Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка19/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27

Карт-бланш
Почуваюсь у Львові упривілейовано. Бо не мушу бути там завжди, лиш приходжу тоді, коли хочу, на стільки, на скільки хочу. А це змінює все. Місто Львів перетворюється на засіб задоволення бажань. Не мушу усвідомлювати його сутність і призначення. Не можу по-справжньому відчувати біль його ран. Увесь Львів стає попросту подарунком самому собі.

Я знаю, як він улаштований, знаю його хімічну формулу, знаю способи дії його структур на мої мозкові центри насолоди. І безсоромно цим користуюся. Іноді навіть не завважуючи людей, котрі живуть у Львові. Ідеальна міська структура тотального міста міст настільки повноцінна, що цілком вистачає порожньої нічної топографії. Хоч тут живуть найдорожчі мені люди, я найбільше люблю Львів безлюдний. Скажімо, недільний ранок. Це накопичення каміння на прекрасній земній поверхні дозволяє мені гратися (розумію двозначність цього слова) у неможливу в інших місцях світу гру. Дуже багато львівських фраґментів служить мені якимись такими фотографіями, в які можна ввійти, як у напівсні після головного пробудження, як у керованому в такому випадку сні. Як театр тіней, як дитяча експансія в улюблені ілюстрації, як кіномонтаж із використанням старої хроніки. Як накладання різних слайдів із двох діапроекторів на одній високій стіні великого львівського помешкання на початку вісімдесятих. Я спокійно сприйму будь-яку зневагу, але, з огляду чорно-білої фотографічності, дотепер найбільше ціную Львів саме сімдесятих-вісімдесятих років, коли кольорові вкраплення були настільки виразні.

І я залюблений у львівські декорації при тому освітленні, яке дещо деформує ясність бачення: вечір, ніч, вуличні лямпи, місячне сяйво, туман, осінній дим, паде сніг або дощ. Лише контури, напівтони й окремі вихоплені деталі. Непевність бачення і відносність пам’ятання.

Я граюся. Я граюся, пам’ятаючи, пам’ятаю, граючись. Я пам’ятаю окремі фраґменти, в кожному з яких - уся гра у Львів… І жодного разу не було добре однаково.

У схованому від вулиці подвір’ї по Коперника ріс великий каштан, за яким упізнавалися пори пір року. У квартирках першого поверху, чиї двері виходили на це подвір’я, майже ніколи не зачинялися ні вікна, ні самі двері. Верхні поверхи виходили на подвір’я довгими балконами вздовж цілого помешкання.

У тій квартирі щотижня ґлянцувалося підлогу сукняними ковзанами (в цьому не було й сліду фетишизму, просто уважність до перестарілого дерева, все робилося легко). Там було багато Труша і Новаківського. В книжковій шафі зі шкляними дверима та фіранкою було все те диво, якого не сміло бути. Починаючи від трьох томів УЗЕ, усіх записок НТШ, споминів галицьких політиків, бібліотеки красного письменства і так далі. Стародавнє бюрко, накрите зеленим сукном і шклом, належало Костеві Левицькому. Натомість відреставровані ґданський стіл і фотелі знайшли в середині вісімдесятих на смітнику біля палацу Потоцьких. Із балькона до вулиці можна було слухати й оглядати оркестри під час травневих фестивалів біля Потоцьких.

Поруч - цитаделя. Стежки, похилі галявини, елітні пси на прогулянках, продаж польських криміналів із валізок, пікніки на завалених стовбурах дерев, бетонні дзоти, паркан із колючим дротом довкола фортів, дуже багато омели, аличевий гірський сад над вулицею Колесси. Дуже добрий огляд для українських артилеристів у листопаді 1918-го на цілу львівську западину і протилежні гори - Високий Замок, лікарня Заремби, Кайзервальд. Цілозимові - аж дотемна - дитячі санні траси до Осолінеуму. Чудесний перехід подвір’ями (не втрачаючи висоти) аж до Національного музею (а тоді сходами через хімічний корпус і вихід над старим ботанічним садом).

Далі… Коротко.

Кам’яний поріг просто із зупинки на Руській. Дерев’яні сходи. Низеньке помешкання на піддашші. З вікон можна бачити меблі й порцеляну через вікна музею. Ліжко трясеться від трамваїв, а темну спальню час від часу освітлюють на півхвилі оргастичні сині спалахи на переходах трамвайних дротів. Вино під Високим Замком, як у лісі, тільки що видно зворотний бік дахів. Печериці в єзуїтському городі. Башти радіоглушителів у святоюрському саду. Ательє Новаківського, величезне французьке вікно, в якому йому мало не щодня позував святий Юр. Шоколадка, табакерка. Дружні черги по «Факел» і «Фільтр»-«Орбіту»-«Львів»-«Космос» (і все мало власний смак із заплющеними очима). А в гастрономі протязі - по масло, лише в суботу й дуже рано. Кава з молоком і рогаликом на Академічній. Кава з молоком і пиріжками на Коперника і Словацького. Стрьомний будинок по Мартовича. Убого-розкішний університетський санаторій-профілакторій на Герцена. Переповнений «Нектар» із мокрими рушничками після курки. Зверху - кава. Найкраще вийти з горнятком надвір і посидіти на латуннім поруччі під вітринами. Кава у «Дністрі», де тоді ще пахло якось закордонно. Старий університет. Ланци при в’їзді, чотирикутник коридорів, стародавні гербарії і мокрі препарати. Вечірні трамваї, розхитані від швидкості й порожності. Нічний черговий тролейбус аж із Левандівки. Обвітрений пішохідний міст із вокзалу до Левандівки. Різнокольорові промислові запахи Рогачки. Станція Підзамче, недіючі запасні колії. Підземелля на вокзалі. Любощі в різних місцях. Хризантеми перед входом на Янівський. Цвинтарні вогні на першого листопада. Канапки із сиром або ковбасою у «Кава-соки».

Що вже казати про стадіони, корти, лучні тири, молочарні, готелі, бібліотеки, музеї і картинні ґалереї, вілли, сецесію та історизм, улюблені дерева і церковні задвірки, де завжди було так добре, що аж є завжди.

Навіть не варто говорити про напрями вітру на різних вулицях, позитивні зміни, вазонки в під’їздах зі шкляними дахами і можливість ковзати всілякими ґатунками кістки (бруку) та цілуватися на сходах каплиці Боїмів. Ще й історія міських газет, перші плакати театру Курбаса, хор Вірменської церкви. Вінні Пух і всі, всі, всі.

Досить. Не можу стримати німецького синтаксису. Кожен має свій Львів. Один раз - жодного разу. Два рази - завжди.



Господи, відвідай виноградник
Правдивий Боже, котрого Божим словом і Божою Мудрістю називаємо.

Творче світу, що Ти породив із любові для любові, яку лише сам розуміти здатен.

Дякую тобі, Боже, за Твою посвяту і Твоє переживання, які Ти сам собі уділив, утілившись колись і назавжди в Синові своєму єдинородному.

З Тобою, Спасителю, я можу говорити, знаючи, що нічого більшого бажати собі не можу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним.

Ти, що любиш мої сумніви і темність, просвітли і прийми мене.

Бо тільки Тобі звіряюся, котрий знає незрівнянно більше про мене, ніж насмілюся і зумію про себе виповісти.

Дякую, Сотворителю, що існує - є, а є - існує. Що було - буде, а буде - було.

У захваті Твоєю передбачливістю, я радісно переживаю свою тілесність, яка Тобі так мила.

Обмеженість моїх тілесних відчувань якнайкраще відповідає тому Твоєму намірові, світлом якого Ти мудро уділив мені, моїм здатностям перекладати велич Твоєї вселенської любові зрозумілою мені мовою Твого послання.

Не спинюся, Господи, в жазі розуміння Твоєї щедрості.

Не зраджу Тебе ніколи в прагненні усвідомлення того призначення, яке Ти мені так тихо заповів.

Любов Твою визбирую на кожному кроці, бо вона паде на мене.

Вдячністю до ласк Твоїх сподіваних і неочікуваних повниться тіло моє, за Твоєю подобою Тобою створене.

Тільки Ти знаєш, що в ніяку промовленість не вкладається те прожите, за що я дякую Тобі.

Як було би добре, якби Ти якось скористався з усіх моїх любовей, розділивши її одну серед тих, хто ще любові не зазнав, а прагне.

Із прірви своєї гордині, оживлений, однак, Тобою, насмілюся відмовлятися від частини Твоїх щедрот.

Прошу, Боже Отців наших, торкнутися милосердям своєї любові всіх тих, хто не хоче у своєму вільному виборі її запізнати.

І, а, але, бо… нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь.



ПОРТ ФРАНКІВСЬК

Хочу написати листа
Страшенно захотілося зробити те, чого не робив уже дуже давно. Захотілося написати листа. Оскільки знаю лише цю адресу, то й пишу.

Серед моїх найулюбленіших музеїв найулюбленішим є музей меблів і начиння у Львові. Деталі побуту різних епох завжди цікавили мене більше, ніж історичні події. Крім того, є ще й дуже особистий мотив - колись я жив на піддашші камениці, з вікон якої можна було оглядати фраґменти залів цього музею.

Через багато років настав час, коли слід було повести до того музею своїх дітей - вони вже навчилися розглядати у стародавніх креденсах моделі замків і палаців. Коли водиш дітей показувати те, що бачив у дитинстві, маєш нагоду побачити значно більше. Цього разу мене вразила колекція дорожніх секретерів.

Маленькі, дуже зручні і вишукані скриньки можуть функціонувати як повноцінний кабінет у будь-якій ситуації.

Я уявив собі величезну Європу вісімнадцятого століття. Багатоденні переїзди у каретах і диліжансах. Порядний кавалок життя, проведений у дорозі. Звісно, треба якось раціонально використати цей час. Можна писати листи. Треба писати листи.

Можна писати довгі листи. Секретер завжди біля тебе… То був добрий час, коли так багато міст і місць ще не було описано, коли так багато думок і визначень ще чекало свого озвучення, коли найпростіші речі потребували такого складного обрамлення.

Уявив собі пізніші часи. Століття, коли пошта слугувала синонімом вічності і непорушності. Коли листи, надіслані зі знищених міст, доходили до адресатів з покинутих окопів. І навпаки.

Ще і ще. Листи як повісті. Повісті як листи. Листи, писані під копірку для якогось там тому повного зібрання творів. Листи звіти і листи заповіти. Заповіти як листи сповіді… Щорічні листи звернення про навернення. Шифровані послання і стандартний текст листа з вільним рядком для щораз іншого імені. Листи на цигарковому папері. Щоб сховати, аби менше заважило під час пересилки авіапоштою.

Також військові спогади. Польова пошта, безкоштовний конверт без марок, прихід поштаря, читання прізвищ уголос, чекання прочитаних уголос прізвищ, тримання кілька годин у кишені нерозпакованого листа, прочитання його, сидячи на параші, курячи сиґарету без фільтра, це після обіду, неквапливість, вільний час, повний кайф… Іноді після таких листів вішалися, стрілялися або розстрілювали, дезертирували.

Або порожні конверти заради екзотичних марок незнаних країн.

Або намагання переслати купюру всередині вітальної листівки. Або самвидавівські картки на Різдво і Великдень… Або забагато фотографій, лист заважкий.

Або, що найгірше, коли з кількома печатками і штампами різних пошт і поштамтів - адресат не знайдений.

Може бути з рук у руки, може бути «через чемність» (тоді не можна конверт заклеювати).

У моїй квартирі є довгий коридор. У довгому коридорі стоїть висока шафа. У високій шафі - глибока шухляда. Вона наповнена різними листами різних часів. Я хочу написати листа. Я маю шухляду зі зразками. Я можу свої бажання поєднати з певним взірцем. Я не знаю ніякої іншої адреси. Я хочу написати листа. Я вибираю взірець… Поштівка з фотографією якогось краєвиду. Передбачається, що я десь там.

Отож: пейзаж, а на звороті - вітання із… Люблю. Твій.

Порт Франківськ
На березі колишнього Карпатського моря - перед теперішнім морем Карпат - за вапняковими схилами Вовчинецьких гір, укритих рослинами, яких нема ніде більше в цих широтах, бо все ж - узбережжя (там мусить бути щось вічнозелене, соковите, мусить бути хоча би інший мох), у затоці під цими скелями, котрі ніяк не дочекаються припливу, а відплив був кілька тисяч років тому, ще збереглися дві колишні течії Карпатського моря. Вони витікають з його глибин і, вдаряючись об камінь берега, завертаються, утворюючи невеликий атол, понад яким у ямі випинається порт Франківськ. Найкраща гавань після рифів і островів Карпат. Найпевніший порт і форт на березі Покуття. Він позначений на всіх таємних морських мапах, без нього неможливий жоден рейс у цих широтах. Франківськ тримає. Цей порт є формою, яка утримує сутність навколишніх земель морів. Без нього Карпатське море було б позбавлене берегів, орієнтирів, течій, маяків. Отже, моря б не було. Всі астролябії світу безпомилково вказують, що порт розміщений на 48 ґрадусів 55 мінут північної широти і 42 ґрадуси 23 мінути довготи за Ферро. За Ґринвічем - трохи інакше. За нами - Галич, Опілля, Львів. Перед нами - Карпатське море, за яким Туреччина, яка починається за Прутом, за Дністром, за Черемошем, за Тисою, за Попом Іваном. За Туреччиною ж - як відомо - тільки Африка. І кінець світу. Так само на схід - півострів Поділля і російський берег кінця світу. На захід - лише Чорний (Шварцвальд) ліс, водорості, що вийшли з нашого моря.

Порт пахне портом. Він існує для того, щоби змішувалися запахи. Щоби саме тут відбувалася роза вітрів, щоби вона ставала чимось реальним. Щоби нею могли живитися вітрила наших балконів. Порт Франківськ пахне підмоклими мурами, кораловими рифами своїх пляжів, гарматним порохом твердинь, дешевими смерековими бурштинами, складами і пакгавзами, плитами Галицько-Львівського і Тисменицько-Кам’янецького трактів, затопленим цвинтарем і трактирами довкола маяка, будиночками вздовж берегової лінії, де снідають і ночують купці, матроси, пірати, теслі, астрономи, картографи, міняйли, злодії, відставні капітани, майбутні юнґи, коки і китобої. Іноді вони всі, не вірячи жінкам, котрі їх годують, стоять і дивляться у бік Бистриці. І бачать, як за вигином моста починається їхній порт. Крізь нічні лампи, крізь недільний туман, крізь різдвяний сніг - прекрасний порт Франківськ.

Це місто-фортеця. Воно не те що стало фортецею, бо так було треба. Воно було фортецею задумане і фортецею створене. Ідея ідеального міста довго шукала такого бездоганного втілення. Єдиний рисунок став прототипом міста, і місто було як ґравюра. Як графіка на камені, як барельєф, як літографія, як суха голка, як ленд-арт врешті-решт. Суцільний мінімалізм. Діамант. Як компас. Шість напрямів. Шість редутів, шість проміжних мурів. Усередині - маяк ратуша. Квадратом камениці, вузькі, низькі і довгі. Палац при мурі. Лицарі тоді не ховалися серед міщан. Три костели. Дві церкви. Звичайно, арсенал і мол. Заблудитися в порту було неможливо. Все надто прозоре. Все просте й ідеальне. Місто-контрафорс. Його так і не вдалося нікому знищити ззовні. Ні туркам, ні москалям, ні козакам. Справжні твердині можна підвалити лише зсередини - австрійським розбиранням мурів, розстрілами у середмісті, бульварами замість кварталів, будинками на місці внутрішнього подвір’я і саду, пожежею, яка роздулася з під котла, в якому варилося повидло…

І якраз тепер, як і в 1812 році, коли були розібрані мури, порт фортеця знову стає інакшим. Мінімалізм і садівництво, котрі були визначальними впродовж усіх часів Франківська, підриваються ізсередини маньєризмом і зажерливою забудовою тих місць, де пилося, сиділося, ходилося, лежалося, любилося, бігалося, говорилося, обнімалося, трималося. Звідки дивилося на акваторію. Де була наша твердиня. Ідеальне місто. Як з рисунка. Як літографія. Його варто було захищати і не здавати, цей порт Франківськ. Але воно не встояло - як завжди - від власного, внутрішнього напору…



Ерос святого Миколая
В останнє десятиліття, крім усього іншого, відбулася ще й дивна зміна феномену святого Миколая. Те, що століттями було містичним, перестало ним бути. Як це не цинічно звучить, але культ Миколая віддавна переплутаний з питанням дитячого еротизму. Та сама містика невинності, таємниці, прагнення, підозр, натяків, солодких задоволень. Та сама народна педагогічна система природного циклу - спочатку таємниця, про це не говорять ні батьки, ні діти, потім незбагненний акт ініціації, тоді - ні з того ні з сього той, хто ще вчора був об’єктом непромовленого, відразу стає його суб’єктом. І сам разом з власними батьками готує в ніч дива таємницю для своїх дітей, онуків власних батьків, з якими про все це так і не поговорилося. Як і про те, звідки беруться діти. І що відчувається тоді, коли діти можуть і не взятися, але відбувається те саме, від чого вони з’являються.

Коли я був малий, то про будь які прохання до Миколая не йшлося. Так, ніби всі собі знали, що просити у принципі неправильно, що можливості Його обмежені, що Він і так старається максимально, що втіха полягає в чудесному отриманні того мінімуму, який є для нього таким напружним. З еротикою було точнісінько так. Вона була таким самим дивом. Ми читали самвидавівську «Баню» і примітивні останні розділи з підручника анатомії людини. І нічого іншого в цій царині не було. Треба було вірити в щось одне. Або або. І захищати свою чистоту чи зіпсутість (ідеалізм чи матеріалізм - таким було дурнувате головне прокляте питання однієї дурнуватої головної філософії, нє щоби його прекрасно розв’язати, викресливши зі списку). Теперішні діти дивляться на обкладинки журналів і кондоми у кожному кіоску, все знають і пишуть списки, що їм потрібно на Миколая. Їх розуміння еротики полягає в тому, щоби знати, що від кого треба хотіти.

А все задумувалося так гарно. В часи єпископа Миколая передовсім йшлося про страшний гріх гордині. Йшлося про анонімність дива. Про його вчасність і щоденну присутність. Про те, що диво стається тоді, коли сподіватися його годі. З тим Миколаєм теж пов’язана певна еротика, бо він часто клав капшук з монетами саме тоді, коли зневірена дівчина вирішувала своїм тілом заробити на віно.

Найбільше чудо Миколая полягало в тому, що його ніхто ні про що не просив, але він умів зробити найпотрібніше. І ніяким чином не зрадити свою до того причетність. Просто так ставалося, як мало би бути по правильному. Миколай був великим коректором.

Власне ця корекція мала би бути найголовнішим спадком святого. Хай дитяча еротика залишається дитинною - інтимною, делікатною, загадковою, солодкою. І вчасною.

Ті, хто завжди зі святом
Школа, незважаючи на її утиски тотальної святковості, якою переповнене раннє дитинство, все ж була дуже корисною для усвідомлення свята як такого, свята як виняткового явища, свята, яке дуже не завжди з тобою. Зрештою школа мусить бути хоч у якомусь вимірі корисною. Святом, отже, було кожне випадання з розпорядку - неділя, канікули, хвороба, запізнення, прогул, відсутність учительки (навіть якщо вона в цей день зламала ногу чи пішла на мамографію), смерть Брежнєва Андропова-Черненка, парамілітарні змагання «Зарніца» й «Орльонок».

Наприкінці школи і в ранній юності свято мусило бути пов’язане з тим, що вперше. Перший щось там, перша хтось там, уперше таке-то і сяке-то. Такі собі справжні приватні свята, в яких, однак, уже було те, без чого свята неможливі. А свята неможливі без співпережиття. Нерозділена радість святом бути не може. Те, що вперше ставалося, теж означало причетність, бо автоматично переводило нас із категорії в категорію, з касти в касту.

Якраз тоді десь вичиталося про ритуал, який є інсценізацією міфу. З цього випливало, що перейнятість будь-яким міфом уможливлює переживання співпереживання свята під час здійснення відповідного ритуалу. Тоді були призови до армії, вироблена теологія підйомів, ранкових туалетів, прийомів їжі, виїзду на маневри, відбоїв, недільних звільнень у місто, демобілізацій, повернення в університети, доступу до книжок, кінотеатрів, нечастих виходів у кафе, зібрань у гуртожитках, демонстрацій, арештів, КПЗ, паролів порозуміння, відновлених пісень і піднятих прапорів. Чудові ритуали глибинних міфів.

Десь незадовго свята святкувалися лише удвох, одне для одного. За власним календарем. Пізніше знову повернулася причетність до роду. Встигнути, заки ще вони є на світі.

А відтоді, коли властиво почалося власне самостійне життя, свята теж стали саморобними. Їх можна було призначати на ту годину того дня у році, коли хотілося. Свят фактично не було, бо їх не хотілося, бо вони були залежні від тебе, а нема нічого нищівнішого для святковості, як бути розпорядником свята. Так я безжально проспав злам тисячоліть.

Натомість святом були діти, бо вони були святими, як то є з дітьми. Їхні щоденні святка могли заступити все інше.

Тепер, коли я думаю про ідеальне свято, у свідомості завжди зливаються в один образ, в один символ добрий приятель Юрко Покальчук і улюблений пес Люна. Вони є незаперечними виразниками святковості. Ця святковість позначена насамперед цілковитою відсутністю часу. Можна сказати, що життя є святковим завдяки тому, що так часто буває нудно впродовж цього свята. Бо йдеться про інше. Юрко Покальчук знищує календарність своїм коронним тостом - з новим роком. Він проголошує його завжди, він має рацію, бо новий рік починається кожної нової хвилини. А Люна взагалі, як то властиво псам, не розуміє, що таке довго, а що коротко. У неї все триває однаково повно. Чекання, зустрічі, спання, прогулянки, забави, пестощі. Те, що їй подобається, є святом. Усе, що між тим, - нє. Я би хотів жити так. Це чимось нагадує перепади з пекла у рай, де і муки, і кайф незрозумілі нам, бо замішані на безконечності. Натомість моїм святом є щось інше. Я щиро святкую дві речі: моє земне життя мусить колись закінчитися, і я нічого не знаю про своє життя після його земного закінчення. Видається, що в такій ситуації не святкувати теж немає жодних підстав.

Великодня демонстрація
Щороку кожен - як хоче і може - переживає принаймні нагадування про подію, яка стала найважливішою в біографії людства. Нагадування нам потрібні, бо очевидність іншості світу, який настав після Воскресіння, є значно меншою, ніж могли сподіватися всі учасники тієї події. Ще важче усвідомити, що вона не має ні початку, ні кінця, що вона триває безперервно і завжди. Людська сутність потребує простіших методів навчання. Календар є одним із них.

Одним із феноменів цієї календарної залежності є щорічне відчуття, що мало не позавчора було Різдво. Почуттєва прірва між народженням і смертю та воскресінням стискається в часі. Благість Різдва і напруженість Великодня переживаються як прискорене дорослішання. Ціле земне життя Христа найінтенсивніше нагадує про себе в ці два дні, між якими менше, ніж півроку. За цей час ми повинні пройти щорічну еволюцію від дитячої радості від того, що Бог став людиною, довіривши нам мало не по-людськи, аж до глибокого потрясіння - на що ми, люди, насправді здатні.

Останній тиждень перед смертю Христос збирав довкола себе дуже багато різних людей. Знаючи, що і як має статися найближчими днями, знаючи, як мало часу залишилося, він укладав у кожен поступок, у кожне слово найбільшої сили значення. Складається враження, що ці тисячі очевидців були потрібні не лише для того, щоби вони побачили і почули, як здійсниться написане у пророків. Здається, що він навмисно укладав багатющу колекцію типів, повний спектр можливостей людського вибору. Всі ці люди повинні були ще й бачити одне одного, усвідомивши, якими є вони самі.

Завдяки тому, що цей останній тиждень ретельно задокументований, ми маємо можливість мало не споглядати хроніку подій. Маємо часу вдосталь, щоби прокручувати цей фільм, акцентуючись на різних напрямах поглядів.

Можемо дивитися лише на Богочоловіка, ловлячи кожне слово. Цих слів має бути досить, щоби не потребувати нічого більше.

Можемо дивитися на всіх разом і на кожного окремо з тих людей, які були поруч. Придивлятися до всіх дій, рухів, виразів обличчя і очей. Можемо намагатися зрозуміти почуття і думки, які їх викликали. І приміряти їх до себе. Виявиться, що вони будуть зрозумілими, бо не будуть надто чужими, будуть людськими.

Натовпи слухачів, двоє сліпих, учні, мешканці Єрусалима, що зустрічали в місті, продавці, покупці, міняйли в храмі, первосвященики і книжники, старші народу, фарисеї і садукеї, вчителі Закону, лицеміри і нерозумники, каліки, вагітні, діви, солдати, раби, сторожі, апостоли, блудниці, Петро, Юда, Пилат, Симон, Варавва, Марія Магдалина та інша Марія, Йосип… А ще персонажі цілого потоку притч, розказаних цими днями Учителем…

Зрозуміло, ці люди потрібні були передовсім для того, щоби вони побачили смерть і воскресіння, щоби аж у такий радикальний спосіб переконати їх у тому, що Є.

Зрозуміло, що переворот стався не тільки в історії людства. Бог, уперше пройшовши повноцінною людською дорогою, теж став зовсім іншим.

Але здається, що саме демонстрація різних можливих виборів має особливе значення. Адже йшлося передовсім про людей.

Тож, користуючись нагодою простого календарного нагадування, думати варто про свій власний вибір, пам’ятаючи, якою різною може бути людина, пам’ятаючи, що кожен окремий вибір є вибором цілого людства. Настільки, наскільки загальним був вибір Христа.

Поза тим Воскресіння триває вічно і завжди. Як і Різдво, до якого вже так близько.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка