Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка21/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27

Життя після революції
Ніхто не може знати механізмів якихось просвітлінь. Невідомо, що, як, коли зрушує цілу загату різних знань, досвідів, натяків, образів, сумнівів і так званих остаточних розв’язків. Скажімо, в цьому випадку все відбулося в сантехнічному антуражі. Але режисура такого штибу, звичайно, не має жодного стосунку до значущості просвітління чи до теми, про яку йдеться.

Спалах виглядав так - я користався публічним туалетом. По-перше, він був неприродно чистим. По-друге, наполягаю, декорація не має жодного асоціативного стосунку до вагомості подальшої заяви.

Просто в цьому місці цієї миті я побачив, що широка труба, яка скерована кудись униз, у каналізацію, є пластиковою і дрібноґофрованою, добрі складки. А тим часом від припливу свіжої води якоїсь миті, але так, що цей рух було видно окові, піднялася над білим бачком чорна штука, яку переважно треба натискати, щоби все було добре. Отож мала чинна модель світу. В таких випадках слід устигнути сказати найважливіше якнайшвидше. Бо все спонукає до сплаву, до спливу, до змиву. До очищення файлів.

Власне про файли. Комічність моєї ситуації полягає не в просвітлінні над трубою. Таке вже бувало. Вода взагалі сприяє наведенню різкості. Просто стає зрозуміло, що такого вже ніколи більше не буде. Не стосовно мого життя, а взагалі - ніколи. Бо цього неможливо передати в комп’ютерний спосіб.

Не можна вірити папірусам, написаним чотири тисячі років тому. Тоді якийсь учитель нарікав, що світ змінився невпізнанно, що його учні вже не такі, яким учнем був він сам. Не можна перейматися Римом, варварами, Ренесансом, паротягом, модерністами, атомною бомбою. Все це цілком укладається в розуміння давньоєгипетського вчителя.

Натомість просвітління дарує інше бачення. Візію того, що кілька років тому відбулася єдина за всю історію людства, всіх культур і цивілізацій, світових воєн і пандемій революція. Попросту якийсь переворот, який для людей, дозрілих до цієї революції, розчахнув світ надвоє. За простим тваринним принципом: це я ще розумію, а далі - ні. Першою ознакою цієї революції є те, що кожен з нас повинен знати те, що йому знати не слід. Тобто інформація переступила межі труб. Що означає зникнення такого поняття, як мудрість. А далі - похідні паралельні явища. Ми вимушені хотіти мати те, що нам зовсім не потрібно. Змушені мати те, що не зовсім потрібно. Ми мусимо потрапляти в такі місця світу, де не мали би ніколи бути. Ми повинні хотіти бувати в таких місцях, де нас зовсім не потрібно (зрозуміло, що таким самим місцем стає для когось те місце, де нам насправді слід би бути).

Очевидно, що після всього цього перевороту слова вода, повітря, земля, овоч означають уже щось цілком інше, ніж ще зовсім недавно.

Коли ж повертатися до просвітління, то воно полягало в усвідомленні чогось подібного стосовно моєї любої України. Це усвідомлення прикре, але може бути дуже лікувальним. Ми мусимо зрозуміти, що такої України, про яку мріялося, не буде вже ніколи. Власне через цей вселенський переворот. А драматичність теперішньої нашої ситуації полягає в цілковитій невідповідності української ідеї постреволюційному світові.

Якщо спрощувати, то виглядає так, що у своїх розрахунках стосовно побудови держави ми користуємося уявленнями й інструкціями середини дев’ятнадцятого століття, незважаючи на те, що вони не спрацювали навіть у двадцятому столітті, ще перед зламом. Образ Словаччини чи Хорватії додає ілюзій. Здається, що чогось такого можна досягти. Нехай і з запізненням. Навіть з дуже великим запізненням, але якщо почати сьогодні.

Насправді такого не буде вже ніколи. Бо вперше змінилися часи. Це слід просто зрозуміти. Погодитися з цим. Виробити нові інструкції щодо мрії.

Це як співжиття з вірусами - неможливо тепер бути здоровим, не враховуючи їхнього існування.

А ліс росте
У телевізійних новинах я найбільше люблю дивитися всілякі репортажі, бажано навіть без коментарів, з Палестинської автономії. Мене захоплює відсутність комплексів, яка попросту світиться на кожному обличчі, випромінюється з кожного руху в цьому перенасиченому радісними людьми мурашнику. Щось подібне я зустрічав хіба що у приятелях з Албанії, Курдистану, Башкирії, Киргизстану, Єфіопії й Ірландії. Хоча ірландська радість була дещо меланхолійнішою. Я думав про це все. Порівнював із своїми земляками. І раптово зрозумів причину. Наша серйозність і трагічність полягає не в тому, що ми українці, а в зовсім іншому природному середовищі. Надто багато лісу, надто багато різної зелені. В ірландців теж багато зеленого, але майже зовсім немає дерев. Тому вони такі ні в тих ні в сих. А щасливими люди можуть бути лише там, де винищені всі натяки на ліси, сади і, як пишуть на топографічних мапах, поодинокі дерева.

Адже ліс - це не тільки джерело всіляких наших проблем (фактично єдина поважна місцева проблема), але й вічне кишло всіляких жахів, усілякої нечисті. Ліси є притулком розбійників і відьом, у лісах водяться небезпечні хижі звірі, які можуть перегризти тисячі вдів, сиріт і калік. Там ростуть смертоносні гриби, що підступно маскуються під їстівні й поживні. А що вже й казати про всілякі чарівні трави, дурних дятлів, смердючих білок і скажених лисиць. Про диких кабанів, оленів, що виїдають наше сіно, зайців, котрі підгризають сортові яблуні. Про всіляких жуків, гадів, про шанці, які отруюють національну пам’ять, про болітця з огидними жабами. Там губляться діти. А якщо і не губляться, то бояться загубитися. Там можуть бути партизани і ведмеді.

Колись у Палестині й Албанії теж були суцільні ліси, кедрові. Але їх вчасно винищили. Тисячу років тому на них незле заробили. І тепер там дуже добре. Нема страху. Є радість. І весела музика, кам’яні надійні будинки, калашникови і наркотики. Є дівчата, завезені з різних нерозвинених європейських лісистих країн. Навіть білоруски і гуцулки. А в нас суцільні проблеми - крадіжки, закони, переступи законів, напряги, браконьєрка, суди, показові кримінальні справи, пресові скандали, якась корупція, травми, затримання плати, чорні гроші, сімейні драми, алкоголізм, моралізування після деморалізації, комплекси і страх лісу.

І лісоруби в нас якісь килаві. Все складається якнайліпше, а вони не можуть остаточно очистити землю від усіляких ялин, модрин, буків, грабів і смерек. Їм усі сприяють, усі допомагають. Обласні, районні і сільські ради роздають їм лісосіки. Вони мають добрі пили, машини, пилорами, можуть ними працювати з вечора до ранку. Лісничі і лісники показують їм найзаросліші місця. Міліціянти й інші спецслужби охороняють їхню роботу від ворожих спецслужб. Кожен, хто вміє працювати в лісі, готовий докластися до цієї боротьби. Заповідники створюють для того, щоби було з чого вибирати. Найдавніші праліси Європи віддають людям, які виглядають досить серйозними. Через брак доріг усі рубають там, де ближче, особливо над річками, бо там найбільше доріг, там найнижче, там ліс особливо небезпечний, бо стримує повені і зсуви. До того ж кожен, хто хоче, може, кожен, хто може, - хоче. Хоча би трохи. І ще - дрова для тепла дому, стружкові плити, які не потребують якісної деревини, експорт, митниця, сувеніри, ексклюзивні замовлення, шахти, шпали і т. д. І це не дало жодних результатів. Бо гори наші далі лісисті. Нема де ні попасти овець, ні посовгатися на лижах, ні посіяти конюшини. Добре хоч те, що ніякі маніяки не засаджують зруби якимись пагонами (проростками, саджанцями і деревцями).

Москва, яка могла би помогти, чомусь мовчить. А ліс росте. Він сам розлізається не тільки по зрубах, але й щодня захоплює якусь частку української території, де ще недавно були квітучі сади, плідні ниви, масні косовиці, чисті схили ярів і навіть промислові та оборонні об’єкти. Нам уже сняться наші жахи, а ліс росте. І поки ми з ним чогось радикально не зробимо, доти не буде в нас ні албанського, ні палестинського справжнього щастя. Й ірландського, трохи меланхолійного, теж.

Фотографії, Фелліні і «Шаріка»
Час був обраний якнайкращий. О четвертій годині на самий Великдень більшість людей, що залишилися на свята в місті, робила родинні й товариські проходи після обіду і перед тим, щоби знову піти додому щось поїсти або вибратися в гості. Були вичерпані вже всі можливості заповнити чимось великодню неділю.

Несподівану радість і атракцію подарувала містові музична група «Перкалаба», цього разу без жодної музики. Але ідея була просто чудова. Ще кілька днів перед тим музиканти оголосили, що о четвертій біля ратуші відбудеться фотосесія. Всіх охочих запрошують сфотографуватися для обкладинки нового альбому групи «Говорить Івано-Франківськ». Має бути добра обкладинка - нічого, крім колажу із сотень облич і постатей знайомих і незнайомих містян.

Сесія вдалася. Між четвертою і п’ятою годинами на ринку зібралася така дивовижна колекція типів, якій позаздрив би навіть Фелліні. А відомо, що він ціле життя придивлявся до людей і каталогізував найориґінальніші химерні тіла, черепи, носи, вуха, роти, руки, постави, щоби в потрібному, знаному лише йому, місці якогось фільму вставити хоча б на кілька хвиль того чи іншого зі своєї колекції.

Зрозуміло, що все почалося з друзів і прихильників «Перкалаби». Такої густини ориґінальних осіб давно вже не бачили у Франківську. Передовсім хлопці і дівчата з тієї верстви, яка є найцікавішою в їхньому вільному поколінні. Освічені і делікатні, іронічні й романтичні, любителі літератури, музики, гір. У них дуже багаті і гарні вирази облич. Вони вміють щось робити, але в них ожив якийсь найкращий гіпівський мотив. Що справді вражає, це дівчата у джинсах і вишиваних сорочках. Важко вигадати наповненішого духом гострого еротизму.

На цьому тлі ще краще сприймаються групи і сімейні пари, групи сімейних пар тридцяти-сорокарічних ветеранів усіх національних, мистецьких, музичних, наркотичних, літературних, вуличних, сексуальних, ідеологічних, публіцистичних, квартирних, пікнікових, перформенсових революцій попередніх десятиліть. Вони перейшли через таке різноманіття перехідних часів, поставали такими братами і сестрами, стільки разів ділилися і мінялися чимось найголовнішим і дріб’язковим… Їхні малі діти, котрі теж мали нагоду за свої кілька років запізнати більше, ніж ровесники, виглядають як нагороди учасників таємних бойових дій.

Можливо, саме ці маленькі діти, які надавали всьому збродові безсумнівної леґалізації й оправдання, спровокували до знимки так багато цивільної святкової публіки. Місто скучило за простими і радісними виявими сукупності. Запропонувавши любов, переважно отримуєш її у відповідь. Фотографам просто пощастило. На лінію знимки за цей час виходили справді гарні люди, красиві навіть у своїй відкритій химерності, навіть у своїй розслабленій кострубатості. Магніт притягнув тих, хто має здатність притягатися.

Дивлячись на все це щастя, я раптом відкрив доступ до однієї загадки, яка переслідує вже багато років. У 1943 році за кількадесят метрів звідси ґестапо арештувало 27-х діячів ОУН під час прем’єри оперети «Шаріка». Потім їх розстріляли поруч з театром. Я не міг зрозуміти, що примусило найдосвідченіших конспіраторів, випробуваних підпільників, суворих воїнів допуститися такого порушення елементарних канонів, знехтувати очевидною небезпекою і піти всім разом на прем’єру.

Вияви публічного стресу долаються лише публічними виявами людяності. А людяність хоча би накоротко мусить не передбачити зла.

Погана асоціація, але якби хтось хотів і цього Великодня здійснити цілеспрямований арешт, то кращої нагоди годі було шукати.

Тотальний диктант
У тридцятих роках двадцятого століття з’явився один анекдот, який треба було більше показувати, ніж розповідати. Отже. Був один єврей, який сказав, що все - тут (при цьому показувалося на голову і малося на увазі Мойсея, який вручив людству закон). Потім прийшов інший, який сказав, що все - у серці (Христос). Через багато століть їх заперечив третій єврей, який сказав, що все - в кишені (Маркс), а невдовзі четвертий єврей заявив, що все - тут (показувалося на геніталії, маючи на увазі Фройда). І врешті тепер п’ятий єврей переконав, що все відносне (саме тоді теорія Айнштайна набула масової популярності)…

Мало того, що анекдот дотепно і лаконічно розкриває всю еволюцію пошуку абсолютної істини, він ще й дуже добре передає атмосферу міжвоєнної Європи, коли континент напружено шукав формули майбутнього після найбільшого зламу в свідомості суспільства - Першої світової війни. Якраз тоді формувалися основи того світогляду, того суспільного ладу і тих дійових механізмів, які ми називаємо сучасними цінностями і стратегіями (щоправда, для цього довелося перейти через тоталітарні режими і велику різню Другої світової).

Відтоді роль основи основ перепадала і нафті, і військово-промисловому комплексові, і комп’ютерові, й інформації, і комунікації, і таємним службам, і високим технологіям, і громадянському суспільству, і протистоянню цивілізацій, і мультикультуральності, і реґіоналізмові, і ґлобалізації, і сексуальній революції, і поверненню до природи, і виходові в космос, і навіть остаточному закінченню історії…

Врешті виявилося, що насправді ніщо не змінилося від прадавніх часів. І що б не слугувало двигуном, єдиною є мета: влада - з одного боку і споживання - з іншого. При цьому старий анекдот не втратив свого пізнавального значення. Тільки виявилося, що для того, щоби при сучаснім демократичнім світовім устрої задовольнити потребу влади і прагнення споживання, потрібно задіювати голову, серце, кишеню і геніталії одночасно. Зрозуміло, що при цьому все відносне.

Тож існує ще й така версія, що насправді головним двигуном влади і споживання (погодьмося з аксіомою, що влада і споживання - єдність протилежностей - неможливі одне без одного й одне для одного працюють) є сюжети, тобто автори всіх видів сюжетів - письменники, художники, філософи, музиканти, сценаристи, фотографи, режисери, дизайнери, модельєри… Кожен сюжет у сучасному світі - навіть звичайна рекламна фотографія, не кажучи вже про роман чи перформенс - є тенденцією, яка формує певний смак і естетику буття. За тенденціями однаково пильно спостерігають споживачі і владці. Для перших це єдиний сенс життя, для других - бездоганний засіб мати владу, задовольняючи споживача. Автори сюжетів перетворюються на посередників, котрі натякають одним і другим, чого хотіти, що робити, як реаґувати, як співіснувати. Таким чином вони перебувають на службі обох сторін, парадоксальним чином виконуючи роль тих, хто диктує, і тих, хто прислухається до диктованого, одночасно.

Драматизм ситуації полягає в тому, що навіть так звані незалежні автори не вільні від устрою світу, бо і найрадикальніша альтернатива чудово засвоюється як споживацько-владна тенденція. Інтриґою двигуном стає загадка - навіщо це потрібно одним, другим і третім. Проблемним залишається все те ж питання - як у цьому всьому бути самим собою?



Сезонне мислення
Підозрюю, що цьогорічна весна буде не такою, як минула і позаминула. Зрозуміло, що це звучить наївно, бо яка весна подібна на іншу чи який день - на день? Але я узагальнюю. Йдеться про кардинальну схему. Дві попередні весни були такими, як належить. Хоча дехто і нарікав, що зимно, але так правильно. Принаймні в нашому підсонні. Весна повинна бути повільною, поступовою, тривалою. Натомість дев’яності роки внесли в наше життя інший весняний ритм. Зима була пізньою, затягалася до середини календарної весни, а реальна весна тривала якісь два тижні. І вже на початку травня було гарячіше, ніж у певні періоди літа. Можна вважати, що весни майже не було.

А тепер я маю підозру, що в запасі буде цілий квітень. Не можна його проґавити. Від цього залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яку іноді називають щастям.

Усе дуже добре пояснює фенологічна філософія. І їй важко не повірити, бо весь кодекс цієї філософії утворений одним принципом. Отже, існують пори року, існує річний цикл, існують сезони і сезонність. Якщо вони керують механізмами динаміки рослин і тварин, грибів і вірусів, то не можуть не впливати на людину. Тому наше щоденне життя повинно максимально гармонізувати із сезонними змінами, тому не слід принаймні не зауважувати цього руху, не приглядатися і не прислухатися до нього, вдавати, ніби чогось такого попросту не існує.

Далі ця життєва філософія радить керуватися власними відчуттями і спостереженнями, які поєднуються на елементарних знаннях про сезонні норми у природі. Це стосується і тривалості сну, і комфортної температури, і їжі, і пиття, й оточення себе певними квітами (останнє, здається, може бути найпростішою ілюстрацією - квіти, які домінують у домі, повинні чітко відповідати натуральній послідовності - цикламени, гіацинти, крокуси, тюльпани, нарциси, іриси, конвалії, бузок, жасмин, півонії, троянди, гвоздики, айстри, ґладіолуси, хризантеми - згрубша так). Оскільки люди є ще й істотами, які перебувають у культурі і вживають різноманітні отрути, то це теж не може залишитися поза увагою. Відповідна музика, відповідне читання, огляд відповідного малярства і графіки, відповідний алкоголь. Зрозуміло, що мусять мінятися чаї. В ідеалі навіть відвідини різних місць слід би організовувати за фенологічним принципом. Не йдеться про літнє море і зимові гори. Треба знайти свій власний ритм: Будапешт - це травень, Берлін - це червень, Вільнюс - це липень… Якось так.

Відомо, як японці вміють споглядати цвітіння сакури, як вони обпиваються тоді саке, скільки від цього щороку їх помирає. Я ж знаю людей, які їздять до Ужгорода дивитися на маґнолії в квітні, в Чорногорі переживають споглядання первоцвітів у червні, присутні на варінні ракії на Балканах у вересні…

Цивілізація і культура - протилежні речі. Філософія, навіть фенологічна філософія, є надбанням культури. Значить, уважності.

Цивілізація пропонує інший вибір. Вона спроможна зробити життя таким, коли жодних сезонних змін не відчувається - цілорічні фрукти і городина, теплі приміщення взимку, охолодження влітку, усе завжди.

Повертаючись до безпосередніх рекомендацій, моя пропозиція на цю весну, на початок фенологічного мислення є дуже простою (хоча від цього значною мірою залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яка іноді переживається як найсправжніше щастя). Одночасно вона стосується самої суті (це нагадує той фраґмент у Довлатова, коли він казав, що науковці-сексологи цілком позбавлені почуття гумору, бо кожна їхня книжка починається відразу з розділу «Ввєдєніє»). Але. Варто вибрати собі найближчими днями якесь конкретне дерево - біля дому, на вулиці, в чиємусь подвір’ї. Дерево, яке завжди поруч або по дорозі. І щодня, щоранку, щовечора дуже уважно приглядатися до цього свого дерева. Бачити стадії набухання бруньок, драматичний рух цвіту, міліметри збільшення листочків і все, що триватиме аж до наступної зими. Яка, підозрюю, буде інакшою, ніж минулі.



Тридцять три тези про біг
Однією з найбільших радостей, яка доступна дітям з найменшого віку і переважно притуплюється з роками, є радість бігу.

Серед дуже обмеженої кількості природних станів тіла: стояти, лежати, ходити, сидіти - біг займає особливе, межове місце.

Його особливістю є стадія польоту. Коротка мить, коли власні зусилля цілком відривають тіло від землі, скеровуючи його переміщення у вибраному напрямі.

Радість бігу полягає передовсім у відчутті цього польоту і можливості його розтягнути.

Тому нам так часто сниться, що ми біжимо.

Легкість бігу в сні іноді є певним прийомом, завдяки якому починається перехід до справжнього польоту.

І немає нічого мучівнішого від сну, в якому ніяк не вдається побігти.

Через те, що біг є найактивнішим нормальним станом тіла, іноді хочеться побігти, коли тіло активне. Тоді важко втриматися, тоді можливі найкращі кадри.

Зворотно - часто треба пробігтися, щоби активізувати тіло.

Рухи безпосередньо пов’язані з мисленням і думками.

Те, що думається під час бігу, неможливо подумати, перебуваючи в іншому стані.

Добігти або відбігти дуже часто означає вижити.

Щоби бігти добре, часто потрібно думати про те, як відбуваються усі рухи, з яких добрий біг складається.

Оскільки політ починається з відштовхування, а закінчується приземленням, тілесний контакт із твердю під час бігу значно вагоміший, ніж лежання на ній цілим тілом. Тому самосприйняття того, хто біжить, дуже залежить від тієї субстанції, по якій біжиться.

Навіть невелика зміна швидкості переміщення веде до принципової переміни бачення.

Ландшафти, попри і через які пробігаєш, неможливо побачити в такому ракурсі, якщо попри них проходити.

Ще більше, ніж з твердю, бігун пов’язаний з повітрям.

Дихання визначає біг. І дихання визначає загальний ритм життя.

Саме від потреби в кисні залежить інтенсивність серцебиття.

А частота ударів серця може спресовувати або розтягати природний час.

Таким чином, внутрішні переживання проходять через різні перетворення, що утворюються швидкістю і тривалістю бігу.

Недаремно лише на кількакілометровому кросі тримається найсуворіший тест у французькому іноземному леґіоні.

Але нема простішої насолоди, як збігати з гори.

І нема в педагогіці нічого гіршого, як забороняти дітям бігати.

Нема кращого способу пересвідчитися в природній зґрабності жінки, як подивитися на кілька метрів її бігу.

Мало що викликає таке співчуття і зворушення, як реґулярні обов’язкові пробіжки.

Але небагато чого може бути прикрішим, як твоя або чиясь неспроможність побігти.

А крім того, не слід забувати про те (кажу тут з чоловічого боку бачення), що саме бігунки виглядають найеротичніше. І еротизм цей урізноманітнюється біговою спеціалізацією - сто, двісті метрів, сто десять з бар’єрами, чотириста, вісімсот, тисяча п’ятсот, три тисячі, стипл-чез, крос, п’ять і десять кілометрів, марафон… Усе зовсім інакше.



Бо війна війною…
Слухай, рідна, ми, напевно, прийдемо пізніше. Нас не треба чекати сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи мене ти властиво чекала. Чи ти знала, що я можу прийти не сам. І насправді не уявляю, хто сьогодні у мене - ми. Так завжди у реєстрах погромлених армій. Невідомо, хто є. Список убитих, поранених і полонених, щось про зрадників, тих, хто втомився, ми дізнаємось трохи запізно. Але наше останнє бажання - це спроможність сказати ми.

Слухай, я занадто повторюю слухай, ніби ти неуважна, але слухай уважно. Це найголовніше. Ми розслабились за останні роки. Ми ж завжди воювали. Ми пройшли через дуже химерні бої. Від народження ж знали, що все проти нас. Ну, а потім ніби ослабли. Уявили собі, що нарешті настала пора, коли ми вже не потрібні. Перемога і т. д. і т. п. Ми ходили до тебе, кохана. Ми купались у вині і у вині. І дивилися, як наші діти вірять більше тобі. Ми забули про інтендантів, комендантів узятих міст. Ми розслабились…

Вибач, ми не привезли ніяких трофеїв. Ми ними нехтували. Ми ж хотіли до тебе. А тоді прийшли тиловики і всілякі новосформовані підрозділи. Вони все взяли під контроль. Ми їх кумарили. Вони не могли бути такими, якими себе уявляли, поки були притомними такі сумнівні свідки. Нас назвали пияками, циніками і запідозрили у великій зраді. Вони казали всім вам, що ми нічого конструктивного не вміємо робити. Пам’ятаєш, якою файною бувала колись наша деструкція. Так поволі все розгорталося. На місці саду, де ми кохалися, забуваючи обрізати якесь там гілля і складати плоди, без яких ми прекрасно переживали гарні зими, мають бути продуктивні плантації. Розумієш, що тут не вписатися. Уявляєш, як ми підливаєм якоюсь фіґнею дерева? Ти б такого хотіла?

Люба, покупайся сьогодні сама. Бо нам треба піти. Ми нарешті себе й усе зрозуміли. Добре нам не буде. Та війна війною. Ця війна без причин і без мети.

Просто не треба було попускатися. Ми думали, що нарешті настали кращі часи. Що все буде щораз ліпшим. Ми забули, що воювали не супроти нічого іншого, як проти системи. А система переходить у систему. Тобто із системи народжується лише система. І вона так само, як і попередня, зацікавлена в нашому цілковитому знищенні. Насправді ми воювали і воюватимемо власне лише для того, щоби хтось із нас залишився. Щоби система не змогла стати бездоганною.

Не плач, але вір, що нас довго не буде. Буде просто велика гонитва. І ніхто з нас не хоче, щоби змерзлі сліди привели до твоєї оселі. Ти, будь ласка, живи так, як вдасться і як пам’ятаєш. Ти розказуй казки… Бо ти знаєш, що ми прийдемо колись, щоб забрати дітей. І тоді поживемо з тобою.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка