Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка7/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

6. Найперша Анна з’явилася в Ялівці вже тоді, коли місто ставало модним курортом. Незадовго перед тим вона дуже побилася, падаючи зі скелі, хоч була прив’язана шнурком, і довший час нічого не їла. Все ж страшенно перелякалася. На другий день вона все одно пішла в гори і спробувала лізти. Але нічого не вийшло. Вперше тіло відмовлялося бути продовженням каменя. Щось там виявилося сильнішим. Вона приїхала до Ялівця, пила джин, збиралася тренуватися, але пила джин. Не наважувалася навіть підійти до скель. І невдовзі познайомилася із Франциском. Він робив анімаційні фільми, заради яких до Ялівця приїжджало вже не менше туристів, ніж до джину.

7. Анна почувалася, як лишайник, віддертий від голого берега холодного моря. Мусила просто протриматися, щоб утриматися. Бо інакше було б ніяк. Їй дуже хотілося не бути злою. Боже! Не дай мені когось скривдити - молилася вона щохвилини.

Вперше вони із Францом заночували в барі, де, випадково забрівши під вечір, не могли не лишитися до ранку. Бармен був настільки не подібний на бармена, що вони досить довго чекали на когось, до кого можна було б звернутися. Там вони робили одне одному джиновий масаж, відбули три джинові інґаляції, підпалювали джин-первак на долонях і животі, пили розлитий по столі і з рота в рот. Анна ще не уявляла собі Франца в якомусь іншому місці.



8. Вночі лежали поруч на складених стільцях і зрозуміли, що за збігом кісток і м’якоті вони брат і сестра. Або чоловік і жінка. Навіть якщо більше такого не буде, думав Франциск, все одно приємно доторкатися. А вона думала про різні дрібниці і дивноти, які трапляються або можуть трапитися будь-коли.

Заки вони спали, припасовуючи кості до м’якоті, і кості до костей, і м’якоть до м’якоті, їхні черепи безперервно доторкалися якимись нерівностями. Вони поверталися, притискалися, крутилися і відсувалися, а черепи не роз’єднувалися ні на мить. Часом черепи гримотіли, зачіпаючись надто виразними горбами і западинами, і вони часто будилися, лякаючись непомірної близькості, яка забезпечувалася самими головами. Більше ніколи Франциск і Анна не переживали такого спільного прояснення і прозріння.

Надворі почало світати. Головна вулиця містечка проминала зачинені бари, темні подвір’я, захаращені виноградом, який ніколи не достигав, низенькі кам’яні огорожі, високі брами і простувала до підніжжя тисячошістсотдев’яностоп’ятиметрової гори, поступово переходячи в ледь помітну стежечку, яка такої пори дня світилася білим.

9. Вагітність Анни була періодом суцільного щастя. Тим, що можна по-справжньому назвати співжиттям, сім’єю.

Вечори вони починали завчасу. Ходили в теплих осінніх плащах найдальшими закапелками серед ще не заселених вілл. Бавилися, що то не їхнє місто. Її руку він тримав у своїй кишені. Вони йшли, одночасно роблячи крок тією ногою, до якої так міцно була притиснена нога іншого, що відчувалися хвилі м’язових скорочень, а стегнові суглоби смішно терлися. Їй дуже подобалося, що все так просто. Що її любить той, кого любить вона. Вона вперше переживала радість того, що вранці не треба йти геть. Вона розказувала йому щось із того, що було, коли його ще не було, і дуже любила, як він розказував про те, якою він її знає. Вранці вони довго снідали на балконі медом, квасним молоком, розмоченими у вині сухими грушками, намоченими в молоці підсмаженими сухарями, різними горіхами.



10. На столику коло ванни стояла стара друкарська машинка з непорушною чавунною підставкою, і те, що вони не наважувалися сказати одне одному, вони писали на довгому аркуші найкращого паперу, закладеного в «Ремінґтон». Погано мені з людьми, про яких не знаєш, - писала Анна, - чи добре їм тепер, чи добре їм зі мною, чи добре йому тут. Погано і тяжко з тими, які не кажуть, що їм подобається, а що - ні. Франциск друкував щось зовсім інше: ще не роблячи жодного зла, погані люди нам роблять погано - ми мусимо зважати на їхнє існування. Добрі люди перестають бути добрими, коли починають шкодувати те, що віддавати шкода, - нащось написала Анна. А Франц: сенс і насолода існують лише в деталях, треба знати ці деталі, щоб змогти їх повторювати.

Вже після смерті Франца Себастян знайшов цю машинку. Папір був ще в ній. Потім він часто уявляв собі справжні діалоги живих людей, вибудувані з подібних речень.



11. Франц намагався відучити Анну від страху. Заводив її на скелі з того боку, куди можна було вийти через зарості гірської сосни, ззаду. А там брав на руки і тримав над прірвою. Доля не найважливіше, - казав Франциск. Головне - нічого не бійся. Але щось у його методі було неправильним.

Він вивчив її тіло краще, ніж вона. Міг узяти її руку і подоторкатися нею ж до Анни так, як вона сама ніколи не робила і не зуміла би. Він поступав з нею так, що аж лоскотали жили, судини, вени. Дуже довго показував їй її ж красу. З того всього Анна почала розуміти, яка вона гарна. Гарна не для когось, а для себе. І їй ще більше ставало страшно, що все це може потрощитися, вдаряючись об каміння.

Я люблю своє життя, - просила вона Франца. Це добре, наполягав він, бо, крім того, нема нічого іншого, не любити - значить зректися всього.

12. Все ж вона ще раз спробувала. Коли Франц позатикав їй вуха. Бо раптом запідозрив, що Анна боїться не висоти, а звучання тиші, яке висоту супроводжує.

Підстрахована всіма можливими способами, із закладеними вухами, вагітна Анна лізла по кам’яній стіні, ніяковіючи від того, що не знала, як притулятися животом.

Франциск наважився повзти поруч. Він обмальовував по скелі всі контури притисненого живота. Вниз вони так поспішно з’їжджали линвою, що пообпікали собі долоні. Чомусь часто через такі незначні опіки неможливо заснути. Наступного ранку рухомі даґеротипи силуетів переміщення зародка по скелі були вже готові. Фільм удався гарний. Дарма, що короткий.

13. Франциск не зважав на час. Усі його фільми тривали кілька хвилин. Він придумав анімацію, якої ще не могло бути. Отримував насолоду від створення заповнених хвилин, яких могло б не бути. Якби не. Якби не зауважив чогось, якби не придумав прийому, якби не допасував, якби не вирізнив - якби багато чого не.

Життя настільки коротке, - казав Франциск, - що час не має ніякого значення. Так чи інакше воно відбувається повністю.

Франц мріяв про щось радикальне. І додумався до того, що найрадикальніше - чекати.

14. Після народження доньки Анна вирішила знову тренуватися. Вона пробувала заліплювати вуха, але щось знову порушилося. Внутрішньому вухові бракувало вібрації, без якої важко визначити межі свого тіла.

Вона згадала про сад свого батька і вкололася морфієм. Вібрація з’явилася відразу ж.

Але дивно почали поводитися звуки. Вони ніби втратили залежність від відстані. Звуки літали з великою швидкістю щільнозмотаними клубками, не розсіюючись у повітрі. Часом така куля стикалася з іншими, міняючи керунок польоту цілком неочікувано. Від деяких ударів з обох клубків оббивалися звукові крихти і порох. Вони літали незалежно. Перемішуючись, відокремлюючись, відлітаючи догори, опускаючись або забиваючись у землю. Вже на висоті чотирьох своїх зростів Анна опинилася в непрозорих хмарах какофонії. Коли ж піднялася вище, то нестерпно було чути гуркіт, з яким дрібнесенькі піщинки з-під її пальців падали на дно провалля.

15. Більше Анна не лазила. Але морфій заживати не перестала. Цілими днями сиділа на веранді і вслухалася в життя різних комах, що мешкали навколо дому. Не чуючи навіть, як плаче голодна Стефанія.

Даремно Франц намагався щось змінити. Найбільше, що йому вдавалося, то відцідити з Анниних грудей трохи молока і погодувати ним доньку. Але опій теж полюбив молоко. Він устигав випити його першим, і Франц безсенсово мнув висохлі груди. Франциск пішов до відьми, яка крала молоко в корів, і попросив, щоб та забирала молоко в Анни. Дитина почала наїдатися. Але разом із молоком вона споживала опіум. Франц думав, що дитина спить цілими днями від ситості. Врешті так було спокійніше. Але коли в Анни молоко скінчилося остаточно і навіть відьма не вцідила ні краплі, Стефанія пережила справжній морфійний абстинентний синдром. Непрості ледве врятували її, наваривши в молоці маку.

Те саме почала робити й Анна. Дитина спала, їй снилися чудесні сни (деякі з них - а їй було ледве півроку - вона пам’ятала ціле життя. Хоч може бути, що пам’ятала відчуття, що такі сни були, а решту взялося пізніше), й Анна спокійно слухала, як черв’яки розсувають землю, як кричать, кохаючись у напнутих мереживах, павуки, як тріщить грудна клітка жука, затисненого дзьобом трясогузки.

16. У середині грудня Франц узяв Анну на коліна і сказав, щоби вона забиралася з Ялівця. Анна встала, поцілувала Франца і пішла до кімнати збирати дитину. Тоді він запропонував інше - викликав жінку на дуель. Бо малій дитині для подальшого життя потрібно було, щоб хтось із цих батьків був мертвим.

Анна погодилася і вибрала зброю - зараз вони підуть на засніжені обвітрені скелі і лізтимуть двома немаркованими маршрутами без жодного страхування догори. Той, хто вернеться, залишиться з дівчинкою. Незважаючи на всі страхи, була впевнена, що лиш у такий спосіб переможе Франциска (вони зовсім не подумали, що можуть не вернутися обоє, і нічого нікому не сказали, залишаючи малу в колисці).

Ледве добрели снігами до скель. Зняли кожухи, випили по півпляшки джину, поцілувалися і рушили.

17. Франциск уперше мусив стати справжнім альпіністом (чи вперше мені вперше - подумав він). Тому злазив із вершини кілька годин; виявилося, що затверділий сніг навіть поміг йому - на голому камені він би не втримався. Йому було страшенно прикро, але поховати Анну він зміг лише в червні, коли сніг в ущелині розтопився.

Друга стара фотографія - Арджелюджа, 1892
1. Гола жіноча спина закінчується широким чересом, нижче череса - лише смужка чорної тканини. На дуже схиленій уперед шиї - тонка риска грубих коралів. Голови вже не видно. Руки опущені вниз, але зігнуті в ліктях. Торс трішки скручений уліво, тому видно лише чотири пальці, якими права рука тримається за передпліччя лівої. Спина виглядає майже трикутною - такі широкі рамена і вузька талія. Між верхнім краєм череса і білою шкірою - трохи вільного місця. Виразні лопатки і верхівки ключиць. Нижче від шиї випирають чотири горбики хребців. Там, де вони закінчуються, починаються дві смуги надутих м’язів уздовж середини спини. Ближче до талії відстань між ними найменша, а глибина яру - найбільша. Клавіатура ребер просвічується лише зліва і то - радше вже не на самій спині, а на боці. Але там, де грудна клітка закінчується, починається вгнута затока талії, лінія якої знову виходить до попереднього рівня на початку таза.

Зважаючи на контраст білої спини і чорного череса, неважко переконатися, що сонячне освітлення максимальне. Хоч ледь помітна тінь утворилася лише між м’язами на хребті.



2. Спина знята зблизька. Справа від неї в глибині кадру видно маленького коня, який стоїть значно далі від камери. Коник-гуцулик досить старий - кращого тоді не залишилося після державної бранки коней до Боснії, - але дуже сохранний. Замість сідла - вузький довгий ліжник.

3. Свого першого літа Франц із Анною ходили на Кострич оглянути панораму Чорногори. День був сонячний, і вони бачили весь хребет - Петрос, Говерлу, Брескул, Пожижевську, Данциш, Гомул, Туркул, Шпиці, Ребра, Томнатик, Бребенескул, Менчул, Смотрич, Стайки, трохи Свидовця - Близниці і Татульську, далі - Братківську, Довбушанку, Явірник. Ззаду були Ротила, Біла Кобила і Лисина Космацька.

Дорогою назад, за Арджелюджою, Анна зняла сорочку і постоли, лишилася в самих чоловічих гачах. Йшли догори попри Прут. Час від часу сходили до річки попити води. Річка була така мала, що Анна клала руки просто на дно і так опускалася до води, занурюючи ціле лице. Кінчики грудей хоч і зближалися до неспокійної поверхні, але залишалися незамоченими. Лише важкий сипаний мосяжний хрест із примітивним натяком на розп’яття калатав об каміння. В такі моменти Франц садив Анні на спину зозульку, жучок оббігав крапельки поту, лоскотав шкіру, а Анна навіть ворухнути не могла рукою.

Після купелі вони цілувалися, аж поки губи цілком не висихали. Бо все мокре висихає. Шкіра пахла холодними водоростями в теплих ріках між теплим камінням під теплими вітрами з-понад засніженої Говерли. Якби їм удалося запам’ятати це тілесне відчуття так, щоб будь-коли могти його точно згадати, то почуття щастя було би постійним.

Тоді вони ще багато й охоче говорили. Франц думав - як змінюється все, на що варто дивитися, коли це є кому показати.

Коник ніс тільки грушеву скриньку з фотоапаратом і яворову берівочку, наповнену ялівцівкою, і ні разу не зайшов у воду напитися.

4. Коли Франциск у грудні 1883-го вернувся зі скель сам, то, перш ніж погодувати дитину, випадково натрапив, шукаючи алкоголю, на ту саму берівочку. Ялівцівки лишилося десь півлітри, і він заразом випив недопите вдвох. Тоді вийняв з-поміж ляруссів цю світлину, засунув її між два прямокутники шкла, викинувши якийсь рисунок, і назавжди поставив на своєму робочому столі.

Розтовк у моздирі горстку сушених афин, залив їх теплою водою з медом і взявся годувати Стефанію. А вранці пішов до священика і сказав записати доньку в церковних книгах Анною.



5. Себастян вирішив, що буде правильно покласти фотографію Францові у трунву (він не міг знати, що на світі вже є хтось, кому її потім завжди бракуватиме). Тому вона, мабуть, не збереглася.

Спокуси святого Антонія
1. Маленькій Анні Непрості подарували мініатюрну фіґурку святого Антонія. Антоній у повний зріст, у чернечій сутані, в одній руці тримає лілії на довжелезному стеблі, на другій - дитина. Незважаючи на розмір, Антоній виглядав як справжня статуя, коли Анна лягала головою на підлогу, а фіґурку ставила трохи далі, або - знову ж з підлоги - стояв на самому краєчку стола. Особливо вражали його бездоганно передані риси обличчя.

Непрості казали, що Антоній виліплений із розтопленого свинцю, який перед тим був кулею. Фіґурка жила в металічному циліндрі, в яких солдати тримають цидулки зі своїм ім’ям і адресою родини. Анна носила той патрон на задовгому дротяному ланцюжку на шиї. Від постійного тертя міді зі шкіри ніколи не сходили зелені плями. Франциск уважав, що то не шкодить. Коли була особливо гарна погода, Анна виводила Антонія на прогулянку. Вона виймала його з капсули і провітрювала десь у траві. Коли ж закривала назад, то вкладала всередину ще й невеличку квітку - фіалку, стократку, пелюстки сливи або липовий цвіт, щоб Антонієві було чим дихати.



2. Вона сама дуже гарно пахла. Найбільше Франц любив, коли Анна засинала в нього на столі. Він ще трохи працював, більше дивлячись на сплячу згорнену доньку, а потім вилазив на стіл, клав під голову книжку, обнімав Анну і довго дихав видихнутим нею повітрям. Він гладив її голову, і часом вранці Анна прокидалася з густими тонкими і короткими подряпинами на лиці - якась затверділа шкірка на Францискових пальцях дерла її тіло.

3. Франциск був переконаний, що не може бути кориснішого заняття, ніж споглядання доньки. Щодня він бачив тисячі бездоганних кадрів, але чомусь не наважувався використовувати камеру. Тому запам’ятовував їх із таким зусиллям, що іноді ловив себе на думці - так далі не можна. Бо часто бувало так, що ввечері він не міг згадати, що ще було в сьогоднішньому дні, крім цих уявних світлин (але коли Анна підросла, він годинами міг їй розповідати, як вона виглядала в який день дитинства).

4. Анні було шість років, коли вона розповіла татові про те, що пам’ятає, як спала колись у великій скрині, поставленій на довгому возі з вісьмома колесами, під деревом, з якого звисало гніздо з отвором знизу. Віко було відчинене, і з гнізда заглядало на неї ґранатове око якоїсь птахи. А потому звідусіль злетілися хмари білих маленьких сов і повсідалися довкола того дерева концентричними колами на землі, копицях сіна, кущах шипшини, криниці й оборозі. А ще - на дроти, натягнуті від стовпа до стовпа.

5. Франциск вирішив, що такі видіння є наслідком морфінізму, і покликав Непростих. Ті трохи поговорили з Анною, і нарешті віжлунка сказала, що дівчинці все наснилося. Вона попередила Франца, що мала чимраз частіше оповідатиме всілякі чудасії, випитуватиме, чи було з нею колись таке чи інше. Щодо деяких речей вона до смерті вагатиметься - що ставалося, а що снилося, бо для неї не буде справжнього і несправжнього - лиш різні вигляди справжнього. Але сни не мають нічого спільного з віщунством. Вони оповідають, як бути може.

6. Франц постановив, що донька хоч щось у світі мусить знати досконало і не вагаючись. Вони почали ходити за Менчіл-Квасівський до Кевелова, який стікав у Чорну Тису, й Анна вивчала всі камінці на його березі - як який виглядає і коло якого лежить.

А тим часом Непрості всі разом притяглися горами до Ялівця і пробули в місті з перервами аж до 1951 року, коли спеціальний відділ чекістів, перебраних на вояків УПА, спалив вогнеметами божевільню, де висліджених і половлених Непростих замкнули в 1947-му. Їм треба було наблизитися до Анни.



7. За кілька тижнів перед 1900 роком Франц закінчив дуже важливий анімаційний фільм.

Жити - це розв’язувати і зав’язувати вузли, руками і всім іншим, - учив його колись Непростий-гадєр і дав цілу в’язанку шкірок вужів. Франц мав відв’язати шкіру від шкіри і сплутати своє плетиво. Логіка живе в пальцях, її категорії передбачають лиш те, що вдається пальцям. Як вервицею, обертав він клубком днями і ночами. Нарешті порозв’язував усі, але коли довелося зав’язувати по-своєму, то виявилося, що його пальцям страшенно важко йти не вслід за поверхнею, яка вже існує. Натомість Анна наплутала таких вузлів, що гадєр привів Франца на міст, де Непрості оселилися.



8. Колись цей віадук хотіли перекинути від одного до другого виступу хребта, між якими розмістився Ялівець. Спочатку збудувати середину, а тоді довести в обидва боки до верхів. Франциск уявляв собі, що колись такий шлях перетворить усю дорогу від Шешула до Петроса на вигідний шпацер. Однак цей проект виявився єдиною неможливою ідеєю Ялівця. Три сполучені між собою, але не з’єднані з твердю арки - набагато вищі від колійових мостів у Ворохті і Делятині - нависали над містом по діагоналі, починаючись і обриваючись у чистому небі. Нагорі залишився фраґмент широкої дороги. Там зажили Непрості.

Франц дуже довго ліз на міст висячою драбиною, яка ще більше гойдалася через те, що гадєр поліз наперед. Нагорі здавалося, що міст завузький, що досить схитнутися і полетиш вниз: на маленькі дахи, короткі вулички, вузькі канали, піну дерев. Але навколо лежала така краса, як у чийомусь іншому житті. Все було вибіленим, інших кольорів не існувало навіть на далекому сонці.

Засніжені Непрості курили файки і дивилися на Фархауль у Марамороських Альпах за долиною Білої Тиси. Розмова була простою - як Анна стане жінкою, то най буде Непростою. А наразі вони завжди будуть близько.

9. Тож фільм, який закінчив Франц, нагадував намисто з вузликів.

Виглядало те так. Цілим полем екрана безладно метушилося безліч окремих дрібних значків. Усе це були ті елементарні символи, які Францові вдалося познаходити в орнаментах писанок з усіх кутів Карпат. Через іншість розміру, конфіґурації, кольору і швидкості тьма знаків нагадувала неправдоподібну мішанину різних комах. Упізнавалися драбини, клинчики, півклинчики, триклинчики, сорок клинців, жовтоклинчики, зубці, кантівка, кратка, безконечна, півбезконечна, кучер, перерва, крижик, дряшпанка, кривулька, зірнички, звізди, сонце гріє, півсонця, місяці, півмісяці, штерна, місяць світить, місячні вулички, веселка, фасулька, ружі, півружі, жолудь, цвітулька, чорнобривка, колосівка, смерічки, соснівка, огірочки, гвоздики, барвінок, косиці, вівсик, зозулині черевички, бечкова, сливова, барабулька, гільї, перекотиполе, коники, баранчики, коровки, собаки, козлики, олені, півники, качки, зозулі, журавлі, білокрильці, пструги, воронячі лапки, баранячі роги, заячі вушка, волове око, метелики, бджоли, слимаки, павуки, головкате, мотовило, граблі, щіточки, гребінчики, топірці, рискалики, човники, боклажки, решітка, скрині, попружечки, ретізки, бесаги, ключі, пацьорочки, берівочки, кожушки, порошниці, парасолі, образки, хусточки, шнурки, миски, хатка, віконця, стовпи, жолобець, церківки, монастирі, дзвінички, каплички, кручені рукави, писані рукави, косий пасочок, ільчата, дзьобенкова, хрестата, зубкатенька, плетінка, чиновата, княгинька, ключкова, кривульки, крапочки, стріпата, крилата, очката, павукова, чичкова, глукова, лумерова, буклажок, тайна, черешньова, малинова, вазонок, пагонець, парасочки, вітрячок, бендюги, гачки, медівнички.

Помалу рух знаків набирав певної впорядкованості - як один потужний вітер перетискає багато легеньких. Символи крутилися якось так, ніби повна ванна води витікає через невеликий отвір. Звідти вже виходив ланцюжок значків, зав’язаний де-не-де вузлами. Ланцюжок скручувався у спіраль і крутився, як центрифуґа. З хаосу до нього зліталися вільні символи й укладали поруч ланцюг із такою ж послідовністю знаків, чимраз більше допасовуючись до обертання першого. Тепер обидві спіралі вґвинчувалися в порожнечу разом, сходилися дедалі щільніше і перетворювалися на Світове дерево. Наставав спокій. На дереві розпускалися квіти, пелюстки в’яли, із зав’язей росли плоди, надувалися, тріскали, і тисячі тих самих знаків повільно і рівно опускалися на землю, накладаючись у горб, утрачаючи форму.

10. З прем’єрою зачекали до Великодня 1900 року. Нею відкривали сінематограф «YUNIPERUS», збудований за ескізом Анни, зачитавши попередньо архіпастирське послання молодого станіславського єпископа Андрея Шептицького до любих братів гуцулів.

11. З того часу Непрості дійсно завжди були поряд. То лише так здається, що Чорногора - пустка. Насправді в Карпатах місця навіть замало. Тому люди, які живуть далеко одне від одного, постійно зустрічаються. Що вже казати про маленьке містечко на перетині хребтів.

За кілька Довбушевих золотих Непрості викупили кусник Ринку і збудували маленький будиночок. Хатку обклали дивацько розмальованими кахлями, і вона стала цілком подібною на піч. На всіх вікнах понаписували одне слово - нотар. Але на підвіконнях стояли цілі ряди різновеликих і різної форми фляшок, так що можна було припустити, що «НОТАР» - назва ще одного бару. Лукач зробив якось так, що за тиждень весь дах заріс плющем і над дверима звисала зелена завіса. Всередині було порожньо - напроти маленького столика (з одною шухлядою) на дуже високих ногах стояв зручний фотель, оббитий парусиною.

На фотелі сидів сам нотар, курив одну за одною грубі сиґарети, вставлені у срібне кільце, припаяне до олов’яного стержня, який опускався зі стелі. Кожна сиґарета була не довша, ніж півсередньої жіночої долоні. Нотар займався тим, що скручував наступну сиґаретку, курячи попередню.

Ще замолоду він вирішив якось керувати власною смертю, а не цілком покладатися на невідомість. Тому захотів установити якщо не термін, то хоча б причину смерті. Зупинився на ракові легенів і почав не обмежувати себе в курінні, щоби бути приреченим на таку смерть.



12. Але досить було комусь прийти, як нотар виймав сиґарету з кільця, садовив відвідувача у свій фотель, висував шухляду, виймав два червоні або жовті солодкі перці - завжди свіжі й соковиті, однією рукою розкладав великий бганий ніж, що теліпався на ремінці коло коліна, вичищав перці, поклавши на долоню, питався, чого налити - паленки, ракії, сливовиці, бехерівки, цуйки, зубрівки, анісівки, ялівцівки, боровічку, наливав повні перці, подавав один гостеві, ставав при столику, виймав із шухляди аркуш паперу, загострений олівець, піднімав пугарчик, казав «дай, Боже», дивлячись просто в очі, випивав, відкушував кусник перцю, відразу ж наливав удруге, припалював сиґарету (сірники мав у кишеньці штанів біля самого пояса, а сірка була приклеєна до однієї з ніжок стола), брав її в ту ж руку, що й начиння, а в ліву - олівець, сильно затягувався димом і вже був готовий слухати.

13. Нотаря називали французьким інженером.

Непрості знайшли його в Рахові і запропонували саме цю роботу, бо він виглядав скромно і геройсько водночас. Такого хочеться здивувати, оповівши щось надзвичайне з власного життя. А Непрості потребували якнайбільше таких історій і байок.

У Рахові французький інженер намовляв людей їхати до Бразилії, виписуючи справжні квитки на корабель з Ґенуї. Колись він дійсно був французьким інженером. Прожив двадцять років у Індокитаї, займаючись дренажними системами, вивчаючи куріння опіуму, тайський бокс, метеликів і орхідеї, дзен. А одночасно дописував етнологічні і геополітичні фейлетони до великих європейських газет. Кілька його листів переклав Осип Шпитко. Їх опублікували в «Ділі», наголошуючи на походженні автора з родини Орликів.

Непрості ходили до Криворівні і порадили Грушевському спровадити французького інженера до Львова. Через Маньчжурію, Туркестан, Персію, Грузію, Одесу, Чернівці, Станіслав, Галич, Рогатин і Винники він нарешті доїхав і дістав працю в етнографічній комісії НТШ. Отримав відрядні, які призначалися Шухевичеві, і виїхав на Гуцульщину. Але досвід кількох малих війн, у які він потрапляв упродовж життя, не дозволяв зраджувати себе як фольклориста. Французький інженер зробив гак до Будапешта і роздобув усі необхідні папери, що давали право вербувати імміґрантів на території Австро-Угорщини.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка