У десяти томах



Сторінка34/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34

Шосе ще кругліше закручується. Дунаєць обхоплює третій бік Соколиці, найефектніший. Од самого берега Дунайця піднімаються неначе три сахарні голови з каменя, чи, як тут їх звуть, “цукрові скалечки”. Одна з їх зовсім одхиляється од маси скелі й стримить, ніби голова сахару. На тому стирчаку ще десь узялись ялини; вони вросли в зазубні і стирчать голі, без гілля, неначе риш

386


товання кругом бані. Над цими трьома шпичастими верхами високо-високо піднімається в небо найвище білий круглий верх Соколиці. З цього боку він не закритий деревом і неначе вставлений між трьома гострими верхами. Маса скель схожа на стару церкву на Україні з п'ятьма банями з гострими верхами. Глянеш вгору – шапка спадає з голови.

Дунаєць в'ється далі неначе в узькій розколині. По обидва береги стоять круті високі гори, всі оброслі мохом. Картини зміняються за кожним закрутом бистрої річки; ідеш неначе між двома темно-зеленими стінами, що вирізуються на небі зеленими визубнями. Якось тісно в цій долині. Вода шумить. В далечі по Дунайці стоїть сизий туман. Там далеко без кінця видно дві зелені стіні. По цьому шосі скрізь поставлені лавочки. Тут одпочивають туристи. Ноги болять і щемлять, а краса гір тягне тебе все далі й далі. От і шосе скінчилось: одкрилася узенька зелена прогалина. Тут пристань для човнів. Словаки везуть туристів на човнах назад сливе до самої Щавниці.

Ці човни допотопної конструкції тут звуть мадьярськими, але достоту такими човнами і теперечки плавають тунгуси коло Іркутська на Ангарі. Цей човен–чисте корито, з якого годують в нас свині, тільки з одного боку загострене і трохи закопирчилося вгору. Човен з колодки, довгий на аршинів сім-вісім. Один човен на бистрих хвилях перекидається, і для того зв'язують докупи два або три човни, перекладають дощечки впоперек їх для сидіння і без весел пускають їх по воді, тільки правують ними, обпираючись об мілке дно довгими дрючками. Ці два човни-близнята дуже схожі на пару довгелецьких калош, зв'язаних докупи.

Три словаки сіли на човни. Два обпирались об дно палицями, третій трубив у мідну трубу, закликаючи по дорозі пасажирів. Я сів на дощечку. Бистра вода вхопила човни й понесла їх стрілою. Човни летіли, як птиці. Дунаєць тече наче з гори. Чудно було дивитись, як човни, неначе вози з гори, все котяться вниз. Дко скрізь видно; воно закидане круглуватим камінням. Подекуди тільки дрючки пірнали й не доставали до дна. От на річці незначні пороги. Вода підхопила човни й неначе кинула їх униз.

25*

387


– Чи здалека пан? – питають в мене довговолосі словаки.

– З Києва, – кажу я.

– Чи то далеко ще за Варшавою?

– О, далеко; буде півтори сотні миль.

– Ой-ой-ой! – ойкають мої Харони, піднявши вгору дрючки, а потім прицмакують язиками.

Один з їх почав пісню про Кошута. Мотив був відомий навіть в Шляхтовій, мотив української пісні “Полюбила Петруся”, тільки з особливою інтонацією. Човни летіли, а не пливли по зеленій бистрій воді. От знов невеличкі пороги. Вода довгим і зеленим пасмом послалася за ними униз. Човни стрілою кинула вода. Я заплющив очі.

В одну мить прилетіли човни до Лісного Потоку. І після того цілий день і ввесь вечір не сходили в мене з думки пишні зелені Пєніни; все вставали передо мною в усій своїй красі, заглядали мені в очі, як я засипав, ще й снились уночі, як пишне марево з зелені й променів золотого сонця та з срібла.

ПРИМІТКИ


ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА

Нарис вперше надрукований в українському альманасі “Луна”, К., 1881, ч. І, стор. 67–79.

І. С. Нечуй-Левицький у листі до О. Кониського 29 грудня 1880 р. сповіщав: “Вакаціями я був у Каневі, їздив на Шевченкову могилу перший раз і списав і береги Дніпра коло Канева, і Шевченкову могилу, і незвичайно пишні картини природи з могили. Ця річ на два листи, але ще не переписана...” Незабаром письменник послав нарис для альманаху “Луна”, бо вже 17 березня 1881 р. був одержаний цензурний дозвіл на цей альманах.

Подається за першодруком.

...стою десь в Швейцарії... – І. С. Нечуй-Левицький подорожував за кордоном під час літніх вакацій 1869 р. Тоді ж побував і в Швейцарії.

...П ілатус або Ріг і... – гірські масиви в Швейцарії біля м. Люцерна. Вершина Пілатусу – 2133 м., Рігі – 1800 м.

ПРИЯТЕЛІ

Вперше надруковано в альманасі “Луна”, 1881, ч. І, стор. 15–54.

Про роботу над цією “юмористичною річчю” з первісною назвою “Як коваль Кузьма впіймав злодія Кузьму” автор писав О. Кониському у листі 29 грудня 1880 p., сповіщаючи, що оповідання було написане літніми вакаціями 1880 р. в с. Шендарівці, де й сталася ця пригода.

1887 р. у Києві видали “Повісті” І. Левицького, куди входили “Приятелі” та “Дві московки”. 1886 р. оповідання було передруковане у Львові в календарі “Просвіта” на рік 1887. У Черкасах воно вийшло в 1899 р. Того ж року в Петербурзі видано “Повісті і оповідання”, т. І, І. Левицького, де були вміщені й “Приятелі”. Потім це оповідання вийшло в Києві 1906 p., а 1909 р. передруковане в Києві у другому виданні тома І “Повістей і оповідань”, в якому воно позначене як шосте видання.

Перед кожним перевиданням цього твору письменник пильно переглядав його. Так, текст у “Повістях і оповіданнях”, т. І, (К., 1909) дечим різниться від тексту альманаху “Луна” (К., 1881). Дієслова

391


мають коротке закінчення: взять, брать. Скрізь пишеться міні, узький, швидче, побачиться (а не побачитись) і т. д. Викреслюються цілі фрази, а в одному місці випущений навіть абзац (після слів: “частину оддасть вам у руки”, стор. 24 нашого видання).

Друкується за останнім прижиттєвим виданням: Іван НечуйЛевицький, Повісті і оповідання, т. І, вид. 2, К., 1909, стор. 234–262. На стор. 25 поновлюємо за першодруком пропущене речення: “Де це ви набрали цих пляшок? – крикнула Устя до

Кузьми”.

СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ

Вперше надруковано в перекладі на російську мову в журн. “Киевская старина”, 1884, І, 83–110; V, 88–116; VI, 267–288; VIII, 655–680; XII, 586–620; 1885, І, 133–156; VIII, 631–681; IX, 85–127; XI, 466–519. 1885 р. повість вийшла окремою книжкою – відбитком з журналу.

Мовою оригіналу вперше опубліковано в журн. “Зоря”, 1888, № 1–24.

У грудні 1880 р. автор писав М. І. Костомарову, О. Я. Кониському і П. І. Житецькому, що в нього є закінчена велика повість. Зокрема П. І. Житецького, який збирався видавати літературний збірник, 13 грудня 1880 р. він повідомляв: “Тепер я скінчив повість “Старі батюшки та матушки”. Повість чимала... Мені схотілось обмалювати бит старого, а потім і молодого духовенства, і я попереду став на останніх вибраних громадами батюшках. Вони типічні, а найбільше матушки і їх бит оригінальний, і вже діло минувшого часу; тим-то мені і схотілося зберегти картини того бита...” 1 У заголовку слово “Старі” письменник змінив пізніше на “Старосвітські”. Із зміненим заголовком повість друкувалася в журн. “Киевская старина”.

З жовтня 1881 р. Нечуй-Левицький писав Б. Грінченкові: “...в мене є нова повість, але трохи велика, трохи не вдвоє більша од “Бурлачки”. Вона зветься “Старі батюшки та матушки”. Коли п. Александрович згодиться її надрукувати в збірнику, то я її Вам пришлю...”? У альманасі “Складка”, що його видавав В. Александров, повість не з’явилася.

Редактор журн. “Киевская старина” Ф. Г. Лебединцев ЗО січня

1883 р. писав авторові: “Слова два о “Батюшках и матушках”. Я давно решил их печатать в подлиннике, но в конце книги, под особой пагинацией; но до печати еще не дошло. Вам известно, что цензор потребовал посылки в Главное управление по делам печати. Понадобилась переписка, и долго я менял писцов, пока нашел вполне подходящего. Переписка уже оканчивалась, как сын Юзефовича (член Главного Управления), приезжавший сюда, сказал мне: “Лучше еще подождите, пока обозначится направление нового начальника печати Феоктистова” 3. Редактор побоювався, що цензура буде проти вміщення великих творів українською мовою. Так воно й сталося. У 1-й книжці за 1884 рік з’явився перший уривок повісті в пере-



1 Центральна наукова бібліотека Академії наук УРСР (ЦНБ АН УРСР), рукопис І, 49617.

2 Т а м же, 38365.

3 Там же, 27956.

392


кладі російською мовою (“печатается с переложением на общс-русский язык с сохранением малорусского подлинника одних лишь диалогов”, – застерігала редакція в примітці до першого уривка). Лебединцев у листі 7 травня 1884 р. нарікає на того “чортителевого ІУДУ” (мабуть, на молодого Юзефовича), який наказав почекати

з друкуванням твору. “Скільки б то вже було напечатано “Батю

шок”!” – скаржиться він *.

Повістю зацікавилися і в Галичині. Від редакції “Діла” до Лебединцева приїжджав Ф. Гладилович і просив пересилати до Львова частинами рукопис повісті. Малося на увазі надрукувати твір у додатку до газети – “Бібліотека найзнаменитших повістей”, редактором якої був І. Белей. 31 жовтня 1884 р. рукопис був висланий, про що сповіщав автора Лебединцев, який перекладав повість. Його переклад не буквальний, а вільний, творчий, перекладач вважає своїм обов’язком пояснювати авторові деякі зміни, які він поробив у перекладі. Так, фарбування церкви він переніс з зими на весну, бо зимою, мовляв, така робота зовсім не можлива. Він зауважує, що Олеся не могла тоді курити, бо папіроси, і то не фабричного виробу, з’явилися в 1842 p., а сірники – в 1836 р. Отже, і цю невідповідність було усунуто в перекладі.

Так само і щодо книжок, які читав Балабуха. Перекладач випра

вив те місце у автора, де говорилось, що Балабуха читав “якогось святого отця”. Лебединцев виправив на рукописний “Краткий летописец”. Це надало Балабусі того національного колориту, пише перекладач, який оживлює і підносить цього героя і протиставляє Олесі.

“Не выдвинуть нигде, – пише він, – не единой чертой козачьего духа, который действительно жил в тогдашних “батюшках”, было бы большой погрешностью, а сделав это в Балабухе, мы определяем почву для него и для Олеси и источники разлада между ними”2.

2 січня 1886 р. Нечуй-Левицький писав І. Белеєві у Львів, що в Києві збираються видавати цю повість. Він просить якнайшвидше переписати і переслати до Києва рукопис. У травні він одержав повість і поробив деякі поправки, які й послав І. Белеєві з просьбою виправити рукопис “для однакового вашого й нашого видання”.

Повість не вийшла в серії “Бібліотека найзнаменитших повістей”. Не вийшла вона тоді і в Росії. У 1888 р. її надрукував львівський журнал “Зоря” (№ 1–24). Спочатку редакція правила мову повісті за встановленими в Галичині правописними і стилістичними нормами. Але в № 23 журналу дається примітка: “В послідніх часах дістали ми з кількох сторін листи від наших братів українців з жалобами, ба навіть з острими доріканнями, що мов то їх твори псуємо своїми виправками. Не так-то дуже почуваємось до вини, але щоби все-таки ні найменшої вини не було на нас, то ми постановили з сеї хвилі зовсім нічого не зміняти, а зате під текстом добавляти в замітках, як те або се слово говорять у нас в Галичині. Здається нам, що се повинно піти на користь таки й самому розвоєві нашої рідної мови, котру певно всі любимо і цінимо зарівно. Ред.”3

У межах Російської імперії видавати повість перешкоджала царська цензура. Тоді саме діяв Емський указ 1876 р. про заборону



1 ЦНБ АН УРСР, рукопис І, 27957.

2 Там же, 27959.

3 Журн. “Зоря”, 1888, № 23, стор. 381.

393


українського слова. Чиновники знаходили всякі причини, щоб не пустити до друку твір, написаний українською мовою.

Київський цензор 10 грудня 1886 р. у своєму висновку писав, що ця повість змальовує життя українського духовенства 40–60-х років дуже карикатурно. Особливо його дратувало те, що для церкви замовляють “самого безобразного свойства иконы” (“Андрей, например, юродивый, спустивши с одного плеча хламиду, обнажил “повні груди”, а круглый живот с пупом “стремів осторонь”, как-будто белый арбуз, “прибитый к Андрею колком”). Обурювали цензора й “пиршества” батюшок, і хабарництво нового духовенства, і “московська закуція”, і сцени у архієрея. Головне Управління в справах друку погодилося з висновком київського цензора і вирішило, що “повесть должна быть безусловно запрещена”.

Тільки в 1899 р., коли письменник ще раз подав до цензури том своїх творів, Петербурзький цензурний комітет дав дозвіл на друкування: “...в виду того, что роман этот занимает более трехсот страниц и предназначен, повидимому, для образованных читателей (в нем встречается много выражений, непонятных для простонародья), цензор полагает возможным дозволить его к печати...

Цензор находит необходимым исключить лишь следующие места: начиная со страницы 108 (на обороте) от слов “Тим часом польські пани були дуже сердиті...” до слов на стр. 110: “Од часу інвентарів

з 1847 року”. В этом месте описываются автором суровые меры, принятые русским правительством по поводу народного возмущения, произведенного злоупотреблениями местных польских помещиков. Автор относится с негодованием к этим распоряжениям.

На стр. 124 и на обороте ее подлежат исключению слова архирея, обращенные к священнику в церкви, в алтаре: “Дурак, старый простец, неуч”; “Ви старі п’яниці, дурні, неучі”. “З олтаря на шановну громаду так і сипались слова “дурак”, “болван”, “неуч”, “п’яниця” *.

Друкується за виданням: І. С. Нечуй-Левицький, Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка, вид. З, К., 1905. Вперше відновлюються цензурні купюри за першодруком (журн. “Зоря”, 1888, № 17, стор. 276–277; № 19, стор. 308). У нашому виданні вилучені цензурою тексти взяті в квадратні дужки. На стор. 92 поновлюємо за журн. “Зоря”, № 6, пропущене речення: “– Коли вже, дякувати вам... – сказала просто Мельхиседекова жінка...”.

С у п і н – в індоєвропейських мовах незмінна дієслівна форма, вживана для позначення мети при дієсловах руху, наприклад: “Посла Ярополк искать брата” – “Послав Ярополк, щоб шукати брата”.

Г ерундій – особлива форма віддієслівного іменника в латинській мові. Дієслово приймає суфікс nd : ars vivendi – мистецтво жити, мистецтво життя.’

Опасання – суцільна крита галерея навколо церкви.

...Б огуслав був в той час повітовим місто м. – Після приєднання Правобережної України в 1793 р. Богуслав став центром повіту, яким він був з 1796 до 1837 p., коли повітові установи перевели до Канева.

1 ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, 1899, спр. 6, арк. 251–251 зв.

394


“Краткий летописец” – На Україні в кінці XVIII і в першій половині XIX ст. були поширені рукописні історичні праці. Один з таких “Кратких летописцев” зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, рукопис І, 203, з заголовком: “Летописец краткий, принадлежащий к истории украинской, о владевших в ней прежних гетьманах, в котором приполнено многими грамотами, указами и инструкциями, принадлежащими к сей истории”. Назва першого розділу: “История о Украине”.

“Волшебница Рагі-Муїна й принц I б р а г і м”. – Йдеться, очевидно, про видання “Сказки о волшебницах с нравоучениями. Перевод с французского Льва Войнова”, М., 1768; друге видання– М., 1781. Вийшла ще подібна книга: “Волшебницы (славные). Посвящается прекрасному полу. 3 части. Перевел с французского Севастьян Клинский”, М., 1789.

“Ф е а т р о н, или позор исторический”. – Мабуть, мається на увазі видання: “Феатр чрезвычайных происшествий истекающего века открыт представлению очам света в следующих созерцаниях: проказы езуитов и францисканских монахинь... развратный учитель француз... и т. д.”, Спб., 1790. Перевидана ця книга була там же 1793 р. Рецензенти, а серед них і славетний історик М. Карамзін, оцінювали книгу як збірник брудних, безсоромних непристойностей.

“Інвентарні правила” – правила, видані царським урядом 26 травня (7 червня) 1847 р. з метою зміцнення кріпосницьких відносин на Правобережній Україні, в Білорусії та Литві. 29 грудня 1848 р. (10 січня 1849 р.) уряд видав нову редакцію “Інвентарних правил”, які ще дужче погіршили становище селян. Запровадження “Інвентарних правил” викликало на Правобережжі широкі селянські рухи. На самій Київщині відбулося понад триста революційних виступів. У 1855 р. спалахнуло повстання, в якому взяли участь десятки тисяч селян (так звана “Київська козаччина”). “Інвентарні правила” діяли до скасування кріпосного права, а в деяких місцевостях– до 1863 р.

“М а н я к и” – “На Волині коло границі звуть австрійські гроші “маняками”, цебто не справжніми грішми, а якимсь привиддям грошей” (Пояснення І. С. Нечуя-Левицького).

...д е були поховані повбивані поляки повстанц і. – Очевидно, йдеться про польське повстання 1863 р.

“Собрание иностранных романов” – періодичне видання під назвою: “Собрание иностранных романов, повестей и рассказов в переводе на русский язык”. Видавала його Є. М. Ахматова

з 1856 до 1885 р. у Петербурзі.

ЧОРТЯЧА СПОКУСА

Вперше – в українському літературному збірнику “Нива”, Одеса, 1885, стор. 13–46.

Того ж року оповідання з’явилося в Одесі окремою книжкою. Друге видання вийшло в Києві 1889 р. “Чортяча спокуса” була вміщена в збірнику “Гуморески”, Львів, 1904 р.

395


Подається за виданням: “Повість Івана Левицького “Чортяча спокуса”, вид. 2, К., 1889.

Мабуть, з око... – Око (з турецьк. “окка”) – старовинна міра рідини на Україні, що відповідає двом-трьом літрам, і міра ваги, що дорівнює 1200 г.

В КАРПАТАХ

Нарис вперше надрукований в газ. “Діло”, 1885, № 87–96.

У листі до І. Франка 24 липня 1884 р. письменник сповіщає, що він перебуває у Щавниці на водах, їздить по околицях, милується Карпатами і описує їх. У листі згадується про поїздку в с. Шляхтову, про знайомство з москвофілом Ф. Білоусом, тобто саме про те, що описано в нарисі.

1885 р. нарис вийшов окремою книжкою (“Русько-українська бібліотека, № 11. В Карпатах. Образки з подорожі Івана Нечуя. Львів, накладом Євгенія Олесницького”, 1885). Грунтовно відредагувавши текст (виправивши граматичні форми і правопис, що вживалися тоді в галицьких виданнях), Нечуй-Левицький вмістив нарис у “Нових повістях і оповіданнях”, т. VIII, К., 1912, стор. 218–255:

Подається за цим виданням.

...Ще не в Європі, а в Пів-Азії, як пише Франц о з... – Мова йде про Карла Еміля Францоза (1848–1904) – визначного австрійського письменника, критика і публіциста, автора нарисів і романів з життя народів Східної Європи. Одну з своїх книг він назвав: “З Пів-Азії” (1876). До Пів-Азії автор залічував Галичину, Буковину і південну Україну.

...в же були в Венгрії, за венгерською границе ю. – Мова йде про населений українцями Пряшівський край Словаччини, що входила тоді до складу Угорщини.

Кошут Лайош (1802–1892)–славетний борець за свободу і незалежність Угорщини, герой революції 1848–1849 pp.

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

1. I. С. Нечуй-Левицький. Фото 60-х років. 4–5

2. Титульна сторінка журналу “Зоря”, де

було вперше надруковано повість І. С. Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки та матушки” 64– 65

3. Обкладинка книги І. С. Нечуя-Левицького

“Старосвітські батюшки та матушки”. . 160–161

4. Обкладинка збірника “Нива”, в якому

було опубліковане оповідання І. С. НечуяЛевицького “Чортяча спокуса”. . . . 336–337

5. Четверта сторінка листа І. С. НечуяЛевицького до Івана Франка від 24 липня

1884 р  368–369

ЗМІСТ

ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА . 5



ПРИЯТЕЛІ  13

СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ. 38

ЧОРТЯЧА СПОКУСА   -323

В КАРПАТАХ (З МАНДРІВКИ В ГОРАХ) . . 355



примітки . . . 389

Список ілюстрацій . 397

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦКИЙ ИВАН СЕМЕНОВИЧ

Собрание сочинений в десяти томах, т. 4.

(На украинском языке)

*

Редактор М. Л. Мандрика Оформлення художника В. Я. Хоменка Художній редактор В. М. Тепляков Технічний редактор М. А. Рекес Коректор Г. /. Прокопенко *



Зам. № 324. Вид. № 183. Тираж 20 000. Формат паперу 84Х1087з2* Друк. фіз. аркушів 12,5 + 5 вкл. Умови,

друк, аркушів 21,0. Обліково-видавн. аркушів 23,45. Підписано до друку 29.1-1966 р. Ціна 1 крб. 35 коп.



*

Видавництво “Наукова думка”, Київ, Рєпіна, 3.



*

Київська книжкова друкарня № 5 Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, вул. Рєпіна, 4


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка