У десяти томах



Сторінка6/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

63

ред його очима білі верхні зубки, дрібні та тоненькі. Кохання заворушилось в його душі бурливо та шумливо, кипіло, ніби міцне пиво; але він нагадав гарбузи... його гордість заколихалась до самого дна серця й викинула, як бурлива хвиля на берег, те почування. Той гарбуз бачили люди в Чайках, бачив царинник в Хильках, бачив погонич. Про його будуть говорити скрізь в околиці: його обсміють.



– Постривай же ти, червона запаско! Хіба вмру, що тобі не оддам за своє! Я знайду таку красуню, що тобі й не снилась, і не привиджувалась. Хіба ж я не філософ, не академіст?

Мати покликала сина вечеряти, а син не схотів їсти й вже пізно увійшов у хату й впав на постіль.

II

Харитін Моссаковський не діждав і сороковин по батькові. Справивши дев’ятини, він прибрався, підголився, надів нові, але прості чоботи, підстриг трохи кучеряві коси, запріг поганенького коня й поїхав в Чайки до Онисі Прокоповичівни.



На тім-таки тижні був в Богуславі ярмарок. На ярмарку були старі Прокоповичі. Вони стрілись з сусідами, і сусіди розказали, що їх дочка накидала крадькома гарбузів Балабусі в віз, ще й почепила на мотузку одного гарбуза під возом. Прокоповичі, приїхавши додому, накрили Онисю мокрим рядном, а батько трохи не попобив ЇЇ.

– Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай. їздили до тебе женихи, то й перестануть, – репетувала мати, – а нам не роби сорому перед людьми!

– Не бійтесь, мамо, не перестануть! Мене, хвалить бога, ще ніхто не об’їхав білим конем. Та коли б хто й об’їхав, то я не боюся білих коней. А вашого Балабухи я не люблю: він гоноровитий, дивиться на мене згорда та верзе щось таке, що я не втямлю: кві-кві-кві! кувікає по-якомусь, нечистий його зна, по-якому! Не знаєш, чи він тебе хвалить, чи з тебе сміється та глузує.

Тільки що Онися скінчила розмову, надворі забрехали собаки. В сінях хтось питав у наймички: “Чи батюшка й матушка дома? а панна дома?”

В світлицю рипнули двері: то ввійшов Харитін Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кімнати.

64

V '• – :ШС-



DiSb

ЗОРЯ


ПИСЬМО ЛИТЕРАТУРНО НАУКОВЕ ДЛЯ РУСНИХЪ РОДИНЪ

SUP* ЇШ|“І№ МПІ ІІІШгЮ

ГРИГОРІЯ ЦКГЛИІІЬСКОГО II АЛЕКСАНДРА СОРКІЖСШО.

РОЧНИНЪ ДЕВЯТЫЙ.

У Льнов!,, 1888.

Ли „Тил/фиїтия ІІЯГШІ, IJI * И Ч <41 ИД"

. Vf – I W,.,,

mr.


:fr

Титульна сторінка журналу “Зоря”, де було вперше надруковано повість І. С. Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та магушки”.

Харитін прибрався й причесався. На йому був довгий чорний темно-синій сіртук. Білі коміри були викладчасті, як у простих шляхтичів. Підстрижене русе волосся закручувалось кругом шиї густими кучерями. Високий, тонкий, рівний станом, з білим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синіми очима, Моссаковський мав делікатну постать блондина, хоч його руки були чорні й чималі, звиклі до важкої роботи. Невеличкі вуса й рівні тонкі брови були трошки темніші од волосся на голові й дуже приставали до ясно-синіх очей. Невважаючи на те, що він був дяк, він не пішов у пекарню, а сміливо ввійшов у світлицю. В ті часи не було ще великої одлички між священиками та дяками. Дяки тоді не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священиків.

Мати з дочкою стояли за дверима в кімнаті й прислухались до розмови в світлиці.

– Це приїхав дяк з Карапишів, Моссаковський, син покійного священика вільшаницького, – тихесенько промовила мати до дочки. – їздили до тебе академісти, а тепер почали їздити дяки!

– Дяки дурнісінько їздитимуть до мене. Цур, дурня! Я дячихою не буду, – ще тихіше обізвалась Онися.

Але цікавість узяла своє. Над дверима в світлицю, між одвірком і стелею була щілина на всю довжину дверей. Онися приставила стільця, стала на його й почала роздивлятись в дірку на гостя. Мати кивала пальцем, замірялась кулаком, щось гризливо шепотіла, смикала Онисю за одежу, а Онися стояла й пильно роздивлялась на Харитона. Надивившись всмак, вона тихесенько, як кішка, злізла з стільця.

– А що? який? чи молодий, чи старий? – не втерпіла й собі Прокоповичка, щоб не спитати в дочки.

– Молодий, білявий, високий, тонкий і говорить дуже несміливо та тихо, – шепотіла Онися матері під самісіньким вухом, – але чорта з два: за дяка не піду; в нас високі пороги для дяків.

Незабаром з світлиці вийшов Прочкопович і попросив жінку подати горілки й закуски, а Онисі сказав, щоб вона винесла все те в світлицю.

– Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дяків, чи” що? – сказала Онися.

– Та його вільшаницька громада обібрала на свою парафію за священика. Оце думають їхать в Київ до вла-

5–І. Нечуй-Левицький, т. 4.

65

дики з прошениям. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщій виходь до гостя.



– Хіба так! Як буде священиком та ще в Вільшаниці, то й вийду, – сказала Онися.

– Прибирайсь, дочко, та йди! В Вільшаниці церковного поля, левад, сінокосів конем не об’їхати за цілий день, – парафія велика.

Трохи перегодя Онися вийшла разом з матір’ю. Моссаковський низько поклонився й почервонів, неначе дівчина. Він давно бачив Онисю, – вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.

Всі сіли. Моссаковський сів, поклав на обоє коліна руки, неначе єгипетська статуя, й спустив очі додолу. Він не смів навіть підвести очі на Онисю. Онися обвела його гострими очима. Він здавався для неї багато кращим од Балабухи.

“Чи він смирний, чи тільки вдає з себе тихого”, – думала Онися, водячи очима по його лиці, бровах та очах.

Господар випив чарку до гостя й подав гостеві. Гість випив півчарки, несміливо поставив чарку на стіл і, не закусивши, знов сів на стілець, спустив очі вниз і поклав обидві руки на коліна, простягнувши довгі пальці. Прокопович завів розмову про покійного Моссаковського, згадав, де вони стрічались, про що розмовляли, а гість ледве вставляв слівце, ледве одслоняв СВОЇ ТИХІ СИНІ очі. Він не смів навіть глянути на Онисю.

Розмова перервалась. В хаті стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою й очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі.

– Чи ви пак були в нашій церкві? Чи ви бачили наші нові образи? – несподівано вихопився Прокопович, котрий . сам дуже любив образи й картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати свої образи.

– Дай, старий, покій з образами! Не встигли випити по чарці, а ти вже з образами.

Прокопович був радий, що є перед ким похвалитись образами, й таки потяг Харитона до церкви. Він показав йому всі нові образи й навіть “Неопалиму купину” в вівтарі, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум’ї, а коло

полум’я Мойсей стояв на одній нозі в чоботі, а другу, босу, задер до купини, неначе грів її коло вогню; в руках

66

стирчав здоровий мужицький чобіт з довгою халявок}, а за купиною було видно Рось і богуславську церкву.



– Ой, дивні ж ваші образи! Господи, яка краса! – дивувався Харитін, хрестячись перед кожним новим образом. – Як стану на парафії, то покличу того самого маляра, щоб і мені намалював і купину, й пекло, й Ілію на огневих конях.

– Коли б ви знали, які там апостоли висять у бані! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу, – такого і в Лаврі нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полізти та зблизька придивитись, – хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церкві де драбини.

Харитін трохи заметушивсь. Він боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було ніяково, бо він підходив під смак старого, щоб запобігти ласки в його.

– Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини, щохвилини дров підкидають! – репетував Прокопович.

– Ой господи, як горить, зовсім-таки горить, – говорив Моссаковський і перехрестився до пекла.

– А яких чортів повигадував маляр! Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах... вгадайте, на кого схожий? на кого скинувсь?

– Не вгадаю. Неначе на богуславського станового, – промовив Моссаковський.

– Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста.

– А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? – сказав Прокопович.

– Цього вже не вгадаю, – сказав Моссаковський, хоч і догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгі вуха дуже позвішувались, а ніс задерся вгору.

– Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того халтурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його й записав до чортів, ще й дав йому

5*

67



Кйя в руки. Гляньте, як працює, бідораха, аж язика висолопив.

Похвалившись новими образами, Прокопович був дуже радий, що знайшов доброго цінувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви аж під ограду й показав пальцем на бані.

– Ож придивіться лишень до наших бань? Що там намальовано! Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От, якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!

Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.

“А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання!” – пройшла думка в Харитоновій голові.

Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.

– Не піднімайте, бо підвередитесь! – сказав гість. – Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо, – при* знався Моссаковський.

– Оце! такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка, – сказав щиро старий.

Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Онисі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.

– А що, дочко, як тобі показався цей дяк? – спитала мати.

– Він кращий од Балабухи й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей, – сказала Онися.

– І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.

– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста.

68

Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.



Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Онисі через шибки ще кращим і делікатнішим.

– Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі...

– Вже й брови! знайшла красу! Та він зовсім без брів, – сказала мати. – От у твого батька так правда, що брови, – сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.

– Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору, – сказала Онися, оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.

– Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить, – сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.

Про'копович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювався підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.

“Що це зо мною? – подумала Онися. – Чи вже ж я злякалась цього дяка?”

Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.

– Чи приїде, чи не приїде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.

Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями. “Приїде”, – крикнула вона й підскочила.

– Побачимо, – сказала мати. – їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.

Пішли дні за днями. Онися почувала, що вона чогось ніби жде Моссаковського, що він не виходить у неї з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась

69

сама підмазувати та прибирати в покоях, вишарувала жовтим піском поміст, помила вікна, повитирала образи, повішала на образи найкраще вишивані рушники; на вікнах поставила склянки з квітками... Настала неділя. Онися встала удосвіта, прибралась в нову плахту, причепурилась, наділа на голову всі стрічки й квітки й пішла до церкви. Для неї чогось здавалось, що Моссаковський доконче приїде до церкви, що вона його там побачить.



Служба одійшла, а Моссаковський не приїхав. Онися сіла обідати, їла – як не їла й по обіді пішла в садок. Вона гуляла по горі й усе поглядала за синій ліс, на поле за лісом, вкрите густими копами, де вився шлях до Карапишів.

“Чого це я його жду? Невже я люблю його?” – думала Онися, ходячи по садку. Самі руки несамохіть рвали найкращі квітки й закладали за стрічки на голові, за коси. Довго ходила по саду, доки сонце не вдарило косим промінням по горі й пронизало наскрізь садок, розкинутий по крутих боках гори. Онися прислухалась, чи не загуркотить віз за Россю, коло порона або в дворі. А надворі було тихо-тихо й душно. Вона вернулась в покої, сіла на канапі й смутно похилила голову.

– Оце, нема з ким чарки горілки випити, – сказав старий батько. – Коли б приїхав хоч карапишанський дяк.

Онися спахнула. Бліді щоки одразу почервоніли. Не встиг батько промовити ті слова, надворі затарахкотів легкий візок, забрехали собаки.

– Одже бог гостей несе, – сказав Прокопович, заглядаючи в вікно.

Онися стривожилась. В неї затрусились ноги так, що вона ледве мала сили побігти й подивитись в вікно.

– Онисю, ставай колупати піч! Приїхав Моссаковський та ще й з братом, певне, з сватом, – гукнув батько.

Онися злякалась й зблідла, ніби пополотніла. Вона вся затрусилась, охолола й стояла на однім місці. Двері в світлицю рипнули. На Онисю чогось напав такий страх, що вона кинулась бігти з кімнати і втекла в садок.

“Боже мій! чого це я так злякалась. Я не побоялась академіста, а злякалась цього молодого хлопця”, – думала Онися, прикликуючи на поміч усю свою сміливість.

А сміливість не верталась до неї. Вона стояла над горою, втопила злякані гарячі очі в зелену безодню садка, в зелене марево, розлите над старим деревом, диви

70

лась на його й нічого не бачила. Зелений світ дрижав в її очах, переливався, як вода в Росі, снував, ніби рій зеленої мошки. А Онися стояла й нічого не розуміла. Сонце кинуло під яблуню гарячий промінь. Світ упав на її щоку, обсипав її ніби огнем, а вона нічого не почувала та все дивилась у зелену безодню, як у глибоку річку.



– Онисю! Онисю! де це ти ділась? – гукнула мати, виходячи з-за яблуні. – Чого це ти стоїш як стіна? Ходи лишень у покої до гостей. Вони, певно ж, не до мене, а до тебе приїхали!

Онися неначе прокинулась. Вона тихо пішла в хату за матір’ю, наче сліпий за поводатарем.

– Оце гарно! Глузувала з академістів, а од цього жениха втікаєш у садок. Великий пак страх! Не бачила зроду женихів. Ой, уже ж їх перекинулась ціла низка! Іди та кажи їм, що хоч.

Онися ввійшла в світлицю, згорнувши руки, неначе свята. В неї в руках була вишивана хусточка. Вона підвела очі, примітила священика, поцілувала його в руку й не встигла обернутись, як Моссаковський нагнувся й поцілував її в руку. Вона почула на руці гарячі, м’які, повні губи й почервоніла, як маківка.

Онися одійшла й сіла на стільці. Вона ледве підняла очі на Моссаковського і вгляділа його тихі ясно-сині очі, матово-біле лице, на котрому розлився дуже делікатний рум’янець. Ясні кучері блищали наскрізь кругом Харитонової голови проти вікна, кудою сипався золотим порохом промінь сонця. Моссаковський не зводив очей з Онисі. Вона почувала на своєму лиці його тихий погляд, не знала, що робити, почала щипати вишивані на хусточці квітки. Червоні та сині торочки сипались з хусточки на її червону запаску.

– Не рви, дочко, хустки, – гріх! сьогодні неділя, 

сказала мати, легко торкнувши дочку пальцями по руці.

Онися перестала на хвилину щипати торочки на хустці, але незабаром знов посипались з хустки^мучениці червоні та сині нитки.

Хазяїн розмовляв з приїжджим священиком то про се, то про те. Прокоповичка надулась і сиділа мовчки: їй не хотілось видавати дочки за дяка. Але сват повів розмову про недавні сороковини по батькові Харитона й закинув, що громада в Вільшаниці, після похорону старого батька, обібрала на парафію Харитона. Прокоповичка

71

насторочила вуха й повеселішала. Вона весело розговорилась, стала привітніша й послала Онисю принести найліпшої, найсмачнішої наливки. Гості примітили, що хазяйка стала добріша, й собі якось розворушились. Харитін весело підвів очі й укинув кільки слів в розмову, але до Онисі не смів він слова промовити, тільки дивився то на її брови, то на червоні невеличкі уста.



– Як бог поможе, – сказав сват, – то ми оце вирядимо Харитона до Києва. Громада вже налагодилась посилати до владики прошения, щоб Харитін зостався священиком на батьківському місці. Як тільки владика згодиться, то ми, пом’янувши батька на сороковинах, оженимо нашого Харитона та й уберемо його в рясу.

– От і добре! Слава богу! – промовив Прокопович. – Будемо близькими сусідами.

– Та нам би, панотче, хотілось бути не тільки вашими близькими сусідами, але навіть ще ближчими людьми; ми хочемо поріднитись з вами, – сказав сват. – У вас дочка на виданні, а в нас жених.

Бліде Онисине лице спахнуло наче полум’ям. Вона почервоніла й спустила очі додолу. Руки замерли на хусточці, й червоні й сині нитки перестали сипатись на запаску. Харитін почервонів і собі, як панна, не знав, де діти руки.

– Як же ви думаєте, отець Степан? – спитав сват.

– Яз дорогою душею, але треба спитати й матері, й дочки, – сказав Прокопович, поглядаючи на дам. – Що ти, паніматко, скажеш? – сказав він, обертаючи очі до жінки.

– Я... як дочка скаже, то так і я, – ледве обізвалась Прокоповичка з неохотою: їй шкода було Балабухи, але вона знала, що він більше не приїде.

Діло доходило до Онисі. Вона насилу вдержалась на місці. їй хотілось схопитись і втекти в садок.

– Як же ти скажеш, дочко? – просто спитав в Онисі батько.

– Я згоджуюсь, – насилу промовила Онися, не підводячи очей.

– Коли так, то, по людському звичаю, заміняймо святий хліб, а потім трохи між собою поміркуємо, – сказав батько.

Онися ледве перекинулась з Харитоном кількома словами, але вона вгадувала своїм жіночим серцем, що Харитін підходить під її завзятущий, дужий темперамент,

72

що вона буде правдивою господинею в своїй хаті. Окрім того, Харитін дуже сподобався їй своїм делікатним лицем і тихими синіми очима.



Поки сини справляли сороковини по батькові, поки заручився Харитін з Онисею, поки вільшаницька громада налагодилась послати старосту до Києва з прошениям до владики, – минуло чимало часу. А тим часом Балабуха не сидів дурнички в своїх Хильках.

“Хочу женитись! доки його бурлакувати та байдики бити! – думав Балабуха, ходячи по садку. – Не схотіла Онися, – знайду десять кращих, а таки восени оженюсь. Треба шукати та напитувати дівчини”.

Балабуха глянув на город і вглядів широке листя гарбузиння. Те гарбузиння навело на його таку злість, що він тричі прокляв Онисю й не міг більше не тільки їсти гарбуза, але й дивитись на його.

– Тату, дайте коней! Поїду ще в Хохітву. Там панни не прості, вбираються в сукні по-панській. – Цур їм, тим плахтам! Поїду ще до суконь.

– Про мене, їдь до суконь. Тільки ті хохітвянські сукні, може, академісте, не для тебе шиті. Вони горді, нехтують поповичами, бо самі з панів, мають крепаків, мають багато поля. Але купить не купить, а поторгувати можна. Ці вже принаймні не причеплять гарбуза під возом, – сказав батько.

– Не причеплять, то так ласкаво та делікатно випроводять з хати, – обізвалась мати. – Одначе в Терлецького чотири панни на виданні. Може, котру й видадуть. Тільки, сину, передніше ніж виїздити з двору, сядь та добре наїжся, бо там годують по-шляхетській: якимись пундиками та ласкавими словами, а не пирогами.

Погонич запріг коні, вкинув в торбу хліба й сала на полудень, бо боявся їхати в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Балабуха поїхав в Хохітву.

Хохітва була невелике село коло самого Богуслава, розкидане по правому високому березі Росі, між рядами чималих гір. За Россю була чудова картина. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, ніби стіна з каміння. На кам’яній стіні було видко вздовж і впоперек щілини та розколини. В щілинах зеленіли пучки трави, жовтих квіток, подекуди стриміли невеличкі зелені кущі глоду та шипшини, неначе канделябри, розвішані по стіні.

73

Під скелею росли лози та очерет. Серед Росі неначе лежав невеличкий острівець з прездорового каміння, без ладу накиданого купами. За кам’яною стіною було видно понад Россю ряд невисоких гір. На горах зеленів густий старий ліс. Коло острівця шуміла вода на порогах, темніла, неначе стежка, чорна гребля, а під самою крутою скелею стояв млин. На горах, на горбах, в узьких долинах була розкидана Хохітва.



Дім священика Терлецького виходив на улицю; зелений сад слався поза домом трохи не до самої Росі. Коло дому було видно довгий двір, на котрому по обидва боки стояли два ряди хат. Там колись жили крепаки священика Терлецького. Його жінка була шляхетського роду й дістала в придане той невеличкий куток в Хохітві. Всю решту села забрав її брат, продав село одному багатому графові, а сам вмер. Терлецький загородив невеличкий куток собі в подвір’я, не давав тим людям землі, забрав навіть їх городи, а людей повернув просто в наймити. Але його крепаки десь дівались, неначе віск розтоплювавсь: одні повтікали на степи, другі повмирали. Дівчата повиходили заміж на село. І скінчилось тим, що в тих хатах зосталось кільки калік та калікуватих, котрим було зовсім не вигодно втікати з двору.

Балабуха в’їхав у двір. Перед ним вирнув з-за повіток та хаток здоровий дім з високими вікнами, з ганком. Перед вікнами було видно клумби, засаджені не гвоздиками та любистком, а левкоями, астрами та фіалками. Дом був добрий, добре вшитий. Повітки й клуня були опоряджені по-господарській. Огорожа була нова. В дворі було чисто. Навіть ближчі крепацькі хати були ще добрі, тілько ті, що стояли в далекому кутку довгого двора, вже подались: декотрі перехнябились, декотрі вже розвалювались, і через обдерту покрівлю вже світились крокви та лати, неначе ребра, на котрих пообпадала шкура.

Візок в’їхав на подвір’я несміливо. Погонич спинив коні трохи не коло воріт. Балабуха встав помаленьку з воза й подибав до ганку. Він довго обтрушувався, чепурився, обтер порох з чобіт полою шинелі, втер хусточкою припале пилом лице, шию, пригладив долонею волосся на голові, розгладив вуса й увійшов у сіни. Сіни були схожі на кімнату з двома довгими вузькими віконцями по одній шибці по обидва боки дверей. З сіней йшло троє дверей на всіх трьох стінах. Балабуха трохи постояв, по-

74

думав, ще раз пригладив волосся, розтяг вуса, одчинив наздогад двері направо. Там була пекарня. Він углядів тільки, що з пекарні майнула через двері в кімнату ціла купа молодих паннів так швидко, як миші тікають в нору.



Балабуха причинив двері, знов постояв в сінях, подумав і тихенько одчинив двері в ліву руку. Там була просторна світлиця. Балабуха увійшов у світлицю. В світлиці не було нікого. Тільки маятник здорового годинника нешвидко й з повагою цокав і разом дерчав, неначе хто стукав молотком по розбитій посудині, стягнутій дротом.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка