Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка20/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   27

Страх сповіді
Один з моїх прадідів, чоловік надзвичайно побожний і високоморальний, багато років не ходив до сповіді. Ще замолоду, коли його віра в церкву і священиків рівнялася з вірою в Бога, коли якнайчастіша сповідь була для нього життєвою необхідністю, він раптом довідався про якісь неподобства, які його душпастир чинив у приватному житті.

Прадід пережив таку глибоку травму, що постановив собі більше ніколи не користуватися посередництвом будь-яких людей у своїм спілкуванні з Богом.

Я його розумію, але не можу визнати його рації.

Зрештою, подібна позиція стосовно сповіді завжди приваблювала людей непересічних, котрі свою винятковість добре розуміли і не погоджувалися уподібнюватися іншим людям. Визнаючи Божу зверхність, такі люди все ж надають своєму образові Бога власних рис, уважаючи, що Творець не може мати з ними таких самих стосунків, як з усіма. Що і є найважчою спокусою і слабкістю.

Дивно, але виявляється, що важливим чинником у всьому цьому виступає питання освіченості і невігластва, вільності і залежності, здорового глузду і хаосу в голові. Себто в питаннях розуміння віри саме люди, які вважаються по-сучасному освіченими і вільними, виявляються цілковитими невігласами і невільниками різних міфів.

Звичайно, кожен, хто наділений певним критицизмом, може легко побачити недосконалості і церкви загалом, і нашої церкви, і священиків, котрі служать поруч. І власне в цьому місці проходить умовна межа між справжньою вірою і химерними уявленнями про власну винятковість.

Бо, крім раціонального й особистого екзистенційного способів пізнання Бога, є ще один - таїнствений, без якого найвишуканіші вияви двох попередніх нічого не варті. А церква є носійкою таїнств. Незалежно від того, які закиди їй у нас можуть виникати. І це є ще одним таїнством.

Воно полягає в тому, що тільки через певні церковні обряди ми можемо приступитися до того, що не може бути зрозумілим буквально.

У такому разі священик виконує ту надзвичайну місію, що недоступна нікому з нас у якийсь інший спосіб. Ми можемо знати, що той чи інший священик - не ідеальна людина. Ми маємо мріяти про справді видатного слугу Божого. Але ми повинні усвідомлювати, що, виконуючи таїнства сповіді чи євхаристії, будь-який священик уже не є просто собою, не належить самому собі.

Між іншим, тисячу років тому церква і вірні вже переживали такі сумніви. Переживали і пережили. Власне цей досвід надає церкві ще однієї неповторної раціональної арґументації, яка зближується до наступного таїнства. Адже такої вагомості неперервності не має жодна інша інституція. А ми - істоти історичні.

Повіривши у християнство як у велику, тривалу й оптимістичну пригоду, легко переконатися, що нема часів гірших і ліпших, людей дуже добрих і цілком поганих. Існують лише постійні виклики, на які знаходяться адекватні відповіді.

А прадід, на жаль, попросту не зміг докласти необхідного зусилля.



Дещо з історії СБУ
1932 році в Радянському Союзі вже починалася індустріалізація, були розгромлені всілякі внутрішні партійні опозиції, Росія знову була імперією, і її визнали всі головні держави. 1937-го Італія здобула кілька колоній, завоювавши навіть непокірне королівство Ефіопії, мафія втікала до Америки, а Муссоліні був улюбленцем цілої Європи. В 1974 році ніхто не мав права сумніватися, що на Кубі побудований соціалізм. 1948-го Німеччина ще була розділена на окупаційні зони, все, що було пов’язане з великою епохою третього рейху, вже встигло закінчитися. В 2004 році Китай утвердився не лише як найбільша світова потуга апріорі, але і як держава, що переходить у категорію світових потуг завдяки переорієнтації своєї системи. В усіх випадках ідеться лише і аж про п’ятнадцять років. Про п’ятнадцятиріччя якоїсь там революції.

Я дуже слабкий у математиці, значить, безпомічний у хронології. Пам’ятаю, що це було в жовтні. Підозрюю, що в жовтні п’ятнадцять років тому. Тоді в Україні теж була найсправжніша і найсимпатичніша революція - студентська революція на ґраніті. І найбільшим результатом тієї революції стало перейменування площі Октябрської революції на майдан Незалежності. Срав пес. З того часу, коли ми зійшли з ґраніту, бо перемогли, вся наша подальша доля є суцільним ланцюгом усе нових і нових програних революцій. Їх накопичилося так багато, що я вже погано пам’ятаю - де що було. Революції злилися в роки партизанської війни. Але тоді, в жовтні, було дуже файно. Мені навіть починає здаватися, що у цій файності може таїтися причина подальших поразок.

Перебираю деталі і фраґменти. Намагаюся шукати помилку на тому рівні, який мені був доступний тоді. Що тоді бачив і що міг зробити, але не побачив і не зробив, або побачив і не зробив, або… Тоді я перебував у одному з відділів охорони. Що кілька годин ми мінялися з іншим загоном постами, виставленими довкола незалежної території табору. Охоронці не були учасниками голодування, ми снідали і вечеряли тим, що купували у крамницях. Ми стримували натовпи цікавих удень і охороняли підступи до містечка вночі, ми куштували трав’яні чаї, які щоранку приносили в термосах сотні киян. Крім того, ми говорили. Більше ніколи в житті я не втрачав під вечір голос упродовж двох тижнів. Більше ніколи я не мав такої губкової аудиторії. П’ятнадцять років тому те, що ми розповідали, бо просто знали це від дитинства, звучало в Києві як одкровення. Менше з тим. Перебираю фраґменти. Ті, що стосувалися і не стосувалися роботи. Нічні виходи за шнурок кордон для розмов з міліційними постовими (вони перейти межу не наважувалися), автобуси із спецназівцями трохи вище майдану, різні ґатунки сиґарет, якими того сиґаретнокризового року обдаровували наш загін, потрясіння від дзвіниці підсвіченого на ніч Софійського собору (уже Софія відструменіла відмерехтіла бузковим ґроном ти йшла до мене але не встигла за першим зойком за першим громом), перша книжка того ж Стуса, куплена напередодні в «Поезії» і ношена в кишені куртки, бо якщо будуть атакувати намети, щоби не пропав найбільший скарб, вентиляційні решітки метрополітену, з яких виходило нагріте повітря… Досить лише зачепитися, і клубок розмотується до несподіваної глибини (якщо взагалі можна говорити про глибину, а не довжину клубка).

І в одному місці пальці пам’яті наскочили на вузлик. Однієї ночі (ніч так часто виступає дійовою особою, бо вночі варта була особливо напружена) сивий худий елеґант у заморському білому порохівнику запросив мене вийти з табору на Хрещатик. У кожній кишені плаща була пляшка шампану. Ми довго сиділи серед каштанового листя, пили і говорили. Потому він вийняв ще з однієї кишені бравнінґа і запропонував мене застрілити. Я відмовився. Він захотів застрілити себе. Я його відмовив. Тоді це занудство із застріленням почало розповзатися далі. Хочеш, я застрілю того мєнта, нє, того пацана, нє, цю красотку, нє… Врешті з’ясувалося, що він може безкарно застрілити тут будь-кого, бо він із спецслужби (каґебіст, подумав я), і пропонує мені теж працювати на спецслужби, щоби могти собі постріляти. Не найкращий підхід, хід, метод, арґумент. Видно, подіяв шампан. Я відмовився.

Через рік уже була Україна. Якийсь акуратний молодий чоловік з гуманітарною освітою попросив зібратися на коротку зустріч увесь наш минулорічний охоронний загін. Ми прийшли, і він запросив нас усіх разом на перший курс якогось там вишколу новоутвореної Української служби безпеки. Колишній каґебіст, подумали ми і відмовилися.

І от тепер я далі думаю - коли закінчаться наші революції, коли мине ця партизанка?



Вдячність за несправедливість
Довіра до світу, на жаль, часто вибудовується у нас на химерній вірі в так звану справедливість. Безліч прекрасних життів було отруєно або через переконаність у тому, що вона мусить бути, або, навпаки, у зневірі до самого її існування. Натомість справедливість є, завжди. Можливо, єдино вона - з людської точки зору - мінімальна у мить отримання людиною її основних властивостей, індивідуальних особливостей, притаманних ознак, здібностей і талантів. Усе, що далі, відбувається лише справедливо. Потрібно лиш спеціальної мудрості, щоби це зрозуміти. Потрібно лише відкритості, щедрості і вдячності. Що, зрештою, теж потрібно отримати або відразу, або принаймні у вигляді дару здатності цього навчитися. Остання несправедливість.

Мій добрий товариш пережив цю несправедливість на власній шкірі - він не тільки обдарований музичними здібностями, але і вміє бути за все вдячним. Тому виразно бачить, як йому пощастило. Яким несправедливо щасливим є він на тлі безлічі людей навколо (які або безрезультатно вимагають справедливості, або вважають, що її нема).

Якраз тепер Він у Іспанії. Бо там тепло і літр пристойного вина у пляшці без етикетки коштує 86 центів. А на щоденні грудку сиру, скибку хліба і кілька пачок сиґарет можна заробити, граючи на контрабасі в іспанських муніципальних оркестрах. Він грає так добре, що мусить сидіти в оркестрі спиною до публіки, бо не може втриматися від сміху, слухаючи гру своїх партнерів. Добрі невинні іспанці вважають, що українці попросту дуже веселі.

Життя з контрабасом веде його світом. Контрабас витягує для нього зі світу так само багато, як він тягне з контрабаса. Він грав класику в найкращих українських оркестрах. П’яні Кучма з Гавелом вибирали його інструмент, коли перед ними виступав президентський оркестр. Вони водили смичком, а він натискав на потрібні місця чотирьох струн. Його хотіли любити жінки, а він, будучи щедрим і вдячним, відразу після того відтворював хоч деякі рухи на своєму старому відремонтованому контрабасі. Потім його запросили в оркестр, який вилетів на гастролі до Америки. Виявилося, що в такий спосіб здійснився омріяний керівником оркестру приїзд до Сполучених Штатів. Усіх музикантів оголосили вільними. Він мив ночами супермаркети, їв синтетичні харчі. Ми пересилали йому пілотами міжнародних авіаліній пакунки з карпатським самогоном і яблуками, українськими сиґаретами і піратськими дисками, саморобними ножами (з усім, чого не вистачало в Америці, яка цього всього не допускає на свою територію). Він купував якісь дивовижно дешеві телефонні картки, дзвонив нам серед нашої ночі і говорив через океан рівно півгодини, навіть якщо вже не хотілося. Після роботи він заходив у заборонені для білих квартали і паби. Він виглядав настільки адекватно, що чорно-жовті джез-бенди пропонували йому встати із-за стола і спробувати заграти щось разом. Деякі негритянки навіть безпомилково впізнавали у цьому білому чоловікові, котрий тихо п’є великий ром, саме контрабасиста, якого бракує, без нього їхній голос звучить не так добре. Потім він поїхав додому. Щоправда, через Бельгію, де був прийнятий за результатами прослуховування на вишкіл до найкращого у світі викладача стародавньої музики. Українська держава його не випустила на навчання. Їй звичніше випускати інших людей. Він купив п’ятиденну поїздку до Парижа. І поїхав до Бельгії. Запізнився на кілька місяців. Мусив грати собі сам у дощаній хатинці, яку прибудував до задньої стіни якогось будинку в тому районі Брюсселя, де не можна вже нічого будувати навіть королівській родині. Електрику брав від сусідньої школи. Харчувався лише гречкою, яку родина передавала при нагоді леґальними музикантами. Мерз. А з початком холодів вирішив поїхати до Іспанії, до тепла. І він знає, що на світі все справедливо. Крім того, першого, моменту, за який можна бути лише вдячним.



Шевченкова таємниця
Геніальність зовсім не мусить бути щасливою. Так само, як страждання не обов’язково є запереченням щастя. Безпосередньо щастя пов’язане лише з любов’ю. Зі здатністю любити і талантом бути любленим. Феномен Тараса Шевченка не можна сприйняти повноцінно без розуміння таких очевидних речей.

Насправді його любили всі. Так само, як і він любив світ настільки, що навіть вигадав для себе пояснення цього дива, назвавши його «незлобієм». Наше ж щастя полягає в тому, що сотні людей, які хоча би раз перетиналися з Шевченком, не змогли втриматися від того, щоби не записати хоч якихось фраґментів своїх вражень від нього. Власне тому ми можемо знати про Шевченка більше, ніж про найближчих друзів. Вражає, як сильно діє його чар навіть у віддзеркаленні дрібних свідчень. Бо не полюбити Шевченка по-справжньому не вдасться нікому, хто натрапив хоча би на деякі з них. Навіть якщо не вдалося зрозуміти його поезій.

Життя без таємниць, без приватних таємниць теж. Таке визначення якнайкраще підходить до Шевченка. Навіть у протоколах поліційних допитів він залишається самим собою. Врешті і таємна поліція не витримала, віддавши їх до публікації ще перед зазначеним терміном обов’язкової секретності.

Однак принаймні одну таємницю Шевченко залишив. Вона така складна, така велична, що - як у теорії надвеликих і надмалих чисел - зближується до безконечності. Або до нуля.

Шевченко мав альбоми записники. За все життя їх було п’ять. Ескізи олівцем, сепії, акварелі, записи народних пісень, якісь дати, чернетки віршів, інтимні нотатки, записи інших людей… Один з альбомів (оправлений у полотно, 58 сторінок) Шевченко почав у 1846 році під час подорожі на Волинь та Поділля. Його конфіскувала поліція під час арешту в 1847-му, але повернула поетові, коли той їхав на вислання (цікаво, чи траплялося щось подібне у практиці радянських органів?) У 1850 році солдата Шевченка ще раз заарештували, і записник знову потрапив до головної канцелярії таємної поліції. Отже всі записи стосуються періоду між 1846 і 1850 роками. А записів зовсім небагато - три подільські пісні, пісня і прислів’я уральських козаків, рисунок бандуриста, ескізи з Аральського моря і найбільша таємниця Шевченка.

Короткий план роману. Що б з того мало бути, що би з того могло вийти? Якими би ми були, якби роман, який він знав, був би написаний… Хоч досить і того, що Шевченка любиться ще більше. Отже, «Мало не з нічого - пан».

«Вміння користатися обставинами, агрономічні удосконалення. Жінка й чути не хоче про село. Розпач з приводу мережив мадам Рембо. Вілла в Палермо і двір на худобу. Урядовець з паперами, камердинер і камер-юнкер. Радість з приводу мантильки. Мрії про чарівний ефект на балі 7 цього місяця. Радість усіх радостей. Вістка про параліч.

П’ять літ пізніше, слуга, служниця, критичний погляд на свободу панни в припущенні своєї власної. Пан, потім пані, щоденні милі подружні сцени. Молоді. Сільське свято в Швейцарії на честь молодих. Незадоволення в родині. Сцена майже драматична.

П’ять літ пізніше, мережива подорожчали, невблаганна управителька. Пан не в настрої. Добрі результати агрономічних удосконалень. Ґуральня згоріла. Управитель викупається на волю. Дочка з незліченною родиною. Земська поліція».

До питання про інтер’єри
Наперед засвідчую свою повагу до людини, яка кілька днів тому задала мені запитання, про яке хочеться розповісти. Справді, не йдеться про неї.

Але кілька днів тому одна дуже добра журналістка з Києва запиталася мене про мою найкоротшу і найточнішу формулу домашнього затишку. Перед тим вона попереджала, що цікавиться передовсім дуже особистими речами. Питала про вік, дітей, ганебні вчинки, ім’я пса, всілякі захоплення і куховарства. Мені це подобалося. Бо вперше хтось хотів довідатися про такі штуки. Я навіть повівся цілком не у властивому стилі. Вона сама про це натякала. Казала, що її цікавлять і плітки, і причини їх відсутності. Отже варто було би щось вигадувати - не так правдиве, як ефектне. У таких випадках важко зорієнтуватися відразу. Якщо не маєш досвіду саме відповідей на запитання такого ґатунку, то все твоє життя, переповнене неймовірними перипетіями, може перетворитися на найнудніше інтерв’ю у світі (скажімо, роздуми про те, чому є таке поняття, як широка душа, але нема жодної згадки про вузьку душу. І що можна собі уявляти, говорячи, що це, наприклад, була жінка з досить вузькою душею). Між іншим, колись я був неприємно вражений таким інтерв’ю з музикантом, який мені дуже подобався. Розповідаючи про найекстремальніші випадки у своєму житті, він чомусь наголошував на ночі, коли його випадково закрили в зоопарку, і перелітанні з балкона на балкон на другому поверсі готелю у Монте-Карло. І це при тім, що закрили його не в клітці, він спокійно переспав ніч на лавці в зоопарку. Просто моторошно вили гієни і леви. І це при тім, що на других поверхах усіх готелів Монте-Карло перила балконів зроблені з каменю завширшки біля тридцяти сантиметрів. Але нехай буде, що це було йому найекстремальнішим. Це ж його життя. З такими відчуттями нема чого сперечатися. Якщо мені холодно, а комусь тепло, то мене не цілком обходить його арґумент, що людині не може бути холодно при температурі вісімнадцять ґрадусів, бо власне вона вважається температурою комфорту, і - що найважливіше - йому зовсім не холодно.

Але до запитання. Про найкоротшу і найточнішу мою формулу домашнього затишку. Відповів я дуже швидко і точно. Не знаю, наскільки коротко, невідомо, скільки таких формул прокрутилося в голові за кілька секунд. Але моя відповідь була виважена і невипадкова. Власне про це хочу поговорити (як то буває у всіх анекдотах про психоаналітиків). Бо знаю, що вона була відкинута як непотрібна.

Я наполягав, що для домашнього затишку передовсім необхідне взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного, життя поруч, спільне життя цікавим. І все. Так буде найкоротше. І найкраще. А іншого виходу попросту нема. Я вже бачив прекрасні любові і співжиття, які лагідно померли тому, що стали нудними. І бачив драматичні зв’язки, котрі ставали незнищенними саме через присутність чогось цікавого. Зрозуміло, що не без взаємного старання, не без пам’ятання про те, щоби старатися, щоби…

Виявилося, що я попросту не зрозумів запитання. Йшлося про такий ґатунок домашнього затишку, як інтер’єр, колір стін, розмір ліжка, декоративні елементи, вікна на…

Не хочу нікого образити, не хотілося б говорити про «рай в шалаше», але впевнений, що найкоротша і найточніша формула домашнього затишку така: взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного цікавим.



Роман із газом
Я ніколи не намагався якось трактувати свої сни. Вони завжди були для мене дуже інтенсивною і значною частиною життя. Як запевняла назва одного доброго фільму - мої ночі кращі від ваших днів. Звичайно, багато снів були тривожними. Після них не можна не збудитися і не викурити нічної сиґарети. Але я теж не зважав на сиґнали, які вони подавали. Це не по-християнськи, вважав я. Я часто літаю. Часто виговорюю або вислуховую такі прекрасні речі, до яких не зближається жодна література. Найважливіше, в чому я впевнений, це те, що сни, вибудовуючись на елементах побаченого, пережитого і відчутого, наполегливо вказують на ще щось можливе. Просто треба знати - те, що сниться, можливе. Так чи інакше. Рано чи пізно. Ще одне вікно, ще один телескоп, мікроскоп і томограма. (Значить, я можу полетіти. Нехай цей політ буде навіть дуже затяжним падінням, але він можливий).

За вірою і воздасться… Двадцять років мені снилося місто на горі. Ідеальне місто в моєму розумінні. Аж такого я ніколи не бачив. Але снилося, отже, може бути. Вже тиждень я знаю, що таке місто називається Марбурґ. Воно справді є, бо тиждень тому я там був. І мої дні нічим не були гіршими від усіх попередніх ночей.

Через погане знання мови в Німеччині я перетворююся на того, на кого вчився. На ботаніка, натураліста. Мене переймає описова пристрасть. Вирізнити характерні риси ландшафту, запам’ятати реєстри ознак і властивостей, дати українську назву окремим деталям німецького краєвиду. Треба зрозуміти, чим він відрізняється від нашого. Вилучити тих кілька дрібниць, які роблять його не подібним на жоден інший. Це як упізнати дві три спеції, що вживаються лише в якомусь певному реґіоні і надають неповторного смаку звичним сирові, печені, квашеній капусті чи ябчанці. Як не знайти у власному визначникові якогось виду рослин і або вкласти її у гербарій, або викопати разом з грудкою землі для перенесення до свого ботанічного саду екзотів.

Загалом Марбурґ подібний на лишайник. Лише лишайники вміють бути такими зеленими, тримаючись лише за камінь. Співжиття каміння і середньоземноморських рослин - це те, заради чого варто було мандрувати. Воно належить до тих небагатьох речей, які ніколи не прийдуть до тебе самі. Попросту тому, що в тебе надто холодно.

У цьому місті є навіть міський ліфт. У тому сенсі, що ліфт є міським транспортом. Тобто ним можна виїхати на верхні вулиці міста. Місто обліпило гору. Старезні багатоповерхові будинки розміщені один над одним. Більша частина вулиць є сходами. На схилах мало місця, тому деякі вулиці не ширші від трьох середніх кроків. Панує каміння. Різні породи і різні типи обробки. Кам’яні стіни, огорожі, прибудови. Все, що під ногами, теж кам’яне. Навіть дахи з каменю, а не з глини. Дахівкою служать тут тонко поколені пластини каменю, який називається шифером. І між усім цим каменем, усюди, де є хоч якась щілина між плитами, росте кілька ґатунків винограду, кілька ґатунків плющів, багато моху, ліан, лаврів, буксусів, цитрин, олеандрів, кипарисів, ялівців і платанів. Просто дзен якийсь.

А ще один дзенівський коан стосувався того мінімуму спілкування не з каменем і не з рослинами, який був можливий на цій чарівній горі. Одному радіожурналістові я розповідав, що хочу написати майже документальну книжку про цю зиму, про те, що було, що я побачив, пережив і відчув. Того ж дня журналіст подав готову програму в ефір.

Уся бесіда відповідала дійсності. Авторські коментарі вдало переповідали пропущені фраґменти сказаного. Але на завершення репортер і - як виявилося - аналітик повідомив слухачам, що цей українець пише роман про газ, про ситуацію з газом в Україні. Бо що ще було на наших землях цієї зими?

Писати про газ я не мав наміру, писати про газ я не хочу і не вмію. Не знаю, що тепер робити. Адже йшлося лише про зиму.



Родинна влада
Кілька років тому професор Богдан Гаврилишин, автор одного з найдосконаліших творів стосовно світових і реґіональних тенденцій розвитку «Дороговкази у майбутнє», розповідав таку повчальну історію.

Що кілька місяців весь швейцарський уряд - кабінет міністрів, що налічує сім осіб, на маленькому гелікоптерику відлітає з Берна кудись у далекі гори. Там, у скромній віллі, міністри впродовж двох днів розв’язують найповажніші державні справи в атмосфері цілковитого спокою і відірваності від щоденних дрібниць. Потім повертаються до столиці тим самим вертольотом. З точки зору служби безпеки будь-якої іншої країни така ситуація недопустима. Адже безпеки ніякої. Навіть не беручи до уваги відсутності охорони, беззахисності ґвинтокрила і вілли перед стрільцями і підривачами, може фатальною виявитися погода у цьому закутку Альп. І якось на запитання іноземних колеґ про те, що ж станеться із Швейцарією, якщо якоїсь миті загине весь (!) уряд країни, отримали страшенно людську відповідь: буде горе в сімох родинах…

Як на мене, то вся ця історія найкраще показує ту ідеальну ситуацію з владою, якої ніколи, ні за яких обставин неможливо досягти в нашій любій Україні. Бо швейцарці зуміли перетворити інститути влади на звичайний необхідний, але нічим не примітний менеджерський центр. Кілька фахівців, що беруть на себе важкий тягар обов’язку, який відриває їх на кілька років від нормального родинного життя, занять приватним бізнесом, творчості і самореалізації, позбавляє популярності і прибутків, працюють найманими робітниками у спільноти свого народу. Вони знають, що ці роки будуть викреслені з власної історії успіху, знають, що на їхньому місці міг би опинитися будь-який інший швейцарець. Але знають і те, що існують зобов’язання перед громадою, яка в такий спосіб існує вже багато століть, без якої нічого не важить жодна найвидатніша особистість, саме від стану якої залежить майбутнє їхніх дітей і внуків. І існує найбільша суспільна цінність - відповідальність, дане слово, чиста совість, добра репутація.

У Східній Європі, до якої належимо і ми, все зовсім інакше. Вся конструкція нашої суспільної свідомості тримається на кількох непорушних китах - влада існує для того, щоби всіх гнобити, ми мусимо жити так, щоби максимально уникати того, що влада вимагає чи пропонує, ми повинні самі вимагати від влади всього, що не можемо зробити самі, але не вірити владі, бо знаємо, що вона дбає лише про себе, та опинитися самому у владі дуже добре, бо тоді можна подбати про себе самому… Звичайно, існують ідеалісти, які прориваються у владу для того, щоби зробити щось доброго всім, але відомо, чим це закінчується. Зрештою, у нас це теж є дбанням передовсім про себе, реалізацією найрізноманітніших комплексів, маній, утечею від фобій, істерій і неврозів, замінником невдалого еротизму, відображенням нарцисизму чи неґативного нарцисизму, помстою за дитячі травми. Однак ідеалістів не забагато, щоби вони по-справжньому щось змінили в загальній панорамі.

Значно вагомішим є представництво тих, хто, керуючись особливостями нашої ментальності і хитромудрістю організації державного життя, знає, що можна виробляти, перебуваючи біля влади. Пофіґ ініціативність і невтомна праця, коли від одного розумного розв’язку перетворюєшся на доволі заможну людину. Демократична система хоч і змінила імператив «на наше життя вистачить» на інший - «треба встигнути за свій термін», не внесла принципових змін у підхід до справи. Навіть більше - збільшила вимушену інтенсивність кожного і сумарну кількість усіх.

Але навіть не це є найбільшою бідою. Найгірше приховується у східнослов’янському кодексі родинності, дружби, приятельства. Легше довести маєток до досконалості, легко пережити всі ситуації психологічної вдоволеності. Але нікому не під силу виконати всі прохання дружини, тещі, мами, коханок, однокласників, братів, кумів, односельців, однополчан, учителів дітей, лікарів, що оперували маму, сусідів, усіх, кому щось колись був винен, усіх, з ким нормально пилося, і багатьох інших добрих людей. У цьому - апріорна злочинність кожної української влади всіх-превсіх рівнів і ґатунків.

Усе могло би бути трохи вільніше і спокійніше, якби люди, котрі прагнуть отримати владу (а ті, що прагнуть, переважно добиваються свого), розуміли, що в наших умовах це те саме, що одружитися з курвою, навіть якщо перейнятий тим, аби її зробити кращою. Але плюси і мінуси - аналогічні.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка