Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка2/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

04. 12 Поява такого явища, як секонд-генду - ринку ношеного одягу, може вважатися однією з найвидатніших подій останніх років. Воно перевернуло багато чого в нашому щоденному житті. Пам’ятаємо, як у радянські часи одежа була досить дорогою, більшість співгромадян ходила в сумних однакових костюмах, плащах, куртках і шапках. Наших людей за цими деталями впізнавали в цілому світі так само безпомилково, як якихось індусів або африканців у національних строях. Секонд-генд дав дві чи три величезні можливості - мати багато дешевого одягу, одягатися всім по-різному і найголовніше - віднайти щось таке, що пасує власне тобі.

Але в ньому затаєна і велика небезпека. Адже відомо, що одяг, як ніщо інше, акумулює енергію своїх власників. Тож кожен з нас, вдягаючи ношену не знати ким річ, перебирає на себе рештки чогось доброго або злого, спокійного чи нервового, щасливого або трагічного. Вгадати неможливо ніколи, дізнатися неможливо ніяк. Велика циркуляція одягового духу починає нагадувати тотальний кругообіг якихось вірусів, які влазять у генетичні коди, вириваються з них, прихоплюючи із собою щось від попереднього господаря, і тоді з цим усім вселяються в когось іншого.

Це все прийшло мені до голови, коли я вдягався сьогодні рано - жодної речі, яку би я придбав. Усе подароване, все чуже, все зі слідами чийогось життя. Подарована куртка, куплена в празькій крамниці колоніальних товарів. Светр, який перед тим належав відомій аванґардовій акторці німецького молодіжного театру. Сорочка, яку носив курдський борець за державність власного народу й одночасно студент Львівського університету. Абсурдні штани, заширокі в поясі і дурнуватого кольору, вручені мені на знак визнання членами Мальтійського ордену. Пояс, подарований дзядзем у день мого семи річчя, і на якому я занотовував кожне нове місце, де побував. Шкарпетки, отримані справжнім німецьким графом у додаток до квитка на літак Люфтганзи. Військові черевики, які брали участь у штурмі палацу президента Грузії Звіада Гамсахурдії. А ще - подарований кульчик, срібний перстень, годинник, ніж. І привезений з Асижу францисканський хрестик. Я не вибирав нічого з цих речей самостійно. Вони прийшли до мене самі з різних сторін і донесли частини чужих життів і доль. Але моя перевага над секонд-гендом у тому, що я знаю, чого можна сподіватися від кожної з цих речей.

06. 12 Мій прадід був дуже суворим до своїх дітей. Він їх не бив, але суворо виховував. У нас удома дотепер збереглася нагайка - шістка (з шістьма шкіряними пасками), яка називалася гарапником. Мене ж ніхто не бив. Я ціле дитинство не знав, що це таке. Може, кілька разів ударив по руці тато, і лише тричі бив дід. Але ті три биття були такими дивними, що запам’яталися на ціле життя. Ба більше, ці три биття вартували трьох закінчених університетів.

Дідо був дуже лагідним і добрим до мене, але його натура була вибуховою. Його гнів був коротким, але нестримним, щоправда, не залишав жодних слідів у стосунках з людьми.

Перший раз він ударив мене кіссям - держаком коси так, що я аж відлетів у фосу біля колії. І це було дуже вчасно. Бо на шаленій швидкості під’їжджав поїзд, а я, зовсім малий, пішов майже перед тим через колію, щоб зустріти діда з косовиці.

Іншого разу до діда прийшли такі самі старі приятелі і щось говорили собі при столі, попиваючи смереківку. Я був з ними, і коли мене запитали щось таке, на що я мав би сказати «так» або «ні», я заговорився надовше, не зауважуючи, що дідам уже набридло. Тоді дідо вхопив палицю ковбаси і вдарив мене вдруге.

Третій раз був для мене взагалі спочатку незрозумілим. Ми з дідом сиділи в хаті, падав дощ, і не було роботи. До нас зайшов родич і, балакаючи про різне, запитав - де мій тато. Дідо сказав, що не знає, а я знав, що він знає, що тато пішов з приятелями в гори, і знав навіть маршрут. І все це розказав родичеві. Але не до кінця, бо дістав страшенно болючий і невидимий удар у якусь больову точку. Цього дідо навчився в спеціальному вишкільному таборі в Голландії. Коли гість пішов, дідо перепросив мене і сказав, щоб я ніколи не говорив непотрібного.

Мене били мало. Але три удари зробили більше, ніж щоденне биття. Тепер я ніколи не перебігаю колію перед поїздом, ніколи не перебиваю старших і вмію їх вислухати і ніколи не відповідаю на запитання, відповіді на які насправді не чекають, і нікому не розповідаю про маршрути тих, кого люблю.



07. 12 Сьогодні мені дорікнули: ти, мовляв, зробив так-то і так-то, як ніколи не зробив би такий то і такий з людей, які мене виховували. Отже, куди поділося це виховання, ці настанови? Я був спочатку шокований - я справді не хотів, щоб було так. Я хотів би бути таким, як мене вчили. Але через кілька годин отямився: «Боже!» - подумав я, - таж мене виховувало стільки різних надзвичайних людей. Я всіх їх любив, усіма захоплювався і від кожного щось переймав, щось запам’ятовував. Але самі ці люди були настільки різні, що часто не могли порозумітися один з одним. У дитинстві я цього не бачив, бо не розумів. А тепер усвідомлюю, що певні мої вихователі, від яких я взяв однаково багато, просто були обопільними винятками. Тому робити висновок за якимось одним, як кажуть криміналісти, епізодом не коректно, не логічно і неможливо.

До того ж треба враховувати, що, крім живих родичів, на мене безпосередньо впливали ще два незаперечні чинники - голос крові, дивовижні перекручення спадковості і, звичайно ж, міфи - історії про тих, кого я не застав у житті, але без кого не уявляю свого світобачення.

От хоч би така історія про прабабцю. Коли прадід, який тут, у Галичині, більше не міг залишатися через загрозу, то Шептицький зумів вивезти його до Америки. Через певний час туди приїхала прабабця. Вона зажила в маленькому містечку і як жінка священика мусила брати участь у товариському житті. Але прабабця мала одну важливу потребу - вона дуже багато курила. А в Америці тоді куріння жінки вважалося чимось жахливим. Курити в товаристві було просто заборонено. Прабабця ж не могла витримати і півгодини без сиґарети. Вона дуже любила свого чоловіка, але терпіти такого знущання не змогла. Побувши трохи в Америці, вона забрала народжену там дитину і вернулася на батьківщину. Назавжди. Вона далі курила, потім померла від раку легенів. Це було передбачуваним, але врешті не обов’язковим. Обов’язковим було не миритися з примусом і диктатом суспільних заборон. І що на це сказати? Як логічно оправдати її крок, як тим паче спроектувати це все на потрактування моїх вчинків? І на те, що в якомусь епізоді я не був подібний на такого-то і такого, хто мене виховував.

08. 12 У спортсменів є така дивна хвороба серця - воно починає боліти, коли зменшуються навантаження.

Це нагадує мені власне співжиття з багатьма чоловіками, яких я страшенно люблю. Переважно я бачуся з ними, ми разом тратимо час один одного - щось робимо, говоримо, блазнюємо, кудись їдемо, щось випиваємо. Життя триває, минає і тане. Це те, що у спортсменів є навантаженням. Так буває завжди… Але іноді їх нема, вони десь поділися. І тоді, без звичного навантаження, починає боліти серце. Затискаються легені і все, що належить до дихальних шляхів. Бракує повітря. Ти загострено починаєш розуміти, що без кількох Юрків, Олегів, Влодків, Андріїв, Іванів, Романів, Богданів не можеш витримати власної дороги. Бачиш, як без них перетворюєшся на айсберґ, притягнений у якийсь дуренський порт, щоб бути розтопленим і випитим незнаними чужими людьми. Якщо я часом шкодую, що не є жінкою, то лише тому, що не можу бути всім для кількох чоловіків, які варті того, щоб прихилити їм до ніг небо. Пекло - це інші люди. Так сказав хтось, не подумавши. Бо інші люди - це рай. Інші люди, точніше ті люди, про яких ідеться, це та стріла в грудній клітці, яка муляє, але якщо її витягнути, то помреш.

І якщо варто на щось витрачати дорогоцінне життя, то власне для цього - бачити, чути, відчувати, доторкатися. Хай це безсенсово, хай це не дасть жодного результату - не будуть збудовані хати, не виросте сад, не народяться діти. Хай від усього лишаться лише рубці на тілі і на серці. Але, віддавши цим людям частину власної долі, подаруєш майбутнє тим дітям, які вже є. Вони будуть знати, що тато знав, що робить.

Твоє маленьке партизанське військо не окупує жодної нової території, але воно існує для того, щоб не допустити окупантів на вашу рідну землю. Бо вона дійсно ваша. І ви або ми ніколи не зможемо влаштувати на цьому обривку тверді пекла. Тут, навіть нехотячи, можливий лише рай.



09. 12 Я за те, щоб більшість провин прощати. Я за те, щоб не ділити суспільство на винних і невинних. Але… Сьогодні я зіткнувся з виявом того, що мене налякало десять років тому. Було все так. Була українська революція. Ми, львівські студенти, робили якусь дуже ризиковану акцію в Києві. Проти нас вийшов підрозділ омону. Це страшно, але для більшості з нас було звичним. Того дня в міліції з’явився сумнів. Вони не почали відразу бити. Кількох керівників студентського загону, і мене в тому числі, запакували до автомобіля і привезли до найвищого керівництва силових структур Києва. Там були такі люди, прізвища яких тоді були символами насильства, а сьогодні їх не варто називати, бо вони представляють найвище керівництво країни. І от тоді в тій бесіді десять років тому я раптово зрозумів - настане такий час, за який ми власне боремося, коли мені доведеться доказувати таким от особам свою прихильність до Української незалежної держави. Я зрозумів, що ні мої абсолютно українські переконання, ні безсумнівне патріотичне виховання, ні те, що роблю я тепер, щоб та Україна була, ні те, що робили всі в родині, - ніщо не захистить мене від ситуації, коли доведеться цим самим генералам і їхнім людям доказувати, що я - за Україну і за державність. Це абсурдно, але саме такі абсурдні речі переважно справджуються. І сьогодні я це відчув уже як реальність. Я за те, щоб прощати, я проти того, щоб робити ревізію біографій, але я хочу, здається, цілком нормального - щоб прощені розуміли, що їх простили, щоб винні знали, що вони винні і не помножували своєї провини. Я не хочу доказувати людям, які свого часу не знати що витворяли, що я за цю країну і за цю державу. Не хочу, щоб колишні вороги вирішували, що я зробив для свого народу. І не хочу нічого відповідати хлопчикам із спецслужби, які були комсомольцями до останнього, а тепер обороняють безпеку моєї країни. Навіть якщо я програв найбільшу гру у своєму житті і сталося не зовсім так, як ми хотіли, я і мої колишні соратники не повинні думати про те, як викрутитися від нападів фарбованих лисів і панів коцьких.

14. 12 Ми звикли вважати, що різноманітні літні заготівлі конфітюр, салатів, повидла, осінні соління і маринування, всі ці помідори, огірки, гриби, через які ночами не сплять жінки, - лиш би зробити все на зиму - це особливість нашого способу життя. Що нібито в ситому світі такого домашні господині і в гадці не мають, бо абсолютно все можна купити в найближчій продуктовій крамниці або свіже, або таке от законсервоване. І до певної міри це дійсно так. Більшості жінок у Європі чи Америці нізащо не вдалося б переконати себе так напружуватися влітку і восени, аби бути впевненою, що сім’я перебуде зиму і початок весни, не відчуваючи браку плодів. Але в цього арґументу є контрарґумент, який порушує його абсолютність.

Виявляється - це я довідався від справжніх американців - що те саме роблять їх дідусі й бабусі, котрі пережили велику депресію 30-х років і запізнали, що таке голод, котрий не залежить від тебе, але до якого можна приготуватися. Люди, які знають, що таке голод - не кількаденна відсутність їжі в якійсь екстремальній ситуації, а тривале недоїдання, постійна думка про їжу, - ніколи не перестануть бути обачними і передбачливими стосовно запасу. Бо запас, як кажуть наші люди, біди не чинить.

Я теж роблю соки з яблук на зиму. Пояснюю собі це тим, що інакше яблука зіпсуються. Але насправді просто знаю, що не зможу купувати такі потрібні дітям соки. І справа не в зимі, а в тому, що нема можливості жити легковажно. Я навіть ще гірший. Я не можу відрізати шматочок м’яса і з’їсти його з хлібом на сніданок. Бо коли є м’ясо, я усвідомлюю, що воно випадкове і скоро скінчиться. Як якийсь удав, я волію не їсти ні хліба, ні нічого іншого, лиш заковтнути максимальну порцію м’яса. Хай його вистачить надовго моєму організмові.

Пам’ятаю ще такий штрих. Був московський путч. Було чергове потрясіння і непорозуміння - що ж діється? Я був тоді в горах. І я не відходив від радіо, слухаючи перебіг кожної години. А тамтешні люди цього не робили. Вони стояли в черзі за хлібом, щоб мати сухарів надовго.



15. 12 У багатьох із нас є якась таємна мапа - вона може бути дійсно мапою, може бути малюнком від руки, може бути якоюсь фотографією або ілюстрацією в книжці, якимось малюнком в атласі, схемою в енциклопедії. Може бути старою знимкою з незнайомими людьми або чиєюсь картиною. Часом ця мапа може бути навіть образом якогось автора, пам’ятником чи навіть сквером. Ця мапа може існувати у вигляді старого светра, ложки, стертого ножа або надщербленого горнятка. Вона може бути розчинена в певному сорті вина чи подрібнена і перемелена разом з кавою спеціального ґатунку. Я вже не кажу про спеції і парфуми, кілька слів, написаних якимось шрифтом, гербарії і нумізматичні або філателістичні колекції. Про стрихи і пивниці, про ліжка і комоди, про мелодії і фортеп’яно.

Вона може носитися в лиці якоїсь людини, часом незнаної, а може бути вибитою епітафією на чиємусь гробівці. Отже, ця таємна мапа може бути зашифрована в будь-чому. Єдине, що їх усіх єднає, - це те, що вони вказують тобі дорогу до твого персонального втраченого раю. Це схема твого раю і спосіб туди добратися.

У мене теж є така мапа. Я виріс на балконі. Моя тета зробила з цього балкона щось неймовірне. Він був великий і зарослий виноградом. І виходив на три сторони світу. А тета була найдивовижнішою квітникаркою у світі. Їй ніколи не йшлося про розмір квітника, бо не йшлося про те, щоб квітів було багато. Вона хотіла лиш того, щоб було багато квітів усіх видів. У кількох пуделках і задротованих макітрах росло кілька сотень найекзотичніших рослин. Вона звідусіль роздобувала хоча б одну насінину неймовірно дивної рослини. Вона більше не потребувала. Одна насінина - одна рослина. Такий був принцип. Насіння їй присилали в листах квітникарі з усього світу. Балкон, на якому я виріс, був подібний на тропічне узбережжя. Бракувало лише рифів. Я купався у балії, виставленій на сонце, аби нагрілася вода. Потім ця вода, як і в джунґлях, використовувалася для поливання рослин.

Коли тета померла, я перемалював собі схему її городу. Понаписував усі назви. Це моя мапа втраченого раю. Я грію себе думкою, що колись зумію відтворити весь цей рай на іншому балконі.



16. 12 Ще навчаючись на біологічному факультеті, я зауважив, що сама біологія є настільки ж фундаментальною підставою освіти, світобачення і розуміння філософських побудов, логічних конструкцій і навіть художньої творчості, метафор, як ще, може, лінгвістика. Біологія може бути просто базою для всього, що потрібно голові. Але я зустрів сьогодні, через багато років одного однокурсника біолога, який змінив професію, і згадав усю систему своїх спостережень про вплив різних біологічних наук на психіку.

Ентомологи (комахознавці) завжди стають колекціонерами. Притому колекціонерами за суттю - вони колекціонують все, навіть пригоди і враження, й уміло їх систематизують. Ботаніки різні. Одні перетворюються майже на філологів, інші стають ерудованими практиками - городниками, садівниками, грибарями і квітникарями, а треті стають просто знавцями всіх закапелків якогось реґіону, знають точно, де що росте.

Окрема категорія - це всі фахівці, що працюють з мікроскопом. Свої дивноти виробляються у герпетологів, іхтіологів і фізіологів. Але цілком окремо стоять орнітологи - ті, хто пильнує за птахами. Вирішити бути орнітологом - вже ознака нестійкої психіки. Орнітологів можна вирізнити одразу і безпомилково. Вони неповторні. Їх щось відриває від землі до неба. Вони, напевно, запрягають птахів у невідомо що і їздять десь там цими упряжами. Орнітологи не бачать землі - лиш небо, верхів’я дерев. Це їхнє коріння. Подумайте самі: рахувати тисячні зграї, які рухаються, за їх контурами, вираховувати маршрути між нами і Африкою, кільцювати зловлених птахів і діставати телеграми з острова Яви, якщо ця птаха там умре, відрізняти двадцять відтінків рожевого на пір’ячку, яке на черевці. Вичисляти гнізда, різновеликі і різнокольорові яйця. Постійно дивитися в біноклі, лорнети і прозорні труби. Знати, на яку електричку сісти, щоб застати міґруючу зграю на певній станції. Це все не сприяє нормальному психічному станові.

Я знаю це з власного досвіду співіснування з птахами: дрозди об’їли ягоди з кущів, які оббирав я, ворони завжди сиділи на будинку перед моїм вікном, горобці не пускали ластівок у їхні гнізда на моїм балконі, грач втопився у моїй бочці з водою, ворона жила у мене довший час, мої діти знайшли замерзлого папугу, який потім вільно літав по цілій хаті, бузько, знесилений перельотом, упав на мій пост в армії, голуби, яких сусіди смажили на суботу, журавель, який прилетів до мого лісу через бомбардовану Сербію, ворони, в яких я забирав горіхи в армії… Якщо рослини - це поняття, тварини - образи, то птахи - символи і знаки. Я не здивувався, що знайомий орнітолог став теологом. Бо птахи чимось подібні на ангелів.



17. 12 У дитинстві цього ніхто не розуміє. У дитинстві це сприймається як дивна слабість батька. Дитина не може усвідомити, як можна намагатися розтягнути ніч, адже діти часом не можуть дочекатися завтра. Діти встають рано і хочуть лягати спати якнайпізніше. Так само у ранній молодості. Видається, що медичні свідчення про необхідність сну є бздурами. Але потім… Потім несподівано настає момент, коли починаєш розуміти, що єдине, чого тобі ніколи не вистачатиме найближчі кількадесят років, - це сон. Ти ще можеш працювати ночами, ще можеш удень після неспання зібратися із силами і бути працездатним. Ти можеш навіть, будучи страшенно змученим, раптом вирішити не лягати спати, коли є така можливість, а подивитися вартісне кіно, почитати якусь книжку, попити з приятелями, покохатися. Однак усього цього ентузіазму вистачить ненадовго. Бо коли тобі вже досить років, але ти ще не старий, то кілька годин спання - твій скарб, зайва година - розкіш, а півдоби сну - нав’язлива мрія. Адже лише тут ти можеш перебути паузу між наскоками довжелезного списку аґресорів. Тобі навіть не конче потрібні сни. Хоча сни виявляються найкращим, що ти можеш отримати на цьому відтинку життя, тобі досить провалля. Як оточений пастками звірок, ти повільно пробираєшся до ліжка і зникаєш у норі. У темряві, глибині, щільноті й тісноті. Ти залюбки стаєш їжаком, кротом, земноводним, личинкою, які не тямлять, що робиться довкола. Ти прагнеш повернутися в тепло і стислість, які віддалені навіть від дитинства. Туди, де впертя в стіни рівнозначно щастю. Де можеш бути, існувати у формі цибульки, або кореня, або насінини. І тоді лиш одне тебе непокоїть - що завтра знову буде день. Що тебе освітлять, оросять і розігріють. Уранці в тебе буде кілька хвилин наймрійливішої радості, ти перебуватимеш у всіх стадіях вибуху - включно з моментом тиші, включно з розтисканням і стисканням повітря. Бо кілька хвилин ти знатимеш, що вже майже не спиш, але ще можна. Кілька найнаповненіших життям хвилин перед тим, як відкриються очі і ти подякуєш Богові за те, що знов побачив світло.

19. 12 Кожен сніг - це передовсім об’єм. Але кожен снігопад - це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад - часом і інтенсивністю. Тобто в кожного снігопаду мусить бути свій хронометр - пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить.

Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводилося так, ніби точно знало - незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п’ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку в повітрі, а лиш потім - на площинах. Хоча коли біло в повітрі - вертикально, то здається, ніби дуже біло і на площинах - горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках - між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути і триматися. Наступний жест снігу - він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів - вони найскорше стали непомітними, прикритими.

І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність - полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився - горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники - таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося, - верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметеоділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину - двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.

20. 12 Це було тридцять років тому. Точно пам’ятаю, бо спрацював той самий проявник - страшно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий густий сніг, то на нашу гору - дорогою, викладеною ще австрійським камінням і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а взимку збирався сніг, то тією дорогою, коли починав падати сніг, на нашу гору обов’язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу сиву бороду, завжди був убраний у фуфайку і кирзаки. В руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з’являвся на нашій горі. У нього був свій пароль: «Дайте калинки», - казав жебрак. Йому давали пучки калини, нарізані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені і готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної і незрозумілої місії. І дипломатія полягала в тому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, трохи яблук, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких з Варшави присилали газету «Наше слово».

Але велика мудрість мандрованого була в тім, що просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу.

Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі - дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, вміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це власне те, що називається екологією - знанням про життя в однім спільнім домі.

Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси вибудовували гнізда на стриху в теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко в тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом.

Ми всі жили разом, усім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандрованого, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.

21. 12 Сьогодні мороз. Я вбраний досить легко - без подвійних штанів, без светра і в осінній куртці. На ногах - тонкі черевики, на голові берет. Без шалика і без рукавиць. Я багато ходжу по дворі, але мені не холодно. І я не можу зрозуміти, чому навіть при такому морозі в армії страшенно мерз. Хоч був значно краще вбраний. Мерзли всі, досить було постояти годину на снігу, і вже відлітали ноги, руки перемерзали від кількох хвилин без рукавиць, холодно було всюди. Видно, кількість внутрішнього тепла якось залежить від ступеня вільності, від залежності чи свободи.

В армії я щиро був переконаний, що пекло зовсім не гаряче, а навпаки - страшенно студене. Ми жили в броньовиках і в спеку. Тоді всередині залізного пуделка було майже 80°. На броні ми смажили яєчню, руки постійно були попечені від необачного доторку до перегрітого металу. Але все це здавалося поверхневим - тобто таким, що впливає лише на твою поверхню, твою оболонку. Разило, нищило і мучило лише шкіру. Холод був значно глибиннішим і першопричинним. Найсуттєвіше він випорожнював тебе - щоб самому стати вмістом твоєї форми під час багатоденних автономних виїздів. Автономні - це означає лише тебе, твій БТР, лише малесенький ґенератор для радіостанції, який не може дати тепла, лише сніги, мороз і ліси. Тоді починалося пекло. Тоді пекло. Пекло зсередини, від костей, ти відчував кожну свою клітину, наче пляшку з водою, виставлену на мороз. Починався відчай, від якого міг тікати, але не міг утекти. Бо тепла ніде не було, а в тобі був лід.

Я вискакував з теплого панцерника, на внутрішніх стінах якого поростала крига, у відкриту ніч, бо здавалося, що всередині мороз тебе задушить, а ще холодніший відкритий простір не такий страшний, як замкнутість і скутість. Замерзало на лід усе, що було у флязі, замерзав хліб, замерзав навіть папір. Назвати це холодом я не наважуся. Це було межею, болем, чистотою, висвяченням, новонародженням. Це було життям. І саме це було пеклом. Бо воно було нескінченністю, безмежністю, конструкцією і звучанням цілковитої тиші. Це було безумством. Мороз робив із наших голів калік. Але ця історія буде вже завтра.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка