Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка16/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27

7
Треба було прожити так багато цілком незначних років, щоб нарешті зрозуміти, що тим єдиним теоретичним питанням, яке по-справжньому викликає зацікавлення, про яке хочеться розмірковувати й говорити, яке час від часу не дає спокою, є питання пам’яті. Очевидно, що власної.

Іноді з’являється таке чисте, глибоке і всеохопне відчуття залежності від свого пам’ятання, що аж переходить у переживання цілковитої свободи. Тоді не маєш нічого, крім усього. Хоч те все може бути й нічим. Але тоді не маєш навіть рук, не кажучи вже про очі, вуха, язик, ніс і шкіру. Як і ти, руки належать пам’яті. А ти, як і руки, залежиш лише від неї. Що вона може містити… Що їй треба, а що не варто нагадувати. Лише пам’ять є тим, що називається тобою. Лише вона робить і укладає твоє життя. Вона - це те, що тут і тепер.

Я пам’ятаю те, що не слід пам’ятати.

Як пахли старі віденські крісла в нашій квартирі після того, як на них сиділи різні відвідувачі бабці. Які ребра були в різних дівчаток, яких колись розгойдував на прикріпленій до верхньої галузки великого каштана над яром гойданці. Як тиснула горло поспішно ковтнута перша вкрадена булочка. Як звучав череп нападника, якому кинув камінь просто в голову. Як багато звуків у нічній квартирі нагадувало тихий плач дітей, коли ті спали в далекій кімнаті. Як неймовірно змінювалися кольори й освітлення неба першої не спаної від самісінького початку аж до кінця ночі. Яка густина, швидкість, пружність (і дотиковість чи дотичність) води в Любіжні, Бистриці, Рибниці, Тисі, Дністрі, Дніпрі, Німані, Дунаї, Пслухові, в Шацьких і Тракайському озерах. Як змішувалася кров з молоком, коли впав на сходах з повною пляшкою в кожній руці. Як називалися всі персонажі книжки «Томек шукає снігову людину». Як скрипіла під ранок від охолодження перегріта за день бляха на піддашші, де ми колись жили. Як дивився пес, який сам собі вирішив бути нашим і покусав уже майже кожного з нас. Як затискається сухожилля під ліктем, коли повертатися вночі здалека додому з двома сонними дітьми на руках. Як знайти маленьку крамничку з молодим вином у Реґенсбурзі. Як переставляти руки й ноги, коли лізеш драбинкою на бронетранспортер. Як у 1950 році арештовували мого тата на уроці в початковій школі.

Пам’ятаю безліч таких неужиткових речей. І іноді, коли залишаюся сам, нічого не роблю й нічого не кажу, то здається, що саме ці всі речі і є найсправжнішим мною. Сукупність хаотичного непотребу, єдиним оправданням якого є те, що він невдовзі промине, не залишивши жодного сліду на землі.

Проблема моєї пам’яті полягає в патологічно здеформованому принципі відбирання інформації. Розумію, що забування є такою ж необхідною функцією пам’яті, як і запам’ятовування, але ж не можна аж так. Щоби пам’ятати так мало потрібних, важливих, значних, дорогих, радісних, зворушливих моментів. Щоби забувати навіть слова. Навіть записані слова.

Щоби навіть не пам’ятати, що щось треба запам’ятати. Забувати події та фрази настільки, що не могти повірити, що тобі розповідають твої спогади. Так, ніби тебе десь не було там, де ти був по-справжньому щасливий. Так, ніби хтось інший цілими днями був зісередини твого існування, як у поганих фільмах. (Іноді так ще буває із синяками і подряпинами).

Тож, як це не парадоксально, але є такі миті, коли для повернення до себе потрібно вдаватися до фантазії, яка цілком може виявитися найправдивішими спогадами.



8
Свій перший досвід смерті я пережив тоді, коли мав сім років (моєму братові було відповідно п’ять, тобто в нього все відбулося раніше, хоч і народився він пізніше). Тоді померла перша бабця.

Потрібно було прожити ще сім років, щоби зрозуміти, що та смерть не була чимось винятковим, якимось дитячим маревом. Що люди дійсно поступово відходять. Що саме цей відхід і є тим, що можна назвати власною смертю або смертю цілого світу.

Бо ще через кілька років я усвідомив чітку відмінність між Смертю і вмиранням. Власне вмирання, незалежно від сили пережитих відчуттів, зовсім не викликає почуття присутності смерті. Це твоя приватна пригода, яка, здається, як і найнебезпечніший сон, ніколи не закінчиться справді остаточним закінченням. Натомість реальна Смерть - це коли такі повноцінні і важливі для тебе світи просто перестають бути.

Минуло ще трохи часу. Я побачив, переконався, що смерті нема взагалі. Світи нікуди не відходять. Вони, безсумнівно, вгніжджуються десь тут, поруч, у, на, при, поза, перед… (Не йдеться навіть про генетику).

Бабця виявилася неймовірно щедрою стосовно того, що називається спадщиною.

Не йдеться про те, що я дійсно пам’ятаю. Бо я не можу пам’ятати надто багато. Пам’ятаю єдине повчання. «Не будь ординарним», - просила бабця. Пам’ятаю кілька прислів’їв по-німецьки, які вона повторювала, коли ми з братом сиділи на її ліжку. Пам’ятаю, як вона робила щоденну гімнастику до останніх днів життя. Пам’ятаю, як до неї приходив майже святий отець Слезюк, як вони довго розмовляли і молилися в її кімнаті, ставили на стіл скульптуру Христа, що несе хреста. Пам’ятаю, як я лежав хворий і наспівував якусь пісеньку про совєтську армію, щойно вивчену в дитячому садочку, де я пробув якийсь тиждень, бабця попросила цього більше ніколи не співати, навіть тоді, коли буду ще важче хворим.

Пам’ятаю, як бабця іноді не витримувала без роботи і мила ночами начиння. Пам’ятаю її лагідність до одних відвідувачів і певну суворість до інших, - до неї щодня приходили якісь люди. Пам’ятаю, як скажено ми з братом дуріли і кричали в одній із кімнат кілька годин перед тим, як вона померла в іншій, як ми перелякано ввійшли саме туди, яка була тиша, яка була погода, як ми притихли…

Не йдеться і про те, що я можу пам’ятати вже з пізніших років - світлини, документи, розповіді мами та інших людей, котрі з нею зналися… Колись я це все ретельно досліджу і запишу її документальну біографію.

Не йдеться про бабцину історію, яка зуміла стати частиною моєї настільки, що в деяких снах цитати з неї важко відділити від фраґментів власного пережитого.

Не йдеться навіть про сприйнятий досвід - бабця вчилася в початковій школі німецькій, гімназії польській, медицину почала студіювати у Львові, була у Ґмінді, там познайомилася з моїм дідом, він їй дарував книжки англійські та російські, була офіцером в УГА, була з ними дуже довго, отримала кілька нагород від Червоного Хреста, продовжувала навчання у Відні, одружилася з тим, з ким запізналася колись у Ґмінді, в церкві Святої Варвари, народила дитину, повернулася до Станиславова. Бабця спеціалізувалася в офтальмології, але єдиний станиславівський офтальмолог-українець попросив її не створювати конкуренції. Вона знову поїхала до Відня і перекваліфікувалася на отоларинголога. Повернулася із сім’єю до Станиславова. Практикувала. Лікувала, їй довіряв кожен, хто хоч раз потрапив на прийом. Вдячні пацієнти подарували їй араукарію. У сорок п’ять років вона народила ще одну дитину, яка згодом стала моєю мамою. Це виявилося Божою милістю, бо через кілька років померла дитина старша, без якої вже собі важко було уявити життя. Бабця дуже довго працювала, навіть у пенсійному віці.

Ще пам’ятаю, що вона вчила нас завжди складати ввечері одежу так, щоби серед ночі бути готовим до будь-чого за якусь хвилину. Навіть навпотемки і навпомацки. Стіна пивниці в нашому будинку була так само списана датами авіаційних нальотів з бомбардуваннями, як і остання сторінка бабциного молитовника, де множилися реєстри втрат, за душі яких треба помолитися. Не йдеться про якісь речі, реліквії і ужиткові пам’ятки.

Бо бабця виявилася значно щедрішою в тому, що можна вважати спадщиною.

Бабця подарувала мені це місто. Хай куди я не іду, тепло її перед тим перебування вже мене гріє. Будинок, у якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія - навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.

Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.

Шкода, що я ще ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й упізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину.

9
Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави.

Сідаю на сходи. Сідаю на сходи своєї гірської хати, щоби попити ранкової кави. І часом не можу цього спокійно зробити. Чи то вікове, чи то особливість натури, але те, що я бачу, не є чистим тим, що я бачу. Сиджу на сходах і бачу більше, ніж належиться. Я бачу маленький кусник світу, який є всім світом. Бачу сад, зарослий молодими яблунями, які розростаються і заслоняють собою щораз більше світу. Ці дерева посадив тато. Зовсім недавно. В середині вісімдесятих. Це недавно, незважаючи на те, що минуло вже майже двадцять років. Цей сад страшенно змінив усі можливості бачення. Від хати ледь видно колію. З колії, з поїзда видно тепер лише дах хати. І я бачу силуети. Бачу те, що можна би було назвати привидами.

Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, і знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому кусникові ландшафту.

Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості, їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами і ярами, щоби прокласти залізницю від Станиславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони якось мусили проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме ці італійці принесли в наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці вміли прокладати тунелі. Колія, яку вони проклали, назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути вночі. Колись з одного паровоза вилетіла іскра, котра впала на ґонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.

Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір’ї. В лісі, який справа, була та шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше називалося Брусиловським проривом. А ще я бачу міст, побудований на місці того моста, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій, у якому їх було знищено.

Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку - аж до початку вісімдесятих - вилізали весняні гільзи, вистріляні з різних типів зброї. Сорок і сімдесят років тому.

А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих усіх городах відбувалися величезні віча радикальної партії. Одне з них описане в певному номері «Діла» як найбільше в краї, на ньому виступали Лагодинський, Шекерик Доників, Марко Черемшина і тодішній господар цих городів.

Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку і пакувалися в інший, котрий уже їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадука поутворювали гарні плеса на гірській річці. Зліва я можу дивитися на гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа - аж на правий високий берег Пруту, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, в тім боці видно ще початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Яблунів та інші цікаві місця.

Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір’я, і високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище і закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо справа, там, де міст і рештки шанців, - лише вхід у Ґорґани. Початок того кам’янистого нерівного лісу, який виходить іншим своїм боком аж на Мукачеве. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали винищувачі, які охороняли одну з тих таємних баз, на якій містилися ті стратегічні ракети, про які знали лише їх власники й аналітики потенційного супротивника. То якраз до цієї бази по колії за городом їздили дивні поїзди, замасковані під пасажирські, із щільними фіранками на всіх вікнах.

Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила навіть до всіх реєстрів пам’яток архітектури, фраґмент цвинтаря, дахи кількох кількаповерхових дерев’яних вілл у закопанському стилі. Все це - рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої із світових воєн. Найбільше вціліли після тієї війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували в лісі, і ті, хто робив облави на тих, що перебували в лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, хто попри всілякі історії йшов до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що їх аж неможливо побачити.

Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних дерев, які непомітно змінюють бачення. Через них так сильно відрізняється тло на фотографіях кількох десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фраґментах вільної землі, на якій відбувалося все те, що я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я її навіть не можу спокійно допити, бо трава нічого не ховає.

10
Колись давно я вже намагався щось розповісти про своє відчуття цього чоловіка, описуючи, яким чином довідався про його смерть - це цілком відповідало тому, як він жив, як писав, що писав, зрештою як помер.

Згодом я дізнався ще більше про нього - оглядав знимки, читав його книжки і книжки про нього, слухав оповіді різних людей про нього, побував у містах, до яких колись потрапляв він. Мені присилали листи на картках з його портретом. Один його роман я зумів так сильно полюбити, що дотепер вважаю його книжкою для мене.

Зараз спробую розповісти про цю людину в трохи інакший спосіб.

Не хотілося би цього робити, але мушу назвати кількох персонажів. Ю. - мій брат, він має однорічного сина Т., Л. - дружина Ю. і мама Т., М. і Б. - мої сини, їм обом недавно минуло десять років. Цього досить.



Була неділя, був вересень (коли я допишу те, що тепер пишу, то можна буде казати - є неділя, є вересень, бо вони справді будуть). Минуло кілька днів, а я вже мало що з того дня пам’ятаю. Мине ще кілька тижнів, і я забуду навіть те, що тепер написав. Але зможу до цього повернутися і навіть пригадати більше, ніж записано.

Було кілька фраґментів. Ми довго спали, бо попереднього вечора допізна чекали, коли з одного бістро - вище від рівня дахів - можна буде оглянути освітлений на ніч Львів. Снідали так само, як і вечеряли, обідали і снідали вже кілька днів, - так багато нам залишили налисників, у які треба було напихати сиру. Пропустили кілька маршрутних таксівок. Бо не орієнтуємося за номерами, а заки прочитаєш… У бусі М. розказував свій сон. Він був упевнений, що за якістю зображення, красою сценок і цілісністю композиції це був чи не найкращий сон останніх років (Перед величезними кам’яними сходами білої вілли на трав’яному ґазоні дві дуже білі вівці і дві дуже гарні кози синхронно і залюбки виконували різні команди, які переважно дають псам. Уздовж сходів висаджені високі ялівці. Та, що подавала команди, сиділа на балконі вілли, коло неї сидів пес, якого ці команди не стосувалися, потім команди змінилися дуже гарною пісенькою, а всі звірі танцювали). Я чув і розумів кожне слово, - казав М. Кам’яні сходи, обсаджені кущами ялівцю, - це дуже добре. Так зауважив Б., який мріє стати архітектором. Тим часом ми доїхали, вийшли на червоному світлі і зайшли купити кремівки (там постійно є дуже добрі кремівки). Якась бездомна їла молоді горіхи на підвіконні гастроному. Поїла і пішла, залишивши після себе купу лушпиння, серед якого була ще ціла невидлубана з надто міцної шкаралупи половинка горіха. Ми пішли надовго гуляти з Т., М. і Б. по черзі везли візочок. Теперішні візочки мають значно гірші колеса, ніж той, який був у вас, - сказав я. Л. залишилася вдома готуватися до завтрашнього спецкурсу. Дуже добрий спецкурс, але на нього записалося дуже мало охочих. Я прийду послухати цей виклад, щоби стало відомо, що спеціально на нього приїжджають аж з Івано-Франківська. Ю. змінив голос та інтонацію і оголосив, що розпочинає цикл повчальних екскурсій Львовом для М. і Б. Він розповідав про Личаків, бо ми там власне і були. Ми дивилися на будиночки, яких скоро не буде. Ці пацани, - показав Ю. на войовничу групу підлітків, - мали би можливість стати справжніми батярами, якби не незворотні зміни. Ми йшли до Кайзервальду. Довкола були дивовижні зарості різних квітів, трав і плодово-ягідних дерев, за якими проглядалися будиночки. В деяких найкращих місцях ми бачили химерні палаци новобагатьків. Все одно ялівці попри сходи і мури гарно виглядають, - уже вдруге зауважив Б. Потому ми стояли на краю велетенської Подільської плити, дивлячись на Львів, Розточчя і Побужжя. Хмари, які були над нами, сунулися тінню десь далеко між багатоповерхівками. Коли дивишся звідси, то виявляється, що тих будинків дуже мало. А цей ліс усередині міста дуже подібний на Віденський. Тут я провів з Т. ціле літо, - сказав Ю. - Я роздягав його і він дуже засмаг. Такий маленький, а вже був на морі, - захоплювалися знайомі. Дійсно, кілька мільйонів років тому тут було море. Тихіше - розбудите дитину, - закричала якась голосна полька своїм мовчазним колеґам. За це літо на заповідній території Знесіння з’явилися нові будинки. Далі, попри лічницю Заремби, колишньою Курковою (теж гарна історія) ми йшли до четвертої, третьої, другої і врешті першої оборонної лінії Львова. Якась старша пані у вельоні з фіранки спацерує Ринком, їй здається, що вона молода, гарна і наречена. Центрові пияки без насмішки вітаються з нею. «Штоби што то увідєть, надо хотя би пальцем о палєц ударіть», - промовляє екскурсоводка до російської групи біля каплиці Боїмів. Польська туристка купує якусь кічову картинку з катедрою. Її товаришки захоплені придбанням. З брами будь-якої хвилі може вийти кардинал. Потім - київські будинки, збудовані всупереч усьому замість чогось на місцях археологічних знахідок. Потім - монастир, про який колись так гарно написав у вірші Юрко Андрухович. Нащо було винищувати всі львівські води? - запитує М. Вони з Ю. ще пішли до витоку Полтви. Ми з Б. вичитали в газеті, чого сподіватися від найближчого книжкового форуму. Обоє зауважили, що чекаємо того самого, що і дописувач. Але ми чекаємо ще і на книжку Софійки, - сказав Б. (повість «Старі люди» Софії Андрухович - Т. П.). Увечері, всупереч приписам дисципліни, ми ще поїхали далеко за місто, щоби подивитися через справжні телескопи на Марс, який так добре покажеться аж за багато років, і на улюблений Місяць, на який варто раз подивитися через побільшувальне скло. Хатка телескопа, подібна на батарею берегової артилерії, захована посеред лісу під зоряним небом серед осінньо-нічного холоду. Стає радісно, що ти тут.

Ото, власне, і все (хоча дорогою до телескопа ми ще мусили зупинитися біля збитого автомобілем чоловіка). Не можу твердити, що ці фраґменти є чимось винятковим, що їх треба запам’ятовувати. Але знаю, що саме так робив великий чеський письменник Богумил Грабал, про якого я намагався щось сказати. Його талант полягав у вмінні не розділяти щоденне життя і щоденну літературу. Від цього виграла література. Від цього інакшим може ставати життя.



11
Літо впродовж свого тривання має кілька таких періодів, які асоціюються зі справжнім літом. Але якщо довірятися фонетиці, то саме слово «літо» - без жодних епітетів - безперечно, викликає ті асоціації, які пов’язані саме з цим часом, з цими кількома тижнями на зламі липня і серпня, із серединою серпня. Що, властиво, є парадоксальним, бо літо тепер - уже не цілком. Але вповні. Найглибше, бо вже не зовсім.

Не осінь і не темна зима, а цей відтинок року видається мені найсумнішим у цілому році. Ці дні є тією найвищою і найдосконалішою точкою, протриматися в рівновазі на якій можна дуже недовго. До того ж завжди знаєш, що рівновага зрушиться не в якийсь інший, несподіваний бік. Ще й, як учать у школі, дні стають коротшими, ночі довшими, сонце вже не так нагріває землю…

Згадка про школу знову, як і двадцять із чимось років тому, стає нестерпною в середині серпня, коли ще літо, але вже… Багато років цього не було, його попросту не існувало. Діти були малими, а тому такими, як би хотілося. Вони були незалежними. Тепер у них канікули. Бачачи їх у плесі гірської річечки, я думаю про те, наскільки ці радісні тіла відрізняються від цих самих дітей, яких я зустріну після уроків посеред міста десь о четвертій годині в середині, скажімо, грудня. Уявляю собі, що мені тоді, посеред грудня, навіть не прийде до голови така думка - побачити в цих любих створіннях тих вільних звірят, які ще кілька місяців тому єдналися з літньою водою гірської річечки. Уява не рушиться і вперед - важко буде прогледіти в них тодішніх риси, які раптом виявляться найнатуральнішими наступного літа.

Щороку ми з дітьми їдемо до нас у гори. Щороку ми маємо на меті побути там якнайдовше. Щороку виходить по-різному. Але не було жодного року, щоби ми там не були. Приїхавши туди, діти відразу кажуть про те, як їм добре, що, властиво, не надто властиво дітям. Вони вітаються зі своїми улюбленими ліжками, з хаткою, з деревами. Вони вітаються з річкою.

Цього літа в мене з’явилася химерна ідея - я хотів записувати все наше літо, всі дні і все сказане. Ідея виникла через кілька днів після приїзду, я почав згадувати, що вже було за цих кілька днів, діти мені нагадували різні щоденникові фраґменти. Потім вони запропонували день чи два просто відлежати в ліжках і нічого не говорити - щоби хроніка наздогнала реальний час.

Досить було двох годин на початку літа, щоби зрозуміти, що ніякої хроніки не буде. Стало очевидним те, що повість, історія, яку я хотів би написати для них, їм насправді не потрібна. Записувати ж найважливіше для самого себе видалося недоречним. Третій варіант міг би реалізуватися якимось підручником, який остаточно ускладнив би все. І ризикував би виявитися цілковито неужитковим. Навіть шкідливим, бо трохи страшно вичитувати в підручнику те, що дуже страшно підручникові віддавати, повіривши в універсальність своєї відсутності методу. Таке ніколи не може конкурувати з нормальними навчальними програмами. Про таке в жодному разі не згадується навіть у вересневих творах про те, як хтось провів літні канікули. Всяке таке навіть не можна назвати позитивним набутим досвідом. Ці пережиття - соціально небезпечні. Прив’язаністю до себе вони вилучають із подорослішалої людини елемент суспільної заструктурованості. Вони нагадують хлоп’ячі чи дівчачі скарби, дитячі реліквії, знайдені через десятиліття. Те, що ніде не застосовується, але не підлягає знищенню. Найважча ноша радості існування. Страшенний обов’язок людського перебування в часовій тривалості.

Діти щоранку розказували свої сни. Вони чекали, заки небо стане досить зоряним і видивлялися на близькі зорі. Спали на власноруч постелених утепленнях у саду під відкритим небом. Над ними падали зорі і не падали цілком очевидні супутники, їх жалила кропива, їх кусали комахи, різні типи комах. Вони рятували нічних метеликів і витягали з води крота. Вони знімали з рейок перед поїздом сотні колорадських жуків, які там грілися. Робили одноденні луки і луки, більші від них самих, грубші, ніж їхня рука перед ліктем. Котилися з горбів. Лазили по деревах. Об’їдалися вишнями, сливками, паперівками і грушками. Ходили по афини й ожини, але ніколи не збирали ягід у якісь посудини, а з’їдали все на місці. Годинами мокли в річці. Падали у воду, послизнувшись на слизькому камінні. Кидалися яблуками, камінням - хто далі, хто точніше, хто в кого. Витісували стріли. Залізали в різні сховки, гнізда і нори. Палили часникове бадилля. Роздували ватри, їли недопечену картоплю, недопечене і перепечене м’ясо. Важелезним мачете перерубували підкинені яблука. Косили. Ставили на рейки дріт, з якого виходили кинджали. Лежали і думали. Говорили з псами і від імені псів. Визбирували дивовижні камінці і відшліфовані уламки зелених, синіх, коричневих і прозорих пляшок на березі річки. Стріляли з рушниці, перев’язавши око, яке не закривалося. Слухали читання вголос. Улаштовували великі картярські турніри, запам’ятовуючи всі розклади. Малювали суперфортеці і генеалогічні дерева. Жартували, бавилися словами, інтонаціями і мовами, придумували сюжети і перевтілювалися в різних персонажів. Сумували, відчуваючи наближення середини серпня. Навчилися самостійно, долаючи спротив ваги і вала, витягувати з криниці повне відро води. Ціле літо вони пили тільки сиру криничну воду. Хоча щодня споживали надто багато сиру… Крім того, ми дуже багато говорили. Я поважно сприймав їхні відкриття, а вони не мали з чим порівняти мої пояснення про влаштування світу.

Як і багато років тому, я переживаю страх наближення школи.

Багато років тому я придумав один хід, який значно пом’якшив моє болісне перебування поза літніми канікулами. Додумався, що світ більший, ніж літо, а відстані менші, ніж здається. Тож приїжджати туди, де бувають ще інші небачені пори року, можна частіше, незважаючи на систему. Так залежністю витісняється залежність.

Кілька днів тому діти взяли з мене обіцянку, що ми приїдемо сюди у вересні, грудні, березні, травні. Я сказав, що обіцяю…


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка