У десяти томах



Сторінка3/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

– То це вам Шмуль вже позичає розуму? А чим же я вирву скоблі та клямку? В нас нема здорових обценьків, хіба підіть до свого приятеля Коваля та вкрадьтє ковальські здорові обценьки. Вони висять в його в кузні на стіні, – сказав Василь, – а я підмовлю молодого Супруненка, та й поліземо вдвох у церкву.

І Кузьма накинув свиту наопашки й пішов до Коваля, взявши з собою старого переломленого підіска.

Кузьма Коваль був у кузні й лагодив поламані рогачі та підіски. Гуляй увійшов у кузню.

– Добридень тобі, куме! Боже поможи! – сказав Гуляй, ледве кивнувши головою.

– Доброго здоров’я, куме! Слихом слихати, в вічі видати. А я думав, що ти, куме, кудись помандрував. Давно я бачився з тобою! – сказав здоровий та плечистий Коваль, розправивши свій рівний дужий стан.

– Ой давно, давно! – промовив Гуляй, здихнувши й схиливши свою круглу голову на тонкій довгій шиї.

– Забув ти про мене, куме. Вже й по чарці не хочеш

28

зо мною пить. Гріх тобі, Кузьмо, цуратись старого приятеля, – сказав Коваль.



– Та, бач, куме, то робота, то се, то те... то жінка не пускає, то гроші од мене однімає. Та ще й трясця мене трясла. Пролежав я з тиждень недужий, – плів Кузьма Гуляй. – Полагодь мені, будь ласка, оцього підіска.

– Добре, куме. Полагоджу й плати з тебе не візьму. Сідай, куме, та побалакаємо. Як же там твоя Устя? – спитав Коваль.

– Ой, куме, голубчику! Хоч не питай. Ти розумний чоловік і доводишся мені кумом. Ти добре живеш з своєю Пазькою. Порадь, як мені з жінкою жити? – питав Кузьма Гуляй.

– А що? Може вона тебе лає?

– Та де там лає! Сичить, як гадюка!

– Як° сичить, то позатикай клоччям вуха, то й не чутимеш. Нехай сичить, хоч цілий день, – сказав Коваль.

– Та хоч би я впер в вуха повісхмо конопель, то всетаки нічого не помогло б, – сказав Гуляй, махнувши рукою.

– Знать, добра гортань у твоєї Усті. От у моєї Пазьки так не така, – сказав Коваль.

– Моя Устя мене лає та й лає з ранку до вечора. Так уже нагризла мені голову, хоч хату кидай, – жалівся Гуляй.

– Ой ти, Кузьмо! До півдня спиш, та нічого не робиш, та, мабуть, нишком од мене горілочку смокчеш: десь ти знайшов вже собі інших приятелів, а мене забув, – говорив Коваль.

– Та, бач, трапляється всього на віку. Трапляється й випити, і часом довго поспать. Адже ж ти, куме, добре й сам це знаєш. Але ти якось вмієш з своєю Пазькою обійтися, – сказав Гуляй.

– Та так, бач. Як моя жінка розсердиться та розкричиться, то я як почну ходить коло неї, та тихенько, та любенько, та говорю ласкаво, то вона й осядеться. А як я розсерджусь та розкричусь, то й вона зараз защебече, як ластівка, сяде коло мене, та обніме мене, та пригорне, то я й прохолону, мов літом в холодку під черешнею. Отак і ти, куме, роби, то все буде гаразд.

– Коли моя Устя вже стара. Цур їй, щоб вона мене ще обнімала та цілувала, – сказав Гуляй.

– То-то й ба! Не знаєш ти жіноцьких норовів, хоч вже й посивів, – сказав Коваль.

29

Коваль покинув роботу, обернувся, взяв кухля 3 водою й почав пить. Гуляй зирнув на стіну і вглядів здорові обценьки. Він тихесенько простяг руку, зняв з цвяха обценьки, засунув в кишеню й прикрив ноги свитою.



– От тобі, куме, й підісок готовий, – сказав Коваль.

– От спасибі тобі, куме. І поміг мені, і порадив, як рідний батько.

Гуляй взяв підісок і вийшов з кузні.

Коваль вийшов слідком за ним.

– Ой якого ж багато квіток в твоєї Пазьки! Вирву я, куме, васильків та понесу своїй Усті. Може, вона понюхає, то й подобрішає, – сказав Гуляй.

– Оце припало тобі, неначе дівці. Рви та гляди, щоб часом Пазька не вгляділа в вікно; бо вона до квіток аж труситься, – сказав Коваль.

Гуляй вирвав два кущі васильків і понюхав.

– А чом же ти, куме, не кличеш мене до шинку на могорич? – спитав Коваль.

– Нехай, голубчику, колись іншим часом. Якось ніяково з васильками йти в шинк. Васильки – святе зілля. Устя заткне їх за образи. Прощай, куме! Бувай здоров! Спасибі тобі!

– Прощай та пам’ятай про могорич. Не кидай старих приятелів, бо других нових таких не знайдеш! – кричав Коваль через тин.

По всій Шендарівці зараз рознеслася чутка, що злодії обікрали церкву, і не вночі, а серед дня. Злодії влізли в маленький, притулений до дверей церкви притвор, зачинились, виламали замок, влізли в церкву, розламали ломом скриню і вкрали асигнаціями більше сотні карбованців. Мабуть, хапаючись, злодії забули в церкві здорові ковальські обценьки.

Прибіг батюшка, прибіг титар, за ним волосний. Позбігались люде, подивились на обценьки й сказали, що обценьки ковальські.

Покликали Коваля Кузьму.

– Це твої, Кузьмо, обценьки? – спитали в Коваля.

– Ні, не мої. Не знаю. В мене не було таких обценьків, – сказав Кузьма, не кліпнувши й оком.

Кузьма впізнав свої обценьки, але не признавсь: він боявся, щоб до його не причепились дурнісінько. “Але як мої обценьки опинились в церкві? Хто б оце взяв їх у мене?” – думав та гадав собі Кузьма. Думав Кузьма,

ЗО

пригадував, чи не позичав у його хто обценьків. “Hiv ніхто не позичав. Певно, хтось украв у мене їх. Хто вкрав обценьки, той і церкву обікрав”, – подумав Кузьма й почав міркувати, хто б то їх украв.



Він передумав, хто був у його в кузні в останні дні. Людей приходило в кузню багато: приходили й чоловіки, й молодиці; приходили хлопці й дівчата.

“І хто б то в іродового сина вкрав обценьки? – думав Кузьма, аж в його в голові думки ходили ходором. – Був і Кузьма Гуляй. Але Гуляй не з таких сміливих, щоб лізти серед дня у церкву. Одначе Гуляй до мене перестав ходить... а з кимсь п’є, нічого не робить, спить до півдня. Де він ті гроші бере? Невже Кузьма, мій давній приятель, вкрав у мене обценьки й трохи мене не заплутав у біду. А піду я облапаю Кузьму”, – подумав Коваль.

Він накинув свиту, надів шапку й побіг до Гуляя. Тільки що Коваль вийшов з двора, проти його йде вулицею Кузьма Гуляй.

– Здоров, Кузьмо! – гукнув Коваль.

– Здоров, Кузьмо, – обізвався Гуляй. – А куди бог несе?

– Та до шинку; оце, братику, бодай не казать: та то так горілки хочу, що аж живіт болить. А тут, як на те ж, моя Пазька замкнула гроші в скриню, ще й ключ з собою взяла. Купи, брате, хоч чарку, бо не видержу.

– Невже так тобі оце припало? – питав Кузьма Гуляй.

– Ой куме, ой голубе! Купи півкварти, бо не видержу. Хоч позич та купи на оддання або на одробіток. Хоч попоб’ю Пазьку, а гроші в неї видеру та тебе колись почастую. Ой-ой-ой! Аж за печінки тягне!

Коваль вхопився обома руками за живіт та аж присів.

– Може так, неначе хто смикає за кишки? – спитав Кузьма Гуляй, котрий сам добре розумів ту пригоду.

– Та еге ж... Ой братику, голубчику! Купуй швидше, бо вже починає за серце ссать! Ой-ой-ой! Не видержу.

–  – Шкода мені тебе, куме! Я вже знаю, як воно за серце ссе.

– Та ходім мерщій в шинк! Ой моя матінко рідна! Ой серце болить.

– Оце, боже мій, яка тобі пригода. Ой господи, як мені тебе жаль! І трапиться ж таке лихо.

– Та не бідкайся, та швидше купуй, бо я тут на вулиці й богу душу оддам. Ой болить, ой пече! – аж сичав

31

Коваль, хапаючись за серце та присідаючи під тином. – От і шинк близько.



– Коли, куме, в цьому шинку багато людей: в мене гроші не розмінені, – промовив Кузьма Гуляй.

Коваль насторочив вуха та ще гірше закричав та застогнав, неначе його чорти хапали.

– То ходім до мене, може моя Пазька тобі розміняє. Ой боже мій, боже мій! – говорив Коваль.

– Ходім в той другий шинк, що за містечком. Той шинкар має гроші, то мені розміняє, – сказав Гуляй.

– Про мене, ходім хоч під три чорти, тільки швидше купуй, бо пропаду. Ой, куме, лебедику, купуй швидше! – стогнав, аж присідав Коваль, і обидва Кузьми побігли до другого шинку. Коваль сичав та корчився. Гуляя розбирав жаль. Прийшли вони в шинк. В шинку не було нікого. Добрий злодій закотив мерщій полу, засунув руку в кишеню й витяг гаманець. Хапаючись, він витяг з гаманця всі гроші, скільки їх було, і, не розбираючи, розгорнув двадцятип’ятирублеву бомажку. Під нею ще червоніла десятирублева і кільки дрібніших. Коваль осміхнувся, скрививши рота.

– Ой горить, горить увесь живіт! Ой не видержу! Ой міняй, куме, швидше, бо вже мене завіна візьме, буде корчить, – кричав Коваль.

– Ой знаю я, знаю, як воно корчить кишки! Люблю тебе, куме, нема де правди діти, – говорив, не хапаючись, Кузьма, та розгортуючи бомажки.

– Та міняй-бо, не бідкайся! – крикнув Коваль та лап руками за бомажки! Бомажки зашелестіли й сховались десь в страшному Ковалевому кулаці.

– Ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Ой корчить живіт! Біжіть за попом, нехай висповідає, бо Вхмру, – кричав Коваль і при тих словах впав на лаву й почав корчиться.

Кузьма остовпів, витріщив очі й трохи сам не побіг за попом. Він стояв та тільки дивився, як Коваль качався по лаві, мов несамовитий.

Одна баба, що зайшла в шинк, побігла до попа.

Переляканий Гуляй стояв, витріщивши на Коваля баиьки. Коли це незабаром за дверима надворі почувся голос священика.

– Мабуть, Кузьма насмоктався в шинку горілки, то його й завіна взяла. Винесіть його надвір.

32

Коваль впізнав голос священика, скочив на ноги, та прожогом в двері, та давай кричать: “Батюшко! Станового сюди! Кличте урядника, волосного! Швидше давайте сюди волосного та кільки чоловіка!



Гуляй тільки витріщив очі на Коваля.

Як тільки злодій почув про станового, то зараз з шинку та в двері. Коваль вхопив його за руки.

– Держіть Кузьму! Не пускайте його! Ведіть в волость! Він обікрав церкву! Ось в його скільки грошей, – кричав Коваль, кидаючись до кума й оддаючи гроші батюшці.

Піп дивився то на одного Кузьму, то на другого, зовсім не розуміючи, котрого з їх треба сповідать. Коваль втихомирився й розказав, як він заманив кума в шинк і виманив у його гроші. Кум стояв і тільки докірливо поглядав на Коваля.

– А що, куме! Минулась моя завіна; тепер твоя настає: ходім в волость, – сказав насмішкувато Коваль.

Кузьму повели в волость. Пішов батюшка, пішов і Коваль. За ними рушив народ, а за народом посипались жиденята через містечко. Кузьму привели в волость.

– А що, Кузьмо! Кажи правду: де ти набрав стільки грошей? – спитав голова.

– А де ж я їх набрав; там, де й люде беруть: продав на ярмарку пшеницю та й гроші за неї взяв, – сказав Кузьма.

– Чи багато ж ти продав пшениці? – питав голова.

– А вже ж не мало. Продав на двадцять карбованців, а решта в мене була давно, – сказав понуро Кузьма.

Люде обізвались і виказали, що Кузьма вивозив в неділю на ярмарок один мішок пшениці.

– Та признавайсь, Кузьмо, бо вже тобі нічого не поможе. Ми пошлемо людей і будемо трусить твою хату й комору, – сказав голова.

– Про мене, посилайте. Я ні в чому не винен. Хіба в мене бога нема в серці, щоб я крав у церкві гроші. Чи то мало злодіїв на світі, – сказав Кузьма.

– Ож виведіть Кузьму з хати або одведіть його на час в холодну, – обізвався Коваль.

Кузьму вивели з волості й заперли в холодну.

– Сам Кузьма не признається, – почав говорить Коваль. – Треба покликать його жінку. Устя в Кузьми дру-

3–І. Нечуй-Левицькнй, т. 4. 33

га жінка. Вона не любить свого пасинка, зла на чоловіка й на пасинка за те, що вони п’ють та гуляють.

– Оце недавно вона дуже полаялась з пасинком та з Кузьмою. Устя правдива й чесна. Як честь не поможе, то поможе бабський язик. От покличмо сюди Устю, – сказав згодом Коваль.

Покликали Устю. Устя ввійшла в волость і поклонилась, ні про що не відаючи.

– А що, Усте! Твій Кузьма обікрав церкву: признайся по правді, розкажи нам усе, – сказав волосний.

– їй-богу, я нічого не знаю! Чи то можна, щоб Кузьма пішов красти. Він старий, нужденний чоловік. їй-богу, нічогісінько не знаю й не відаю! – божилась Устя.

– Та він старий, але горілку добре п’є. Ось, бач! Якби люде не одняли оцих грошей, то він сьогодні пропив би їх з Ковалем та з Василем до останньої копійки, – сказав голова.

Устя зирнула на гроші. Її взяла злість.

– Бодай вже побила лиха година і його, і пасинка. Що вже п’ють, то п’ють, ніде правди діть. День і ніч п’ють. Чи неділя, чи будень, вони все в корчмі. Мало не все добро затого попереносять з двора до шинку. Все сама та сама коло роботи: сама й жни, сама громадь, сама й вози, а вони все в корчмі. Я ж кажу, хто не по правді живе, тому не по правді й очі вилізуть. Мені вже сором і очі людям показувати.

– Та твій Кузьма й сьогодні в корчмі пив, – сказав голова. – Мабуть, пив і вчора, й позавчора, і в поле жать не ходив.

– Та він з пасинком вже три дні на поле не ходить. Одним одна б’юся коло того хліба; а вони понапиваються та десь блукають. Я вже три дні їх і в хаті не бачила. Василь ледащо, п’яниця... Ет! що вже й говорить. Я ж кажу, що неправдою достанеш, неправдою й піде.

– Та признавайся-бо, Усте, бо Кузьма вже признався. Це ми тебе так тільки, бач, питаємо, – сказав голова.

– Чого не знаю, не буду за те й казать. Бодай вже їх свята земля поглинула, як вони нівечать мій вік. Що неправдою придбаєш, те неправдою й піде.

– Знаємо, яка-то в їх неправда, – тихо сказав Коваль.

Устю пустили додому. Покликали Кузьму Гуляя.

34

– А що, Кузьмо! Твоя Устя вже розказала все чисто. Вона каже, що не Василь, а ти обікрав церкву, – каже батюшка.



“Я знав, що проклята все розкаже”, – подумав Кузьма.

– Я? Борони мене боже! Чи то можна, щоб я на старість вчинив такий гріх? Хіба мені не треба помирать? Може, то й Василь: цього не скажу, а що не я, то нехай мене святий хрест поб’є.

Вивели Кузьму з волості й покликали Василя.

– А що, Василю; признавайся по правді, чи ти обікрав церкву, чи батько? Бо батько казав, що ти одбив замка й покрав гроші, – сказав голова.

– Хто? Батько казав, що я обікрав церкву? – крикнув Василь.

– Та батько ж, – сказав голова. – Коли хочеш, він тобі це в вічі скаже. Ось, бач, од батька й гроші одібрали.

– Цього не може буть, – гордо сказав Василь, і при тих словах в його ніби запалали чорні очі.

Знов привели Кузьму в волость.

Коваль промовив, обертаючись до кума:

– Тепер, Кузьмо, нема де правди діти: ми вже все знаємо, тільки не знаємо, чи ви вдвох крали, чи сам Василь. Та ти вже, бач, сказав, що Василь обікрав церкву. Скажи ж це Василеві в вічі, то ми тебе визволимо, і ти не підеш на Сибір, як ні в чому невинний.

– Та Василь же, а не я, – бовкнув Кузьма.

– То я, тату, обікрав церкву, а не ви? То я од вас таке чую? – крикнув Василь, опришкуватий, як присок.

Тато стояв, похиливши сиву голову й спустивши додолу тихі сірі очі.

– Бреше він! – крикнув Василь, – то він обікрав церкву. Беріть його, в’яжіть! Ось тут у його під шкурою на краї рукава зашито ще п’ятдесят карбованців! Піду я на Сибір, підеш і ти!

Василь посатанів. В його очі налились кров’ю. Губи побіліли, як папір.

Кинулись до рукава, разпороли шкуру, котрою був обшитий край рукава, і знайшли там дві асигнації по

двадцять п’ять карбованців. Кузьма стояв ні живий, ні

мертвий, блідий як смерть.

– Оце тобі, тату, дяка од мене за все. Ще як я був

хлопцем, хто мене посилав красти огірки в чужі городи? Хто мене посилав красти гарбузи в попів город? Хто по

3*

35

силав мене красти кавуни та дині на чужі баштани? Га? Хто? Ти, тату. Хто перший злигався з злодіями та й мене потяг до злодіїв? Хто мене посилав на ярмарки продавать крадені воли та коні, переводить крадене добро? Ти, тату, та твій приятель, гутянський шинкар Шмуль. Хто мене навчав обікрасти церкву? Ти, тату. Все ти. Через тебе я став злодієм. Через тебе я занапастив себе. Коли я піду на Сибір, підеш і ти. А ти все пив, та пив, та пропивав те добро, що я крав. Це ж тебе запагубила горілка, а мене запагубив ти, і ніхто більше.



Кузьма стояв, спустивши очі додолу, і тільки слухав, як син навчав батька.

– Тепер тобі, Василю, все одно не минуть кари, – обізвався батюшка. – Розкажи ж нам, як то ти обікрав нашу церкву? Чи вночі, чи вдень?

– Де там вночі? Вдень. Вночі було коли не прийдемо, то все ходить сторож. Так ми задумали обікрасти вдень: так і батько раяв. Люде в полі. Кругом тихо. Ми залізли в притвор, зачинились, та й давай майструвать.

– Чи пригодились же, Василю, мої обценьки? – обізвався Коваль.

– Авжеж! Твої обценьки шага варті. Якби не лом, ми б нічого не вдіяли, – сміливо сказав Василь.

– Скажи ж, Василю, хто вкрав у мене обценьки в кузні? Чи ти, чи батько? – спитав Коваль.

– Обценьки вкрав батько, як ти обернувся та дудлив воду з глечика, – сказав Василь.

– Нащо ж ти так понівечив скриню, поламав на тріски? – спитав титар.

– Бо довго не подавалась. Та й набрались же ми мороки коло неї.

– А що, була міцна? – спитав батюшка.

– Так, неначе зуби зціпила. Вже ми її ламали ломом з усіх боків, поки таки поламали. Господи, скільки ми попоморочились коло неї! – сказав Василь зовсім спокійно ще й трохи з жартом.

– Там, Василю, були гроші в здорових листах. Чом ти їх не взяв? – спитав титар.

– Я думав, що то якісь непотрібні папірці. Шкода, що не знав, що то гроші.

– Хто ж ще з тобою крав? – спитав голова.

– Хтось крав, та не скажу. Я не такий дурний, як батько.

36

– Чом же ти не скажеш? – спитав батюшка.



– Тим не скажу, що не скажу. Коли вже злигався з людьми, то треба правди держатись та й язик держать за зубами. Про це й не питайте, бо не скажу.

– Може ти ще кого обікрав? – спитав батюшка та й засміявся.

– До цього вам нема діла. А от вас, батюшко, так ми таки думали обікрасти, та все якось не випадало.

– Чом же не випадало? –спитав батюшка й перестав сміяться, почувши, що в його коло серця стукнуло.

– Та так. Коли було прийдемо, то в вас все гості, та все до півночі світло горить. А раз прийшли й ломи принесли, а в вас все світиться. Так я й кажу: не випадає, та й годі. Батюшка не спить. Вліземо в хату, то ще й доведеться з батюшкою битись.

– А тобі не хотілось биться? – спитав батюшка.

– Я нікого не вбив на своєму віку. Од цього бог боронив. Але якби дійшлось до бійки, то може б і торкнув ломом по голові. Треба ж якось оборонятись.

Повели Кузьму й Василя в холодну. Виходячи з волості, Василь обернувся до Коваля й докірливо промовив: “Ковалю, Ковалю! Продав батька за тридцять срібників. А чи мало ж ви вдвох пили по шинках?”

– Бо якби твій батько не перестав до мене ходить по розум, то може б і в тюрмі не сидів, – сказав Ковель.

Посадили Василя й Кузьму в холодну, а потім одвезли в тюрму в повітовий город. Довго ждали вони суду. Старий Кузьма просидів в тюрмі півтора року та й умер. Василя заслали на Сибір на каторжну роботу на двадцять год. Громада обтрусила цілий куток і знайшла ще трьох злодіїв. П’ять сім’їв виселили на Сибір з жінками й дітьми. А жид? що ж йому... панує собі, нівроку...

1880 року.

СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ

Повість-хроніка

ироко розкинулось село Вільшаниця, недалеко од Росі, по зелених горбах та долинах. Серед села в долині лиснів довгий ставок. Коло самої греблі проти млина на пригорку стояла стара дубова церква з п’ятьма банями, а коло неї, неначе вгніздившись в густому вишнику, стояла ще старіша за церкву, присадкувата, широка дзвіниця з стовпчиками навкруги. Проти церкви через дорогу була оселя вільшаницького священика; за старим домом зеленів старий садок. І пригорки, й довгі долини, й зелені левади в вербах понад ставком – усе зеленіло й лисніло на веселому сонці, а білі чисті хати скрізь біліли в садках, ніби чиясь вередлива рука, граючись, розкидала їх в поетичному безладді по горбах та долинах.

На південь за пологими левадами та сіножатями, за купами вільхи та верболозу, проти синього неба ясно вирізувалась ламана смуга горяного берега Росі. По горах та западинах мріли ліси; поміж лісами ніби тонули в срібній імлі то там, то там села, блищали хрести на білих

38

банях церков, мріли на пригорках білі хати. Високий берег, оповитий прозорим туманом, мрів в далечині, неначе поетичний міраж в прозорому синьому небі.



Дія діялась в двадцятих роках XIX віку. Було літо. Вже зайшли жнива. Вже настав гарячий робітній час. Стояла година, ще й до того був будень, – а в дворі й за двором в священика стовпилась сила народу: в Вільшаниці тільки що поховали старого священика, Петра Моссаковського. Уся громада зійшлась в його двір на поминальний обід.

Усе широке подвір’я суспіль було заставлене не столами, а дошками, покладеними на пеньках та окоренках. Вподовж цих дощок сиділи долі довгими рядками парафіяни покійного панотця. За подвір’ям стовпилась сила дітей, хлопців та дівчат і заглядала в двір через тин. Діти повилазили на тин і обсіли його, неначе горобці. На городі палало троє багаттів, а кругом їх вештались молодиці, сновигали баби. В легенькому диму од багаття було видно з десяток здорових золійників та горшків з усякою стравою для обіду. Незабаром молодиці почали насипати в здорові миски та яндоли страву й ставили по дошках; другі виносили з хати в ряднах і розкладали по столах покраяний на скибки хліб та книші. Коло самісінького порога довгими рядками посідали за обід старці та старчихи сливе з усіх ближчих сіл. Народу було сила. Місця для всіх не ставало: одні рядки, пообідавши, вставали, другі сідали натомість. Після чоловіків сідали молодиці та баби.

Прислуговуючі наймички та молодиці насилу настачали страви. Тут обідало все село, обідали прохожі, проїжджачі; старці посходились з усієї околиці... Горілка виходила відрами, та й ще не можна було настачити на всіх.

Чотири сини небіжчика отця Петра – два священики, один диякон і один дяк – з здоровими пляшками в руках ходили поміж столами і підряд частували усіх.

Найщедріше частували вони парафіян свого панотця, бо знали, що громада зараз по обіді почне вибирати заступника на місце старого покійного панотця. А їм усім однаково бажалось зайняти батькове місце в рідному, здоровому й багатому селі.

На причілку, в холодку, під високими черешнями, були понакривані столи для духовенства та значніших парафіян-господарів. Невістки покійника вітали гостей.

.39

Сонце стало на вечірньому прузі. Священики встали з-за столів, а за ними разом повставали усі люди на всьому широкому дворі. Гомін стих одразу. Настала така тиша, неначе на всьому дворі не було живої душі. Стало чуть, як щебетали в садку пташки. Старий сивий священик, обернувшись^ до церкви, почав правити здоровим басом парастас. Його голос розлягався по всьому подвір’ї. Старий батюшка наприкінці парастаса підняв голос і голосніше покликнув “вічную пам’ять” небіжчикові. І все духовенство, яке тут було, заспівало “вічная пам’ять!” А в той час титар, сивий, аж білий, з довгими вусами, тричі навхрест підійняв вгору здоровий полив’яний червоний жбан сити, придержуючи зверху рукою хліб, котрим був накритий жбан. Усі люди, що стояли в дворі і за двором, почали хреститись та кланятись до церкви: сотні рук замахали, сотні голів то нахилялись, то піднімались, сотні уст шепотіли не дуже тихо: “вічная пам’ять! вічная пам’ять!” І несподівано неначе схопився серед тиші в дворі вітер, і неначе зашелестів на вітрі лист в садку на дереві. І той шелест помаленьку стихав, доки зовсім не стих... і знов в дворі і на причілку стало тихо-тихо, аж мертво...



Сини покійника з усім духовенством пішли в покої. Чоловіки поздіймали дошки й повносили в повітку; поодкочували під тин пеньки та окоренки. Сила людей розсипалась по дворі. Молодиці та старці повиходили з двору за ворота. Зісталась в дворі сама громада. Почались вибори нового священика.

Громада загоімоніла й загула, неначе загули бджоли в пасіці пізнього літнього вечора після важкого гарячого дня; по всьому дворі люди позбивались в купки й стиха розмовляли. Насилу було чути то там, то там: “А хто пак оце буде в нас за священика? Кого нам обирати?” Одні радили, що найкраще було б обібрати на парафію одного з старших синів покійника, котрі вже були священиками в сусідніх селах; другі обзивались за третього сина – диякона; але ще тихіше ходив гомін, що старші сини покійного панотця не дуже мирять з своїми парафіянами, а диякон п’є по корчмах горілку й б’ється не тільки з людьми, але часом і з жидами, навіть з жидівками.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка