Томас манн тоніо креґер новела



Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.66 Mb.
  1   2   3
Томас МАНН

ТОНІО КРЕҐЕР

Новела
Зимове сонце над тісним містом здавалося за суцільною заслоною хмар тільки молочно-білястим, бляклим сяйвом. У вузеньких вуличках між будинками зі стрімкими дахами було мокро й вітряно, часом падав ніби м'який град — не крига й не сніг.

Уроки в школі, скінчилися. Школярі ватагами сипнули на бруковане подвір'я і далі крізь гратчасту хвіртку на вулицю, де швидко розходились хто праворуч, а хто ліворуч, поспішаючи на обід. Старші з гідністю притискали лівою рукою до плеча книжки, а правою вимахували, змагаючись з вітром; дрібнота весело бігла підтюпцем, так, що з-під ніг летіла на всі боки снігова каша, а шкільне причандалля торохтіло в ранцях із тюленячої шкіри. Але всі — і великі, й малі, — з глибокою шанобою в очах скидали кашкети перед вотановим капелюхом і юпітеровою бородою старшого вчителя, що статечно крокував до виходу…

— Ну, скоро ти, Гансе? — спитав Тоніо Креґер, який давно вже чекав на вулиці; усміхаючись, він рушив назустріч приятелеві, що саме з'явився з хвіртки, і, захоплений розмовою з іншими товаришами, хотів уже йти з ними.

— А що таке? — спитав той і глянув на Тоніо. — Ага, справді. Ну, ходімо, трохи погуляємо.

Тоніо замовк, і очі його посмутніли. Невже Ганс забув і аж тепер згадав, що вони домовлялися сьогодні пройтися вдвох по місту? А сам він майже цілий день радісно очікував на цю хвилину!

— Ну, бувайте! — сказав Ганс Гансен товаришам. — Я ще трохи погуляю з Креґером.

І вони завернули ліворуч, тимчасом як решта всі рушили праворуч.

Ганс і Тоніо могли пройтися після уроків, бо нікуди не поспішали, — вдома в них обідали аж о четвертій годині. Їхні батьки були великі купці, займали державні посади і мали неабиякий вплив у місті. Гансенам уже протягом кількох поколінь належали просторі склади дерева внизу над річкою, де могутні механічні пилки свистіли й сичали, розтинаючи колоди. А Тоніо був сином консула Креґера, чиї лантухи зерна, позначені чорним, широким фірмовим тавром, візники день у день возили вулицями і чий великий старий предківський будинок був найрозкішніший у цілому місті. Приятелям раз по раз доводилося скидати кашкети, зустрічаючись із знайомими, а дехто й перший вітався з чотирнадцятирічними хлопцями…

В обох ранці з книжками були закинуті через плече, і обоє були добре й тепло вдягнені: Ганс — у короткий бушлат, поверх якого на плечі й на спину спадав широкий синій комір матроски, а Тоніо — в пальто під пояс. Ганс був у данському матроському кашкеті з короткими стрічками; з-під кашкета вибивався білий, як льон, чуб. Хлопець був на диво вродливий і ставний: широкоплечий, вузький у стегнах, з ясним, відвертим поглядом сіро-блакитних очей. А в Тоніо зі смаглявого, по-південному різко окресленого обличчя під круглою хутряною шапкою темні, ледь підведені блакитними тінями очі дивилися на світ мрійливо і трохи несміливо… Рот і підборіддя в нього були незвичайно м'якої форми. Йшов він розхристано й нерівно, тимчасом як Гансові стрункі ноги в чорних панчохах ступали так пружно й чітко…

Тоніо мовчав. У нього було тяжко на серці. Насупивши розгонисті брови, витягши губи, наче збираючись свиснути, й схиливши набік голову, він дивився кудись удалину. Для нього були характерні ця постава й цей вираз обличчя.

Раптом Ганс узяв Тоніо під руку і скоса глянув на нього: він дуже добре знав, чого той такий похмурий. І хоч Тоніо якийсь час мовчав, на серці в нього зразу полегшало.

— Я не забув, Тоніо, — мовив Ганс, дивлячись під ноги, — я тільки думав, що сьогодні вже нічого не вийде, бо дуже мокро і вітряно. Мені-то байдуже, я холоду не боюся, але ти молодець, що все-таки дочекався мене. А я вже сердився, думав, що ти пішов додому…

Все тіло в Тоніо радісно затремтіло від цих слів.

— Ну, то давай пройдемо валами! — зворушено сказав він. — Млинарським і Гольштинським, і таким чином я тебе проведу додому. Нічого, що назад я йтиму сам, не біда! Іншим разом проведеш ти мене.

Власне, він не дуже вірив Гансові, бо добре відчував, що для того ця прогулянка й наполовину не така важлива, як для нього самого. Але бачив: Ганс кається, що забув про домовленість, і прагне помиритися. А Тоніо аж ніяк не хотів ухилятися від примирення…

Річ у тім, що він любив Ганса Гансена і вже чимало через це вистраждав. Той, хто дужче любить, завжди в підлеглому становищі і мусить страждати, — душа чотирнадцятирічного хлопця вже засвоїла від життя цю просту й жорстоку науку; але він був так створений, що задоволено відзначав цей досвід, ніби внутрішньо занотовував його, навіть до певної міри радів йому, хоч сам ніколи ним не керувався і ніяких практичних висновків з нього не робив. Така вже в нього була натура, що ця наука здавалася йому куди важливішою і цікавішою за ті знання, які він мусив опановувати в школі; навіть під час уроків, у класі з готичним склепінням, він здебільшого віддавався думкам про цей свій життєвий досвід, намагаючись якнайповніше його відчути й обміркувати. І серце його сповнювала така ж радість, як тоді, коли він ходив по кімнаті зі скрипкою (бо він грав на скрипці), видобуваючи з неї найніжніші звуки, на які тільки здатна була його рука, і ті звуки зливалися з хлюпотом водограю, що весело витанцьовував у садку, під розлогим гіллям старого горіха…

Водограй, старий горіх, скрипка й морська далечінь Балтійського моря, літні мрії якого йому вдавалося підслухати під час канікул, — ось те, що він любив, чим, так би мовити, себе оточував, серед чого проходило його внутрішнє життя і що дуже добре вкладалося у вірші. І справді, все це раз по раз оживало у віршах, які часом складав Тоніо Креґер.

Чутка про те, що в Тоніо Креґера є зошит із його власними віршами, поширилася через його ж таки необачність і дуже зашкодила йому в очах шкільних товаришів і вчителів. З одного боку, синові консула Креґера здавалося, що ганити людину за віршування — нерозумно й підло, і він зневажав за це товаришів і вчителів, які вже й так викликали в нього відразу своїми поганими манерами: він напрочуд швидко помічав усі їхні вади. А з другого боку, він і сам був такої думки, що писати вірші соромно, майже непристойно, і до певної міри погоджувався з тими, хто засуджував його. І все ж таки це не могло його спинити, він писав їх далі…

Оскільки він дома гайнував час, а в школі був забарливий, неуважний і на поганому рахунку в учителів, то завжди приносив додому найгірші оцінки, що дуже сердило й журило його батька, високого, ошатно вбраного добродія з задумливими блакитними очима і неодмінно з польовою квіткою в петельці. Зате мати Тоніо, його вродлива, темноволоса мати, що звалась Консуело і взагалі була зовсім не схожа на інших дам у місті, — батько привіз її колись із країни, розташованої в самому низу географічної карти, — мати нітрохи не переймалася його оцінками…

Тоніо любив свою смагляву, палку матір, яка так чудесно грала на роялі й на мандоліні, і радів з її байдужості до того, що в нього все інакше, ніж у людей. Та водночас Тоніо відчував, що в батьковому гніві куди більше гідності й самоповаги, і хоч як той лаяв його, він був у глибині душі згоден з ним, а веселу байдужість матері вважав трохи несолідною. Часом він думав десь так: «Хай я вже який є, такий є, недбалий, упертий, думаю про те, що нікого більше не цікавить, не хочу й не можу виправитися. Принаймні за це мене треба лаяти й карати, а не відбуватися музикою та поцілунками. Ми ж не цигани із зеленого шатра, а порядні люди, консул Креґер, родина Креґерів…» Не раз він навіть питав себе: «Чому я не такий, як усі, не ладнаю зі світом, дратую вчителів, не можу зійтися з товаришами? Адже вони добрі учні, те, що звуть „золотою серединою“. Вчителі їм не здаються смішними, вони не пишуть віршів і думають тільки про те, про що належить думати і що можна висловити вголос. Якими вони, мабуть, відчувають себе порядними, геть з усім і з усіма згідними! І як це, мабуть, приємно… А хто я такий і що зі мною буде далі?»

Ця звичка Тоніо міркувати про себе і про своє ставлення до життя грала неабияку роль у його любові до Ганса Гансена. Він любив Ганса найперше за його красу, а ще тому, що той у всьому був його цілковитою протилежністю. Ганс чудово вчився, а крім того, мав здорову, веселу натуру, їздив верхи, захоплювався гімнастикою, плавав як риба і був загальним улюбленцем. Учителі ставилися до нього майже ніжно, називали його на ім'я і всіляко виявляли йому свою прихильність, товариші запобігали перед ним, чужі люди, — і чоловіки, й жінки, — спиняли його на вулиці, гладили по білявому чубові, що вибивався в нього з-під данського матроського кашкета, й казали:

— Добрий день, Гансе Гансене, який же в тебе гарний чуб! Ну як, ти ще й досі перший учень у класі? Молодець! Вітай своїх тата й маму…

Такий був Ганс Гансен, і Тоніо Креґер, відколи знав його, завжди, коли дивився на нього, відчував тугу, заздрісну тугу, що гніздилася десь угорі в грудях і палила йому серце. «Хто ще має такі блакитні очі, як ти, — думав Тоніо, — хто ще живе в такій злагоді, в такій щасливій єдності з цілим світом! Завжди ти робиш щось порядне, за що кожен тебе похвалить. Приготувавши уроки, ти або йдеш на манеж, або щось випилюєш із дерева, навіть під час канікул на морі то плаваєш, то веслуєш, то стоїш біля вітрила, поки я марную час, без діла вилежуюся на піску, видивляючись на таємничі, мінливі марева, що перебігають по обличчі моря. Того в тебе такі ясні очі. Якби я був такий, як ти…»

Та він не пробував стати таким, як Ганс Гансен, а може, не дуже й прагнув цього. Проте, лишаючись самим собою, він до болю хотів, щоб Ганс любив його, і по-своєму домагався його любові — повільно, щиро, самовіддано, болісно й сумно, але то був сум, що пече і ятрить серце дужче, ніж палка пристрасть, якої можна було б сподіватися від нього, зважаючи на його південний вигляд.

І домагався він не зовсім даремно, бо Ганс, — до речі, він бачив, що Тоніо де в чому його переважає, скажімо, вміє легко й гарно висловити навіть найскладніші думки, — Ганс дуже добре розумів, що має тут справу з незвичайно сильним і ніжним почуттям до себе, і вмів бути вдячним, завдаючи Тоніо великої втіхи своєю прихильністю, але й великої муки: Тоніо спізнав і ревність, і розчарування, і біль від марних зусиль зав'язати з Гансом духовну єдність. Бо дивно, що Тоніо, який заздрив душевному складові Ганса Гансена, постійно пробував перетягти його у світ своїх власних зацікавлень, але це вдавалося йому хіба що на коротку мить, та й то не зовсім…

— Я оце прочитав чудесну, дивовижну річ, — сказав Тоніо.

Йдучи, вони їли з одного мішечка фруктові карамельки, куплені за десять пфенінгів у крамаря Іверсена на Млинарській.

— Ти повинен прочитати її, Гансе, це «Дон Карлос» Шиллера… Я тобі дам її, якщо хочеш…

— Та ні, Тоніо, не треба, це все не для мене, — відповів Ганс Гансен. — Краще я собі читатиму книжки про коней. Аби ти побачив, які там прекрасні ілюстрації! Я тобі покажу, як прийдеш до мене. То миттєві знімки. На них видно, як коні біжать клусом, учвал, як вони беруть перепони, — в усіх позиціях, яких звичайно не встигаєш помітити через швидкість.

— Справді? — ввічливо мовив Тоніо. — Так, це гарно. А що стосується «Дон Карлоса», то щось краще навіть важко собі уявити. Там є такі місця, ось побачиш, такі чудові, що тебе аж кидає, ніби вибух…

— Ніби вибух? — перепитав Ганс Гансен. — Як так?

— Ну, наприклад, місце, де король плаче, бо маркіз обдурив його… А маркіз обдурив його тільки задля принца, розумієш, якому він приніс себе в жертву. І ось із кабінету в приймальню доходить чутка, що король плакав. «Плакав? Король плакав?» Усі придворні збентежені до краю, а тебе аж морозом проймає, бо то страшенно твердий, суворий король. І стає так зрозуміло, чого він плакав, і мені, скажімо, шкода його куди більше, ніж принца й маркіза обох разом. Він завжди такий самітний, ніхто його не любить, і ось йому здалося, що він знайшов людину, а та людина зрадила його…

Ганс Гансен заглянув збоку в обличчя Тоніо, і щось у тому обличчі, видно, спонукало його поставитись прихильніше до порушеної теми, бо він знов узяв Тоніо під руку й спитав:

— І як же він зрадив його, Тоніо?

Тоніо пожвавішав.

— Річ у тому, — почав він, — що всі листи в Брабант і у Фландрію…

— А ось іде Ервін Їмерталь, — мовив Ганс.

Тоніо замовк. «Щоб він провалився, той Ервін Їмерталь! — подумав він. — Наче навмисне принесло його заважати нам! Ще прилипне до нас і цілу дорогу говоритиме про верхову їзду…»

Бо Ервін Їмерталь також учився їздити верхи. Він був сином директора банку і жив тут, за міською брамою. Клишоногий, із навскіс прорізаними очима, він ішов алеєю їм назустріч, уже без ранця.

— Привіт, Їмерталю! — вигукнув Ганс. — Я домовився з Креґером трохи пройтися після уроків…

— А мені треба в місто, дещо купити, — відповів Їмерталь. — Але я трохи проведу вас. Що це, карамельки? Дякую, кілька з'їм. Завтра в нас знов урок, Гансе. — Він мав на увазі урок верхової їзди.

— Чудово! — мовив Ганс. — Знаєш, тепер мені куплять шкіряні гамаші, бо останнього разу я одержав п'ятірку за вправи з їзди.

— А ти не ходиш на манеж, Креґере? — спитав Їмерталь, і очі в нього стали ніби дві блискучі щілинки.

— Ні, — якось невпевнено озвався Тоніо.

— Ти б, Креґере, попросив батька, щоб він і тобі дозволив учитись їздити верхи, — сказав Ганс.

— Добре, — квапливо і водночас байдуже погодився Тоніо. На мить у нього здавило горло від того, що Ганс назвав його на прізвище; видно, Ганс відчув це, бо зразу ж пояснив:

— Я назвав тебе так, бо в тебе якесь безглузде ім'я. Ти вже пробач мені, але я терпіти його не можу. Тоніо… Та це взагалі не ім'я. А втім, ти ж не винен, що так звешся.

— Тебе, мабуть, назвали так тільки тому, що це звучить по-іноземному і якось незвичайно, — мовив Їмерталь, удаючи, що йому шкода Тоніо.

В Тоніо затремтіли губи. Але він опанував себе й сказав:

— Так, ім'я справді безглузде, я б сам волів називатися Генріхом чи Вільгельмом. Їй-Богу. Думаєте — ні? Мене так охрестили на честь материного брата Антоніо. Адже моя мати не тутешня…

Він замовк. Супутники його завели мову про коней і про кінську збрую. Ганс узяв Їмерталя під руку і говорив так жваво, з такою цікавістю, якої б у нього ніколи не викликав «Дон Карлос»… Часом у Тоніо тремтіло підборіддя й починало лоскотати в горлі, і він насилу стримувався, щоб не заплакати.

Ганс терпіти не може його імені — що тут уже вдієш? Сам він звався Гансом, Їмерталь — Ервіном; добре їм, це загальновизнані імена, ними нікого не здивуєш. А «Тоніо» звучить по-іноземному, незвичайно. Так, хоче він чи не хоче, а в ньому все якесь незвичайне, тому він самітний, чужий іншим людям, хоч він же не циган із зеленого шатра, а син консула Креґера, з роду Креґерів… Але чому Ганс називав його Тоніо, поки вони були самі, а тільки-но до них приєднався третій, почав соромитись його? Часом Ганс був близький йому, був його приятелем, це так. «І як же він зрадив його, Тоніо?» — спитав Ганс і взяв його під руку. Та коли зразу ж по тому з'явився Їмерталь, він усе-таки відітхнув з полегкістю, залишив його й ні за що дорікнув йому чужоземним ім'ям. Як тяжко все це бачити й розуміти!.. Власне, Ганс Гансен ставився до нього досить приязно, коли вони були вдвох, Тоніо знав це. Та як тільки приходив хтось третій, Ганс соромився його, жертвував ним для іншого. І Тоніо знов був самітний. Він згадав про короля Філіппа. Король плакав…

— О Боже, що я собі думаю! — вигукнув Їмерталь. — Мені справді давно вже час бути в місті! Ну, бувайте, дякую за карамельки!

Він вискочив на лавку, яку вони саме поминали, пробіг по ній і підтюпцем подався дорогою на своїх кривих ногах.

— Мені подобається Їмерталь! — з притиском мовив Ганс. Як усі пещені, самовпевнені люди, він оголошував про свої симпатії і антипатії так, наче робив слухачам велику ласку.

Потім він знов почав говорити про уроки верхової їзди, бо встиг так захопитися цією темою, що не міг спинитися. До того ж уже було недалеко й до гансенівського будинку: дорога валами забирала небагато часу. Вони притримували шапки й нахиляли голови, ховаючи обличчя від рвучкого мокрого вітру, що хрипів і стогнав у голому вітті дерев. Ганс Гансен усе говорив, а Тоніо лише зрідка озивався вимушеним «ох» чи «так»; його вже не тішило навіть те, що Ганс, заполонений розмовою, знов узяв його під руку, бо це була тільки удавана близькість, яка нічого не означала.

Неподалік від станції вони звернули з валу, подивилися на поїзд, який у незграбному поспіху прогуркотів повз них, порахували знічев'я вагони й помахали чоловікові, що, по самі вуха закутаний у кожух, сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці, перед віллою гуртового торговця Гансена, вони зупинилися, і Ганс наочно показав, як приємно кататися на хвіртці під скрегіт завісів. Потім він попрощався.

— Ну, мені вже треба йти. До побачення, Тоніо. Другого разу я тебе проведу додому, будь певен.

— До побачення, Гансе, — відповів Тоніо, — ми гарно прогулялися.

Вони потиснули один одному руки, мокрі й вимащені іржею від хвіртки. Та коли Ганс глянув у вічі Тоніо, на його вродливому обличчі майнуло ніби каяття.

— До речі, я найближчими ж днями прочитаю «Дон Карлоса»! — швидко мовив він. — Ця історія з королем у кабінеті, мабуть, дуже цікава! — Потім він засунув ранець під пахву й побіг через палісадник до ґанку. На порозі він ще раз озирнувся й кивнув головою.

І Тоніо Креґер у радісному, піднесеному настрої пішов додому. Вітер дув у спину, але йому не тільки через це було легко йти.

Ганс прочитає «Дон Карлоса», і в них буде щось спільне, про що ніхто вже не зможе закинути й своє слово, ні Їмерталь, ні будь-хто інший! Як добре вони розуміють один одного! Хтозна, може він ще й намовить колись Ганса писати вірші?.. Ні, краще не треба! Хай Ганс не стає схожим на нього, а лишається самим собою, дужим і веселим, яким його люблять усі, а найбільше він, Тоніо! А те, що він прочитає «Дон Карлоса», йому все-таки не зашкодить. І Тоніо пройшов під старою, присадкуватою міською брамою, поминув пристань і рушив нагору стрімкою, вітряною, мокрою вулицею до батьківського будинку. Серце його жило: воно було сповнене туги, сумної заздрості, легенької зневаги і невинного блаженства.


У шістнадцять років Тоніо Креґер полюбив біляву Інґу, Інґеборґ Гольм, дочку доктора Гольма, що жив на Ринковому майдані, там, де красувався високий, кількаярусний, оздоблений готичним стилем колодязь.

Як це сталося? Він і раніше бачив Інґу сотні разів, проте одного вечора побачив її в особливому освітленні, коли вона, розмовляючи з товаришкою, весело засміялася, схилила набік голову, якось по-своєму поправила волосся своєю не дуже вузенькою, не вельми тендітною, ще майже дитячою рукою, блиснувши ліктем, з якого зсунувся білий серпанковий рукав, почув, як вона по-своєму вимовила якесь слово, звичайне слово, але в голосі її забриніли теплі нотки, — і його серце сповнилося захватом, куди більшим, ніж тоді, як він, бувало, ще зеленим хлопчаком дивився на Ганса Гансена.

Того вечора він поніс із собою її образ: товсті, біляві коси, продовгуваті усміхнені блакитні очі й ледь помітне ластовиння на носі. Він не міг заснути, йому все вчувалися теплі нотки в її голосі, він спробував тихо відтворити інтонацію, з якою вона вимовила те звичайне слово, і здригнувся. Досвід підказав йому, що це любов. І хоч він добре знав, що любов завдасть йому багато мук, горя і приниження, що вона до того ж порушить мир у його серці, заселить його мелодіями і в нього вже не буде того спокою, який потрібен, щоб добре обміркувати всі подробиці і потім у затишку викувати з них цілість, — хоч він знав це, а все ж прийняв її радісно, віддався їй весь і почав плекати її всіма силами своєї душі, бо знав ще й інше: той, хто любить, живе багатим, повним життям, а йому дужче хотілося жити багатим, повним життям, аніж кувати в затишку якусь цілість…

Так Тоніо Креґер закохався у веселу Інґу Гольм, і сталося це в порожній вітальні консульші Густеде, якій того вечора випало влаштовувати в себе урок танців; ті уроки відбувалися по черзі в будинках найвизначніших родин міста, і відвідували їх тільки нащадки тих родин, щоб навчатися там танців і добрих манер. З цією метою із Гамбурга раз на тиждень приїздив учитель танців Кнаак.

Звався він Франсуа Кнаак. І що то був за чоловік!

— J’ai l’honneur de me vous représenter, — казав він, — mon nom est Knaak…[1]

І вимовляти це треба не тоді, коли вклоняєшся, а коли вже випростаєшся, — не дуже голосно, але чітко. Не щодня випадає відрекомендовуватись по-французькому, але той, хто вміє зробити це ввічливо і бездоганно, тим більше не осоромиться рідною мовою.

Як же чудово облягав ситі стегна пана Кнаака чорний шовковистий сюртук! Штани м'якими складками спадали на лаковані черевики, оздоблені широкими атласними бантами, а карі очі його дивилися на світ, стомлені щасливим усвідомленням своєї власної незвичайної краси…

Пан Кнаак просто пригнічував усіх своєю надмірною впевненістю і доброзвичайністю. Він підходив до господині дому, — а ніхто не вмів ходити так, як він: пружно, гнучко, плавно, велично, — схилявся перед нею в поклоні й чекав, поки та подасть йому руку. Потім тихо дякував, відступав назад, обертався на лівій нозі, наче на пружині, приставляв до неї праву ногу з витягненим носком, клацнувши закаблуками, і йшов геть; стегна в нього ледь погойдувалися…

З вітальні, де сидять гості, треба виходити задки, кланяючись їм: подаючи стілець, не можна тягти його чи хапати за ніжку, а треба нести, взявши за спинку, й нечутно опускати на підлогу. Не годиться стояти, склавши руки на животі й висунувши кінчик язика; а якщо вже хтось дозволяв собі таку позу, пан Кнаак умів так його перекривити, що бідолаха довіку не міг згадати про неї без відрази…

Такі були уроки добрих манер. Що ж до танців, то тут пан Кнаак був ще більшим майстром. У вітальні, звідки виносили всі меблі, засвічували газову люстру й свічки на каміні. Підлогу посипали тальком, і мовчазні учні ставали півколом. А в сусідній кімнаті, за завісами, сиділи на плюшевих кріслах матері й тітки і в лорнетки дивилися, як пан Кнаак, зігнувшись і двома пальцями притримуючи поли сюртука, пружно підстрибує, показуючи учням окремі фігури мазурки. Якщо ж він хотів остаточно вразити публіку, то раптово, без будь-якої поважної причини, відривався від підлоги, неймовірно швидко перебирав ногами, мов натягненими струнами, після чого з приглушеним, але все-таки жахливим гуркотом повертався на землю…

«Ну й мавпа ж», — думав Тоніо Креґер. Але він добре бачив, що Інґа Гольм, весела Інґа, не раз зачаровано стежила за рухами пана Кнаака, і вже саме це змушувало його з певною пошаною ставитися до того тіла, яке так чудово слухалось свого господаря. А яким спокійним і незворушним поглядом дивився пан Кнаак! Очі його не зазирали в сутність речей, де так багато складного й прикрого; вони знали тільки одне: що вони карі й гарні. Тому він і тримався так гордовито! Звичайно, треба бути не дуже розумним, щоб так крокувати, як він; зате таких людей люблять, отже, вони варті любові. Тоніо чудово розумів, чому Інґа, білява, мила Інґа, так захоплено дивиться на пана Кнаака. Невже жодна дівчина ніколи не буде дивитися так на нього, Тоніо?

Чого ж, було й таке. Ось хоча б Маґдалена Вермерен, дочка адвоката Вермерена, дівчина з ніжними устами і великими темними блискучими очима, завжди поважними й задумливими. Танцюючи, вона часто падала; та коли надходила черга дамам вибирати кавалерів, вона завжди вибирала його. Вона знала, що Тоніо пише вірші, навіть двічі просила показати їх і часто, похиливши голову, здалеку дивилась на нього. Але що йому було до того? Він любив Інґу Гольм, біляву, веселу Інґу, яка напевне зневажала його за те, що він складає вірші… Він дивився на неї, на її довгасті блакитні очі, в яких світилося щастя і глузлива посмішка, і в грудях у нього пекло, серце стискала тужна заздрість, гірка, болісна свідомість того, що його знехтувано, що він довіку буде їй чужий…

— Перша пара, en avant![2] — вигукнув пан Кнаак. Немає слів, щоб описати, як чудесно цей чоловік говорив у ніс.

Вони саме розучували кадриль, і Тоніо Креґер, на превеликий свій жах, опинився в одному каре з Інґою Гольм. Він як тільки міг уникав її і все ж таки щоразу опинявся поруч з нею; він забороняв своїм очам дивитися на неї, і все ж таки погляд його весь час був спрямований у її бік… Ось вона руч-об-руч з рудим Фердинандом Маттісеном, ковзаючи підлогою, підбігла, відкинула коси за спину і, важко дихаючи, зупинилась навпроти нього; піаніст, пан Гайнцельман, ударив кістлявими пальцями по клавішах, пан Кнаак дав команду, і кадриль почалася.

Інґа рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої білої сукні, і погляд його ставав дедалі похмуріший. «Я кохаю тебе, люба, мила Інґо», — подумки проказував він, вкладаючи в ці слова весь свій біль, бо вона була така захоплена танцем, що зовсім його не помічала. Він пригадав чудовий вірш Шторма: «Хай я засну, а ти іди в танок». Його мучила ця принизлива безглуздість: людина кохає, а її примушують танцювати…

— Перша пара, en avant! — вигукнув пан Кнаак, бо мала початися нова фігура. — Compliment! Moulinet des dames! Tour de main![3]

Годі описати, як витончено він ковтав німе «е» у слові «de».

— Друга пара, en avant!

Це вже стосувалося Тоніо Креґера і його дами.

— Compliment!

І Тоніо Креґер уклонився.

— Moulinet des dames!

І Тоніо Креґер, похиливши голову, нахмуривши брови, поклав руку на руки чотирьох дам, на руки Інґи Гольм, і почав танцювати «moulinet».

Усі навколо захихотіли, засміялися. Пан Кнаак прибрав балетну позу, що мала означати стилізований жах.

— Боже мій! — вигукнув він. — Зупиніться! Зупиніться! Креґер уплутався між дам! En arriére[4], панно Креґер, назад, fi donc![5] Усі зрозуміли, крім вас. Швидко! Ну! Назад, назад! — Він витяг жовту шовкову хусточку і погнав нею Тоніо Креґера на місце.

Усі реготали, — хлопці, дівчата, дами за завісою, — бо пан Кнаак зробив з цієї маленької події смішну виставу і всі розважалися, наче в театрі. Тільки пан Гайнцельман з пісною, діловитою міною чекав, коли можна буде грати далі; на нього дотепи пана Кнаака вже не впливали.

І знов почалась кадриль. Потім оголосили перерву. Покоївка принесла тацю, на якій побрязкували скляночки з виновим желе, а в її кільватері йшла куховарка з цілою горою пундиків. Але Тоніо Креґер тихенько вийшов у коридор і став там, заклавши руки за спину, перед вікном зі спущеними жалюзі, не подумавши, що крізь ті жалюзі нічого не можна побачити, отже, смішно стояти й прикидатися, наче ти дивишся на вулицю.

Проте він стояв і дивився у свою душу, де було стільки горя і туги. Чому, чому він тут? Чому він не сидить біля вікна у своїй кімнаті й не читає «Іммензее» Шторма, час від часу поглядаючи у повитий вечірнім сутінком садок, де важко порипує старий горіх? Там його місце. Хай інші танцюють весело і спритно!.. Ні, ні, його місце все-таки тут, поблизу від Інґи, хай навіть він стоїть сам далеко від неї і пробує крізь гомін, брязкіт і сміх у вітальні розрізнити її голос, у якому бринить тепло і радість життя. Які в тебе милі, довгасті очі, блакитні й усміхнені, білява Інґо! Але такою гарною і веселою, як ти, можна бути тільки тоді, коли не читаєш «Іммензее» і не пробуєш сам створити щось подібне; в цьому вся біда!..

Вона повинна прийти! Повинна помітити, що його немає, повинна відчути, що з ним робиться, повинна непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: «Ходи до нас, не сумуй, я кохаю тебе». І він прислухався, чи не почує її ходи позад себе, напружено, з нерозважною надією, чекав, що вона таки з'явиться. Але вона, звичайно ж, не з'явилася. Такого не буває в житті.

Чи й вона сміялася з нього, як усі? Так, сміялась, хоч як би йому хотілося заперечити це задля себе самого і задля неї. А він же вплутався в «moulinet de dames» тільки тому, що був весь заполонений нею. Та яке це має значення? Але, може, колись вони перестануть сміятися з нього! Адже взяв недавно один журнал його вірші, хоч так і не встиг їх надрукувати, тому що закрився. Настане день, коли до нього прийде слава, коли друкуватимуть усе, що він напише, і тоді побачимо, чи не справить це якогось враження на Інґу Гольм… Ні, не справить, аніякісінького, це вже напевне. На Маґдалену Вермерен, що завжди падає, — на ту справить. Але не на Інґу Гольм, не на блакитнооку, веселу Інґу. Отже, всі його надії даремні?..

Серце Тоніо Креґера болісно стислося від цієї думки. Як тяжко відчувати, що в твоїй душі грають і тужать дивовижні сили, і водночас знати, що ті, до кого вони тягнуться, чужі їм у своїй веселій неприступності. Та хоч він самітно і безнадійно стояв перед спущеними жалюзі і в своєму горі прикидався, ніби може щось побачити крізь них, усе-таки він був щасливий. Бо серце його в цей час жило. Воно палко і тужно билося для тебе, Інґеборґ Гольм, і душа Тоніо Креґера в блаженному самозреченні приймала в себе твою біляву, ясну, весело-буденну маленьку істоту.

Не раз стояв він з розпашілим обличчям десь на самоті в кутку, куди ледь-ледь долинала музика, запах квіток і дзенькіт чарок, намагаючись у віддаленому святковому гомоні розрізнити твій дзвінкий голос, страждав через тебе і все-таки був щасливий. Не раз йому було тяжко на серці через те, що з Маґдаленою Вермерен, яка завжди падала, він мав про що розмовляти, що вона його розуміла, переймалась його настроєм і коли він був веселий, і коли був поважний, а білява Інґа, навіть як він сидів коло неї, була чужа й далека йому, бо мова, якою він говорив до неї, була не її мовою. І все-таки він був щасливий. Бо щастя, казав він собі, полягає не в тому, що тебе люблять; це дає задоволення, змішане з почуттям огиди, тільки марнославним натурам. Бути щасливим означає любити та ще, може, ловити короткі, облудні хвилини наближення до того, кого любиш. І він записав у серці цю думку, зважив і відчув її до кінця.

«Вірність! — думав Тоніо Креґер. — Я буду вірний тобі, любитиму тебе, Інґеборґ, поки й життя мого!» Ось які добрі були в нього наміри. І все ж якийсь боязкий, сумний голос нашіптував йому, що забув же він зовсім Ганса Гансена, хоч бачив його щодня… А найгірше, найогидніше було те, що цей тихий і лукавий голос казав правду: минув час, і настав той день, коли Тоніо Креґер уже не був готовим так безоглядно віддати своє життя за веселу Інґу, як колись, бо він відчував у собі бажання й силу доконати багато чого важливого в цьому світі — звичайно, по-своєму.

І він обережно кружляв навколо олтаря, на якому палало чисте, невинне полум'я його кохання, ставав перед ним навколішки, роздимав і підтримував те полум'я на всі лади, бо хотів бути вірним. Та минуло ще трохи часу, і воно непомітно, без спалахів і тріску, погасло.

Але Тоніо Креґер ще довго стояв перед погаслим олтарем, здивований і розчарований тим, що вірності на землі не буває. Потім знизав плечима й пішов своєю дорогою.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка