Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка23/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Кафедра україністики краківського вокзалу
Через кілька днів ми маємо зустріч на кафедрі україністики Яґелонського університету. Не знати, чого від неї чекають краківські україністи. Правдоподібно, що чогось такого, що вони і без нас мають, або ще чогось, що їм цілком непотрібне. Найімовірніше, це нагадує ситуацію, коли хтось здалека приїжджає у власних справах до чужого міста, в якому мешкає ще дальша родина, з якою втратилися реальні контакти та передовсім відчуття спільності. Але і той хтось, і та родина почуваються зобов’язаними зустрітися - треба відвідати, треба прийняти, треба привітати, треба показати, треба розказати, треба згадати, може, потрібна якась допомога.

Звичайно, що зустріч відбудеться успішно. Всі будуть задоволені, що вона відбулася і що вже відбулася. Звичайно, що хтось буде зворушений, хтось захоплений, хтось розчарований, але нікому вона не завдасть ніякої шкоди, а навіть якось колись буде потрібною як урок, досвід чи спогад. Нам принаймні хочеться туди піти заради молодого шотландця, який вирішив вивчати українську мову в Кракові. Такий підхід до життя - без жодних раціональних причин змінити собі весь світ, вивчивши цілком дивацьку мову невідомого народу - викликає повагу (хоча і може бути свідченням того, що щось не так). Але тепер не про це йдеться.

З’ясувалося, що було б непогано принести на зустріч трохи нових українських книжок. Одного вечора нам дали знати, що пакунок із книжками передано водіям автобуса Івано-Франківськ - Краків і раненько треба його зустріти. Ми ще раз переконалися у довідці, що завтрашній автобус має прибути о сьомій годині. Щоправда, зауважила касирка, він може приїхати швидше або пізніше.

Про всяк випадок я був на вокзалі о шостій. Перевірив усі платформи і почав чекати. Вирішив не сідати, а постійно неквапливо ходити, ні на мить не втрачаючи з поля зору єдиний в’їзд для всіх автобусів. Так минуло шість годин. Тривожною була тільки перша, найдовшою - друга, третя була годиною просвітління. Аж після четвертої з’явилися легенька втома і неуважність до зовнішнього світу (що підтвердило мудрість військового закону про зміну варти щочотири години). П’ята година якось попросту випала. А шоста замість сподіваного відчаю подарувала дивовижне відчуття, що все у світі робиться правильно, хоч і день на день не схожий.

За цей час приїхало і від’їхало двісті автобусів. Своїх коханих зустріли десятки закоханих. Упилися і витверезіли гурми пиячків. Змінилися патрулі охорони, поліції, дорожньої поліції. Помер один бездомний. Затримали кількох підозрілих. Зібрався цілий загін маленьких пластунів із батьками, і ті відпровадили їх до гірського табору. Поснідали і пообідали касири та диспетчери. Кількадесят японців, німців і американців купило мапи Кракова (семеро з них, дивлячись на план, питалося в мене, як вийти з вокзалу).

П’ять різних псів по два рази покохали одну суку. Зневірена єговістка втюхала три «Вартові вежі», а хвора на рак бабця, яка з перших слів розпізнала у мені львів’яка, бо саме там народилася перед війною, назбирала дріб’язку на пачку сиґарет.

Я засмаг, трохи подорослішав і змужнів, зголоднів і перестав хотіти їсти, скурив неправдоподібно мало сиґарет, помолився за тих, про кого часто забував молитися, звик до себе, полюбив цей вокзал з усіма його людьми. Автобуса все не було, і жодні служби нічого про нього не знали. Я так хотів чекати далі. Дуже люблю, коли щось діється і відбувається, коли щось відчуваю, люблю щось знати. І давно вже не мав сильнішого переживання, ніж це чекання. Але треба було йти, бо на мене також чекали.

За годину перед вирушенням ми прийшли на вокзал разом. Приємно повертатися у близьке. Ще приємніше дарувати щось дороге. Приємно спостерігати повторення шести годин у відповідних шістьох десятках хвилин. Автобуса ніде не було, і його ніхто сьогодні не бачив. Ні в кого, однак, не виникало сумніву, що сьогодні о вісімнадцятій він вирушає від п’ятнадцятої платформи.

Щоби не доводити все це до абсурду, ми пообіцяли собі піти геть рівно о шостій. За п’ять хвилин до від’їзду автобус приїхав. Де він був цілий день, зовсім не цікавило кількох пасажирів, які з’явилися так само несподівано. Я привітався з нашим водієм і одразу ж отримав свої книжки, не треба було нічого говорити, не треба було навіть дякувати. Все ж я побажав щасливої дороги, що водій знав і без мене. Зустріч на справжній кафедрі україністики ми вже відбули. Та, де нам треба бути через кілька днів, напевно, якась фіктивна.

Уміння жити
Змалку я зрозумів, що моє життя буде невдалим. Усвідомив, що всі ілюзії про всі можливості, які з’являються впродовж життя, - лише ілюзії, бо від самого початку розуміння зрозумів, що єдине, чого би по-справжньому хотів від життя й у житті - вміти добре малювати. Та оскільки виявилося, що в моєму випадку це неможливо, все інше стало вже не таким важливим, бо життя все одно буде невдалим, якщо найголовнішого здійснити не вдасться.

Люди, які вміють добре малювати, можуть уміти добре робити багато інших речей, які, на перший погляд, зовсім не пов’язані з малюванням. Просто треба знати, що таким багато чого вдається. Уміючи малювати, можна не надто замислюватися над тим, як вдало прожити життя. Все стається саме собою, бо найважливіше вже сталося.

Натомість таким, як я, треба постійно намагатися досягнути якогось професіоналізму. Це тому, що насправді стати професіоналами такі ніяк не можуть. У жодній галузі. Та намагатися щось по-справжньому вміти та знати можна по різному. Можна змусити себе робити постійно щось одне, переконуючись, що знаєш свою роботу щораз краще. А можна братися щоразу за щось інше, коли зауважуєш, що запізнав у своїм попереднім занятті щось таке, чого подальше тривання вже не переінакшить, хоч і назвати це справжнім професіоналізмом якось не випадає.

Врешті виявляється, що все, що ти знаєш і вмієш, є чимось дуже дрібним, розпорошеним, фраґментарним, що твої знання та вміння нецікаві, мало надаються до використання. Вони можуть стати в пригоді хіба що кілька разів у житті (наприклад, якось я навчився витрушувати з дихальних шляхів сторонні предмети. І вже наступного дня зумів урятувати малого сина від задушення недостиглими виноградинками, а ввечері бабцю від кістки в трахеї. Два життя за один день. Цілком не зле на ціле життя. Таж це був один лише день із моїх двадцяти років трудової діяльності), або такого ґатунку професіоналізм нічого не вартує - що з того, що я вмію пускати довгою вузькою лядою повну склянку замовленого напою точнісінько до того, хто його замовив і сидить десь наприкінці цієї ляди.

Я щиро намагався запізнати та навчитися більше, щоби якось уміло стати в пригоді частіше. Однак. Люди, котрі мріють змалку про малювання, яке їм недосяжне, мусять миритися із цілковито невдатним життям.

Тепер я розмовляю німецькою, яку вивчав у спеціальній школі, вдесятеро гірше, ніж двадцять років тому. Про рослини, які так старанно й легко вивчав в університеті, забув. Із загальної біології залишилися лише основи знань про принципи життя, тож ніяких практичних порад про бджіл, кімнатні рослини, лікувальні чаї, садових шкідників, поведінку річкової риби від мене отримати годі. З гірських маршрутів, якими я колись водив різних людей, тепер із зав’язаними очима пройшов би лише одним. На довгі дистанції не бігав уже десять років і не знаю, скільки би витримав.

Я вмію визначати формулу лісу (ялиця - чотири, смерека - п’ять, вільха - один), але всі наші ліси вже описано. Можу передавати азбукою Морзе двадцять груп (кожна група - п’ять букв) за хвилину, але цей вид зв’язку застарів, здається, навіть у в’язничних мурах. Знаю, як добре сповивати дітей (хоч пелюшки витіснили підгузки) і розбирати автомат Калашникова. На машинці швидко друкую двома пальцями, а на фортепіано бездоганно граю лише кілька гам, які не надаються до слухання. Польською не вмію лише писати, зовсім. Керувати авто наважуся тільки тоді, коли нема зустрічних автомобілів. Прочитані романи переплуталися один з одним і з пережитим. Для кама-сутри бракує нагоди…

Не вийшло з мене ні репортера, ні письменника. Щодо першого, то я хотів писати про те, що не можна, а стосовно другого - не хочу писати про те, що можна. Хоча в професії двірника я досяг того, що знаю, як листя різних видів дерев змітати з мокрої холодної бруківки в листопаді.

А в таких, як оцей, текстах, здається, найважливіше закінчити вдалим реченням. Отож. Наше життя залежить передовсім від того, як про нього розповідати… (Хоча дуже хотілося б уміти добре малювати).

Фелікс
Мені було кілька років, коли померла бабця. Тому я пам’ятаю небагато речей, які вона сказала. Однак усі вони, як виявилося, мали одну здатність. З часом, з віком, з досвідом кожна з її сентенцій набувала щораз вагомішого значення. Якось ми розглядали один з ретельних підручників анатомії. Тоді бабця сказала, що такої людини, як у анатомічному атласі, насправді нема. Це така ж абстракція, як і поняття норми.

Все моє подальше життя поширювало і поглиблювало розуміння бабциного зауваження. Воно вийшло далеко за межі підручника нормальної анатомії чи патологічної фізіології. Воно ілюструвалося історією звичаїв і стилістикою різних авторів, незабутніми обличчями і забутими словами. Я переконався, що найбільше неповторності можна віднайти і відчути в тому, що здається подібним і незмінним: у порах року, в стадіях дня, у кольорі трави, в прозорості води, у камінцях на річковому березі, в найулюбленіших анатомічних деталях… Що вже казати про різні дивноти різних людей, коли кожну особу можна вважати ймовірною точкою, через яку проведена вісь норми. Інша справа, що всім цим точкам потрібно співіснувати у спільному хаосі власних осей.

Співіснувати з Феліксом було дуже легко. Він показував мені своє місто. Водив вуличками, садами, берегами річок і каналів. Він умів розуміти, що я ледве міг пояснити його мовою, і говорив своєю мовою так, щоби все зрозумів я. Ми купалися у велетенському холодному озері, снідали старими сирами, вечеряли молодими винами. Він курив мої сиґарети, я їздив на його ровері і ночував у його майстерні з полірованою бетонною підлогою. Нормально. Правдоподібно, я би вже міг його попри це все забути, якби не одна дивнота.

Кожного дня Фелікс зникав кудись на дві години, а весь простір його майстерні був заповнений тисячами рисунків і фотографій, на яких було зображене одне і те саме дерево. Мені потрібно було не спати кілька годин, вдивляючись у графіку, щоб усвідомити, що тут немає двох однакових рисунків, двох ідентичних світлин. Згодом виявилося, що впродовж п’ятнадцяти років - день у день - Фелікс рисує і фотографує своє улюблене і вже рідне дерево на березі озера. Чи це нормально? - думав я, одночасно думаючи про свободу приреченості, приреченість на свободу, безконечну непорушність мінливості, про неповторність незмінного і схеми неіснуючих тіл у атласі нормальної анатомії.



Розуміти, а не чекати розуміння
Четвертого жовтня двері всіх католицьких соборів, храмів, костелів, церковець і каплиць були відкритими для дивних відвідувачів. Сюди могли заходити бездомні пси і напівдикі коти, отруйні змії і голодні хробаки, звідси не виганяли збентежених голубів, похмурих ворон, сонних бджіл і розтривожених бліх. Бактерії і віруси всіх ґатунків нікому не чинили жодної загрози. Кроти піднімалися з підземних нір аж до кам’яних плит підлоги, а лилики, що оселяються під дахом, вважали за непотрібне спати вдень. Грибки і лишайники в найвологіших неосвітлених закапелках світилися невидимим сяйвом. Молі й комарі набиралися мужності перед смертоносними холодами. У деякі церковці забредали останні хижаки європейських лісів, а до інших чудесним чином приходили делеґації найрізноманітніших звірів, невільників мандрівних цирків, які поверталися після меси до своїх кліток.

Усе живе відзначало в такий спосіб день святого Франциска. І люди - можливо, єдиний раз упродовж року - щиро відчували приховане щастя того, що вони не самі на цьому світі.

Найбільші дива потребують найпростіших ілюстрацій. Інакше їх зрозуміє навіть не кожен з тих, хто диво пережив. Свою велику правду святий Франциск вигадливо ілюструє цим щорічним допуском усього живого до престолу свого Творця.

Було би великою спекуляцією стверджувати, що теперішнім нам Франциск потрібний як ніколи. Що лише його тотальна любов і євангельська істина, його нестримна життєва радість і самодостатність у бідності, його постійна розмова із собою, яка виявилася нічим іншим, як бесідою з Богом і кожним сущим, його поклонінням перед життям, що доводиться до стану власне життя, якому не перешкоджають жодні нашарування, може бути єдиним спасінням для нашого остаточно заплутаного людства.

Таке твердження було би вишуканою неправдою. Бо часів нема. І наш час нічим не кращий, але нічим не гірший від жахів і радостей Францискового середньовіччя. А тримає одне і те ж. І іншого пояснення призначенню існування, крім того, що треба втриматися гідно та радісно, за вісімсот років після малого брата Франциска не з’явилося.

Ще більшою неправдою може бути хіба що запевнення, що Франциск Франциском, радість радістю, любов любов’ю, але тут і тепер усе ж є речі, трохи актуальніші… Досить добре подивитися на братика Сонце й уважно прислухатися до сестрички Смерті, щоби без жодного сумніву стати в чергу розмаїтих живих істот, яким четвертого жовтня можна входити до всіх соборів, храмів, церковець і каплиць.



Ґетто
Час від часу металевий корпус бронетранспортера, на якому працювала радіостанція, пробивав потужним зарядом електричного струму. Коли в цей момент влізалося із землі на драбинку, руки самі стискалися, а струм проходив усіма нервами, жилами й органами. Щоб урятуватися, треба було блискавично вивільнитися з обіймів струму. Не можу сказати, що мені таке подобалося. І було б неправдою заперечувати якусь дивну насолоду від таких струсів, коли на хвильку обривалося серце. Але найбільше вразила інша річ. Я гостро переконався, як позабар’єрне подразнення рецепторів може осяяти бачення. Бо під час цих шоків мозок не тільки стимулювався настільки, що не забував, що йому робити, але й устигав збагнути щось таке, що довгий час було поруч, яке мучило чи тішило, про яке думалося без думок. І раптом - під час удару - це щось ставало на місце. Замикалося коло довколоходіння, метафора освітлювалася блискавкою, якась частина світу отримувала своє справжнє ім’я, і так далі. Власне ця спресована насолода віднаходження одного слова чи одного фраґмента уявної фотографії, чи запаху, який нарешті означає те, що має означати, виявилася справді найпотужнішою. Майже тілесною, тільки назавжди.

Подібну насолоду я відловив кілька днів тому. Вона була саме таким шоком осяянням паролем. Ішлося, як не дивно, про Україну, про сучасну державу Україну і болючі відчуття, пов’язані з нею. З тим, що щось дуже принципове зовсім не так. Такі мої роздуми нагадували інші пережиття на броні - пекучий холод, коли примерзлу дактилоскопію відривалося від драбинки, а всередині броньовика крижаніли хліб і краплі води у власних кістках, і літній жар, від контакту з яким пахло паленим тілом.

І раптом - електрошок, осяяння.

Вона сама вимовила це слово. Спочатку я подумав, що це випадковість. Тоді вона ще кілька разів. І тоді - та ілюмінація, яка перевертає. Вона належить до тієї однієї десятої відсотка українського населення, через яку, власне, всі наші принципові нетакості. Вона перейнялася до мене симпатією і пропонувала витягнути з ґетто. Не поняв… Що за вигон? І блискавка, яка стала насолодою, бо все пояснила. Виявляється, так вони цілком серйозно і страшенно побутово родинно називають абсолютно всіх, хто живе в цій країні не на їхньому рівні.

Дякую за пояснення, можна перестати вже думати незбагненні речі, котрі відбуваються в країні. Закони співіснування з ґетто дуже прості. Нема навіть що аналізувати. Горілка, перепустки, подарунки, легко розстрілювати, ще легше навіювати, дешева робоча сила, несмак, руїни, привітання, листівки, плакати і часом бюлетені, діаманти, виміняні на консерви… Іноді звідти забирають маленьких дівчаток і хлопчиків, іноді - талановитих брехунів, які готові після повернення розповідати файні історії про те, як за парканом.

Інша справа, що коли є якесь одне ґетто, то все, що поза ним, перетворюється на дещо інше. Інша справа, що прийти до нашого ґетто ті інші бояться. І що територія кожного окремого життя є доволі обмеженою в будь-якому випадку. Але це вже називається буттям. А ґетто має інші пекельні ознаки - зневагу і переляк. Тож дякую за пояснення.



Крутять жорна…
Тоді я ще не знав, наскільки серйозним є підґрунтя веселої пісеньки, яку дідо співав під час шаткування капусти. Мені було три роки, і співанка здавалася просто вдалим супроводом до ритмічного руху шатківниці. Пише Сталін до Гітлєра, мелють жорна, як холєра, Гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує. А тоді - улюблений приспів, від якого легше стає рукам, які шаткують капусту на зволоженій її соком шатківниці: крутять жорна вправо вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаблями вправо-вліво, щоб серце не боліло…

Шатківниця працювала, як ті леґендарні жорна і шаблі водночас. Головна зимова їжа перемішувалася з тим, що потрібно було серцю. Ми їхали санями ще далі в гори, до чоловіка, який позичав шатківницю. По дорозі назад заїжджали в примітивну каменоломню і вирубували чорний цупкий кусень підземної стіни, завжди змоченої плівкою підземних вод. Камінь був потрібний для того, щоби після всього притиснути капусту в бочці. Так, аби солений сік завжди накривав спеціальні дощинки (середні - прямі, бічні - коротші, але прямі, крайні - півкруглі, припасовані до форми дерев’яної бочки). Інакше капуста сохне і вивітрюється.

У місті вже було інакше. Замість бочки посічені головки накладалися у великий емальований баняк. У крамниці його називали виваркою. І каміння було річковим. Квасолеподібним і шорстким. З його пор запах і смак капустяного соку не вивітрювався через ціле літо. Тато зробив свою шатківницю. Точнісінько таку, яка була колись у його діда. Вона нагадує лавку. Шаткуючи, сидиш на одному видовженому її краї, притискаючи собою дубову дошку. Другий бік треба на щось сперти. А під ножі підставляється миска. Ножі гострі і припасовані так, що капуста січеться довгими тоненькими нитками. Двадцять осеней повторювалося одне і те ж. Я був підмайстром. Чистив радянську напівгнилу капусту. Мив її і четвертував голови, вирізаючи двома рухами чвертки качана. Роблення квашеної капусти належало до татових привілеїв. Через двадцять років він передав його мені. Разом зі своїм рецептом, від якого я не відступаюся, незважаючи на всілякі постмодерні рекомендації. Тільки капуста, багато моркви, сіль і кмин. На два дні кухня стає дивовижною фабрикою. Якимось таким місцем чоловічого єднання, яке важко пережити в інакший спосіб. Тяжка робота, радість напруження, особливі розмови, щоб серце не боліло. Малі діти стали моїми підмайстрами. Спеціальна миска - мірка, доза нашаткованого. Щоби не терпли крижі - її на підлогу, перед нею - на коліна. Один кулак солі від старшого. Перемішати і потиснути. Дві мої пригорщі тертої на найгрубшій терці моркви. Перемішати. Один кулак кмину від молодшого. Перемішати. З миски перекласти в баняк і щільно притиснути кулаками. І далі. Наступна доза. Добре це чи зле, але за десять років руки дітей страшенно змінилися. Тепер їм доводиться вдаватися до чуття, аби наша квашена капуста була виваженою. А кисне вона, як колись - три дні в теплому приміщенні. Держаком макогона і далі треба робити діри, щоби виходили ґейзери газів. Врешті - на балкон, де холодно. Зима знову буде безпечною. Їжа є. З цибулею і олією, до печеної картоплі, до вареної квасолі, до голого капусняка, до різдвяних пирогів, до кров’янки, до всього, що знайдеться. І для серця. Пишна вечеря для друзів. Кілька слоїків як подарунки…

Цікаво, що роблячи квашену капусту, ми завжди чули кухонне дротове радіо. І я не пам’ятаю, щоби від 1978-го до 2008-го воно говорило щось інакшого. Може, були якісь особливі повідомлення, але вони в кожному разі ніяк не вплинули ні на визначений ритм шатківниці, ні на святкову атмосферу роботи, ні на незмінний смак квашеної капусти.

А щодо пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоби жорна собі мололи. Інша справа, що серце поболює, а шаблі нема. Хіба що шатківниця.

Пінґ-понґ кривди
Найгірший фактор чисельної переваги. В цьому двобої ти ніколи не можеш бути сам на сам. Тих, інших, яким ти чомусь не подобаєшся, завжди має бути більше. Так, щоби твої шанси на більш-менш успішний самозахист були зведені до мінімуму. Коли ж ти маєш хоч якусь підтримку, яка могла би раптом обернутися вашою більшістю, тоді більш витонченіші прийоми. Ті, котрі вирізняють тебе лише за якоюсь однією рисою чи властивістю, яка робить тебе не таким, - стать, колір шкіри, будова черепа, символ віри, рівень освіти, вік і так далі, - завжди знайдуть спосіб внести суперечності у вашу більшість. Вони зуміють знущатися так делікатно і невимушено, що ви знову опинитеся сам проти всіх, вам не захочуть помогти такі самі, як і ви, хоч вони теж потерпатимуть. Наступним етапом може бути те, що ваш протест зробить саме вас винним. Вони подадуть вас негідником, аґресором, божевільним порушником ладу.

А ще в цьому вирізненні обурює примітивна однобокість. Ви перестаєте бути собою, перестаєте бути повноцінною і складною особою. Ви наперед розцінюєтеся лише за однією рисою, яка в той момент заступає усього вас, хоч може для вас бути зовсім не суттєвою. Скажімо, просто хтось, хто нервує міліцію. Або будь-яка якась, яку треба мати. Брудний, якого потрібно в кращому разі остерігатися і гнати, а в гіршому - знищити заради чистоти решти і блага самого ж знищеного.

Однак у всіх цих закономірностях пригнічення найвагомішим є ефект відповіді. Пінґ-понґ жорстокості. Коли приймаєш подачу приниження і кривди, думаючи про ефектну підкрутку або туш. Ті, хто ображає, не замислюються про власну безпеку, коли ображають. Хоч саме в цей момент сіють зерна ненависті, які рано чи пізно обернуться чимось зворотним. Зло не може породити нічого іншого, ніж зустрічне зло. Хвилева садистична радість або безглузда віра в те, що принижені будуть завжди підкорятися, рано чи пізно викликають протидію, в якій немає місця поблажливості.

Принижені і катовані діти, учні, жінки та всі інші дуже скоро опановують прийоми такого настільного тенісу. Невдовзі вони самі стають злочинцями, які з легкістю нищать своїх кривдників, котрі часом навіть не розуміють, звідки таке зло може з’явитися на цьому світі. Замкнутий цикл, невмирущість успадкованого насильства виявляється найстрашнішим наслідком будь-якої дискримінації.

У радянській армії мене найбільше дивувало те, наскільки насильство може бути нормалізованим, формалізованим, ритуальним і абстрактним. Адже там не йшлося ні про які особисті речі. Так просто було заведено. Молодих солдатів усіляко гнітили старші. Так мусило бути. Молоді калічіли і терпіли. Але чекали свого часу. В один якийсь момент вони досягали в тій своїй одній ознаці - термін служби - тієї відмітки, після якої дискримінація припинялася. Раптово вони ставали рівними з тими, хто їх ще вчора мучив. Парадокс полягав у тому, що і колишні мучителі, і колишні мученики опинялися в тій більшості, яка продовжувала гнітити нових молодших. Жертви і кати починали дивитися одне на одного людськими очима. Вони навіть ставали друзями, забуваючи те, що було. Натомість уже разом ставали чимось безособовим, коли йшлося про спільне насильство. І дивно, що помста вчорашніх жертв скеровувалася не на мучителів, до стада яких ти тепер потрапив, а до цілком невинних молодих солдатів, які не заподіяли тобі нічого не те що злого. Але всі пережиті й витримані знущання, отримані від тоді ще безособової більшості, так само абстрактно переносилися на невідомих людей. Їхня вина полягала в тому, що ти сам був колись таким, а тепер ти інший. Той, хто може собі дозволити вирізняти інших лише за якоюсь однією ознакою (в цьому випадку - наймолодший солдат). Так от естафета жорстокості, на яку були здатні діти з найкращих сімей. Хлопчики, обдаровані різними талантами. Нормальні, врешті, люди.

Лякрімоза
Це можна порівняти хіба що з більярдом. Численні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари в сам центр кулі. Накопичення нерозв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємозаперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною…

Важлива конфіґурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд з неба, який порушується поштовхом кия. Мапа сузір’я, пронизана незапланованими кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі поруч, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач попросту неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.

Чоловіки не знають тим більше. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфіґурація.

У кожному разі плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина вербальна. Бо вдарившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль викликає радше крик, ніж плач.

Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді - невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося в бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють всі ті накопичені загатами маси води, які отримали можливість виллятися.

Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.

Ці сльози подібні на стрілу, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати - хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак, і плачу.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка