Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка25/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Доторки
Ми потребуємо доторку. Хоча би тому, що поза доторком нічого більше не маємо, бо все наше життя є тільки ним. Нам унеможливлена якась альтернативна форма існування. Ми не вміємо ні по-справжньому входити всередину інших структур, ні бути в них, ні ставати ними, ні бути з ними. Різноманітні поверхні перешкоджають, припускаючи лише доторк.

Тому ми є лише тоді, коли торкаємося. І лише в такий спосіб світ оживає, перестаючи бути добіркою бездоганних категорій, понять і висновків.

Тому торкаємося. Пучками пальців, дактилоскопічними узорами, пальцями, нігтями, долонями, хіромантичними лініями, передпліччями, поглядами, слухом, нюхом, животами, черепами, язиками, волосинками та повіками. Доторкаємося голосовими зв’язками, галуженням судин, вигинами мозку та фраґментами генетичного тексту.

Доторкаємося до шкіри. Є щастя і є біль, але є.

Тверді є стільки, скільки її вміщається під тілом, що лежить. Сила вітру залежить від парусності силуету. Світові води закінчуються на півміліметра далі від вібрацій зануреного тіла…

Ніщо не минає доти, доки триває чуттєвий слід на слизових і шкірі.

На місці доторку двох будь-яких площин, які належать Тобі і Мені, виникає відчуття чогось третього. Того, що недоступне мені без тебе, а тобі - без мене. Так народжується Ми, яке оправдовує наші переддоторкові існування. Адже буття є співбуттям.

Тому ми мусимо торкатися.



Загадкова стихія
Важко собі уявити, що якихось тисячу років тому ціла Європа була переважно лісом. Ми - як завжди - запізнювалися, тож праліси протривали значно довше.

Це вже потім прийшло так зване лісове господарство, яке перетворило ліс на звичайний город, густу плантацію, збір урожаю, розтягнутий у часі.

А перед тим з лісом воювалося. Життя вважалося прожитим пусто, якщо кількість збудованих домів, народжених синів і посаджених садів переважала кількість власноручно винищених лісових дерев і викорчуваних зрубів.

Історія історії з лісом чимось нагадує цивілізаційну еволюцію стосунків між жінками і чоловіками. Бо ліс - це стихія. І стихія завжди інша від тебе.

Певний час формулює домінантний спосіб співіснування із стихією (окрім домінанти, мейнстріму, завжди присутні і всі інші способи, і якраз вони завжди дають найцікавіші історично-культурні наслідки, навіть тоді, коли в певному хронотопі є безсумнівно марґінальними).

Стихії можна тупо протистояти. Іду на ви. Воля або смерть. Зі щитом чи на щиті. Вся ця мужність, самовідданість і самозречення. Всі ці атаки на ліс і винищення власних привидів.

Стихію можна стримувати. Будувати мури, вали, загати і дамби, натягувати ланци і довбати надовби.

Стихію можна обійти. Хай собі буде. Це її потік, ареал, територія. Не пхатися і не боятися.

Від стихії можна втікати. Відступати, погоджуватися на її експансію, збирати манатки і залишати нерухомість.

Однак нема нічого красивішого, ніж увійти в неї, додаючи їй собою того елементу, якого їй бракує для того, щоби стати собою остаточно. Самому ж, перетворившись на органічну частину її нестримності, взяти отримати власне існування як необхідність виінакшення.

Ліс такий…

Ліс - передовсім щільність, яка впускає м’яко. Тотальність, до якої можна доторкнутися. В лісі всього багато і густо, але він завжди залишає входи у вигляді тунелів, шпар, алей. Ліс пронизаний можливостями переміщення, як кожен справжній лабіринт, що збудований для того, щоби вийти власним шляхом (тобто, ставши трохи іншим).

У лісі неможливо загинути. Він - добре обладнане і привітне житло. Він захищає, оберігає і не відпускає заскоро. Всі людські веранди, портики, собори, вежі, анфілади, каземати й окопи - подоба лісу. Ліс - ідеал інтер’єру.

Загинути в лісі страшенно просто. Дурнуватих причин для несподіваної смерті там аж забагато.

Між цими двома максимами вміщається все те, чого не може не пережити навіть у примітивному лісі навіть байдужа до нього особа. Чого прийшов. Чого хочеш. Коли мусиш вийти. І взагалі - хто ти, який. У цьому сенсі він нагадує проявник. Перебирає на себе функції твого мозку, залишаючи тобі тільки первинні фундаментальні рефлекси. Мудрість, добро, зло, аґресивність, чорнота і благість вилазять у таємничому лісі, як після кількох склянок спирту.

У кожного своя доля і свій ліс глибокий. Основи психоаналізу. Скажи мені… і мені не буде чого тобі казати.

А ще в більшості лісів є багато свіжого повітря і мало живих звірів.

Натомість найважливішим складником чуттєвої логіки лісу є те, що під ногами. Передовсім, звичайно, тіні. І стопоподібні речі - нашарування різного листя, зарості ожини, гладкі соснові шпильки, вологі невідомі рослини, предвічний мох, найніжніша прохолода заячої капусти і що ще там може бути. Цілком незле, коли пружну твердість лісової підлоги випадає відчути оголеними спиною і ліктями. Земля і небо, розміщені вздовж стовбурів, тоді міняються місцями. Підошви чують смак суміші голосів багатьох крон, укладених із тьми листя, сповідей поодиноких птахів, тугого натиску грибниць, вологого напруження лишайників.

Ввійти і розчинитися. Хоча би хотіти ввійти. Хоча б могти розчинитися. Просто знати, що десь поруч той твій ліс.

Літо
Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в річках - від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Сінатра. Або якісь фраґменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від надміру сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того, що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо - крім усього іншого - її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері в Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі - діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець - спецпоселенець. У десять років його разом з матір’ю привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти багато зусиль, щоби вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться у російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників уже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за убивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бринькає на гітарі, помагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться настільки, що він знову опиниться в рідній лагідній Україні.

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ - саме літо рокам не належить. Усі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати - просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував змалку, замолоду, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Як надмір - то у всьому
Ніколи не думав, що це так важливо. Правдоподібно, пропустив у житті щось значне.

Іноді на пошту моїх друзів - незважаючи на стать - приходять шалені пропозиції купити кілька ящиків віаґри з неймовірною знижкою, збільшити впродовж кількох тижнів товщину і довжину пеніса (попереднім бонусом є чудесна метода затримання передчасної еякуляції). Що вже казати про цілі промислові лінії найхимерніших презервативів, котрі не так запобігають заплідненню і зараженню, як оснащені механічними пристосуваннями заради того ж таки вдосконалення не цілком досконалого пеніса.

Напевно, я пропустив щось дуже важливе… Але не можу повірити, що більшості чоловіків, котрі вдаються до таких способів, справді аж так ідеться про жіночу насолоду. Якщо вони не дбають про неї у всіх інших випадках, то чи має означати, що вдовольняти жінку варто в цій системі цінностей заради жіночої радості, заради того, що от нарешті зробив для тебе все, а ти думала, що любов не така глибока.

Радше мотив є зовсім іншим. І походить він від такого зрозумілого і примітивного почуття, як потреба самореалізуватися, ствердитися, довести, залишитися в пам’яті, бути найліпшим, бути позаконкурентним. Звичайні речі - самець не так завойовує самку, як відвойовує її від інших самців. Звичайно, щось подібне існує і з іншого боку.

Пригадую собі те, що бачив у війську і штрафбаті (ця невільнича казарма взагалі була найвиразнішою моделлю нашого суспільства, коли все було зоною - армія, школа, лікарня, тюрма, колгосп, університет). Це було якимось абсолютом. Зусиллями, котрі ніколи не допроваджували до мети. Вірою у світле майбутнє. Самопожертвою заради самоствердження без результату… Менше з тим.

Найвишуканіше - дірка у вуздечці. Довго випилювалося кільце з оргскла з тонюсіньким розрізом і загостреними кінцями цього зрізу. Кільце розтягалося, кінці прицілювалися в потрібну точку, кільце пружинило і змикалося. Потрібне місце пробивалося. Кілька днів кільце прокручувалося, щоби отвір став таким, як у вусі. Тіло кривавило, пітніло, гнило. Коли врешті дірка ставала цілком вільною і загоєною, кільце знімалося. З того моменту при собі треба було завжди мати рибацьку жилку. Її складалося вісімкою і пропихалося крізь дірку. Вірилося, що після такого уявна Вона більше ні з ким не захоче, просто не зможе, бо знає, як буває.

Але бувало і зовсім остро. Цілком незрозумілий надмір. Пробита загостреним до бетону кінцем алюмінієвої ложки шкіра. Закладені залізні кульки підшипників. Спочатку це заліплюється і гоїться, пізніше перекочується під тонкою шкірою, тоді стає чимраз важчим і, відповідно, обтяжує. Врешті виявляється, що зреалізуватися в такий спосіб не випадає жодної нагоди.

Що вже казати про розрізану лезом головку начетверо, яка при ерекції перетворюється на подобу пошматованої квітки, про вживлені вушка мишенят… Надмір і ніякої радості. Нікому.



Далеко від політики
Один із моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики - так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама - полькою і римо католичкою. У тому містечку це було нормально і, хоч і певним чином стосувалося політики, розв’язувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата - за матір’ю, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…

Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Він був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі - жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча би раз допомагали тим чи іншим, не тим, кому слід. Лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.

Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером медиком, служив на одному із зунрівських потягах-шпиталях. Мав кілька відзнак. Після українсько польської війни був інтернований у спеціальному таборі. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, він мусив відбути принизливий екзамен, котрий Польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колеґ як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), тяжко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі він перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось оправдатися - хоч насправді вибору не було - в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.

Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…

Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня.

Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.

Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.

Шанці
Окопи - теж непогане слово. В ньому закладено дуже багато орієнтирів. Стосовно місця (нижче рівня моря, вузько або плоско) і дії (копати, копати в глибину або довкола розпростертого тіла, ховатися в кожному разі). Впродовж двадцятого століття все це робилося мільйони разів. Добре, що у всіх арміях маленька саперна лопата входила до обов’язкового обладунку кожного солдата. Сотні разів вона, закріплена на поясі ззаду, непотрібно била над колінами під час бігу. Однак виявлялася необхідною тих кілька разів, коли вдавалося окопатися. Хоча би для примітивного окопчика для стрільби лежачи. Навіть без ніякого бруствера. Хоч яка там, до дідька, стрільба.

Шанці навіть кожною своєю буквою звучать якось інакше. Шанці - як шанси. Шанси - це шанці. З шанців - на танці. А танці у шанцях.

З цим нічого не поробиш. Хай психотерапевти дошукуються значень. Але це як у Петера Гандке - коли дитина була дитиною, і дерева були високими. Тільки в інший бік: коли я був дитиною, окопи були глибокими. Замість того, щоби доростати до дерев, ми виростали із шанців.

На час нашого раннього дитинства вони були ще майже ужитковими. Складна система оборонних ліній у нашому лісі могла представляти пік людської думки 1916 року. Вся філософія, технологія, вальси, міномети, гаубиці, скоростріли, ячмінна кава, Альфонс Муха, Фритьйоф Нансен, доктор Рентґен і майстер Маузер, - все це раптом виклалося в мережу окопів на початку лісу перед Ґорґанами, на тій межі, де ніхто не може знати - чи це фронт західний, на якому без змін, чи східний, де теж усе дуже так собі.

Ми бавилися в окопах. Ми ходили коридорами шанців. Блукали ламаними лініями окопів у повний зріст. Натикалися на сходинки для того, щоби вирватися в багнетну атаку, і полички для останніх десяти патронів у двох маґазинах. Ми купалися в круглих ставках, коли дощова вода заливала широкі ями для гарматок, і шпорталися об обривки телефонних дротів, які перед тим, як остаточно сплутатися зі смерековим корінням, намагалися втримати у своїх мідних жилах останні накази триматися перед Брусиловським проривом. А ми там збирали ожини і гільзи…

І завжди треба пам’ятати про те, що діти мало що розуміють, але все пам’ятають. Цієї пам’яті потім не позбудешся. Її досить для того, щоби все зрозуміти якось не так.

Якісь окопи. Щось копати. Кудись залізати, щоби вберегтися.

Якісь шанці. Якісь шанси. Якась сходинка перед бруствером. Кудись несе з безпечної щілини, яку остаточно наблизили до рівня моря сніги, вітри, потоки, відлиги, зруби, мохи, ожини і те, що забувають колишні діти.



Слідами чужих спогадів
У ботаніці є таке поняття - флора рудиментарних ландшафтів. Ідеться про те, як рослини поступово відвойовують території, з котрих були колись витіснені людською діяльністю. Коли ж діяльність припиняється або завмирає, коли ці території стають рудиментом залишком, їх кінець обертається поверненням до початків. Флора рудиментарних ландшафтів упадає у вічі на кожному кроці в колишньому знаменитому містечку Маріямполі.

Географічно Маріямпіль теж цілком укладається в уявлення про кінець світу. Виїхати з нього можна лише тією самою дорогою, якою в’їжджається. Тобто повертатися потрібно буквально назад. Значить, дороги далі попросту немає. Маріямпіль - це півострів. З трьох сторін світу його огинає Дністер. За річкою - Єзупіль, але на нього можна лише дивитися з високого лівого берега. А їдеться чи йдеться до Маріямполя цілком інакше. Треба дістатися до Галича, а тоді ще кільканадцять кілометрів їхати паралельною дорогою у зворотному напрямі балками між дністровськими горбами. У деяких місцях гори перетворені на відкриті кар’єри вапняку.

Врешті єдина дорога, проминаючи Вовчків, старіший від самого містечка, але вже давно з’єднаний з Маріямполем, доводить до великого трав’янистого квадрата, в якому чомусь безпомилково вгадується те, що у всіх європейських містах називається ринком. Щоправда, від ринкової забудови залишилася лише одна сторона - кілька несільських двоповерхових камениць (одна навіть з контрфорсами, інша досить модернова), між ними - церква з кінця двадцятих років двадцятого ж століття. Біля церкви стоїть міцний потрісканий дерев’яний хрест, установлений у 1938 році на честь 950-річчя хрещення України. Вулиці від спорожнілого ринку цілком правильно відходять з усіх чотирьох кутів. Головна з них веде до виправного закладу 128, розміщеного в костелі і монастирі. Інша - до сільської лікарні серед залишків колишнього замку і палацу. Але обидві виводять до майже нереальної в наших місцях кількасотлітньої липової алеї над Дністром.

Весняний недільний ранок у безлюдному селі (якраз Служба Божа, переважна більшість у церкві, решта позакривалася в хатах) серед цих мурів, костелів, горбів, колючих дротів, старезних лип настільки переповнює відчуттям причетності до чийогось доброго минулого, що про нього вже і не хочеться нічого знати. Ще й неймовірні панорами Дністра, луг над самою водою, просто хрестоматійні перебудови у клинах диких качок у небі, хлопчик - єдина жива душа - котрий понаробляв дірок у всіх березах і тепер перевіряє, скільки соку могло набратися у пляшках, об’їжджаючи їх на ровері. І всюди стада вгодованих індиків. Їх так багато, що цілком можна припустити, що індики є головним місцевим промислом. І що саме вони визначають справжній темп і ритм тутешнього життя. Навіть у найтемніших казематах руїн замку ліхтарик висвітлює лише дві речі - старі недопалки і свіжі сліди індичих лап. А на подвір’ї школи висить табличка-застереження, яку годі побачити десь у інших місцях: «Випас худоби та домашньої птиці заборонений».

Хоча історії і не хочеться, вона вилазить тут на кожному кроці. Надто багато письмових спогадів стосується Маріямполя (не кажучи вже про те, що археологи знайшли у цьому місці сліди багатьох найдавніших культур, у яких залишати письмові спогади було ще не прийнято).

У 1691 році коронний гетьман Станіслав Яблоновський вибудував на горі над Дністром оборонний замок і поїхав собі далі виконувати гетьманські обов’язки. Аж його внук, князь Ян Каетан Яблоновський, перемістив сюди свою резиденцію у 1731 році. Замок на той час уже перестав бути актуальним, натомість Ян Каетан перетворив Маріямпіль на ідеальне духовне містечко. Він вибудував костел і монастир капуцинів, у якому розмістив дивовижний образ - так звану Лицарську, чи Обозну, чи Гетьманську Матір Божу, яку його дідо возив із собою на найзапекліші польсько-турецькі війни. Образ був присутній і під Хотином, і під Віднем. У 1737 році спеціальна комісія визнала образ чудотворним. 1753 року в Маріямполі створили колеґіум із класом філософії і риторики, один із небагатьох вищих навчальних закладів у Східній Галичині. Після капуцинів до містечка запросили сестер чину хариток, котрі пробули тут аж до 1945 року, опікуючись школою і лікарнею. Після війни в монастирі і костелі перебували різні виправні і примусово виховні заклади. Тепер тут тюрма. Знову для жінок. Хоч прапорщик, який забороняв фотографувати задротовану пам’ятку, виявився чоловіком.

Дивно, але про чудотворний образ у ХІХ столітті якось забули. Його навіть прикрили новими образами. Аж у 1927 році тодішній римо-католицький священик отець Босак видобув ікону, і вона була урочисто винесена на замкову гору. В тридцятих образ реставрували. Йшлося про те, щоби його коронувати. Світова війна все змішала. Маріямпільська Божа Матір опинилася під Вроцлавом, куди після війни переселили тутешніх поляків. Коронація відбулася вже в дев’яностих. Здійснив її тодішній папа Іван Павло ІІ. А отця Босака вбили влітку 1941 року українські партизани.

Загалом Маріямпіль першої половини двадцятого століття можна вважати взірцем мирного співіснування різних націй і віросповідань. Незважаючи навіть на те, що в 1920 році армія УНР, якій було віддано для оборони цю ділянку фронту в польсько-большевицькій війні (на п’ятсотрічному дубі біля палацу тепер є табличка, що тут відпочивав Симон Петлюра), оборону не втримала і в Маріямпіль увійшла кавалерія Будьонного. Зрештою, саме ті десятиліття були для містечка тим часом розквіту, після якого хоч не хоч ландшафти стають рудиментарними.

Поляки, яких було вдвічі більше, ділили почергово з українцями костел для відправ. Одні одних запрошували на свої свята, у змішаних шлюбах сини хрестилися і виховувалися у вірі батька, а дочки - у вірі матері, діяли численні освітні і кооперативні організації, працювало чотири млини (один із них дизельний), була лазня, що нагрівалася камінням, були стави, які давали роботу, вітряк, який помпував воду до монастиря, шістсот жидів жило під проводом хасидського рабина з роду Горовиців, містечко славилося своїми будівничими, що працювали в усіх околицях, і особливо ґонтовими майстернями (маріямпільська ґонта виставлялася навіть на виставці у Відні). А ще було чудо техніки - пором через Дністер. Він скорочував дорогу до Єзуполя на тридцять кілометрів і не давав можливості Маріямполю бути кінцем світу.

Все раптом перемінилося в сорокових. Найближчі сусіди почали вбивати один одного. Німці і совіти цьому тільки сприяли. Поляків організовували у винищувальні загони проти українського підпілля. Українське підпілля влаштувало тотальну розправу з польським населенням Вовчкова. Врешті поляків насильно вивезли на захід, а активних українців - на Далекий Схід. Жидів до того часу помордували німці.

А до Маріямполя завезли лемків, котрих переселяли з територій, переданих Польщі. Попри всю драматичність цих перенесень саме лемки не дали цілковито пропасти давньому поселенню. Приїхавши без нічого, вони взялися до господарки. А що найцінніше - показали маріямпільцям важливість освіти, свідомості і віри, яких не можна відібрати навіть тоді, коли забрано все інше.

Останніми роками сталося кілька добрих змін. Маріямпіль знову став Маріямполем (усі радянські часи він перебув Маринополем), лемки їздять на Лемківщину, старі маріямпільці з Польщі навідуються до місця своєї дитячої пам’яті.

Але флора не перестає бути рудиментарною. Надто багато зів’ялих сливок висить весною на захаращених деревах. Надто багато розбитих вікон у спорожнілих старих хатках під горою. Надто велика частина цвинтаря переповнена поваленими хрестами і заросла багаторічним бадиллям. Надто грубий шар нанесеного намулу на металічних рештках порома. Тому вертатися треба тільки назад - попри кар’єри до Галича і далі.

Повертаючись до озера
Зближаючись до озер, про існування яких ти знаєш (хоч вони - ніби у зовсім іншій далекій країні - в найдальшому кутку Волині), вже здалека намагаєшся угледіти перші ознаки зближення. Про близькість Шацьких озер починаєш здогадуватися тоді, коли поверхня випростовується після Розточчя, з’являються соснові й дубові ліси. Змінюються суфікси у назвах місцевостей. Тоді повторюєш собі завчені імена озер, уявляючи собі кожне за звучанням назви - Пулинець, Перемут, Линовець, Соминець, Карасинець, Люцемир, Світязь, Луки, Кримне, Кругле, Довге, Плотиче, Накраннє, Пісочне, Піщанське, Піявочне, Мошне, Чорне і Чорне Мале, Озерце. Незважаючи на визначення, знаєш, що тобі потрібне Пісочне, бо тобі було там так добре п’ятнадцять років тому.

Дорога поступово стає вужчою, по ній видно, що це край країни, що він затиснений між Польщею і Білоруссю. Ліси обступають цю вузьку дорогу. Поодинокі дерева якісь не такі, бо це вже Полісся. Хати значно менші, виразно бідніші, на старших дошках віконниці. Багато хат обшито дошками, помальованими в різні кольори. Хоча у всьому, що стосується споруд, домінує синій колір. Такі самі сині і високі грубі дерев’яні хрести. На цих хрестах виділяються макети інструментів Христових страстей - молотки, кліщі, списи, патериці, цвяхи. Деякі хрести виказують неймовірну близкість цього православного краю до католицької Польщі - натягнутими, як розтяжки антени, різнокольоровими стрічками. Сіно біля хат складають зовсім не так, як у наших горах, та й сіно якесь інакше - жовтаве і грубе, більше подібне на солому, а не на руно. Зате його тут не до порівняння більше. Величезні пасовища перетинаються прямими каналами у правильному порядку, в них угадуєш відому ще зі школи радянську програму осушення поліських боліт. Недалеко від озера земля майже всуціль утворена з піску. На піску ростуть сосни, у піску росте картопля.

Від шосе до Пісочного можна йти дорогою вже дійсно лісовою. Ліси тут двох типів - мокрі, густі, невисокі листяні, переповнені травами і безліччю сіянців, і прозорі, чисті соснові, в яких далеко видно, але через відтінок кори здається, що зависає легенький дим чи туман. Це озеро (Пісочне) так само правильно можна було назвати Лісовим, бо ліс оточує його з усіх боків, підходить майже до води. Якби я не знав, що йду до озера, то був би вражений несподіваною з’явою такої площини води посеред лісу. На відміну від зелені, поверхня озера міняє свій колір упродовж доби значно частіше й очевидніше. Цю воду можна не впізнати надвечір, порівнюючи з ранішньою.

Мені ж довелося порівнювати все з тим, що було п’ятнадцять років тому. Звичайно, що багато чого змінилося хоча б тому, що саме за ці роки змін було так багато, що ми вже перестали їх зауважувати.

Майже порожні колись береги перетворилися на те, що називається суцільною рекреаційною зоною. Такий собі щільний відпочинковий табір над водою. З’явилися бари, в яких постійно сидять люди. З’явилося багато автомобілів. З’явилася мережа продажу морозива, кавунів, кросвордів і детективів, пляжного і спортивного причандалля. Місцеві мешканці приїжджають лісовими стежками із сусідніх сіл, щоби продати варену кукурудзу, вареники, яблука, пампухи, молоко і безліч грибів. Поліщуки всі з роверами, вони повільні і флегматичні, майже нічого не знають про інший, несвій, світ. Усі говорять архаїчною і доброю українською мовою, набагато чистішою, ніж мова львів’яків, яких тут найбільше, так багато, що почуваєшся, мов у філіалі Львова.

Однак найголовнішим товаром є риба. Її навіть не хочеться вважати тут товаром. Це радше якийсь стержень, довкола якого обертається все тутешнє життя, якась сутність усіх циклів - денних, річних, поколіннєвих. Рибу приносять живою, сирою, сушеною, смаженою, маринованою, вудженою. Рибу велику і маленьку. Риба сом, риба щука, риба лящ. Найвище місце в рибній ієрархії займають вугрі, це - місцевий смаколик, екзот, сувенір і так далі. Їх ловлять прадавнім способом - жаками, кошикоподібними ятерями.

Після всіх фіксацій змін найбільшою радістю було те, що сама вода зовсім не змінилася. Аж дивно, як вона може витримувати таке навантаження, залишаючись такою ж чистою, прозорою, живою, м’якою і духмяною. Вода тут набагато рідша, ніж у інших місцевостях. Пливучи в кількаметровій непомітній товщі цієї води, пронизаній світлом сонця або місяця, починаєш розуміти, що існує щось дуже близьке до постійного щастя, що воно доступніше, ніж здається, але ти його все одно чомусь обминаєш у своєму житті.

І все ж я не знаю, чи наважуся повернутися до цієї води ще через п’ятнадцять років, щоб не вбити віру в щастя. Бо вже тепер для того, щоби втихомирити якусь неперервну гризоту, мені доводилося щодня визбирувати сміття з маленького пляжика. Для того, аби він став чистим, вистачало, щоправда, кількох хвилин. Так просто. Але мене не могло вистачити на інші місця. Бо тут усюди накидано тисячі різних обгорток, пачок, пластикових пляшок і келішків, одноразових торбинок і багаторазових на вигляд презервативів. Я не думаю, зрештою, що наші люди набагато гірші від людей інших країв, але знаю, що в інших краях така бездумність компенсується ретельною працею відповідних служб. І тепер я переконаний, що сміття на березі унікального озера - це модель чогось значно масштабнішого, а наше найближче майбутнє безпосередньо залежить від того, як скоро ми навчимося давати собі раду з власним сміттям.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка