Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка26/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Нестерпна легкість будзу
Двері стаї, зроблені з кількох нещільно збитих дощок, відкрилися, і очі не побачили нічого іншого, ніж було при дверях зачинених. Бо дим від вічної ватри і хмара з її внутрішнього боку надзвичайно подібні. Хмара сіла якраз на полонину. Вона повільно перекочувалася через гору. Не було видно навіть власної витягненої руки. Лише нагнувшись аж до рівня буро зеленої трави, можна було побачити у вузьку шпарку між землею і нижнім краєм неба свої ступні, безліч білих і чорних, але однаково заболочених, овечих ніг, фраґмент несподівано сухої ґрунтової дороги, кілька квіток, яскравіших при такому освітленні, ніж реклама найдосконаліших телевізорів, початки стовбурів найближчих буків. Однак була вже шоста година ранку, і вівці, незважаючи на туман, нетерпеливилися перед своєю першою на сьогодні обов’язковою прогулянкою. Вівчарі вставали з лежанок так, як тисячі разів перед цим, змочували водою лице, запалювали першу сиґарету, набирали з казана над вогнем гарячої кави і виходили з диму в туман. У Києві, можна сподіватися, була восьма.

Щоби знайти справжніх верховинських вівчарів, довелося перейти через Чорногірський хребет, вийшовши таким чином за межі офіційної Франківщини, перейшовши колишній кордон між Галичиною і Угорщиною, потрапивши в інший часовий вимір, котрий орієнтується на український лише тоді, коли треба поїхати кудись потягом. Але на висоті 1500 метрів, на полонині під горою Шесулом про ніякі потяги не йдеться. Ціле літо тут живуть лише чотири вівчарі, п’ять псів і двісті овець.

Вівчарство, яке завжди було основою добробуту європейських горян, навіть підґрунтям їхньої культури і міфології, все ж перетворюється у Карпатах на певну екзотику. Овець стає чимраз менше, людей, котрі хотіли би півроку доглядати овець у цілковитому відриві від цивілізації, теж. Тепер вівці для більшості господарів перетворюються радше на непоплатний клопіт. З’явилися нові способи заробітку, який дозволяє обійтися без певної кількості овечого сиру і вовни, м’яса і кожухів. Крім того, значна частина традиційних місць вівчарства на Івано-Франківщині стала заповідними територіями, де обмежується вся господарська діяльність. Тому переважна більшість господарів віддає щоліта на полонини по троє-п’ятеро овець. Високогірне вівчарство не перестає існувати саме завдяки цій звичці.

Високогірна субальпійська зона - так звані полонини, - безлюдна і віддалена від населених пунктів, насправді чітко поділена між громадами різних сіл. Полонина під Шесулом, на якій уже понад двадцять років ватагує Василь, є власністю громади села Квасів. Такі самі полонини мають села Білин, Ясиня, Богдан. Відколи зникли колгоспи, вівчарі, як і в давні часи, є робітниками громадськими. Ватаг, подібно до корабельного капітана, набирає свою команду, за яку несе відповідальність. Господарі довіряють власних овець ватагові на ціле літо. Ватаг з бриґадою зобов’язується пильнувати, пасти, доїти овець і робити з молока сир для господарів. Натомість громада оплачує працю вівчарів (між іншим, називати їх треба саме так, бо слово пастух стосовно цих людей вважається образливим, вівчар - це щось більше, ніж людина, яка поганяє вівці).

Хатинка, стая, в котрій упродовж чотирьох місяців живуть вівчарі, вражає простотою і обмеженістю ужиткових предметів. Дощана стая накрита дранкою. У ній нема ні вікон, ні підлоги, ні стелі, ні комина. Більшу частину займає лежанка, піднесена над землею. Голі дошки накриті лише старими ліжниками, якимись куртками і светрами. У протилежному куті стаї, просто на землі, горить ватра, яку запалюють у перший полонинський день і гасять у останній. Над вогнем висить гак, на який вішають або казанки для варіння води і їжі, або казани, в яких виварюють будз - сир з овечого молока. На поличках над лежанкою - сірники, свічка, кілька порожніх пляшок, ложки для вимішування молока, сито, згорток уже не раз вживаної марлі, скрипка, сопілка, цимбали. Більше нема нічого. Сокири забиті в колоду, на якій рубають дрова для ватри. Різні алюмінієві посудини для молока висять на цвяхах, забитих у стіну ззовні. Під однією стіною - купа пластикового сміття, зверху лежать сполокані літрові пляшки після пива. До задньої стіни припасована невеличка огорожа для овець, які годують народжених на полонині ягнят. Таке трапляється кожного року. Вівчарі вміють помогти вівці окотитися. Ягнята трохи підростають і переважно йдуть на м’ясо - найчастіше їх продають туристам, це вже зарібок вівчарів. Перед хатинкою - стіл з двома лавками, на ньому - залізні тарелі, горнята, стограмові келішки, ложки. Капелюхи завжди на голові. Ґумаки завжди на ногах. Ремені завжди у штанах. Ножі завжди у кишенях. Коло дверей стоять витесані буки - палиці, які завжди в руках. Їх стільки, скільки вівчарів. Кожен має свою, кожен витісує - вирізає її на свій смак. Кожен упізнає свою, лиш доторкнувшись до вигладженої власною шкірою деревини.

Навесні, після того, як народяться маленькі ягнятка, господарі стрижуть своїх овець. На полонину вони повинні йти голими. Тоді ж ватаг складає список власників, котрі віддадуть йому свою маржину (худобу). Цей список називається рядом. У ряд заносять кількість овець кожного господаря і день, коли господар має прийти на полонину по свою порцію сиру. Для того, щоб її вирахувати, влаштовують мірки - вимірюють, скільки яка вівця дає молока за день. Від мірки, помноженої на кількість відданих на полонину овець, залежатиме, зі скількох відер молока зроблять будз тому чи іншому ґазді. За кожну вівцю господар платить ватагові двадцять гривень на сезон. Ватаг розділяє гроші між вівчарями. Василеві троє вівчарів допомагають дбати про двісті овець. Колись отари були значно більшими. На полонини виходять десь у середині травня.

Взявши буки, вівчарі виганяють овець з кошари і ведуть їх на пасовище. Зверху це виглядає як ріка. Овечі потоки плавно і напористо перетікають узбіччям гірських доріг, лісовими стежками, переходять через води з потічків, зупиняючись на водопоях, аж заки не вийдуть на полонини з травами. Обмеженнями служать великі кудлаті білі пси. Отару веде Василь. Йому помагає наймолодший із вівчарів - Юра. Він ще ходить до школи, але канікули проводить у полонинах. Ніхто з бриґади не зважає на підлітковий вік Юри, він є рівноправним і повноцінним членом команди. Навіть стріляючи в зустрічних туристів сиґарету з фільтром, Василь бере дві. Одну - для Юри. До пасовища від кошари треба йти кілька кілометрів. Це займає годину. Тоді дві години вівці пасуться на схилах, зарослих десятками видів найдобірніших рослин, і ще годину вертаються до свого полонинського дому. Вівці хочуть доїтися. Вівчарі хочуть обідати.

Минулися ті часи, коли вівчарі місяцями не бачилися з іншими людьми. Система ряду полягає ще й у тім, що кожного дня інший господар, приходячи або приїжджаючи на полонину по свій сир, мусить привезти вівчарям обід і зварити вечерю. Таке припадає лише раз за літо. Кожен старається вивезти якнайкраще. Тож меню теперішніх вівчарів цілком далеке від колишньої щоденної кулеші з молоком. Крім їжі, до обов’язкового набору входять паленка (горілка), пиво, сиґарети, кава, яку на закарпатському боці навіть у полонинських умовах варять, а не п’ють розчинної. У п’ятницю вівчарі не їдять скоромного - ні м’яса, ні набілу (молочного). Але паленку п’ють, бо вона пісна. Минулої п’ятниці у Василя і вівчариків, як їх називають гуцульські жінки, що виходять на полонину, на обід була грибова зупа і квасоля з часником. На вечерю - макарони з тушеною капустою. Усе лише на олії. Паленка була «з пацьорками» - люта, шістдесятиґрадусна.

Після обіду почалася найважча робота. Та, від якої німіють руки. Троє чоловіків із сиґаретами в зубах зайшло до кошари, сіло на низьку лавку і взялося за доїння. Четвертий переганяв видоєних овець у окрему загороду. Овече вим’я невелике, молока в ньому зовсім небагато, пальці мусять працювати напружено. З одної вівці можна вдоїти коло півлітри молока. Овець є двісті. Разом за один удій виходить сто літрів молока. Один сир роблять із трьох відер молока. Вівчарі знають кожну вівцю за мітками, вирізаними на краю вуха.

Тепер трішки підрахунків. Якщо віддати на полонину три вівці, то… Треба заплатити за літо шістдесят гривень вівчарям. Треба раз із ряду винести обід і зварити вечерю на полонині. Того ж дня можна забрати сиру стільки, що вистачить на три трилітрові, щільно напаковані слоїки бринзи. Щоби зробити із будза бринзу, його мелють у звичайній м’ясорубці, перемішують із сіллю і напихають у слоїки або дерев’яні бочівки. Часом роблять різні ґатунки бринзи, додаючи різну кількість солі. Та, що їдять восени, найменше солена, весняна - люта. Тепер слоїки з бринзою майже завжди закручують металевими накривками. В одному літрі вміщається майже два кілограми бринзи. Кілограм на Гуцульщині коштує 12 гривень. Щодо вовни, то її з трьох овець вистачає на виготовлення півтора великого ліжника. Тому її переважно зберігають до наступного року, коли відразу можна зіткати три ліжники. Охочих робити ліжники стає дедалі менше. Незважаючи на те, що ґаздівський ліжник є обов’язковим у кожнім домі, обов’язковим подарунком молодому, що його можна продати приїжджим, навіть не везучи на базар на Яблуницькому перевалі. Молодь воліє куповані килими.

Після доїння, малої кави і келішка паленки овець знову ведуть пастися, але вже на інше місце, ніж уранці. Шкода, що ніяка фотографія не може передати звучання цього походу. Кожна вівця має на шиї дзвінок, кожен дзвінок звучить трохи інакше, в кожної тварини свій крок і ритм, розмаїття передзвонів зливається у неймовірну композицію. І цей клубок звуків і мелодій переміщається у просторі, десятки разів відбиваючись від схилів, опускаючись униз і піднімаючись до неба, яке тут поруч. Після повернення овець доять ще раз і вони лягають спати. Кошара розміщена вже наполовину в лісі, щоби можна було знайти і сонце, і тінь, щоби не дув гострий верховий вітер, щоби був захисток від дощу. Під велетенськими буками темніє найраніше, і вівці спокійно засинають. Вівчарські пси лягають дрімати в різних кутах полонинки. Так, щоби з усіх сторін пильнувати за територією. Вони не зважають на з’яву незнайомих людей, якщо ті проходять стежкою через полонину або підходять до господарів. Натомість моментально реаґують на будь-які запахи, які можуть означати небезпеку для овець. Передовсім собаки цієї породи навчені відчувати вовка і безстрашно кидатися на нього. Незважаючи на всі новації у вівчарському житті, вовки далі ходять за отарами, залишаючись постійною загрозою. Вони не нападають на псів, знаючи, що програють, але можуть тижнями бути десь поруч, вичікуючи моменту псячої неуважності.

Коли вівці втихомиряться, вівчарі можуть повечеряти. Спокійно і повільно, не так, як за обідом. Особливо говорити їм нема про що, тому вони беруть скрипку, сопілки, грають, співають співанок. На ніч ще докладають до ватри дров і сплять у теплій, але задимленій стаї. Господарі з ряду, які лишаються до ранку, не можуть витримати таких умов, тому приносять із собою ліжники і ночують на лавках надворі.

Приблизно в кінці серпня ряд закінчується - всі вже забрали вирахувану кількість сиру, ніхто більше не приносить їсти. Але вівчарі ще залишаються в горах на тиждень - два. Все вдоєне за цей час молоко вже належить їм. Щоправда, в цей період від однієї вівці вдається надоїти лише горнятко молока. І все ж виходить досить багато. Завдяки цьому запасові вівчарі можуть продавати трохи сиру впродовж цілого літа або зробити будз собі на зиму.

Василь і його хлопці, і навіть малий Юра переконані, що своє життя вони доживуть так само, як звикли жити, - вівчарями. Незважаючи на всі труднощі і невигоди, вони вже не хочуть нічого іншого. Люди, які полюбили гірське життя, тяжко сумують цілу зиму без своїх полонин і верхів, без потічкової води і відкритого неба, вітру і хмар, без відчуття свободи і впевненості. Інша справа, що охочих так жити стає чимраз менше. Але сюди і не потрапляють з примусу. Тим часом більшість селян говорить про вівчарство як про старовину, яка ще трохи збереглася.



Городниця на Дністрі
помідори між камінням

Якось так повелося, що коли говорять щось дуже загальне про Івано-Франківщину, на перший план завжди виступають як не гори, то принаймні передгір’я. Ми звикли до того, що так думають про нас, ми самі звикли до своєї карпатської орієнтації. Поза тим Городенківщина, Подністров’я настільки не подібні на презентаційні фотоальбоми Прикарпаття, що здається, ніби вони перебувають у зовсім іншому світі. Про це звичайно знають покутяни, для яких Франківськ так само є обласним центром, як і для бойків і гуцулів. Але, на відміну від Гуцульщини, випадкових мандрівників там майже не буває.

Село Городниця на березі Дністра належить до тих місць, у яких важко позбутися відчуття, як мало ти знав про світ перед тим, як нарешті сюди потрапив. Хоча вже майже місяць щодня їж городницькі помідори…

Дорога на Схід

Те, що Покуття існує насправді, що цей географічний поділ зовсім не абстрактний, що його можна вдихнути, побачити, доторкати, навіть не знаючи теоретично, де проходять лінії на фізичних мапах, стає зрозуміло відразу після Тлумача. Зникають ліси, з’являється обрій, в’їжджається у щось таке, що нагадує степ. Дорога подібна до колії на насипі, вона трохи вище, ніби на гребені, а з обох боків - безконечні хвилясті площини полів. Дорога стає вузькою і нешосейною. Дорогу стискають два ряди дерев, які стають виразно південнішими - акації, горіхи, черешні. Дорогою проїжджає так мало автомобілів за годину, що це здається неправдоподібним. Та й автомобілі якісь інакші. Видно, що навіть легкові задіяні в сільському господарстві.

Парадокс баченого і знаного полягає в тому, що присутність людей проглядається лише із слідів їхньої праці на полях - пшениця, овес, буряки і кукурудза цілком доглянуті. Натомість ні самих людей, ні їхнього житла зовсім не видно, як до того звиклося в передгір’ї. Нема хатів попри дорогу. Не видно жодних сіл. І це в місцевостях, де найкращий ґрунт, де густота сільського населення одна з найвищих в Україні.

До сіл ведуть польові дороги. І місця, де десь далеко між хвилями полів вгніздилися села, впізнаються за островами великих дерев і старих садів.

Потім відчувається зближення води. Їдеться вниз. Їдеться в ліс, який, як у козацьких піснях, є балкою біля Дністра. Це Незвисько. Перше село Городенківщини, затиснуте у вигині Дністра. У парканах чимраз менше дерева. Деякі брами попросту з цинкової бляхи. Над подвір’ями - виноград. На стінах хат - виноградоподібний розпис.

Від цього вигину Дністра до Городенки - лише поля, близькі дерева біля дороги і далекі обриси сіл у ярах. Іноді кущ полину на нерозораному лану виглядає як справжнє дерево, до якого поступово зближаєшся.

Це Покуття. Маленький окраєць Великої України між подрібненою Галичиною і лівим берегом Дністра. Тут інакші навіть тіла людей і їхні рухи. В людях тяжча кістка. Більші черепи, грубші руки, виразніші риси обличчя. Плавніші і втомленіші рухи. Нема гірської жвавості. Повільніша і не така пунктирна мова. А над полями, зовсім незважаючи на поодинокі автомобілі, літають лелеки і яструби.

Прикарпатські субтропики

Від Городенки до Городниці веде дорога, яка стосується лише Городниці, бо нею закінчується. Щоби туди дістатися, потрібно спочатку виїхати на підвищення, яке є високим берегом Дністра, а тоді різко з’їхати у вузький глибокий жолоб між тими дністровськими скелями і дністровою водою. Власне в цій шпарі, в цьому заглибленні розмістилася Городниця. Тут панує той самий субтропічний мікроклімат, який зробив свого часу Заліщики курортом загальноєвропейського значення.

У цьому місці кількість сонячних днів зближається до максимуму. Село Городниця не подібне на село, бо всі вулиці з обох боків обкладені кам’яними мурами і мурованими стінами господарських споруд. Пече сонце, але воно не мучівне, бо поруч велика вода. Дозрівають абрикоси. Перезріли вишні. Морва настільки солодка, що нею можна повноцінно пообідати. Дерев’яну церкву побудували, правдоподібно, гуцули. Очевидно, з привезеного дерева. Село пахне кропом, зарості якого панують на кожному подвір’ї. Практично немає людей. Що вони роблять - невідомо. Трохи дітей на порошній вулиці, які відразу розповідають про життя своїх батьків. Бус, що приїжджає з Городенки власне так, як написано у розкладі. Лише одноповерхові традиційні подовгасті хати. Вони найкраще утримують прохолоду. В державній крамниці - холодне пиво «Карпати», гривня сорок за півлітри. Шевченко з городницького пісковику. З того ж пісковику класичний пам’ятник загиблим у Другій світовій війні односельцям. Шістдесят осіб, змобілізованих совєтами. Поруч - чотирнадцять українських підпільників і партизанів.

Вуличками Городниці можна бродити вічно, всі вони подібні на складний вузол, пучки якого завжди переходять один в один. Правдиве місто в центрі Африки або на узбіччі Балкан. Надмірне сонце, висушена земля, вологе повітря, степові рослини - полин, тирса, шавлія… Кожна дитина намагається розповісти про хореографічну студію, котра прославила Городницю на всіх відповідних концертах у Франківську.



Трохи серйозного

На горі над Городницею розміщене давнє городище. В ньому представлені усі культурні праісторичні шари, починаючи від палеоліту. Від ХV до ХVІІ століття ця місцевість була тереном безперервного польсько-молдавського протистояння, межею католицької Європи й Османської імперії. Городниця лежить у смузі європейських помірних широколистяних лісів, представлених дубом, грабом і розмаїтими надрічковими заростями. Сучасна залісненість усіх цих типів становить сім відсотків. Упродовж двох століть Городенківщина є відсотково найбільше заселеною, найбільше селянською, найбільше українською територією Західної України. А виглядає майже порожньою…



Камінь і помідори

Камінь і помідори. Каміння під помідорами і помідори на камінні. Саме ці дві речі найвиразніше роблять життя Городниці неповторним.

Камінь росте тут завжди. У Дністровському березі шари червоного і білого вапняку утворюють якийсь безконечний масив, у якому містяться численні кар’єри каменоломні. Звідти мешканці села завжди возили і носили різновеликі плити і плитки, які супроводжували їх упродовж усього життя кожної хвилини. Можна без перебільшення сказати, що Городниця вимурувана і викладена, навіть закладена камінням. Мури, будівлі, паркани, криниці, величезні плити на подвір’ях, кам’яні хрести на цвинтарі, кам’яні лавки, кам’яні підставки під бочками, в яких збирається вода для поливання городів, стоси нарубаного каміння біля кожної хати, каміння, покладене в основу незаасфальтованих вулиць, кам’яні сходинки на стежках до річки…

Тут жили люди, які вміли по-справжньому обробляти камінь. Тепер їх залишилося дуже мало. Ліцензія на право розробляти кар’єри коштує 200 тисяч гривень. Майстри, котрі не можуть собі такого дозволити, поїхали до Франківська або до Іспанії. Ті, що залишилися, доробляють замовлення - артистичні надгробки, каміни і фонтани - із давновидобутого каменю. Їх майстерні називаються пилорамами. Ці пилорами особливі - на них ріжуть кам’яні плити. З нелінцензійним вирубуванням пісковику бореться міліція. Інтриґи, що снуються довкола сільської влади, стосуються передовсім каменеломень.

А помідори в цих субтропіках виростають між камінням. У селі, яке вже є природною теплицею, вони бувають двох ґатунків - вирощені під відкритим небом і позбирані в штучних теплицях. Величезні теплиці під клейонкою вміщають кілька тисяч помідорових кущів. Але потребують задіяності багатьох рук - усе це потрібно висаджувати, поливати, прополювати, удобрювати, підпирати і підв’язувати від лютого до травня. Щоби на початку червня збирати і возити до Франківська перші помідори, котрі коштують вісім гривень за кілограм. Ті родини, які займаються цією справою поважно, продають на базарі помідори тоннами. Помідоровий сезон перетворюється на зарібок, який дозволяє спокійно проживати решту року.

Помідори без накриття починають дозрівати щойно тепер. Хоча прибуток від їх вирощування значно менший, прихильники природного циклу почуваються відчутно спокійніше і впевненіше. Вони кажуть, що ніколи не вдаються до спеціальних чудес хімії, після використання яких можуть боятися, щоби власні діти випадково не з’їли помідора, призначеного на продаж.

Насправді вирощування помідорів, яке впродовж попередніх десятиліть визначало добробут Городниці, поступово стає менш популярнішим. Зрештою так, як і обробка каменю. З кожним роком зростає кількість селян, які виїжджають на заробітки до Іспанії і Італії. У тих, хто залишився, з’явилося більше часу, щоби ходити на Дністер (бо Дністер є Дністер, то не якийсь ставок - кажуть місцеві хлопці) купатися і ловити рибу, якої стає щораз менше через викиди з цукрових заводів…

Остання маршрутка від’їжджає з Городниці о шостій вечора. Вона їде лише до Городенки - виїжджає з кута світу. А там треба чекати чогось до Франківська. Фільм з вікна про дорогу на Схід прокручується у зворотному напрямі.



Сталкер Чорного лісу
Огорожі з колючого дроту вже нема. Залишилося лише кілька бетонних стовпів і залізні ворота, на яких проглядаються контури тризуба, нанесеного на трафаретну п’ятираменну зірку, затерту ще давніше. Але за воротами, які нічого не закривають, починається цілком інший світ. Тут цікаво і по-справжньому моторошно водночас. Кілометри бетонних доріжок з поодинокими стовпами ліхтарів на прямокутних поворотах з’єднують кілька різнофункціональних споруд у один величезний таємничий військовий об’єкт посеред лісу. Посеред Чорного лісу. Того, що поруч з Франківськом, того, що був фортецею УПА. Якоюсь іронією великої світової шахівниці є те, що пускові шахти радянських стратегічних ракет розташовані зовсім поруч з партизанською столицею - селом Грабівкою. Ракети забрали в 1996 році, але покинуті інженерні дива готові витримати щось значно більше, ніж прямий ядерний удар, - випробування часом. Здається, що ці бункери і шахти навічно стали фраґментом нашого ландшафту.

Цю дорогу ми побачили з космосу. На фотографіях, зроблених із супутника, вона виглядала найкращою трасою для одноденної велосипедної прогулянки в околицях Івано-Франківська - двадцять кілометрів бетонкою крізь суцільний ліс, нема ні поселень, ні автомобілів. До самої бетонки всього лиш двадцять кілометрів - через Загвіздя, Пациків, попри кар’єр і міське сміттєзвалище, але в леґендарний Чорний ліс. Ліси вздовж дороги там справді дивовижні. Навіть у найглибших Карпатах тепер годі знайти настільки безлюдні природні масиви. Двадцять кілометрів військової бетонної дороги - це двадцять кілометрів суцільного лісу. І вздовж цієї дороги немає жодних сіл, хат, корів і кіз, жодних кафе і кіосків. Нічого, крім поодиноких таблиць, постріляних грубим шротом. Таблиці є давні, ще давніші і цілком сучасні. На найстаріших збереглися написи про те, що треба любити, пізнавати і берегти природу рідного краю, що в лісі не можна викидати незагашеної сиґарети, що ліс узагалі є нашим загальним багатством і мало не спільним домом, що не варто залишати після себе сміття (тут художник постарався особливо: зворушливі їжачок і зайчик дивляться на порожню консервну банку - тодішнє найгірше сміття, ще допластикова ера - при цьому зайчик виразно обурений, а їжачок досить зацікавлений рештками вмісту консерви). Не дуже давні повідомляють про певний обхід якогось із лісництв і подають інформацію про їх площу (скажімо, Завійське лісництво, 2774 га). Сучасні найзмістовніші і цілковито безсенсовні водночас. Через кожних кілька кілометрів на них указано, що це є територією якогось екологічного заказника «Чорний ліс», і ця територія є приватною територією, і перебувати тут можна лише з дозволу дирекції цього заказника. Невжитковість таких застережень очевидна - якщо ти потрапив туди без жодних перешкод, якщо поруч не видно жодного місця, де могла би бути дирекція, якщо навіть на чемне повернення звідси потрібно кілька годин територією цього ж заказника… А тутешній ліс вражає своєю різноманітністю. Столітні ялиці, величезні буки, молоді густі сосни, рівні високі граби, природне відновлення берези, осики і вільхи. Інтродуковані модрини й американські дуби. Ожини, різнотрав’я і дуже багато добрих здорових грибів… Але врешті до шалу доводить сама дорога. Хоча вона неправдоподібно рівна (підйоми тут зовсім непомітні, натомість несподівано довгими є спуски - і це в обидва боки), але проміжки між п’ятиметровими бетонними плитами протягом двадцяти кілометрів через колеса ровера відчутно впливають на хребет, шию, руки, психіку і навіть точку зору. Добре, що в нас був спідометр, який рахував кілометри.

Воротами на покинутий військовий об’єкт закінчувався сорок другий від Франківська. За воротами - руїна КПП з «караульним приміщенням». Ліс на території бази був таким самим. Кілометр управо, стовп ліхтаря, як у місті, і лисий горб, на який ведуть бетонні сходи. Нагорі - тонни потовченого шиферу і центнери роздроблених керамічних ізоляторів. Кількадесят різних отворів у землі, впізнаються рештки труб, вентиляцій, входів для різних кабелів. На протилежних сторонах цього бетонного майданчика - сходи вниз. Точно між ними - загадкова споруда, подібна на глибокий басейн. До бетонних стін прикріплені залізні східці і балкончики. Сходи приводять до грубезних броньованих дверей, відкритих. Відразу за ними - перший поворот у підземному коридорі, після якого стає абсолютно темно. Ліхтар вихоплює фраґменти бетонних стін, металічних каркасів, коридор галузиться, і від нього відходить безліч окремих кімнат. На підлозі де-не-де залишилася вишукана армійська плитка. І сліди того, що цей бункер був усього-на-всього центром зв’язку - табличка з позивними, моток телеграфної стрічки, вказівки, куди під’єднувати телефони засекреченого зв’язку, рештки крісел операторів. Порожні металічні основи для антен на поверхні бункера служили ще одним підтвердженням цієї версії. Незважаючи на майже достиглу аличу зверху, екскурсія безпросвітними коридорами справляє дійсно моторошне враження, заблукати в цих лабіринтах дуже легко. Зіпсутість цивілізацією викликає бажання влаштувати в цьому місці дуже екстремальний нічний клуб (заради такого можна було б організувати навіть спеціальний автобус, який набирав би клієнтів десь біля ратуші у Франківську).

Командний зв’язковий пункт передбачає існування ще чогось, чим можна було би командувати. Тим більше, що від КПП така ж бетонна дорога веде ще й уліво. Через такий самий недоторканий ліс. Крім бетонки, людську присутність зраджують кілька штучних озер, невідомо для чого влаштованих на території розлогої військової частини. Але після кілометра внутрішньої дороги раптом з’являється саме військове містечко. Довга двоповерхова порожня казарма, в якій не розбите жодне вікно, типові конструкції спортивного майданчика, молоді саджанці фруктових дерев на всій території. Видно, що це все господарство хтось мусить пильнувати. У високих боксах, де, правдоподібно, стояли колись мобільні радіостанції на базі ГАЗів і ЗІЛів, немає дверей. Бокси вражають порожністю і самотньою фірою в одному з них (кінь, виявляється, пасся поруч, а господаря ніде не було).

Але бетонна вулиця не закінчилася навіть у цьому містечку, вона провадила ще далі в ліс. Аж проїхавши нею, можна досягти несподіваного рівня розуміння цього задуму загалом. П’ять бетонних кубів на ще одному пагорбі є насправді п’ятьма порожніми шахтами, призначеними для зберігання і запуску ракет. Важко назвати точно, якими були ці ракети, але покинуті відкриті шахти дозволяють говорити принаймні про їх параметри. Окуті залізом діри мають діаметр біля п’ятьох метрів. А в глибину - не менше двадцяти. На стінах цих колодязів можна роздивитися різні рештки обладнання, яке з ракетою контактувало і таким чином фіксувало її конфіґурацію. Але стояти довго на краю шахт не варто. Незрозумілий острах підсвідомо викликає бажання впасти у глибину земної тверді.

На цілком відкритому краю однієї з цих дір сиділи хлопці підлітки, майже діти. Всі з Грабівки. Один з них розповідав якісь страшні речі про об’єкт нам і передовсім своїм товаришам, яких, очевидно, сам сюди привів, як якийсь сталкер. Виявилося, що його тато працював у цій секретній лісовій військовій частині. Отже, він знав трохи більше, видно, що уважно слухав. Ракети, казав хлопець, стояли тут аж до 1996 року. Тоді їх демонтували, витягаючи з пускових шахт кранами. Ракети були такими, що нищили все в радіусі двадцяти кілометрів. А ймовірна похибка потрапляння - на цьому він чомусь наголошував особливо - лише п’ять метрів.

Після всього побаченого хотілося проголосити кілька наповнених емоціями фраз: скільки таких шахт і бункерів залишилося в наших краях? що з ними - незнищенними - робити? чому вони принаймні не є недоступними для дітей? але чи не такі об’єкти сприяли збереженню величезних лісів? (були й інші, мудріші, думки, пов’язані з геополітикою, політикою, екологією, соціологією і військовою доктриною). Натомість вечоріло. І треба було вертатися до міста, ще сорок кілометрів. З них двадцять - військовою бетонною дорогою, кожна плита завдовжки п’ять метрів, між ними - проміжки. Геть від останнього бункера в леґендарному Чорному лісі.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка