Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка4/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

24. 01 Найбільше щастя, яке може бути в людини чи іншої живої істоти, - це спілкування. Хай хто що каже, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов’язане з невдалими спілкуваннями. А трагедією - справжнє непорозуміння. Непорозуміння бувають дуже різні - умисні або неумисні, хвилеві і тривалі, минучі і безконечні, радикальні і компромісні. Всі вони трагічні. І полягають передовсім у протилежності бажань і намірів - це перший рівень непорозумінь. А другий поверх складніший - коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів - означень, відтінків, наголосів, походження слова і синонімічного ряду.

Такі трагедії найприкріші, і зарадити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайзрозуміліше викласти себе. Залишаються тоді лише смуток, докір і недовіра. Я знав одну черепаху. І знав її господарів. І господарі, і черепаха були дуже милі й любили одне одного, стараючись зробити все, щоб усі були задоволені і радісні. Я пам’ятаю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкона і безпомічно впала вниз на тротуар. Щоправда, її відразу ж знайшли і забрали додому. Виявилося, що вона жива - лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, і видавалося, ніби все минулося. Але щось усе ж було не так - кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепаха, а згодом уже як наслідок - люди.

Втратилися спілкування, контакт, розуміння. Залишилися смуток, докір і недовіра. Так вони і жили. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона стала іншою - падаючи, черепаха пошкодила собі мозок. До того ж безповоротно. Просто стала вар’яткою. І ми не могли знати, що зараз у її голові - чи суцільна темрява, чи найпотужніші світла прожекторів переслідувачів, може, вона все забула, а може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. Їй, до речі, залишилося жити в нас ще 240 років. З цим, але без нас.

25. 01 «Байка з тим», - кажуть у горах, коли хочуть сказати, що на щось не варто зважати, що то пусте. «Розкажи якусь байку», - кажуть на вулиці майже вночі, коли кілька приятелів сидить на фонтані вже після всього з пляшками пива. Тоді оповідаються правдиві, але неймовірні життєві історії, почуті від якогось знайомого. Байкою літературознавці називають невеликий алегоричний твір, у якому переважно тварини або інші явища природи втілюють різні людські характери, риси й ситуації.

Люди надто довго зловживали саме останнім означенням байки. З того всього з’явилося страшенно багато помилок і забобонів, які перекручували правду природознавства. Звірі стали помилковими символами, носячи на собі тягар невластивих їм людських вад і збочень. Натомість можна дивитися на це іншим поглядом. Замість того, щоб, описуючи людські історії, підставляти в них тваринні персонажі, можна просто вивчати дійсні ситуації серед тварин, а тоді безпомилково впізнавати те, що відбулося, відбувається або відбудеться з нами. Отже, коротка, але правдива антибайкова історія про те, як лисиці отримують житло.

Лисиці дуже люблять вигідно жити - у люксусових норах. Але копати їх вони не можуть, не хочуть і не вміють. Чудесні нори роблять борсуки - глибокі, сухі, складні, багатокімнатні. В окремих приміщеннях є туалети, спальні; коридори галузяться; існує кілька входів і виходів. Борсуки - вроджені будівельники. А лисиці мусять знайти борсучу нору і захопити її. Силою це зробити неможливо. Борсукові щелепи - одні з найпотужніших, а удар лапи може вбити двох лисиць і кількох лисенят. Але є інший спосіб, інший підхід. Борсуки - страшенно акуратні тварини. Вони ненавидять, не терплять, коли десь смердить виходком. Цим користуються лиси. Знайшовши борсуче житло, вони випорожнюються на вході. Першого дня борсук забирає послід і десь його загрібає. Тоді лиси знов. І борсуки знов. Так триває кілька днів безперервно. Змучені і розчаровані борсуки збираються всією родиною з вагітними жінками, немовлятами, підлітками і безпомічними старими і покидають власну обжиту оселю. Більше терпіти вони не в змозі. Вони воліють піти в інше місце і збудувати нову досконалу домівку - складну, суху і глибоку. А занечищену звільнену нору спокійненько займають лисиці.

26. 01 Кілька разів у житті мені доводилося підбирати людей для певних бойових акцій. І виявилося, що немає жодних орієнтирів для того, щоб знайти солдата в солдаті. Взагалі солдатів дуже мало. Більшість людей, яких любиш, яких поважаєш і яким довіряєш, солдатами не є. І це дуже добре, так справді ліпше. Але лише до того моменту, коли виникає потреба знайти солдатів. І тоді мусиш знайти якийсь тест, якусь пробу і випробування.

Звичайно, трапляються випадки, коли бачиш їх неозброєним оком. Але тоді переважно ці солдати аж надто солдати. Таких теж не варто брати в загін. Такі обов’язково щось напсують. Тож який тест може спрацювати?

Після довгих спостережень, вичислень і аналізів я знайшов конкретний спосіб визначити - хто є хто. Як не дивно, для цього не потрібно знати ні фізичних характеристик, ні властивостей інтелекту. Найважливіше - побачити, як та чи інша людина їсть.

Це безпомилкова ознака. За способом їдження я виділив чотири типи людей, які важливіші для мене, ніж класичний поділ на темпераменти. Отож є такі категорії: сильний тип і слабкий тип. І один, і другий поділяються ще на два: сильний інтенсивний і сильний спокійний, слабкий інтенсивний і слабкий спокійний. Цього досить, аби зрозуміти - що являє собою та чи інша людина і чого від неї можна сподіватися. Найкращі солдати належать до одного типу - сильного спокійного. Всі інші можуть бути бездоганними в тому чи іншому випадку, але ніколи - завжди.

Тож я підбирав тих, які не схиблять, тих, у яких не виникає жодних внутрішніх непорозумінь. Такі їдять особливо. Їх ні з ким не сплутаєш. І цей метод за способом їди значить більше від усіх рекомендацій і автобіографій. Це більше, ніж рентґен і томограма мозку. Це - визначення.

Ті загони, які залежали від мого вибору, я сформував. І вони вже виконали свою місію. Не було жодних збоїв. А мені дотепер трохи соромно зустрічатися з тими, хто був відсіяний. Адже я знаю, як вони їдять…



27. 01 Трапеза, будь-яка трапеза має незаперечне ритуальне значення, тим більше - спільна трапеза. Спільна трапеза - як кругова порука, як братство, обмін запевненнями і ґарантіями, знак подібності і спільності, як участь у одному злочині або співавторство в якомусь геройстві. Я ділив трапезу в найрізноманітніших, часом незрозумілих екзотичних і диких ситуаціях. Святкові прийняття, родинні обіди і вечері, поминки, сніданки поночі, поділ сухих пайків і скромні чоловічі закуски, годування своїх і чужих дітей, друзі і недруги, перекуски в лікарні і їда в поїзді, рештки їстівного в горах і останні крупинки різних каш, зварених разом, розламані канапки, прийоми на найвищому рівні, частунок у випадкових людей, де залишався на ніч. Пишні імпровізовані підвечірки і доїдання залишеного м’яса в ресторанах, містичні святі вечері і великодні яйця. І ще безліч високих і низьких проявів безмежно великого ритуалу розділеної трапези.

Але одна згадується як щось особливе - незабутній сніданок у Києві. Через якусь годину мала починатися акція голодування на майдані Незалежності. Кілька десятків львівських студентів зайшли до дієтичної їдальні по вулиці, яка трохи вище від площі, щоб, можливо, востаннє поснідати. Ми їли варені яйця, сир, сметану, налисники, омлети, пили каву і солодкий чай. Було на диво добре - втихомирено, лагідно, сито і гостро. Жовтневе сонце якось особливо проривалося через величезні вікна і заповнювало собою весь простір їдальні. До вирішальної миті залишалося менше, ніж годину. І раптом двері відчинилися і до зали почали заходити омонівці - в шоломах, з палицями і щитами. Вони йшли один за одним довжелезним рядом.

- Так от примітивно закінчуються невдалі революції, - подумав я, - в їдальні, коли всі учасники заколоту ситі й безпомічні.

Але через хвилину з’ясувалося, що це не кінець революції. Бо бійці омону не звертали на нас уваги. Вони теж прийшли поснідати, - їх привезли вранці з різних міст, і перед справами, перед боєм, який мав статися через тих самих сорок хвилин, солдати хотіли поснідати. Вони їли яйця, сметану, кефір, сир, млинці, сиділи за сусідніми столиками. Вони не знали, що приїхали до Києва через тих, хто сидів поруч. Ми закінчили трапезу разом. Вийшли двома гуртками надвір, покурили після їди. Покурили, викинули недопалки в один смітник. І розійшлися: через п’ять хвилин ми вибігли на майдан і сіли на ґраніт, почавши голодування - заколот, а вони вийшли на свої позиції, оточивши майдан залізним обручем. Далі було різне. Але першого дня ми їли разом.



28. 01 В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї й особливості менталітету. Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу - що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей - Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре - кілька обласних центрів і дорогу від міста до села батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта - терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна - це край, де щось інше - на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко - інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси, вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом - різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території - це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки, розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться, переплутуються, зав’язуються ґудзами, обриваються, але не щезають. На цій землі неможливо торкнутися до однієї волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто - сісти в будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов’язково виявиться, що місце це не випадкове.

07. 02 Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці, є сирні коники. Їх продають майстри цієї справи за якісь копійки, вони видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони - одне з найбільших див Гуцульщини.

По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. В сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в’язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник - це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф’єра.

Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. В їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам’ять на кілька тисячоліть назад - коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим. Якась трипільська естетика, викопана із землі і з найглибших пластів підсвідомості. Тим часом сир - один із найнепридатніших пластичних матеріалів. Колись коників робили лише пастухи на полонинах. Але вже понад сто років полонинські скульптурки втратили значення таємного послання з полонини, і тепер їх виробляють лише жінки.

У тепле молоко додається трохи ґлєґу - і молоко кисне. З нього роблять сир, текучий і одночасно в’язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фіґурку - є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.

Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фіґурки.

Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони - надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.



10. 02 Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це ще нічого не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі - скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фраґменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише раз - тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. І таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі - бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив’язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Я підозрюю, що він мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір’ї свої порядки - не допускав на нього нікого, крім членів сім’ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни в ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти.

Власне не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.

Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув з яру і почув ще кілька посвистів біля голови, і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла. Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що, якби мене того дня застрелили, це сталося б ще швидше.

15. 02 Це було 800 років тому. Напередодні великого посту Франциск з Асижу, який уже був святим, але тоді ще не канонізованим, перебував у місцевості, що називалася Перуція. Там було велике озеро з острівцем посередині. Франциск зупинився переночувати під час своєї мандрівки в бідній оселі одного господаря, який, розуміючи святість гостя, прийняв його з надзвичайною уважністю. Вночі на святого зійшло натхнення - подібно як Христос перебути весь великий піст узагалі без ніякої іжі. Місцем для цього мав стати острів на озері. Вранці Франциск попросив господаря відвезти його до острова, залишити там без ніяких харчів і не приїжджати всі 40 днів аж до шостого четверга. Господар мав також нікому не сказати про те, що Франциск перебуває в цій місцевості. Святий не хотів, щоб його учні, прихильники стали свідками його духовного подвигу. Отже, вони попливли. Холодна весняна вода студила босі ноги Франциска, коли він сходив з човна. Човняр залишив усе ж таки аскетові дві маленькі буханки хліба - ану ж той не витримає цілком без їжі - і відплив, запевнивши, що дотримається обіцянки мовчати. Франциск знайшов на безлюдному острові місце, де густо сплелися між собою гілки дерев, і в такій природній альтанці спинився, щоб пробути незворушно в побожних роздумах понад місяць.

Через сорок днів човняр приплив до острова. Франциска він застав на тому ж місці. Той був змарнілий, але виглядав таким самим жвавим і бадьорим, як завжди. Втративши лік дням, Франциск навіть не сподівався, що час його героїчного посту вже минув. Він був готовий перебувати тут ще довго.

Господар звернув увагу на те, що один хлібець залишився неторканим, а в другому бракує трохи менше, ніж половини. На це святий зізнався, що міг би обійтися зовсім без хліба, але йому здалося, що було б гординею відбути цей піст так само, як і Христос, - без жодної крихти хліба. Тож цей шматочок хліба був з’їджений для того, щоб не рівнятися до того, що зміг зробити Ісус.

Це було 800 років тому. Але деякі події вміють обійтися з часом так, що здається, ніби вони відбувалися вчора або - ще правдоподібніше - тривають у ці хвилини.



22. 02 Ця історія коротка, як і кожна трагедія, яка відрізняється від біди і драми саме часовим параметром. Власне своєю короткістю. Трагедії не тривали. Їх наслідки - вони можуть діятися дуже довго. Але тоді вже не трагедія. Отже, ця історія трагічна. Вона настільки коротка, що навіть ще не стала історією, і жодні історії не снуються, хіба в уяві.

Токай. Дивовижна земля, чиєю кров’ю є найкраще вино. Токай. Такої статті нема у 12-томній Українській радянській енциклопедії. В УЗС (тритомній), виданій у тридцятих роках у Львові, Станиславові, Коломиї, є такий артикул. Звичайно, вони ще нічого не знають про трагедію. Бо жодна енциклопедія не може передбачити трагічної випадковості, яка станеться через 76 років. Тож Токай між англійським філантропом Тойнбі і Токантінс - рікою в Східній Бразилії 2600 км завдовжки. Мадярське містечко біля підніжжя Ґедялі (ми ще зазирнем у цю статтю). 6 тисяч мешканців, славне вино. Надзвичайне біле вино… Тепер Ґедялі - трахітовий гірський ланцюг, що тягнеться від Пряшева до Токаю, 1092 м заввишки. На збочах винниці токайського винограду. Це УЗС. Тепер з того самого року. Видавництво «Velhagen und Klafing» у Лейпцизі. «Das Bild der Erde» - образ землі - «новий атлас у 100 сторінках мап». Токай якраз на Тисі. На Тисі, яка тиждень тому стала мертвою й отруйною, як тисячі мішків потовчених сливових кісточок. Вмерла риба, вмерли рослини і криниці. Бо в Тису, а далі в Дунай витекли ціаніди.

У маленькому засніженому містечку Бердійові в Словаччині недалеко від Пряшева, де починаються Ґедялі, які закінчуються в Токаї, є середньовічна вуличка, де в одному з будинків мешкає винарня «Токайські вина». 50 сортів на розлив, 10 літрів - 200 корун (це значить 20 гривень), 2 гривні літра найвартіснішого соку землі Середньої Європи. Чоловіки, п’ючи ще і ще шклянку медвяного вина, плакали. «Слухай, чоловіку, - казав один, - там, у Токаю, на березі Тиси через кожну другу хату гніздо бузька. Що вони будуть їсти? Нашу отруту? Та вони повмирають. І виноград теж. Це вино останнє на кілька років наперед». Вони плакали і пили, і молили Бога, аби якнайскорше біда минула, стекла. Аби якнайменше історій виросло з неї. Бо тут, у Середній Європі, все дуже близько.

25. 02 Відчуття Батьківщини включає дуже багато понять. З наймасштабніших - це держава, суспільство, народ, мова, земля, історія, люди, міфи, культура. І все якось так складається, так усе останнім часом якось прямує, що надійними, справді українськими і незрадливими залишаються лише міфи і, звичайно, земля. Покалічена, понищена і засмічена, але безглуздо прекрасна. Починаєш розуміти індіанців, починаєш розуміти чеченців, які є хоча б тому, що залишається хай саме каміння. Таке враження, що незабаром і наша справжня батьківщина залишиться власне на рівні землі. І ця земля не перестає бути рідною, твоєю. Незалежно від того, якій державі належить, які люди нею ходять, якою мовою говорять, в якій культурі купаються і якій історії моляться. На цих українських ландшафтах навіть лишайники на мертвому дереві чи розколеному камені залишаються вірними нашим міфам, які вміють триматися хоча б вітру - якщо нічого іншого вже не буде.

Це все цілком недавно я відчув, побувавши в найглухішому куті колишньої Лемківщини. Колишньої, бо там уже нема ніяких лемків, нема навіть лемківських пісень. Лише прекрасна пустка, нерівності рельєфу якої зафіксували назавжди інтонації лемківської міфічної космології. Цей майже безлюдний кут поділений між Південно-Східною Польщею і Північно-Східною Словаччиною. Збереглася топоніміка - імена місць - Маґура, Бехерів, Конечна, Гладишів, Горлиця, Баниця, Крива, Воловець, Низький Бескид. Залишилося те, що незрадливе, - гори, доли і потоки. Залишилися антикварні сувеніри - ніби із сірників складені церкви, типові хати. Вони називаються хижі - довгі й лагідні, під одним дахом житло і людей, і худоби, бидла; залишилися талісмани стежки між горами, долами, потоками, церквами і хижами. Людей дуже трохи, у нас нема таких малолюдних місцевостей (хіба Ґорґани), але люди не ті, тих забрали до одного ще в 1947 році. Дехто потому, щоправда, вернувся, але вернувся вже іншим. Тут на кожному кроці можна вивчати дві дисципліни - як руйнуються невживані дерев’яні будівлі і як на покинених людьми територіях відбуваються процеси природного лісовідновлення. Але, незважаючи на весь жаль за цими нашими горами, які вже формально не належать нам, найперше виникає дві думки. Номер перший - оце справжня батьківщина, на тому незрадливому рівні землі і міфів. Номер другий - добре, що там залишилися сама земля і міфи, і нічого іншого, що б їх могло знищити чи образити. І пост-скриптум - якщо у нас тут буде вже все чуже, останні українські індіанці мають для відступу заповітну лемківську резервацію.



09. 03 Міські мешканці звикли оцінювати погоду і різні природні явища лише з огляду на їх зручності і вигоди. Селяни, землероби, садівники, лісівники і пасічники мислять трохи ширше - їм ідеться не про себе, а про звірів, комах, дерева, бруньки, пагони, цибульки, зерна, квіти, листя, плоди, ягоди і коріння, якими вони опікуються. Зрештою, опікуються лише для того, щоб з’їсти самим або віддати тим, хто живе в містах і погоду оцінює лише з огляду на власні вигоди. У цьому завуженні світогляду причина найбільших нещасть людства. Але так є споконвіків, і виявляється, що ті поодинокі люди, які чують спів трави, просто не можуть і вже ніколи не зможуть переконати зважати на нього тих, хто цього співу не чує. Позавчорашній сніг сприймався по-різному, як неприємність, вибрик, жарт, радість, ускладнення, перешкода, безсенсовість, абсурд, фраґмент, який нічого врешті не значить і - крім кількох відкладених рейсів - нічого не міняє. Адже все одно вже весна і цей короткочасний сніговий бунт вгамується через кілька днів. Сніг випав отже позавчора, а через кілька днів, тобто сьогодні, по ньому залишилися тільки сліди. Здається, він справді нічого не змінив.

Але таке твердження правильне лише в системі координат людської - антропоцентричної - логіки. Насправді два дні снігу врятували ціле плем’я, ціле військо Божих істот. Цей маленький мужній і прекрасний народ уже знемагав від людської навали. Щодня його найкращих чоловіків, найвродливіших жінок з ненародженими дітьми, його найбільших мудреців убивали людські руки, а тіла вивозили до міста і там на площах виставляли на повільне тління. Щобільше, люди руйнували їхні оселі, випорпували з землі їхні скарби, міняючи на гроші для дешевих розваг.

День снігопаду і кілька днів укритої снігом землі дали можливість цьому народові перепочити. За короткий час, відпущений до нового наступу людей, лісові племена крокусів, підсніжників і пролісків устигли вже багато. Одні з них скинули в ґрунт запліднене насіння, інші відмерли, врятувавши цим самим підземну багаторічну цибульку від знищення, а переважна більшість просто перестала бути привабливою і через це позбулася незахищеності.

Тож дводенний сніг наприкінці березня не був марним. Можливо, завдяки йому на другу весну маленьке плем’я зможе скликати нове велике військо.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка