У десяти томах



Сторінка2/34
Дата конвертації03.11.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Раз після великодня весною, пізньою добою, під ворота Кузьми Гуляя тихо-тихо, неначе тінь, підкотилась жидівська балагула. З високого передка зскочив здоровий плечистий Шмуль, тихісінько підійшов під вікно й застукотів одним пальцем в шибку. В Кузьми Гуляя й собаки не було в дворі.

– Кузьмо! чи ти спиш? А вийди сюди на хвилинку, – промовив Шмуль.

В хаті було тихо. Всі спали.

– Кузьмо, Кузьмо! а вийди, будь ласка, сюди! – знов зашепотів Шмуль, шкрябаючи нігтем по шибці.

Василь спав на лаві, почув, що хтось стукає в вікно, і вискочив надвір.

– Кузьмо! – знов тихо заговорив Шмуль. – Чи то ти?

– Це я. Нащо тобі Кузьма? – спитав Василь.

16

–А виклич мені батька, та тільки так, щоб твоя мачуха не почула, – говорив Шмуль солодким, тихим, як шелест, голосом.



Василь пірнув в темні сіни. Перегодя вийшов з сіней Кузьма.

– Добривечір тобі, Кузьмо! – сказав Шмуль.

– Доброго здоров’я, – обізвався Кузьма, позіхаючи на весь рот. – А що ти, Шмулю, мені скажеш?

– Ходім далі од хати на город; я маю тобі щось казать, – тихо сказав Шмуль.

– Що там таке, що тобі так приспіло! – сказав Кузьма й пішов за хату.

За ним пішов, закрадаючись навшпиньки, Шмуль.

– Кузьмо! Я знаю, що ти добрий чоловік, – почав Шмуль.

– І варто було для того будить чоловіка в глупу ніч, – сказав з досадою сонний Кузьма.

– Не об тім, бач, мова. Я знаю, що ти добрий чоловік, і я тебе люблю, – знов почав Шмуль.

– Та говори, чого тобі треба од мене, бо я спать хочу, – сказав з досадою Кузьма.

– Цссс... тихіше, тихіш, Кузьмо, щоб твоя жінка часом не почула. А хочеш, Кузьмо, мать багато грошей? – знов спитав Шмуль.

– А що? Може ти мені оце привіз грошей? – спитав Кузьма й осміхнувсь.

– Коли хочеш, то й привіз. А хочеш, Кузьмо, нічого не робити й грошей багато мать та горілочку попивати? – знов спитав солоденьким голосом Шмуль.

– Як же це так? Хіба красти, чи що? – спитав Кузьма, трохи розшолопавши, в чому діло.

– Нащо красти? Борони боже! Нащо красти та гріх на душу брать. Ти не будеш красти – й гроші матимеш, – сказав жид.

– Чи це ти викликав мене з хати, щоб мене морочить, чи що? Геть іди собі к дідьку, бо я спать хочу! – крикнув Кузьма й замірився йти до дверей.

– Шш.. . – зашипів Шмуль і вхопив Кузьму за рукав. – В мене в балагулі лежить крадене добро. Сховай, будь ласка, на якийсь час у себе в клуні в соломі. Я тобі поступлюсь часткою з краденого.

Кузьма зовсім прочумався, довго думав, чухаючи спи-

*2і – ІНечуй-Левицький, т. 4.

ну, а далі сказав: “А що буде, як в мене витрусять крадене?”

– Що тобі буде? Хіба ти його крав? Скажеш, що яу мов, нічого не знаю й не відаю, що хтось уночі зарив його в солому, та й годі, – сказав Шмуль. – А що, чи добре я кажу? А як добре, то й могорич зап’ємо.

Шмуль побіг до воза, як прудка коза, і вернувся з пляшкою рому в руках.

– Ож на лиш, Кузьмо, та спробуй, які могоричі ми п’ємо! Коли пристанеш до нашої спілки, то більше простої горілки й не питимеш, а питимеш такий “цимес”, як оце в пляшці.

ТУ* . “


іхузьма одіткнув пляшку, задер голову, вставив шиику пляшки в рот і почав дудлить нахильці. Ром булькотів у пляшці так голосно серед мертвої тиші ночі, що Шмуль оглядавсь на всі боки.

– Ну та й добра ж у тебе горілка, вражий сину! – сказав Кузьма, переводячи дух, – це, мабуть, таку пани п’ють. Де ти її в гаспида доп’яв?

– А де ж я її доп’яв: добрі люде вкрали в одній крамниці. А що? Хочеш таку горілку пить, то переховай моє добро день-другий в клуні. Через дві ночі я заїду,, заберу, і ввесь слід щезне. Чи добре я раджу?

Кузьма мовчав, бо знов задер голову вгору, і з перекинутої в рот пляшки знов забулькотів ром.

– Добре, – сказав Кузьма, – але як приїдеш через, два дні, то привези ще такого гостинця. Ну та й горілка? І пече, і лоскоче в животі.

– Але знаєш що, мій Кузьмо. Твій Василь виходив надвір і бачив мене... Чи мовчатиме він, як, борони боже,, часом піде в клуню, штурхне в засторонок вилами та побачить, що там лежить? – питав Шмуль.

– – А хто його зна, чи мовчатиме, чи ні. А треба, щоб мовчав, – сказав Кузьма.

– Треба, щоб мовчав... Він батька не видасть, але,, бач, молодий парубок... часом не вдержить язика. Треба й його притягти до нашого сукупного діла, – сказав Шмуль.

– Про мене тягни, коли потягнеш, а за могорич не^ забувай, – сказав Кузьма.

Здоровий та плечистий Шмуль знов пішов під вікно^ закрадаючись і ступаючи на пальцях.

18

– Василю! Василю! А вийди на часок сюди! – сказав Шмуль і легесенько зашкрябав нігтем об шибку.



Василь вийшов. Шмуль одійшов за вугол і кивнув на його з-за вугла рукою. Василь пішов за хату.

– А навіщо я тобі здався? – спитав Василь.

– Ой вей мір, навіщо? Ти мені дуже потрібний. Твій батько день-два передержить в клуні моє добро. Будь ласка, мовчи та нікому не кажи. Хіба ж тобі не жаль батька? Продамо те добро, візьмете собі частку грошей. Кидайте орать та сіяти! Що вам з того ячменю, з того жита, коли тут гроші самі котяться в двір, – сказав Шмуль.

Здоровий, розумний, проворний та жвавий Василь був потрібніший Шмулеві, ніж старий хамулуватий Кузьма. Сам Шмуль не крав, але він підмовляв красти мужиків, а сам тільки переводив крадене й брав собі більшу частку користі. В Шендарівці він мав вже трьох таких підручників і задумав притягти до спілки й Василя, щоб його посилать в огонь, а самому загрібать жар його руками.

– Ну, та як же буде, Василю? – спитав Шмуль у Василя. Василь довго стояв і думав, а далі промовив:

– Коли батько здурів на старість та злигався з таким злодюгою, як ти, то я мушу мовчать; аби тільки батько вдержав язика за зубами, а я вдержу, – сказав понуро Василь.

– От і добре! Я знав, що ти бравий козак, – сказав Шмуль, легенько торкаючи Василя долонею по плечі. – Випиймо ж могорича.

Шмуль подав Василеві пляшку з ромом. Василь задер голову і вставив шийку пляшки в рот. Ром забулькотів. Василь напився, гекнув і втер губи рукавом.

– Та й добрий твій могорич! Мабуть, тим, що злодійський, – сказав Василь.

– Але от чого я трохи боюся: боюсь Усті. Ховайтесь од Усті, – сказав Шмуль.

– А де ти в недовірка сховаєшся од жінки, – сказав Кузьма, – од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся. Але як Устя часом прохопиться словом, то я їй ребра палицею полічу.

– Ой вей мір! Який ти прудкий. Устя тобі передніше наплеще потилицю, ніж ти їй ребра полічиш, – сказав Шмуль.

2*

19

Шмуль знав усе містечко, усіх людей в містечку, як ніяка поліція на світі.



– Та хоч Устя й довідається, то не схоче ж вона таки, щоб я й батько пішли на Сибір. Не бійсь, мовчатиме, – сказав Василь.

– Ой який ти розумний. Я так і знав, що ти це скажеш. Ну, тепер до роботи. Знімайте клунки та несіть в клуню, – сказав Шмуль.

Кузьма й Василь почали знімать з балагули мішки. Шмуль тільки піддавав їм на плечі й одчиняв ворота. Сам він ні до чого й не доторкувався, радий, що знайшов попихачів, котрих можна поганять. Він ішов позад їх до клуні, стиха махаючи батогом. Однесли вони раз, однесли вдруге. За третім разом Шмуль піддав Кузьмі на плечі здорове рядно, повне всякого добра. Рядно було таке важке, що Кузьма аж скорчився вдвоє.

“Що воно таке важке та тверде?” – подумав Кузьма, підходячи до клуні. Він лапнув назад рукою за рядно. В рядні було щось тверде й довге, зовсім таке, як дві людські ноги.

– Шмулю! Тут у рядні вбитий чоловік! – сказав Кузьма, кинувши на землю рядно й одскочивши. – Ти вбив чоловіка й привіз мені лихо в клуню.

Кузьма одскочив од рядна, хрестився та трусився. Він дуже боявся мерців та чортів, але бога зовсім не боявся.

– Ой вей мір! Чи ти здурів, чи ти впився? Хіба я розбійник? Я чесний чоловік. Де ти там налапав мертвого чоловіка? – сказав Шмуль.

Василь не дуже боявся мерців і сміявся, дивлячись на переляканого батька. Шмуль вхопив зав’язане рядно й поволік його в клуню. Зачинивши ворота, Шмуль достав з кишені потайного ліхтаря, черкнув сірничком об коробочку. Світ полився по клуні, по купі розкиданих мішків. Шмуль засвітив свічку в ліхтарі й навів промінь на рядно.

– Ну, де той мертвий чоловік! Розв’яжи рядно та подивись, коли не ймеш віри, – сказав Шмуль. Кузьма боявся й приступить до рядна й стояв, похиливши голову. Василь розв’язав рядно. В рядні були тверді сувої полотен та рушників, котрі Кузьмі здались ногами.

Шмуль сам вибрав місце в засторонку й пробрав солому до самого дна. Вони втрьох склали в ту яму все покрадене добро й накрили зверху соломою.

20

Вже небо почало червоніть, як балагула тихісінько посунулась по вулиці. Самі коні неначе знали, що вони злодійські, і тихо ступали копитами.



– Ну, тепер, тату, заварили кашу! Самі влізли в біду й мене потягли за собою. Держіть же п’яний язик за зубами, а як не вдержите, то я вам не спущу, – сказав Василь, крадучись в сіни.

На городі й на подвір’ї знов стало тихо й мертво. Тільки зорі пишно сяли на небі, та край неба червонів, наче щоки в молодої дівчини. Втомлена Устя спала як убита і нічого не чула.

А Шмуль, виїхавши за містечко, крикнув, свиснув на коні, і привчені коні понесли балагулу, як вихор. Дорога до гутянської корчми, котру держав Шмуль, повернула в густий ліс, вилася з горба на горб, крутилась по вузьких долинках в гущавині. Балагула скакала по нерівній доріжці, по вибоях та горбах, а Шмуль усе гнав коні, неначе втікав од когось. Коні вскочили в глибоку долину. При світі червоного неба залисніла вузька долина, забіліли довгі купи попелу, де колись стояла гута, чи скляна фабрика. Над самим шляхом забіліли стіни корчми. Шмуль спинив коні коло корчми, а сам пірнув в темний вузький яр, густо зарослий лісом. Яр вганявсь далеко в ліс. В самому яру росла густа ліщина, а між ліщиною були накидані купи сухого хворосту та листя. Шмуль тихісінько поліз у хворост. Тільки що він почав розкидать купу, звідтіля вискочив переляканий заєць, плигнув під самим носом в Шмуля через купу хворосту й побіг в ліс. Шмуль як стояв, так і звалився, мов дуб, на хворост спиною.

– Ой вей мір! Ой тателе! Ой гвалт! Вовк, ох-ох-ох! – застогнав Шмуль, вхопившись за серце.

Шмуль довго не міг перевести духу, неначе чим вдавився. Він довго сидів, держачись за груди обома руками, та тільки вейкав та стогнав: “Ой тателе! ой вей мір, мамеле!” Як тільки минув переляк, жид встав, трохи постояв, постогнав, а далі розгріб сухе листя й витяг здорового старого чавуна. Він вийняв з кишені троє намистів, зав’язав їх в ганчірку і вкинув у чавун. Зав’язавши чавун хусткою, він перекинув його, накрив листям, прикидав зверху хворостом, а сам пішов розпрягать коні. Вже надворі було зовсім видно, як Шмуль постукав у двері в

21

корчмі. Жидівка одчинила двері, і Шмуль впав на перини, пірнув в їх з головою й заснув як убитий.



Через два дні в глупу ніч Шмуль знов зашкрябав нігтем в Кузьмине вікно. Кузьма не спав і ждав жида; він накинув свиту, торкнув під бік Василя, і обидва тихесенько вийшли надвір. Проти білої стіни малювалась здорова, важка Шмулева постать, і при світі зірок було навіть видно його здорові витрішкуваті очі й більмо на одному оці. За двором стояв кінський віз, а ззаду до воза була прив’язана пара волів.

– А що, Шмулю! Чи привіз могорича? – зараз спитав Шмуля Кузьма.

– Привіз, як же не привезти добрим людям! Але передніше позносьте мішки на віз, – сказав Шмуль.

– Як позносить, то й позносить, – сказав Кузьма. – А то які воли? Чи свої, чи крадені?

–Де в мене свої воли? Нащо мені воли? Звісно, крадені, – сказав Шмуль.

– Що ж ти думаєш з ними робить? Чи орать ними, чи що? Та й добрящі ж воли! Певно, десь у пана вкрали, – сказав Кузьма.

– То мої хлопці зайняли на полі та й пригнали аж з-за Росі. А що, Кузьмо! Вбирайся та жени з Василем оці воли й вези усе добро в Лисянку. В Лисянці завтра ярмарок, – сказав Шмуль.

– А як часом хто впізнає воли, що тоді буде? – сказав Кузьма.

– Хто там їх впізнає. Воли пригнані здалека. А коли сам не схочеш продавать, то передаси моєму родичеві Янкелеві. Його хата перша од оранди. Я тобі й квиток дам. Оддаси йому й полотно, і свитки, й кожухи. Він зараз усе попродає, ще й гроші вам дасть, – сказав Шмуль.

– Хто його зна. Якось ніяково, – терся-м'явся Кузьма.

– А як не поженеш волів та не одвезеш оцієї хури в Лисянку, то ми вкрадемо твої воли. Адже ж ти маєш пару волів? – спитав Шмуль.

– О трясця ж твоїй матері, коли так! – сказав Кузьма.

– Трясця не трясця, а воли вкрадемо так, що ти й не зоглядишся. Коли пристав до нас, то слухай нас, – сказав Шмуль.

22

– О враг же твоїй матері! – говорив Кузьма, чухаючи потилицю.



– А що, тату! Ет! Сказав би щось, та тільки боюся: все-таки ви мені батько, – сказав Василь.

– Ти, Василю, розумніший за свого батька. Жени воли, то заробиш грошей та купиш своїй Олені червоні чоботи, бо без цього гостинця вона не піде за тебе заміж, – сказав Шмуль.

– А ти, свиняча шкуро, й це знаєш? – сказав Василь.

– А чом би мені й не знать; хіба люде про тебе не говорять? Приставай до злодіїв, та як будеш красти, то ще й червоне намисто купиш Олені, – підмовляв Шмуль Василя.

В непопсованій душі в Василя заворушилось щось недобре, але глибоко-глибоко, десь на самому дні. Він почав здаватись. Йому схотілось купить Олені червоні чоботи та добре намисто.

– Ну, та як же воно буде? Думайте швидше, бо ніч іде, а діло не жде, – сказав Шмуль.

– їдьмо! нема чого гаяться. їдьмо! – сказав Кузьма до Василя, – але що то завтра скаже нам Устя?

– Ну, коли так, то гайда до роботи. Виносьте мішки. Там вже все полічено.

Кузьма й Василь кинулись до клуні, позносили на віз мішки, прикрили соломою й сіли на віз. Шмуль витяг з кишені пляшку й подав могорич Кузьмі. Кузьма ковтнув раз і скривився.

– Е, бісів Шмулю! Це проста горілка; вже не така, як ти той раз привозив, – сказав Кузьма.

– Буде з тебе й такої. То, бач, було на перший раз... Як украдемо де, то я знов привезу вам тієї панської горілки, – сказав Шмуль.

– Щасливої дороги! Дай, боже, час добрий! – сказав Шмуль, – а завтра ввечері заїдьте до мене по дорозі в гутянську корчму та оддайте мені коні. Гроші мені передасть Янкель, а вашу частку оддасть вам у руки.

“Щось воно є! Боже мій! Щось вони задумують, – думала цілий день Устя, пораючись в хаті й на подвір’ї. – Боже мій милостивий! Побила мене лиха година та нещаслива”.

Кузьма й Василь вернулись з Лисянки вже опівночі. Хата була заперта. Вони пішли в клуню й лягли в засто

23

ронку, обидва п’яні як ніч. Другого дня Устя кричала на їх, верещала, доки горло не заболіло.



– Де ви були вчора? Де ви тягались цілий день? Воли не нагодовані й не напоєні. Робота в полі стоїть, а ви волочитесь та п’єте.

Кузьма й Василь мовчали й словом не обізвались.

– Де ти був? Де ти волочився? – крикнула Устя, приступивши до Кузьми.

– А тобі нащо? – сказав сердито Кузьма.

– Як нащо? Хіба я не хазяйка в хаті! Який з тебе хазяїн? День і ніч десь волочишся, п’єш, нічого не робиш, до півдня спиш. Воли стоять без роботи, – кричала Устя.

– Невелика біда, як день постояли без роботи. Ще встигнемо впораться в полі; а як ти раз-другий даси сіна волам, то в тебе руки не поодпадають, – казав Кузьма, потягаючись.

– П'янице, ледащо! Сам волочишся, ще й парубка з собою тягаєш, – кричала Устя.

– Мачухо! Парубка не зачіпай, бо парубок як дасть тобі в зуби, то й зуби визбираєш, – сказав понуро Василь.

– Ще цього не діждала од тебе! Я ж тебе обшиваю, обпираю, варю тобі й печу, як наймичка, а ти мені смієш таке говорить? – кричала Устя.

Василь мовчав і тільки позіхав.

Устя була страшенно цікава довідатись, куди ходили і де пили Кузьма та Василь. їй усе здавалось, що вони тягаються десь по шинках. Але раз Устя пішла в хлів. Вона пішла подивиться, чи не несуться кури в загаті. Вона почала лапать руками поверх загати, коли дивиться, – в кутку загати щось блищить через солому, наче зірочка. Сонце прорвалось через дірку в загаті і впало на щось блискуче. Устя засунула руку в солому й налапала пляшку, а коло неї й другу. Пляшки були не прості, з чудними квитками і вже надпиті до половини. Устя одіткнула одну пляшку, спробувала, що було в пляшці, покуштувала з другої пляшки – й задумалась.

“Що воно? Чи горілка, чи вино? Таке міцне й добре. Такої горілки мужики не п’ють. Та й пляшки якісь не прості”, – думала Устя, куштуючи то з однієї, то з другої пляшки.

А то була одна пляшка рому, а друга вина. Злодії обікрали десь крамницю, і Шмуль привіз на схованку до

24

Кузьми повні мішки пляшок, стеаринових свічок, сахару та всякого добра. Кузьма з Василем витягли пляшки з? мішка, так що й Шмуль не знав, і сховали в хліві в загаті. В Устю неначе грім вдарив. Вона почала догадуваться, що Кузьма з Василем крадуть. Вхопивши пляшки в руки, вона побігла в хату.



– А це що? – крикнула Устя, показуючи пляшки Кузьмі та Василеві.

– А ти таки знайшла! Я ж кажу, що од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся, – сказав смутно Кузьма.

– Де це ви набрали цих пляшок? – крикнула Устя до Кузьми.

– Купили... А тобі нащо? – сказав сердито Кузьма.

– Ой брешеш, стара собако, брешеш. Ти мене не піддуриш. Це якась дорога горілка. Я тобі цими пляшками голову провалю, – сказала Устя.

– А ти вже й покуштувала? – сказав сердито Василь і з тими словами вирвав з мачушиних рук пляшки.

– Ото, мачухо, їж борщ з грибами – держи язик за зубами, – сказав Василь, – а як ще раз зачепиш наші пляшки, то я не подивлюсь тобі в зуби: таки справді провалю тобі голову оцими пляшками.

Устя замовкла й тільки важко здихнула. Вона тепер догадувалась, що Кузьма з Василем крадуть, але не насмілилась їм того сказать в вічі. Жіноча цікавість швидко навела її на певну стежку.

Вона знала, що Кузьма й Василь десь ніби пропадають вночі, і задумала не спать і підстерегти їх.

Настала ніч. Вже повечеряли. Устя помолилась богу й лягла спати. Кузьма з Василем пішли спать в повітку. Устя не спала. Вона встала з постелі, сіла на лаві коло вікна й дивилась у вікно. Надворі було поночі, тільки зорі ясно світили на небі, і при їх світі ледве було примітно повітку та ворота. Устя куняла, кільки раз вставала, молилась богу, щоб не заснуть, і знов сідала край віконця й не зводила очей з двора.

Коли це опівночі тихесенько підкотився віз під ворота. Ворота одчинились, і в двір увійшов якийсь високий чолов’яга й пішов просто в повітку. За ворітьми вешталось ще кілька чоловіків. З повітки вийшов Кузьма й Василь і пішли до воріт. Перегодя вся ватага пішла до клуні й зараз вернулась з мішками на плечах. Устя впізнала між мужиками двох жидів. Люде вкинули мішки в віз і посі

25

дали верхом на коні, котрі були прип’яті позад воза. Ворота зачинились, і ввесь поїзд тихо-тихо поїхав проз двір.



То приїхав Шмуль з ватагою шендарівських злодіїв. Між ними був один шендарівський чоловік, Грицько Супруненко, з сином парубком, ще й навіть непоганий хазяїн. Шмуль розсилав їх, кого – красти, а кого – продавать крадені коні. Василь, з ломом в руках, пішов з Супруненками обкрадать комору одного чоловіка. Шмуль поїхав, щоб стояти на сторожі та вхопить на віз крадене добро.

Устя тепер все втямила.

Доки люде вештались по дворі, вона з переляку неначе, замерла на лаві. Як тільки ватага од’їхала од двора, Устя встала, зняла руки до бога і впала на землю перед образами.

– Боже мій милостивий та милосердний! Безщасна я навіки. Це ж вони злигались з злодіями, а може й з розбишаками. Наверни їх, господи, на добру путь, не дай мені пропасти.

Довго молилась Устя, била поклони, здіймала руки до бога. Потім вона сіла край стола й підперла голову долонею. Сон утік од її очей. В хаті було поночі й тихо. Устя задумалась; задумалась про свою лиху долю.

“Було мені добре за першим чоловіком. І чоловік був добрий, і хазяйство добре велося. Бог узяв чоловіка. Померли й діти. Громада одібрала поле. Брат чоловіків одняв од мене хату. Зосталась я сиротою, пішла в чужі люде, в найми. Тепер вийшла за другого, і за доброго чоловіка, а тут на тобі таке нещастя!”

Усті приходила думка піти зараз у волость і за все розказать волосному, вийти на вулицю й наробить гвалту, але вона передумала.

“Заберуть їх на Сибір, а я знов зостанусь сама в хаті”, – думала Устя.

Усті стало шкода чоловіка. Тільки Василя не було їй шкода. Василь не поважав її, знущався над нею, лаяв її й ненавидів, як свою мачуху, хоч вона й не бажала йому нічого, окрім тільки добра.

“Пропало моє життя навіки, – думала Устя, – Тепер мені став світ немилий. Я з злодіями мушу жить, за одним столом сидіти, з однієї миски їсти і... мовчать та нишком сльози втирать”.

Вже перед світом лягла Устя спать, і спала, як не спала. Минув день. Кузьми й Василя не було. Вони приїхали

26

аж опівночі п’яні й лягли спать в клуні в засторонку. Того ранку Кузьма Коваль зайшов до Кузьми Гуляя і знайшов його й сина в засторонку в клуні. Вони спали до півдня як убиті. Устя ждала їх, зціпивши зуби.



Вже опівдні Кузьма прокинувся й увійшов у хату.

– Усте, давай обідать! – сказав Кузьма.

Устя ненавиділа, але й трохи боялась Василя. Вона була рада, що Кузьма сам увійшов у хату.

– Кузьмо! Чи вже ж у тебе нема бога в серці? Що ти робиш? З ким ти злигався? Ти ж старий чоловік. Я не дивуюсь Василеві. Василь парубок, молодий та нерозумний, упертий. А в тебе вже лиса голова.

– Що це ти, Усте, верзеш. З ким же я більше злигався, як не з тобою? – сказав Кузьма.

– Ти думаєш, я нічого не знаю. Я все знаю, все бачила, – сказала Устя.

– А що ти бачила? – спитав несміливо Кузьма.

– Я цілу ніч сиділа коло вікна. Я все бачила. Тепер я знаю, де ти волочився, з ким ти волочився. Ти, стара злодюго! Нащо ти пристав до злодіїв? Нащо ти переховуєш крадене добро в клуні? Ти обезславив на старість себе й мене. Ти наробив мені сорому. Мені сором в очі людям дивиться.

Кузьма про все догадався. Він стояв і мовчав. Устя кричала і все приступала до його ближче.

– Покинь красти, стара лиса голово! Попрогонь з двора тих злодюг жидів. Як не покинеш красти, то я тобі кочергою голову провалю.

Устя вхопила кочергу й кинулась до Кузьми.

– Ти злодій, стара собако! Тепер на нас люде пальцями показуватимуть. На Сибір підеш з своїм Василем! Покинь красти! Кажи, що покинеш! Забожися, заприсягнись, – і Устя махнула на Кузьму кочергою. Кузьма одскочив до порога і втік з хати. Він розказав про все синові, і вони обидва, вмившись коло криниці, пішли до шинку.

Настали жнива. Приспіла робота в полі. Кузьма з Василем день робили на полі, а два дні десь тинялись, крали, перепродували та пили. Бідна Устя сама товклась на полі, сама хліб вижала, сама в тік звезла.

Саме в жнива Кузьма присікався до Василя:

– Знаєш що, Василю. Ти крадеш, я переховую й перевожу, а Шмуль тільки кишені грішми напихає. Щось мало нам з того перепадає. Ледве вистачає на горілку.

27

– Та я й на червоні чоботи для Олени ніяк не спроможусь. Лукавий жидюга сам загрібає гроші лопатою, – сказав Василь.



– Я сьогодні підслухав, як титар говорив, що в церкві в скрині тепер лежить півтори сотні карбованців. От украдь, то й забагатіємо, а Шмулеві дулю покажемо, – сказав Кузьма.

“Куплю Олені червоні чоботи, ще й добре намисто, а восени повінчаємось”, – подумав Василь.

– А це, тату, непогана річ; тільки вночі страшно лізти в церкву. В нас нема такого потайного ліхтаря, як у Шмуля; а сторож спить на цвинтарі в сторожці.

– То крадь удень. Сторож вдень на полі. Всі люде на полі. В маленькому притворі двері не заперті. Увійдеш в притворчик, витягнеш скоблі, і ніхто, ні жива душа не догадається, що злодій порається в церкві серед дня, – навчав Кузьма.

– Одначе, тату, дурнісінько ви колись ходили позичать розуму в Коваля. У вас на це діло розум десь, мабуть, у чоботях завалявся, – сказав Василь.

– Та за це колись ще я чув, як митикував Шмуль. Тільки Шмулеві, бач, не можна йти серед дня на цвинтар. А на мужика в цвинтарі ніхто не вважатиме, – сказав Кузьма.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка