У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також



Сторінка2/43
Дата конвертації03.11.2016
Розмір7.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

– Йване, як надумав іти до церкви, то не їж. А як поїв уранці, то ліпше уже до церкви не йди.

А більше що могли знати наші Батько про міста, коли усе їхнє життя перейшло на хуторі.

Коли я уже перебував у місті, як за суттю приходько, але узаконений поселянин, то не раз запрошував Батька:

– Тату, давайте поїдемо зі мною до міста. Ви ж так давно не були у місті.

Батько на хвилину замислювались, у краєчках їхніх вуст ніби легенька посмішка миттєва зроджувалась, але тут же і згасала. Батько віднікувались несміло:

– А чо я туди поїду. А господарку на кого зоставлю.

Звісно, що річ не в господарці стояла. Схоже, що Батько чи варувалися, чи боялися міста. Але в очах і на лиці їхнім бринів потаємний інтерес до сучасного міста.

Мати, коли уже паралізовані були, у хутірській самотині переходили їхні довгі дні, то інколи зізнавались мені:

– Коли іще я трохи дужою була, і хтось із хутірських матерів своїх дітей провідать їздив у місто, то і мені не раз кортіло до міста поїхать да забачить…

У свої дитячі літа я дуже любив слухати оповідки бувалих по світах людей, які пізньоосінніми вечорами збиралися у нас у хаті на хуторі. Ті, що побували на фронті, розповідали про західні міста, які вони там візігорні на пагорбах стояли, а від бомб порозвалювалися. Хтось із молодших, але уже парубоцького віку, і свого носа сунув, слово уставляв. Як він а зовсім недавнечко, на минулому тижні, побував у найближчому місті. І подивований був сильно, що там порядки гинші, як у нас на хуторі. Що там і смітинку викинути на гулицю, і плюнути заборонено, а тілько у спеціяльні кругленькі скриньочки. Піди да й розшукай, де тая скринька, якщо випадком на гочі не натрапить.

Дуже виразно запам’ятались мені оповіді старого Гирчуна, із яким я на Наталії товар пас. Коли товар у закутку, далеко від шкоди, пасся, то яке розкошування було мені слухати повільну Гирчунову мову у яснім літнім сонці. Як він розказував про дивне гірське місто Тифліс, у якому він 1904 року ніс службу у царському війську і пив старе вино із каптенармусом.

У підлітковім віці із вичитаного, із почутого склався у моїй свідомости образ вічного міста, міста над містами – славетного Риму. І відтоді Італія стала для мене казковою манливою країною, де голубе море і завжди високе голубе небо над містами. Рим став моєю манливою мрією. І тоді я уже знав, що вічне місто було манливою мрією Миколи Гоголя.

В моїх підліткових уявлюваннях багато світових міст ввижалися казковими. Що вони мали казковий вигляд і у них, у їхньому вмісті жила казка.

Це ясного золотого жовтня 2005 року у Циблях поблизу Дніпра, де пагірковість нагадувала про степовий козацький край, у госпіталі одного ранку я почую із кругленького старого репродуктора оповідь радіожурналістки, яка цього літа побувала в Італії. Надзвичайне зворушення у її спогляданні викликало невеличке італійське містечко, у якому жила казка. Щороку, у день казки, сюди з’їжджалися і привозили свої казки казкарі з усієї Італії. Дорослі і діти. Свято казки.

Коли слухав я спогад радіожурналістки про Італію, то і мої уявлювання про казкові міста із дитинства наблизились. І подумав я, як же і багато з’яв і пульсацій цього розмаїтого, що вічно у русі перебуває, світу може увібрати одне земне перетривання.

У своєму юному доросліючому віці я уже знав, начитавсь про Венецію, місто на воді, що вулиці у нім – це водна гладінь, і сполучення поміж домами на чайках, на гондолах тілько і можливе. Уявити тільки. День проводити, ночувати у будинкові, довкола якого одна вода. Десь то є реальністю, але і моя фантазія вибудувати таку картину чи й спроможна.

Але ізнов сталося. Улітку 2003 року. У призахіднім стомленім сонці я наближався до Михайлівського золотоверхого собору. І раптом майже поряд зі мною постали, з’явились, опинились двоє іноземців. Їх мелодійна мова чарувала мій слух. Італійці. Угадування зродилося і побігло. Чоловік і жінка. Така граційна вродливиця. А у нього скроні уже сріблом зацвіли.

– Рим… – сміливо підступивсь я до незнакомців. Се у мене звичкою уже стало. Коли почую у Київі чужу мову, а ситуація і зручність дозволяє, так і підступаюсь неодмінно до іноземців, за покликом власного угадування столиці країн називаючи:

– Лондон, Вашингтон, Пекін, Токіо…

І часто угадую безпомильно.

От і ця чужоземна вродливиця одразу зреагувала, відгукнулась, відказала:

– Венеція…

І зупинились коло мене вони. І забачив я біля них іще одну дівчину, меншу од них на зріст. Перекладачка. Думка мимовільно побігла. І виявилася безпомильною.

Я сміливости духу набравсь. Поближче підступивсь до гостей столиці. Й у зворушливу проникливість увійшов мій голос:

– Із дитинства Італія була для мене дивною країною, де завжди голубе море і голубе небо над містами. Італія була країною моєї молодої мрії…

Перекладачка перевела мої слова чужоземцям.

І тут у моменті пульсуючім, прекрасна італійка зрушилась із місця, зробила зактивовано кілька кроків, припала до мене, обняла мене за шию. І просльозилась.

І я зрозумів її, витлумачив реакцію правильно. Прекрасну італійку зворушила моя молода любов до Італії.

Як мить зворушення уляглося, то перекладачка звернулась до мене тілько:

– Вони в Україні усиновили двохлітнього хлопчика і повезуть його в Італію…

Через хвилину і розпрощалися.

Потому я прогулювався на Володимирській гірці. Коли прогулюєшся, то робота думки не припиняється. Завжди о чім то думаєш. «Украдений ген», – штрикнуло в голову і думка потекла. Ці ж італійці можуть і не сказати хлопчикові, ізвідки він, де його коріння і де батьківщина. Й коли виросте, і хтось, чужоземець якийсь, зворушливо оповідатиме про Україну, як свою голубу мрію, то не кинеться він йому на шию, як кинулася з обіймами до мене ця граційна прекрасна італійка.

І раптом болем невимовним перейнялося моє серце, не знати, й від чого. «Украдений ген…».

Душа помалу увіходила в заспокоювання від дитячих уявлень про казкову Венецію.


Це потому, далеко потому я вичитаю, як ніжно любив Венецію поет Йосиф Бродський. Що ніби і заповідав бути похованим там.

Відтак іще одне італійське місто забриніло у моїм підлітковім уявлюванні цвітучою фантазією. Флоренція. Казковости й елегійности цьому місту надавало саме фонетичне звучання. Дзвінка фонетика. Василь Діденко. Затим уже я забачив у якійсь книжці малюнок. Флорентійські дожі. І моє уявлення про італійське місто стало не тільки виразнішим, а і рельєфнішим.

Це напровесні 2005 року, така прохолодна провесінь стояла, за календарем уже весна, березень, а на київських вулицях день через день не промине випадати мокрий сніг, од якого не так уже і холодно, але який лякав мене, наганяв на ціле єство відчуття внутрішньої напруги, застереження і перестороги, щоби не посковзнутися на такім мокрім снігу, не впасти, не наробити цьому згасаючому храмові мойого духа шкоди і не витворити нових дражливих проблем для моєї самотньої приречености.

А все одно, концентруючись ув обережности вечорами, які угорі заповідалися на справжнє розвесніння, я ходив на вистави і в оперу, і на концерти у філармонію, і в Будинок органної та камерної музики.

Із великими трудами я дістав запрошення на виступ польського ансамблю струнних інструментів «Симфонєта Краковія» у залі філармонії. Мені невимовно кортіло у прослуховуванні зіставлювати, чи ж ці заграничні музики візігорніші, глибші й тонкіші у своїм проглядуванні і переживанні класичної мистецької штуки і світу, аніж наші виконавці. І в багатьох моментах я переконувався, що так.

Сі польські пани і панєньки, молоді іще або ж невизначеного віку, так віртуозно упокорювали свої інструменти, що не тільки музика слух і серце тішила, а й за ними спостерігать було цікаво. Одна панєнка нагадала мені мою давню знайому польського походження.

Спершу ішла музика польських композиторів, а у другій частині виконували тілько один твір – «Спогад про Флоренцію» Петра Чайковського.

І тут моя увага цілковито перенеслася на звучання музики, на Флоренцію. А що ж і забачив Чайковський у тій Флоренції, що один тілько спогад поклався на велику музику. Музика тривала і тривала у нових варіаціях і переливах.

– О, це дуже довгий спогад! – сказав хтось іззаду мене.

Музика діяла на мою свідомість дуже могутньо. Суцільна забутливість нагорнулася на мене. Моє око уже не завважувало візігорних панєнок і позір не захоплювався їхніми віртуозними рухами, що у діткненні до інструментів творили диво. Я навіть забувся, що перебуваю у Київі, у залі Національної філармонії.

Позір мій уявно малював Флоренцію. Се тайною для мене зосталося, як видилася у реальности Флоренція композиторові. Що його спогад тривав так довго і зродив яку велику музику. А все одно цікавість розгорялася, зацвітала. Що ж і бачив у місті тім Петро Чайковський. Із тисячі й тисячі деталів що потрапляло у його позір, у сув’язь його проглядування світу. Переді мною ж міські картини розгорталися. Спокій, мир і тиша доокруги. Ось вуличка під гору постелилась. Пагіркова міська вуличка. По обидва боки будиночки ошатні у садках. Весна. Садки у цвіту стоять. Пахощі незрівнянні у ясній прозорости до небес струменять. Усе випрозорене довкола. Полудень. І на вулиці ані душі. Одпочивають десь у віддаленні. Тільки одна душа спостережлива із пагорба міського голубу випрозорену далечінь проглядує.

Ізнов інша картина. Але також сонячний літній полудень. У ясній розімілости світ мерехтить. І в мерехтінні отакім дві жіночі постаті в капелюшках на вулиці кольорово також мерехтять. Що й не розрізнить зорові, чи то фата моргана, а чи реальне видиво.

Осінній похмурий день. Вітер налетить в періодах, жовтий, коричневий лист ізриває і жене його на голу вулицю, і вулиця на очах зацвітає жовто-багряно.

Картини, уявні видива, змінювались одна одною. Мій дух і душа щоразу уступали в нове піднесення, аж допоки тривав цей дивний спогад про Флоренцію.

А коли спогад скінчився, вичерпав себе, то думка моя зафункціонувала. От давно нема серед живих Петра Чайковсь­кого, але велика музика, зроджена його спогадом, зворушує серця нових і нових поколінь.

Подібна думка також була перебігла через мою свідомість, коли у цій же Національній філармонії одного вечора я слухав молодого піаніста із Санкт-Петербургу Петера Лаула. Як він виконував «Місячну сонату» Бетховена. «Місячна соната» зроджена у час великого закохання композитора до однієї аристократки, яке виявилося без відповіді. І подумав тоді я. Давно нема у цім світі тієї аристократки, нема і Бетховена. Але «Місячна соната» зостанеться, допоки і перебуватимуть у цім світі люди.


У моєму хутірському дитинстві серед гаїв і полів в моїй сутности, спрямованій неухильно у доросління, зроджувалася, визрівала і яскраво процвітала мрія побувати якщо не в усіх, то у багатьох містах світу, чудуватися ними у спогляданні, і щоби відбиток од кожного міста назавжди зостався у моїй пам’яти.

Ця барвиста мрія розросталася у моїй сутности рівночасно із мрією якомога скоріше стати дорослим, коли я самостійно зможу вирушити із Батькової хати дорогою у світ і забачити хоч деякі із омріяних міст.


Але одного суботнього осіннього дня, іще рання осінь стояла, сонце до заходу повернуло, олов’яні хмари небом перекочувались, прийшли Батько на сіножатку, на пасовисько, і сказали, що вони підмінять мене коло товару, а я маю іти додому, старший брат поведе на ніч до найближчого міста спродувати мурого биця, і я піду із ним за погонича. Мені тоді уже тринадцятий минуло. Додому я ішов окрилений. Окрилювало моє єство тремке радісне передчуття, що окрім Містечка нашого, я ось і справжнє місто, хоча й невелике, забачу.

Із нами іще вела спродувати теличку сусідка Хведоська. Місто містом, але якою і дивовижною виявилася оця дорога поміж селами і хуторами місячного сріберного осіннього вечора. Ми ось землею ідемо, але уся повнозначність і краса буття десь над нами у піднебеснім бездоннім просторі схована, розмістилася.

Ночували ми під лісом у хаті Хведосьчиної тітки. Бицьо і теличка стояли поприв’язувані у дворі. Місячне світло осявало хату, де ми спали на розстеленій по долівці соломі. Час від часу старший брат прокидався і крізь вікно дивився у двір, чи бицьо і теличка на прив’язі стоять, чи полягали вони і чи взагалі у дворі є. Схоплювався і я. Крізь друге віконце у двір дивився. Висока біла небесна дивина заворожувала. І хотіння необориме огортало мене. Ну, чому я зараз не побіля теляток, і чому висока світова дивина не оповиває і не бере мене у свій полон суцільно цілковито.

Проте наступного дня місто не відкрилося мені своїми вулицями і закутками. А як ми їх і могли забачить, якщо худоб’ячий базар чекав на нас при в’їзді до міста, ік лісу притулений. До нашого мурого биця і до Хведосьчиної рабої телички одразу підступилися купці, сторгувалися, відвели їх убік і передали в руки своїх людей. Болісне це було прощання. Але така худоб’яча доля. Як дитину викохуй, а чужі руки на забій поведуть. У кожного своя доля. І у людини також.

Іще запам’ятався мені прокурений міський буфет. Могорич пили, юних биця й теличку запивали, пропивали. Дуже виразне бачилося мені у променях сонця крізь вікно братове лице. Схоже, що казьонне пійло і казьонна їжа впоперек горла стали йому. За віщо ж і було такі гроші платить, якщо усе своє хутірське да куди краще. Важкий смуток і одчай поклалися на братове лице. Що от жорстоке місто умент проковтнуло таку юну радісну живність, сунувши у руки тобі якісь папірці.

І сей момент поклав відбиток у моїй свідомости на ціле життя.

Уже старшокласником одного спекотного літнього дня я побував у найближчому від нашого хутора більшому місті. У ньому несмілість скувала мою сутність цілковито. Подумати оно. Ось довга-предовга вулиця, що їй ані кінця, ні краю нема. І по обидва боки гулиці народ безперервним потоком суне. Я стільки людей у видовженім прямуванні а ніколи на хуторі не бачив. Одне навстріч одному ідуть, в очі, в лице одне одному не дивляться. І не вітаються. Ні тобі «Добридень!», ні «Бувайте здорові!». Розминаються проминально, якби ні в чім і не бувало, якби і не позустрілася людина із людиною. Ані посмішечки маленької. Дивина, подивування моменту зустрічі людини із людиною. Сей момент у стовпиську міськім уже давно вивітрений. Се тільки хутір наш звичаєвість, радість спілкування людини із людиною зберіг, утримує допоки.

Сі два людські потоки, дві ріки по обидва боки гулиці, що не знати, у якім прямуванні рухались, де голова, а де хвіст – сього не розгадать, – цвіли різнокольорово у яснім високім сонці. Дивно. Таке велике число людських особин, а на жодній людині одіж у кольорах не повторюється. У нас на хуторі якщо збиралися люде на весілля чи на забаву, то строї на кожнім були одмінні, але і повторювалися, однаково звучали на декому, як і в кольорах також.

Посеред різнокольорового міського гармидеру мене почало допікать високе полуденне сонце, єство суцільно огорнула спрага. Але де у місті криниця для спраглих без грошей. І рідний хутір у віддаленні бачився іще райським куточком на цій землі, де можна досхочу напитися чистої води а хоч із криниці, а хоч із річки. Чого-чого, а води спраглому у нас на хуторі кожний подасть.

Пересилюючи спрагу, я розглядував уже міські доми, які тут стояли і в кілька поверхів. «Домів то багато – ізнов потекла моя думка в супротивне, – а от переночувати чи відпочити навіть посеред дня приходькові у місто то де?». Хутір же наш зі своїми вбогими хатами а жодному приходькові у тім не відмовить. А на одпочинок посеред спекотного дня прийме людину кожна сіножатка і кожний гайок, і кожне дерево у затінку своїм, і кожний кущ.

Це потому розшифровуватиму я, що у тім моменті відбулося, сталося перше глибоке відторгнення моєї сутности від міста.

Коли увечері, сутінки оповивали хутір, я відчув під ногами рідну землю, то це звучало, бриніло у моїм єстві, як повернення душі зі світової виснажливости у рай.


А уже по закінченню школи і відбулася моя перша стріча із Київом. В дооколі стояло, барвно процвітало молоде літо. А я милувався і Дніпром, і старокиївськими пагорбами, і сивими мурами. Місто і пригнічувало, й заворожувало серце нез’ясовною манливістю. Але я іще не думав тоді, гадки не допускав, що Київ стане і моїм містом на ціле життя, що ці старокиївські пагорби увійдуть у мою сутність як рідні і незамінні. Що саме життя і доля виокремить для мене у широкім світі два місця, осяяні любов’ю серця – хутір і Київ.

А того похмурого червневого дня у гамірнім київськім велелюдді, де я, одірваний од хутора, почував себе геть змалілим, маленькою піщинкою, усе здавалося мені, що у цьому місці перебували і перебувають найвидатніші уми світу. І перебувати у цім місті ставало і манливим, бо це мимоволі підносило власний дух на певну висоту, дія окруження завжди очевидна, і страшно, і важко, і відповідально.

І це перше враження від Київа бринітиме у моїй сутности крізь ціле життя.
Того ж таки літа показався, ступив назустріч мені Донбас зі своїми містами. Сей край у моїх уявлюваннях зацвітав, процвітав рожевими мріями. Що тут у небеснім осяянні ставали реальністю найпалкіші поривання молодої душі. Як і обіцяв той закличний вербунок на будівництво комсомольських шахт.

Мій юний зір, щедро напаєний суцільно лагідною хутірською зеленню, не вбирав, а відштовхував сі мутні, якби зшухлі барви донецького ландшафту з курганними знаками шахт.

Розпечена густа жарінь середліття забивала дух.

Сей висотний горбакуватий ландшафт, сей кряж Донецький при першій стрічі відштовхував мою сутність, що повстала із зеленої поліської низинности. Й сутність моя безпомічно зависала у чужорідній їй просторовости. І щоби тут зостатися назовсім, стале, напостійно, то при думці тільки отакій, молоде серце вже краялося від розпуки. Аяк. Сутність наша від родива зчеплена із земною твердю. Але не кожне місце відповідне для такого зчеплення. Дисгармонійний момент відштовхування. Це далеко потому прочитаю я:

Не беріть із зеленого лугу верби

Ні на жовті піски, ні на скелі,

Бо зів’яне вона від жаги і журби

По зеленому лузі в пустелі.

(Олександр Олесь)

І спогадається ізнов мені момент того першого відштовху­вання моєї сутности невідповідним ландшафтом. І розмисли мої ітимуть про культ місця для кожної сущої на землі людини.

Велике похмуре місто, що колись мало назву Юзівка, тоді – Сталіно, а тепер Донецьк, ми переїжджали у відкритій вантажівці уже під вечір, коли над краєм і над містом загусала важка сіра, закіптюжена цілоденна втома. Якби у пастку, у непрохідні кам’яні джунглі зійшла сутність моя. Я відчув тиснення кам’яних закіптюжених громад жахаюче. У котрімсь повороті маленькою розрадою зблиснуло водне плесо – ставок чи озерце міське. Якби живлюща оаза в пустелі. Уявлюване зрівнювання побігло. Одне тільки і тішило серце. Що ми переїдемо це місто і вихопимося хоча і в також похмурий, але простір. Та жаль невимовний до людей, що їх доля закинула у ці кам’яні джунглі свій вік перебувати, ще довго струменів із мойого серця.

Так зрощена у зеленім хутірськім просторі молода моя натура відштовхувала великі закоптюжені міста уже при першій стрічі із ними.


Десь серед ночі, літній світанок слабеньким розвиднянням спускався із небес, ми зупинилися у Горлівці. Будинки чорно дивилися на мене неоформленими відлякуючими примарами. Це потому в якомусь довіднику я вичитаю, що в Горлівці є педінститут і довго подивовуватимуся, що серед таких чорних примар може бути і педінститут, десь тоді заховався був у нічній високій темряві.

У Єнакієво ми прибули, як сходило велике потужне донецьке сонце. Крізь сивий серпанок воно являло світові свою червону могуть. Я поглянув на сонце, на високе молоде небо – і супроти них місто видалось мені геть змалілим, але розхристано сірим і брудним. І а зовсім не зроджувало у моїм серці симпатії. Щоби тут зостатись бодай на рік. У суцільний розпач і розгублення уступила сутність моя. Як бути? Хоча сонце світить однаково над цілим світом.

У Макіївку я приїхав у закритій машині, і міста того похмурого ізнов надвечірку не бачив, і внутрішнє відчуття не підказувало, яке воно, хоча й переносилось через місто єство моє.

Крізь вікна лікарні місто не проглядувалось. І дворик був обгороджений синьою брамою високо. Відчуття міста у дворик приносили своєю присутністю відвідувачі, але сі відчуття моя свідомість у картинки не розшифровувала.

Із того лікарняного дворика назавжди запам’ятався мені один суцільно лисий густо смаглявий кавказець. Як він безперестанку, з рідкісними інтервалами, виспівував одну і ту ж пісеньку:

На горе стоял Шамиль,

Под горой калина.

Там играла Шамиля

Девушка Малина.

Але ніяк виспівати не міг.

І як ми з братом у яснім липневім сонці Макіївку переходили – не запам’яталося те. А те запам’яталося, як ми з братом трамваєм крізь поле кукурудзи густо зеленої шелестячої од вітру легесенького від Макіївки до Сталіно їхали. «Дванадцять кілометрів од міста до міста», – сказав хтось у трамваї. І дивно так було мені навіть, хуторянину, що міський от транспорт, а міста сполучає.

Це далеко потому так само подивовуватимусь я, коли їхатиму від Сімферополя до Ялти у передноворічній похмурости тролейбусом. Також міський транспорт, а міста сполучає.

І коли у вмісті потягу ми віддалялися від шахтарського краю і заглиблювалися в інші зелено барвисті ландшафти, то смуток мій на тихі води випростовувавсь, повільно розсіюючись. А перед очи­ма усе стояли похмурі донецькі міста, де нема гармонії, але пульсують неупокорені людські пристрасти. Вони відштовхнули од себе мою сутність, але і моє серце не відповіло їм прихильністю.

Ся перша стріча із цими містами цілковито розвіяла мою ілюзію про дивний край романтики. Манливість нашого хутора у такім зіставлюванні помножилась.

Але коли за вікном вагона мальовничі пейзажі навстріч бігли, – видолинки й пагорби, і села по них розкидані, мальовнича Україна, веселкою небесною підперезана, – то там за небосхилом привиджувалися мені а зовсім гинші казкові міста. Немає меж нашій фантазії.

Рівно через десять років, надивившись далеких країв і міст, я ізнову побував у Донбасі. Луганськ, Дебальцеве… Моє серце стало прихильніше і поблажливіше до краю і міст, а й міста злагідніли ніби до мене. Й усе вертілося у свідомости поетове: «Ой ви ночі, Донеччини ночі…»

І подумав тоді я. Пізнання і досвід кладуть на наше серце поблажливість.
Але як свято зустрічі із хутором після місячної розлуки відцвіло й у будень випросталось, то ізнов мрія моя про місто розростатись почала. Не романтика на сей раз уже кликала мене до міста, але поклик до науки могутньо запульсував у сутности моїй. А високу науку, як уже було, стало відомо мені, постигати можна було тільки у місті. І то великому місті.

У тім розумінні й осяганні уже невтримно манив, зваблював мене Київ. Та все здавалось мені, що до Київа я іще не доріс. Да й статки не мої. Я уже знав, вертілось у свідомости, що язик до Київа доведе. Але і це не ставало для моєї несмілости виправданням. Тобто не надавало сміливости кинутися у бій підкорювати, брати Київ.

Написалось та й ізгадалось. Як за радянського іще режиму до мене, уже направду киянина, у Київ приїхав отой багатолітній політкаторжанин системи ГУЛАГу й середньоазійський бурлака потому. Приїхав, а мене дома не застав. У перший позустрічний престижний готель він поткнувся, порипався, попхався. А йому в одвіт і кажуть: «Хіба не бачите, що написано. Вільних місць нема». Та бувалець у бувальцях не розгубився. Й тут же навпрошки напролом пішов: «А я Київ брав». Одразу місце і знайшлося. Й вияснювати не стали, що коли Київ брали, то сей бурлака у «Краслагу» перебував.

Потішливо серце розпогоджувалося, як сей знакомий політкаторжанин потому про свою зухвалість оповідав. А зі спогаду наблизилось. Як у Владивостоці казав колись Сєнька Арсенькін: «Смелость города берёт». І казав мені це Сенька не до стосунку, що я нові міста брать посягався, а коли у море заміривсь вирушать.

Але то тільки бувалі у бувальцях зухвальці могли такеє говорить. Я ж юний несмілий хуторянин навіть у думках до такої одважности заміриться не міг.

А проте шлях до науки – се був єдино заманливий шлях, що по ньому моя молода сутність одважилася ступати, а які ж би перепони на нім не стояли. У кінці того шляху моя мрія зацвітала кучеряво. Десь хмари кучерявились.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка