Томас Майн Рід



Сторінка10/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.04 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розділ XXXIX
ВОРОЖА ЗГРАЯ


 

Я помилився, гадаючи, що остаточно позбувся небезпеки. Не проспав я й чверті години, як прокинувся, бо мені здалося, ніби щось пробігло по моїх грудях. Може, другий пацюк? В усякому разі, щось дуже схоже на нього. Кілька хвилин я лежав нерухомо й напружено прислухався. Однак нічого не було чути. Невже отаке мені приснилося? Ні! Тільки-но я подумав про це, як до мого слуху долинув тупіт маленьких лапок по м'якому сукну. Так. Звуки ставали дедалі виразнішими. Ще хвилина, — і я відчув ці лапки у себе на нозі. Рвучко підвівшись, я простягнув руку. Жах знову охопив мене — я доторкнувся до величезного пацюка, який тієї ж миті відскочив. Я чув, як він пролазить крізь щілину між бочками. Звичайно, це не той, якого я тільки що викинув! Хіба ж він кішка, щоб ожити після смерті. Мені ніколи не доводилось чути, щоб пацюки теж були такими живучими. Я був певен, що вбив пацюка. Коли я викидав його, пін уже охолов. Неможливо, щоб це був той самий. І хоч як це безглуздо, але я в напівсні все-таки вважав, що повернувся той самий пацюк, щоб помститись за себе. Однак, прокинувшись остаточно, я відкинув це припущення. Ні, не той самий, це зовсім інший пацюк. Певно, його подружка, варта свого приятеля, бо на дотик я одразу відчув, що пацюк за розмірами не менший забитого. Вона, мабуть, прийшла розшукувати дружка і помститись за його смерть. Але ж, пролазячи в ту саму дірку, вона повинна була зрозуміти, що сталося. Сну як і не було. Хіба міг я спати, коли поруч розгулювала бридка тварюка, явно бажаючи напасти на мене? Хоч я втомився, але не наважувався склепити очей і був певен, що пацюк швидко повернеться. Адже я не схопив його, а лише доторкнувся, не завдавши ніякої шкоди. Значить, він незабаром буде тут. Тому я примостився, як і раніш, з курткою в руках, біля самої щілини і, притуливши вухо до отвору, почав уважно вслухатись. За кілька хвилин ззовні виразно почувся писк, тупотіння лапок і ще якісь незнайомі мені звуки. Спочатку я подумав, що це якась дошка треться об порожній ящик, — бо така маленька істота не могла сама наробити стільки шуму. А шум не припинявся, хоч мені й здалося, що пацюк уже прошмигнув у комірчину. Але ж ні, за ящиками все ще щось шаруділо. Знову повз мене ніби пробіг пацюк, і я почув писк за ящиком. Мені ввижалось, що я не сам у комірчині, та я не наважувався заткнути щілину, боячись помилитись. Нарешті пронизливо пискнуло праворуч від мене, — безсумнівно, всередині приміщення. Я негайно заткнув курткою дірку. Тепер я почав шукати пацюка, як і перше, засунувши на всяк випадок руки в черевики. Я вжив ще один запобіжний захід, а саме: туго обв'язав обидві колоші навколо кісточок, щоб пацюк не міг туди залізти. Приготувавшись, я перейшов у наступ. Мені не дуже хотілося зустрічатись з пацюком, та однак я вирішив позбутися надокучливого сусіди і хоч трохи спокійно поспати. А це стане можливим тільки тоді, коли я вб'ю цього пацюка так само, як і його приятеля. Отже, я знову взявся за діло. Але який жах! Уявіть мій переляк, коли я виявив, що тут не один пацюк, а ціла зграя цих мерзенних тварюк! Не один, а щось з десяток! Їх тут аж кишіло, і я щоразу натикався на них. Вони гасали навколо мене, бігали по ногах, стрибали на руки з лютим виском, ніби погрожуючи мені! Правду кажучи, я страшенно налякався і мало не знепритомнів. Я вже не думав про те, щоб їх знищити. Я навіть до ладу не знав, що робив. Пам'ятаю тільки, що якось у мене вистачило розуму схопити куртку і висмикнути її з отвору. Потім я з криком почав розмахувати нею на всі боки і бити по підлозі навколо себе.  

Крики та різкі рухи мали бажаний наслідок. Я почув, що пацюки відступають до щілини. Згодом, не дуже сміливо обмацавши підлогу, я з радістю переконався, що вони справді повтікали.  

Розділ ХL
НОРВЕЗЬКИЙ ПАЦЮК

 

 



Уявіть собі мої почуття, коли я, страшенно переляканий навіть однією тварюкою, виявив, що ті, з якими я боровся, становили, мабуть, тільки частину всіх пацюків, бо, затуляючи отвір курткою, я чув писк і шарудіння за бочками. Напевно, їх тут сотні, казали ж мені колись, що на кораблях пацюків аж кишить. Вони знаходять собі притулок у численних закутках та щілинах трюму. Більш того, я чув, що корабельні пацюки найлютіші і, зголоднівши, часом нападають на живих тварин і не бояться ні котів, ні собак. Вони завдають значної шкоди вантажам і чимало клопоту людям, особливо на тих кораблях, які перед рейсом погано оглянуті і недбало вичищені. Ці корабельні пацюки звуться «норвезькими»,[23] бо є легенда, що в Англію їх завезли на норвезьких суднах. Та чи з Норвегії, чи з якоїсь іншої країни, — але розповсюдились вони по всій земній кулі. Я переконаний, що в кожному куточку землі, куди хоч раз приставали кораблі, обов'язково є норвезькі пацюки. Навіть якщо й справді Норвегія була їхньою батьківщиною, вони добре пристосувались до різного клімату: їх повно і в тропіках, і в портових містах Вест-Індії, на континентах Північної й Південної Америки. В деяких містах вони завдають такої шкоди, що міське правління призначає спеціальну «пацюкову» премію за їх знищення. Та, незважаючи на це, їх усе більшає, а дерев'яні причали американських портів служать їм чудовим притулком. Норвезькі пацюки здебільшого не такі вже й великі. Але тут справа не в розмірах, а в їх хижості й шкідливості, а також в дивовижній плодючості, що робить їх надзвичайно численними і небезпечними. Помічено, що де тільки з'являться норвезькі пацюки, там за кілька років зникають усі інші види цієї погані. Гадають, що вони знищують своїх родичів. Їм не страшні, ласиці. Хоч пацюки поступаються перед ними силою, зате переважають кількістю. В жарких країнах їх чисельність перевершує кількість їхніх ворогів у пропорцій сто до одного. Коти теж бояться їх. У деяких країнах вони уникають зустрічі з норвезьким пацюком, вибираючи для себе дрібнішу здобич. Навіть великі собаки, крім щуроловів, вважають за краще обминати їх. У норвезьких пацюків є одна характерна особливість: вони наче знають, коли перевага на їхньому боці. Коли ж їх мало або коли вони передчувають загибель, тоді стають дуже покірними. Але в тих країнах, де їх занадто багато розплодилось, вони нахабніють і зовсім не бояться людини. В морських портах деяких тропічних країн пацюки навіть не ховаються, а в місячні ночі, виходячи зграями на полювання, навіть не дають дороги перехожим. Тільки звернуть трохи вбік, а потім шмигають біля самих ніг. Отакі норвезькі пацюки! Звичайно, тоді на кораблі я всього цього не знав. Але й того, що я чув від моряків, було досить, щоб я не мав спокою від цих мерзенних тварюк. Прогнавши їх з своєї комірчини, я не заспокоївся, бо твердо знав, що вони повернуться і, можливо, ще в більшій кількості. Вони ще більш зголодніють за цей час й стануть такими настирливими й нахабними, що нападуть на мене. Як видно, вони не дуже злякались, бо хоч и й прогнав їх криками, були десь недалеко і весь час шкреблись і пищали. А що коли вони вже зголодніли і от-от почнуть наступати на мене? Судячи з того, що я чув про них, це було цілком можливо, і не варто, мабуть, казати, що сама думка про це нагнала на мене невимовний жах. Припущення, що я буду розшматований цими огидними істотами, лякала мене ще більше, ніж небезпека загибелі у морі. Краще вже втонути, ніж вмерти отак. Коли я на мить уявив собі, що мене спіткає така доля, кров застигла в жилах і на голові заворушилось волосся. Не знаючи, що робити, я кілька хвилин сидів, вірніше, стояв навколішках, бо не поворухнувся з того часу, як захищався від пацюків. Я все ще вірив, що вони не наважаться напасти на мене доти, поки я на ногах і можу захищатись. Але що буде, коли я засну? Тоді, безсумнівно, пацюки посмілішають і нападуть на мене. Вп'явшись зубами в моє тіло і покуштувавши крові, вони стануть тиграми і вже не випустять своєї жертви, поки не покінчать з нею. Ні, я не повинен спати! Але ж і пильнувати весь час я не зможу. Рано чи пізно сон здолає мене. І чим довше я боротимуся з ним, тим міцніше спатиму потім, а може, навіть зовсім звалюся з ніг від утоми і ніколи не прокинусь, — кошмар позбавить мене здатності рухатись, і я стану легкою здобиччю для ненажерливих потвор, якими так і кишить навколо. Кілька хвилин я страждав від цих думок. Але незабаром у мене виникла блискуча ідея, і я полегшено зітхнув. Треба заткнути курткою отвір, через який пролазили пацюки, і позбавити їх можливості забратись сюди. Це був дуже простий спосіб. Я, безсумнівно, додумався б до нього і раніше, та мені здалося, що пацюків усього два і я зможу справитися з ними. А зараз зовсім інше становище. Знищити всю зграю, що розплодилась у трюмі корабля, не так легко, навіть неможливо. Про це й думати не варто. Кращим був останній план: закрити отвори, крізь які може пролізти пацюк, і таким чином захистити себе від нападу. Не зволікаючи, я заткнув щілину курткою і, дивуючись, як я не подумав про це раніше, ліг спати, певний, що можу тепер спати спокійно іі вдосталь.  

Розділ XLІ
СОН І ДІЙСНІСТЬ


 

Я так втомився від страху та безсоння, що не встиг навіть прихилити голови, як опинився в країні снів. Вірніше, не в країні, а в морі снів, бо мені знову приснилось море. Як раніше, я лежав на дні, оточений крабоподібними потворами, що загрожували мене проковтнути. Часом ці страховища перетворювались на пацюків, і тоді сон мій скидався на дійсність. Я бачив себе оточеним цілою зграєю пацюків, і вони погрожують з усіх боків, а в мене нічим захищатися, крім куртки, якою я розмахую на всі боки. Побачивши, що такою зброєю я мало можу заподіяти їм шкоди, вони стають дедалі нахабнішими, а один, найбільший з усіх, веде їх в атаку. І це не справжній пацюк, а тільки привид того, що я вбив! Таке мені снилося. Довгий час я не підпускаю до себе ворога, та сили мої слабшають і, якщо звідкись не з'явиться підмога, — порятунку не буде. Я оглядаюсь навкруги, голосно кличу на допомогу, але даремно — поблизу ні душі. Вороги нарешті помітили, що сили мої вичерпуються і на знак свого вожака одночасно кинулись на мене. Вони напали спереду, ззаду, з боків, і хоч я відбивався в останньому відчайдушному пориві, — все це було безуспішно. Я відкидав їх десятками, шпурляв на підлогу, але їм на зміну приходили нові. В мене більш не вистачало сил боротися. Опір даремний. Я чув, як вони лізуть по моїх ногах, по грудях, по спині. Вони обліпили моє тіло, як бджолині рої обліплюють дерево. І коли вони вже почали шматувати моє тіло, я, не витримавши їх ваги, заточився і важко упав. Але це чомусь врятувало мене, бо тільки я доторкнувся до землі, пацюки відскочили і кинулись геть, ніби злякавшись того, що наробили. Мене приємно вразив такий кінець, спершу я навіть не міг нічого зрозуміти, та скоро свідомість прояснилась, і я зрадів, переконавшись, що весь той жах — лише сон. Однак за якусь мить мій настрій змінився, і радість згасла. Не все тут було сном. Пацюки лазили по мені, нишпорили в моїй комірчині! Я чув, як вони гасають навколо. Я чув їх погрозливий виск. Не встиг я підвестись, як один із них пробіг у мене по обличчю! І знову почались жахи. Як пацюки вдерлись сюди? Лише цієї таємничості було досить для страху. Як вони пролізли сюди? Невже виштовхнули куртку? Машинально я простяг руку. Ні, вона на своєму місці, там, де й повинна бути. Я висмикнув її, щоб прогнати цю наволоч геть. Я бив нею на всі боки й кричав. Це, як і раніше, мало успіх — ворог відступив. Однак тепер я відчував ще більший страх, бо не міг збагнути, як пацюки забрались до мене, незважаючи на всі мої запобіжні заходи. Якийсь час я сидів пригнічений, поки, нарешті, не зрозумів цього. Вони пролізли не крізь щілину, заткнуту курткою, а розшукали інші ходи, які я позатикав сукном. Клапті тканини виявились малими, і пацюки витягли їх зубами. Так ось як вони пробрались до мене! Але моя тривога від цього не зменшилась. Навпаки, вона зросла. Чому ці тварюки так настирливо переслідують мене? Чого їм треба в моїй комірчині? Чи їм мало місця на кораблі? Може, вони хочуть загризти й з'їсти мене? Чим же ще можна це пояснити? Страх перед таким кінцем додав мені енергії. По годиннику я визначив, що спав не більше години, але не міг заснути знову, не забезпечивши себе від пацюків. Тому я почав готувати свою фортецю для оборони. З усіх щілин я повитягав невеликі клапті сукна і замінив їх більшими. Я навіть пішов на те, що вийняв усі галети з ящика, щоб дістати кілька сувоїв сукна на «затички». Потім поклав галети на своє місце і позатикав усі отвори. Найбільше довелося мені попрацювати біля ящика, бо тут було чимало найрізноманітніших щілин. Але я знайшов вихід, поставивши великий сувій сукна і закривши ним отвір, крізь який пролазив сам, коли, собі на лихо, потрапив в трюм. З цього боку тепер усе було щільно закрито, жодна жива істота не змогла б його обминути. Єдиною хибою цього укріплення було те, що сукно не давало мені доступу до галет, але я подумав про це раніше і заздалегідь заніс усередину комірчини запас на тиждень або й два. Коли я їх поїм, то зможу відсунути сувій і, перш ніж пацюки встигнуть добратись до щілини, зробити запас ще на тиждень. Цілих дві години пішло на всі ці приготування. Я працював ретельно, намагаючись якнайкраще укріпити стіни своєї фортеці. І варто було. Адже від цього залежало моє життя. Зробивши все, я, задоволений, ліг спати. Тепер я був певен, що висплюсь по-справжньому!  

Розділ ХLII
ДОВГОЖДАНИЙ МІЦНИЙ СОН



 

Я не помилився — я справді проспав цілих дванадцять годин, хоч і не без примарних снів. Мені увесь час ввижались жорстокі сутички з крабами та пацюками. Сон не освіжив мене, хоч я спав довго. Однак було приємно, прокинувшись, переконатись, що непрохані гості не навідалися і в моїх укріпленнях не виявилось слабкого місця. Я все обмацав і знайшов кожну річ на своєму місці. Кілька днів я прожив порівняно спокійно. Я вже не боявся пацюків, хоч і знав, що вони поблизу. В тиху погоду — а вона тривала довго — я чув, як ці тварюки вовтузилися за бочками, гасали поміж ящиками. Іноді до мене долинав такий страшний вереск, ніби вони гризлися між собою. Але ці звуки вже не лякали мене, бо я чомусь був певен, що вони сюди не доберуться. Коли ж мені довелось відсунути той чи інший сувій, якими була заставлена комірчина, я мерщій ставив його на місце, перш ніж якийсь пацюк міг помітити отвір. Мені було дуже незручно в закритій комірчині. Стояла спека, свіже повітря не доходило до моєї камери, і я часом почував себе ніби всередині натопленої печі. Мабуть, ми саме перетинали екватор, або принаймні зону тропіків, — ось чому було так тихо — адже в цих широтах шторми бувають значно рідше, ніж в так званих помірних зонах. Тільки один раз ми потрапили в бурю, що тривала цілу добу. Як завжди, почалась качка. Корабель кидало на всі боки, і здавалось, що він от-от перекинеться догори дном. На цей раз я не захворів на морську хворобу. Але мені не було за що триматись, і я качався по підлозі в своїй комірчині, то стукаючись лобом у бочку, то б'ючись об балки. На тілі в мене не лишилось жодного цілого місця, ніби хтось відлупцював мене дрючком. Качка корабля зрушувала з місць бочки та ящики, і від цього затички з матерії слабшали й випадали. Все ще боячись навали пацюків, я час від часу закупорював усі дірки. Взагалі, на мою думку, це заняття було приємнішим, ніж неробство. Так швидше минав час, і два дні, протягом яких на морі лютував шторм, здалися мені значно коротшими. Найтяжчими годинами для мене були ті, коли я не міг знайти для себе ніякого діла і мене опановували гіркі думки. Тоді я лежав нерухомо і часом навіть боявся, що розум зрадить мене і я збожеволію. Так минуло більше двох тижнів, — я визначав це з допомогою зарубок на паличці. Вони здавались мені місяцями чи навіть роками, — так повільно тягнувся час! За винятком тих годин, коли лютувала буря, кругом панував одноманітний спокій, не траплялось нічого, що б могло лишитись у пам'яті. Весь час я суворо дотримувався встановленої норми щодо їжі та води. Хоч я часто відчував такий голод, що міг за раз з'їсти тижневий пайок, проте ніколи не порушував свого раціону. Нелегко мені було все це зносити. Згнітивши серце, я відкладав півгалети на інший раз, — а вона ніби липла до рук, коли я клав її на полицю. Але загалом я був задоволений собою — за винятком того дня, коли з'їм аж чотири галети, — я не порушив свого рішення і мужньо терпів пекучий голод. Від спраги я зовсім не страждав. Запаси води цілком задовольняли мене. Здебільшого я пив набагато менше, ніж було можна, і завжди міг випити стільки, скільки забажається. Незабаром той запас галет, який я відклав собі в комірчині, коли рятувався від пацюків, скінчився. І я зрадів цьому. Виходить, дні йдуть — минуло аж два тижні відтоді, як я перелічив галети і визначив, скільки їх має вистачити на цей строк. Настав час добиратись до основної «комори» за новим запасом. І тут у мене раптом з'явилось якесь дивне передчуття. Ніби хтось зненацька кольнув моє серце ножем. Це було передчуття великого нещастя, навіть не передчуття, а справжній страх. Збагнув я його тільки в останню хвилину. Я майже весь час чув шарудіння пацюків, але це не лякало мене. А зараз цей звук сполохав мене — він долинав з того боку, де стояв ящик з галетами. Тремтячими руками я відсунув сувій і простягнув руки в ящик. О боже милосердний! Ящик був порожній! Ні не порожній. Опустивши руки глибше, я намацав щось гладеньке і м'яке… пацюк! Тварина миттю відскочила вбік, почувши мій дотик, а я теж одразу забрав руку. Потім машинально я почав обмацувати увесь ящик — і наткнувся на другого пацюка, третього… І ще, ще! Здавалось, що ящик наполовину набитий ними — щільно один до одного. Вони кинулись на всі боки, деякі, тікаючи через отвір, плигали мені на груди, інші билися об стінки ящика з несамовитим вереском. Мені вдалось розігнати їх. Але коли вони зникли, і я почав перевіряти свої запаси, то, на своє лихо, побачив, що майже усі галети щезли. Все, що лишилось від них, — це купа кришок на дні, які й пожирали пацюки в ту мить, коли я їх сполохав. Це було страшне нещастя. Воно так вплинуло на мене, що я довгий час не міг опам'ятатись. Я легко міг уявити собі, що буде далі. Продукти зникли, — отже, на мене чатувала голодна смерть. Сумніву не лишалось, — смерть неминуча. Жалюгідними крихтами, які залишили мені ці мерзотні грабіжники, не проживеш і тижня. А тоді?.. Що тоді? Голод, голодна смерть! Виходу не було. Я це ясно розумів. На що ж мені сподіватись? Якийсь час я відчував себе зовсім безпорадним — настільки, що не робив нічого, щоб захистити ящик від чергової навали пацюків. Я був перекопаний, що все одно мені не пережити цього нещастя, — я вмру з голоду. Навіщо ж тоді боротись проти долі? Яка різниця, вмерти зараз чи через тиждень? Жити, знаючи, що однаково тебе чекає неминуча смерть, — це ж нестерпна мука! Жахливіша за саму смерть. І до мене повернулись колишні думки про самогубство. Але тільки на мить. Я згадав, що був уже в подібному становищі і якимсь дивом врятувався. Я ще не бачив виходу і не знав, як я можу врятуватись, але чомусь у мені зародилась віра, що має бути якийсь вихід, що, як і колись, доля змилується надо мною і вкаже шлях до порятунку. Надія знову освітила мені майбутнє. Надія безпідставна, але все-таки достатня, щоб запалити в мені нову енергію і врятувати від цілковитого відчаю. Присутність пацюків теж вимагала дій. Вони були тут, поруч, погрожуючи знову залізти в ящик і знищити останні крихти моєї їжі. Зараз я міг стримати своїх ворогів, тільки діючи найрішучіше. Я побачив, що пацюки залізли в ящик зовсім не через той отвір, яким користувався я сам, бо він був закритий сувоєм сукна. Вони влазили з протилежного боку крізь ящик з тканиною, куди я сам допоміг їм забратися, відірвавши в ньому бокову дошку. Усе це трапилось недавно, — адже ж їм необхідно було прогризти товсту задню стінку, а на це пішло немало часу. Інакше вони вже давно пролізли б усередину і не залишили ані крихти їжі. Безперечно, вони кілька разів намагались добратись у мою комірчину, саме заради ящика з галетами, бо це був найкоротший шлях до нього. Дуже шкода, що я через свою байдужість не подбав про збереження своїх запасів. Власне, я думав про це, однак не здогадувався, що пацюки можуть пролізти в ящик з іншого боку. Що ж? Тепер уже пізно шкодувати! Однак, підкоряючись інстинкту, який штовхає нас боротися за життя, до останньої можливості, я переніс рештки галет з ящика на поличку всередині комірчини. Потім забарикадувався знову, ліг і почав обмірковувати своє становище.  

Розділ ХLIII
ШУКАЮ ЩЕ ОДНОГО ЯЩИКА З ГАЛЕТАМИ



 

Довго сушив я голову над цим новим лихом, однак нічого втішного не придумав. Я був у такому пригніченому настрої, що навіть не полічив галет, вірніше крихт, що лишились у мене. Купка була невеличка, і я приблизно прикинув, що, скоротивши раціон до мінімуму, можу ще протриматись днів десять, не більше. Отже, лишалося жити десять днів, у кращому разі — два тижні, а там неминуча смерть і, як я вже знав, — смерть повільна, в муках. Мені були відомі муки голоду, тому я жахався вдруге зазнати їх. Проте уникнути цього у мене не було ніякої надії, принаймні тієї хвилини. Я вважав себе приреченим. Моє відкриття надовго позбавило мене здатності ясно мислити. Я був у відчаї, мозок ніби паралізувало. Думати я не міг, а коли й думав, то лише про страшну долю, що судилась мені. Згодом я опам'ятався і до мене повернулась здатність міркувати. Поступово, хоч і дуже повільно, зароджувалась надія, але така невиразна і необгрунтована, що її слід було назвати тільки «проблиском надії». Мені спало на думку ось що: коли мені пощастило знайти один ящик з галетами, то чому б не пошукати другого? Якщо він не знайдеться поруч з першим, то, може, десь поблизу. Як я вже казав, вантажі в трюмі розміщують не за сортами товарів, а за об'ємом і формою тари, щоб вони займали в трюмі якнайменше місця. Що це саме так, я вже переконався, бо навколо мене були складені найрізноманітніші товари — галети, сукно, бренді і бочка з водою. І хоч поруч з порожнім ящиком з-під галет не було другого такого, але він міг стояти зовсім недалеко — можливо, з другого боку ящика з сукном або десь в іншому місці, куди я зможу дістатись. Такі думки вселили в мене нову надію на порятунок, повернули втрачену енергію, і я почав обмірковувати, як шукати другого ящика з галетами. План виник одразу. Треба скористатися ножем; іншої можливості я не бачив. Прокласти собі шлях ножем крізь бочки, ящики та тюки, — ось яка ідея оволоділа мною. І чим більш я думав над нею, тим можливішою вона мені видавалась. Те, що нам здається важким або навіть неможливим за звичайних обставин, постає в іншому світлі для того, чиє життя в небезпеці і хто бачить у цьому єдиний порятунок. Найбільші труднощі і найважчі випробування здаються легкими, коли йдеться про життя чи смерть! Саме з цієї точки зору я змушений був дивитись на подвиг, який мав намір здійснити. Ні час, ні надмірна праця не лякали мене, — аби тільки це дало можливість врятуватись від страшної голодної смерті. Отож я вирішив прорубати шлях ножем крізь гори вантажу, шукаючи той ящик, що містить їжу. Якщо мене чекає успіх, я житиму; якщо ні — помру. І ще одна думка спонукала мене до дій: краще провести час, сподіваючись на щось, аніж поступитись відчаю і нічого не робити. Прожити два тижні, чекаючи неминучої смерті, — в тисячу разів гірше самої смерті. Набагато краще продовжувати боротьбу, живлячи надію новими зусиллями. Сама праця допоможе мені згаяти час і відверне мою увагу від думок про свою сумну долю. Так я думав і відчував, що до мене знов повертаються сили. Я стояв на колінах з ножем в руках, сповнений рішучості. Яке щастя — володіти цим куском сталі! Тільки тепер я зміг як слід оцінити його. Я не проміняв би його на корабель, повний чистого золота! Перш за все треба було пробитися крізь ящик з сукном і довідатися, що міститься за ним. Я без перешкод проліз крізь порожній ящик з-під галет. Ви пам'ятаєте, що мені вже доводилося робити це, коли я натрапив на сукно. Отже, дорога знайома. Але для того, щоб пробратись крізь ящик з сукном, необхідно витягти звідти кілька сувоїв. Ніж поки що був мені не потрібен. Відклавши його вбік, так щоб у разі потреби» він лежав під руками, я вліз у порожній ящик. За хвилину я вже висмикував і витягав важкі сувої сукна, напружуючи всі сили й енергію, щоб зрушити їх з місця.  

Розділ ХLIV
Я ЗАХИЩАЮ КРИХТИ


 

Робота ця забрала багато часу і зусиль, — значно більше, ніж ви уявляєте. Адже тканину упаковували дуже щільно, щоб заощадити місце; сувої були так притиснуті один до одного, ніби їх укладали під паровим пресом. Ті, що лежали напроти зробленого мною отвору, витягти було легко, але з іншими довелось поморочитись. Я напружував усі свої сили, щоб зрушити їх з місця. Коли кілька було витягнуто, робота полегшилась. Деякі з сувоїв виявились більшими, — це було грубіше сукно. Вони були надто великі, щоб пролізти крізь пророблені мною отвори в ящику з-під сукна і в ящику з-під галет. Що робити? Ящики стояли так, що вибити з них дошки було неможливо. Я міг би розширити отвір ножем, але це дуже важко. Мимохіть виник кращий план, — кращий на перший погляд, але згодом він виявився помилковим. Я взявся за діло і почав розрізати зав'язки на сувоях і розмотувати сукно. Я витягав розмотаний кінець матерії, поки сувій не зменшувався настільки, щоб його можна було просунути крізь отвір. У такий спосіб мені пощастило спорожнити ящик, хоч робота забрала в мене кілька годин. Але я мусив припинити свою роботу — через серйозну обставину. Коли я повернувся до своєї комірчини з першим куском матерії, яку я витягав з ящика, мене приголомшила несподіванка — моє житло було зайняте десятками інших мешканців — пацюків. Матерія випала в мене з рук. Я кинувся на пацюків і розігнав їх, але, як і слід було чекати, частину мого злиденного запасу харчів вони встигли знищити. Однак збитки були не такі вже й великі. На щастя, я недовго був відсутнім. Коли б я забарився ще на двадцять хвилин, злодії очистили б мене, як білку, не лишивши й крихти. Наслідки могли бути згубними для мене. Лаючи себе за необачність, я твердо вирішив надалі бути обережнішим. Простеливши кусок матерії, я висипав на неї залишки своїх крнхт, загорнув їх і міцно зав'язав смужкою з тієї ж матерії. Гадаючи, що тепер усе сховано надійно, я знову взявся до роботи. Повзаючи на колінах то з порожніми руками, то навантажений сукном, я скидався на мурашку, що снує по своїй доріжці, роблячи запас на зиму. Протягом кількох годин я не поступався старанністю перед мурашкою. Погода все ще була тиха, але, як мені здавалось, ще жаркіша, бо піт котився з мене градом. Я весь час витирав вільним кінцем матерії лоб, ніс, обличчя. Іноді здавалось, що я задихнусь від спеки. Але мета підсилювала мою настирливість, я працював і працював, навіть не думаючи про відпочинок. Пацюки весь час нагадували про себе. Їх було повно в щілинах між бочками та ящиками, де у них були свої стежки. Вони траплялись у моєму тунелі, перетинали мені шлях, наскакували на мене, часом перебігали по ногах. Як не дивно, але я вже не так боявся їх, як раніш. В якійсь мірі це пояснювалось тим, що я зрозумів, чому вони сюди прийшли, — не заради мене, а заради галет. Спершу я серйозно думав, що вони хочуть напасти на мене, але тепер я був іншої думки, і тому вже менше боявся їх навали. Вони зовсім не були мені страшні, коли я не спав. А я ніколи не лягав спати, не вживши запобіжних заходів на випадок нападу, і збирався робити так весь час.  

 

Була ще одна причина, чому я не так боявся пацюків. Моє становище настільки погіршало, що необхідно було діяти, і всі менші небезпеки затьмарились перед головною — загрозою голодної смерті. Спорожнивши ящик з-під матерії, я вирішив перепочити й трохи підкріпитись жменькою крихт і квартою води. Розвантажуючи ящик, я не відривався навіть для того, щоб ковтнути води, і зараз ладен був випити й чверть галона. Оскільки нестача води мені не загрожувала, то я, витягши чіпка, напився досхочу. Рівень води в бочці, мабуть, значно понизився, коли я нарешті відірвався від неї. Дорогоцінна волога здавалась солодшою за мед і наповнила в мені кожну клітину повою силою. Освіжившись, я повернувся до своїх продовольчих запасів, але крик жаху вирвався з моїх грудей, коли я доторкнувся до вузлика. Знову пацюки! Вкрай здивований, я побачив, що ці невгамовні розбійники побували тут, прогризли дірку в сукні й знищили ще частину мого невеликого запасу. Пропало не менше фунта дорогоцінних крихт, і все це сталося за кілька хвилин, бо нещодавно я випадково пересував мішечок і не помітив нічого підозрілого. Це нещастя викликало нові страждання та турботи. Я побачив, що не можна й на хвилинку відійти від торбинки з крихтами, не рискуючи втратити все. Я й так уже позбувся половини запасу, зібраного в ящику. А я розраховував, що мені вистачить крихт на десять-дванадцять днів. Я старанно позгрібав увесь дріб'язок з дощок, але все ж побачив, що їх мені не вистачить і на тиждень. Така несподіванка ускладнила й до того скрутне становище, але я не впадав у розпач, твердо вирішивши здійснити свій намір, і працював, нібито нічого й не трапилось. Значне зменшення моїх запасів надало мені нової енергії й наполегливості, а саме це необхідно в такі хвилини. Я не знав іншого способу врятувати рештки їжі, як тримати їх при собі. Звичайно, можна було загорнути їх в кілька шарів матерії, але тепер я не міг бути певен, що ці тварюки не прогризуть дірку і не доберуться до них — навіть якщо крихти будуть у залізному ящику. Через це, для більшої безпеки заткнувши прогризену дірку, я захопив з собою торбинку і знову заліз у ящик з-під сукна, вирішивши захищати залишки. Примостивши торбинку між колінами, я взявся за ніж і почав прорізати хід у боковій стінці ящика.  


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка