Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка5/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

НЕПРОСТІ

Шістдесят вісім випадкових перших речень
1. Восени 1951 року було би не дивно рушити на захід - тоді навіть схід почав повільно переміщатися в тому керунку. Однак Себастян з Анною в листопаді п’ятдесят першого пішли з Мокрої на схід, якого все ж тоді було більше. Точніше - на східний південь або ж південно-східно.

2. Ця подорож відкладалася стільки років не через війну - війна надто мало могла щось змінити в їхньому житті. Себастян сам наважився порушити традицію сім’ї, за якою дітям показували місця, пов’язані з родинною історією в п’ятнадцятирічному віці. Бо тоді, коли Анні було п’ятнадцять, Себастян усвідомив, що все повторюється, і Анна стала для нього єдиною можливою жінкою на цілий світ. Що він не тільки може бути лишень біля неї, але і вже не може бути без неї. Тим часом у Ялівці - тому родинному місці, куди слід було повезти Анну, - на неї чекали Непрості. І Себастян знав, що вони дуже легко переконають доньку залишитися з ними.

Зрештою те, що Анна теж стане непростою, вони передбачили ще тоді, коли та народжувалася.



3. У квітні п’ятдесят першого Анна відчула, що тато Себастян - її єдиний можливий чоловік, і вони почали кохатися.

Тієї весни багато хто ходив нечуваними маршрутами і переносив неймовірні чутки. Так Себастян довідався, що Непрості зникли з Ялівця. Відтоді про них ніхто нічого не чув.

Ціле літо Себастян з Анною безпробудно любилися, і попри них пройшло кілька різних армій. Ніщо не перешкоджало йти ні на схід, ні на південь, ні на південний схід. Коли стало по-справжньому холодно, і дороги щільніше втиснулися у свої лінії, вони нарешті вийшли з Мокрої і за кілька днів мали би бути в Ялівці. Подорож відкладали три роки. Але Себастян нічого не боявся - в нього знову була справжня жінка. Тієї ж породи, що завжди.

4. Він не міг собі уявити, як зможе показати доньці всі місця в горах від Мокрої до Ялівця насправді. Замість чотирьох днів потрібно, щоб подорож тривала чотири сезони. Тільки так, а ще вдень, уночі, вранці і вечером Анна могла би побачити, як разом по-різному виглядає ця дорога. Він дивився на мапу, читав назви вголос і ставав щасливим уже від цього.

Його навіть не засмучувало, що мапа нічого не промовляла до Анни.

Щоправда, трохи непокоїли дерева, яких не бачив стільки років - їх ріст є найчастішою причиною того, що робить місця несподівано невпізнаваними. І найповажнішим доказом необхідності ніколи не полишати близьких дерев напризволяще.

Щодо самого переходу, то жодна подорож і так не знає, що з нею може статися, не може знати своїх справжніх причин і наслідків.



5. Колись Франц казав Себастянові, що на світі є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. Франц мав на увазі передовсім місце. Є місце - є історія (якщо ж снується історія, значить, мусить бути відповідне місце). Знайти місце - започаткувати історію. Придумати місце - знайти сюжет. А сюжети, зрештою, теж важливіші, ніж долі. Є місця, в яких неможливо вже нічого розказати, а іноді варто заговорити самими назвами в правильній послідовності, щоб назавжди оволодіти найцікавішою історією, яка триматиме сильніше, ніж біографія. Топоніміка здатна запровадити в блуд, але нею можна цілком обійтися.

6. І з Себастяном сталося щось подібне. Він знайшов собі Ялівець, вигаданий Францом. Його захопила лінгвістика. Топоніміка захопила його, а не просто він захопився її нуртами.

Плеска, Опреса, Темпа, Апеска, Підпула, Себастян. Шеса, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос, Себастян.

Коли ще не існувало ніяких гір, назви були вже приготовлені. Так само, як і з його жінками, - їх ще не було на світі, коли його кров почала мішатися з тою, яка мала стати їхньою.

Відтоді йому йшлося лише про те, щоб триматися цієї обмеженої топоніміки і цієї скороченої генетики.



7. Франциск зустрів Себастяна на скелі за Ялівцем. Себастян вертався з Африки і стріляв у птахів. Снайперська рушниця не давала відчути вбивства. Через оптику видно лиш певне кіно. Постріл не те що обриває фільм, а вносить у сценарій якусь нову сцену. Тож він настріляв досить багато різних дрібних пташок, які летіли понад Ялівцем якраз до Африки.

Незабаром мала статися зима. Зима мусить щось змінити. Зима дає мету - це її основна властивість. Вона закриває відкритість літа, і вже це мусить у щось вилитися.

Франциск шукав щось, із чого можна було зробити наступний анімаційний фільм. І раптом: перед зимою, скеля над містом, всередині міста, зграя птахів над горою, які летять до Африки, Малої Азії, туди, де поля з шафраном, алое і гібіскусом між гігантською шипшиною недалеко перед довгим Нілом, кілька убитих в око різнокольорових птиць, поскладаних одна на одну, від чого різні кольори ще більше різняться, у кожному правому оці - відблиск міжконтинентального маршруту, в кожному лівому - червона пляма, і жодне пір’ячко не подерте, і легенький вітер нагортає пух з одного невагомого тільця на примарний пух іншого, й око стрільця у зворотному заломленні оптики. І стрілець. Червоний білий африканець.

8. Себастян змерз у руки. Він відморозив їх у нічній Сахарі. Відтоді руки не терпіли рукавиць. Себастян сказав Францові - а що мають робити піаністи, коли стає так зимно.

Вони дивилися у всі боки, і всюди було гарно. Бо була осінь, і осінь перелазила в зиму. Франц називав різні гори, навіть не показуючи - де яка. Потім він запросив його до себе. У нього вже давно не було гостей - давно не зустрічав на скелях когось незнайомого. Мабуть, тоді вони вперше пили каву з ґрейпфрутовим соком. Коли Анна принесла їм збанок на зашклену ґалерею, де у мідній пічці палилося пообрізуваним галуззям винограду, то Себастян попросив, щоб вона трохи затрималася і показала - що видно через це вікно. Анна переповіла - Плеску, Опресу, Темпу, Підпулу, Шесу, Шешул, Менчул, Білин, Думень, Петрос.

Була пізня осінь 1913 року. Франц сказав, що є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. І запропонував Себастянові спробувати пожити в Ялівці. Темніло, й Анна перед тим, як принести другий збанок - майже сам сік, кави кілька крапель, - пішла постелити йому ліжко, бо ще не зуміла би зробити це напомацки.

Хронологічно
1. Себастян залишився в Ялівці восени 1913 року. Тоді йому було двадцять років. Він народився з іншого боку Карпат - на Боржаві - в 1893 році. В 1909-му цілий місяць мешкав з батьками у Трієсті, а через рік поїхав воювати до Африки. Додому вертався через Чорне море і Констанцу, далі - Роднянські гори, Гринява і Піп Іван. Пройшов Чорногору, пройшов під Говерлою і Петросом. Була пізня осінь 1913-го.

2. Ялівець з’явився двадцять п’ять років перед тим.

Це місце вигадав Франциск, якого частіше називали Францом. Двадцять років Франциск жив у містах - Львові, Станіславі, Вижниці, Мукачевому. Він учився рисувати лише в одного графіка (той працював колись із Бремом, а потім робив і підробляв печатки) і мусив, і хотів, і міг переїжджати за ним з місця на місце. Якось йому показали фотоапарат, і він перестав рисувати. Однак трохи пізніше відразу за Моршином помер ілюстратор, що супроводжував краківського професора ботаніки - вони їхали в Чорногору описувати рослини Гуцульщини. В Станіславі професор надибав Франца, і через кілька днів той побачив місце, де почувся на місці - сродно і щасливо. Через рік Франциск вернувся туди і почав будувати містечко.

А ще через п’ять років Ялівець був найхимернішим і досить модним курортом Центральної Європи.

3. Анна, через яку Себастян залишився в Ялівці, спочатку називалася Стефанією. Справжньою Анною була її мама - Францискова жінка. Вона лікувалася від страху висоти, бо була альпіністкою. Приїхала на курорт разом зі своїм приятелем - спелеологом. Вони робили одне і те ж найкраще у світі. Лиш вона лізла догори, а він - вниз, але обом найбільше бракувало простору. Коли Анна завагітніла від Франциска, то вирішила народити дитину тут, у Ялівці. А коли народилася Стефанія, то Анна вже нікуди не хотіла вертатися.

Вона загинула на дуелі, на яку її викликав її чоловік. Франциск відразу переінакшив Стефанію на Анну. Він сам виховував доньку аж до того дня, коли запросив до їхнього дому Себастяна, який вертався з Африки на Боржаву. Тоді Франциск побачив, що відтепер вона буде або слухатися іншого чоловіка, або не зважатиме ні на кого.



Листи до і від Беди
1. Єдиною людиною, яка знала їх усіх упродовж кількох десятиліть, був старий Беда. Казали, що він з Непростих. В усякому разі Беда знався і з ними. Коли Франц навчив Анну читати і писати, - довший час він не хотів, щоб вона вміла, бо розумів, що Анна буде не писати, а записувати, і не читати, а перечитувати, а це здавалося Францові непотрібним, - вона захотіла довідатися більше про початок Ялівця, про маму. Таке міг знати лише старий Беда, і вона писала йому листи із запитаннями. Відповіді приходили або дуже скоро, або йшли так довго, що здавалося, ніби цього разу була вказана неправильна адреса (за якою не мешкав навіть хтось такий, хто б міг відписати, що Беди там не може бути ніколи).

Якраз тоді Беда почав жити в панцернику, переїжджаючи з місця на місце, але не переходячи межі певного кола, центром якого був Ялівець. Колись Беда розповів одну історію.



2. Коли він перший рік прожив у своєму панцернику, то думав, що не зможе забути жодної його дрібної деталі до кінця життя. Потому панцерник наїхав на міну, забуту італійцями, які будували тунель на Яблуницькому перевалі. Беда мало не помер. Його забрали якісь гуцули. Тіло було цілком зранене, і не так, як ножем, шаблею чи сокирою, а так, ніби повідкривалися щілини в землі. Його запхали в бочку з медом і поїли козячим молоком, звурдженим у перегрітому вині. А панцерник заходилися ремонтувати циганські скрипалі. Через дев’ять місяців Беда виліз із меду. Панцерник стояв у саду, і діти, стоячи на ньому, струшували з дерева осінні яблука. Здається, сніжний кальвін. Тож Беда думав, що запам’ятав свого воза назавжди. Він видряпався, швидко слабнучи, по драбинці до люка і зрозумів, що не пам’ятає, як цією драбиною ліз дев’ять місяців тому. Заплющив очі і не зміг собі уявити, де що є там, де все було таким знаним. Заспокоював себе тим, що стала іншою шкіра. Або тим, що під час ремонту скрипалі відкинули якісь деталі. І не зміг себе заспокоїти. Так писав старий Беда.

Анна слала йому листи із запитаннями про свою родину. Він відписував, відповідаючи на запитання, і завжди дописував ще щось про себе, хоч вона того не просила, але читала з цікавістю.



3. Деякі Аннині листи виглядали якось так.

…я не прошу, щоб ти розказував усьо…

…я тобі також хочу багато всякого сказати про Ялівець, Франциска, маму, Непростих. Ти ж єдиний на цілий світ, хто знав їх усіх…

…я сама не знаю - пощо мені це, але я їх відчуваю без голосів. Я відчуваю своє тіло, я починаю думати так, як воно. Раптом розумію, що я не самостійна. Я залежу від них усіх, бо ними теж думає моє тіло…

…мені не зле від такої залежності, але хочу знати - що в мені чиє: що Францове, що мамине, що Непростих, що від Ялівця, а що моє…

…вагання - це щось більше, ніж помилка…

…кажи ще щось…

…розказуй далі…

…як давно виглядав Ялівець…

…я так кажу: я так тебе дуже люблю, є і є…

…я знаю, що мама з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Таких курортів більше у світі не було…

…про всіх наших попередніх тато завжди говорив через слово мабуть…



4. Старий Беда відписував (Якби я пам’ятав усе, що вони казали, що ми говорили. Навіть без того, що оповідав я. І якби вони розказували тоді мені все те, що вони говорили без мене. Але ж вони теж мало що пам’ятали, крім кількох фраз. Коли ж ти не пам’ятаєш, як казав, як тобі казали, то нікого нема. Ти не почуєш голосів. Треба чути голос. Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу. Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою - ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди. Я не можу говорити з тобою другий раз лиш про це. Я не можу розказати тобі всього того, що ти хочеш почути. Я можу говорити. І тоді ти можеш почути те, що хочеш. А навпаки - ні. Але і ти всього не запам’ятаєш. Сказане минає. Нам добре тепер, бо нам гарно говориться. Мені подобається слухати себе до тебе. У вас у родині ніхто не визнавав загальновизнаного синтаксису. Знаєш, які ваші фамільні фрази - є і є, треба і треба, безвідповідальна послідовність щільна, я так тебе дуже люблю… Вагання - це більше, ніж помилка, або менше. Але надовше. Кажуть, що твій дідо - мамин тато, він не тутешній, десь із Шарішу - мав маленький сад. Він мріяв там пожити на старості. Лежати на своїх лежаках із мушель слимаків, курити опіум і штурхати босою ногою шкляні кулі. Він обмурував невеличкий кавальчик землі, засіяв його добірною дрібною однорідною травою. Посередині закопав страшенно височезний стовп і пустив по ньому плющ, фасолю і дикий виноград. Поруч викопав яму і засипав її цілу черепашками слимаків. Казали, що щось таке він колись побачив за високим муром на Градчанах, коли заблудився там і поліз на черешню видивитися, куди далі йти. На тому лежаку він лежав, коли курив. Голову клав на великий плаский камінь, на якому росли самі лишайники. Він ходив у Білі Татри, визбирував якісь спори і заражував чи запліднював ними камінь. Ще сам повидував шкляні кулі, всередині яких були живі цикламени. Кулі можна було штовхати, вони котилися, цикламени переверталися і через якийсь час починали викручуватися, скеровуючись низом до землі, а верхом - до сонця. Сад знищили, коли мама була ще мала, і дідо втік з нею і всіма дітьми в гори. Франц також не місцевий. Ніхто не скаже тобі, звідки він прийшов, звідки ви родом. Він захотів жити в Ялівці, бо сподівався, що там не буде ніяких вражень, не відбуватиметься жодних історій. Він хотів, щоб довкола не ставалося нічого, за чим не встигаєш. Нічого, що треба би було запам’ятовувати. Був ще дуже молодий. Не знав, що так не буває, - це перше - життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно. А друге - нічого і так не мусиш запам’ятовувати, лапати насильно. Те, що має залишитися, приходить назустріч і проростає. Така собі ботанічна географія - вичерпність радості проростання. Я знаю, що перша Анна з’явилася вже тоді, коли Ялівець став модним. Звідусіль з’їжджалися пацієнти, щоб пити джин. Містечко виглядало вже так, як тепер, лиш не було твоїх придумок. Були збудовані маленькі готелі, пансіонати з барами. Там можна було пити самому в номері, на пару, в товариствах, три рази денно, натще і на ніч, або цілу ніч, або могли збудити в якійсь годині вночі і подати порцію до ліжка. Можна було лишатися спати там, де пив, або випивати з лікарем чи психотерапевтом. Я любив напиватися на гойданці. Анна дуже добре лазила по скелях. Вона відчувала вагу кожного фраґмента власної площі й уміла розкласти її на вертикальній стіні. Там нічого не треба бачити масштабно. І головне - ти завжди зі шнурком. Вона думала, що їй усе байдуже, а насправді почала боятися. Почала приїжджати до Ялівця після того, як сильно побилася. Бо знову могла добре лазити, але власне боялася. Не могла добре пояснити, бо майже не вміла говорити, хоч і думала кожним міліметром тіла. Франц тоді був удвоє більший, ніж тепер, - можеш собі уявити, що вони відчували. Франц ніколи нікому такого не оповідав. Але я знаю, що найкраще їм було тоді, коли Анна завагітніла. І це - не через мабуть. Чомусь заведено вважати, що закінченням певного сюжету є смерть. Насправді ж сюжети закінчуються якраз тоді, коли хтось народжується. Не ображайся, але коли ти народилася, закінчилася історія Франца і твоєї мами…).

Анні дуже подобалося, що писав Беда на обгортках, які ще пахли різними фруктовими чаями.



Генетично
1. Франциск вважав себе людиною поверховою. Любив поверхні. Почувався на них упевнено. Не знав, чи є сенс залазити глибше, ніж бачить око. Хоч завжди прислуховувався до того, що звучало за будь якими перетинками. І принюхувався до струменів, що виривалися з пор. Дивився на кожен рух, але, дивлячись на когось, не намагався уявити - що хто думає. Не міг проаналізувати сутності, бо переповненість зовнішніх деталей давала досить відповідей. Він не раз зауважував, що цілком задовольняється тими поясненнями різних явищ, які даються побачити, не потребуючи доступу до знання про глибинні зв’язки між речами. Найчастіше він користувався найпростішою фігурою мислення - аналогією. Переважно думав про те, що на що подібне. Точніше - що нагадує що. Тут він перемішував форми зі смаками, звуки із запахами, риси з доторками, відчуття внутрішніх органів з теплом і холодом.

2. Але одне філософське питання цікавило його по-справжньому.

Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину в енциклопедії (з усіх книжок Франц визнавав лише енциклопедичний словник Лярусса, і його бібліотека складалася з кільканадцятьох доступних ляруссівських перевидань).

Однією з його розваг було постійне придумування статей із кількох слів чи речень у стилі Лярусса - про всіх, кого він знав чи зустрічав. Статті про себе він навіть записував. За роки їх набралося кілька сотень. І хоча кожна містила щось, що відрізняло її від інших, усе ж його - хай ще не закінчене життя - вміщалося в кількадесят добре впорядкованих слів. Це захоплювало Франца і, не перестаючи дивувати, давало надію на те, що жити так, як він, - цілком добре.

3. Ще одним доказом його власної поверховості було те, що Франциск нічого не знав про свій рід. Навіть про тата і маму знав лише бачене в дитинстві. Вони чомусь ні разу не говорили з ним про минуле, а він ніколи не додумався хоч про щось запитати. Ціле дитинство лиш малював на самоті все, на що дивився. Батьки померли без нього, він тоді вже мав свого вчителя в іншому місті. Зрештою, якось Франциск зрозумів, що жодного разу, навіть у перші роки життя, не намалював ні маму, ні тата. Їхня редукція була майже абсолютною.

Мабуть, саме страх продовження такої пустки змусив його розказувати доньці якнайбільше всілякого про себе. Навіть про будову світу він намагався викласти так, щоб Анна завжди пам’ятала, що про те чи інше їй уперше сказав тато.

Хоча про її маму - його Анну - він теж знав лиш те, що пережив разом з нею - трохи більше, ніж два роки. Але цього було досить, щоб дівчинка знала про маму все, що належиться.

А за ціле своє життя - крім останніх кількох місяців - Анна жодного дня не прожила без тата. Навіть після того, як стала жінкою Себастяна.



4. У вересні 1914 року вона добровільно пішла до війська і після кількох тижнів вишколу потрапила на фронт у Східній Галичині. Себастян із Франциском залишилися самі в будинку неподалік від головної вулички Ялівця. З фронту не було жодних вістей. Аж весною 1915-го до міста прийшов кур’єр і передав Себастянові (Францові відрубали голову день перед тим, і завтра мав відбутися похорон) немовля - доньку героїчної самохотниці Анни Ялівцівської. Себастян так і не довідався, коли точно народилася дитина і що робила вагітна Анна в найстрашніших битвах світової війни. Але точно знав - це його донька. Назвав її Анною, точніше - другою Анною (то вже після її смерті він часто говорив про неї просто - друга).

5. Друга Анна чимраз більше ставала подібною на першу. Чи то насправді вони обоє були подібними на найпершу - це міг знати лише старий Беда. Щодо Себастяна, то він привчився щодня порівнювати себе і Франциска.

Він сам виховував свою Анну, не допускаючи до неї ніяких жінок. Урешті сталося так, що вісімнадцятирічна Анна самостійно вибрала собі чоловіка. Ним був, звичайно, Себастян.



6. Цього разу не було такого, чого б він не знав про вагітність своєї жінки. Зрештою, лише він був присутній при народженні їхньої дочки і - одночасно - рідної внучки. І Себастян бачив, як народження стало кінцем історії. Бо на початку наступної його найрідніша друга Анна померла хвилину перед тим, як третя опинилася в нього на руках.

Десь у своїх гірких глибинах Себастян відчув шалене скручування і розправляння підземних вод, замальовування і стирання світів, перетворення двадцяти попередніх років на насінину. Він подумав, що не треба ніяких Непростих, аби вгадати, що таке вже колись із ним було, а з щойнонародженою жінкою він доживе до подібного закінчення. Що справа не в дивовижній крові жінок цієї родини, а в його нестримній силі бути влитим у неї. Що не вони мусять помирати молодими, а він не має права бачити їх більше, ніж по одній.



7. Себастян вийшов на веранду. Непрості, мабуть, прийшли вже давніше, але тихо сиділи на лавках, дочікуючись, поки закінчаться пологи.

На вечерю Себастян настріляв мало не сто дроздів, які щойно об’їли всі ягоди на молодій чорній горобині. Він спік їх цілими - лише повискубував пір’я і натер шафраном.

Дві жінки - віжлунка і гадєрниця обмили Анну і загорнули її в кольорові ліжники.

Чоловіки тим часом якось погодували дитину і казали, що нічого не треба їй казати - бо сама непроста. А ще сказали, що казав Франц, що є речі значно важливіші від долі. Здається, він мав на увазі спадковість.

Після вечері Себастян ніяк не міг заснути. Він згадував - чи не говорила колись Анна про місце, де хотіла би бути похованою, і як нагодувати завтра дитину. Потім почав думати про досліди пастора Менделя з горохом і вирішив, що ця дитина буде щасливою. Спробував уявити себе через сімнадцять років - у 1951 році - і відразу заснув.

Перша стара фотографія - єдина недатована
1. Невисокий мур складений із пласких кам’яних плит неправильної форми. Крім того, плити дуже відрізняються розмірами: є тонкі й маленькі, як долоня з підігнутими пальцями, а трапляються такі довгі, що на них можна вигідно лежати. Вони ж - найгрубші, але саме серед цих нема жодної відколеної рівно по всій довжині. Однак переважають усе ж таки середні. Якби тримати таку плиту перед собою, впершись підборіддям в один край, то другий ледве сягав би пояса. Мур має дивну особливість: хоч виглядає дуже цілісно і здається, що ніколи не закінчується, - саме так мали би виглядати всі позначені межі - незамащені шпари між поскладаним лежма камінням викликають бажання або поперемінювати плити місцями, або робити з кожним окремо ще щось інше.

2. Важливо, що все каміння цілком чисте. На цілому мурі не росте ніякого моху, жодного малесенького деревця чи бодай стебла. Якщо навіть якесь листя і попадало на нього з кількох буків (мур досить широкий, а листя вже жовтіє, і де-не-де його обриває сухий вітер, як то буває в кінці серпня, - це зрозуміло навіть із чорно-білої фотографії), то його хтось ретельно позмітав із нагрітого пообіднім сонцем каміння.

Між деревами за муром - теж кам’яна кубічна будівля. Каміння бездоганно відшліфоване, здається, що весь будинок - моноліт без жодного вікна. Рельєф на фронтоні імітує чотири шухляди, тож куб виглядає як величезна комода. Будинок зроблений так, ніби верхня шухляда трохи висунена. На порівняно малій металічній емальованій таблиці простим грубим і низьким шрифтом написано YUNIPERUS.



3. А перед муром - фраґмент викладеної вже річковими кругляками дороги. Дорога починається знизу посередині картки, веде в лівий верхній кут, огинаючи високу похилу кедрову сосну, і зникає знову ближче до середини - звичайно, зверху. При кінці дорога піднімається під таким кутом, що служить одночасно тлом знимки. Весь час мур - справа, а зліва - вузький канал із порожніми бетонними берегами. Ще лівіше, вже за каналом, умістився лиш кусочок високого дощаного настилу, на якому стоїть кілька пляжних лежаків і бочівок зі стрункими ялівцями.

4. Франциск, у білому полотняному плащі з великими ґудзиками, стоїть на самому краї каналу, на березі, ближчому до дороги. Через руку в нього перекинута одежа. Вона такого самого кольору, як і плащ, але можна розрізнити, що там лише сорочка і штани. В другій руці - чорні черевики. З постави видно, що він щойно відвернувся від поверхні води. А там - голова людини, котра пливе каналом за течією.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка