Томас Майн Рід



Сторінка11/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.04 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розділ XLV
ЗНОВ УКУС



 

Стараючись менше користуватись ножем, я спочатку намагався відірвати дошку руками. Переконавшись, що не можу зрушити її з місця, я ліг на спину і спробував виламати ногами. Для цього я навіть надів свої старі черевики, але як я не мучився, нічого не вийшло! Дошка була дуже міцно прибита цвяхами і, як потім з'ясувалось, ще стягнута залізними скріпами, які витримали б і значно більші зусилля, ніж мої. Тоді я почав орудувати ножем. Я вирішив перерізати упоперек одну з дощок, ближче до краю, і потім відірвати її руками. Дерево було не дуже тверде — звичайна ялина, і я зміг би досить легко перерізати дошку ножем, якби мав більше місця і якби ящик стояв просто передо мною. Але я змушений був працювати зігнувшись, що дуже уповільнювало мою працю та й стомлювало. До того ж рука моя все ще боліла від укусу пацюка, ранка ніяк не затягалась. Усе те лихо, що впало на мою голову, хвилювало мене, і, мабуть, через це палець не гоївся. На жаль, поранена була права рука, а лівою я не міг різати ножем. Часом я пробував працювати й лівою, щоб права відпочила, та нічого не виходило. Ось чому я витратив кілька годин, щоб перерізати дошку в дев'ять дюймів завширшки і в дюйм товщиною. Нарешті я справився. Лігши на спину і натискуючи на дошку каблуками, я з задоволенням відчув, що вона хитається. Однак щось позаду ящика заважало — чи то інший ящик, чи бочка. Це я міг передбачити. Проміжок був не більший за два-три дюйми, і тому довелося дошку смикати, крутити на всі боки, знову смикати й крутити, поки вона не зірвалась з залізних скріп. Як тільки утворилась щілинка, я миттю просунув туди руку і виявив, що позаду теж ящик, але, на жаль! — точнісінько такий, як оцей. На дотик — таке ж саме дерево. А моє чуття, до речі, останнім часом стало на диво гострим. Я обмацав ящик, наскільки міг дістати рукою. Той же розмір, ті ж самі грубі нестругані дошки — точнісінько такі, як та, що я оце перерізав, навіть так само скріплені залізом. Не лишалось сумніву, що це точна копія першого ящика. Це відкриття ще більше засмутило мене. Але хоч я і був певен у правильності своєї думки, проте вважав доцільним переконатись остаточно і почав витягати дошки так, як робив з першим ящиком, а саме: перерізав дошку з одного кінця, зривав з місця, а потім витягав. Робота з другим ящиком потребувала ще більше зусиль, ніж з першим, бо до нього значно важче було дістатись. До того ж, щоб взятись до другого ящика, довелося прорізати широкий отвір в першому. Невесело працював я над другим ящиком, — робота була безнадійна. Звичайно, я міг би припинити її, бо кожного разу, коли лезо проходило всередину, воно вгрузало в щось м'яке, і по самому дотику сталі до чогось м'якого можна було догадатись, що це тканина. Я міг би кинути роботу, але якась підсвідома цікавість примушувала мене продовжувати — та цікавість, що не дає нам заспокоїтися, доки чогось не доведено до кінця. Отже, я машинально різав і рубав ножем, поки не виконав свого завдання. Наслідок був той, якого я й чекав, — в ящику лежало сукно! Ніж вислизнув у мене з рук і, виснажений роботою, пригнічений горем, я зомлів і впав. Кілька хвилин я пролежав у такому стані. До пам'яті мене повернув гострий біль у пучці середнього пальця. Раптовий, пекучий біль, ніби хтось вколов мене голкою або різонув лезом ножа! Я рвучко схопився, гадаючи, що якось випадково наштрикнувся на ніж, бо пам'ятав, що кинув його з розкритим лезом десь тут, біля себе. Але за секунду чи дві я зрозумів, що причина болю не він. Рану завдала не холодна сталь, а отруйні зуби живої істоти. Мене вкусив пацюк! Уся млявість і байдужість враз змінилась нестерпним жахом. Більш ніж будь-коли раніше, я впевнився, що мені загрожує смертельна небезпека від цих огидних тварин. Адже це була перша спроба напасти на мене без приводу з мого боку. Хоч досі мої різкі рухи та голосні крики розганяли пацюків, я все-таки був більш ніж переконаний, що згодом вони посмілішають і не звертатимуть уваги на цю слабку оборону. Я дуже часто лякав їх, однак вони ще ні разу не відчули, що я можу їх покарати. Зрозуміло, що не можна було лягати спати і тим самим приректи себе на цілковиту беззахисність від ворогів. Хоч надії мої на порятунок зменшились, бо я, напевно, помру голодною смертю, однак краще вмерти з голоду, ніж бути пошматованим цими потворами. Сама думка про таку долю сповнювала мене непомірним жахом і разом з тим змушувала зібрати всі сили для порятунку від такої страшної загибелі. Я вкрай стомився і потребував відпочинку. Порожній ящик був досить великим. Я міг лягти в ньому на повний зріст і заснути. Але я вирішив, що набагато легше захищатись від навали пацюків в моїй старій комірчині, і, взявши ножа й торбинку з кришками, поліз знову за бочку. Комірчина набагато зменшилась, бо була завалена витягнутим з ящика сукном. В ній тільки залишилось місця для мене і моєї торбинки. Це було просто кубло. Сувої сукна, звалені біля бочки, надійно захищали мене з одного боку, і лишалось тільки закупорити другий кінець, як раніше. Я так і зробив. Потім, повечерявши своїм вбогим раціоном і напившись удосталь води, я нарешті дав відпочинок душі й тілу.  

Розділ ХLVI
ТЮК ПОЛОТНА


 

Мій сон не був ні солодким, ні міцним. До всіх нещасть додалися ще й муки від жари, — ще нестерпнішої, ніж раніше, бо отвори тепер були законопачені. Ні найменший свіжий подих не досягав тепер до моєї тюрми, і я сидів, немов у розжареній печі. Але все ж я трохи поспав і змушений був цим вдовольнитись. Прокинувшись, я взявся за їжу, за так званий «сніданок». Це був найлегший з усіх «сніданків». Він не заслуговував навіть на таку назву. Але води я знову випив багато, щоб вгамувати спрагу. Мене трусила лихоманка і страшенно боліла голова. Проте це не перешкодило мені взятися за роботу. Якщо в двох ящиках лежало сукно, то це не означало, що в інших теж воно. Я вирішив продовжувати пошуки в новому напрямку, тобто пробити тунель не через бічну, а через задню стінку ящика, що веде не до борту корабля, а в глиб трюму, де можуть відкритися нові можливості. Захопивши з собою торбинку з крихтами, я взявся до роботи з новою надією, і після тривалої, наполегливої праці — особливо тяжкої через поранений палець і зігнуту позу — мені пощастило виламати одну з дощок задньої стінки. За-нею було щось м'яке, і це вселило в мене надію. Принаймні — це вже не сукно, але що саме, я не міг визначити, поки не відірвав дошку зовсім. Потім, обережно просунувши руку в отвір, я тремтячими пальцями почав обмацувати невідомий мені предмет. На дотик я встановив, що це груба ряднина, яка правила за упаковку. Але що ж там усередині? Я не міг дізнатись про це, поки не взяв ножа і не розрізав ряднину. На превеликий жаль, у ящику лежало полотно. Це був тюк доброго полотна, скатаного в сувої, як і сукно, але так спресованого, що й напруживши усі свої сили, я не зміг витягти жодного сувою. Це відкриття засмутило мене ще більше. Краще вже сукно, його я зміг би якось витягти і прокласти собі дорогу далі, а з полотном, незважаючи на всі спроби, я нічого не міг вдіяти. Алмазна стіна, мабуть, не чинила б такого опору лезу мого ножа, як це полотно. Щоб прорізати його, треба не менше тижня. У мене не вистачить харчів, щоб дожити до того часу, коли проб'юсь через цей тюк і доберусь до протилежної стійки. Нічого було й думати. Нездійсненність такого наміру була настільки явною, що я зразу ж відмовився від нього. Якийсь час я нічого не робив, обдумуючи, до чого ж вдатися. Однак недовго. Надто вже дорогий час, щоб марно витрачати його. Врятувати мене могла тільки активна діяльність, і я гаряче знову взявся за діло. Мій новий план був простим — спорожнити другий ящик, прорізатись крізь його задню стінку і побачити, що лежить за ним. Оскільки отвір я вже прорубав, то перш за все треба було витягти звідти сукно. Щоб не мучитись, розширюючи прохід у ящику, я вдався до того ж способу, що й раніше, тобто розрізав зав'язки і, розмотуючи сувій, витягав його ярд за ярдом. «Так значно легше», — думав я, не підозріваючи, що це викличе нові труднощі. Я досить швидко просувався вперед і вже встиг звільнити місце для роботи всередині ящика, коли раптом мені довелось зупинитись, бо позаду не стало місця для матерії. Весь простір позад мене — моя комірка, ящик з-під галет і ящик з-під сукна — був забитий мануфактурою, яку я витягав, просуваючись уперед. Не лишилось жодного вільного місця, куди б можна було покласти хоч один сувій! Це відкриття не зразу налякало мене, бо я спочатку не уявляв, які це може мати наслідки. Але, добре подумавши, побачив, що передо мною постала складна проблема. Ясно, що я не зможу продовжувати роботу, поки не звільню свої «тили», які так необачно завалив. Але як це зробити? Я ж не можу ні спалити полотно, ні знищити його якимсь іншим способом, не можу й зменшити його в об'ємі, бо й так уже утрамбував, як міг. Що ж мені робити, щоб позбутись його? Тільки зараз я збагнув, як нерозважливо було розмотувати сувої. Це ж призвело до збільшення об'єму матерії. Розмотаний матеріал, навіть просто витягнені сувої вимагали більшого простору, ніж спаковані. Скласти полотно назад неможливо. Воно розкидане в безладді, і немає місця, щоб ската ти знову. Не можна навіть поворухнутись. Але якби в мене й було досить місця, я однаково не зміг би скатати полотно до попереднього об'єму, бо воно хоч і еластичне, але грубе, і для цього потрібен був гвинтовий прес. Я зовсім розгубився, коли осягнув усю складність свого становища, — більше того — мало не впав у розпач. Але ні! Відчай не зміг зламати моєї волі. Звільнивши місце для одного-двох сувоїв, я зможу прорізати отвір у протилежній стінці ящика. Ще є надія. Якщо ж і там виявиться ящик з сукном або сувої полотна, то я матиму доволі часу віддатись розпачливим думкам. Важко вирвати надію з серця людини. Глибоке коріння пустила вона і в мою душу. Поки є життя — є й надія. Тепер ця стара істина підтверджувалась. Я подвоїв свої зусилля. Згодом мені вдалось витягти ще два сувої, і я зміг залізти всередину вже майже порожнього ящика і знову пустити в хід ножа. Цим разом мені довелось різати дошку навпіл, бо складені по обидва боки сувої не давали змоги добратись до її краю. Завдяки цьому я, скінчивши роботу, зміг вибити обидві частини дошки і проробити отвір, в який можна було просунути руку. Мене знову чекало розчарування. Це був ще один тюк полотна! Змучений і пригнічений, я, мабуть, впав би, якби мав куди впасти. Але я працював лежачи і тому лишився, як був, розбитий тілом і душею.  

Розділ XLVII
EXCELSIOR
[24]


 

Минуло багато часу, перш ніж до мене повернулися сили і я зміг встати. Якби не почуття голоду, я довго ще був би в стані цілковитого заціпеніння, але природа наполегливо вимагала свого. Звичайно, я міг би з'їсти свої крихти й там, де лежав, та спрага змусила мене повернутися на старе місце. Мені було однаково, де спати, тому що я міг відгородитися од пацюків у будь-якому з двох ящиків, але краще було знаходитися поблизу бочки з водою. Ось чому я піддав перевагу старому місцю. Повернутися туди виявилось нелегкою справою. Мені довелося підняти й покласти позад себе багато сувоїв тканин. Класти їх слід було обережно, тому що інакше в старій схованці не залишилось би місця. Однак мені пощастило здійснити цей намір, і, попоївши та вгамувавши гарячкову спрагу, я ліг на купу тканин і вмить заснув, але спочатку вжив звичайних заходів, щоб пацюки не вдерлися до мене і не перебивали мій сон. Ранком — вірніше тоді, коли прокинувся, я знову попоїв і напився води. Я не знав, чи це ранок, чи ні, бо два рази забував завести годинника, і тому вже не відрізняв дня від ночі. Спав я теж нерегулярно, отже й це не могло допомогти мені визначити час. Те, що я з'їв, не вгамувало мого голоду. Щоб наїстись по-справжньому, мені б невистачило всього мого запасу. Я ледве утримався від бажання знищити його весь. Потрібно було зібрати всю силу волі. Тільки думка про те, що це був би мій останній сніданок, допомогла мені. Моя розсудливість пояснювалась просто страхом перед голодною смертю. Поснідавши якомога ощадливіше і наповнивши шлунок водою замість їжі, я взявся знову до роботи і почав прокладати шлях всередину другого ящика, бо вирішив продовжувати пошуки, поки стане сил. А їх вже лишилось не так багато. Я знав, що виділених на кожний день харчів ледь вистачає на підтримку життя. Я відчував, як з кожним днем слабшаю. Ребра в мене повипинались, наче в скелета, і я насилу зрушував з місця важкі сувої матерії. Одним краєм, як я вже говорив, усі ящики виходили до борту корабля. Отже, не варто було прокладати тунель в цьому напрямку. Але того кінця другого ящика, що веде всередину трюму, я ще не чіпав. Тепер я взявся за нього. Нема потреби описувати усі подробиці цієї роботи. Вона, як дві краплі води, схожа на те, що я вже робив, і зайняла кілька годин. І знову — гірке розчарування. Знову сувій полотна! Далі в цьому напрямку я вже не міг просуватись. Не міг я просуватись і в будь-який інший бік! Мене оточували ящики з сукном і тюки полотна. Я не міг ані обминути їх, ані пробитись крізь них. Ці шляхи закриті. Ось до такого сумного висновку довелось прийти, і мене знову охопив безнадійний настрій. На щастя, тривало це недовго, бо зразу ж у голові зародилося безліч думок, що спонукали мене до дій. На допомогу прийшла пам'ять. Я пригадав, що колись читав книжку, в якій докладно описувалось, як хлопчик стійко бореться з труднощами, як він не впадає у розпач, як наполегливістю і сміливістю переборює всі перешкоди і здобуває перемогу. Я згадав також, що цей хлопчик обрав своїм девізом латинське слово «excelsior», яке означає «все вище», або «вгору». Згадуючи, як боровся хлопчик і як він перемагав труднощі, — а деякі з них були такі ж великі, як мої, — я зібрався з силами і вирішив зробити ще одну спробу. Гадаю, що саме це слово «excelsior» керувало мною — адже я діяв за його буквальним значенням. «Вгору», — думав я. Я мушу рухатися вгору. Чому це раніше не спадало мені на думку? І в цьому напрямку однакові шанси знайти харч, як і в іншому. Та в мене, власне, й вибору не лишалось, бо всі інші напрямки я спробував. Отже, я вирішив шукати вгорі. За хвилину я вже лежав на спині з ножем в руці. Я підмостив під себе кілька рулонів сукна, щоб зручніше було працювати і, намацавши одну з дощок кришки, почав різати її впоперек. Після значних зусиль дошка нарешті піддалась. Я потягнув її вниз. О боже! Невже всі мої надії марні? На жаль, це так! Груба, шорстка парусина, а під нею важка, холодна маса полотна — таким було моє нове нерадісне відкриття. Що ж, лишалась ще верхня кришка першого ящика з-під сукна і ящика з-під галет. Перш ніж спати, необхідно спробувати і ту, і другу. Спробувати ще раз. І от обидві кришки прорізані, і знову доля поглумилася надо мною. Над першим був ящик з сукном, а верх другого повністю закривав сувій полотна. — Боже милосердний, невже я загинув?! — тільки і зміг я вимовити і впав, вкрай знесилений.  

Розділ XLVIII
ПОТІК БРЕНДІ


 

Від утоми і перенапруження я спав міцно. Прокинувшись, я відчув, що сили мої збільшились. Як не дивно, але мені навіть на душі полегшало, і я вже не був у такому відчаї, як раніше. Здавалось, якась надприродна сила підтримує мене, — адже обставини зовсім не змінились на краще і в мене не виникло ні нових планів, ні нових надій. Було ясно, що я не проб'юсь далі крізь ящики з сукном та полотном, бо нікуди викидати матерію. Тому про це нічого й думати. Однак можна було пошукати ще в двох напрямках — просто перед собою і ліворуч, до борту корабля. Попереду шлях загородила бочка з водою, і, звичайно, я не міг пробиватися в цей бік. Це призвело б до втрати дорогоцінної води. На хвилину я подумав, що добре було б прорізати отвір вище рівня води в бочці, влізти в неї, а потім, зробивши діру в протилежній стінці, вибратись на другий бік. Я знав, що бочка зараз напівпорожня, бо останнім часом від спеки мене постійно мучила спрага, і я пив часто й досхочу. Але я боявся, що, зробивши цей отвір, позбудусь усієї води. Може налетіти, як уже не раз було, шторм, і корабель почне гойдатись, бочка перекинеться, і витече вся дорогоцінна волога, мій кращий друг, без якого я давно б уже загинув. Я подумав і вирішив не чіпати бочки. Лишалась ще одна можливість просунутись вперед — крізь бочку з бренді. Вона лежала днищем до мене і, як я вже казав, закривала вхід у мою комірчину зліва. Її кришка, а може, й дно, — не можу сказати, що саме, — прилягало якраз до дна бочки з водою. Але бочка з бренді була так щільно притиснута до борту корабля, що за нею навряд чи лишався ще якийсь простір. Через це майже половина її кришки ховалася за бочкою з водою, а друга половина становила стіну моєї комірчини. Саме в цій стінці я й вирішив зробити отвір, а потім, залізши всередину, пробити ще один і пролізти крізь бочку з бренді. Може, там я знайду харч і порятунок? Припущення це не мало ніяих реальних підстав, однак я молився за успіх. Прорізати тверде дубове дерево було набагато важче, ніж м'які ялинові дошки ящиків з сукном, і тому робота моя посувалась дуже й дуже повільно. Початок їй було покладено давно, ще тоді, коли я просвердлив дірочку ї встановив, що там бренді. А зараз я просто встромив лезо ножа в цю щілину і, щосили налягаючи на нього, перерізав дошку впоперек. Потім надів черевики, ліг на спину і почав дубасити по дошці підборами, немов механічним молотом. Це було дуже важко, бо дошка, з обох боків щільно здавлена сусідніми клепками, ніяк не піддавалась. Але я наполегливо продовжував бити по бочці і відчув, що дошка захиталась. Кілька сильних ударів довершили справу, і вона провалилась усередину. Тієї ж миті на мене ринув потік бренді. Воно не било цівкою, ні — це був справжній водоспад, який звалив мене, перш ніж я встиг випростатись. Я злякався, що втону в спирті — адже бренді затопив весь простір навколо мене. Від неминучої загибелі мене врятувало тільки те, що я встиг схопитися на ноги й притиснутися головою до бімса. Якби не це, я легко б захлинувся. Бренді й так залило мене з п'ят до голови, засліпивши і оглушивши. Я довго кашляв та чхав. Звичайно, мені було не до веселощів у той час, але чомусь на думку сплила дивна смерть герцога Кларенса, який забажав, щоб його втопили в бочці з мальвазією.[25] Ця незвичайна повінь зникла так же швидко, як і з'явилася. Внизу було досить місця, і за кілька секунд вина ніби й не було — воно збігло під дошки й змішалося з трюмною водою. Увесь мій одяг просякнув спиртом. Алкоголь випаровувався, і дихати було важко. Саме в той час ніс корабля високо знявся на хвилях, бочка перехилилась, і за якісь десять хвилин у ній не лишилось ні краплини. Далі чекати нічого. Для мого худого тіла не потрібен був великий отвір, щоб залізти в бочку. Дірки, що утворилась, цілком вистачало для мене. І тому, накашлявшись і начхавшись, я протиснувся всередину. Насамперед я намацав чіпка, гадаючи, що звідси найкраще починати різати клепку: готовий отвір значно полегшував роботу. Я досить легко знайшов його; на щастя, він був не вгорі, як я гадав, а збоку, на достатній висоті. Склавши ножа, я почав бити колодочкою по чіпку. Кількома ударами мені вдалося вибити його, і я заходився різати дошку. Незабаром я відчув, що сили мої дивовижно зросли. Щойно такий слабосилий, зараз я, здавалось, можу вибивати дошки, навіть не надрізаючи їх. Настрій поліпшився, я нібито розважався, а не працював, і зовсім не цікавився результатом своєї роботи. Пригадую, що я насвистував і навіть співав. Зовсім зникло відчуття смертельної небезпеки, і всі випробування, через які мені довелося пройти, здавались плодом хворобливої уяви — химерною фантазією, а може, й просто сном. Тут мені чомусь страшенно захотілося пити, і я почав борсатися в бочці, щоб якось вилізти і дістатись до води. Здається, я таки виліз, але, вбийте, — не скажу, чи пив я воду, чи ні. Власне, з тієї хвилини я взагалі нічого не пам'ятаю, бо раптом втратив свідомість.  

Розділ ХLIХ
НОВА НЕБЕЗПЕКА


 

Я був без пам'яті протягом кількох годин, і мене навіть не мучили, як бувало, уві сні кошмари. Однак коли я опритомнів, то в мене було таке відчуття, ніби я кинутий у безмежний простір і, неспроможний спинитися, швидко лечу вперед чи падаю з страшної височини. Це було надзвичайно неприємне почуття, і мною оволодів страх. На щастя, воно швидко минулось. Коли я спробував підвестись, муки мої зменшились і, нарешті, зовсім зникли. Натомість з'явились нудота і страшний біль у голові. Невже це морська хвороба? Ні. Я вже призвичаївся і не боявся качки. Навіть шторми я переносив легко, а зараз море було майже спокійне. Повівав свіжий, але не сильний вітерець, і корабель плавно йшов своїм курсом. Невже це несподіваний і жорстокий приступ лихоманки? А може, я знепритомнів від виснаження? Але ж, здається, ні. Мені вже доводилось пережити і те, і друге, але це щось нове, ні на що не схоже. Я зовсім розгубився і не знав, що думати про свою хворобу. Та незабаром думки прояснились, і мені все стало ясно — я був п'яним! Справді п'яним, хоч і не пив ні вина, ні віскі. Я відчував до них якусь огиду. Правда, тут повно бренді, — і я мало не втонув у ньому, власне, було повно, бо зараз усе пішло вниз і змішалося з трюмною водою, але я все-таки не пам'ятаю, щоб випив хоч краплину. Правда, в рот мені потрапило трохи бренді — ковток чи краплинка, коли мене залило потоком, однак від такої кількості не можна сп'яніти, якби це був навіть найміцніший напій. Неможливо! Я сп'янів не від цього. Але від чого ж тоді? Що зробило мене п'яним? В житті ніколи нічого подібного зі мною не траплялось, але я знав, що мав усі ознаки сп'яніння. Нарешті я здогадався. Це не бренді. Ні. Випари бренді — ось справжня причина, не інакше. Ще до того, як заліз в бочку, я помічав якісь зміни в своєму організмі, вже тоді без кінця чхав від цих випарів. Та це було ніщо в порівнянні з тими випарами, якими я надихався всередині бочки. Спочатку я не міг дихати, але поступово звик і навіть відчував у цьому якусь насолоду. Не дивно, що я зразу підбадьорився й повеселішав! Далі мені пригадалось, як спрага змусила мене вилізти, і я вибрався з бочки. Яке щастя, що я скорився цій потребі свого організму. Я сказав, що зовсім не знаю, чи втамував я тоді спрагу. Хоч убийте — не пам'ятаю, чи підходив я до бочки, чи цідив воду. Гадаю, що цього не було, тому що я неодмінно лишив би отвір відкритим і втратив би велику кількість води. Рівень її впав би нижче дірочки. Однак цього не сталося. Крім того, оглянувши кухоль, я побачив, що він зовсім сухий, — значить, я давненько не користувався ним. Виходить, я відчув спрагу вчасно. Коли б не вона, я, безперечно, залишився б у бочці, поки не втратив свідомості, і це могло згубити мене. Я не знаю, як саме, але кінець неодмінно був би фатальним. Адже я залишився б у бочці, отруєний алкоголем, бо як я протверезився б там? Навпаки, отруєння посилювалося б і стан мій гіршав, аж поки б я не вмер! Дивно! Простий випадок ще раз врятував мені життя. А може, це не випадковість, а якась невидима сила береже мене? Чи втамував я тоді спрагу, чи ні, не знаю. Але якщо й так, то тільки частково, бо зараз мені так хотілось пити, що, здавалось, я зможу випити усю бочку до дна. Я негайно схопив кухоль і, жадібно припавши губами до води, не міг відірватись, поки не випив мало не півгалона. Вода освіжила мене, мозок прояснився, ніби я його прополоскав. Повернувшись у нормальний стан, я почав обмірковувати ті небезпеки, що нависли надо мною. Перш за все я подумав про те, як продовжити роботу, що так несподівано припинилась. Але потім зрозумів, що це небезпечно. А що коли зі мною трапиться те ж саме, коли я знову знепритомнію і не знайду в собі сил вибратися з бочки? Може, треба працювати, поки не відчую, що п'янію, і тоді негайно вилізти геть. А якщо все буде не так, як гадаєш? Якщо сп'яніння захопить зненацька? Що тоді? Наскільки активно воно діяло першого разу і скільки часу я був у бочці — невідомо. Пам'ятаю лише, що сп'яніння підкралося до мене непомітно, солодко й ніжно оповило душу й тіло, накликавши чарівний сон, я втратив відчуття реальності і перестав думати про наслідки, забувши навіть про своє жахливе становище. А якщо все це повториться, тільки без однієї дрібнички — я не відчую спраги? Цілком імовірно, що саме так і буде. Що тоді? Я не знаходив відповіді на це запитання, але передчуття, що так може повторитись, дуже злякало мене, і я ніяк не наважувався залізти в бочку. Однак виходу не було. Я мушу або відважитись, або вмерти, не сходячи з місця. Якщо й справді мені судилося вмерти, то краще вже без мук. А я на досвіді переконався, що смерть від сп'яніння — легка. Ці міркування підбадьорили мене. Все одно в мене не було виходу, і я не мав змоги зробити щось інше. Тому довелося знову лізти в бочку.  
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка