Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка24/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Знову тільки про любов
Усі вони мали чудову освіту, швидкий розум, добру пам’ять. Усі були колись першими красунями міста. Мали добрі манери, почуття гумору, вміли бути дотепними. Інша справа, що були довголітніми вдовами - пережили своїх чоловіків на кілька десятиліть. Після чоловіків залишилися прекрасні помешкання, старі вишукані меблі, багато добрих картин, твердий самостійний характер і самотність, яка спочатку була горем, потім полегшенням, тоді відчаєм, звичкою і нарешті долею, коли почало здаватися, що так було завжди і життя власне так виглядає і для того призначене.

Крім того, вони були добрими і любили тварин. Передовсім котів. На якомусь етапі самотності любов до котів ставала фатальною, а котів робилося щораз більше. Вони ставали справжніми мешканцями прекрасних помешкань і володарями сердець своїх дбайливих годувальниць. Оскільки котів небезпечно випускати в місті надвір, квартири перетворювалися на їхній світ. Від перших котиків і киць галузилися покоління кошеняток, створюючи різнокольорову колонію. Бабці думали переважно про харч для своїх улюбленців. Поступово індивідуальні риси кожного котика стиралися, їх було дедалі важче розрізняти. Вони всі разом ставали чимось єдиним. Принаймні елеґантні старомодні суконки з брошками, зимові плащі із стародавніми лисами пахли просто котами, коли бабці виходили зі своїх в’язниць любові, ніжності, милосердя, жалісливості і відданості.

А потім зі старшими панями ставалися якісь нещастя. Найчастіше вони падали і ламали крихкі деталі суглобів. Ще кілька років їм доводилося лежати, не встаючи. Старі знайомі по черзі відвідували їх, приносячи передовсім їжу котам. Іноді ніхто не приходив кілька днів. Тоді пані Мацькова ховала новонароджених кошеняток у шкляну вазу з вузькою шийкою, щоби не допустити канібалізму. А пані Заєць виймала з-під подушки твердезний буханець хліба і кидала його в гущу стада, коти гризли сухар з усіх боків, товкли ним по паркеті…

Всі пропозиції відпустити котяче царство на волю відкидалися незаперечно. Такого негідництва ці хворі, але благородні і добрі жінки не могли собі дозволити. Зрештою, вони ж їх любили найбільше у світі. Були переконані, що це навзаєм. І повірили, що так буде завжди. Вони завжди не були готовими до своєї зради, яка ставалася несподівано. Бабці помирали. Злії люди випускали дикі домашні стада просто надвір, у невідомість, до ризику, на погибель. У помешканнях робили ремонти, і там оселялися цілком байдужі до котів людські сім’ї.

Найкраще зробила пані Стронціцька. Заснула, курячи в ліжку. Від сиґарети зайнялася перина. Вони всі разом вчаділи і згоріли. Якийсь час було видно, як коти дивляться через вікна на уявну волю. Коли ж шиби нарешті потріскали від полум’я, жоден з них уже нікуди не поривався.

Втикатися чи втикати
Казати чи мовчати… Був такий добрий анекдот про геніального саксофоніста, котрий потрапив до раю. І там опинився в колі таких самих геніальних музикантів. Хтось із них задав тему, всі чудесно імпровізували. Врешті черга дійшла до нашого свіжоприбулого. Той утнув щось таке, на що ніколи не наважувався на землі. І далі - імпровізації по колу. Дійшла черга вдруге. Гралося вже не так. Тоді втретє, вчетверте… Може, змінимо тему, запропонував саксофоніст. Та нє, ми ж у раю, ця тема вічна.

Казати чи мовчати - визначальне питання особи, помноженої на досвід культури, в момент, коли йдеться про тривалішу проекцію часу. Правдивої рекомендації не існує. Потрібно перебувати в стані автономного польоту - без жодних вказівок із центру. Вірити тільки собі, тим, кому віриш, і спиратися, врешті, на порожнечу або безпорадності, або безсумнівності.

Вибір уподібнюється проявам генетичного коду. Волосся ясне чи темне, шкіра суха чи волога (і так ще кілька мільйонів так ні). Арґументи рівноцінні: сині очі нічим не гірші від чорних, але мені хочеться тільки зелених. Про це казати чи мовчати?

Те, що кожен потребує виговоритися, - річ безсумнівна. З цим можна, однак, боротися. Існувала ціла етика найученіших авторів трактатів, котрі принципово залишалися анонімами. Натомість тисячі уроків анонімних учителів ми знаємо лише тому, що про них не змогли не розповісти учні. Невідомо, що краще. Не знати, чи маємо ми отримувати крадені свідчення про минуле у вигляді притч і хронік, чи мусимо ці прості і вишукані сюжети і висновки пережити у власному досвіді.

У кожному разі фіксацію спинити неможливо. Записування заради вічної теми є однією з найпервинніших людських потреб. Листи, щоденники, карби, звіти, описи - як дихання. Фізіологія культури. Як у цифровій фотографії - чим більше, тим, може виявитися, краще. Ніколи не відомо, який із кадрів буде вирішальним.

Сучасні технології зробили питання казання мовчання неймовірно гострим. Тепер кожен, хто хоче і може, має право не мовчати, а додати свій коментар до будь-чого написаного. Цього не можна було зробити з давнішими носіями. Навіть помітки на полях паперової книжки є чимось зовсім іншим. Чимось приватним і не публічним. А в Інтернеті - прошу дуже. Маєш право нічого не робити, тільки висловлювати свою думку щодо сказаного. І твоя думка, за законами товарного суспільства, мала би бути частиною тієї оцінки, на яку треба зважати надалі… Ще одна велика ілюзія. Адже ті, хто говорить, не потребують нікого слухати. Коли ж хочеш прислухатися - стримайся і помовчи.



Жити далі
Коли в настільному морському бою потрапляєш туди, де нема корабля, то не потрібно розпачати - знати, що в певному місці його нема, так само важливо, як і вгадати, де той корабель…

Я знаю, що живу досить одноманітно. Знаю, що на одноманітних речах тримається все життя. Знаю, що був тільки випадковим глядачем у місці, в яке потрапив лише на день, але того одного враження було досить, щоби не втриматися від якихось висновків. Зрештою, все було так, про що кажуть - нормально. І саме в цьому був закладений мирний жах одного з багатьох моїх незабутніх днів.

Малесеньке курортно дачне містечко серед лісів на сході Німеччини. Все впорядковано, середина осені, пострижені ґазони і декоративні кущі біля гарненьких вілл і будиночків. Була неділя. Ніхто не їхав до більших міст на роботу. Ми опинилися там пізнім ранком. Вулиці були цілковито порожніми. Так само нікого не було видно ні на подвір’ях, ні на ґазонах, ні біля припаркованих автомобілів. Жодного руху на ґанках, балконах і верандах. Жодного поруху фіранок, хоча б від протягу. Зачинені усі крамниці. Ні сиґарет, ні алкоголю. Навіть біля кірхи - цілковитий спокій. Мало того, що більшість мешканців атеїсти, їх ще й зовсім не цікавлять церемонії і ритуали. Всупереч фільмам і кольоровим фотографіям у журналах ніхто не бігав пружними ґрунтовими стежками лісопарку. Дивитися на це кілька годин виявилося важче, ніж відбиватися від божевільних пропозицій циган на нічній автостанції у Словаччині. Пригадувалися інтенсивні розповіді партійних аґітаторів і пропаґандистів середини вісімдесятих - мама і нейтронна бомба.

Десь о першій почали відкриватися ресторани і кафе (але не крамниці з алкоголем і сиґаретами), виявилося, що їх тут неправдоподібно багато. А ще через півгодини з будинків і воріт повиходили цілі родини, які мовчки йшли до якогось із ресторанів. Бракувало хлопчиків у матросках, морозива, наляпаного на парадний одяг, і духового оркестру біля фонтана з джерельною водою. Все населення містечка якось розмістилося за відпрацьованими схемами довкола всіх столиків усіх закладів. Чужинцеві тут місця не було. Всі зацікавлено вивчали меню, щоби врешті замовити те, що завжди. Дорослі дозволили собі легенький аперитив. Через якийсь час нарешті з’явилася тема до балачок - подали тарелі з їжею, було про що поміркувати, було що обговорити. Ще одне пиво - і додому. Ресторани позакривалися, позачинялися хвіртки перед будиночками. Темні вікна кожної хатки освітлилися сяйвом кількох телевізорів (це добре, значить, кожен зі сім’ї має можливість у своїй кімнаті у своєму телевізорі дивитися те, що хоче він).

В єдиному малесенькому барі залишилося кілька містечкових невдах, з якими ніхто не хоче навіть вітатися. Вночі ми ще разом купалися у великому озері з місяцем. Була середина осені і минала неділя. Треба було якось жити далі і нажитися. Нажитися і жити далі.

Лем ми болит серце
Іноді для того, щоби щось дуже сильно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.

У ностальгії в такому разі повинні бути дві характеристики - біль і повернення.

Щоправда, з цього можна укласти попросту нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке…

Я за милим не баную, лем ми болит серце.

Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голову, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що вкладається в слово ностальгія.

Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія - це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І власне це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. У дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На те й роздоріжжя вибору, щоби змогти поїхати іншим шляхом.

До тебе… ще вернеться весна, а молодість не вернеться…

Ще один цікавий поворот. Біль - зрозуміло. Болить і все. Цвяшок у груди. Натомість повернення передбачає дві маґістральні стратегії. Повертатися самому чи чекати на повернення чогось. Якщо вірити слову, то не буде жодних пояснень. І те, і друге дуже болюче.

Хоча ця ностальгія не така вже безневинна. Вона ж безпосередньо пов’язана із жадобою і потребою власності. Пам’ять без претензій - єдиний порятунок від ностальгії. Бо попри всю її величність жити поруч з нею практично неможливо. Біль перетворюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітивним способом самоідентифікації. Повернення і так неможливе.

Ностальгію потрібно перетворити на гарну історію. Хай вона просто лагідно кусає руку, як то вміють робити мудрі пси. Хай терпнуть уночі неправильно зігнуті руки й ноги. Хай приємною несподіванкою буде кожна зміна пір року…

А пам’ять не обов’язково має бути болючою. І цілком може не стосуватися будь-якого повернення.

Ревнощі
Кожного разу, коли я починаю відчувати натяки на якісь ревнощі, кожного разу, коли чую історії про чиюсь любов і ревнощі, щоразу, коли бачу людей, чиє життя і психіку розкладає ця небезпечна ерозія, врешті завжди, коли чомусь думається про все це (також незрозуміла річ - іноді думається, а переважно ні, а чому думається про ці ревнощі - ніколи не відомо), то згадую собі, як їх називають поляки. Заздрість… Згадавши це, думала про цілі ті ревнощі вже зовсім інакше.

Бо заздрість. І що тут казати.

Заздрість нічого спільного з любов’ю не має, якщо не трактувати любов як відкриту чи приховану форму самолюбування. Але вона є, вона катує, нищить, убиває. Але вона може і тримати тих, кому вона потрібна. Навіть з катуванням, із самокатуванням.

Було би найпростіше стверджувати, що фундаментом ревнощів заздрості є таке сильне примітивне стихійне людське натуральне почуття, як відчуття власності, жага власності. Переважно так і стається. Однак ревнощі до минулого натякають на щось трохи глибше, складніше, значно прихованіше, системніше вибудуване і захищене численними рівнями безпеки з вишуканими кодами доступу, які, врешті, забуваються настільки, що стають примарами недоступу.

Йдеться про те, що існують речі, якими володіти неможливо, виходячи із звичної теорії власності. Бо йдеться про рівень концентрації всього світу в тобі самому. Йдеться про ступінь вільності дееґоцентричності. Щоби наважитися на аж таке, потрібно визнати не тільки свою неабсолютність. Треба визнати власну недосконалість. Тож системи самозахисту включають у більшості випадків реакцію заздрості. Заздрість як неспроможність. Неспроможність як страх. Страх як ревнощі…

Коли сліди чийогось минулого раптом переходять через твою пустку. Коли ти таємно і злісно відчуваєш, що не можеш запропонувати комусь, кого любиш, такої повноти буття, яку вона запізнала з кимось іншим. Очевидно, що йдеться не про те, що можна виміряти фізичними чи економічними показниками. І навіть не частотою зміни різноманітних вражень. Бо справа стосується лише повноти наповнення найпростіших підставових речей. Справа лише в тому, щоби змогти бути посередником між сонячним світлом і рецепторами її очей, між густиною води і подразненням дотикових клітин її шкіри…

Якщо дивишся у власну прірву і бачиш, що там нема кладки, якою би вона перейшла, бо ти не можеш цю кладку витиснути із стін своєї прірви, тоді з’являється заздрість не так до того, хто це колись міг зробити, як до неї. Яка пам’ятає, що щось таке ймовірне. Власне так народжується найхворобливіша заздрість, найболючіші ревнощі. Насправді той біль ні про неї, ні про того когось, ні про минуле, ні про майбутнє. Той біль про тебе.

Зрештою, він може - як усе отруйне, якщо вірити гомеопатії - стати лікувальним. Такою собі відважною самодіагностикою. Роби щось із собою, а не з нею і її минулим. Може, зумієш себе порятувати.



Неквапливість
Організатори цього виїзду справді постаралися. Впродовж одного дня журналісти з усіх областей України мали можливість поїздити всілякими цікавими місцями довкола Хуста на Закарпатті. Нас привозили на черговий запланований об’єкт, швиденько все показували і розповідали, знову запихали до автобуса, і їхалося далі. Все за заздалегідь продуманим планом. Щоправда, зупинок не було ні на Полі Красному, де відбулася остаточна битва за Карпатську Україну в березні 1939-го, ні на Хустській фільцовій фабриці, чиї капелюхи свого часу найчастіше можна було побачити на головах на трибуні на Красній площі на першого травня.

У Виноградові ми дивилися на виноградники на Чорній горі і ходили тунелями підземелля під Чорною горою. Там у велетенських бочках вистоювалося вино. Хтось марно пробував улізти в спеціальні дверцята порожньої бочки. Виявилося, що для миття бочок споконвік беруть страшенно дрібненьких чоловічків (ті дверцята, власне, для них). У студеній підземній деґустаційній залі ми пили - як на якійсь язичницькій святій вечері - дванадцять тутешніх вин: від найсухішого до найкріпленішого. Довгої лекції винороба навіть не дослухали - бо поспіх, бо далі, бо досить, бо треба ще так багато встигнути.

Ми ще дійсно багато встигли, заки доїхали до Нижнього Селища. Це село відоме передовсім своєю сироварнею, на якій роблять чудесний селиський сир, і гуртом «Гудаки», в якому грають і співають місцеві люди. А ще Селище могло би бути взірцем для цілої України. В ньому на кожному кроці видно, що може зробити сама громада без нічиєї допомоги, якщо захоче, подумає і постарається.

У школі діє туалет, який усе органічно переробляє на добриво і тепло. Вулички засипані шутром. У клубі відразу після уроків зависають діти (а їх тут - як у Латинській Америці - сорок відсотків). Вони грали у пінґ-понґ, танцювали бальні танці, грали на гітарах, тягали залізо. На сцені йшла репетиція вистави, якою керувало двоє студенток Київського театрального інституту, котрих спеціально запросили до села на кілька місяців. Урешті ми дійшли до найголовнішого - до сироварні. Подивилися на перелік вимог до молока, яке приймають у селян за дуже файною ціною. Вимоги ґарантують якість. Головне - звикнути не обдурювати. Плата за це буде більшою, ніж очікувалося. Три ґатунки селиського сиру добре продаються в Києві і в Ужгороді. Зароблене повертається у громаду. Так просто…

Ми ще їли сири, розчиняючи смак білим вином, а організатори вже натискали на чоловіка, який усе це придумав, організував і взяв на себе всю відповідальність. Давай скорше, ми маємо десять хвилин, ми збиваємося з графіка, скажи журналістам таємницю таємниць, то нічого, що часу мало, вони все зрозуміють, їм багато і довго не потрібно, специфіка роботи, ритм життя, треба швидше і більше, навіщо заглиблюватися, не переоцінюйте себе, такі, як ви, у роботі газетярів миготять, з’являються і зникають назавжди…

Чоловік узяв ще один кавальчик власного сиру, запив його власним вином. Він сказав, що в такому разі нема сенсу щось розповідати. Тут треба хоч трохи побути, щоби щось перебути і пробути, казав він.



Не кричи: «Вовки!»
Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній ґражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово ходила має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотний шлях був легший - бо догори, але довший - бо догори.

Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою ґражду, свої коні, своє сіно. Збоку - трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вверх можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками у стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його із сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити в печі…

Потому сиділи і напотемки лущили квасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося у печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, сиґарети варто було принести здолини завчасу, заки сніг не по груди. Теплу воду на цілу балію робилося так довго, що купатися не хотілося надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їх лиця і перепалили їхні руки.

Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.

Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.

Вони були незламними і беззахисними. Незламними у своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, яке ми сприймаємо як норму.

Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визначили б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…

Я питався у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті - змушені щось відповісти - сказали: лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого.

Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.

Заки зайшла ніч…
Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді ще це не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоби і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоби воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоби сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи татів неспокій.

Тоді я вдавався до останнього арґументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як серну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже не міч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було, і, може, пожив би, та сонце зайшло…

Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до остатку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.

Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спітнілих лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження і безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фраґменти - якісь сині вересневі неба, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сиґарета у лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожиною плечі, сушені на блясі і бляті грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…

А потому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади й усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. В тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток упродовж кількох секунд. І ясно бачить - чим усе це закінчиться. Але сталося одне з численних див. Як у сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали - шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому - ще вісім.

Тремти, скелете
Великою міфологічною помилкою є теза про те, що жінка - це отвір, протиставляючи такий ключовий образ цілій підбірці чоловічих символів, котрі власне довкола того отвору зорганізовані.

Насправді дріб’язковість (але одночасно захищеність і поліваріантність) чоловічої сутності полягає в тому, що чоловіча природа теж тримається на отворі, тільки їх багато і вони майже напівпроникні. Чоловік - це сито. Щоби було чоловіче начало, завжди щось повинно сочитися і просочуватися. Кров, зволожене насіння, піт, сльоза. Адреналін урешті-решт. Із залоз у простір тіла.

Адреналін - це те, що сприяє адаптації до змін навколо. Отже, адреналіновий викид означає не тільки різку зміну в контакті із середовищем, але й певний стан постійної непристосованості. Адреналін є реакцією на страх. Інша справа, що від різкого звуження всіх капілярів, крім серцевих і мозкових, можна кайфувати, як від інших чоловічих скорочень і викидів. Кайфувати хімічно, фізіологічно. Можна ж навчитися насолоджуватися тим моментом нерівноваги, коли все - до мозку і збуджений мозок чітко керує твоїм тілом і орієнтацією так, як ніколи би від нього не сподівався.

А ще дуже важливою є здатність адреналіну гальмувати роботу шлунка і кишок. Щоби адаптуватися, щоби дістати радість відповідності свого внутрішнього темпу до миготіння несподіваних небезпечних змін, виявляється, треба відключати шлунок. Не хлібом єдиним. Чоловік повинен бути ледь голодним і ніколи не насиченим. Тоді він добрий мисливець, тоді він радісний мисливець і вдатний чоловік.

І те, що в сучасному світі методики пошуку адреналіну перетворилися на розвинену субкультурну індустрію, показує, якою ситою стала принаймні частина світу. Добрі часи настали, які не приведуть до нічого доброго. Хоча б адреналін повинен не продаватися і не купуватися. Це вже надто глибоко зайшли.

Ненавиджу життя без труднощів, напруження і небезпек. Але волію, щоби вони самі приходили до мене. Пам’ятаю, щоправда, що ніколи не варто наїдатися. І милу хрестоматійну історію. В одного з найвідчайдушніших кавалерійських командирів викид адреналіну перед боєм виявлявся у ганебному тремтінні рук, підборіддя і колін. За кілька секунд до атаки він говорив зі своїм тілом: «Тремтиш, скелете?! Ти тремтів би ще більше, якби міг знати, куди я тебе зараз повезу».


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка