Трагічна історія американського успіху



Сторінка1/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Annotation


«Мартін Іден» — звісною мірою автобіографічний роман відомого американського письменника Джека Лондона (1876–1916). Випадкова зустріч зі студенткою університету Рут Морз — дівчиною із заможної сім’ї — змінює життя моряка Мартіна Ідена. Він мріє стати письменником і починає завзято займатися самоосвітою. Природний талант і напружена праця дозволили Мартіну здійснити мрію. Але досягнувши мети, він відчуває себе спустошеним. Втративши старий рай (море, кубрик), нового він не знаходить. У трагічному фіналі роману Джек Лондон ніби передбачив кінець свого власного життя. Джек Лондон

Трагічна історія американського успіху

Мартін Іден

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX

Розділ XX

Розділ XXI

Розділ XXII

Розділ XXIII

Розділ XXIV

Розділ XXV

Розділ XXVI

Розділ XXVII

Розділ XXVIII

Розділ XXIX

Розділ XXX

Розділ XXXI

Розділ XXXII

Розділ XXXIII

Розділ XXXIV

Розділ XXXV

Розділ XXXVI

Розділ XXXVII

Розділ XXXVIII

Розділ XXXIX

Розділ XL

Розділ XLI

Розділ XLII

Розділ XLIII

Розділ XLIV

Розділ XLV

Розділ XLVI

notes12345678910111213141516171819202122232425262728293031323334353637383940414243444546474849505152535455565758596061626364656667686970717273747576777879

Джек Лондон
МАРТІН ІДЕН

 



 

Трагічна історія американського успіху


 

Народився Джон Гріффіт Лондон 12 січня 1876 року в Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини зі збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Джона Чані, за свідченням сучасників, людини непересічної ерудованості, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, проте, до кінця життя своє батьківство заперечував. Ім'я і родину хлопцеві дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи майбутнього письменника на світ і замінив йому батька. Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була, а на той час, коли Джек підріс, і зовсім потерпала від злиднів. Тому йому рано довелося розпочати працювати: в одинадцять років він розносить газети, паралельно навчаючись у початковій школі, а з тринадцяти йде на консервну фабрику, де робочий день тривав одинадцять годин. Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом висловився так: «Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер — вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод! Відтоді, коли я стягнув той єдиний кусок м'яса, я не знав іншого поклику, крім поклику шлунку, і сьогодні, коли я чую й більш високий поклик, — все, як і тоді, затьмарює відчуття голоду». Не раз йому доводилося зазнавати його й пізніше, аж до того часу, коли він став відомим письменником. До речі, це «відчуття» виразно позначилося й на романі «Мартін Іден», воно є одним з його лейтмотивів і ввійшло в концепцію образу головного героя. Найбільшою відрадою Лондона-підлітка було читання книг, до нього він приохотився ще з раннього дитинства. Систематичної освіти він не здобув, вона обмежилася початковою школою, далі довелося постійно займатися заробітками, щоб підтримувати сім'ю, яка бідувала. Отже, освіту Джек Лондон в основному здобував самотужки, шляхом постійного й безсистемного читання. Цим, як і багатьма обставинами біографії й рисами творчості, її яскравою своєрідністю він нагадує двох інших великих письменників першої половини XX ст., вихідців із соціальних низів — Максима Горького й Кнута Гамсуна. Щоправда, до школи автор «Мартіна Ідена» повернувся у дев'ятнадцятилітньому віці, вже після публікації першого оповідання «Тайфун біля японських берегів», гостро усвідомивши необхідність освіти, але провчився лише один рік. У 1896 р. він вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, але провчився лише один семестр і залишив навчання через матеріальну скруту. У біографії молодого Лондона вловлюється певний ритм: періоди механічної виснажливої праці чергуються в ній з періодами мандрів і пригод, до яких спонукала його романтично-авантюрна вдача. Консервна фабрика змінювалася «устричним піратством», службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що відправилася до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків. Повернувшись до Сан-Франциско 1893 року, він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції і знову тікає, тепер уже на «велику дорогу». Щоб легше було мандрувати, він приєднується (не з ідейних міркувань) до «Армії Келлі», своєрідної «ходячої петиції» на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних, яка відправилася з Каліфорнії до Вашингтону. Коли ця «армія» розсіялася, Джек Лондон перетворився на бродягу-одинака, проїхав три тисячі миль залізницями США й Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Про все це згодом він розповість у серії нарисів «Дорога» (1907–1908). Під час цих мандрів у нього визріває тверде рішення стати письменником. Тепер у літературі він бачить своє покликання і єдиний свій шлях у житті. Повернувшись додому, Лондон з усією серйозністю береться за справу: посилено займається самоосвітою, багато пише, працюючи по п'ятнадцять годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожитковий мінімум, не гребуючи найтяжчою і найбруднішою роботою, як у пральні Бельмонтської академії. Втім, про цей період свого життя, про своє важке й складне входження в літературу письменник докладно й вражаюче розповів у романі «Мартін Іден», і немає потреби тут на цьому зупинятися. Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. В 1897 р. Сполучені Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди хлинули золотошукачі з усієї країни, і між ними був Джек Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але підчас довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому. Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари. Коли Джек Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника. Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано в періодичних виданнях, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син Вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків. Далі одна за одною виходить ще кілька збірок на клондайкську тему: «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), ранній, не зовсім вдалий роман «Дочка снігів» (1902) та дві анімалістичні повісті, дія яких відбувається на Півночі — «Поклик предків» (1903) та «Біле Ікло» (1906). Разом з пізніше написаними циклами «Смок Беллю» і «Смок і Куций» (1911–1912) та оповіданням «Як аргонавти в давнину» вони утворюють Лондонову «північну одіссею». Наскрізний її мотив — людина і природа, їхнє протистояння. Характерний для цього світу контраст: маленькі чорні цятки людей, що рухаються на тлі безмежної білої пустелі, нерухомої і застиглої. Майже фізично відчутний опір, який чинить Біла Тиша людям, що наважилися її порушити. Та напівмертві від утоми і холоду, вони торують свій шлях крізь крижану пустелю і перемагають у протистоянні з нею. Наодинці з природою, позбавлена захисту цивілізації, людина може покладатися лише на свої внутрішні вітальні потенції. Північ стає жорстокою перевіркою фізичних і духовних сил героїв, яку не витримують кволі та зманіжені, егоїстичні та пожадливі. Ці основні мотиви та колізії Лондон розгортає у великому розмаїтті сюжетних ходів та перипетій. Паралельно з північною, Лондон продовжує розвивати морську тематику, започатковану юнацькими творами. У 1903 р. з'являється повість для юнацтва «Подорож на «Блискучому», а у 1904 р. перший вдалий роман письменника «Морський вовк». Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, втіленим насамперед в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, здійснене письменником улітку 1902 року. Її можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, non fiction, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX ст. Вся вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Цією книгою розпочинається період у житті і творчості Джека Лондона, означений активним інтересом до соціальних проблем і зближенням з американськими соціалістами, участю в діяльності американської Соціалістичної партії. Все це відбилося і в інших творах Лондона, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман, значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного, аніж з художнього погляду. У 1907 р. Джек Лондон з дружиною Чарміан відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож на яхті «Снарк», побудованій за його кресленням. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він удавався у молодості: вона теж підводила риску цілим етапом життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Полінезії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий твір, роман «Мартін Іден». Сама подорож була ним згодом описана в книзі «Подорож на «Снарку», що з'явилася 1911 року. Після повернення до Америки Лондон вирішує розпрощатися з містом і в 1910 р. оселяється в мальовничому куточку Каліфорнії, долині Глен-Еллен — Місячній долині. Але він не перетворюється на звичайного землевласника, продовжує непокоїтися соціальними питаннями, і у своїй Місячній долині розпочинає експеримент по відродженню в Каліфорнії землеробства, що мало розв'язати проблеми перенаселених міст. На своїх 1500 акрах землі він розгортає сучасне фермерське господарство, яке прибутків не давало, але Лондон відчував радість від роботи на землі. Стає явним охолодження його стосунків із соціалістами. Він болісне реагує на їхні закиди про його «капіталістичний» спосіб життя, знову і знову наголошує, що він ніколи нікого не експлуатував, а все, що він має, зароблене власною працею. Проте фінансово допомагати партії продовжує і офіційно виходить з неї лише у 1916р. Пише Лондон в останні роки багато, можливо, навіть надто багато. Створює кілька збірок оповідань, в яких використовує матеріали, привезені з подорожі на «Снарку»; кращі з цих збірок «Оповідання південних морів» (1911) та «Син Сонця» (1912). У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, з зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації. Та заразом у них більше гумору, ніж у ранніх північних оповіданнях, менше романтики і патетики. З'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс — поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й врівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1913) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» поєднує клондайкську та урбаністичну теми з каліфорнійською, ідейно підпорядковуючи їх останній, що реалізується в сюжеті: Джо Гарніш, золотошукач і бізнесмен, знаходить щастя у коханні та житті на лоні природи. Наочніше протиставлення міста, що руйнує людину, і сільської ідилії, що відновлює її вітальні сили, здійснюється в романі «Місячна долина», який переповідає історію подружжя з робітничого середовища, що тікає з міста й оселяється на фермі. Мелодраматичний елемент, що дається у ньому взнаки, значно посилюється у «Маленькій господині великого будинку», не кращому з названих творів. Пробує себе Лондон і в нових жанрах. Так, «Серця трьох» (1915) є кінороманом, що зумовило підвищену увагу до сюжетних перипетій і насиченість візуального ряду. Не особливо глибока за змістом, історія шукачів скарбів майя користується популярністю у читачів. Доволі оригінальний роман «Міжзоряний мандрівник» (1916), в якому йдеться про пенітенціарну систему США (головний герой роману відбуває покарання у тюрмі Сен-Квентін), а вставні новели, які є фантазіями на історичні теми, розширюють і поглиблюють змістовий діапазон твору. Є ще добре відомі читачам анімалістські повісті «Джеррі — острівник» та «Майкл, брат Джеррі» (видані у 1917 p.), п'єса «Крадіжка», авантюрно-детективне «Бюро вбивств», багато новел на різні теми, серед них і найвищого рівня, а також кілька романів, для яких не знайшлося місця у стислому нарисі творчості. Надмір напружена письменницька праця забирає у Лондона багато сил і дедалі менше приносить радості. Але усталений modus vivendi, плани й проекти — сільськогосподарські експерименти, будівництво Дому Вовка тощо — вимагають багато грошей; приблизно половина заробленого звично йде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. До фізичної додається душевна втома, він помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкуючи над «забаганками багатія». Найтяжчого удару його віра в людей зазнала, коли влітку 1913 р. згорів щойно збудований Дім Вовка, який він мислив як родове гніздо. Було зрозуміло, що ще підпал і що здійснив його той, кому Лондон дав притулок. Та воля і віра письменника витримали і цей удар. З'являється новий проект: він створить на ранчо комуну для «обраних», для чесних і сумлінних трудівників. Це був не комерційний проект, розрахований на отримання прибутків. Ця комуна була реалізацією, у міру можливостей, давньої мрії про гідне життя людей праці, яка свого часу привела його до соціалістів. В останні роки Лондон зловживає алкоголем, що призводить до загострення хронічної недуги уремії; під час її чергового нападу він випиває надмірну дозу морфію і помирає 22 листопада 1916 року. Обставини смерті письменника нагадують самогубство, що й породило відповідну версію, але це міг бути й нещасний випадок. Похований Джек Лондон у себе на ранчо, на пагорбі, який він незадовго до смерті і вказав як на місце, де хотів би покоїтися. Місце його поховання позначає величезна кам'яна брила, на якій тільки й вибито: «Джек Лондон». За шістнадцять років творчої діяльності з-під пера Лондона вийшло 19 романів, 18 збірок оповідань, нарисів і статей, 8 автобіографічних і соціологічних книг, 3 п'єси, кілька десятків віршів. Писав він легко, але такій продуктивності немалою мірою сприяла і залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він установив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відступав. Та зіграло свою роль і те, що він вічно поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доробку. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям. Якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за вершинними творами, а не за «валовою» продукцією. Такі твори, як «північні оповідання» і роман «Мартін Іден» ставлять його в один ряд з видатними письменниками XX століття. У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі XIX–XX століть — романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні в «північних оповіданнях», присутні і в подальших його творах, у тому числі й у «Мартіні Ідені». Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги, продовжив він і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, і протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз морські романи Г. Меллвіла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Д. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст. Особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга, засвоєння їхнього творчого досвіду. Та визначальною у творчості Лондона була все-таки скоріше тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX ст. (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалося у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», базованих на експерименті. На межі XIX–XX ст. натуралізм поширився в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого — медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науко-вофілософську основу пізньому натуралізму служив дарвінізм, а точніше концепції «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, закони «боротьби за існування» й «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г.Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні Ідені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими в цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних. Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескорегованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних чи спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінця природи». І що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.  

Свій кращий роман «Мартін Іден» Лондон написав під час дворічної усамітненості, на яхті серед хвиль Тихого океану й далеких тропічних островів. Це найбільш автобіографічний твір серед його художніх творів хоча б тому, що в ньому відбивається не тільки «зовнішня» біографія письменника, певні факти, обставини, події його життя, а й «внутрішня», його духовний і душевний світ, духовні й ідейні пошуки та їх еволюція. Проте твір не є романом-автобіографією, за своєю проблемно-тематичною парадигмою і структурою він є передусім «романом про митця» і належить до цього жанрового різновиду, досить поширеного в літературі XIX–XX ст. Джек Лондон писав не авторську біографію у художній формі, а творив роман на матеріалі свого життя, свого життєвого досвіду, зокрема важкого входження в літературу й тріумфального ствердження в ній. При цьому він відбирав матеріал відповідно концепції твору і доповнював його вимислом. Та при всьому тому автобіографічний елемент твору дуже вагомий, в основному з нього зводиться його конструкція. В його сюжетну основу закладено певні факти й цілі періоди життя й духовної еволюції автора десь від моменту прийняття рішення стати письменником і до завоювання визнання — далі сюжет різко повертає убік від біографічної канви і цей його рух завершується самогубством героя. Вибудовується роман на двох паралельних сюжетних лініях — боротьби Ідена за здійснення мети стати письменником і його кохання до Рут. Ці лінії настільки тісно переплітаються, що можна говорити про їх сюжетну єдність, хоч їхня сутність і функції у творі різні. В історії кохання Мартіна до Рут відбилося кохання письменника до Мейбл Епплгарт, дівчини з буржуазної родини, з якою він познайомився ще під час навчання у середній школі. Він навіть був заручений з Мейбл, але її мати поставила вимоги, неприйнятні для Джека, що викликало розрив. Мейбл так і залишилася незаміжньою, а Лондон невдовзі одружився з іншою жінкою. Коли писався «Мартін Іден», він уже зв'язав своє життя з Чарміан Кіттерідж, яку покохав і з якою одружився, пройшовши крізь болісний процес розлучення з першою дружиною, від якої мав двох дочок. Воднораз багато з життя письменника, причому вагомого й важливого, лишилося поза твором (чого не могло б бути в автобіографії). Повністю випала клондайкська епопея, яка в житті й літературній творчості Лондона зігравала таку велику роль. Тихоокеанські острови, про які Іден розповідає Рут і до яких поривається, письменник у юності не бачив, він їх відкривав, працюючи над «Мартіном Іденом». Відпав довготривалий зв'язок із Соціалістичною партією і участь у соціалістичному русі, що становить важливий компонент біографії і творчості Лондона, натомість герой роману виступає антагоністом соціалістів. Подібних прикладів можна було б навести чимало — так само як і протилежних. Але численні ситуації і персонажі роману, що мають життєву основу, переосмислені, перегруповані, підпорядковані законам літературної творчості і концепції твору. Це ж стосується і головного героя роману, якого часом ототожнюють з самим письменником, але про це мова буде далі. Роман відзначається внутрішньою широтою і розмаїтістю змістового діапазону, що тією чи іншою мірою охоплює різні сфери: соціальну, моральну, соціофілософську, соціокультурну, духовну, естетико-художню. Особливо значною мірою цей «роман про митця» є також романом соціальним, що продовжує традиції реалістичної літератури. Широке входження соціального змісту в роман зумовлене вже тим, що його герой — митець, який є вихідцем із соціальних низів. Зазначимо, що в цьому полягає найприкметніша особливість варіанту «роману про митця», створеного Джеком Лондоном. У ньому, як і в інших творах письменника (не забуваймо, що він належав до Соціалістичної партії і щиро вважав себе соціалістом), значне місце посіла критика буржуазного класу Сполучених Штатів. Але в «Мартіні Ідені» ця тема розгорнута в специфічному ракурсі відношення цього класу до культури, виявлення його меркантильної сутності й бездуховності, доведення того, що він, адаптувавши зовнішні форми духовної культури, насправді залишається безмежно далеким від неї, більше того — чужим і ворожим. Звичайний матрос, що виріс у бідній сім'ї і лишився без справжньої освіти, Мартін Іден випадково потрапляє в дім заможних буржуа Морзів. Тут все його дивує і зачаровує, йому здається, що він опинився серед якихось вищих істот, що живуть особливим, духовно багатим і піднесеним життям. Вітальня Морзів на певний час стає для нього осередком світу культури, а його центром — дочка Морзів Рут, «золотава квітка», яка «говорила йому про мистецтво й літературу». Мартін закохується в Рут, і в нього пробуджується палке бажання зрівнятися зі світом, до якого вона належить, піднятися на його «висоту» і завоювати любов цієї незвичайної дівчини, подолавши всі бар'єри. Він вирішує стати письменником, упевнений у тому, що успіх на цьому шляху буде тотальним вирішенням усіх його проблем. Свій рух до цієї мети він починає з найнижчої точки, з вивчення граматики і, виявляючи залізну волю й самодисципліну, працюючи по вісімнадцять годин на добу, просувається по ньому з вражаючою швидкістю. Зрозуміла річ, усі ці надзусилля були б безплідними, якби Мартін не був від природи рідкісно обдарованою людиною і під зовнішньою шкарубою не ховалася в ньому тонка душевна організація. «В отім його мускулястому тілі, — пише Лондон, — таїлася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум'я думок і поривів. Він був неймовірно вразливий, його палка уява не знала спокою, скрізь відшукуючи схожості чи відмінності». І далі Лондон пише, визначаючи найхарактерніші риси свого героя: «Він мав дар яскраво мислити і почувати, творчий дух його був бунтівний і завзятий». Вирішивши стати письменником, Мартін наполегливо займається самоосвітою, ґрунтовно знайомиться з різними галузями науки, опановує філософію, соціологію, естетику, вникає в таємниці літератури й мистецтва. І в міру того, як він оволодіває духовною культурою, піднімається на її висоту, сім'я Морзів та їхнє середовище дедалі виразніше вимальовується перед ним у реальному освітленні. Мартін приходить до висновку, що Морзи безнадійно глухі до життя, краси, справжньої культури, що вони «відстали від науки принаймні на два покоління». Настає момент, коли Мартін, «хоч сам злидар, відчув себе вищим від усіх тих, хто сходився в їхній вітальні». Тепер він поділяє думку Бріссендена, що Морзи — це «крамарське кубло», що, зрештою, «усе це ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями…» У розробці цього мотиву дається взнаки давня романтична традиція, війна з міщанами-філістерами, в яких вбачалися чи не найбільші вороги духовності й культури. В дусі цієї традиції й написані Морзи, респектабельні американські буржуа, що претендують на інтелігентність. Вони не вірять в успіх Мартіна, для них те, що журнали й видавництва незмінно відхиляють його твори, є незаперечним доказом того, що його письменництво — чи то забаганка, чи то маніакальна ідея, від якої йому необхідно відмовитися. Вони готові дати згоду на шлюб їхньої доньки з Мартіном, але при умові, що той відмовиться від своїх писань і вступить на службу в банк. Як зазначалося, однією з провідних у романі є тема кохання Мартіна й Рут. І тут передусім варто звернути увагу на цікаву особливість її розробки письменником, на те, що люблять вони одне одного різною любов'ю, що любов Мартіна і любов Рут існують у різних площинах і зображаються та інтерпретуються автором у різних художніх системах. Співіснування у творчості Лондона двох різних літературних традицій, романтичної і натуралістичної, про яке йшлося вище, тут проявляється з особливою виразністю. Уже на перших сторінках роману бачимо, як цілком по-різному сприймають і передчувають одне одного Мартін і Рут. Мартін — цілком романтично, при визначальній ролі уяви, якою образ дівчини сублімується й ідеалізується, звільняється від усього тілесного й фізіологічного. Слухаючи Рут, Мартін «забув про все навколо і дивився на неї голодними очима (але це голод духовного рахунку — Н. Б.). Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть помирати. Книжки кажуть правду. На світі є такі жінки. Одна з них — вона. Вона окрилила його уяву, і великі яскраві полотна розгорнулися перед ним, постали таємничі романтичні постаті героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. І крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку, що сиділа тут-таки й говорила про літературу й мистецтво». Зовсім по-іншому сприймає й переживає Мартіна Рут. Тут вступає у свої права тіло, чути голос інстинкту, пробудженого близькістю сильного мужчини, словом, на перший план виходять фізіологічні імпульси й мотивації в зображенні любовного почуття, що характерне для натуралізму. «Цей чоловік лякав її, — коментує автор стан Рут, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи все її єство, дзвенів у крові, вимагаючи, щоб вона забула про своє походження й пішла назустріч цьому гостеві з іншого світу, цьому незграбному юнакові з подряпаними руками й червоною смугою не шиї». Ця розбіжність, це розгортання переживань закоханої пари в параметрах різних художніх систем поглиблюється з розгортанням сюжету. У Рут посилюється поклик плоті, голос інстинкту: «їй хотілося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, що наче вулкан клекотав силою і здоров'ям, і хотілося так сильно, що вона ледве стримувала себе». Навпаки, почуття Мартіна одуховлюється, спірітуалізується, набуває ледве не релігійного характеру: «Поглядом він не раз зупинявся на її губах, жагуче бажаючи поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого грубого, земного… Вона була не з плоті й крові. То були вуста чистого духа, що вабили його зовсім не так, як вуста інших жінок. Він міг би поцілувати їх, прикластися до них своїми губами, але зробив би це з любовним трепетом, з яким цілують губи Господові». Ці мотиви, ці зіставлення переживань Мартіна і Рут без кінця повторюються у романі, злегка варіюючись, аж до прозріння героя, котре явно затяглося. Словом, у Мартіна склався абсолютно неадекватний образ Рут, образ ідеалізований, романтичний, що не має нічого спільного з життєвим прототипом. Реальна Рут — дочка своїх батьків не тільки по крові, їхнє завершене втілення. Вона любить Мартіна, тягнеться до нього всім єством, але теж не вірить в його талант та спроможність стати письменником і досягти успіху. Нездатна зрозуміти його твори (хоч і філолог за освітою!), вона вмовляє його відмовитися від «нікому не потрібних писань»: зайнятися серйозною справою, робити кар'єру. Ідеалом чоловіка для неї є її батько, поважний банківський службовець, і вона бажала зліпити з Мартіна його копію. Зрештою, наштовхнувшись на «впертість» Мартіна, вона піддається наполяганням батьків і відмовляється від нього. Узагальнено слід сказати, що це пересічна міщаночка з університетською освітою, по-буржуазному обмежена й розсудлива, позбавлена здатності самостійно мислити й діяти. Не випадково Бріссенден жахнувся, здогадавшись, що свої «Любовні сонети» Мартін присвятив «отій блідій, хирлявій самочці». Про те, яку жінку треба було б Мартінові, його друг-поет говорить у стилі Ніцше і його образності: «А вам треба велике, безоглядне кохання, вам треба вільна душа, веселково-яскравий метелик, а не сіренька міль». Отже, кохання Мартіна до Рут промовляє про нього самого, розкриває його духовний склад і характер, і цим переважно цікава ця розтягнута любовна історія. Розкриває його як романтика, котрим, слід наголосити, він виявляється в усьому, не тільки в коханні, а й у ставленні до життя, його викликів і вартостей, у несамовитому пориві до творчості, у боротьбі за самоствердження наодинці, «в мороці, без світла, без заохочення», у його катастрофічному розчаруванні й самогубстві. Словом, у його романтичному максималізмі. Можна сказати, що образ Мартіна Ідена має романтичну генеологію і структуру, пов'язаний він переважно з англо-американською романтичною традицією. Та разом з тим це романтик, для якого Євангелієм є «Основні начала» Герберта Спенсера, який наукою наук вважає біологію і свято вірить у дарвіністську теорію природної еволюції. Він повчає професора Кодуелла: «Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто що хибне у ваших поглядах. Вам бракує знань із біології. Ви не відводите їй місця у своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних експериментів по оживленню неорганічної тканини і кінчаючи найширшими естетичними й соціальними узагальненнями». Тут Джек Лондон наділяє героя власними поглядами і він у цьому плані ідентифікується з автором. Але в цілому образ Мартіна Ідена вибудовується на романтичній парадигмі, і, зрештою, він виглядає проповідником позитивістських ідей, який вкладає в цю проповідь романтичний темперамент і пристрасть. Важливо зазначити, що у художній творчості Лондона позитивістський біологізм у його спенсерівському варіанті переходить у вітаїзм, апологію життя як вітальної стихії поза її соціальним оформленням. Письменника захоплювала, ледве не гіпнотизувала ця вітальна стихія життя, і поетизація цієї іманентної життєвої стихії проймає усю його творчість, починаючи від «північних оповідань». Ця потужна інтенція проявляється і в романі «Мартін Іден», концентруючись в образі головного героя. Вище вже говорилося про те, як ця сила притягувала Рут до Мартіна, який «наче вулкан клекотів силою і здоров'ям». Не раз згадується в романі про те, як діяла вона й на інших жінок. Самим Мартіном ця вітальна стихія сприймається й осмислюється як сила вселенська, космічна, що єднає його зі світом. Подібним чином, як явище космічної вітальної сили, сприймається він Рут: «Щось космічне було в ньому. Він прийшов, овіяний вітрами безмежних просторів. На обличчі його відбився блиск тропічного сонця, а в залізних м'язах грала первісна сила». У цих інтенціях і мотивах роман «Мартін Іден» і творчість Лондона в цілому зближується з «філософією життя», яка набула великого поширення в літературі на межі XIX–XX ст., зокрема з ніцшеанством, її найвпливовішою течією. З ним письменник був обізнаний, і воно справило на нього значний вплив, що виразно проявилося в багатьох його творах і в романі «Мартін Іден» у тому числі. І тут вже необхідно сказати, що світогляд Джека Лондона не відзначається системною цілісністю і є скоріше еклектичним. Спроби звести його до якогось спільного знаменника, вкласти в певну філософську систему або ідеологему, які не раз робилися з різних позицій, не виявилися переконливими, його головними світоглядними складниками є позитивістський біологізм у спенсеріанській редакції, про який уже йшлося вище, соціалізм і ніцшеанство, а вірніше певні його аспекти, що сходять до філософії індивідуалізму, культу сильної особистості «надлюдини». При цьому названі складники виходять на передній план у певні періоди творчості, які мінялися, а то й в одних і тих же творах, складно поєднуючись і переплітаючись. До таких творів належить роман «Мартін Іден», де все це проявилося чи не найвиразніше. Першою філософською системою, яка була засвоєна героєм і справила на нього глибокий вплив, був спенсерівський позитивізм. «Світогляд цього філософа, — пише Лондон, — здавався йому незаперечним, і для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти». Подібним чином учення Спенсера було сприйняте героєм роману (як і раніше автором) тому, що воно відповідало його життєвому досвіду й переконливо витлумачувало його. Боротьба за існування у формах, модифікованих соціумом, у середовищі, до якого з дитячих літ належав Мартін, проявлялася відверто, сказати б натурально, і цей досвід підтверджував правоту філософа переконливіше будь-яких доказів і постулатів. Тому Мартін виявляє таку «відданість» Спенсеру і завзято захищає його як від нападок гостей Морзів, так і від клинів інтелектуалів. Складніша справа з соціалізмом, до якого Лондон прийшов, уже будучи письменником. Пояснюючи цей прихід у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними і необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX ст.: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, зокрема збірка «Класова боротьба» (1905). Наприкінці десятиліття наступає охолодження до соціалізму, хоч до 1916 р. він лишається членом партії і допомагає їй матеріально. Це охолодження проявилося виразно і в романі «Мартін Іден», який вийшов 1909 року. Прикметно, що образ Мартіна, який у великій мірі є образом автобіографічним, не ввібрав цей аспект життєвого шляху письменника і його ідейно-духовної еволюції. Навпаки, такий близький авторові герой рішуче відсторонюється від соціалізму, більше того, Мартін виступає проти нього й піддає різкій критиці з індивідуалістичних, ніцшеанських позицій. Соціалізм він тлумачить як сучасну «релігію слабих», котрі наодинці не витримують боротьби за існування і об'єднуються в корпорації, щоб виживати спільними зусиллями. «А я — індивідуаліст, — заявляє він. — Я вірю, що в перегонах перемагає найшвидший, а в боротьбі — найдужчий. Цього навчила мене біологія. Повторюю — я індивідуаліст, а індивідуалізм — одвічний ворог соціалізму». Виправдовуючись перед керівниками Соціалістичної партії, Лондон заявляв, що його не слід ідентифікувати з героєм роману, що він не поділяє його індивідуалізм і мав на меті його осудження. На одному з дарчих примірників твору він написав: «Це — книга, яку не зрозуміла більшість критиків. Написана як звинувачення індивідуалізму, вона була сприйняти як звинувачення соціалізму… Будь Мартін Іден соціалістом, то він би не загинув». Цю мотивацію підхопило радянське літературознавство, яке наполегливо доводило, що Іден згубив індивідуалізм і саме за цей індивідуалізм та неприйняття соціалізму він був приречений письменником до згуби. Але навіть Ф. Фонер, автор перекладеної російською мовою книги «Джек Лондон — американський бунтар», схильний перебільшувати роль соціалізму в житті і творчості письменника, змушений був визнати: «Якщо насправді Лондон збирався своїм «Мартіном Іденом» завоювати прибічників соціалізму, то він вибрав досить дивний спосіб для досягнення цієї мети». По-своєму об'єктивний Фонер цитує листи та інтерв'ю Лондона, в яких той виказує і захоплення ідеями соціалізму, і думки, співзвучні висловлюваним Мартіном і Бріссенденом. Усе це ще раз засвідчує згадуваний еклектизм його світогляду. Отже, й індивідуалізм Ідена, і його самогубство подаються в романі набагато складніше, далеко не однозначно. Насамперед тут слід пригадати, що індивідуалізм аж ніяк не є рисою, чужою авторові й осуджуваною ним. Не обов'язково бути фаховим знавцем Джека Лондона, щоб запримітити, що він є суттєвою рисою, притаманною більшості його героїв, у тому числі й позитивних, починаючи з героїв «північних оповідань». Водночас він є однією з безперечних констант ментальності й світогляду письменника, і що важливо наголосити, в цьому Лондон виглядає як один з глибинно американських письменників, органічно пов'язаним з ментальністю та національним характером американців, сформованим своєрідністю їхньої історії. Словом, індивідуалізм Мартіна Ідена є рисою, що має глибоке коріння в національній історії та ментальності, а його вислів артикулюється автором у формах, характерних для межі XIX–XX ст., за кодом, створеним Ніцше. Останнє красномовно підтверджується такою тирадою Мартіна: «Тільки сильна особистість, вершник на коні може врятувати державу від неминучого розпаду. Ніцше був правий. Я не стану гаяти час, пояснюючи вам, хто такий Ніцше. Але він був правий. Світ належить дужим і благородним, котрі не бабраються у багні куплі і продажу. Світ належить справжнім аристократам, білявим бестіям, тим, хто не йде ні на які компроміси і завжди каже життю тільки «так!». Одним з питань, що неминуче постають в інтерпретації роману «Мартін Іден», є питання самогубства героя, що відбувається зразу ж по тому, як здійснюється його заповітна мрія, він завойовує загальне визнання і стає знаменитим письменником. Трактується воно по-різному не тільки критиками, а й самим автором — у тексті твору й пізніших висловлюваннях, що спрощують текст або вступають у суперечність з ним. Найраніше з'являється в тексті психо-фізіологічна мотивація: багаторічна зверхнапружена праця виснажує і надломлює Мартіна, наступає повна прострація, котра ним самим сприймається як якась дивна хвороба, що виявляється невиліковною. Його сковує апатія, повна байдужість до всього на світі й до самого себе. Ця мотивація доводиться до останніх рядків твору: прострація не зникає, а дедалі посилюється, з'являється страх перед елементарними зусиллями духу і волі, необхідністю діяти. Більше того, все це стає прямим і безпосереднім поштовхом до того, що вже на кораблі Мартін несподівано викидається в океан. «Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду чекало ще гірше лихо. Що трапиться, коли корабель прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовити товари для торгівлі, знайти шхуну для подорожі на Маркізькі острови, робити тисячу всяких речей, про які навіть згадати страшно. Щоразу, коли Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже спустився в Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся». Як відомо, такі думки, такий душевний стан не раз навіщали й самого письменника в останній період його життя. Як він писав у своїй книжці «Джон — Ячмінне зерно» (за семантикою цей сленг близький до нашого «зеленого змія»), написаній на автобіографічному матеріалі, він сам не раз «з незворушністю грецького філософа» думав про смерть. Відомий був йому і стан тотального розчарування, пережитий Іденом: «Те, за що я боровся, заради чого просиджував безсонні ночі, обдурило мене. Успіх я зневажав. Слава видавалася мені холодним попелом. Люди, які належали до соціальних верств, вищих за портових п'яниць і матросів на баці, виявилися вбивчо нікчемними в інтелектуальному відношенні. Жіноче кохання коштувало не більше всього іншого. Залишалися гроші, але ж спати можна було лише в одній постелі, а сотню біфштексів за раз не з'їси, хоч на них і заробив! Мистецтво і культура у світлі незрушних фактів фізіології здавалися мені смішними, а ті, хто їх уособлював, — ще смішнішими…» Але в автора «Мартіна Ідена» знаходилися сили долати такий душевний стан. Та чи подолав він цю загрозу остаточно? Як вже згадувалося, обставини його смерті наводили й наводять на думку про самогубство. І справді, чи не став фінал цього роману, теж заснованого на автобіографічному матеріалі, передбаченням фіналу його життя? До фінальної сцени роману Лондон залучив свого улюбленого поета О. Ч. Суінберна, що посилило її трагічно-поетичне звучання. У цій поезії, яка стверджувала право особистості на вільне й інтенсивне життя, голосно звучить також мотив, що це життя, сповнене надій і оман, радості й страждань, приводить зрештою до втоми й бажання забутися, невіддільного від смерті, до пошуку забуття у злитті з природою, зокрема з морською стихією. Лондон пише: «Він (Мартін), уже віддавна цим шляхом прямував, а тепер Суінберн підказав йому, що це таки найкращий вихід. Він прагнув спокою, і тут чекав на нього спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор». У голові Мартіна звучать рядки Суінберна, коли він викидається через ілюмінатор і занурюється в морську глибінь: «Позбувшись життєвої мряки, / Бажань, і страху, і надій, — / Тоді складаємо ми дяку / Богам у щирості своїй. / Що не повік життя триває, / Що мертвий вже не оживає, / Що річка втомлена конає, / Віддавшись глибині морській». Проте до розглянутої мотивації фінал роману не сходить, хоч вона найповніше артикулюється в його тексті. В науково-критичній літературі знаходимо й інші мотивації самогубства героя: соціопсихологічну, як людини, що відірвалася від свого класу й не змогла пристати до іншого; соціофілософську, як трагедії індивідуаліста ніцшеанського складу (її підказував автор, відповідаючи соціалістам); соціоестетичну, як фінал одвічної драми митця у «світі крамарів»; етнопсихологічну, засновану на особливостях ментальності американців і їхнього національного характеру. Історію Мартіна Ідена можна назвати, слідом за відомим літературознавцем М. Гайсмаром, «трагічною американською історією успіху». Цілком очевидно, що в заключні розділи роману перенесена та духовно-психологічна драма, яку переживав сам письменник і яку розповів у цитованій автобіографічній повісті. Вони ідентичні, можливо, аж до їхніх розв'язок, в їхній основі — втома й тотальне розчарування. Тут варто згадати той духовний і душевний стан, в якому Мартін Іден розпочинає свій рух до нового життя, його монолог, звернений до свого відображення в дзеркалі: «Ти вибрався із цієї твані (попереднього життя — Н.Б.), Мартін Іден, — промовив він, — і тепер протираєш очі перед яскравим світлом, торкаєшся плечима зір, живеш повним життям. Звір у тобі відмирає, і ти відвойовуєш найціннішу спадщину віків у тих, хто нею володіє». Але все це виявляється міражем, і в міру того, як Мартін набуває здатність реально бачити омріяний світ, омана розвіюється, і реальність стає нестерпною для його цілісної натури, схильної до максималізму. Розчарувавшись у світі, до якого прагнув, Мартін робить спробу повернутися до залишеного світу простих людей і безпосередніх почуттів, який уявляється йому тепер органічним. Однак виявляється, що це повернення для нього вже неможливе. Бійка, яку вчинили його колишні друзі, тільки на хвилю приносить йому відчуття вітальної радості буття, і тут «він зрозумів, що занадто вже звик до самоаналізу, щоб віддаватися всім серцем первісним відчуттям». Дивлячись на Ліззі, дівчину-робітницю, щиру й самовіддану в її любові, «Мартін задумався, що й справді чогось варта правильна добірна мова», власне культура. І автор робить висновок: «Тисячі прочитаних книжок стали між ними стіною (між Мартіном і його колишнім світом — Н.Б.) Він сам засудив себе на вигнання. Блукаючи безкрайніми просторами розуму, він загубив дорогу назад». Отже, Мартін опиняється між двома світами, і обидва вони виявляються тепер для нього неприйнятними. Він не може лишитися у світі, до якого пробився ціною величезних зусиль, гостро і навіть болісно він відчуває його фальш і нещирість (вони промовисто демонструються нескінченними запрошеннями його на обіди й учти, що викликають у нього «одне невисловлене питання: «Чому ж ви тоді не нагодували мене?»). Однак він не може жити й так, як жив раніше, бездумно поринаючи в каламутні хвилі життя, адже й саме життя стало для нього проблемою. Природно, що в романі про митця, письменника, ставиться питання естетики й літературно-художньої творчості. Погляди на них, зрозуміла річ, у героя і автора збігаються. Наголошується передусім любов Ідена до «життєвої правди», яка ототожнюється з реалізмом. Проте, уточнює автор, «реалізм він намагався поєднати з красою і примхами уяви», прагнув не звичайного, а «натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали». Героя роману повністю не влаштовують обидві поширені течії тогочасної літератури, ні та, що «малювала людину якимсь божеством, позбавленим усього земного», тобто романтизм, ні та, що «бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби», тобто натуралізм. У наведених атестаціях обидві течії утрируються, як неоромантизм, котрий був далекий від того, щоб «малювати людину якимось божеством», ні натуралізм, який розумів людину як істоту, що поєднує біологічне й соціальне. Для Мартіна Ідена «істина була посередині», тобто він, як і його творець, поєднував у своїх творах натуралізм і неоромантизм, що означується Лондоном як «натхненний реалізм». У «Мартіні Ідені» Джек Лондон більшою мірою, ніж у багатьох своїх романах, йшов від поетики реалістично-натуралістичної прози другої половини XIX ст., зокрема її «об'єктивізму». Автор цього роману теж знає все про своїх персонажів, аж до їхніх найпотаємніших думок і неусвідомлюваних ними інстинктивних порухів. Зовнішні прояви своєї присутності він прагне звести до мінімуму, створити ілюзію, ніби дійсність сама себе розгортає і розповідає. Він часто надає слово персонажам, які промовляють самі про себе, а у вираженні того, що відбувається у їхньому внутрішньому світі і що самі вони не в спромозі оформити словом, вдається до невласне прямої мови. Постійно вдається письменник і до двопланової оповіді, яка виявляється особливо ефективною у розкритті невідповідності між тим, що промовляє поведінка персонажа, його манери, мова і тим, що за ними ховається у його внутрішньому світі. Так, якби в перших розділах роману оповідь не переключалася постійно з того, як тримався Мартін у вітальні Морзів, на думки, яскраві образи й картини, що виринали в його свідомості, у нас склалося б зовсім інше, надто однобічне уявлення про нього. Але «двопланово» зображені далеко не всі персонажі, а лише Мартін і Рут, інші даються або в об'єктивному плані, через вчинки, жести, висловлювання, або переломленими у сприйнятті головного героя. Тим своєрідним фокусом твору, до якого все стягується і в якому переломлюється все зображуване, є образ Мартіна Ідена. Оскільки ж цей одраз, світосприйняття й світопереживання Мартіна означені романтизмом, це вносить у твір сильний романтичний струмінь, що проявляється на різних його рівнях. Н. Д. Білик  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка