далі зо мною буде. До тридцяти наближається. А ні кола, ні двора, ні вірної дружиноньки, ані дитиноньки. Се потому скаже Семен Лапка: «Якщо до тридцяти літ не женився, а до сорока не розбагатів, то й амбець тобі». Тобто, що й не оженишся уже і не розбагатієш.

Але оті дивні переживання творчости, оте відчуття несказанної радости. Усе це також щось да значить у житті. Чому ж тоді воно ніби під забороною, що признаватись до нього суспільству наче злочинно, а перед ріднею – наче соромно. І моя уява малювала, витворювала, будувала ідеалістичну країну, у якій би усі ці суперечности були усунуті, де би панувала свобода, й умови для творчої особистости були найсприятливіші. Країна сонця. На жаль, тільки уявний прихисток усіх мрійників.

Отако у розмислах та розбуянні уявлювань часто минала добра половина ночі.

А хоча би і яким відступником та диваком не бачився я у Батькових і Материних очах, а все одно вони співчували мені і заступалися за мене, як за своє власне породження. Бо хіба не така дитина, як усі, а виродок, – не буває завжди дорожчою для батьків.

Не раз завважував я, коли слово потрібне найважніше утікало, мій погляд од писання відривався, хатній простір розсував, удалечінь уявну стримів і з поглядами Батька-Матері перетинався, – отоді і завважував я, доходило до мого глибиннішого усвідомлювання, що поміж мною а батьками ось стіна постала, прірва витворилась. Незрозумілий, незбагненний, дивакуватий я для них став. Й усе віддаляюсь од них, а вони віддаляються од свойого породження. Да хіба ж воно і замислювалось так.

А все одно мене жаліли й заступалися за мене ніби несміло, але певно.

Інколи хтось із прибульців, що заходили в хату, запитально підступавсь до мене. Наприклад, Манька Скалоока, що найдрібніші новини по усіх хуторах і селах розносила, й обростали у переповіданні ці новини густим намулом вигадки і брехні:

– А щосьо ти, Гандрію, усе пишеш і пишеш? Усе вдома та вдома, і на роботу не їдеш у світ?

Я іще зі словом не зібрався, а Батько уже й визначились, заступають мене:

– А в його робота така, що можна і вдома робить.

Коли Манька Скалоока по якімсь часі відходила, віддалялася, то Батько підступались ближче до мене і до столу й повторювали уже сказане:

– А ти не їдь, будь удома. Гроші поки є. Продамо бичечка, то іще будуть…

Написалось от і подумалось. Як же і глибоко у свідомість наших батьків увійшли закони воєнного і повоєнного запілля, і якими свідомими були вони у захисті своїх дітей і високого дару життя.

Й ізгадалося також. Це ж під пору тую саме звершував свою утікацьку одіссею невловимий вояк-повстанець із Березини, наш земляк Олійник. Із таборів він утікав багато разів за неймовірних ситуацій. І це ім’я звучало в усіх концентраційних таборах могутньої системи ГУЛАГу. Це потому у новітні вже часи дізнаюся я, дійде до мене, що кілька років нашого утікача переховували у своїй хаті на Вінниччині батьки іншого політв’язня.

Року, здається, 1966-го Олійника і упіймали. Чутки пішли, що при спробі перейти радянсько-польську границю. Але як подумати, то що би могла дати йому польська заграниця. Те ж саме виловлювання. Із чого висновувать також можна, що коли чутка запускається, то рівночасно у неї й відповідне спрямування, запрограмовані смисли укладаються. А смисли тії визрівають, формуються іще передніше чутки. І часто виглядає так, що ніби чутка і з’явилася заради задуму. Чутка тут тільки засіб для уреальнення цілі, певного задуму.

У тім я не раз переконувався, спостерігаючи за химеріями і парадоксами нашого життя.

Як чутка тая над краєм зійшла, крильця свої розпростерла, то й загомонів, знуртувався край. По усіх дооколишніх від Березини хуторах і селах шмон пронісся, ураган на голови краян налетів. Не одну душу, особливо із середніх та старших поколінь до кагебе на допит, на бадання було кликано. І страх великий ізнов на людські душі зійшов, як у войну і по войні бувало.

А потому був суд. Де саме, у якім місті і місці той суд відбувався, засідав – о тім чутки не доходили.

Але іще одна чутка дійшла, рознеслася. Що Олійник своєї вини не визнав.

А потому прочитали вирок. Найвища міра покарання, тобто розстріл, коротше – знищення.

Це то вже направду. Сам у московській газеті «Правда» читав повідомлення ТАРСу: «Приговор приведён в исполнение».

А втім і як сказать. Можливо, увесь отой спектакль і був розіграний заради прикінцевого рядочка ТАРСу. Що ми, маленькі, знаємо у цьому строкатому, пульсуючому пристрастями світі.

А хоч би як там виходило, але Березина була піддана суспільному острокізмові на рівні влади і властей. У старої Бабулихи ікона обновилася, засяяла, так у статтях супротивних сюди і Олійника тулять. Катруша із Березини у Дениса гроші вкрала, дак районний прокуратор ізнов сюди Олійника притуляє. І так далі. Повезло й поїхало.

Це згодом трохи, у 80-х вже роках, газети, навіть московські центральні газети, «Комсомольская правда», наприклад, надрукують розлогі матеріали, як на наших теренах од войни переховувалися на горищі і в схроні у хаті люди. Від декотрих із них і дітки народжувалися, сім’я їхнє запільне квітами життя проростало. А самі ж вони, мучельники, жили у минулім часі. Нічний темний світ тільки інколи потаємно крадьки роззирали, видивлялися.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка