Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка9/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27

3. Вночі випав сніг і почалася зима, яка того року протривала до середини квітня. Через спроможність зими бути різноманітнішою, ніж усі пори року, кожен її день був зовсім іншим. І не було два рази однаково добре.

4. Анна не могла повірити, що така неправдоподібна подібність буває - вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з’яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно.

І випадково таких єдностей не буває. Якась викінчена витонченість, витончена викінченість, яка так легко передається від одного до іншого і на кілька поколінь уперед.

Любов не передбачає взаємності, сказала Анна, і Себастян мовчав, бо усвідомив, що відповіді вона не потребує також. Йому здалося, що щось у світі зрушилося, що світ заворушився через нього. І хоча кохання не має майбутнього, не допускає використання майбутнього часу, лише з Анною він зміг уявити себе в старості.

Анна відчинила вікно. Тепер винограду неможливо було чути, бо гілки, гойдаючись, просто залітали до кімнати. Але вітер стишився не через відсутність вітроміра - почав падати такий важкий сніг, що поступово притиснув його до землі і прикрив собою. Так само врівноважено і неквапливо сніг залітав до кімнати, осідав на ліжку. Таким чином, там панувало шість рідин - слина, кров, вода зі снігу, піт, волога Анни і насіння Себастяна.



5. Вранці снідали втрьох. Мусили сидіти вряд уздовж вузького довгого стола, присуненого одним боком до вікна. Себастян майже не пахнув Африкою. А з пальців не стирався запах Анниних слизових, тому Франциск вирішував, як їм надалі сідати: він - Анна - Себастян, він - Себастян - Анна чи Анна - він - Себастян.

Анні принесли листа від старого Беди, цього разу обгортка була від того самого чаю, який вона зробила чоловікам на сніданок. Вона думала, що відписати Беді, якщо ніяких запитань у неї більше нема.



6. Тієї зими Франциск схаменувся - він не має жодної фотографії статті про себе в Ляруссі. Можна було піти в «Хамелеон» і сфотографуватися, але Франц правильно вирішив, що - оскільки варіантів статті є кількасот - навіть найкращий портрет буде випадковим. Треба було фотографуватися кожного разу, коли стаття писалася наново (Адже придумав він колись такий фільм - фотографував одну особу кожного дня в одній позі і в тому самому місці впродовж двох років, потім на різних швидкостях прокручував цей ряд еволюційних змін. А на тлі еволюції дуже виразними стають деталі).

Тож Франц удався до дивного способу не просто надолужити втрачене, а й віднайти щось цілком несподіване.



7. Після сніданку (врешті Франц постановив - найправильніше, аби Себастян завжди був посередині, змирившись із тим, що Анна сидітиме тільки біля свого чоловіка - сам він мусив бути близько від Себастяна, щоб добре було говорити про все) Франциск забрав у Анни другий ключ від кімнати Себастяна, бо кімната більше закриватися не буде, а він туди не заходитиме. Перечитав листа від Беди і сказав, що розповідав це колись Анні, бо розповів їй усе, що знав, а те, що написав старий Беда, знає. Видно, вона була замала, коли оповідався власне цей спогад, і те забулося. Якщо захоче, то зможе послухати ще раз, як він - обов’язково - оповідатиме цілу їхню історію Себастянові.

А тоді Франц витягнув з ліжка встелений там на літо зимовий кожух і пішов до готелю «Уніон», де в покої на другому поверсі вже кілька років жив єдиний у Ялівці найманий убивця.



8. Штефан дуже здивувався, коли до його номера зайшов Франц, - у Ялівці Франц міг убити будь-кого, не потребуючи наймати вбивцю, - всі його надто поважали. Штефан якраз вернувся з удалої справи в Космачі і мусив трохи попрацювати над рушницею.

Перед тим, як прийшов Франц, він уже встиг побувати на Службі Божій і навіть причаститися після неї. Але причастя не ковтнув. Приніс його в роті до готелю і заклав у дірку, зроблену попередньо в стіні свердлом. Зарядив рушницю кулею, відійшов до іншої стіни і стрілив, цілячись у дірку. Добре, що вцілив. Цей постріл Франц чув між першим і другим поверхом, їдучи в ліфті, який два робітники піднімали догори, обертаючи корбу під самим дахом. Штефан відклав зброю і почав збирати кров зі стіни. Франц відчинив двері. Тепер слід було намастити рушницю зібраною кров’ю, але Штефан не хотів того робити при Францискові.



9. Франциск швидко пояснив своє замовлення.

Він хоче, аби Штефан непомітно - як він то дуже добре вміє робити - слідкував за ним. Висліджував, як убивця. Знаходив добрі місця для стріляння і вдалі моменти для пострілу. Але замість рушниці у Штефана має бути фотокамера. Франц дає Штефанові три місяці часу. Після цього забирає сто своїх світлин і доплачує решту грошей. Головне, щоб ні Франциск, ані хтось інший його ніколи не зауважили. Почувши про розміри гонорару, Штефан охоче згодився, не дбаючи про те, що взагалі не знав, як фотокамера виглядає.

Між іншим, через цю Штефанову безвідповідальність багато людей були живими. Штефан - як то властиво українцям - постійно брав на себе зобов’язань більше, ніж міг виконати. Тому на здійснення деяких замовлень чекалося роками, а деякі просто забувалися. Але тепер Штефан розумів, що із Францом зволікати не слід. Йому казали, що Франц знає тих вісімнадцять слів, від яких дрижить рушниця, а ціль сама приходить, плачучи, і стає так, щоб у неї ціляти просто з вікна.

Франц показав, як поводитися з фотокамерою, і пішов. Штефан швиденько намастив кров’ю зі стіни цілого кріса. Знав, що то страшний гріх і він належатиме Юді, але робив так завжди, щоб рушниця ніколи не схибила. Особливо після того, як закипить кров’ю.



10. Щодня Франц брав Себастяна на прогулянки Ялівцем. Морози були сильні, і ковзанки не підтоплювалися навіть у сонячні дні. Нарешті Франц мав з ким поговорити - виявилося, що Себастян як справжний стрілець умів бачити так само багато. Здавалося, мали би бути якісь безконечні важливі розмови, бо проблема Центральної Європи - стилістична, але ні - кілька слів, показування на побачене.

Коли вони заходили до якихось барів, то пили джин, розчинений окропом, а запивали лише свіжим соком, зробленим із підмерзлих яблук, залишених восени на деревах і щойно зірваних із-під снігу.

Часом ходили до місця, де загинула найперша Анна, і Франц малював на снігу схеми щораз інших версій родинної історії. Є речі, важливіші від долі, казав він. Можливо, культура. А культура - це рід, свідоме перебування в ньому. Франциск попросив припильнувати, щоби діти Себастяна й Анни обов’язково побували на цьому місці. І ще там, де Франц зустрів Себастяна (він мало не додав сюди буковий ліс із не знищеним фільмом, але вчасно стримався, бо врешті не так багато знав про Непростих), а інші місця будуть з’являтися з часом. Адже час - це експансія роду в географію.

11. Були дні, коли Себастян брав зі собою африканську рушницю. На особливо трудних схилах нею добре підпиратися. Одного такого дня вони говорили про свої мрії. Не дивно, що Францова мрія виявилася складнішою.

Себастян мріяв бути старим, жити на маленькому острівку скелі в теплому морі, цілий рік ходити в самих парусинових штанах, але ходити мало, переважно сидіти на кам’яній лавці біля білої порожньої хатки, цілий день пити червоне вино і їсти сухий козячий сир, і дивитися на кілька кущів помідорів, а не на море, в якому купався би щоночі, поки пахнуть матіоли.

Франциск натомість мріяв про жінку з кількома парами грудей.

Раптом Себастян зігнувся, штовхнув Франца головою в живіт, Франц покотився з кучугури, а Себастян перевернувся на землі через плече і, лежачи на спині, вистрілив із забитої снігом рушниці. На далекому горбі щось дзенькнуло. Трохи полежавши, вони пішли туди і знайшли простріленого Штефана з розбитою фотокамерою.

Себастян сприйняв блиск об’єктива за відсвіт оптичного прицілу. Штефан проґавив головне: щоб тебе ніхто не побачив, - казав Франциск. А за проґавлене треба вміти відповідати.

То вже інша справа, що Франциск так і залишився без фотографії до енциклопедії. На щастя, редукція все ще його цікавила.



12. Після того випадку Анна захотіла навчитися снайперства.

13. Спочатку треба полюбити своє тіло, сказав Себастян. І місцевість, де все відбуватиметься.

Бо тіло - брама мозку.

Якщо хочеш думати правильно і швидко, брама має бути завжди відчинена.

Щоб думки могли входити і виходити вільно.

Думки - це тільки те, що профільтровується з місцевості крізь тіло і через тіло витікає.

Вільність донорно-акцепторних зв’язків.

Лежати у воді і не слухати її запаху.

Дивитися попід траву і не відчувати її смаку.

Чути поглядом, як смакує те, що відчуваєш на дотик.

Брама відчиняється лише тоді, коли її любиш.

Відчинися, ти ж завжди так гарно відчиняєшся.

Нігтями можна дряпати, але можна триматися.

Продовжуй погляд, утримуй погляд, витримуй погляд.

Переклади бажання тіла бути там, куди не досягаєш, на рушницю.

Якщо полюбиш місцевість, вона буде розповзанням твого тіла.

Стріляєш не ти, а рельєф.

Думає не голова, а тіло.

Долітає не куля, а думка.

Кожна думка є бажанням, яке зуміло ввійти і вийти через браму.

Що можеш зробити сама, роби без нікого.

Говори те, що подумалося, а думай так, як щойно відчула.

Плач від ніжності, бо інакше ніколи не будеш такою сильною.

Слідкуй за диханням, бо лише воно може встановити диктат ритму.

Постійно май на увазі дерева, вони зникають і з’являються найнадійніше.

Коли дуже втомлена, то переставай бути незламною і засинай.

Дотягнися губами до своєї середини.

Стріляти у вікно - як заглядати у вікна.

Попробуй зрозуміти, як чорні роблять джез.

Відкритість. Щедрість. Вдячність.

14. Щоби вивчити всі ці і безліч інших тонкощів мистецтва снайперства, необхідно беззастережно дотримуватися суворого режиму - постійно кохатися; і лише на відкритому повітрі. Довго, легко, сильно, швидко, ніжно, вперто, незґрабно, гарно, мудро, уважно, дуже уважно, мудро і гарно. На землі, на листі, на мосі, на деревах, під деревами, на горбах, у ямах, на вітрі, під снігом, на льоду, вздовж дороги, поперек мосту, над містом, натемно і вночі, наясно і вдень, перед, після і під час їди, мовчки і крикливо. Стояти. Ходити. Сидіти. Лежати. Так, як можна було встигнути за найдовшу зиму 1914 року.

Цілу довгу зиму, яка тривала до квітня 1914-го, Себастян з Анною майже не заходили до приміщень. Анна говорила те, що подумалося, а думала, як відчувала щойно. Вона плакала від ніжності, бо ніколи в житті не була такою сильною. Часом, коли Себастян був у ній, то здавалося, що треба ще ближче, а часом він був страшенно близьким через кілька сорочок. Коли вона згиналася, то він був переконаний, що щось змушує згинатися його. Наче навколо шкіри утворився ще один шар тугої оболонки.

Надмірні дні.

Третя стара фотографія - хіба до Лярусса
1. Цю знимку Себастян - якби його раптом спитали - нізащо не зміг би описати детально і точно, хоч бачив її багато разів, і нічого складного на ній не було зображено.

Можливо, саме закони редукції, запам’ятовування і забування, якими так захоплювався Франциск, спрацьовували у випадку взаємостосунків Себастяна і цієї світлини вповні.

Лиця - найкращі сюжети, казав Франциск.

Франциск казав - сюжети не закінчуються і не зникають. Вони можуть час від часу забуватися.

Сюжет Францового лиця згадувався Себастянові по-різному впродовж життя, але ніколи не так, як на тій фотографії.

2. Вона була зроблена на похороні Франциска у травні 1915 року.

Франциск лежав на встеленій ліжником лаві біля ями на цвинтарі за Ялівцем. Знімали так, щоб можна було розглядати самого Франца, а не похорон. Франц, убраний у вишиту сорочку, черес і червоні гачі, склав руки на грудях, тримаючи хрест із двох олівців, зв’язаних пучком полонинських трав (так придумав Лоці). Перстень з річковими камінцями, який Франциск сам собі зробив, роками носив не знімаючи, а потім зняв і не викинув, але відмовився вдягати, стирчав з поміж олівців. Отвір для голови і шиї на сорочці накритий китайкою.

Сама голова лежить (точніше - стоїть) окремо трохи далі на лавці. Чорна борода і сиве довге волосся розчесані так, що, крім очей і носа, лиця майже не видно.

3. Себастяна на похороні не було, цього він не бачив. Маленьку дівчинку - дочку Анни і його дочку, внучку Франциска, про яку той не встиг дізнатися, принесли вчора. Францові відрубали голову позавчора. Себастян був при тому. Потім чекав, поки стече кров, мив і чесав Франциска, вбирав його в сорочку і гачі. Голову поклав у кошик, накривши папоротями. А наступного дня кур’єр приніс немовля від убитої Анни.

Цілий день, коли в Ялівці урочисто ховали Франца, Себастян не відходив від його внучки, в якої, мабуть, болів животик, і вона безперервно плакала.

Себастян не міг запам’ятати фотографії, може, тому, що не уявляв собі, як усе було на похороні, але занадто добре знав, що було перед тим.

4. Весною 1914 року Анна могла стріляти краще, ніж Себастян. Тепер він знову частіше бував десь із Франциском, бо Анна брала зброю і йшла на кілька днів у гори. Там вона висліджувала звірів, дивилася на них і доучувалася про снайперство того, чого не міг знати Себастян, - як виглядає снайпер з протилежного боку рушниці. Не вбивала нікого, крім ґедзів, які намагалися сісти на вим’я полонинських овець.

Я так тебе дуже хочу, - казала Анна, - що не знати, чи могла би взагалі заснути, якби не так хотіла спати коло тебе. І засинала, потребуючи, щоб під головою була Себастянова рука. Я хотіла би бути твоєю донькою - щоб ти був моїм татом. Тато є для того, щоб міг потім снитися.



5. Весна почалася аж у квітні. За зиму набралося багато снігу, який почав танути весь разом, незважаючи на північні й південні схили і висоту над рівнем моря.

Десь в низах текли брудні і переповнені ріки, розливаючись повенями в різних містах, але там ніхто не знав, як сходять у горах сніги.

Ялівець теж стікав. Кожну каменицю тієї весни трохи розмивало. Все через товщу зимового обледеніння.

На кожній вулиці міста горіли ватри, в яких палили листя і гілля, яке повилазило з-під снігу. Спалення весни пахло інакше, ніж осіннє, - у вогонь потрапляли обітнуті стебла винограду, вже захоплені соками.



6. Цілу весну Себастян зі страхом чекав нападу алергії - як попередніх років. Але алергії не було. Це місце прийняло його без спротиву.

Натомість зауважив під час чекання, що дерева розпускаються вранці, відразу наприкінці ночі.

Про Себастяна вже знали всі в Ялівці. Не раз він, забрівши з Францом до якогось бару, мусив оповідати різним товариствам про Африку. Те саме, але щораз довше. Його навіть запрошували в один пансіонат інструктором з виживання, але Себастян відмовився через брак часу.

7. Бо якраз тоді Себастянові приснився один сон.

Він з Анною йшов вуличкою міста, якої насправді не було в Ялівці. Вулиця утворювалася двома рядами будинків, що стояли на голому схилі. За будинками - самі альпійські луки і стежки звірів. Вулиця вела стрімко вгору. На партерах будинків розміщувалися лишень різноманітні бари. Столики стояли і на внутрішніх подвір’ях за причиненими брамами.

Вони заходили до кожного бару по черзі, всюди підходили до інших шинквасів, одним духом випивали по шклянці білого, запам’ятовуючи смак різних років на різних виноградниках, їм говорили щось несуттєве, але дуже цікаве десятки знайомих, які сиділи у всіх барах. Нарешті з одними знайомими, також чоловіком і жінкою, затрималися надовше. Жінки про щось розмовляли, а той чоловік запропонував Себастянові скупатися.

Вони вийшли з бару і пішли вулицею ще далі догори. Вулиця різко закінчилася засніженою вершиною гори. Вони перейшли через неї на протилежний схил. Там був великий відкритий басейн. Себастян перший зайшов до нього. Пірнув і поплив під водою, відчуваючи, що в басейні є якась течія, бо його зносило трохи вбік. Він випірнув і, тримаючись на воді, переконався, що так зносить ще сильніше. Те саме відбувалося і з приятелем.

Вони дрейфували до боку басейну, який закінчувався не стіною, а шнурком, натягненим на поверхні води. Чим ближче до краю, тим сильніше затягував вир, ніби вся вода збиралася вилитися за той шнур. Коли їх принесло до цієї межі, вони ледве встигли вхопитися за нього. Ноги понесло вперед, і вони лежали на спинах, учепившись за шнурок. За ним щезали маленькі білі черепахи, яких несло звідусіль. Так Себастян протримався кілька хвилин. Руки боліли, як ніколи в житті, і він вирішив відпуститися і поринути за черепахами. Але спочатку підняв голову і заглянув за шнурок. Там вода обривалася величезним водоспадом, утворюючи гладку і височенну, непорушну на вигляд стіну. В самому низу провалля Себастян побачив усе, що може бути на світі. Раптом течія цілковито вщухла, а тоді відразу ж понесла його в протилежний бік, боляче викинувши врешті на те місце, з якого вони сходили у воду. Ціле тіло Себастяна з дивовижним жалем згадувало недовгу купіль.

Вони вдягнулися і швиденько вернулися тим самим шляхом до бару, зауваживши, що на будинках з’явилися балкони, яких перед тим не було. У барі було порожньо, лише дві бабці грали в шахи за столиком, який хитався щоразу, коли котрась переставляла фіґуру на шахівниці. В численних фляшках на креденсі за шинквасом не було жодної краплі напоїв. Вони вже хотіли йти геть, коли бабці покинули шахи і підійшли до них. Згодом з’ясувалося, що ці бабці - їхні жінки (Себастян ледве впізнав Анну), які чекали своїх чоловіків, нікуди не виходячи, рівно сорок років.



8. Себастян був настільки вражений, що на другу ніч намагався знову повернутися в продовження сну. Але натомість йому приснилося тільки те, що він - чай з молоком, змішаний у пропорціях, які дають найкращий відтінок.

9. Анна спокійно вислухала цю історію і сказала, що може бути і так, але переважно виглядає зовсім інакше, бо насправді насолода гніздиться не у вестибулярному апараті, а десь у легенях, щось там з диханням, наповненням, випорожненням, тиском повітря. Колись давно Франциск казав їй те саме.

10. Ввечері Анна зняла із Себастяна сорочку і вдягнула її на голе тіло. Посадила його на бідермаєрове крісло, вибране серед. усіх крісел у домі, знайшла в шафі почату пачку капральського житана і вклала йому до руки. Відірвала з верети чотири невеличкі клаптики, взяла фляшечку чорнила «Пелікан» і сіла до столу. Себастян закурив капрала, а Анна мочила палець у чорнило і креслила на обривках верети примітивні і кострубаті малюночки - сонце (колко з кількома великими променями у всі боки), ялинку (вертикальна лінія посередині, а від неї з двох боків відходять симетричні, короткі, похилені вниз патички), людину (патичок, зверху і знизу - роздвоєння, між піднятими руками маленьке колко, між розставленими ногами - штрих у бік землі), квітку (більше коло, щільно обліплене меншими півколами).

З-поміж сторінок Лярусса Анна вибрала суху квітку сортових конопель і запакувала її у вузьку скляну трубочку, читаючи тихо якісь гасла енциклопедичного словника. Закінчивши, витягла із Францискових штанів пояс і скрутила йому руки за спинкою крісла так сильно, що грудні м’язи стали цілком пласкими. Своєю нашийною хусткою так само міцно зав’язала очі. Вийняла з кишені, відразу розкриваючи однією рукою, бритву і без ніяких зупинок тричі надрізала Себастяна: на плечі, між ребрами і впоперек живота. Надрізи якусь мить побули тонкими рисками, тоді їх краї розлізлися, рани відкрилися і потекла кров.

Анна вийняла недопалок житана із Себастянових губ і розкурила від нього квітку в трубці. Зробила кілька повільних затяжок, довго тримаючи в собі дим після кожної. Нарешті взяла трубку в рот тим боком, де тліли коноплі, і витиснула одним видихом потрохи диму на всі рани. Знов затяглася рештою, притулилася ротом до Себастянового рота і випустила все, що тримала. Від несподіванки Себастян закашляв і став облизувати губи - капральський житан робив інакший смак на губах.

Аж тоді Анна заліпила порізи розмальованими веретяними латками. І порозв’язувала Себастяна, який постановив собі нічого не питати.



11. Тієї ночі Себастянові приснилося, що вони з Анною йдуть вулицею, яка виводила з Ялівця. Лише замість ялівців і жерепа росли дві шеренги величезних квітучих лип, про які було відомо, що вони зараз почнуть говорити, і тоді треба або взагалі нічого, крім привітання, не казати, або відповідати дуже точно. Дерева мали щось оцінювати за знаними їм показниками. З боків і згори крізь усі тріщини крон світило безальтернативне сонце - так морська вода проникає в дірявий корабель, розбігається по ньому, набирається у всіх закапелках і опускає на дно.

Він ішов цим коридором так переконливо, ніби щось натискало на потилицю. Поруч ходили якісь невідомі люди, але якби зробити фотографію вулиці з усім натовпом, то все одно було би зрозуміло, що світлина про нього.

Себастян бачив трохи наперед - під деревами ще лежали купи позмітаного листя, а він уже дивився, як із них іде перший дим.

Він знав, що буде цим тунелем іти завжди, поступово тратячи себе через тертя об світло, аж поки не зайде у вічність, остаточно ставши світлом.



12. Анна була вдячною ученицею і навчила Себастяна задавати і дарувати тематичні сни, використовуючи найбільшу у світі силу - вібрацію. Для досягнення такої насолоди треба лиш трохи фантазії, щоб самому навчитися вгадувати вібрацію в тім, про що не вмієш подумати, що мав би це знати.

13. Цілий початок літа Анна і Себастян розважалися, бавлячись, що Анна вагітна.

Вони почали кохатися делікатно. Спали довго. І довго не вставали, пестячись ще раз. Неквапливо ходили на полонини по молоко. Назад верталися зрубом, зриваючи найближчі ягоди, і ще останній раз кохалися там, де закінчувалися ожинники. Дорогою згадували про свої перші дні разом, завжди знаходячи якісь не зауважені раніше тонкощі. Обідали завжди вдома на веранді, а вечеряли десь на людях, але завжди замовляли найздоровішу їжу, а сервіруючи стіл, укладали вишукані натюрморти. Міряли у крамницях суконки, які би пасували вагітним. Переставляли речі в кімнаті і планували, як розмістити дитину. Купували в книгарні дитячі книжечки на кілька років наперед, і Себастян читав їх Анні на ніч. Себастян мив Анну у ванні, витирав її і намащував пахучими олійками. Перед сном гуляли в найгарніших місцях Ялівця, поливали нагрітою дощівкою гарбузи, які вирощували в дірявому баняку на балконі, і пили чаї з цілющих трав. Уже лежачи, Себастян гладив під м’яким коцом Аннин живіт так, щоб приспати і вийти на балкон заради останньої сиґарети.

Посеред ночі Анна будила його, і вони довго не спали.

14. 28 червня Анна захотіла побути цілий день сама. Вона мала встигнути дописати листа Непростим і передати його старим Бедою, який заїхав до Ялівця лише на кілька днів, бо Непрості потребували його, замисливши якусь гігантську справу.

Себастян не відходив від Франца. Вони говорили, шпацеруючи Ялівцем один пішки, а другий - плавом у каналах. Потому інструктор з виживання зробив їм знимку і пропльонтався з ними аж до ранку, спочатку - в Беди, а пізніше - вже Бог знає де п’ючи аґрусове вино, джин і пророкуючи страшні небезпеки необачному Себастянові.



15. Наприкінці вересня Анна поїхала до Мезетеребеша і вписалася добровольцем до леґіону Українських Січових Стрільців.

Напередодні до міста нарешті прийшли Непрості. Анна зустрічалася з ними у французького інженера, ночувати лягла біля Себастяна на ґалереї, а вранці її вже не було. Не стало в Ялівці і Непростих. Франциск був упевнений, що вона або пішла з ними, або вони її з собою забрали. Себастян хотів кудись іти, щось розпитувати, лише б робити щось, що здається необхідним (через півроку він буде вдячний мертвій Анні, яка передала немовля якраз тоді, коли не стало Франциска і треба було щось робити, щоб не втратити глузду від самотності).

Між іншим, бігти навмання і розпитувати кожного, шукаючи загубленого, - не таке вже безсенсове. Бо в наших горах, де води збирають усе і самі збираються у трьох місцях, вислідити згубу дуже легко - якщо вона не лежить під снігом чи каменем. Та й так невідомість протриває не більше, ніж роки.

Але Франциск висміяв Себастянову нетерплячку і наказав сісти каменем і чекати. Бо чекати - найрадикальніше, що часом можна зробити. Справді, через три тижні знову прийшли Непрості і почали вимагати, щоб Франциск пустив їх до Анни. Себастянові полегшало вперше.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка