У десяти томах



Сторінка5/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.

Онися липнула на його здивованими очима. “Чи він

сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому”, 

подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.

– Ви, Онисіє Степанівно... я... ви... – знов почав Балабуха, – як побачив я івас, то мені став світ немилий!

– Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав’язала! – одрубала Онися сміливо.

– Ви жартуєте? Краса страшна, – це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, – почав філософствувати Балабуха. – Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, – кого вразять, той вже навіки ваш.

– У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? – обізвалась Онися.

– О sancta simplicitas! 1 яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! – промовив неначе сам до себе Балабуха.



1 О свята простота! (лат.).

52

“Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста”, – подумала Онися й почала сердитись.



– Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, – говоріть-бо по-людській! – сказала Онися.

– Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, – сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по-вченому.

– Так би ви й сказали, то я б знала, про що п’ється, – сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.

Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з’явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супини, а по другий – герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.

“Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів”, – подумала Онися, і в неї з’явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої “хрусти”. Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.

– Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? – питав Балабуха, й собі осміхаючись.

Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.

– Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, – весело промовила матушка, – коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, – може, гуртом розбудимо старого.

Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з’їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.

– Може, вип’ємо ще по другій? – спитала матушка.

– Ні, спасибі вам, паніматко, – івесело сказав Балабуха, – est modus in rebus1, як казав Горацій;–є міра для всього.

1 Всьому є край (лат.).

53

– Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п’ємо, – сказала матушка.



Матушка взяла пляшку й тарілку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кімнату, зачинила за собою двері й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усієї сили спідню губу.

Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. .Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.

– Який у вас, паніматко, рай! – крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню, – мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.

Балабуха оглянувся. Він думав подивитись на Онисю серед того раю, але Онисі не було. Балабуха зітхнув і тихою ходою пішов за матушкою, заклавши руки за спину.

Пасіка була на краю садка, в маленькій западині, в зеленому вишнику. За зеленими вишнями зажовтіла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликів, прикритих мисками-яндолами, неначе ?ковтими широкими капелюхами.

Матушка одчинила маленькі дверці. За дверцями на грядках жовтіли здорові голови повняків-гвоздиків, чорніли чорнобривці, слались по травї гірлянди настурців.

54

Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек. Запахло медом, вощинами та гвоздиками.



Балабуха ввійшов у пасіку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто її кинув з усієї сили. Отець Степан спав у катразі, причинивши двері. Матушка одчинила двері й ввійшла в катрагу. За нею ввійшов Балабуха.

– А вставай, панотче, – бог гостя приніс, – крикнула вона.

Отець Степан обізвався крізь сон, схопився, сів на постелі й дивився сонними очима на Балабуху.

– Що? га? де? – питав він переляканим голосом.

– Ось! ось! –сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горілкою в руки.

– Невже! – крикнув як опечений отець Степан і схопився з ліжка, витріщивши очі на Балабуху.

Балабуха стояв і доставав головою під саму покрівлю катраги. Отцеві Степанові спросоння здалось, що перед ним стоїть архієрей.

Батюшка опам’ятався, протер очі, придивився до Балабухи і впізнав його.

– Чи це академіст приїхав до нас? – крикнув він хрипким заспаним голосом і кинувся обнімати та цілувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зріст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на голові, на короткій бороді стирчало, неначе розпатлане вітром, а густі брови поодставали на кінчиках і стриміли, неначе закручені вуса. Він підняв руку вгору, ледве достав Балабушині плечі, піднявся навшпиньки й тричі поцілувався з Балабухою.

– Pax vobis, serenissime pater! 1 Мир дому цьому й живущим в йому! – сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й піднімаючи його.

– А чом ти, стара, оце мене не збудила! – промовив отець Степан до матушки.

– Хіба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тільки ногами дригав та махав руками. Мій панотець, Марку Павловичу, має поганий звичай: б’ється спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руці так, що аж рука горить і синяк виступив.

– Сідайте ж, академісте, в моїй господі, – сказав

1 Мир вам, найсвітліший отче! (лат.)

55

отець Степан, присовуючи до стола ослона, – сідайте, та вип’ємо по чарці: може, я сон прожену.



Отець Степан позіхнув, хрестячи широкого рота.

– Ой, затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик, – сказала матушка.

– Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вічко, – сказав батюшка.

– Еге! добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони боже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати, – бо ти ротом збереш його, – сказала матушка, сміючись.

Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Балабусі.

– Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, – сказав Балабуха.

– Та пийте! тільки недобрі люди не п’ють, – сказав батюшка.

Балабуха випив і закусив пирогом. За першою чаркою пішла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасіку в зелений садок, чи не з’явиться там на стежці Онися. Онисі не було видко в садку.

– От ви вчитесь там в академії все по-латинському, все пишете вірші, а чи вчать пак вас там співати на гласи: “На господи возвах і на бог господь і явися нам”? – спитав отець Степан.

– А чом же? Вчать, – сказав Балабуха згорда.

– А чи вмієте ви співати “господи возвах”, глас третій, а заспівайте? – несподівано спитав батюшка.

– Та годі, годі, старий. От і вигадує ні се ні те. Де вже щоб в академії цього не вчили, – сказала матушка, постерігаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.

– Цц! – цмокнув батюшка, – от і не вмієте, хоч і вчились в академії: ануте на “бог господь”, глас восьмий?

Балабуха засміявся, одначе затяг на глас восьмий. Він знав, що старі батюшки люблять екзаменувати паничів, а при тому й почванитись своїм хистом.

– Так, та не зовсім, – сказав отець Степан, – в нас

на селах ось як співають! – сказав батюшка і зарипів низьким басом на ввесь садок: “бог господь” на глас

восьмий.

– Ануте, заспівайте на четвертий глас? – знов сказав батюшка, наливаючи чарку.

56

Балабуха затяг на четвертий глас. Отець Степан підтягував, щоб показати силу своєї гортані. В пасіці піднявся такий дует, що заглушив гудіння бджіл.



– Добру гортань маєте! От за це люблю! І горілку добре п’єте! І за це люблю! – сказав отець Степан, цілуючи в губи Балабуху. – Коли б ви знали, Марку Павловичу, як я очепурив та опорядив свою церкву! Які я образи поставив в церкві! Та ви і в Києві таких не знайдете! От ходім, голубчику, я вам покажу!

Отець Степан схопився жваво з місця, вхопив за руку Балабуху й потяг з катраги. Матушка пішла слідком за ними. В пасіці кругом їх сновигали бджоли, набились в бороду батюшці. Одна бджола вдарилась в його щоку і впустила жало; він навіть не скривився й тільки скинув її пальцями та все не випускав руки студента, неначе боявся, щоб він не втік. Стежечка йшла до хвіртки в цвинтар. Отець Степан потяг Балабуху в хвірточку й привів до церкви. Церква була одчинена. Сторож замітав і прибирав у церкві.

Ступивши на поріг церкви, отець Степан випустив руку Балабухи й перехрестився. Слідком за ним пішов Балабуха з матушкою.

Церква була невелика, дубова, з неширокими банями, з вузькими вікнами. Вікна були високо од землі. Серед ясного дня в церкві було темнувато, тілько гарячий промінь прорвався в віконце, простягся через усю церкву, як золоте полотнище, і впав на іконостас, на старинні різані квітками та виноградом рами, позолочені й помальовані золотисто-зеленим та червоним кольором. Уся церква була обставлена образами, як і світлиця в отця Степана; навіть в банях між вікнами висіли образи. Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинці висів здоровий образ страшного суду, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклі світились вищирені здорові зуби якоїсь страшної кінської голови, а між зубами сидів на престолі сатана, з рогами, з білими зубами. В його на руках сидів Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотіла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, і сатана застряг у самій пельці, зачепився за горлянку високим троном і не міг пройти далі. До голови йшли рядками голі грішники: ткачі з клубками в руках, кравці з ножицями, мірошрики з камінням на мотузках, перекинутих через плечі,

57

розпатлані голі відьми, писарі з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидів з пейсами, а позад усіх поганяли грішників нагайками рогаті та хвостаті чорти.



– Дивіться! – сказав отець Степан, – це я видумав, а маляр намалював.

– Ой господи, господи! – сказала матушка, важко зітхаючи.

– Ось ідіть лишень сюди! – сказав отець Степан, вхопивши Балабуху за руку, – ось я вам покажу образ. У вас у Києві такого нема.

Отець Степан привів Балабуху в правий притвір. На стіні висів великий образ Покрови. Отець Степан став

і згорнув руки перед образом. Серед образа був намальований амвон, неначе дві перекинуті сковороди, накладені одна на другу. На амвоні стояв молоденький диякон з розпущеними кісьми, як маленька панна в широкому криноліні. Він був на зріст якраз попід руки всім постатям. На самій голові в диякона, в хмарах, стояла Богородиця, вдвоє більша од його, з омофором в двох руках. Кінець омофора стримів, неначе вирізаний з бляхи. По один бік диякона стояв Андрей юродивий, спустивши з одного плеча червону хламиду. Голі груди були повні, а круглий живіт з пупом стримів осторонь од його наперед, неначе білий гарбуз, прибитий до Андрея кілком. Андрей підняв угору кулак, з котрого стримів здоровий палець, неначе притика; зморщивши густі чорні брови, він грізно дивився на сивого діда й неначе говорив: “Ей, стережись, старий, бо як телепну, то й зуби визбираєш!” Дід стояв боком до Андрея й неначе просився: “І батечку, й голубчику, не бий мене, бо я не винний!” По другий бік диякона стояв цар в зубчастій короні; він обернувся до архієрея набік головою й гордо на його поглядав скоса, заклавши назад руки. Архієрей не вважає на царя, стоїть рівно, як святий, з таким хрестом в руках, неначе він витяг його на кладовищі з могилки. На архієреєві була одежа, неначе вирізана з бляхи, а спереду висів омофор, як дошка. За архієреєм виглядали ченці з чорними бровами, з білими бородами, неначе вони попідв’язували бородибілими хусточками, а там далі виглядали якісь фізіономії, не то дівки з розпущеними кісьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислиці, в другого неначе бишиха рознесла одну щоку, в третього нецаче сір

58

чиряк під бородою, а очі були такі завбільшки, як його кулаки. Внизу на рамі було підписано великими слов’янськими буквами: “Сей образ соорудили раби божі чайківські баби. Року божого 1817”.



– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.

– Хто його зна... Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, – сказав несміливо Балабуха.

– От і вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, – сказав гордо отець Степан. – От подивіться ж ще на цей образ!

На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.

– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, – сказав Балабуха.

– Ет, Марку Павловичу! я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, – сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.

– Хотів вам показати “Неопалиму купину” в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, – сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кільки маленьких.

– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, – сказала Онися.

– Ми, Онисю вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.

– Про мене, й почепіть, та тілько добре прив’яжіть, щоб додому довезли, – сказала Онися, сміючись.

Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза ц понесли до воза. Одна наймичка помостила гар

59

буза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузців накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.



Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

– А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матері.

– Добре зробила, моя доню! бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.

– О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. – Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

– Коли бджіл боюсь, – сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, – сказав комплімент Балабуха.

Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залущав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вік

60

на з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.



Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

“Музо моя, богине моя! – думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. – Яка ж ти гарна! які поетичні думи ти навіваєш на мене!”

Балабуха почутив, що під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

– Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з’їжджаю на один бік, – сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.

“Діана, щира Діана! висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой, муляє ж, бий його сила божа!” – І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.

– А що, паничу! мені здається, що ми тут не оженимось, – сказав понуро погонич.

– Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

– Ба й ви не оженитесь! – сказав сумно погонич.

– Та чому ж так? – сказав Балабуха, осміхнувшись.

– Бо мене чорт зна як нагодували, – і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.

– Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

– Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! – сказав погонич.

– Добре! спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку, – сказав Балабуха.

Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.

Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.

– Якого це дідька вони лізуть під віз? – крикнув Балабуха.

Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.

61

– Що це за напасть! Свині біжать за возом, – сказав Балабуха, протираючи очі.



Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.

– Чи то свині, чи собаки біжать за возом? – спитав він у погонича.

– Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, – сказав погонич, обертаючи голову.

– Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!

Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.

– А бач, украв, та не вмів сховати, – сказав докірливо Балабуха.

– Хто? Я? – крикнув погонич і скочив з козел. – – Та нехай мене святий хрест поб’є, коли я що вкрав.

Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.

– От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, – крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

– Сідай швидше та поганяй! – крикнув Балабуха на погонича.

– Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.

Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.

“Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, – це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?” – Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.

– От тобі на! Поїли свині нашу коляду! – промовив сам до себе погонич. – А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.

62

– Що прокляті, то правда! – обізвався Балабуха.



Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому”

до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.

Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.

– Паничу! Знов гарбуз ганяється за нами! – крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.

Балабуха глянув і не пойняв би віри своїм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Коні вбігли просто в царину в одчинені ворота, а гарбуз за возом покотився й собі через ворота.

– Паничу, загубили гарбуза! – крикнув непоміркований царинник і побіг ловити гарбуза, щоб догодити своєму паничеві.

– О єхидна, о Мегера! О породіння сатани! Це не Венера, – це сам сатана в плахті! Побий тебе громокидач з Олімпу стрілами, з твоїми чорними бровами. Ой, відьма ж! Певно, родима відьма! Умудрилась причепити під возом гарбуза!

Балабуха приїхав додому неначе вбитий. Мати вибігла на ганок стрічати академіста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишені повипадали маленькі гарбузці.

– Що то, сину? Яблука повипадали, чи що? – спитала мати, достаючи рукою з землі гарбузця. – Та це ж гарбузець!., гм... гм... Що це таке? Чи не дала тобі часом Онися гарбуза?

Син тільки рукою махнув і пішов в садок. Мати важко зітхнула.

– От тобі й Онися! От тобі п’ять корів і сто карбованців, – сказала вона, вдарившись об поли руками.

Син пішов в садок і довго ходив по стежках, поки зовсім смеркло надворі. Він перебрав в думці всі події дня, передумав усе: і як стрів Онисю, і як говорив з нею; він неначе й тепер бачив її чорні, тонкі та густі брови з гострими кінцями, бачив усміх, трошки підняту верхню губу, з-під котрої й тепер в темряві неначе блищали пе




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка