Томас Майн Рід



Сторінка13/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.04 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розділ LVII
СЕРЙОЗНА ПЕРЕШКОДА


 

Корабель «Інка», як і багато інших, був побудований за наказом власника-купця. Він мав випнуті, мов у голуба, груди й роздуті боки, тому його трюм був ширший за палубу. Якщо дивитися з дна трюму такого корабля вгору, то побачиш, що його борти круто вигинаються і, мов дах, сходяться над головою. Я знав, що «Інка» саме такої форми — адже всі торговельні судна будувалися тоді за єдиним зразком. А я бачив чимало кораблів, що заходили в нашу бухту. Я вже казав, що, перевіряючи лезом ножа вантаж, який лежав у ящику надо мною, я натрапив на щось еластичне, схоже на полотно. Потім я помітив, що тюк з полотном закриває не весь ящик, в якому я сидів, і що з того кінця, де ящик прилягає до корпусу корабля, залишається близько фута вільного простору. З того боку. було дві щілинки, і я в кожну з них штрикав ножем, але не зустрів ніякого опору. З цього я зробив висновок, що простір за тюком нічим не заповнений. Це легко пояснити. Тюк лежав на двох ящиках і був якраз у тому місці, де борт корабля починав круто вгинатися всередину. Отже, верхньою частиною тюк упирався в балки, а нижньою відходив від борту приблизно на фут. Між тюком і обшивкою корабля утворився порожній трикутник, придатний хіба що для дрібного вантажу. Я розміркував, що, просуваючись угору, неминуче наткнусь на борт корабля, який, в міру наближення до палуби, дедалі більше вгинається всередину. Тому на моєму шляху трапиться велика кількість дрібних вантажів, з якими буде важче впоратися, ніж з великими тюками та ящиками. З цих міркувань, а головним чином з причин, викладених раніше, я остаточно вирішив свій наступний крок зробити в горизонтальному напрямку. Вас, певно, дивує, чому я витратив стільки енергії, щоб розв'язати таке питання. Але коли ви врахуєте, скільки потрібно часу та праці, щоб пробитись крізь стінку ящика, тобто, щоб зробити «крок вперед», коли уявите, що на це витрачається цілий день, тоді ви погодитесь, що не слід поспішати, а краще вибрати, по можливості, правильний напрямок. Зрештою я не дуже довго вирішував, який шлях вибрати. Довше розповідати про це. Загалом я думав усього кілька хвилин. Але так приємно було випростатися на весь зріст, що я простояв близько півгодини. Відпочивши як слід, я просунув руки у верхній ящик і, підтягнувшись вище, взявся до роботи. Відтоді, як я опинився у верхньому ящику, я відчував якусь особливу радість. Я знаходився в другому ярусі вантажів на висоті шести футів від дна трюму. На цілих три фути вище, ніж був, на три фути ближче до палуби, до неба, до людей, до волі! Уважно оглянувши стінку ящика, в якій збирався прорізати отвір, я ще більше зрадів, помітивши, що це буде неважко. Одна дошка хиталася, бо дно ящика було майже зовсім вибите. До того ж, просуваючи лезо ножа в щілину, я переконався, що сусідній ящик на відстані кількох дюймів від мене. Я ледве міг дістати його кінчиком ножа. Це відкривало широкі можливості. Досить вдарити по дошці як слід, і вона вилетить. Я так і зробив. Взувшися в черевики, я ліг на спину і почав гатити по дошці підборами. Незабаром почувся скрегіт. То з деревини витягалися цвяхи. Ще удар, ще — і дошка вилетіла, провалившись між ящиками. Я навіть не зміг її дістати. Тієї ж миті я просунув у отвір руку, щоб дізнатись, який там вантаж. Але хоч і намацав шершаві дошки ящика, однак не зміг визначити характер вантажу. Я вибив ще одну дошку, потім третю, тобто останню, і попереду відкрився широкий отвір. Це давало мені змогу добре дослідити, що знаходиться далі. На мій подив, виявилося, що передо мною рівна дощана поверхня. Вона, мов стіна, простягалася на всі боки, і я ніяк не міг дотягтися до її краю. Очевидно, це ящик зовсім іншої форми і розмірів, ніж ті, що траплялися мені досі, але я не міг угадати, що в ньому. Не схоже, щоб сукно, бо ящики з сукном зовсім не такі, і не полотно — останньому я навіть зрадів. Щоб дізнатися, що в ящику, я встромив лезо в щілину між дошками. Там було щось схоже на папір. Але це була тільки упаковка, бо далі мій ніж натрапив на щось тверде й гладеньке, мов мармур. Натиснувши на колодочку, я відчув, що то не камінь, а тверде й досить добре відполіроване дерево. Я вдарив по ньому ножем, і воно відгукнулось якоюсь дивовижною луною, наче під ним були дзвоники або струни. Але я нічого не зрозумів. Лишалося єдине — перерізати дошку ящика. Тільки тоді я дізнаюсь, що в ньому. Я зробив так, як і раніше: вибрав одну дошку і почав перерізати її. Вона мала близько дванадцяти дюймів у ширину, і тому я мучився над нею кілька довгих години. Ніж мій вкрай затупився, і працювати було дуже важко. Нарешті дошка піддалась. Відклавши ножа, я почав тягнути її на себе за відрізаний кінець. Простір між ящиками давав мені змогу розхитувати дошку так, що з неї кінець кіпцем повилітали цвяхи, а сама вона впала вниз. З другою половиною я впорався в такий же спосіб. Зараз у великому ящику утворився отвір, цілком достатній, щоб дослідити його вміст. Тверду й гладеньку поверхню якогось предмета закривали аркуші паперу. Витягнувши їх, я оголив поверхню і провів по ній пальцями. Це було дерево, але так відполіроване, що воно скидалося на скло. Судячи з цього, можна було подумати, що це поверхня стола з червоного дерева. Я й залишився б при такій помилковій думці, якби не постукав по дереву кісточками пальців і не почув уже знайомий мені лункий звук. Я постукав дужче, і у відповідь почувся довгий вібруючий музикальний звук, ніби десь далеко грала еолова арфа. Тепер я зрозумів, що великий предмет — це фортепіано. Колись я бачив такий інструмент. Він стояв у кутку нашої маленької вітальні, і моя мати частенько видобувала з нього чарівну музику. Отже, предмет з широкою відполірованою поверхнею, що перетнув мені шлях, не що інше, як фортепіано.  

Розділ LVIII
В ОБХІД ФОРТЕПІАНО


 

Відкриття засмутило мене. Фортепіано, безсумнівно, стане якщо не цілковитою, то серйозною перешкодою, на моєму шляху. Очевидно, воно велике, набагато більше того, що було у вітальні моєї матері. Воно стояло на боці, кришкою до мене. З резонансу, що відповідав на мої удари, я визначив, що кришка виготовлена з суцільного червоного дерева завтовшки в дюйм або й більше, бо скільки не намагався, я так і не знайшов на ній жодної щілини. Отже, щоб пробитись крізь таку кришку, необхідно було просто прорізувати отвір. З таким інструментом, як у мене, важко було б прорізати потрібної величини діру, навіть в м'яких ялинових дошках, а тут передо мною міцне червоне дерево, до того ще відполіроване й вкрите лаком. Нічого й думати. Але якщо навіть мені пощастить проробити отвір в кришці фортепіано — страшенно виснажлива, однак посильна праця, — що тоді? Адже доведеться витягати весь його внутрішній механізм, а який він, я не знав. Я пригадав тільки, що всередині фортепіано безліч пластинок з білої та чорної слонової кістки, велика кількість металевих струн та різні планки, що перетинають внутрішню частину вздовж і впоперек, тому важко буде усе це розібрати й вийняти. А далі знову стіна з червоного дерева і дошки ящика, крізь які доведеться різати отвір, щоб вилізти з протилежного боку. Але були ще й інші трудноті. Навіть коли мені вдасться розібрати й витягти механізм фортепіано, то чи вистачить місця всередині інструмента, щоб можна було пробити його протилежну стінку, дошки ящика й прокласти хід далі? Щодо цього у мене виникали деякі сумніви, вірніше, я був певен, що просто не зумію цього зробити. Правда, я міг би просуватися вгору, якби спорожнив корпус фортепіано, та чи вистачить у мене для цього сил? Я боявся, що все одно не звільню корпусу від того, що в ньому є. Всі ці ускладнення дуже засмутили мене. Що більше я думав про них, то менше був схильний братися за діло. Зваживши усі «за» і «проти», я відмовився від цього шляху. Замість того, щоб пробиватися крізь фортепіано, я вирішив обминути його. Я засмутився, що довелось прийняти таке рішення, — адже я витратив півдня, поки впорався з ящиком, що служив за обшивку фортепіано. І все це дарма. Однак сльозами лиху не зарадиш. В мене не було часу марно шкодувати. І, наче генерал, військо якого має штурмувати фортецю, я почав нову розвідку, щоб знайти кращий шлях й «оточити ворога з боків». Мені чомусь здалося, що надо мною лежить тюк з полотном, і я не мав бажання вибирати цей напрямок. Залишалося тільки спробувати праворуч або ліворуч. Я усвідомлював, що жоден з цих напрямків нічого мені не дасть, бо й на дюйм не наблизить до мети, і я все одно залишатимусь у «другому ярусі». Кепська справа! Знову марне витрачання часу й праці! Але ж я так боявся страшного полотна! Проте я все ж таки був тепер в трохи кращому становищі. Вибивши бокову стінку ящика з-під сукна, я виявив, як уже казав, вільний простір між ним і фортепіано завширшки в кілька дюймів. Засунувши туди руки аж по лікті, я обмацав сусідні вантажі. З кожного боку лежало по ящику. Обидва, наскільки я міг судити, були схожі на той, в якому я сидів — отже, це ящики з-під сукна. От і добре! Я так навчився розбивати й випорожняти подібну тару, що вважав це справжнісінькою дрібницею і не мав би нічого проти, якби весь вантаж складався виключно з сукна, що так уславило Західну Англію. Обмацуючи дошки сусідніх ящиків, я здогадався перевірити й те, наскільки тюк з полотном сягає на край мого ящика. На мій подив, він не випинався зовсім! Кажу «на подив», бо я звик до того, що тюки з полотном були таких же розмірів, як і ящики з сукном. В цьому місці борт дуже круто вгинався всередину, і тому кінець тюка мав неодмінно стирчати з протилежного боку. Але він не стирчав й на дюйм! «Виходить, — думав я, — цей тюк менший за попередні». Я вирішив дослідити тюк детальніше і за допомогою пальців і ножа з задоволенням виявив, що це зовсім не тюк, а дерев'яний ящик, увесь обтягнутий чимось м'яким і схожим на повсть. Ага, так ось що ввело мене в оману! Отже, знову виникла можливість рухатися вгору, бо зовсім легко було здерти повстяну упаковку і вчинити з цим ящиком так само, як і з іншими. Звичайно, я одразу ж відкинув думку про обхідні шляхи з правого чи лівого боку і вирішив просуватися вгору. Не буду розповідати, як я пробився до ящика, обгорнутого повстю. Досить сказати, що спочатку я перерізав і зірвав одну з дощок в кришці ящика, в якому сидів сам. Порожній простір між ним і вигином борта давав змогу вільніше діяти ножем. Упоравшись з однією дошкою, я без особливого напруження розправився й з другою. І ось надо мною вкрите повстю дно верхнього ящика. Розрізавши і здерши її, я відчув під пальцями звичайні ялинові дошки. Короткий відпочинок, і я знову за роботою. Оскільки ящик лежав на відстані близько десяти дюймів від шпангоутів корабля, то один кран його був майже поряд зі мною. Провівши по ньому рукою, я намацав головки цвяхів. Їх було небагато і, здавалось, що позабивані вони неміцно. До того ж я помітив, що на ящику немає залізних скріп. Я дуже зрадів, бо сподівався, що мені, мабуть, вдасться підважити одну з дощок і уникнути в такий спосіб довгої і виснажливої праці. Тієї ж хвилини мені здалося, що доля, нарешті, посміхнулась мені, і я привітав себе з такою удачею. Та леле! Виявилось, що саме ця обставина спричинилась до найбільшого нещастя, і я знову опинився в безодні страшного горя. Вистачить кількох слів, щоб пояснити, що трапилось. Я підсунув лезо ножа під дошку, щоб дізнатись, чи міцно вона тримається. Я зовсім не мав наміру підважувати її в такий спосіб, я лише хотів побачити, чи можна буде її одірвати, а потім підшукати важіль. На своє лихо, я надто сильно натиснув на сталеве лезо — короткий сухий звук приголомшив мене дужче за постріл… ніж зламався!  

Розділ LIX
ЗЛАМАНЕ ЛЕЗО


 

Так, лезо зламалось і залишилося стирчати між дощок. Колодочку я тримав у руках. Обмацавши її, я переконався, що лезо відломилось по самісіньку пружину, так, що в колодочці не зосталось і десятої частини дюйма. Неможливо описати, якого смутку завдала мені ця прикра подія. Адже це було найбільше нещастя: що я робитиму без ножа? Без нього, можна сказати, я був «обеззброєний і безпорадний». Я не міг далі прокладати собі ходу. Іншими словами, я мусив відмовитися від планів просуватися вперед і віддатися на милость своїй лихій долі, яка знов, зазирнула мені в очі. Щось жахливе діялось зі мною. Несподіване горе приголомшило мене. Всього хвилину тому я був сповнений віри, що успішно дістануся до верху. Непередбачене нещастя знищило все і знову кинуло мене в похмуру безодню відчаю. Я довго вагався, не знаючи, що робити далі. Продовжувати роботу я не міг, бо не мав чим. Я розгубився і кілька разів несвідомо провів великим пальцем по колодочці, поки не намацав короткого оцупочка зламаного леза, вірніше, не леза, а його шийку, бо самого леза більше не було. Виходило в мене це мимоволі, ніби я хотів упевнитись в тому, що ніж справді-таки зламався. Нещастя сталося так несподівано, що я не міг повірити в його реальність. Вкрай приголомшений, я на кілька хвилин цілком розгубився. Коли перший відчай минув, до мене поступово повернулося самовладання. Впевнившись, нарешті, в реальності сумної події, я почав розмірковувати, чи не можна користуватись і зламаним ножем. На думку спливли слова великого поета, які я чув ще в школі: «Вже краще битись зламаною зброєю, ніж голими руками». Тепер я застосував цей мудрий вислів до себе і вирішив уважніше дослідити лезо, яке все ще стирчало поміж дощок, Я витяг лезо і провів по ньому пальцем. Воно було зовсім ціле. Та леле! Що робити з ним, коли воно без колодочки? Тримаючи його за тупий бік, я спробував різати і з задоволенням помітив, що це мені вдається, хоч і з великими труднощами. На щастя, лезо виявилось досить довгим. Коли обмотати зламаний кінець ганчіркою, ним ще можна буде різати, правда, страшенно повільно. Не могло бути й мови про те, щоб знову вставити лезо в колодочку. Щоправда, спочатку я спробував це зробити, але швидко побачив, що тут є перешкода, якої мені не подолати: було неможливо витягти пружину. Якби пощастило її витягти, тоді лезо ще можна було б припасувати до колодочки. Я легко встромив би його в щілину між щічками колодочки і туго обмотав би його мотузками, яких у мене хоч греблю гати. Але я не мав чим витягти заклепку і нічого не міг вдіяти з пружиною. Отже, колодочка потрібна мені тепер не більше, ніж звичайний шматок дерева, навіть менше, бо саме тієї миті у мене сяйнула думка, що кусок простого дерева більше знадобився б. З нього можна було б виготовити колодочку для леза і потроху різати. Ця думка підбадьорила мене і змусила наполегливіше шукати способу, як приробити до відламаного леза нову колодочку. Необхідність підігріла мою винахідливість. Незабаром я збагнув, що треба робити, і одразу взявся до діла. А приблизно через годину я тримав уже в руках ножа з готовою колодочкою. Вона, звичайно, була грубою, але могла служити не гірше, ніж стара. До мене знову повернулась надія і впевненість у своїх силах. Колодочку я змайстрував із куска товстої дошки, обстругавши його до відповідних розмірів і форми. Усе це я зробив лезом: для такої легкої роботи воно цілком годилося. Потім мені вдалося розколоти деревинку дюймів на два й вставити в щілину кінчик леза. Я збирався туго обмотати деревинку мотузкою, але одразу зрозумів, що нічого цим не досягну. Під час роботи мотузок розтягнеться, лезо почне хитатись, переріже його й випаде, Воно може навіть закотитися за ящики. Такий випадок був би фатальним для всіх моїх планів. Ні, рискувати не слід. Що б його таке знайти й закріпити лезо надійніше? Якби я мав ярдів зо два дроту, оце було б те, що треба. Але де ж його взяти? Що?.. Де взяти? А фортепіано! А струни! Хіба це не дріт? Знову фортепіано привернуло мою увагу, і якби я зміг тієї ж миті залізти в нього, я неодмінно позбавив би його однієї з струн. Та як до них добратися? Зразу про цю обставину я не подумав. Звичайно, з таким ножем, який я зараз тримав у руці, пробитись крізь стінку фортепіано неможливо. Я мусив відмовитися від цієї ідеї. Але тієї ж хвилини я згадав про іншу річ — про залізні скріпи від ящиків. Їх у мене було скільки завгодно. Цілком годиться! Вони служитимуть не гірше за дріт. Ці гнучкі тонкі смужки заліза, намотані навколо деревинки й частини леза, чудово триматимуть його на місці і не дадуть йому хитатись. Поверх усього я намотаю ще й мотузку, щоб стягнути металеве кріплення й не дати йому ослабнути. Отже, в мене буде зовсім непогана колодочка. Сказано — зроблено. Я одразу знайшов смужку тонкого заліза, туго намотав її навколо деревинки та частини леза і, закріпивши зверху мотузком, мав готового ножа. Звісно, лезо покоротшало, однак мало достатню довжину, щоб прорізати будь-яку дошку, що трапиться на моєму шляху. Настрій покращав. В цей день я працював щонайменше годин з двадцять, зовсім обезсилівши, і мені давно уже слід було б відпочити. Та після того, як зламався ніж, про відпочинок я й не думав. Хіба можна було б заснути? Горе все одно не дало б мені стулити очей. Проте новий ніж повернув мені впевненість у майбутньому, і я більше не опирався бажанню відпочити. Цього наполегливо вимагали душа й тіло. Не варт, мабуть, додавати, що голод примусив мене звернутись до своїх жалюгідних харчових запасів. Ви, може, здивуєтеся, — мені самому зараз дивно, — але я не відчував огиди до такої їжі. Навпаки, я з'їв свою «вечерю з пацюків» з такою насолодою, з якою зараз їм найсмачніші страви.  

Розділ LХ
ТРИКУТНА КОМІРКА


 

Ніч, або точніше години відпочинку, я провів у своїй старій схованці за бочкою з водою. Я вже не знав, та, власне, й не цікавився, коли був день, а коли ніч. Цього разу я добре виспався і, прокинувшись, почував себе бадьорим і дужим. Безперечно, до цього спричинялась і моя нова їжа. Хоч якою огидною вона здавалась, однак принесла користь голодному шлунку. Я поснідав одразу, як тільки прокинувся, і вирушив своєю «галереєю» до порожнього ящика, де пробув напередодні трохи не цілу добу. Діставшись до місця, я з сумом відзначив, як мало встиг зробити за попередні двадцять годин. Але якась незрозуміла надія шептала мені, що на цей раз я досягну більшого. Я вирішив продовжувати роботу, яку довелось припинити, коли зламався ніж. Ще до нещастя з ножем я помітив, що дошки прибиті недосить міцно. Їх можна було легко відірвати, підваживши звичайною палицею. Однак проста обережність, особливо тепер, не дозволяла мені рискнути ножем. Зараз, як ніколи, я по-справжньому оцінив цю дорогоцінну зброю. Я чудово усвідомлював, що від неї залежить моє життя. «От якби був кусок міцної деревини», — подумав я і раптом пригадав, що він у мене є. Адже з днища бочки з-під бренді я вибив кілька дубових клепок. Може, вони підійдуть? З такою думкою я поспішив у свій закапелок. Я знайшов те, що шукав, під купою сукна, Обмацавши кілька дощечок, я вибрав, як мені здалось, таку, що годилася для моєї роботи. Потім повернувся до ящика і застругав дощечку клином. Вийшло щось схоже на маленький лом. Підсунувши його під дошки ящика й забивши якомога глибше, я натиснув на протилежний край і з задоволенням почув, як зарипіли цвяхи. Не роздумуючи, я схопив дошку рукою, шарпонув до себе, і вона відлетіла. Відірвати сусідню дошку було ще легше. Тепер в ящику утворився досить великий отвір, щоб витягти з нього все, що там було. В ящику містились довгасті речі, що скидалися формою на сувої сукна або полотна, однак не такі важкі й тверді. Більше того, вони легко виймались, навіть не треба було зривати обгорток. Мене зовсім не зацікавили ці пакунки, бо я знав напевно, що там немає нічого їстівного. Можливо, я й досі не знав би, що в них, якби не розірвався один пакунок, коли я його витягав. Провівши по ньому пальцями, я намацав м'яку, еластичну й шовковисту тканину і догадався, що то чудовий оксамит. Я швидко вийняв з ящика всі пакунки, старанно поскладав їх у найбільш зручному місці позаду себе і з радісним почуттям піднявся в порожній ящик. Ще одним ярусом ближче до волі! На цей великий крок вперед до своєї мети я витратив менш ніж дві години. Такий успіх обіцяв чудові перспективи. День почався якнайкраще, і коли вже доля зглянулася на мене, я вирішив не втрачати марно жодної хвилини цінного часу. Спустившись униз та досхочу напившись води, я повернувся до колишнього сховища оксамиту й продовжив свої дослідження. Цей ящик, як і попередній, з-під сукна, теж прилягав рогом до фортепіано. Вибити дошки з цього краю було неважко, і я, не гаючись, почав вибивати підборами вже знайомий дроб. Цього разу справа посувалася значно повільніше. Ящик з-під оксамиту був меншим за попередній, і це не дозволяло бити по дошках з повною силою. Але кінець кінцем я домігся свого: дошки повилітали одна за одною і провалилися між вантажі. Ставши навколішки, я провів рукою по сусідній стінці. Я сподівався, вірніше боявся, що кришка від ящика з фортепіано замуровує пробитий отвір суцільною стіною, бо руки мої одразу натрапили на величезний ящик. Але я ледве стримав вигук радості, переконавшись, що ця стіна закриває тільки половину отвору. Радість ще посилилась, коли, обмацавши край ящика з фортепіано, я. виявив за ним порожнечу., якої цілком вистачило б ще для одного ящика з оксамитом! Це була досить-таки приємна несподіванка, і я зразу ж оцінив її. Для мене був готовий новий шлях вгору. Я простяг руку, обмацуючи, що робиться над ящиком. Нова радість! Порожнеча простягалася дюймів на десять вгору, аж до самої верхівки ящика з фортепіано. Те ж саме й унизу, біля моїх колін. Там утворився гострий кут, бо, як я вже казав, ця невеличка комірка була не чотирикутною, а мала форму трикутника з вершиною вниз. Це пояснювалося своєрідною формою фортепіано, що нагадувало великий паралелепіпед, у якого зрізали один кут. Фортепіано стояло на ширшому боці, і вільний простір утворився на місці четвертого кута. Очевидно, трикутна форма цього заглиблення виявилася незручною для вантажу, і тому сюди нічого не поклали. «Тим краще для мене», — подумав я і простягнув руки вперед, щоб ознайомитися з ним детальніше!  

Розділ LХІ
ЯЩИК З ДАМСЬКИМИ КАПЕЛЮШКАМИ


 

Я швидко помітив, що з другого боку комірки стоїть чималий ящик і праворуч — ще один такий самий. Зліва, вгору по діагоналі, тягнувся край ящика з фортепіано завширшки близько двадцяти дюймів або двох футів. Але тепер я майже не звертав уваги на бокові вантажі. Я цікавився стелею маленької комірчини. Адже якщо буде можливо, я прокладатиму далі свій тунель саме вгору. По горизонталі я вже й так просунувся досить далеко, тому що порожня камера дала мені перш за все можливість просунутись саме в цьому напрямку на ширину ящика з фортепіано — мало не на два фути. До того ж я піднявся ще й упру. Я не мав бажання рухатись ні вперед, ні ліворуч або праворуч, хіба що на шляху виникне яка-небудь перешкода. «Все вище й вище». Ось до чого я прагнув. Ще два або три яруси, а може, й менше, і, — якщо не буде ніяких перешкод, — я вирвуся з полону! Серце моє радісно билось, коли я думав про це. Хвилюючись, я простягнув руку до стелі порожньої комірки. Пальці мої затремтіли, коли наштовхнулись на знайому ряднину, і я мимоволі відсахнувся від неї. О боже! Знову цей проклятий матеріал — тюк з полотном. Однак я не був певен цього. Я пригадав, що одного разу вже помилився. Треба перевірити. Я постукав кулаком по нижній частині тюка. О! Звук приємний. Тоді це не полотно, а ящик, обшитий, як деякі інші, грубою дешевою рядниною. Однак це й не ящик з сукном, бо ті, коли постукати, відповідали глухим звуком, а цей озвався лунко, наче був порожній. Щось дивне і незрозуміле. Він не міг бути порожнім, інакше навіщо він тут? А якщо він не порожній, то що в ньому? Я потарабанив по ньому колодочкою ножа — знову той же лункий звук! «Гаразд, — подумав я, — коли він справді порожній, то тим краще, а коли ні, то в ньому має бути щось легке, з чим неважко впоратися. Чудово!» Я вирішив не гаяти даремно часу на всякі здогадки, а швидше ознайомитися з крамом у новому ящику. Я вмить зірвав ряднину, що закривала дно ящика. Стояти мені було незручно. Трикутна порожнина різко звужувалась донизу, і мені важко було триматися на ногах. Але я швидко зарадив цьому лихові, заповнивши нижню частину трикутної комірки клаптями сукна й сувоями оксамиту, що лежали під руками. Працювати стало набагато зручніше. Не варт, мабуть, докладно описувати, як я пробивався крізь дно. Так само, як і раніше. Все йшло успішно. Довелося перерізати одну з дощок упоперек — мій ніж з новою колодочкою діяв чудово. Потім я виламав половинки. Я неабияк здивувався, коли всунув руки в ящик і познайомився з крамом, що лежав у ньому. Не зразу я здогадався, що там таке. Тільки витягнувши одну з речей і провівши по ній пальцями, я, нарешті, зрозумів, що це капелюшки, оздоблені тонким мереживом, перами, квітами та стрічками. Якби я краще знав тоді, як одягаються перуанці, я, певно, ще більше здивувався б, знайшовши такі незвичайні речі серед імпортованих в цю країну товарів. Хіба побачиш такого капелюшка на гарненькій голівці перуанської дами? Але про все це я не мав ні найменшого уявлення, а тому тільки здивувався, чого такий чудернацький предмет входить до складу вантажів великого корабля. Згодом мені пояснили, в чому справа: в більшості південно-американських міст живуть англійки й француженки — жінки та сестри англійських і французьких торговців та різних офіційних представників, що оселились там. І, незважаючи на велику відстань, що відділяє їх від батьківщини, вони вперто дотримуються мод Лондона та Парижа, хоч з цього безглуздого вбрання сміються їхні милі сестрички з Латинської Америки. Ось для кого призначався ящик з капелюшками. Мені шкода, але я мушу додати, що в той сезон їх сподівання виявились марними. Капелюшки не дійшли до них, а якщо й дійшли, то, мабуть, в такому стані, що вже нездатні були служити будь-якою прикрасою. Моя рука була немилосердною. Забравшись у ящик, я без жалю м'яв ці прекрасні «цяцьки», поки не запхнув їх якнайдалі, здавивши так, що вони стали займати десяту частину того простору, який займали в ящику. Безперечно, згодом на мою голову впало чимало прокльонів. Єдине, що я міг заперечити — це сказати щиру правду про те, що я рятував своє життя і зовсім не думав про капелюшки. Чи простили мені це в тих домах, де чекали прибуття капелюшків? А втім, я ніколи не узнав, що казали модниці. Додам тільки, що потім, заспокоюючи власне сумління і задовольняючи заокеанського торговця модними товарами, я сплатив усі збитки.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка