Томас Майн Рід



Сторінка2/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Розділ IV
ЯЛИК


 

Ні, всі застереження були марними. Я мало не загинув, але навіть це не вилікувало мене від любові до моря. Скоріше навпаки. Знайомство з молодим рибалкою незабаром перетворилося в міцну дружбу. Звали його, як я вже сказав, Гаррі Блю. Він мав сміливе й добре серце. Нема чого й казати, що я дуже любив його, та й Гаррі полюбив мене. Часом він поводився зі мною так, наче то я врятував його від смерті, а не навпаки. Він доклав багато сил, щоб я став неабияким плавцем, і навчив користуватись веслами, так що невдовзі я вже цілком пристойно міг гребти, — значно краще, ніж інші хлопці мого віку. Я навіть домігся того, що без будь-чиєї допомоги гріб не одним веслом, а двома. Це було для мене великим досягненням, і я завжди почував гордість, коли Гаррі Блю доручав мені пригнати йому човна з маленької затоки до якогось місця на березі, де він чекав пасажирів, які хотіли покататися по бухті. Пропливаючи повз який-небудь корабель, що стояв на якорі, або пляж, я часто чув насмішкуваті вигуки, як-то: «Дивись, яке кумедне хлоп'я сидить на веслах!» або: «Хай поб'є мене грім! Хлопці, гляньте на отого карапуза!» Я чув також інші жарти, що тонули у вибухах реготу. Але це мене анітрохи не бентежило, навпаки, я дуже пишався тим, що я, такий маленький, можу вести човен в потрібному напрямку і, мабуть, швидше, ніж інші хлопці, вдвічі більші за мене на зріст. Минув якийсь час, і з мене перестали сміятись, — хіба що хтось із приїжджих. Мої односельчани переконались, що я добре вмію правувати човном і, хоч я й був зовсім малий, почали ставитись до мене з повагою, принаймні вже не підсміювалися. Вони стали часто називати мене «веслярчиком», «морячком» або, ще частіше, «морським вовченям». Мій батько вважав, що я, так як і він, повинен бути моряком. І якби він дожив ще до одного плавання, то взяв би мене з собою. Я знаю, що він хотів це зробити. Таке ставлення з боку домашніх заохочувало мене вчитися плавати і веслувати. До того ж моя мати завжди одягала мене в матроський костюм наймоднішого тоді фасону — сині суконні штани і таку ж куртку з відкладним коміром, — а на шию пов'язувала чорну шовкову хустку. Я дуже пишався своїм костюмом, і він, мабуть, до деякої міри, теж був причиною того, що я дістав прізвисько «морське вовченя». Це прізвисько подобалося мені найбільше, тому що його видумав Гаррі Блю, а я вважав його своїм вірним другом і оборонцем від того дня, як він мене врятував. Його справи в той час ішли блискуче. У нього був човен, вірніше два. Один з них, великий, Гаррі Блю називав вельботом. На ньому він плавав найчастіше, особливо коли покататися хотіло троє або четверо приїжджих. Другий — маленький ялик — Гаррі Блю купив недавно і плавав на ньому тільки тоді, коли возив лише одного пасажира, бо веслувати на ньому було значно легше. Під час купального сезону великий човен був зайнятий майже щодня, тому що на ньому каталися дачники, а ялик спокійно стояв біля свого причалу. Гаррі Блю дозволив мені брати його коли завгодно і кататися самому або з товаришем. У мене ввійшло в звичку після уроків чи взагалі у вільний час плавати на ялику по бухті. Рідко коли я катався сам, тому що багато хто з моїх шкільних товаришів любив море. Вони навіть трохи заздрили мені, бо я був майже єдиним хазяїном цього ялика. І варто було мені схотіти, як супутник одразу ж знаходився. Через це я майже ніколи не плавав на ялику сам. Коли море було спокійне, ми каталися мало не щодня, а в бурхливу погоду на такому маленькому човні плавати ми не наважувалися, та й Гаррі Блю заборонив нам робити це. Далеко від села ми не запливали, а в бік відкритого моря прогулювалися дуже рідко, тому що в морі перший-ліпший шквал для ялика був би останнім. Проте з часом я посмілішав і став почувати себе в морі зовсім вільно. Я почав віддалятись від берега на милю й більше, не думаючи про наслідки такої — необережності. Гаррі Блю одного разу побачив це і знов застеріг мене. Можливо, його зауваження вплинуло б на мене, коли б тут же він не сказав одному з своїх товаришів: — Чудовий хлопець, правда, Боб? Молодець! З нього буде справжній моряк. Ці слова дали мені підставу думати, що мій друг не дуже заперечує проти далеких прогулянок, і я не звернув уваги на застереження «триматися якнайближче до берега». Незабаром я й зовсім не послухався його. Ця неслухняність мало не коштувала мені життя. Але дозвольте спершу розповісти про одну подію, яка сталася зі мною в той час і докорінно змінила моє життя. Мене спіткало велике горе: я втратив батьків. Я вже казав, що мій батько був моряком. Він командував кораблем, що ходив, здається, в американські колонії. Батько так мало бував удома, що я виріс, майже не знаючи його. Я ледве пам'ятаю, який він був — славний, відважний моряк з обвітреним, майже мідного кольору обличчям, гарний і веселий. Моя мати, мабуть, дуже любила його. Коли прийшла звістка про загибель корабля і смерть батька, горе зламало її, вона почала швидко чахнути і, здавалось, тільки й хотіла переселитись на той світ до батька. Їй не довелось довго чекати здійснення своїх бажань: через кілька тижнів після жахливої звістки мою бідолашну маму поховали. Ось яка подія цілком змінила моє життя. Я став сиротою без засобів до існування, без стріхи над головою. Ми були бідними людьми, наша сім'я жила тільки з заробітку батька, а він нічого не зміг зробити, щоб забезпечити нас з матір'ю, бо помер наглою смертю. Одразу ж після його загибелі ми з матір'ю опинились зовсім без грошей. Може, провидіння вчинило милостиво, що забрало її з цього життя, в якому для неї більше не могло бути радості. І хоч я дуже довго оплакував свою милу маму, але потім, через кілька років, мені почало спадати на думку, що доля її була щаслива, бо вона не дожила до того, до чого дожив я. Минуло б багато років, перш ніж я зміг би зробити що-небудь, щоб допомогти їй і захистити від пронизливого холоду неминучих поневірянь і злиднів. Смерть батьків призвела до дуже серйозних наслідків у моєму житті. Правда, я знайшов собі домівку, але зовсім не таку, до якої звик. Мене взяв до себе дядько, який, хоч і був братом моєї матері, але мав похмуру вдачу і грубі звички. Я швидко переконався, що він ставиться до мене не краще, ніж до своїх наймитів і служниць. Навчання в школі для мене скінчилось. Від того дня, як я переступив поріг дядькового будинку, мене більше не посилали до школи. Це не значило, що я сидів без діла. Дядько був фермером і знайшов для мене роботу: з ранку до вечора я пас свині й корови, поганяв коней на оранці, доглядав вівці, годував телят… Одне слово, шість днів на тиждень мені й угору ніколи було глянути. Не працював я тільки в неділю. Не тому, що дядько був людиною богобоязливою, а тому, що такий був звичай: в цей день ніхто не працював. Усе село суворо дотримувалось цього звичаю, і дядько мусив йому коритися. Якби не це, я впевнений, що він заставив би мене працювати й у неділю. Через те, що дядько релігією не цікавився, мене не силували ходити до церкви, і я міг цілу неділю гуляти й робити, що хочу. Ви розумієте, що я віддавав перевагу не полям з їх живоплотами й канавами. Блакитне море, яке лежало перед моїми очима, вабило мене значно дужче, ніж видирання пташиних гнізд чи інші сільські розваги. Як тільки мені траплялась можливість втекти з дому, я йшов до моря і або плавав з своїм другом Гаррі Блю, який катав по бухті приїжджих, або залазив у ялик і плавав самостійно. Так минали в мене неділі. Коли моя мати була ще жива, мене вчили, що грішно марнувати неділю в неробстві. Але, дивлячись на дядька, я змінив свої погляди і почав вважати неділю найвеселішим днем тижня. Проте одна з неділь виявилась для мене зовсім не веселою. Навіть більше, вона була жахливим і мало не останнім днем мого життя. В цій пригоді, як завжди, брала участь моя улюблена стихія — море.  

Розділ V
РИФ


 

Ранок тієї неділі був напрочуд гарний, мабуть, найкращий з усіх, які пам'ятаю. Яскраво світило травневе сонце, пташки сповнювали повітря радісною музикою своїх співів. Різкі і сильні голоси дроздів спліталися з ніжними трелями жайворонків, без угаву кувала зозуля, перелітаючи з дерева на дерево. У повітрі стояв міцний і приємний запах, схожий на запах мигдалю: цвів білий глід, і легенький вітерець розносив аромат його квітів. Зелені живоплоти, лани молодої пшениці, луки, вкриті жовтцем і яскраво-червоними зозулинцями, пташині гнізда, — все це вабило багатьох моїх однолітків, але мене значно сильніше вабило те, що лежало в далечині — спокійна блискуча гладінь блакитно-небесного кольору, що мінилась веселкою під промінням сонця. Бути серед широкої водної рівнини — ось чого жадало моє серце. Море видавалось мені красивішим, ніж луки з безліччю квітів і лани пшениці, по яких пробігали хвилі; вкрадливий плюскіт прибою бринів у моїх вухах такою музикою, що мені й слухати не хотілося співів дроздів і жайворонків, а властивий тільки морю запах був для мене приємнішим, ніж аромат жовтцю і троянд. Як тільки я вийшов уранці на ґанок і побачив сяюче і ніби усміхнене море, мені нестримно захотілось якнайшвидше опинитись в його безмежному просторі. Щоб здійснити це бажання, я квапливо одягся і навіть не чекав, поки приготують сніданок, а задовольнився шматком хліба і чашкою молока, знайшовши їх у коморі. Швиденько проковтнувши все це, я кинувся до берега. Казати правду, я пішов з дому потай, бо побоювався, що мені можуть перешкодити. А раптом дядько, побачивши, що я кудись іду, покличе мене назад і звелить сидіти вдома? Проти моїх прогулянок по полях він не заперечував, але я знав, що він не любить, коли я плаваю в човні, бо вже двічі забороняв мені цю розвагу. Довелося вдатись до маленької хитрості. Замість того, щоб іти по вулиці, яка вела на велику берегову дорогу, я рушив боковою стежкою. Вона мала вивести мене до моря кружним шляхом. Я без перешкод прийшов на берег, і ніхто з тих, хто міг цікавитися мною, не помітив мене. Наблизившись до затоки, де Гаррі Блю тримав свої човни, я побачив, що вельбота немає, а ялик стоїть на місці. Тільки цього мені й треба було, бо того дня я надумав зробити велику прогулянку. Перш за все я стрибнув у човен і почав вичерпувати воду. Її набралось чимало, хоч ялик майже не протікав. Мабуть, уже кілька днів ніхто на ньому не плавав. На щастя, я знайшов стару бляшану каструлю, якою звичайно вичерпували з човнів воду, і за десять чи п'ятнадцять хвилин в ялику було майже сухо. Весла лежали недалеко, в сараї за будинком човняра, і я взяв їх, нікого не питаючи, як робив завжди. Я заліз у ялик, вставив кочети, вклав у них весла, сів і відштовхнувся од берега. Маленький човен радо підкорився удару весел і легко вилетів із затоки. Відчуваючи в серці невимовне щастя, я поплив у блискуче блакитне море. Та воно було не тільки блискучим і блакитним, воно було спокійним, як озеро. Навіть брижі не пробігали по його поверхні, а вода була така прозора, що я бачив, як на глибині граються риби. Дно нашої бухти вкрите чистим сріблястим піском, і я виразно бачив навіть маленьких крабів завбільшки з золоту монету; вони або ганялись один за одним або розшукували ще менших істот, сподіваючись поснідати ними. Табунці оселедців, широкі круглі камбали, великі палтуси, гарні зелені макрелі і величезні морські вугрі, схожі на удавів, — усі або гралися, або підстерігали здобич. Того ранку море було цілком спокійне, — досить рідкісне явище на нашому узбережжі. Погода видалась саме такою, якої мені хотілось, бо, повторюю, я надумав зробити велику прогулянку. Ви спитаєте, куди я плив. Слухайте, і ви скоро знатимете. Приблизно за три милі[6] від берега лежав ледь помітний острівець. Вірніше, не острівець, а риф, цяточка площею близько тридцяти квадратних ярдів. Він виступав над поверхнею моря не більше як на кілька дюймів, та й то коли був відплив, тому що під час припливу каміння зникало під водою, і тоді виднівся лише тонкий стовп заввишки в кілька футів[7] з бочонком угорі. Стовп поставили для того, щоб шлюпи й інші дрібні судна, які плавали по бухті, не розбились, налетівши на острівець під час припливу. З берега острівець можна було побачити тільки тоді, коли стояв відплив. Здебільшого він був блискучого чорного кольору, але іноді ставав білим, ніби вкривався шаром снігу завтовшки у фут. Тоді він ясніше вимальовувався на тлі моря і мав привабливіший вигляд. Я знав, чому острівець міняє колір, знав, що білий покров, який подеколи з'являється на ньому, — це величезні табуни морських птахів, що сідають на каміння відпочити після перельоту або пошукати дрібну рибу чи рачків, викинутих припливом. Можливо, тому, що острівець лежав далеко від берега, а скоріше через те, що на нього зліталися птахи з усієї бухти, він уже тривалий час цікавив мене. Очевидно риф був улюбленим місцем птахів, бо як тільки починався відплив, вони летіли до нього з усіх боків, кружляли навколо стовпа і сідали на чорні брили каміння. Острівець ставав білим. Це були чайки, але різних порід — великі й маленькі, — а інколи я бачив й інших птахів — морських ластівок і пірникоз, які теж літали над острівцем. Звісно, з берега важко було розгледіти їх, навіть великі птахи здавалися завбільшки з горобця, і якби вони не літали, збившись у табуни, їх зовсім не було б видно.  

 

На мою думку, саме через птахів мене найбільше й тягло на острівець. Ще коли я був меншим, то захоплювався всім, що стосувалося природничих наук, а особливо пернатими істотами. Та й який хлопчик не захоплюється цим! Існують, можливо, науки більшої ваги для людства, але жодна з них не припадає так до смаку життєрадісній молоді і не знаходить більшого відгуку в душі, як вивчення природи. Може, через те, щоб глянути на птахів, а може, через щось інше, але мені завжди хотілося поїхати на острівець. Коли я дивився на нього, — а це траплялося щоразу, як я був на березі, — в мене виникало нестримне бажання дістатися туди і детально дослідити його. Я вивчив, яких обрисів набирає острівець під час відпливу, і міг би намалювати його по пам'яті. З боків він похило йшов під воду, а середина випиналася вгору. Таким чином, острівець нагадував величезного чорного кита, що нерухомо лежить на поверхні моря, а стовп на вершині був схожий на гарпун в його тілі. Мені страшенно кортіло помацати цей стовп, дізнатися, з чого він зроблений, чи високий він зблизька, тому що з берега він здавався заввишки не більше ярда. Ще мені хотілось дізнатися, що являє собою бочонок на вершечку і як закріплений в грунті нижній кінець стовпа. Очевидно, стояв він дуже міцно: я часто бачив, як під час штормів хвилі перекочувалися через нього, а бризки здіймалися так високо, що не було видно, ні острівця, ні стовпа, ні бочонка. Ах, скільки разів і з яким нетерпінням мріяв я опинитися на тому острівці! Але якось не випадало. Острівець лежав надто далеко, я не міг дістатись туди під час своїх звичайних прогулянок. Вирушати самому в маленькому ялику було дуже небезпечно, а плисти зі мною ніхто не погоджувався. Гаррі Блю якось обіцяв узяти мене з собою, але водночас підсміювався, що мені так хочеться відвідати острівець. Та чому б йому не сміятись? Гаррі часто пропливав повз острівець, їздив навколо і, немає сумніву, висаджувався там і прив'язував човна до стовпа, щоб постріляти морських птахів або порибалити, але мені ні разу не пощастило супроводити його під час цих захоплюючих прогулянок. Проте я сподівався, що кінець кінцем мені пощастить, та згодом надія зникла, бо я був вільним тільки по неділях, коли в мого друга роботи було найбільше — адже в неділю багато хто хотів покататися по морю. Довго чекав я марно і, нарешті, вирішив більше не чекати. Того ранку я прийняв сміливе рішення: сісти в ялик і самому плисти на острівець. От який у мене був намір, коли я відв'язав човника і полинув на ньому в блискучий блакитний простір моря.  



Розділ VI
ЧАЙКИ


 

Я назвав своє рішення сміливим, але сама по собі подорож на острівець не являла нічого особливого. Вона була сміливою тільки для малого хлопця, такого як я. Я мав проплисти на веслах три довгих милі по відкритому морю, майже загубивши з очей берег! Так далеко я ще ніколи не плавав. Та що там казати! Навіть на половину цієї відстані я ніколи не відпливав від берега. Самому мені траплялось віддалятися од суходолу не більше як на милю, та й то я плавав на мілині. Правда, з Гаррі я об'їздив усю бухту, але в таких випадках просто сидів на кормі і, покладаючись на вміння досвідченого човняра, не мав ніяких підстав чогось боятися. Інша річ — їхати самому: все залежало від мене, і якщо станеться щось погане, ніхто не допоможе мені, ніхто не дасть доброї поради… Ледве встиг я відплисти від берега на милю, як моя подорож почала здаватися не тільки сміливою, але й необережною. Я уже був ладен повернутися. Проте мені спало на думку, що, можливо, хто-небудь дивиться на мене з берега. А що коли якийсь хлопець з тих, хто заздрив моєму вмінню добре веслувати, — такі в нашому селі були, — бачив, як я поплив до острівця? Він одразу ж здогадається, чому я повертаюсь, і, безсумнівно, назве мене боягузом. Отже, частково через таке припущення, а частково тому, що бажання відвідати острівець усе ще було велике, я зібрався з духом і з новими силами наліг на весла. За півмилі від острівця я перестав гребти і обернувся, щоб подивитись на нього: він лежав просто за моєю спиною. З першого ж погляду я побачив, що острівець знаходиться над водою — якраз стояв відплив. Але чорного каміння не було видно, бо на ньому густо сиділи птахи. Здавалося, ніби на острівці відпочиває табун лебедів чи білих гусей. Але я знав, що то тільки чайки, оскільки деякі з них пролітали надо мною, інші сідали або знімалися з острівця. Навіть на такій відстані я виразно чув їхні крики. Проте чайок я міг почути й на більшій відстані, тому що вітру зовсім не було. Тепер мені ще більше захотілось потрапити на острівець і глянути на птахів зблизька. Я збирався підпливти до них ближче і знов зупинитися, щоб помилуватись рухами цих гарних створінь, бо майже всі вони безперервно перелітали з місця на місце. Сподіваючись, що птахи підпустять мене і я зможу добре розглядіти їх, я гріб повільно й безшумно, опускаючи у воду весла так обережно, як кішка опускає лапу на землю, коли підкрадається до горобця. Наблизившись до острівця на відстань коло двохсот ярдів, я знову підняв весла, обернувся й переконався, що чайки поводяться спокійно. Ці птахи досить полохливі; вони добре знайомі з мисливськими рушницями і одразу ж відлітають, як тільки підійти до них на рушничний постріл. У мене рушниці не було, і вони мене не боялися. Та хоч би вона и була в мене, я все одно не вмів стріляти. Можливо, чайки не підпустили б мене близько, якби я їхав з рушницею, бо в цьому відношенні вони нагадують ворон і здалеку чудово відрізняють рушницю від держака мотики. Блиск сталевого ствола вони знають надто добре. Я довгенько розглядав птахів. І якби мені довелося закінчити свою подорож на цьому й повернутися До берега, я вважав би, що плив сюди не марно. На брилах каміння купчилося два види чайок — великі й маленькі. Кольором вони теж трохи відрізнялися. У одних були чорні голови і сіруваті крила, а у других, більших, колір пір'я був білий. Усі чайки мали гарний і охайний вигляд. Здавалося, що ніколи жодна порошинка бруду не торкалася їх сніжно-білого пір'я, а яскраво-червоні лапки скидались на гілочки найчистішого корала. Тепер я бачив, що робили чайки. Одні з них розшукували їжу — дрібну рибу, крабів, креветок, рачків, черепашок та інших морських істот, викинутих останнім припливом. Деякі, таких було більше, сидячи чистили пір'я, яким, здавалось, дуже пишалися. Однак, хоч усі вони мали задоволений і щасливий вигляд, але, як і всі інші живі істоти, не були позбавлені турбот і поганих звичок. На моїх очах сталося кілька сварок і бійок — я так і не зрозумів, через що. Проте найцікавіше було спостерігати за тими чайками, які літали над морем і ловили рибу. Побачивши у воді рибинку, чайка з височини близько сотні ярдів блискавкою падала вниз і майже безшумно зникала під водою, а через мить знову злітала вгору, тримаючи в дзьобі свою здобич. Найбільш захоплююче видовище, на мій погляд, — це рухи чайки, коли вона полює на рибу. Навіть політ шуліки не такий граціозний. Несподівані повороти, раптові затримки в повітрі, коли чайка націлюється на свою жертву, блискавичне падіння, мереживо піни над водою, миттєве зникнення цієї крилатої білої блискавки, поява її над блакитною поверхнею моря — усе це просто неможливо ні з чим порівняти. Ніякий винахід людини, в якому використовується повітря, вода або вогонь, не може дати такого чарівного ефекту. Довго сидів я в своєму човнику і милувався птахами, а потім, задоволений тим, що плив не марно, вирішив до кінця виконати свій намір і висадитись на рифі. Гарні птахи не звертали на мене особливої уваги майже доти, поки ніс ялика не торкнувся острівця. Вони, здавалося, знали, що я не збирався заподіяти їм ніякого лиха, і довіряли мені. Принаймні рушниці вони не боялись і, знявшись у повітря, літали над моєю головою так низько, що я міг, коли б захотів, збити якогось птаха веслом. Одна з чайок, по-моєму найбільша з табуна, весь час сиділа на бочонку сигнального стовпа. Можливо, вона тільки здалась мені найбільшою, бо сиділа нерухомо, і я міг добре розглядіти її. Але я помітив, що всі чайки знялися з рифу тільки після того, як вона з пронизливим криком, схожим на команду, злетіла вгору. Цілком імовірно, що ця чайка була ватажком або вартовим. Таке самісіньке я часто помічав у ворон, коли вони грабували городи. Відліт птахів чомусь засмутив мене. Навіть море ніби потемнішало. Проте це зрозуміло, бо з острівця зникло його біле покривало, і тепер я бачив тільки чорне каміння. Але, мабуть, зміну в моєму настрої викликало не лише це. Були й інші причини. Знявся легенький вітрець, сонце закрила хмарка, а поверхня моря, досі гладенька й блискуча, набрала сірого відтінку, і по ній побігли хвильки. Острівець мав тепер похмурий і негостинний вигляд. Та оскільки я вирішив дослідити його і приплив до нього саме з цією метою, то наліг на весла, і незабаром ніс мого човника зашурхотів по камінню. Я побачив маленьку затоку, яка цілком годилася для човника. Спрямувавши туди ялик, я висадився на риф і одразу ж рушив до стовпа, на який дивився стільки років здаля і з яким прагнув познайомитися ближче.  

Розділ VII
ШУКАННЯ МОРСЬКОГО ЇЖАКА


 

Незабаром руки мої торкнулися стовпа, і я відчув таку гордість, наче відкрив Північний полюс. Мене страшенно здивували його розміри і те, як я помилявся, дивлячись на нього з берега. Звідти стовп здавався не товщим за держак від граблів або вил, а бочонок — не більшим за велику ріпу. Тому не дивно, що я був вражений, побачивши, що стовп утричі товщий за моє стегно, а бочонок більший за мене. Не бочонок, а справжня бочка місткістю в дев'ять галонів. Вона міцно трималась на стовпі. Верхній кінець стовпа входив у дірку в бочці, яка була пофарбована в білий колір; однак я знав це й раніше, тому що дуже часто бачив з берега, як вона виблискує проти сонця. Стовп був темний, можливо, колись навіть чорний, але з часом від сонця, вітру і хвиль, що в бурхливу погоду обдавали його бризками й піною, вицвів. Я раніше неправильно визначав висоту стовпа. З берега він здавався не вищим за середню на зріст людину, а на острівці височів надо мною, наче корабельна щогла. У висоту він мав, на мій погляд, не менше дванадцяти футів. Площа острівця теж здивувала мене. Я гадав, що вона не перевищує тридцяти квадратних футів, а тепер переконався, що вона більша принаймні в сто разів і має близько акра. Майже вся поверхня острівця була вкрита камінням різних розмірів — від звичайної ріні до валунів завбільшки з людське тіло. Траплялися навіть ще більші брили. Це були просто уламки скель, з яких складався острівець. Усе каміння, велике й маленьке, вкривав чорний густий слиз, що скидався на смолу. Подекуди, утворюючи щось схоже на маленькі лужки, росли різні водорості. Деякі з них були мені добре знайомі, бо хвилі викидали такі водорості на берег, і я чимало попотів, носячи їх на дядьків город і угноюючи ними землю під картоплю. Оглянувши сигнальний стовп і визначивши розміри бочки на ньому, я залишив їх, щоб побродити по острівцю. Я хотів знайти яку-побудь дивовижну черепашку чи іншу цікаву річ і взяти її додому на згадку про цю знаменну і приємну подорож. Але прогулянка по острівцю виявилась значно складнішою, ніж я гадав. Я вже сказав, що на каміння налип шар схожої на смолу маси, яка робила його дуже слизьким, наче воно було в милі, йти по слизькому камінню виявилось надзвичайно важко. Ступивши кілька кроків, я незграбно впав і боляче забився. Я завагався, чи йти мені далі в цьому напрямку, бо таким чином я віддалявся від затоки, де лишив ялик. Але, помітивши в кінці вузького й довгого півострова, що клинцем вибігав у море, силу-силенну черепашок, які, на мою думку, були рідкісними, я сміливо рушив уперед. Я помітив їх ще тоді, як висадився на острівець. В деяких черепашках сиділи молюски, інші, порожні й розкриті, біліли на піску. Та все це були звичайнісінькі черепашки: голубі двостулкові, труб'янки, серцевики, гострячки. Я часто знаходив їх не тільки на березі, але й на городі, куди вони потрапляли з водоростями. Я не знайшов жодної устриці, і щиро пожалкував про це, тому що зголоднів і з радістю з'їв би їх дюжини зо дві. Зустрічались тільки маленькі краби та омари, але сирими їсти їх не можна, а зварити я не мав можливості. Тепер, просуваючись до краєчка півострова, я шукав морського їжака. Мені вже давно хотілося роздобути цю цікаву істоту. Іноді хвилі викидали морських їжаків на берег біля нашого села, але рідко, і їх одразу ж підбирали, бо вони цінувались як прикраса для кам'яних полиць. Я «був певен, що на острівці є морські їжаки, — він лежав далеко від берега, і люди нечасто відвідували його, — і вирішив неодмінно знайти хоч одного. Просуваючись уперед, я пильно оглядав кожну щілину між великими каменями і кожну наповнену водою заглибину. Мене не залишало відчуття, що на острівці я знайду щось незвичайне. Черепашки, які змусили мене піти в цьому напрямку, виблискували, здавалось, ще яскравіше в міру того, як я наближався до них. Та я не поспішав. Я не боявся, що черепашки втечуть від мене у воду: їх мешканці вже давно пішли з своїх хатинок, і я знав, що ці хатинки спокійно лежатимуть, чекаючи мене. Я неквапливо йшов до черепашок, далі шукаючи морських їжаків, але нічого не знаходив. Раптом, коли я вже був на кінці острівця, у вічі мені впала чудова річ — темно-червоного кольору, кругла, мов апельсин, але значно більша… Не треба, мабуть, казати, що я знайшов, бо кожен з вас, певно, бачив панцир морського їжака. За мить я уже тримав його в руках і милувався заокругленими формами і химерними опуклостями на спині дуже красивого панцира. Я привітав себе з тим, що мені пощастило і я повернуся додому з такою гарною річчю на згадку про цю подорож. Якийсь час я крутив свою знахідку в руках, розглядаючи її і зазираючи в білу чистеньку кімнатку, де колись мешкав її хазяїн. Через кілька хвилин я відірвався від споглядання свого скарбу і рушив далі, подивитись на інших черепашок. Це були дуже гарні черепашки трьох чи чотирьох незнайомих мені видів. Я напхав ними кишені, набрав повні пригорщі і обернувся, щоб іти до човна. Та лишенько! Що я побачив! Морський їжак, черепашки — все посипалося з моїх рук, наче було з розпеченого заліза. Я сам мало не впав, приголомшений тим, що побачив. Що ж це? Човен! Човен! ДЕ МІЙ ЧОВЕН?  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка