У своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також



Сторінка14/43
Дата конвертації03.11.2016
Розмір7.26 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43

А вы што на меня сверчком, – огризався Михась, переходячи на великодержавну мову. – Может, я слушатель высший партийной школы…

– А нам таких і треба... – аж руки потирала від задоволення міліція.

І тоді мав Михась халепу. Але з кожної халепи викручувався, і сходило йому з рук.

Михась зневажав міліцію усіма фібрами своєї натури.

Се казав мені хтось, що й чекісти зневажають міліцію, уявляючи себе, що вони також органи, але вищого ґатунку.

Та не так сталось, як гадалось. Не мав Михась Мудрук зі своєї другої вищої партійної освіти жодного спожитку. Шануватись не умів, хоча й незагайно отримали вони із Лілією добротну, казали тоді, шикарну двокімнатну кватирю. Але пощо кватиря, коли шануватись Михась не умів.

А річ у тім, уся заковика у тім, що у час одруження склали вони із Лілією угоду усну, що не народжуватиме Лілія у якісь там перші роки подружнього життя дитину, бо Михась іще із перших аліментів не виборсався.

І як усе на відносний лад у початку ішло, то й угода дотримувалась чинно.

Але сталося одного разу. Стояв пізній вечір, північ уже, коли Михась у дупель п’яний додому по сходах до своєї добротної кватири припхався. Лап рукою в одну кишеню, лап – в другу. Ключі од кватири потеряв. Кнопочку дзвіночка натиснув – ані шелень за дверима. Чи Лілія мертвецьким сном одпочивала, чи дзвінок мельодії не подавав. Стомився Михась ручкою кнопку мордувати. Да й став кулачками у двері гамселить, носаками начищених ідеально туфлів унизу бить, плечима наважувать. І яка не яка у нього тая сила була, а в пасії подвоювалася, помножувалась, і у якімсь моменті поєдинку двері рухнули, подалися, може, замок слабкий був, отворилися. Й Михась, яко хазяїн стопроцентовий, уступив у конуру свою, увійшов у барліг свій законний. А навстріч йому, панові-хазяїну своєму, уже і Лілія, благовірная дружинонька, зо сну прочумлючись, біжить. А пан-хазяїн із пасією іще незгасною кинувся кулачками да ногами затим бить, да за коси, за патли скубти, дерти. А вона ж стала ручками, пазурцями лице його роздирать, відбиваючись. Як ото інколи і трапляється, буває у найвідданішім закоханню. Од любови до зненависти – один крок.

Іще потому було. Ходив сумний та невеселий, а на церу, на твару увесь побинтований, навхрест бинти поприклеювані. І журився слізно кожному знакомцю позустрічному. Що крізь бинти навхресні він уже грати желізні темні бачить. Благовірна дружинонька із себе побої у лікаря зняла да й до суду за розбій Михася подала.

Але до суду не дійшло. Вони помирилися. Сказала Лілія Михасеві: «Вибирай. Або тобі світить, усміхається тюрма, або я розриваю угоду поміж нами і у найближчім часі народжую дитину». Михась тюрми ізлякався і вибрав дитину.

У скорім осяжнім часі, через рік чи місяці якісь там Лілія і направду народила хлопчика. І за її бажанням назвали його Сашком. Щось то в тім імени для неї відбилось.

Та долі не обминути і не об’їхати. Щойно хлопчик на ноги зіп’явся, перші кроки самостійно по землі вичеберяв ніжками своїми, як його матуся і татуньо розійшлися, розлучилися назавжди.

Для Михася се друге розлучення виявилося, стало іще болючішім, аніж розлучення перше. Одне, що від зарплати тепер відраховували на двоє діток уже третину. Скільки то пляшок міцних збадьорюючих напоїв дарма-гарма, можна сказать, втрачалося. А се багатство он як тепера було потрібне Михасеві. Бо ж із великого горя, від туги несказанної люті запої його почастішали. Друге, що номенклятурницька родина Лілії тепера уже не сприяла кар’єрі Михасевій, а потоптом пішла по його служебницькій опінії. Михась був увільнений із редакції обласної газети за розвал сім’ї, і ніколи більше уже на попередню службу не повернувся. Перебивався то в районних газетах, то в реклямі, то в службах інформації, де він довго на одному місці уже не утримувався по причині алькогольної залежности.

Щоправда, міське житло він не втратив. Добротну двокімнатну кватирю розміняли. Не знаємо, що там перепало від неї Лілії, а Михасеві то виміняли кімнату з кухнею і частково з іншими комунальними вигодами у малій прибудовці до старого будинку в центрі міста.

Перед входом до прибудови росла велика гарна яблуня, яка щороку рясно зроджувала червонобокі плоди. Яблуня, і особливо плоди були гордістю і втіхою для Михася. Усі його знакомці, пияки а й непитущі називали Мудрука латифундистом. І це ще більше тішило його у сп’янінні і у хвилини просвітлення.

Що ж до Лілії, то доля їй іще стелилася, усміхнулася. Одного літа поїхала вона за путівкою аж до самого синього моря одпочивать. Да й в одпочинкові знайшла там грека. Да й запросила його у своє місто додому. І приїхав грек, і узяли вони шлюб. І по часі якімсь пошлюбного життя вирішив грек, зважився усиновити Сашка Мудрука. І дала на те згоду Лілія. І став тепер Сашко Мудрук Сашком Попондрупало.

І дізнався про те Михась-вітець, і гнівом спалахнуло його серце.

Аж то одного разу на вулиці випадком позустрів Михась синка свойого Сашка, уже п’ятнадцятилітнього. Зупинив та й поспитався:

– А хто луччий – грек чи я.

– Грек, – одразу й одповів Сашко.

Понурився поглядом ік землі гнівно Михась:

– Ех, мудачок ти, мудачок. Таке прізвище прекрасне «Мудрук» на «Попондрупало» промінять…

Й нічого більше не сказав.

І уже вкотре упевнювався Мудрук доконечне, що правильний дав зарік: ніколи більше формального шлюбу не брати, щоби узами насліддя себе не пов’язувати.

Окрім усього іншого, – неодмінного й незамінного синього одіння на собі, до лиску наваксованих туфлів – мав Мудрук іще одну похвальну властивість. Він був членом профспілки, завжди акуратно сплачував профспілкові внески і неодмінно щороку використовував належну йому санаторно-курортну путівку. Поїздка на курорт – це була подія вирізнювано значуща у його блідім на радощі існуванні. До неї він готувався завчасно, потайки відкладаючи копійку, економлячи навіть на збадьорюючім питві, що для представників алькоголічної залежности є фактом вражаючо винятковим. Про Ялту, Євпаторію, Єсентуки, Мінеральні Води, Гагри і багато-багато інших міст Михась у кумпанії в принагідній розмові розповідав хвальковито й погірдливо, як про місця, давно освоєні його власною присутністю.

Чого гріха таїти, зустрічав за правом іще цілковитого нестаріння і за правом не зовсім іще занепалого духа подруг. Так тілько порозважаться, але щоби у законний шлюб увійти, то – ні-ні!

Поміж Михасем а однією такою курортницею із Волині навіть якби закоханнє заясніло нераннє, спалахнуло. Потому він до неї на синьооку Волинь їздив, а й вона не раз, бувало, до нього із Волині навідувалася. Щоби пломінь закохання не згас.

Але сталося якось. Заїкнулася була тая волинянка, що пора уже і законний шлюб узять, скільки отако можна.

Й відповів, одказав, дав одвіт на таку пропозицію Михась з усією категоричністю іще не зовсім занепалого духа свого. Що обітницю, зарік він дав, допоки й віку буде його, неоженьбою зоставатись, у законний шлюб не вступати.

На тім їхнє нераннє закоханнє згасло. Волинянка сказала, що до Михася більше не поїде, і йому веліла більше до неї не потикаться.

Але за цією волинянкою не сушив собі голови Михась, гірких сліз не проливав і печальних зідхань услід за нею не посилав.

Бо дуже скоро впала йому у вічі й увійшла в зазнайомлення одна медсестра у своєму ж таки місті. І що цікаво. Вони були однолітками. Більше того – народилися одного й того ж місяця і в один і той же день. Повірте і згодьтеся, що такі співпадання бувають, трапляються і в реальному житті, а не оно в романних ситуаціях та у фантазіях романістів.

Ся медсестра не мала до Михася й натяку на найменшу бодай претенсію щодо законного шлюбу. Вона поблажливо зносила витребеньки Михасеві, його випендрювання у верховенстві. Се аніскільки не торкалося, не діставало її нервічної організації. І так було уже згасаючому неухильно єству Мудруковому комфортно. Очевидно, цілковита самота тримала і медсестру біля Михася. Річ то у тім, що батька-матері вона уже не мала. Було їх четверо сестер. Да троє уже відійшли у засвіти. Й дивина от. Щойно сягала кожна п’ятдесятип’ятилітнього віку, дак ні з сього, ні з того тут же й помирала.

Медсестра однюсінька на білім світі із цілої родини зосталася. І вони уже наближалися до межі із позначкою п’ятдесят п’ять. Не знаємо, не відаємо, як затужила медсестра, до тієї межі неухильно наближаючись. А от Михась затужив нерозрадно сильно. Як же він саменький без медсестри на білім світі перебуватиме. Але що ми знаємо і чого ми варті на цім світі грішні. А раптом нічого.

І от сталося. Що має статися, того не обминуть, не обійти і возом не об’їхати, як не раз научала і научає нас історія людськости і людини.

Із притуги великої у передчутті ймовірної утрати випив у кумпанії мало Михась у переддень свойого п’ятдесятип’ятиліття, упився, можна сказать. Ледве опівночі доплентався до прибу­довки, до конури своєї. Двері вхідні іще одчинив. Порога пересту­пив, да на тім і зостановивсь, так і гепнувся ницьма, лицем у спрямуванні до конури своєї, до барлогу свойого законного.

Не кожного дня у закутень той у центрі міста людське око зазирало. Аж но на третій чи й четвертий, може, день заникнув у прибудову котрийсь із Михасевих спільників по пиятиці. А Михась уже і розкладатись почав.

Медсестра ж, недавно розказували, і до сих пір живе, явивши світові рідкісний виняток серед своїх сестер.
Отак переходять усілякова світська слава і неслава, усі без винятку, вдалі і невдалі, форми життя, так завершується кожна людська доля.
Але тойді, коли зайшов до мене на кватирю зі спільною кухнею Михась і сказав, що він знацця зо мною більше не хоче, то це зійшло на мене великим пригніченням і прозвучало у моїм усвідомленні доконаним фактом мого цілковитого суспільного відторгнення.

А між тим і невтральні стосунки із сусідкою Гелєною Юзефівною ні з сього, ні з того у ворожду переросли. А нема на світі гірше нічого, ніж коли із сусідом змиру нема. Хоч у місті, хоч у селі, а хоч і на хуторі. Хоч у домі осібнім, а хоч і в кватирі зі спільною кухнею.

Якось я опівночі вже із району повернувся, ключем у замкову щілину тицяю, а він не увіходить. Здогадався: ізсередини у замковій щілині ключа зоставлено. Я на кнопку натискаю, і уже дзеленьчання у Гелєниній кватирі роздається. Аж мені чуть.

Не одразу Гелєна Юзефівна відгукнулася, але по кількох моїх настирних дзвінках. Да й накинулась на мене:

– А де ви по ночах шляєтесь. Спать мені не даєте!

Я:

– Але навіщо ви у замкові ключа свого зоставили?



Вона:

– А яке ваше вс…не діло… Ніхто його не зоставляв. То ви відчинять не вмієте…

І пішло, і поїхало.

Відтоді конфліктні ситуації на спільній кухні стали постійними. За дарма-гарма прискіпувалася до мене Гелєна Юзефівна, інколи підспівувала їй і Настя, щоправда, по-дівочому ніяковіючи за такі прозаїчні речі. Але, здогадуватись можна, а так воно і було насправді, слухалася намови матері.

Від народження, від зорі свойого життя я не здатен був устрявати у конфліктні ситуації, й коли силоміць накидали їх на мене, то виборсатися із конфлікту завжди ставало для мене глибоко травмуючою принукою. Мені сто разів лекше поступитися а чим завгодно, аніж у збурювання конфлікту станути і з нього виборсуватись. Здогадуватись можна, що супротивна сторона о такій моїй поступливости уже знала, освідомлена була, і навмисне збурювала конфлікт у тім моменті, коли я а найменшого приводу до протистояння не подавав.

І входила у моє усвідомлення реальність, як же добре мене і вивчено там, де і належиться мене вивчати.

Нова ситуація на кватирі зі спільною кухнею додавала смутку й пригнічення в осяганні власної безпомічности. Я маленька, маленька комашка у цім світі, познущатись над якою завжди можна у будь-який спосіб безборонно.

Увечері мені не хотілось повертатись на кватирю. Я приходив пізно, уникав стрічі із Гелєною Юзефівною. Але вона все одно мене підстерігала і провокувала конфлікт.

Інколи це ставало просто нестерпним.

Якось я у листі до університетського друга описав свої конфлікти із сусідкою на спільній кухні. І він одписав мені, що кажу я неправду. Бо немає у світі такої людини, із якою я не зміг би зжитися. І прояснилося тоді мені доконечне, що це зорганізовані провокації.

Затим скоро і сусід за суміжною стіною з іншої кватири про себе заявив, голос подав. Сей був якийся там важний, а чи просто рядовий профспілковий діяч. І він написав на мене бомагу у самий обком партії. Що ніби я а крізь ночі цілі зоставляю на повну потугу радіо увімкненим. Танці, гульки у себе вдома крізь цілі ночі улаштовую, забави справляю, аж но йому крізь стіну усе чуть. І цілу ніч він спати не може.

Щоправда, до обкому партії за тим доносом мене кликать не стали, не покликали. Але чутка о тім через усе місто пронеслася.

Щодо танців, гульок да забав, яких у мене ніколи бути не могло по причині обмеженого кола знакомців, – то це іще таке. А нащот радіо – ані в які ворота не тиснеться. Річ у тім, що я мав тілько малу коробочку, репродуктора до проводового радіо, яке рівно о двадцять четвертій годині завжди автоматично вимикалося, до ранку замовкало. Й уранці тілько «Союз нерушимый…» грать починало, якби увімкнуте було.

Так що у своїм доносі профспілковий діяч мало перестарався. Зате чутка, пославка по місту розгулювать пішла. Й де правда, а де вигадка, а де стопроцентовий наклеп – ніхто установлювать не буде, не стане, тим більше спростувань підозрюваного ніхто не вислуховуватиме.

Але і те іще не все. Чутки, пославка про мене докотилися і до мойого рідного краю, до нашого села і до хутора нашого. Не кому іншому, як швагрові Митрові, чоловікові рідної сестри Марти було укладено у вуха і у розуміння його іще й таку версію про мене. І не хто інший, як саме швагро Митро приніс сюю версію на хутір, уніс її у Батьківську хату, да й став переповідать згорьованому Батькові і зболеній Матері. Що я належав до такої а такої бандерівської банди, яка запосяглася повалити могутню Радянську владу на усім величезнім просторі – від Карпат аж до Курил, від острова Діксона до полуденної Кушки. Що у нашім угрупуванні вже були нагани, кріси, кулемети, гармати, танки. І були б ми тую Радянську владу збороли, повалили. Якби ж то були у нас самольоти, літаки. А от самольотів ми то і не мали. Гамерика іще не дала.

І коли літнього уже недільного ясного дня, трави шовкові на сіножатях стояли і коси просили, це із погляду людини, але не із погляду трав, може, – увійшов я на хутір да й уступив у Батькову хату, то й стали Батько – Мати переповідать мені тую версію, що її до їхнього вуха і розуміння Митро приніс.

І тоді розказав я Батькові – Матері чистісіньку правду, як воно і було насправді і який у натурі є цей світ, що мене оточує. І коли розказав я, то не повірили Мати Митром переповідженій версії, а мені повірили. Й упевненість зійшла на мене, увійшла у мою сутність, що я хоча й маленька, але іще людина. Аяк. Нехай і одне порозуміння, да ще й найближчої людини, утримує нас на межі, щоби не заломитись, підносить наш дух.

Затим Мати нерозрадно слабосильно розридалися. Із кийочком вони сиділи на полику, такі змалілі і згорьовані. І було їм тоді стільки літ, як мені тепер, коли пишу ці рядки.

Якусь мить я безмовно спостерігав се нерозрадне пульсу­вання Материного одчаю. Безпорадні сиділи на ослоні Батько.

І я не стримався. Вийшов надвір, став посеред двору. Й також розридався. І згадав я, як у цім місці посеред двору зайшлися були нерозрадним плачем Мати, уперше виряджаючи мене до великого міста.

Я озирнувся доокруги. У високе небо, у широкий світ струменіла іще одна драма людських душ. І забачив я, і відчув, як від цього моменту світ став іще печальнішим.
Так доладно майстерно зроджена, сфабрикована у відомстві версія про моє підступництво супротив могутньої великої держави була не менш вигадливо розповсюджена і уже безборонно розгулювала у краї, цілячи у людські серця, передусім у душі моїх знакомців вражаючою несподіванкою. Що уже так варівко, боязко так було мені переходити селом чи містечком, коли знайомі позустрічні незвично гостро прискіпливо роззирали лице моє і поставу мою, у високій напрузі власної уяви шукаючи у вмісті моїм виразних ознак мойого неймовірного підступництва. Й коли розминалися ми, то позустрічні знакомці іще оглядалися, щоби й іззаду мене пильніше розгледіти, який же вигляд доокруги сей ворог народу має.

Особливе ж подивування зроджувалося на лицях моїх колишніх шкільних учителів. А хто би міг подумати, що тихий, лагідний і сумирний хлопчик – гордість і надія усіх моїх навчителів – да у державного злочинця переросте.

Самотня несміла поблажлива рідка іронія раптово у моменті згасала і натомість у моїм серці розростався густий біль. Відчуття безпомічности нагорталося неухильно послідовно, знесилюючи часто цілковито мою сутність, поглиблювало моє суспільне відторгнення. Моя свідомість шалено шукала життєву перспективу і не знаходила її. Увірвалися попередні зв’язки поміж мною а людьми. Нез’ясовна провина безневинна покладалась на моє серце. Моя особистість поринала у глибоку самоту. Світ страчав манливу барву у кольорах і звуках. І тільки сяєво істини утримувало мою сутність у вимірах сенсу буття. І тоді уже вкотре пекучим болем нагорталося запізніле каяття. Чому я піддався страхові перед слідчими, а не сказав їм у вічі правду, що про них і про їхню провокативну роботу думав. І в такі моменти не раз спалахувало невтримне бажання бігти до того грізного дому на вулиці поета та на увесь голос кричати, щоби увесь світ почув, які ж вони жорстокі провокатори. Але інстинкт самозбереження і обов’язок перед творчістю стримував мій порив. Хоча у мої розмисли уже доконано увійшло усвідомлення, що а найменший компроміс руйнує усілякову художню справжність. Основи моєї особистости роздвоювалися.
А між тим, місяці минали, а на допит, на бадання мене так більше і не кликали. І це помножувало в моїй душі невідомість, напругу очікування. Щось то вони супротив мене замишляють, нові провокації вигадують, щоби застукати, заскочити мене зненацька. Особливо розросталася напруга очікування невідо­мости, коли одного разу на автобусній станції у містечку я забачив одного із своїх слідчих, отого високого рудого, що кричав на мене погрозливо. Він мене упізнав, бо відразу одвернув лице. «Не інак, як на місце мого народження вивідувати про мене приїжджав», – подумав я. А так воно і було.

Це ж невдовзі потому Іван Пересунько, з яким ми разом товар пасли і у школу ходили і який до міліціонера сягнув, міліціянтом став у зрілих своїх літах, при одній випадковій нашій стрічі, а у димину, в дупель уже п’яненький був, вихвалявся:

– Знаєш, Гандрушка, приїздило кагебе й мене про тебе питало. А усе знають… – у цім моменті Іван так невловимо потішливо розсміявся. – І який собака коли у вас був, і яка корова. Я казав, що ми разом з тобою товар пасли, і що ти усе якісь книжки на пасовиську читав…

У цім ізнов моменті Іван умовк, павза витворилась. Схоже якийсь глибоко внутрішній голос пробивався крізь густе сп’яніння і наказував, диктував Іванові до стриманости.

По павзі друг дитинства уже ніби струшував із себе щиросерді зізнання:

– А знаєш, Гандрушка, я про що думаю… Я про те думаю, що далеко ти підеш, що високі чини тобі дадуть, коли саме кагебе мене про тебе розпитувало… Але знай, Гандрушка, що і я не ликом шитий, і я не малий чоловік. А до кого б не приставили мене охоронять, навіть якщо і до самого міністра приставлять мене сторожувать, то і од самого міністра я вже більший буду…

Але до всього звикає людина, і я повільно звикав у цім несправедливім, сповненім суцільних погроз світі, який дістався мені від предків, провадити своє життя потайки. Одне у вмісті своїм і на думці мати, й зовсім інше серед людей говорити. На своїй власній, Богом і предками дарованій землі я почувався незахищеніше а найпосліднішого приходька. Я послідовно неухильно ставав внутрішнім емігрантом.

Пересилюючи себе, я іще до пори тримався за статус кореспондента молодіжної газети. І завдяки цьому навіть виписав у лісовому відомстві і привіз на хутір велику машину найдобірніших березових дров. Аж но усі хуторяни подивувалися, яка то добра запомога від мене Батькові. Бо навіть незавидного соснового топорняку простому мужикові під ту пору не виписували.

Як законопослушний і сумлінний член профспілки, я узяв відпустку. Батько розвернули й нагострили пилку. І ми удвох із Батьком за кілька день тії дрова і порізали. Батько тихо тішилися білими рівними, без сучків телешами. Їхнє лице осявала радість простого переживання селянина. І те передавалось мені. Які невибагливі у цьому світі були наші Батько. Що найпростіше благо уже покладало на їхнє серце заспокоєння і втішення.

За кілька день я сам і порубав, поколов ці дрова. Й на мене полегкість, втішення ісходили, зійшли. Що телеші розрубувалися лехко, і світлі домірні поліняки радісно мені осміхалися. А купа гостроверха нарубаних дров посеред двору усе росла й росла, більшала, світле випромінювання у світ посилаючи, а найперше білою теплою березовою благістю двора і хату осяваючи.

Я дивився на велику білу купу нарубаних дров, і крізь неозначений пригнічений настрій і у моє серце тиха радість увіходила, що ця велика купа дров і мого маленького труда витвір. Життя продовжувалося. Навіть на Материне зболене лице в періодах сходило, покладалося заспокоєння. Що я вдома. Ах, як Мати завжди хотіли, щоби я повсякчас зоставався дома. Вітер зі світу, віяння зі світу, де я перебував, покладали на їхнє серце тугу, неспокій і тривогу. На жаль, правдиву ціну Материному серцю часто ми складаємо із великим запізненням, після того, як наші матері відходять за далину.

Дні і тижні, проведені на хуторі під час відпустки, поклали на мою розтривожену сутність відносний спокій. У безпосередній присутности в оточму домі, де поряд Батько і Мати, і я можу подати їм бодай маленьку поміч, – раптом відкрилися для мене прості, але великі смисли буття.

А іще я зробив висновок. Що рубання дров приносить велике задоволення. Настрій спрямовується у збадьорення, голова стає свіжою, поклик і сили до творчости помножуються.

Це далеко потому із радійної передачі з «того берега» я слухатиму зізнання Олександра Солженіцина про благотворний вплив рубання дров для творчости. І спогадаю я теє далеке уже літо в отчому домі на хуторі, у присутности живих іще Батька – Матері. І серце одчаєм перейметься. Що кожна мить життя неповторювана. Хіба відбиток од котрої миті у пам’яти зостається.

Після рубання дров, як дрова уже вітерцем переймалися, провіювалися, а ясним сонцем лагідно приголублювалися, як сушитися стали дрова, як лекшало поліно і ядрина білість його рідкою сірістю вицвітала, у павзах між іншими господарськими роботами я почав писати, точніше, продовжував покладати на білий папір свій вистояний задум.

Писати було куди важче, аніж рубати дрова. Біле поле паперу лякало. Слова тікали і снувалися у просторі запитальними знаками, думка у швидкім леті не схоплювала їх, у цьому поєдинкові думки і слова вони зінакшувалися, і думка була, виявлялася безсилою упокорити слово і покласти його на біле поле паперу.

Окрім традиційних мук творчости, що супроводжують кожну художню свідомість, яка має до стосунку зі словом на зеленій плянеті, передо мною раптом у відчутті й усвідомлюванні раптом повстали бар’єри, перепони повстали, властиві тільки для українця на його рідній землі у середині двадцятого століття. Поклик творчости диктував моєму сумлінню писати правду і тільки правду. У цім моменті художня правда сполучалася із правдою життя. І у цім простуванні думки мені належало побороти комплекс внутрішнього цензурування і редагування, що покладений, уже вкорінений у моїй сутности Системою. Сповідуючи і утверджуючи у всіх сферах людської діяльности олжу, Система перетворила слово у засіб неправди, знівелювавши його первісний зміст і значення. Слову треба було повернути його первісну суть. І це була праця надважка. Труди вимагали внутрішньої концентрації духа і сміливости. Труди вимагали терпіння і безкорисливости. Я був доконечне перейнятий усвідомленням, що в тогочасних умовах заідеологізованости літературного процесу моя праця не засвітиться і не винагородиться. Але хіба принесе мені нову покару, якщо потрапить вона до рук моїх переслідувачів і гонителів.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка