У десяти томах



Сторінка9/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Терлецька тільки рукою махнула. Марта зціпила зуби й надулась.

А Бонковський, невважаючи на сватів, точив баляси й реготався до Олесі. Свати скоса поглядали то на Бонковського, то на Олесю, й переглядались між собою. Марта зобидилась за шишки й почала прощатись. Балабуха встав з місця й очевидячки з великою напругою збирався в дорогу. Йому не хотілось зоставляти Олесю з Бонковським. Одначе гості поговорили, побалакали, стоячи, постановили день весілля й, не ждучи доброї вечері, розпрощались.

98

– Але ж і ти, Марто, й справді велика брехуха, –



вже дуже розпускала язика! – сказав Мельхиседек до своєї

жінки. –  Де ж таки плести таке, – що з гуски сир, і мо

локо, й вовна, ще й ковбаси.

– А все ж таки, хоч я й брехуха, а вибрехала небожеві дві сотні карбованців, три пари волів, дві корови,

два десятки гусей, ще й Килину з бабою на придачу.

Балабуха з сватами приїхав додому, й Марта тихенько на вухо розказала Балабушисі, що Олеся виробляла на заручинах з паном Бонковським. Мати все переказала синові й радила, щоб він таки добре держав Олесю в руках і не попускав віжок.

Балабушиха знала, що свати приїдуть од Терлецьких голодні, й подала вечерю. Мельхиседек з Мартою та з Марком Павловичем кинулись на вечерю, як вовки на барана.

– Як оженишся, сину, з Олесею, то вивчи її, як вітати гостей та не випускати їх з двору голодними, – сказала мати синові, котрий уплітав вечерю на всі заставки, аж за вухами лящало.

Оповістили день весілля.

Молодий поїхав кликати на весілля родичів та сусід. Родичі й сусіди дякували й одмагались. Він поїхав до Мельхиседека. Мельхиседек був радий їхати, але тільки Марта стала дибки:

– Не поїду нізащо в світі! – репетувала вона, – це буде не весілля, а бог зна що. Не печуть короваю, не печуть шишок. Обсміяли мене, стару, хоч я й сваха, й хвалить бога, не вперше була оце свахою.

– Та що ж, коли вони живуть по-панській, – сказав Балабуха.

– Нехай живуть, як схотять, але нехай хоч сватів нагодують по людському звичаю. В їх і горілки не п’ють, і чарки бог зна які. Мабуть, виписали з-за границі, чи що! – репетувала Марта.

Одначе вона згодилась їхати на весілля. Через тиждень Терлецькі справили весілля. На весіллі й справді тілько й було духовних, що молодий з батьками та з дядьком Мельхиседеком і тіткою Мартою, та ще один сусіда батюшка з дочками. Решта була все панки та урядники з Богуслава. Олеся була убрана в білу сукню, в вінок з білих рож і цілий вечір танцювала з панками та з урядниками. Балабуха тільки сидів в академічній позі, в білій жилетці та в білій хустці на шиї й дивився, як



7*

99

Олеся танцювала трамблян-польки та краков яка з Бонковським. Матушки сиділи мовчки та тільки торкали одна другу ліктями.



Довго богуславські жидки грали, довго панни та паничі танцювали. Почали розносити гостям чай, потім яблука, груші, конфети, горіхи. Батюшкам та матушкам хотілось по чарці, хотілось добре попоїсти та попопити, але пляшок та чарок ніде не було видно. їм зоставалось тілько сидіти та дивитись. Сваха Марта почала дрімати, все куняла, сидячи на стільці, й трохи не заснула. Балабушиха торкнула її під бік і почала судити Терлецьких.

– Це не весілля, а якась дитяча панахидка з маковниками та коржиками, – сказала Балабушиха до Марти.

– Ні короваю тобі, ні шишок, ні весільних пісень по старому звичаю, – обізвалась нишком Марта. – Коли б ти знала, я так хочу їсти, що далі не видержу!

– А я б вже й по чарці випила, – обізвалась Балабушиха, – мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає, – аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.

Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п’яними, проти старого весільного звичаю.

– Ой сестро, я зовсім голодна! – тихо шепотіла Марта до Балабушихи.

– Цить, сестро, бо й я голодна, – обізвалась Балабушиха, – буду довго пам’ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.

– їдьмо додому! – зашепотів старий Балабуха до жінки, – цур йому, цьому весіллю.

– їдьмо, – промовила Балабушиха, – бо, здається, більше вже нічим не покрепимось, – хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.

Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.

Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного

100


й разом з благочинним поїхав в Вільшаницю, щоб вступити на парафію.

Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповістити громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.

– Я не маю права одмикати дому, – сказав староста, – бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати ще й печатки поприкладав.

– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.

– Де схотять, там і житимуть, – сказав понуро староста.

– То нехай громада дасть йому кватиру, – сказав благочинний.

– Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати, – сказав староста. – Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.

– Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.

– Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає, – одрізав староста.

Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.

– Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає, – доводив своє благочинний.

– Ба, не приймемо! Не ми оббирали, не нам його й приймати, – знов одрізав староста.

– Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити, – сказав благочинний, – він буде в вас за священика.

– Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть, – сказав староста.

Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли до церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга на давній, церковній слов’янській мові, пересипана тек-

101


стами й такими словами, як: понеже, п о к о л и к у,

потолику. Чесна громада слухала, слухала й – нічогісінько не втямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тону й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика...

Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про “ового священика.

– Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! – гомоніли баби.

– Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомоніли люди.

– Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! – говорив титар. – Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!

Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому квартиру або сплатила дом старого священика.

– Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки, – загомоніла громада, – ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.

– Про мене, – як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика, – сказав благочинний, – новий священик зостанеться в вас на парафії.

– Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.

Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.

Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала

102

поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула.



– Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!

– Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада. – Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!

Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, – і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.

IV


Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торкнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

– Га? що? де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

– Чи ти знаєш, що сталося– крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

– Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй, – плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

103


– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка. – Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

– Та чорт його бери, коли одбив! про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, й твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Прокопович.

– От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

– Про мене, нехай плаче, нехай скаче! – сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

– Та вставай-бо, та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві. – Дай мені доспати, а там коичи хоч до вечора.

– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.

– Авжеж! піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б’ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.

– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.

– Я, мамо, не з таківських, що плачуть, – сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

– Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

– То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік.

– Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком води носити!

– Аби не дірявий горщик, то й носитиму, – сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

104

– Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? – крикнула Прокоповичка.



– Атож! А хіба що?

– А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

– Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати може б стала м’якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

– То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? ба не підеш! – крикнула мати.

– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів. *

– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

– То й пішки піду, – це мені не заважить.

– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

– Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.

– І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.

Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.

105

– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, – сказала Прокоповичка вже спокійніше.



– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, – сказала Онися.

Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки, й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.

– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.

– Вгадайте! – обізвалась, не обертаючись, Онися.

– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка. – Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.

Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились, і на порозі став Моссаковський в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих викладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.

Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.

Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум’янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.

– Добридень вам! З неділею будьте здорові! – тихо сказав Моссаковський і поцілував Онисю в руку.

Онися нахилилась і поцілувала його в щоку. Вона почутила, що кров разом кинулась їй в лице, а руки й ноги були холодні, неначе вона держала їх в холодній воді.

– Доброго здоров’я! Спасибі вам! – тихо обізвалась Онися.

Моссаковський поклав паляницю на столі, став і руки склав на поясі. Онися попросила його сісти.

Моссаковський мовчав, і Онися мовчала. Обоє навіть не сміли подивитись одно одному в вічі. Мати стояла за дверима й слухала.

– Правдива чехоня! Не вміє навіть з дівкою побала-

106

кати й пожартувати. Мій отець Степан не так поводився зо мною, як був моїм женихом!



Довго молоді сиділи й мовчали. Онися знала, що Моссаковський ладен мовчати й до вечора та дивитись на неї. Вона почувала свою незвичайність і просто заговорила про те, що в їх обох було на душі.

– Ви, Харитоне Петровичу, може, думаєте, що я не піду за вас заміж після того, як ви втратили вільшаницьку парафію? Не думайте так...

– Ні, я... нічого не думаю... – насилу обізвався Моссаковський і сказав правду: він тоді нічого не думав,

тільки був ладен дивитись на Онисю хоч і до вечора.

– Я піду за вас заміж, хоч би ви й зостались дяком в Карапишах, – сміливо сказала Онися.

– Спасибі вам, Онисіе Степанівно! Які ви добрі! – обізвався Моссаковський.

Мати за дверима так крутнула головою, що намітка на її плечах настовбурчилась вище од голови.

В Моссаковського лице ніби засяло, очі заблищали. Він був ладен кинутись Онисі в ноги, але... й очима не поворушив.

– Я піду за вас заміж, хоч би мій панотець і паніматка не пристали на те, – знов сказала Онися й при тих словах скочила з місця й пересіла на стілець, котрий стояв коло Моссаковського; Моссаковський не видержав, вхопив її руку й поцілував. Онися цмокнула його в щоку.

Мати, почувши цмокання, сіпнула дверима й вскочила в хату. Молоді сиділи, спустивши очі додолу. В Прокоповички очі горіли, як жар. Вона аж зблідла на виду.

– Оце гарно! їй-богу, гарно! Я не хочу, щоб ти, панно, до весілля цмокалась з паничами.

– їй-богу, я ні в чому не винен, – тихо промовив Моссаковський, схопившись з стільця й цілуючи Прокоповичку в руку.

Прокоповичка не знала, що робити, крутнулась по світлиці сюди-туди, аж намітка на їй затряслася, вискочила в садок і побігла в пасіку.

– Ваша паніматка на мене чогось сердяться, – сказав Моссаковський, – вони не оддадуть вас за мене.

– Як не оддадуть, то я сама піду, – сказала Онися, дивлячись сердито на двері в кімнату.

Вони замовкли й ждали старих, як кари.

Тим часом Прокоповичка прибігла в пасіку. Прокопо-

107


вич вже встав і походжав по пасіці. Жінка накрила його мокрим рядном.

– Йди вже до хати та говори з тим дяком. Вже приїхав, мабуть, по мою душу! – крикнула Прокоповичка.

– От і добре, що приїхав: буде з ким з нудьги по чарці випити, – сказав Прокопович.

– Тобі тільки по чарці! Ти ладен і свою дитину пропити! Спить собі, а я одна клопочусь та бігаю.

– Вже правда, що розбігалась, як курка з яйцем, – не дала гаразд і виспатись. Чого ти прибігла в пасіку гвалтувати? Що там трапилось?

– Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!

– А дочка що каже?

– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сорому нема дівці.

– Гм... гм... круту кашу заварили... Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.

Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи, і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.

Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссакозський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович одначе був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.

– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху, – сказала Прокоповичка сердито.

Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.

Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку, – жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.

– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – сг/итав Прокопович у жінки.

Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима

108

й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.



В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.

– Одже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш, – знов зачіпав жінку Прокопович.

– Говори вже ти, – мені нема чого говорити, – сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.

Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.

– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.

Випили по другій, й язики справді зараз розв’язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковсього вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.

– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.

– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці, – сказав Моссаковський.

Прокоповичка звела очі з груби на двері.

– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.

– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не прийняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію, – одповів Моссаковський.

Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.

– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.

– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук, – сказав Моссаковський.

– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати й цілувати Моссаковського.

Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась про

109

жогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.



– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, – кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум’янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки, – нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

– Про мене, хоч і зараз, – сказав Моссаковський, – справді, нема для чого одкладати діла!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка