Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка22/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Про тестамент
Останні кілька тижнів мої ранки, крім усього іншого, що завжди було ознакою моїх ранків, набули ще одного відтінку. Йшлося про смерть. Один чоловік час від часу телефонує вранці, говорячи про одне і те ж. Ніби він винний у смерті свого брата. Йому, між іншим, було вже понад вісімдесят. І хвороба його була такою, від якої просто потрібно рано чи пізно померти. Звичайно, що пізно - краще. Бо хто не хоче побачити ще одного зайвого світанку, той не вартий перебування в цьому вимірі світу. Навіть якщо цей світанок буде болючішим від попереднього.

Змиритися з цими ранковими дзвінками я не можу. Не розумію такого потрактування еґоїзму, любування власним відчуттям провини, неуважністю до життя, яке врешті є повноцінним життям лише завдяки тому, що мусить колись закінчитися.

Чому нам так несправедливо боляче, коли відходить хтось близький? Причин декілька, але цього досить. Передовсім жаль за себе - я вже ніколи з таким-то не побуду, більше ніколи не буде чогось такого, що я так дуже люблю. Голімо. Так жаліємо себе, а не того, хто перестав тут бути (цікаво, але зовсім інакше думаємо про тих, хто, наприклад, виїхав до Америки, з ким - як і з померлими - ніколи більше не побачимося). Наступним є цілковитий нонсенс - як багато ще той хтось міг би важливого зробити, якби не цей жахливий кінець. Знову фальшивка. Що ми маємо право вимагати зробити від того, хто собі робив, що знав, і нічого про щось таке не думав? Узагалі, чи аж так потрібне було б комусь це незроблене?

І найголовніше. У випадку кожної смерті ми переживаємо наплив власного страху перед цим зовсім природним переходом. І лише він, цей страх, робить іншу смерть страшною. Почуття вини в такому разі є найпримітивнішим захисним механізмом.

Але ж ми називаємо себе християнами. Християнство мало б не допускати ні страху, ні інших ганебних почуттів, відчуттів, думок, страхів, натяків… Воно ж світле, радісне, щасливе і тому безстрашне.

Хоча визнаю, що зовсім позбутися страху я ще не можу. Боюся багатьох конкретних речей, проти яких безсиле всіляке розуміння.

Не хочеться померти тоді, коли хтось чекає на щось. От вийшов по молоко для дітей, от їду потягом додому, от пообіцяв бути сьогодні о такій-то годині десь. Ясно, що діти обійдуться в такому разі без молока. Ясно, що не всі потяги доїжджають, і якщо їздиш потягами, то повинен про це не тільки знати сам, але й повідомити тих, хто чекає. Ясно, що невчасно померлі дуже рідко серйозно відповідають за невідбуття зустрічей, які призначили перед тим, як померти.

Є, однак, речі, про які вдається подбати заздалегідь. Щоби не спричинятися до непорозумінь і прикростей. І аби душа мала нагоду відірватися за призначений їй перехідний час. Без ляку і пафосу треба подбати про тестамент. Певний сценарій. Щоби потім кожен достеменно знав, що має робити. Таке собі дбання про тих, хто залишається. Нема чого боятися. Те, що промовляють забобони, - недійсне. Пора говорити по-людськи. Кажи, що би хотів. Це ж єдина можливість спонукати когось щось зробити.

Я не хочу зайвої уваги до тіла. Може бути розтин, якщо це потрібно. Може бути спалення. Якщо закопування, то ліпше без труни й одягу. І в гарному місці. Але без зобов’язань відвідування. Майно - дітям і дружині. Світлини - тим, хто на них зафіксований. Різні записки можна спалити. Псом хтось конче мусить заопікуватися. Всілякі предмети дурнуватих колекцій - ключі, олівці, сірники, ножі діти роздадуть тим, хто може бути в цьому зацікавлений.

І найважливіше стосовно церемонії. Не плакати. Не жаліти. Не боятися. Я ж біолог. І знаю про мільйонні варіанти цілком повноцінних життів бджіл, порічок, людей і себе. Треба багато гучної музики. Ударні і труби нехай тиснуть на низ живота і висмоктують повітря з легенів. Більше басів. Цигани, Армстронґ, трембіти, серби - щось таке. Море найдешевшого, але сухого вина. Знаю, що в таких випадках захочеться гостям їсти. Тому - сиру, кулеші, грибів, узварів. Обов’язково квасолі. Її він любив найбільше.

Це я так хочу. Але якщо комусь треба буде чогось цілком зворотного, то хай буде. Лиш не треба нікому псувати ранків.

1000 МІСЦЬ І СЛІВ

П’ять листів до «поступу»

1.
Кілька днів тому один з найповажніших українських журналістів звернув мою увагу на те, що життя певних понять у нашому теперішньому суспільстві підлягає, очевидно, певним впливам. За якими стоять певні тенденції. За якими, звичайно, стоять певні люди… І так далі, і тому подібне…

Властиво, йшлося про свободу.

Я послухав, промовив це чарівне слово сам для себе і зауважив, що дійсно давно не чув цього слова в серйозному вживанні. Асоціації відразу спрямовували в різні мобільні телефони, пепсі, спрайти, ще якісь реклами ще якихось споживчих товарів. Але ж це не свобода. Це - несвобода, неволя врешті-решт.

Приреченість на свободу вибору.

Справді, про свободу майже не говориться. А синонімом волі стає безпробудна козаччина.

Ніколи не думав, що символом свободи стане для мене Рузя. Вона називалася Розалія, але так звучала лише в документах (радянських документах, де були ще й по батькові, прізвище, місце і рік народження, національність і (!!!) прописка). Те, що вона попри це все залишалася Рузею, хоч і на Ви, було вже першим ступенем її вільності. Далі - більше. Воістину, хто останній, той буде першим.

Бо за правилами гри цього світу Рузя була упосліджена.

Сирота, яка із семи років тяжко ґарувала прислугою. Хатні роботи й ношення чужих дітей і інших тягарів припинили її ріст. Вона назавжди залишилася маленькою. Хоч працездатність її у багато разів перевищувала ККД найбільших моцурів.

Безпосередньо перед війною вона поселилася в нашій камениці. Допомагала робити роботи тим, хто в цій камениці мешкав. Виявилася настільки вірною і відданою, що вже не пішла нікуди з цього будинку. Може, її призначенням було дарувати його мешканцям підставові відчуття догляду, прив’язаності, вимогливості і незалежності.

Це вона безстрашно носила передачі в ізолятори НКВД.

Вона перестала ходити до церкви після 1946 року, незважаючи на те, що без церкви не могла обійтися. Вона так і не навчилася читати. Знову вияв певної свободи, бо за своє довге життя не прочитала жодної (!) радянської газети чи брошури.

У неї вдома (на піддашші, яке в 1937 році архітектори планували як пральню, але повоєнні комунальники визначили як однокімнатну квартиру) було кілька молитовників і кілька пар окулярів. Не вміючи читати, вона часом одягала окуляри і переглядала ще ті, правильні, молитовники.

Зимовими темними вечорами вона, як кішка, вилазила на пічку і сиділа там годинами. Те, що вона думала, підозрюю, було свободою попросту недосяжною.

Вона любила сформулювати собі якусь химерну фразу і повторювати її раз за разом кілька тижнів, не витрачаючись на порожні розмови. Але часом могла у цю свою фразу включити щось таке, про що неможливо було дізнатися з якогось іншого джерела. Скажімо, про вбивство Попелюшки.

Ще про свободу. Про великодню свободу. Про останніх, які будуть першими.

На Великдень до церкви не ходилося, бо церква була не та. На Великдень, відразу після родинної молитви і сніданку з освяченою у підпіллі крашанкою, поділеною на багато частин, обов’язково йшлося до школи, де чомусь перебувалося кілька годин без жодних на те причин. Не йти до школи можна було лише тоді, коли напередодні захворів. У такому разі, щоправда, котрась із учительок приходила додому.

У школі просто тримали. Говорили ні про що (вони навіть не знали, що можна запропонувати всупереч). У понеділок однокласники частували на великій перерві, тоді, коли пилося молоко, своїх учительок, своїх учорашніх церберів паскою, свяченими яйцями і канапками із шинкою.

Але перед тим, як піти до школи на Великдень, ми переживали одкровення від Рузі. Звичайно, вона тоді не думала про нас, вона не думала навіть про те, що це може бути її людським призначенням. Вільні не думають про невільників. Вільні знають, що вони розмовляють з Богом.

Замкнуте подвір’я старого багатоповерхового будинку. Теплий сонячний великодній ранок. Відкриті вікна. З піддашшя на повен голос радіо транслює Службу Божу з Ватикану. Потім - проповідь патріарха Йосифа Сліпого.

Рузя слухає радіо. Вона упосліджена в цьому суспільстві, тому може робити те, що їй належиться робити цього ранку. Їй можна робити те, чого не дозволяється нікому. А ми, збираючись після тайного швидкого сніданку до шкіл, на заводи, змагання з волейболу, цілий ранок причетні до того, що є повною свободою. Бо смертію смерть поправ…



2.
Мушу попередити: те, що написане далі, дуже невдале з точки зору літератури, есеїстики і журналістики. Бо схематичне. Тому що є короткою переповіддю схеми довгого роману. Фікція про фікцію - так би сказала Лідія Стефановська.

Колись я думав написати такий роман, але, пишучи тепер ці речення, прирікаю його на довічну ненаписаність. Бо досить того, що встигну сказати…

Колись я багато думав про Другу світову війну. Думав тому, що майже не уявляв собі її. Всі мої, котрі могли щось розказати про світові війни, особисто брали участь у Першій. Але Друга, яка насправді тривала для нас десять років, перейшлася їхніми долями якось інакше - не боями, битвами і кампаніями, а тим, що робить світові війни людяними. Людськими. Тим, що якось краями врізається у долі приватних осіб.

Тоді я думав, чи можливою є модель середньої людської долі в цій війні. Пізніше почув правдиву фантасмагоричну історію, яка, власне, мала би бути романом. Історію, яка стала метафорою, бо не може, не повинно так багато всього зійтися в одну ніч.

Наприкінці сорокових років в Українські Карпати приїхала група студентів-ботаніків з якогось польського університету для літньої практики. Серед них були різні люди. Одні демобілізувалися з комуністичного війська, інші перебули окупацію в національному підпіллі, ще інші побували в концтаборах, дехто відсидівся на селі, хтось - у пивниці, були навіть ті, кого переселили з уже радянської Галичини…

У цьому самому місці Карпат діяли дві сотні УПА. Серед них були різні люди (…). Одна сотня мала перейти на Захід, а інша - залишитися тут, прикриваючи відхід першої.

У тому самому місці Карпат рейдували ще і винищувальний, і спеціальний батальйони МҐБ. Серед них були різні люди… Мешканці тих місць також поводилися по-різному. Помагали нашим партизанам, ненавиділи поляків, боялися совєтів і співпрацювали з ними. Берегли своїх найменших (!) дітей і мріяли наїстися.

І от ці всі люди з дивовижними попередніми життєписами зійшлися на невеликому фраґменті Українських Карпат. У кожного, крім усього іншого, були ще й певні інтереси, підкріплені власними помилками. А найважливіше (це потрібне, щоб зрозуміти відчуття кожного) - всі переслідували і були переслідуваними. Втікали і доганяли. Шукали й уникали. Оскільки територія була дійсно невелика, а загонів так багато, а ще ці всі відчуття, то можна собі уявити, що з небес усе нагадувало химерну шахівницю. На тому етапі партії, коли фіґури підводяться до якогось стратегічного квадрата і стоять одна біля одної, але ще не виходячи на поля бою.

Сукупність протилежних інтересів привела до того, що є в житті закономірним: усі сили повважали групу студентів (єдину, котра була неозброєна і нічого, крім споглядання флори, тут не хотіла) основним об’єктом нападу і знищення. З різних причин, вслід за різними інтересами і помилками.

Одна ніч, врешті, звела їх у одному місці. Я не можу собі уявити, що може діятися у такій тисняві. Але знаю, що таке втікати, ховатися, доганяти і вистежувати в нічних літніх горах. Коли повітря лікувальне від трав, коли не видно навіть того, на чому стоїш, коли видно лише зорі. Оскільки бачиш лише їх, то не можеш подолати переконання, що це саме вони аж так пахнуть.

Мені казали, що це був, здається, найщасливіший момент Другої світової війни. Якимись невидимими перегукуваннями вояки різних сторін узгодили, що ті, на кого тепер усі полюють, - діти, гості. Богу духа винні. Що ця земля вже сказиться, якщо прийме ще й їх.

Невідомо, як вони стримувалися до світання.

Але кажуть, що такої паради ще світ не бачив.

Коли стало ясно, коли всі побачили, як близько один від одного перебули цю ніч… Убивці, котрі захищалися від убивць, скерували дула в небо. Командири невідривно дивилися в очі ворожим командирам і на своїх найнервовіших вояків.

Студенти відтиснулися від землі, взяли свої наплічники і промарширували між арміями, все ще боячись випадкового пострілу, їм треба було додому. Армії ще ненадовго залишилися в горах. Армії, отруєні надією.

Мене запевняли, що в тому місці потому ніхто не знайшов жодної гільзи. Не було навіть з чого свищика зробити.

А всюди ж гільзи можна було збирати мішками.

3.
Саме ця пора року - два три тижні у травні, повна весна стає все коротшою - найбільше надається для плекання таких речей, як патріотизм, віра у Творця, захват. Врешті - примітивної радості існування.

Україна, земля, світ, життя прекрасні.

Я їхав через мальовничу Україну поїздом до Одеси. Досить було дивитися через вікно, щоб у одноманітності безперервної гарності бачити все, що варто побачити. Найкращий відтінок зелені, рослини в буянні, трави, квіти, бузки і бузьки.

У цю пору зеленість життєвого вибуху покриває будь-які сліди повільного розпаду і майбутньої смерті. У місцях і закапелках, де ще місяць тому панували сміття, зруби, промислові руїни й убогість занедбаних господарств, домінує зелене. Короткий час, коли видно стебла, а не те, що під, за, між ними. Щасливий час, коли безумство надживих рослин стирає сліди нашого нищівного раціоналізму.

Перебуваючи в цій красі, я робив найпростіші, найзрозуміліші речі - купався у міському морі, пив вино з однієї фляшки разом з незнайомими людьми, їв з немитих рук хліб і сир, їв немиті овочі, беручи їх митими у відкритих водоймах руками (бракувало ще скористатися короткочасною, але щирою випадковою любов’ю у пісках, уламках черепашок і серед зелених полинів…)

Аж повертаючись додому, я звернув увагу на те, що весь потяг завішаний попередженнями про небезпеку зараження вірусом атипової пневмонії, детальними інструкціями, як тепер треба жити, зважаючи на цю загрозу.

Я пригадав собі ще одну красу. Теж цієї пори. Тоді я вперше і востаннє летів літаком. Літак був не найкращий, тож летів досить низько, що було найкраще. Бо було видно все, що на землі. А оскільки летів літак (літак летів), я летів у літаку від Кавказу аж до Карпат (від Дону до Сяну), летів над морями, затоками, лиманами і гирлами, містами і ланами, заростями бузку, то було на що подивитися. Це було 2 травня 1986 року. Прилетівши додому, я дізнався, що жити треба якось інакше, як то зазвичай робиться. Що треба вважати на щось невидиме, яке не дозволяє робити найзвикліших, найпростіших, найрадісніших речей.

Примітка. Все сказане перед цим було ліричним вступом. Вступом у вірусологію.

Не хочу видаватися шаленцем, але мені видається, що я мушу публічно сказати про те, що мені видається.

Мені видається, що нарешті ми всі разом увійшли в цілком нову еру. Той розлам у часах, про який наївно говорили ще вчителі Давнього Єгипту, запевняючи в якийсь папірусний спосіб, що часи змінилися настільки радикально, що про тяглість мовити навіть не слід.

Часи змінилися саме тепер. Раптом. Перехід від ролі мисливця, яким були люди тисячоліттями і найближчими сто та десятиліттями, до ролі жертви, від переслідувача - до переслідуваного. І вся справа у вірусах. Пропоную вивчати вірусологію. Вона стає універсальною парадигмою. Способом мислення і оцінки світу, який може осмислити й оцінити те, як змінився світ у своєму найбільшому, найрадикальнішому надломі, яких ще звіку не було. Філософією співіснування з тими істотами, які спрямовуватимуть найближчим часом кожен наш крок.

Намагаючись панувати у Всесвіті, люди проґавили той момент, коли запанували ними. Ба більше: ми всі зробили все, що могли, все, що заборонено, для того, щоб перестати належати собі і Тому, хто все так добре придумав.

Тепер ми мусимо вивчати вірусологію, як уже мусили вивчати багато чого іншого. Бо саме за законами вірусології ми змушені числитися щораз більше. Вже тепер побут, поведінка, знання й інформація керуються не нашими правилами, а звичками тих, котрі поселилися в нас. Хотілося гомоцентризму - стався вірусоцентризм. Малий космос людини перетворився на великий космос вірусів.

Можливо, це нарешті виробить у нас хоч якесь почуття обов’язку. Якусь обов’язковість. Можливо, це все згодом покаже нам наочно нашу власну історію. Ми побачимо, що таке бути планетою, на якій панують якісь собі істоти. Яким ідеться лише про себе, про свої розмноження, живлення, відпочинок, розваги, придумки, мандрівки, освоєння, літочислення, вдосконалення і великі географічні відкриття, йдеться про проґрес і звільнення.

Оскільки віруси - великі нігілісти і раціоналісти, ми, правдоподібно, відчуємо зміну координат досить швидко. Хто ж не встигне переосмислити життя по-вірусному, той відійде першим. Ті, що осмислять, не зможуть більше жити так, як їх було навчено.

Щодо мене, то я знаю, що не зможу не зважати на красу цієї пори, зважаючи на будь-чиє панування.

Але я не можу собі дозволити не сказати про те, що сталося мені очевидним.

4.
З раннього дитинства я знав, що нема кращого способу відразу і надовго поліпшити власне життя, як маловмотивований з першого погляду, але насправді добре вирозумілий виїзд з рідного міста в якесь інше місце. Так, щоб потратити на поїздку лише один день. Так, щоб не бути в рідному місті не більше одного дня. Дитячі виїзди з татом за місто, шкільні осінні поїздки в ліс, пропускання школи через приїзди в гори, таємні відвідини Львова…

Пізніше я довідався про інші речі. Про те, як у двадцятих роках американці, що мешкали в Парижі, перетинали Піренеї і цілий день пили вино й дивилися на кориду в Іспанії, як у тридцятих іспанці заїжджали в найближче від кордону село інфляційної Франції, щоб за одну дві гривні (один два реали) наїстися і напитися у доброму трактирі. Я бачив, як німецькі старшокласники приїжджали на вихідні до постсоціалістичної Праги і, незважаючи на одне з найгарніших міст у Європі, почувалися дорослими, отримуючи за зекономлені на сніданках марки всі скарби світу…

Знайшовся вільний день. Треба було знайти потрібне місце. Воно мало бути поруч. І воно мусило бути іншим. Якщо звести обидві вимоги в одну, то треба орієнтуватися на найбільшу насолоду пізнання - пошук аналогій та взаємних порівнянь упізнаваних іншостей. Для віднаходження іншості слід перетнути щонайменше два кордони - природний і людський, про державні тут не йдеться. Тобто, зміни в ландшафті і мовленні. З Івано-Франківська тепер на день вирватися у такий омріяний простір можна лише в один спосіб - перетнути Карпати, цілком виїхати з Галичини, потрапити в міфічну центральну Європу, сісти ввечері до потяга і ще перед світанком (коли їдеш узимку) вийти з вагона в Ужгороді. Не побачивши через ніч еволюції рельєфу - Бескидів, Боржави, Ґорґанів, Полонини Красної, Свидовця, не зауваживши Бойківщини, Лемківщини і Транскарпатії, прокинутися в місті, від якого все значно ближче - Карпати, Тиса, Дунай, Словаччина, Прага, Відень, Будапешт. Усе, крім Івано-Франківська і Києва.

Поїзд приїжджає пів на шосту. Навіть для Закарпаття, де все денне життя починається швидше, це ще надто рання година. Саме час оглянути ті місця, які найкраще виглядають без теперішніх людей. Для того, щоб зайти у старе місто, треба перейти через Уж. Річка посеред міста - одна з найкращих європейських вигадок. Через примхи течії гірської ріки місто століттями перескакувало з берега на берег. Тому в Ужгороді центрів кілька. Зрештою, всіх їх видно зі стародавнього замку на горі. Старезні вулички градчан, угорське середмістя, чеський парадний район. Видно радянські мікрорайони, рукави Ужа, величезні території старих одноповерхових вілл, карпатське передгір’я, горби з виноградниками та найновіші садиби на місці колишніх виноградників. Видно самі виноградники, сади, подвір’я, городи й окремі дерева. Відмінність у флорі тут перевершує навіть відмінності в архітектурі. В кожному дереві відчувається захисна роль карпатського хребта, який відгородив Транскарпатію від північно-східних холодів. На кожному кроці - те, що в нас є небаченим екзотом: маґнолія, тис, буксус, платан, персик, сакура, плющ, справжній каштан, абрикос. У ботанічному саду між замком і річкою перелік середньоморських, андських і персидських рослин ще більший - і нема сумніву, що вони колись вирвуться у це місто.

Ранковий Ужгород передбачає каву. Каву, якої неможливо випити в жодному іншому місті України. Оспівана львівська видається фальшивим напоєм порівняно з тим, що тут продають по сорок копійок бабці з китайських термосів на кожній вулиці. Ранковий Ужгород передбачає десятки сортів хліба і булок і ще різного іншого печива, яке неможливо назвати, користуючись рідною мовою.

Ранковий Ужгород знає місце, де чужинець зможе почути мелодику тих гір, які місто позбирало в собі. Місце, де співочі діалекти видаються радісним дитячим говоренням, а найпримітивніші щоденні діалоги угорською сприймаються як таємничі бесіди про щось страшенно важливе, де цигани цитують алхімічні трактати чи фраґменти оперет. У цьому місці збираються українці, угорці, словаки, русини, гуцули, росіяни, німці, бойки, євреї і лемки. А ще приїжджі з Львівщини, Румунії і Прикарпаття. Приходять сюди з чимось або по щось. Хоча насправді для того, щоби мови перемішалися так само, як і плоди, привезені з різних місцевостей. На продуктовому ринку в Ужгороді пахне півднем, куди прийшли купці з півночі, сходом, на якому знають захід, заходом, що живиться сходом, і північчю, яка обмежує і втихомирює південь. Крім безлічі іншого - неначе узагальнення транскарпатської кухні, - багато бринзи, багато паприки, багато коріння, горіхів та грибів. Багато вина.

Настає час спробувати те, що може бути причиною справжнього, не аматорського туризму. Наймолодше вино дозріло зовсім недавно. З того винограду, який ще кілька місяців тому перетворював кожну вуличку на духмяну печеру. Тепер чудесне вино, яке ще навіть не цілком позбулося газів, продається тут і там по п’ятдесят копійок за шклянку. На початку сезону особливо гостро відчувається різниця у смакові, зумовлена найменшими відмінностями в освітленні, удобренні, сортах, догляді, протягах, обрізуванні, вичікуванні, воді, відчутті, світлових днях і розі вітрів. Послідовність усіх видів вина, продеґустованих на ужгородському базарі, може створити ілюзію виконаної програми огляду недосяжних за один день визначних місць міста, яке одні автори подорожніх нотаток називали найкращим, а інші - найгіршим містом у Центральній Європі. Тим більше, що зимовий день короткий, а для того, щоб доїхати до Франківська вночі, необхідно встигнути на поїзд о сімнадцятій.

Залишаються спостереження, які не мають жодного стосунку до наперед прочитаної історії Ужгорода. І залишаються знання про дивовижну історію, не підтверджені жодними спостереженнями.

Залишається місто, відмежоване горами, якому ти не можеш бути потрібним. Залишається пам’ять про намір, потрібний тобі. Бо важко без усвідомлення досяжної можливості, хай навіть нею ніколи не скористаєшся.

5.
Кожна людина має право.

Кожна людина має обов’язок.

Кожна людина має право мати обов’язок.

Кожна людина має обов’язок мати право.

Кожна людина має бути вільною врешті.

Щоби бути вільною, людина має бути собою.

Щоби бути собою, людина має бути щасливою.

Найбільшим обов’язком людини є щастя.

Щасливі мають право, щасливі виконують обов’язок, щасливі вільні, щасливі вільні від прав, законів, обов’язків і щастя.

Щасливі є собою.

Для того, щоби бути собою, треба перестати собою бути.

Простий поворот голови, яка повертає кут зору і простір слуху, множинність доторку й однозначність нюху.

Бо найважливіші речі у світі дуже прості.

Складність лише у деталях, яких так багато, що найважливішими їх вважати годі.

Той поворот голови, той перехід від складності до простоти, той перепад від свободи до обов’язку, від обов’язку до волі, від чогось там до щастя полягає в маленькому зусиллі думки, яке стирає межі між людиною і світом.

Європейська цивілізація привчила нас до того, що є Я, що є суб’єкт.

Мені, суб’єктові, протистоїть світ, який є об’єктом моїх суб’єктивних усього там.

Щастя обов’язкової вільності вимагає відвороту голови власне з такого азимуту.

Варто бачити так:

Я мушу бути, я можу бути, я можу бути лише тоді, коли мене нема.

Нема і того, що називається світом.

Є навіть не Ми.

Є щось єдине, що не передбачає вживання займенників навіть у множині.

Поворот голови, власне той, мав би полягати в утвердженні цілості.

У стиранні меж.

В усуненні клітинної оболонки, принципу дискретності, тієї системи координат, де час розділяє нас із простором.

Всього-на-всього нема мене.

Я є світом.

Всього-на-всього нема якогось іншого світу, світ - це я.

Від усього, що відбувається в мені, залежить доля світу.

Від усього, що відбувається у світі, залежить те, як я відчуваю себе.

Бо ми - одне і те ж.

Досить лиш повернути голову.

Світ перестає бути ворожим, ніщо не загрожує нікому.

Щезають усякі небезпеки.

Мусить не проявлятися непорозуміння.

Кожен є всім, у кожному живе все.

Жодна стихія не загрожує.

Кожна стихія - це вияв мене, бо у мені - всі стихії.

Немає жодного страху, бо нема чого боятися.

Відсутні втрати і відсутня смерть.

Час не має значення.

Мета виконана ще перед тим, як була сформульована.

Можна всіма опікуватися, бо ти можеш усе зробити для себе.

Треба кимось опікуватися, щоби могти все зробити для себе.

Це світ робить щось для самого себе.

Світ усе робить для тебе, навіть якщо ти не зробив нічого для себе.

Світ не має закінчення.

Тому твоє закінчення є нескінченним.

Треба лише бути вільним настільки, щоб виконувати волю.

Треба лише виконати волю аж так, щоби стати вільним.

Замість треба можна думати хоч би.

Що означає - дай, Боже.

В чому вже сказано те, що - не дай, Господи.

Дай, Боже, бути щасливим, дай, Боже, бути вільним, дай, Боже, бути світом.

Не дай, Господи, бути собою…


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка