У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також



Сторінка3/43
Дата конвертації03.11.2016
Розмір7.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

На дорозі у тім простуванні стояло місто. Воно також було велике, але ближче до нашого хутора, аніж Київ. Воно також було старовинне, давнє, але молодше, ніж Київ. Воно було так само прекрасне, й будинки його сірі були візігорними, й так само протягом століть у тиші заворожіння стрічали світанки, і кожного вечора після заходу сонця уже густа цілоденна втома повільно огортала їх, але вони не згиналися. Численні дощі омивали їх щедро, але доми не бадьорилися від того, – проте маленькі й більші тріщинки випромінювали доокола густу печаль віків. Сказано ж бо: вода камінь точить.

Покоління й покоління переходили перед цими будинками, і доми пам’ятали їх усіх. Але не кожний із нових поколінь зупинявся тут, щоби згадати тих, хто перейшов цим місцем перед ним.

Цілий рік моя уява із вичитаного малювала обриси цього міста, якби жива рухома істота малювалась в уявлюванні. Моя думка, серце моє злагіднювали це не бачене іще місто. І моя боязнь його розсіювалася, зм’якшувалася принаймні. У світлі ще й тієї очевидности, що при простуванні шляхом до високої науки мені із ним не розминутися. Так вирішено уже було твердо.
Але як відбулася, сталася тая моя перша стріча із великим містом, то його прекрасні обриси в моїх уявлюваннях ураз померкли й углиб моєї сутности увійшли. Й душа моя оголено в розгублености станула серед каміння. І каміння стало мертвим. І домірні форми, в які воно було укладене руками майстрів, не випромінювало краси. Принаймні для мене у моменті. Що аж подумав, як же я і перебуватиму у цих сірих камінних джунглях цілих п’ять років.

І в розмисли мої істина увійшла, що ілюзія і реальність – часто мають а зовсім одмінну барву.

Таке виразне відштовхування одразу намітилось поміж нашими душами – душею моєю а душею великого міста. Скутою, стиснутою поміж сірими мурами, поміж домами високими опинилась моя.

І станули ми одне супротив одного. Велике місто і моя маленька душа. І сказало мені велике місто: «Чого припхався. Он бачиш, усі мої шпарки позайняті. Як у мурашнику, кишать, і обчухрують мене. Тебе іще не вистачало тут». Й несміло у зніченні глибокім відповів я: «Та не надовго ж. І не зі своєї волі пририпався. Поклик до науки погнав мене між твої кам’яні похмурі лабіринти». І відказало велике місто набурмосено: «Але начувайся, зухвальдю. Ти іще згадаєш мої слова».

У стан глибокої розгублености увійшла сутність моя після такої мови. І тисячі проблем обплутали єство моє. А з-поміж них проблема найперша і найпекучіша. Мені як і кожному приходьку, місто не давало ані найменшої шпаринки. Увечері місто засвітило свої численні вікна. Але ні одне із них не було моїм. І мене не запрошувало. В деканаті сказали, що гуртожитку не буде, щоб і не сподівалися.

І як стояв я думами тяжкими скутий, «скутий скелями громад», ув одному сірому провулку, а надвечір’я могутнім помахом крила спускало на велике місто цілоденну сизу густу усесвітову втому, усесвітовою втомою небо велике місто огортало, нагадуючи і містам великим про свою не до справунку могуть, а я на вокзал другу ніч ночувати спрямовувався, – раптом у загусаючім до затвердіння аж унизу стемнінні із провулка у вузьку нішу, що вела у дворик з лабіринтом сірих давніх домів, мишка перебігла і чорний котик услід за нею. А геть як інколи, бувало, у нашім хутірськім дворі, коли у надвечір’ї літнім мишка зі двору у прочинені двері клуні перебігала, і наш котик чорний за нею біг.

І подумав я. Повторювані знаки життя і тут ось промайнули виразним зблиском.

Довелося місто брати штурмом. Іти на приниження. Вимолювати місце. Посилаючись на те, що я великий вроджений бідак, бідак із бідаків. Яких іще світ не бачив, хіба колись може забачити. Це не завжди означає «брати штурмом» – то неодмінно кидатися у бій.


Місце у гуртожитку мені все-таки знайшлося, виділили. Розміщався сей гуртожиток неподалік од храму науки, у старовинному сірому будинку, який трьома своїми стінами витворював внутрішньо замкнений доволі великий дворик, що слугував для нас спортмайданчиком. Уздовж однієї стіни – це була стометрівка для бігу, а довкола – це уже чотириста метрів у бігові. Розказували, із глибини часу для нас новина доходила, що се колись був манастирський дворик. І гуртожицькі мури були мурами манастирськими. Може, тому такий елегійний настрій заспокоєння часто покладався у цьому дворику на моє серце. А і три стіни а четверта дротяна густа висока огорожа затуляла, відгороджувала сей мічений благодаттю квадратик од простуючого ув одну громохість міста і од збуреного у пристрастях світу. А небо ж угорі – блакитне чи похмуре – завжди і скрізь до висот нашу душу підносить. Небо і тут нагадувало мені про хутір.

Це далеко потому вичитаю я, що благість тиха увійшла у сутність, поклалася на серце Антона Чехова, як він перебував ув одному манастирському дворику, що аж захотілося йому в отаких от миттєвостях завжди перебувати.

І коли не згадуватиму я наш гуртожицький дворик, то і про Антона Чехова нагадування бітиме.

Сей дворик був для нас і спортивним майданчиком і для бігу, і для баскетболу, і для волейболу й інших видів тренувань. А у кутовім закапелку будови і катедра фізичного виховання містилась. Й іще у малім відгалуженні сторож зі своєю родиною мешкав. І була у того сторожа донька мала. І доросліла вона, форми її брунькувалися під молодим спраглим уже поглядом юнаків, що тренувалися у спритність і фізичну досконалість. А котрогось сонячного дня дівчинка відчула, що оголені тіла юнаків заступили їй і сонце і світ. І тонко забриніла у її єстві спокуслива таїна.

А одного похмурого пізньоосіннього дня і до мойого вуха чутка, новина діткнулася, що дівчинка тая, чиї форми іще не розбрунькувалися, уже віночок стратила. І спокусником був один із тих юнаків, що тренувалися хвацько. І захмарилось серце моє. Іще одна світла струна світу тріснула. Й гармонія світова розстроїлась. Й чистота світу потьмяніла. Тоді це іще був виняток. Се тепер, коли ці рядки пишу я, такі явища не викликають подивування. Подивування викликають з’яви і явища поодинокі, масові – ні.

А іще по якімсь часі дійшло до мойого вуха, що уже юнка тая повією, розгульницею стала. І світова скрипка розстроїлась цілковито.

У тім десь часі, коли ми в білих фірмових спортивних убраннях у блідо зеленім уже травні марширувать зібралися, хтось запросив тую юнку, що мимо переходила, до гурту, сфотографуватись. І зосталася карточка.

Тепер при нагоді я інколи видивляюсь тую карточку, як одну із миттєвостей перейденої молодости. І тоді думки мої ось о чім рухаються.

А може, може, це великий спокусник у ті далекі добрі манастирські часи тут свої спокусливі сіті порозставлював, щоби хиткі єства нових юних поколінь в нових часах в ці сіті утрапляли. Бо ж немає нічого у цім світі потаємного, щоб не стало явним, не засвітилося. Навіть у замірах лукавого.
Якщо кажуть «я маю гуртожиток», «мій гуртожиток» – то у тім осяжнім розумінні мій гуртожиток мав отакий вигляд. Уявіть собі кімнату середньої величини. У кімнаті стояло дванадцять ліжок. І поселилося тут дванадцять першокурсників. Ліжка були казенні, типові для того часу. Невеличкі, пружиниста дротяна сітка і блискучі металичні бильця. Моє ліжко стояло біля проходу. У кімнаті було два проходи. Один – праворуч, другий – ліворуч. Проходи відповідно вели до дверей. А за дверима праворуч і ліворуч іще було по кімнаті, але уже меншій. У кожній стояло тільки по п’ять казенних ліжок. Там мешкали старшокурсники. Вони дивилися на нас погірдливо, як на нижчий студентський гатунок. Хоча переходили через нашу кімнату, снували сюди-туди, часто увечері безперестанку, спричиняючи нам незручности. Але особливо надопікали «нічники». Вони швендяли через нашу прохідну кімнату часто крізь цілу ніч, умикали світло, від світла ми спершу мимрили спросоння, а відтак, мимрячи, і ремствувать стали, як осміліли у цім казеннім приюті. Особливо упікся нам один третьокурсник на ім’я Олень. Казав колись дядько Гарасим: «Ніхто так мені не упікся, як ся Христя Більмата».

Сей студент Олень уже тоді був неабияке цабе, великий шанувальник образотворчого мистецтва. Гнув кирпу, й носився через нашу кімнату цілонічно інколи під рукою із великим кольоровим альбомом репродукцій світових малярів. Аж поки якось посеред ночі наш Митрик Дзьоба, колишній військовик, спросоння не пожбурив ув Оленя капцем. А позаяк сей Олень узував уже окуляри, то капчик прийшовся уміру в лице, і Оленеві окуляри з дзенькотом розлетілися. Усі посхоплювалися. Зчинився гармидер. Сей Олень був високий на зріст, як тичка. І з висоти свойого старшинства відмахувався, але потерпів поразку. Проте від своїх нічних сновигань не відмовився, посилаючись, що раз кімната прохідна, то переходити через неї а будь-коли дозволено законом.

Сей Олень згодом у застійні часи* досяг великого успіху, сягнув сяючих вершин науки – став професором. Але хтось сказав був мені недавно, що висот в усіх галузях, як і в церковній ієрархії рівно ж, у застійні часи досягали тілько через співпрацю з органами. І я одразу ж згадав отого студента Оленя, що через нашу прохідну кімнату переходив. І подумав я, свій путь гонінь і поневірянь зіставляючи: «Одна нас мати породила, альма-матер, але не одну долю уділила. Тобі, брате, панованнє, а мені – бідованнє».

Уже під сучасну пору одна моя знакомиця із нових поколінь спрямувалася у це саме місто осягати вершини наук, щоби здобути кар’єру і мати багато грошей. А я сказав цій ентузіястично налаштованій одважливиці, що і у сучаснім світі чесним і правдивим шляхом успіху досягти неможливо. Й іще сказав я їй: «Твоя мрія, Маринко, у кримінальному світі є кримінальною». Але, схоже, і після цих моїх слів вона не замислилась.

А коли Маринка приїхала із міста моєї молодости, то розповіла мені, що у них там є професор Олень, «такий гледжений, високий і в окулярах». І я розказав сучасній мрійниці тую давню пригоду із студентом Оленем. Й коли вона удруге поїхала до міста моєї молодости, то і передала професорові Оленю від мене привіт. Олень пригадувально зморщив надбрів’я і перенісся та й мовив: «А він на мене не сердиться».

У цій прохідній кімнаті ми перебували чотири роки, аж поки нас із гуртожитку на п’ятому курсі взагалі не виштовхали. І ми розбрелися по дешевих кутках великого міста. Але парадокс. Із бокових зручніших кімнат поселенці випурхували з альма-матері, але нас у них не розселяли, а поселяли першокурсників. Щоправда, здружені випробуванням, ми усі дванадцятеро о тім і не нагадували. І дійшло тоді до мене, поклалося у свідомість, що дух побратимства часто могутніший над усі незгоди буває.

У цьому гуртожитку ми жили надголодь, а інколи голодували цілими днями. Й таке бувало. І з тих пір у моїй свідомости кожне місто, а який би пишний та розкішний вигляд воно мало, асоціюється із переживаннями голоду відторгнутою особиною. Це тільки хутір може заспокоїти спрагу кожного прибульця.

Але один випадок із нашого гуртожицького побиту часто повстає із пам’яти у світлі нових переживань.

Напередодні державних жовтневих свят ми справили бучну вечірку і вишикалися до копійки, зосталися тобто без копійки. Шестеро із кімнати роз’їхалися по ближчих домівках. Шестеро нас зосталося. Дальні наші домівки нас не дочекалися. У перспективі – три вільні дні. Але й три вимушено дні голодні.

Тільки увечері третього дня повернувся із підкарпатського села Миколка Дуб, привіз у чемойданчику великого засмаженого гусака. Й заходився нас рятувати.

Гусака, тут ж й розібрали на шматочки. Але не було хліба. І хтось попхався у ліву кутову кімнату. Там не було нікого. Жодної душі. Але у кутку стояв великий дерев’яний чемойдан. Се була власність недоторкана гуцула Федора Плисака. Гуцул, а прізвище прибрав наше поліське. Сей Федір, доходило через двері до нас, був великий одноосібник і чемойдана свойого із хлібом й усім іншим на замкові тримав. Та на сей раз чемойдан був не замкнутий, і там лежав хліб. Хтось із наших і вихопив цей хліб та й приніс до столу.

Уже по другому дні Федір ганив нас за нашу невихованість. І наша кімната збунтувалася. Й коли одержали стипендію, то накупили багато хлібин і поклали біля Плисакового чемойдана. І всі потішалися. Тілько я супротив станув. Що такого робить не треба було. Й товариство подивилося на мене, як на чужого. І зостався я в однині. Не скажу, що це було легко. Але окрилювало відчуття внутрішнього власного вибору.

Потому не раз у житті і аж дотепер я зоставався цілковито відторгнутим. А проте утримувало мене, упевнювало відчуття внутрішнього власного вибору.

І кожного разу я згадую той епізод із далеких уже літ моєї молодости.


Від цієї кімнати у колишньому манастирському домі зостався у моїй пам’яти іще один яскравий грайливий спогад.

Як однієї пульсуючої у торжестві ідеї проростання весни ми повідчиняли вікна, і в кімнату могутнім потоком увійшла весна. А у домі через вулицю навпроти також повідчиняли вікна. І з вікон дивилися в усмішках дівчата. Говори не говори – не почуєш, гукай – не догукаєшся. І ми нитку грубу зсукану перекинули. І стали записки одне одному писать. І передавали повітряним сполученням. Про що писали – забулося. І хіба це має тепер значення. Сказано ж: грайливе.

Так місяць, може, перетривало. Аж то одного похмурого дня дорослої уже весни машина їхала, на машині щось високе стирчало, нитку зачепило, й вона обірвалася. І більше ми обірваний зв’язок із дівчатами не поновлювали. А відтак і дівчата у вікні більше не з’являлися. Спогад о тім тілько і зостався.

У початку перебудови, коли сплановані угорі ігрища унизу розгорталися, а наша надія несміло розцвітала, не розвіялася іще, одного темного осіннього ранку, світанок угорі в небесах блідо загорявся і до темені унизу боязко підступався, я звичне увімкнув транзистора і з «того берега» на хуторі почув, що на вулиці отій у місці отім, де ми суканою грубою ниткою записочки передавали, – сутичка сталася, і крівця поллялася. Й ізнов спогадав я невтримне шаленство весни, у якій наші молоді почуття тихо процвітали.


Особливо могутньо тиснуло місто на мою свідомість і сутність мою у перші місяці перебування у ньому. Не раз моє серце в тугу велику нерозрадну, в розпач увіходило. І позоставлений добровільно хутір видавався мені у віддаленні назавжди втраченим раєм. Що Адам і Єва, може, так не тужили за втраченим раєм, як я. Їх було вигнано, а я сам позоставив. Незіпхнуто нерозвіюване ностальгічне найшло було на мене одного похмурого пізньоосіннього вечора коло бібліотеки імені Василя Стефаника, коли я видивлявся темні міські пагорби, а поодинокі краплі прохолодою торкалися мого лиця. Аж мало не зірвався був я, да замісто в гуртожиток іти – не помчався на вокзал до свойого хутора на крилах надії летіти. Аж то раптом протвере­зіння спалах емоцій пригасило. Та же моя надія – наука.

А коли пізньої осени приїхав я на кілька день до отчого дому, і пішли ми із ровесниками, простували на Хотинські хутори до дівчат, і діткнулися мойого молодого єства закличні сміхи однієї білявки, то я і направду хотів полишити місто, повернутися у простір, у рай рідного краю і розкошувати у нім разом із сонцесяйною білявкою. Та ізнову ж – поклик науки. Він звучав у моїй сутности також могутньо.

Із висоти сьогоднішнього дня, коли пишу я ці рядки, і пережите переходить переді мною, то й нова істина доконано запізніло бринить у моїй свідомости. А може, і направду треба тоді було рухатись за природнім покликом свойого молодого єства.

Минулої осени я гостював тиждень у гарному лісовому селі у свойого шкільного товариша, і мені так добре там писалося. Увечері ми часто прогулювалися затишними сільськими вуличками і говорили про життя, точніше, про пережите. І у миті котрійсь одкровення зізнався друг мені: «А знаєш, знаєш, Гандрію, який я щасливий, що усе життя прожив у своєму рідному селі…»

І серце моє увійшло у велике зворушення. Та же і я міг сказати на схилі свойого віку щось подібне. Але можливости уже назавжди втрачені.

Та саме того вечора могутньо забриніла у моїй художній свідомости невтримність написати книгу власного життя, виповісти історію власних блукань.


Але до всього звикає людина, і навіть за найнесприятливіших умов у душі зачинають пульсувати життєтворчі поривання.

У процесі мойого звикання до міста, на шляху поступового осягання міста щоразу частішали миттєвости душевного спокою, радости, ба навіть зачудування елементами міста.

Це найперше були з’яви і явища природи, які нагадували мені про хутір. Це сонце у своїм невтримнім яскравінні, це небо голубе, що його глибина бездонна, це хмари сиві, що їх думка жене і жене, і спину їм нема. Картина величности світу завжди має дію упокорюючу, що навіть великі міста маліють у тім спогляданні і туск їхній страчає своє потужне випромінювання на людську душу, нівелюється. А що простір міський, а що хутірський – у такім проглядуванні уже значення не має.

А іще дуже могутньо діяла на мене весна. Природа бунтувалась, світ бунтувався у тремкім неяснім очікуванні. Бунтувалось у неяснім тремкім передчутті моє молоде єство. Що от має щось велике незрівнянне статися, а що – душа збагнуть безсила, і утікає воно, невловиме, осяганню непіддатливе. Але солодко ж як у цілім єстві. Аж но усесвітовий туск у тім розбуянні весни свої крильця зложив і до серця людського недосяжний. Та яке нетривке воно усе те в дооколі. Із струменінням, із ряхтінням повітря запахущого розноситься, щезає. Сьогодні бузок зацвів, а через день і цвіток із нього опав. І от ця скороминущість, швидкозмінюваність несподіваних з’яв затим відлунювала у серці щемким болем. Се був смуток високий, нерозрадний. І він однаково невідпорно діяв, налягав на мою сутність як на хуторі, так і в місті.


Інколи у час дозвілля за тихої осінньої погоди я зупинявся перед давніми сірими мурами, видивлявся їхні архітектурні форми у звивинах. І чув музику цих домів. Це була застигла музика. Із мурів струменів укладений в стопи час. І це був також застиглий час. У деяких місцях, наприклад, на площі Ринок старі доми гуртувалися, витворювали ансамблі. І відчуття перейдених часів нагорталося могутньою хвилею, і сутність моя розчинялася у смислах часового перетривання світу. Давні сірі доми випро­мі­нювали високу поезію, і я намагався серцем своїм прочитати її.

Дивні почуття покладалися на мою сутність і в ті щасливі моменти, коли я в самотині опинявся в тихих міських провулках і закутках. Як тут затишно і захищено. І серце одпочиває. Й думки мої в такі миттєвости о тім ішли, рухалися. Що колишні люди також непевно у світі почувалися. От і вибудовували собі прихистки, од світа, жахами переповненого, од ока завидющого, од нападника злого мурами відгороджені. Розчиняється людська душа у світовім просторі, але крізь ціле життя і до автономії стримить.


А іще дуже манили мій молодий зір афіші на великих міських дошках. Я часто зупинявся тут і вичитував нові оголошення – що, де, коли? Дивно як. Уже з тієї першої із містом стрічі запам’яталося мені. Що виступатиме джаз-оркестр під орудою Олега Лундстрема. У різний час у різних містах на одній шостій частині земної суші я зустрічав оце одне й те ж оголошення. Хоча ніколи у житті не бачив цього загадкового Олега Лундстрема. Але через десятиліття й десятиліття іще зустрічав знайому афішу. І подумав я тоді. Очевидно, дуже вже старий сей Олег Лундстрем. Що коли то а він вже був, а і тепер є.

Аж то зовсім недавно із радіо почув я розповідь про Олега Лундстрема. Що живий він іще. Й було йому під ту пору уже вісімдесят п’ять літ. Хоча джаз-оркестром і не орудує вже, а шлях його на ниві життєвій звивистий, як звивистою річечка буває серед степу, що не знати і куди біжить. Од себе утікає, а не втече.

І був сей Олег Лундстрем нащадок славного роду Тараса Шевченка. І в його родинних реліквіях зберігається, у спадок перейшов «Кобзар» з автографом самого Кобзаря.

І подумав я після того радійного пересилання. Що коли якийсь знак доокруги у цьому світі наш позір манить загадково, і те покладається у свідомість нашу, і пам’ять береже його як вирізнювані миттєвости, то цей випадок може містити приховані для нас смисли, які часто прояснюються через роки і роки.

Парки, дерева і квіти у місті завжди уявно повертали мене на хутір. Я у час дозвілля любив сидіти на лавочці, щоби переді мною різними квітами розцвітала клумба. А у верхівках дерев співали пташки, перелітаючи з гілки на гілку і з дерева на дерево. Елегія. Ніби у раю. Але сум за хутором не розвіювався. І про птахів думав. Птахи неволі. В окруженні сірих мурів. І спів їхній жалібний.

А все одно із того часу і аж дотепер я полюбив міські парки й алеї, як нагадування зеленого раю. Зелений гай в мініатюрі. Гай є, а простору біля нього нема. Се ж не те, «Коли гай на обрії квітне…»*.

В отакім однім великім парку розташувався «Зелений театр». Се мода така тоді пішла на зелені міські театри й кінотеатри. У тім «Зеленім театрі» напередодні першого вересня вітали нову студентську юнь.

«Зелений театр» мені сподобався, і потому я часто бував у ньому. Тут я слухав спів Рашида Бейбутова. Отако. Усі принишкли в очіку­ванні. І раптом з-за лаштунків клубочок малий вертлявий вихопивсь. І понеслось. «Я встретил девушку, полумесяцем бровь…».

У «Зеленому театрі» навесні, у теплому лагідному травні, я бачив і слухав оркестр під орудою Бруно Вальтера. Я тоді захоплювався німецькою мовою, і про ту подію навіть замітку до німецької газети «Юнге вельт» написав. Не знаю, чи надрукували. Не знаю, а може, пам’ять не уберегла, чи бачив я тоді й самого Бруно Вальтера. Да й хіба це тепер має істотне значення.

Але якось недавно я ізнову слухав музичну передачу із радіо «Видатні виконавці двадцятого століття». Ішлося про Бруно Вальтера. Й одразу спогадалась тая давня міська весна. І думка через свідомість перейшла. Та же і я був його сучасником. Як непомітно вік минув. Ізнов. Пішли літа марно з світа, як лист за водою. Михайло Коцюбинський.


А то іще був, стався один випадок, подія вирізнювана із мого міського життя, що і тепер інколи зринає з пам’яти та перед зором постає і бринить, як дивна музика, як прекрасна біла казка.

Перед Новим роком у нас в університеті завжди влаштову­валися великі танці. На них приходили, збиралися дівчата з інших вузів, з цілого міста. Танцівник з мене і який був. А так собі топтався, ноги переставляв. Воно при виборі у стовпиську юному хіба мало якесь значення.

І хоч який несмілий був я у таких делікатних справах, а все одно відважився провести одну дівчину. Й вона відповіла згодою. Чи вродливиця була, а чи так собі. Усе забулося. І чи має це тепер якесь значення. Істотним є те, що в пам’яти через роки зостається.

Ми їхали дуже довго. Трамваєм чи й автобусом також. І ще довго ішли пішки. Це була окраїна, околиця міста. Це передмістя було. Передмістя тут у місто гомінке, громохке переходило. До передмістя долина, поле підступалось. Удалині ліс темнів. Довкола, доокруги білість чиста, первісна, первозданна. Небо бездонне зорями іскриться. Бездонність його крізь зорі, за зорями угадається. Зорі ж зависнули ні на чім.

Ми на пагорбі стояли. Унизу – долина, виярок. По сей бік гора, і по той бік гора… На схилах по той бік садки білим снігоцвітом зацвіли. І ясні вікна хат у світовий простір, у тишу опівнічну сторожку зимові свої лагідні привіти посилали, нагадуючи, що за ними життя, сховане од світу, переходить. Але ніщо людське не може бути сховане від Ока Світового.

Потому ми в долину зійшли. Долина заміська за пагорбами сховалася. Лиш дерева по схилах біло цвіли. Поезія висока бриніла у піднебеснім просторі й увіходила в наші молоді серця.

Її будинок стояв на горі високо. А хвіртка унизу була. Й поштова скринька синя при вході.

Я провів її до хвіртки, і ми домовилися про наступну зустріч. Написалось та й ізнов ізгадалось. Вичитане зі спогадів відомого нашого літератора, що його друга половина життя переходила «за пагорбом». Але які до щемного болю ностальгічні були його спогади із першої половини життя. Коли у початку двадцятого століття сільські парубки були іще цнотливі, і проводили обраних дівчат увечері тілько до хвіртки.

А і ми у середині двадцятого століття хіба не проводили дівчат тілько до хвіртки і в міськім середовищі.

Я іще милувався дівчиною, як вона доріженькою на гіроньку сходила до свойого віконця, що о пізній уже порі її кликало. А потім на пагорбі уже протилежному іще чудувався краєвидом, передмістям, оньо послалась дорога у світ. Тиша. Висока поезія огортала мою душу первісною білістю, й душа моя розчинялася у білому світі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка