У десяти томах



Сторінка7/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

За дверима в кімнаті було тихо. Тільки десь далеко за стінами було чути глухий шум, неначе там палало полум’я в печі або клекотів окріп в казані. Балабуха оглядав світлицю. Світлиця була більше схожа на панську гостину, ніж на мужицьку хату, заставлену образами. Образів сливе зовсім не було, тільки в кутку висів великий образ Ченстоховської богородиці з польським надписом. Серед стіни з-за скла виглядав лик Христа в терновім вінці, а під ним було підписано: Ессе Ното *. Коло порога висів якийсь крилатий купідон, прив’язаний червоними стрічками до дерева, а коло груби, на гравюрі невеликої вартості Геркулес, піднявши здорову довбню, замірявся на страшного лева, котрого зчавив рукою за горло. Між вікнами висіло над столиком узьке, довге дзеркало з високим вершком. Дзеркало було схоже на малого хлопця в високій батьковій шапці. Спинка канапи та стільців була вирізана такими фігурами, неначе хто понастромлював зверху на їх рядки грибів та опеньків. На вікнах стояли вазони мушкатки та герані.

Балабуха заглянув в дзеркало, поправив на шиї гніздо з чорної шовкової хустки, що було з’їхало трохи набік, ще раз пригладив голову долонею й сів на стільці.

Двері з кімнати тихесенько одчинились. Балабуха підвівся з стільця і вже хотів рекомендуватись, нахиливши голову. Але з дверей вийшла низька дівка з одним горбом на спині, з другим на грудях, з довгим жовтим лицем і тихими сумними карими очима. Вона держала в руках рушничок і попростувала просто до Балабухи. Дівчина приступила до його, поклонилась йому трохи не в ноги, держачи рушник у руці, зовсім як молода, що просить на весілля.



1 Ось людина! (лат.)

75

– Чи на весілля просиш, дівчино? – спитав Балабуха.



Дівчина осміхнулась, поцілувала його в руку, одійшла

до стола й почала стирати порох з стола та столиків.

– Чи дома батюшка та матушка, чи, може, куди поїхали? – спитав Балабуха.

– Дома, – ледве обізвалась дівчина, соваючи рушником по столі.

– Може спочивають? – знов спитав Балабуха.

– Ні, – ще тихіше обізвалась дівчина, поглядаючи на зачинені двері.

Дівчина вийшла. В світлиці знов стало тихо, тільки маятник стукотів та дерчав з докучливим рівним, одномірним цоканням, та десь за трьома стінами було чути ніби потайний задержаний шум ходи.

Двері з кімнати знов одчинились з скрипом. В дверях з’явилась висока, тонка постать панотця Терлецького. Терлецький був сухий, блідий брюнет з посіченими короткими кісьми, з короткою круглою бородою, на котрій блищали срібні смужки. Тільки чорні блискучі очі надавали бадьорність і енергію видові й всій його постаті.

– Добридень вам! З святою неділею будьте здорові! – сказав Балабуха, поклонившись господареві.

– Спасибі! будьте й ви здорові, – промовив Терлецький. – Чи здалека прибули до нас?

– Яз Хильок: студент Київської академії, Марко Балабуха; скінчив філософію.

– Дуже радий! Спасибі вам, що нас одвідали. Я вашого панотця знаю. Чом же ваш панотець з паніматкою не прибули до нас? – спитав Терлецький. – Але чого це ми стоїмо? Сідайте, будьте ласкаві!

Балабуха сів на стільці якось несміливо. Він трохи скорчився, підняв плечі й сховав шию й навіть трохи голову в гніздо з високих гострих комірів та з хустки, як черепаха ховається в свої черепашки. Він вперше був в такім домі, де візантійська обстава вийшла з моди й натомість настала в обставі й в усьому мода європейська, де вже одгонилось панством, шляхетством. Але така незвична для його обстава якось заважала йому. Він нагадав собі пасіку в Чайках, простого панотця, просту паніматку, й йому чогось захотілось утекти у ту пасіку, де він почував себе багато вольнішим і сміливішим.

– Чи ви скінчили академію, чи тільки приїхали на вакації? – спитав панотець Терлецький.

76

– Ні, я тільки скінчив філософію, але більше не поїду до Києва в академію, – сказав Балабуха.



– Та й добре зробите. Я сам дійшов до риторики, та й подякував ченцям, а проте маю парафію й живу теперечки як у бога за дверми, – сказав господар.

– Так і я оце думаю зробити, – сказав Балабуха.

Терлецький ледве примітно осміхнувся й погладив бороду: він не помилився, догадуючись, що Балабуха приїхав подивитись на його дочок.

– Що ж там в вас тепер в академії? Чи пишете вірші? Чи граєте комедії? – спитав господар.

– Аякже, й вірші пишемо, й комедії граємо, – сказав Балабуха.

– От за наших часів – ми грали так, що тепер навряд чи зуміють так грати. І мені таки доводилось не раз грати. Тільки раз сталася зо мною на сцені трохи смішна пригода: раз сказали мені грати роль Суєти в інтермедії. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум’янцями. Причепили мені довгі коси, накинули на плечі червону хламиду; я достав у однієї знайомої міщанки червоні чоботи; взувся я в ті чоботи, на шию начепив червоне намисто, розпустив коси по плечах, надів на голову жидівську ярмулку, взяв в одну руку капшук з грішми, в другу пляшку з горілкою та й виходжу на сцену. Виходжу та й кажу: “Я Суєта...”

Сказав, та як глянув на людей! – усі люди повитріщали на мене очі, а професор елоквенції, лютий-прелютий, що задавав нам часто березової каші, дивиться мені просто в вічі та неначе каже: “Потривай, ось я тобі всиплю півсотні, як тільки помилишся!” Глянув я йому в вічі та й забув, що далі говорити! їй-богу, забув! а знав, як “Отче наш”. “Я Суєта! Я Суєта!” – сказав я тричі, а далі хоч заріж! Не пригадаю! Давай я тоді лупити з Еклезіаста: суєта суєтствій і всяческая суєта! Та вже, спасибі, Злоба стояла за декораціями, та підказала мені, що далі говорити. От я й почав:

О суєта, колико ты прекрасна!

О суєта, толико ты ужасна!

Днесь пияна скачет воля!

Утро вставши – тщетна доля!..

Сирен льстивых окиян

Сладким гласом обуян!

Едва лето запало,

А козля цапом стало.

Цап бородатый!..

77

Сказав я це, а далі знов забувся, Плутаю я та плутаю! Переплутав усі вірші, перемішав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далі говорити: та, спасибі Злобі, мене вивела з біди: вискочила з-за декорації та як крикне: “Я Злоба, – ховай свого лоба!” Як заміриться на мене мечем! – я навтеки, і капшук з грішми загубив на сцені. Публіка регочеться. Дивлюсь, а за кулісами передо мною стоїть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетіли додолу. Він мене за чуба та як почав вихрити то направо, то наліво – трохи голови не зірвав з шиї.



Згадки про академію неначе розбуркали Балабуху: він одразу став сміливий і говорючий.

– А я грав Злобу, – та ще й як грав! – сказав Балабуха, розговорившись. – Було як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: “Я Злоба – ховай свого лоба!”

Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.

– Цур дурної! – сказав Терлецький.

– Якась перелякана дівчина! – сказав Балабуха, сідаючи на стілець.

Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.

– Колись я писав вірші, знав напам’ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам’яті березова каша, – сказав Терлецький, наливаючи чарку. – Та й той Горацій зовсім таки не стосується до Хохітви.

Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами на очах.

– Що то таке ти несеш в хвартусі? – крикнула матушка на Килину. – Чи розбила тарілку, чи що? Що там за крик?

– Ой, простіть, матушко, – сказала Килина, цілуючи паніматку в руку. – Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один на дру

78

гого з кулаками! А я злйкалась та й упустила з рук тарілку.



– Ти сьогодні зовсім здуріла! Бери швидше другу тарілку й неси паляницю на стіл! – крикнула матушка, стоячи серед хати з білою сукнею в руках для старшої дочки.

В кімнаті піднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втік з дому. Шафа й скриня стояли одчинені. Матушка й дочки бігали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причісувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрівна, найстарша дочка, стояла серед кімнати в білих спідницях, в білому корсеті, котрий не сходився на її повному стані. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались аж впотіли, а корсет все-таки не сходився.

– Килино, ходи сюди! придави руками корсет та міцніше, – кричала матушка.

Килина вхопила Олесю за стан і стільки помогла, скільки б поміг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.

– Покличте бабу Хіврю! – крикнула матушка, – бо ця Килина ні до чого не здатна.

Прибігла баба, вхопилась і собі за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався під її руками. Олеся наділа білу сукню, а мати причісувала та прибирала її голову.

Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечі перську білу, з червоними та жовтими взорцями, хустку, – ще раз огляділа кругом дочку, неначе москаля на муштрі, й повела її в світлицю.

Менші дочки попростували за ними слідком, заглядаючи в світлицю через одчинені двері.

Терлецька ввійшла в світлицю тихою ходою, поважно, неначе виплила. Балабуха вглядів в дверях невисоку, але тілисту чорняву даму трохи ніби з пухлим, шляхетським лицем, з гладенько причесаними чорними блискучими начосами на лобі, в білому чіпку в оборках, в котрих синіла широка стрічка з кінцями до плечей. Він устав і ще глибше втягнув коротку шию в комір, несміливо підійшов до Терлецької й поцілував її в пухку білу руку. За матір’ю вийшла дочка, така чорнява, як і мати, гарненька, з білим, трохи коротким лицем, з темними карими очима.

79

Вона присіла серед світлиці перед Балабухою і неначе дригнула правою ногою. Балабуха поцілував в руку дочку, оступився трохи назад і не знав, де діти свої здорові руки. Матушка сіла на канапі і попросила гостя сісти. Балабуха несміливо спустився на стілець. Проти його сіла Олеся, в котрої щоки почервоніли, наче маківки. Балабуха кидав очима то на матір, то на дочку. Широка синя стрічка в материному чіпкові, біла сукня на дочці, червона стрічка, котрою був підперезаний Олесин стан, червоний бант в косах – усе те так налякало студента, що він сидів як на шпильках. Перед його очима знов з’явилась пасіка, улики, темна катрага в пасіці, навіть ліщина й чорнобіль коло пасіки, куди він тепер ладен був утекти й сховатись од тих стрічок та суконь.



– Чи здорові ваш панотець та паніматка? – спитала Терлецька в Балабухи.

– Спасибі вам! Слаїва богу, здорові, – тихо обізвався Балабуха.

– Такі недобрі: нас ніколи й не одвідають. Я знаю вашого батюшку й вашу матушку, – сказала Терлецька голосно, дрібно й сміливо.

Терлецька питала в Балабухи про його батька й матір, так собі, для звичайності. Якби вони й справді приїхали до неї, вона була б їм зовсім не рада.

– І я бачила вашого батюшку, – сміливо обізвалась Олеся до Балабухи. – Такий добрий, такий привітний.

Балабуха перевів очі од матері на Олесю й тепер тільки придивився, що вона була гарненька, але мала не такі тонкі та гострі брови, як в Онисі Прокоповичівни. Тільки круглі чималі темні та блискучі очі сподобались йому одразу.

Олеся не всиділа на одному місці: вона схопилась і вибігла з кімнати, щоб подивитись на себе в дзеркало й поправити на голові червоний бант, і потім вернулась, знов сіла й знов схопилась, побігла до вазонів, заглянула в вазони, знов вибігла в кімнату, принесла графин з водою, полила вазони, знов вибігла й знов перегодя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кругом стану, кінці банта літали кругом неї, як на вітрі. Олеся ловила стрічки рукою й швидко то одкидала їх, то притягала, то обсмикувала. За дочкою вийшла з світлиці мати, поправила щось на шиї, знов вернулась і знов вийшла. Вони вештались, неначе в хрещика грали. Через двері в кімнату Балабуха

80

вглядів здорове ліжко, неначе порон на Росі, а над ліжком здоровий килим, на котрому були виткані чудні квітки, неначе стояли на задніх ногах в три рядки здорові зелені жаби з червоними животами, побравшись за передні лапи. В дверях проти килима Балабуха вглядів другу панну, таку на зріст, як Олеся, але багато кращу, в бідненькій ситцевій сукні. То була менша дочка, котру погано убирали й ховали од паничів в далекій кімнаті.



За Терлецькою ввійшла в світлицю горбата Килина й винесла на тарілці дві тонесенькі скибки паляниці та з ложку масла в маслянці. Терлецький налив в малесеньку чарку горілки, поздоровкався з гостем, випив сам, почастував гостя й заткнув графин затичкою, неначе давав знати, що він більше не буде вже частувати. Балабуха випив, навіть гаразд не розкуштувавши, і взяв в руки скибку паляниці. Скибка світилась наскрізь.

– А ми тут, паніматко, розбалакались з Марком Павловичем про академію та так налякали Килину цими згадками, що вона впустила тарілку та й розбила, – сказав Терлецький до жінки.

– Similis simili gaudet l, – обізвався Балабуха. – Ми колись грали в академії комедії та почали пригадувати з отцем Петром деяку давнину.

– Ви грали комедії? – спитала Олеся, – ото, коли б мені довелося на віку хоч раз побачити комедію. Сидиш тут у Хохітві й людей не бачиш.

– Де вже ти хотіла в Хохітві побачити комедію, – сказав Терлецький. – Це чудо показує тільки наша Київська “alma mater” 2.

– Папа кажуть, що й вони грали, – сміливо обертаючись до Балабухи, промовила Олеся. – Та ще й убирались за панну.

Стара Терлецька трохи осміхнулась, глянувши на бороду та вуса свого чоловіка.

– Колись убирався за панну, а тепер вже не вберусь, – сказав Терлецький.

– Може й ви убирались за панну? – сказала Олеся, обертаючись до Балабухи.

– Ні, я раз убирався за... Славу, – знехотя сказав Балабуха, – а другий раз за прекрасного Іосифа.



1 Схожий схожому радується (лат.).

2 Дослівно “матір годувальниця”, тут мається на увазі учбовий заклад.

6 – І. Нечуй-Левнцькнй, т. 4.

81

– Ото, як би я хотіла побачити, як ви вбирались за прекрасного Іосисра, – сказала Олеся, спідлоба поглядаючи на Балабуху. – Мабуть, воно вийшло дуже гарно.



Балабуха оговтався й перестав втягувати шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Терлецької одбили в його охоту тікати в пасіку та в чорнобіль.

Балабуха не дуже сподобався Олесі з лиця, але його зріст, велика постать, вченість і латина звернули її увагу, сподобались їй тим більше, що до неї приїжджали невчені прості поповичі, на котрих вона не хотіла й дивитись, і навіть не виходила до їх. Мати так само була привітна до Балабухи, бо вже був час видавати Олесю заміж.

Килина одхилила двері й щось шепнула до Терлецької. Олеся зірвалась з стільця й побігла в двері так швидко, що трохи не звалила Килини з ніг. Балабуха дивився їй вслід: йому сподобалося, як Олеся бігає швидко,'прудко, легко, як на їй гадюками в’ються червоні стрічки.

За Олесею вийшла Терлецька. В кімнатах було чути біганину, вештання. Забряжчали ложечки, задзвеніли стакани та блюдечка, застукотіли шухляди коло камоди та столів; одчинились двері, й горбата Килина внесла в світлицю високого та тонкого самовара й поставила на столі, неначе яке диво. То був перший самовар в околиці.

З дверей вибігла Олеся з ложечками й чайником в руках, за нею мати, за матір’ю Килина. Вони виходили й приходили, й знов вибігали: виносили стакани та наряддя до самовара. Самовар спершу шипів, потім запарував і заклекотів, так що не стало чуть, як дерчав маятник коло часів. Кругом самовара чигали га панькались, неначе урядник кругом свого начальника. Балабуха з того дива поглядав то на самовар, то на дам.

Почалося наливання чаю в стакани, бряжчання ложечками об посуд, неначе хто віз цілу балагулу битого скла. Сама Терлецька подала Балабусі стакан чаю. Килина знов винесла на тарілці купку тоненьких скибочок паляниці. Балабуха випив чай, з’їв прозору скибочку хліба; його розібрав апетит. їсти схотілось здорово, а господар навіть не просив випити по другій чарці горілки.

– А налий і мені, паніматко, стакан того зілля, – сказав Терлецький, – хоч, сказати правду, не дуже я хвалю це зілля. Нема в світі, як добра чарка горілки, – прохопився господар.

82

“Коли б же добра чарка, а не така, як наперсток”, – подумав Балабуха, поглядаючи на малесеньку чарку.



Терлецька сердито кинула очима на чоловіка: він замовк і не розвивав далі тієї теми.

Випили чай. Килина винесла самовар, котрого в кімнаті опали менші дочки, неначе мухи мед.

– Візьми лишень, дочко, гітару та заграй або й заспівай нам якої, – сказав Терлецький, достаючи гітару з косого столика в кутку й подаючи Олесі.

– Я вже давно грала й, мабуть, чисто все позабувала, – пишаючись, промовила Олеся.

Вона взяла гітару, направила її, натягуючи струни й несміливо почала перебирати пальцями.

– Ви не граєте на гуслях? – спитав Терлецький в Балабухи.

– Ні, не граю, – обізвався Балабуха.

– Шкода. Я колись грав, та вже забув. От мій сусіда богуславський батюшка, як утне на гуслях, то аж поміст дрижить. Е, що то за гарний інструмент! – сказав Терлецький.

Олеся програла кільки козачків. їй хотілось заспівати, та вона сама не сміла почати й ждала, щоб будлі-хто попросив.

– Заспівайте, коли ваша ласка, – несміливо попросив її Балабуха.

– Заспівай, дочко, про Хлою, або про Нарциза, або краще про студента.

Олеся осміхнулась, заспівала тонесеньким голоском про Хлою, потім про Нарциса, а далі затягла й про студента:

Ой велела меня мать За купчика отдать.

А купчик как идёть,

Сундук денег несёть.

“Сундук денег не прыйму,

За купчика не пойду!”

Ой велела меня мать За студента отдать.

А студент как идёть,

Пучок розок несёть.

“Пучок розок прыйму,

За студента пойду!”

– Ага! – промовив, прицмокуючи, Терлецький.

– За битого двох небитих дають, – сказав Балабуха.

Олеся ще довго співала та грала на гітарі. Терлецький

6*

83



розфантазувався й почав пригадувати давні вірші й складати свої, але дуже недоладні.

– Співай, дочко, поки молоденька, бо як мине твоя весна, то перестанеш співати:

Наслаждайся дней своих,

Все-бо вмале состарыем.

В одно лито с козеняты Стався кудлатый цап!

І я колись співав і вірші складав, як був козеням, а як став старим та кудлатим, то вже й пісні в голову не лізуть, – промовив Терлецький, ходячи по світлиці.

Тим часом, як Олеся грала та співала, Балабуха почував, що в його животі грають інші музики. Надворі вечоріло, а полуднувати не давали. Пляшка з горілкою стояла ніби запечатана. Балабуха поглядав на двері, чи не винесуть чого закусити, а двері не одчинялись. А сирени в животі в Балабухи співали гак голосно, що їх було чути на всю хату, й йому було аж ніяково.

Вже сонце зайшло, вже надворі сутеніло. Терлецька встала й вийшла в кімнату. За нею вибігла Олеся. В кімнаті знов почалась біганина. Забряжчали ключі, застукали двері, задзвеніли ложки й тарілки. В одчинені двері проти зелених жаб на килимі замиготіли голови.

Терлецький ходив по світлиці й фантазував, а Балабуха сидів, спустивши голову й придержуючи рукою порожній живіт.

Через годину широко одчинились двері. Баба з Килиною внесли довгий стіл і застелили скатеркою. Килина принесла купу тарілок і почала розставляти на столі; баба принесла ложки, видельця й ножі й розкладала їх з такою повагою, неначе готувалась приносити жертву богам. В кінці тієї комічно-поважної руханини вийшла Терлецька й попросила гостя за стіл. Всі посідали кругом стола й ждали. Знов одчинились двері й баба внесла довгий полумисок і поставила на столі. На здоровому полумиску лежало двоє маленьких курчаток наче дві перепелиці. Балабуха злякався.

– Прошу покорно! беріть на тарілку! – попросила Терлецька Балабуху.

– Постривай, паніматко! Ми, по старому звичаю, покуштуємо цієї aquae vitae ], котрої давні римляни, певно, не пили, – сказав Терлецький, наливаючи наперсточок.



1 Вода життя (лат.).

84

Балабуха випив той наперсточок, згадав ті красовулі, що він колись хилив з студентами, й тільки жалібно скривився. Поміркувавши, скільки-то припаде на кожного з тих двох перепеличок, він одрізав тільки ніжку од курчати н узяв на тарілку. Олеся й Терлецька одрізали по крильці й прикидались, неначебто вони вечеряють. Бідний Балабуха й собі приставлявсь, що він вечеряє: обгриз ніжку й поклав виделку на стіл. Перед його очима так і сновигала макітра вареників в сметані.



“Правду казала мати! – подумав Балабуха. – Якби не попоїв дома, то оце б не доїхав живий додому”.

Посиділи за столом, побалакали й устали. Прийшла баба й узяла полумисок, на котрому ще зосталась одна перепеличка.

Після голодної вечері Балабуха почав прощатись. Терлецькі просили його не забувати їх і приїздити до їх частіше.

Вже була ніч, як Балабуха рушив з двору. Тільки що вони виїхали за село, Балабуха сказав погоничеві:

– Чи не зосталось в тебе часом хліба в торбині?

– Та там зостався окраєць. Ну, та й скупі ж ці люди! – сказав погонич, розв’язуючи торбу з хлібом. – Мабуть, вони тим і багаті, що скупі. Покликали мене полуднувати, чарки горілки не дали, а матушка винесла хліб, одкраяла панську скибочку та й знов узяла в покої. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть “пані”, бо як будлі-котра назве матушкою, то вона, господи, як сердиться.

Опівночі Балабуха приїхав в Хильки й розбудив матір.

– Мамо, давайте хоч шматок сала та хліба! їсти так хочу, що аж шкура тріщить.

'– Хіба ж я тобі не казала! Ці гарбуза не причеплять, але вітають гостей голодом. Сідай, сину, за стіл.

Мати висунула з печі макітру вареників. Балабуха допався й витріскав трохи не всю макітру.

– Як же тобі показалась дочка? – спитала мати.

– Дочка гарна, й грає добре, й співає добре, убрана по-панській, – сказав Балабуха, почуваючи в душі, що Олеся заслонила довгі тонкі Онисині брови.

– Та в їх і грошей сила. Не знаю тільки, чи багато дасть старий. А що вже багаті, то багаті, – сказала мати.

Макітра вареників звалила Балабуху на постіль, не

85

наче грім – здорового дуба. Він упав на подушку й заснув міцним сном.



Тим часом в Хохітві після виїзду Балабухи в домі Терлецького почалась, після парадової вечері, друга вечеря, своя, домашня. В кімнаті застелили стіл простою скатертею, й Килина принесла здорову вазку галушок з салом. Панотець Терлецький вклав у копи дві тарілки, Терлецька дві, а Олеся, вдоволившись крильцем курчатки при гостеві, тепер почутила другий, справдешній апетит і виїла здорову тарілку галушок, од чого їй стало в корсеті так тісно, що вона покликала Килину й якнайшвидше звеліла розшнурувати шнуровку...

– А що, Олесю, як тобі показався Балабуха? – спитав в Олесі батько.

– Так собі... нічого, – сказала Олеся, закопиливши губу.

– От і нічого! – обізвалась мати. – Панич здоровий, поставний, огрядний, вчений, і таки чисто й по-модному вбраний, неабиякий простак.

– І латину зна добре: так і сипле латинськими приказками! – додав батько. – Ні, дочко! Цього жениха шкода випускати з рук. Ти будь до його приятельніша, ласкавіша й привітніша, як він приїде до нас вдруге, та поговори з ним таки любенько, привітненько.

– Коли ж він не дуже охочий до розмови та якийсь неворушкий. Сидить, дивиться на мене, вирячивши баньки, та люльку смокче, та й годі.

– То й добре, коли мовчить. Хто мовчить – той двох навчить. Менше буде допікати тобі язиком, – сказала мати, глянувши на панотця Терлецького.

– Правда, в його очі й брови гарні, але губи... трохи чудні. Чогось неначе скривився, як середа на п’ятницю, – сказала Олеся.

– Тобі, Олесю, треба виписати жениха з Києва або з Парижа, то такий може б тобі сподобався! – сказав батько. – Де ж тобі кращих набрати?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка