Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка15/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27
ЯК ПЕРЕСТАВ БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ

1
Якби моя вчителька дзен мала рацію, то все було би зовсім інакше. Було би - як вона казала - тут і тепер. Вона би була коло мене. Ми би приїхали поїздом до хати на Горі. Ми би зайшли до хати і закрили двері зсередини на ключ, не пам’ятаючи, як ми доїхали, дійшли і що було перед тим. Ми би трохи напалили і виклали з торби привезену їжу. Була б зима. Було б холодно. Були б невідомі зорі. Було би темно.

Ще холодніше - в ліжку. Піч нагріється хіба до ранку, якого тут не мало би бути, бо потяг звідси - ще затемна, до нього ще шість годин. За вікнами чорно - і нема вже нічого, крім звуків. Звуки прості: далекі пси, вітер у кроні голого горіха, мерзне земля, вода і каміння, пересуваючись, хмари затуляють щораз інші фраґменти одного і того ж сузір’я, скрипить поморожена трава, розпростовуються дерев’яні конструкції парканів, стін, цембринь і псячих буд. Твердіють сліди і скорочуються рейки колії за садом, цвяхи, позабивані в дошки, лани у криницях, які мусять досягати рівня підземних вод.

Не було би нічого. Лише лямпа з розбитим абажуром над ліжком. Якісь подушки, перини і коци. Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа в терновому вінку і Леонардової тайної вечері. Свята родина Льоренцо Ск’ярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза: гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, ґранатові, бурі, бронзові, і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія: Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина по кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями. Колишня шухляда біля дверцят п’єца, в ній - дрова. Білі двері в іншу кімнату. Вони закриваються і тонкою латунною клямкою, і закруткою на правому верхньому куті. Дві знимки, кольорова - Папа Римський, чорно-біла - бабцина сестра сидить на лавці під яблунею. Ще один великий жіночий портрет пастеллю. Шафа із дзеркалом посередині, дзеркало трохи деформує будь-яке відображення. Канапа, накрита вицвілим і затовченим біло-червоно-жовто-чорно-зеленим ліжником. Вікна, заслонені білими полотняними фіранками. Чотириповерхова етажерка з книжками (Монтень, Український календар, ботанічні атласи, різні мапи Карпат, багатотомник Бальзака, українсько-німецькі словники, підручники із садівництва, квітникарства, фотографії, греко-римської боротьби, помології, фенології, рукопашного бою, годинникарства, Кобзар, історія середньовічної церкви, Стефаник, записники Чехова, Гамсун, Шклярський, Субтельний, Доктор Фаустус, альбом чеської фотографії з 1960 року, самвидавівський том Бродського (друкований на машинці, 1970 рік). Підлога з вузьких дощок, дуже давно мальована на червоно. Стіни цитринові. Стеля біла, але з великими тріщинами, залатаними гіпсом із синькою. Поза тим погляд найінтенсивніше фіксується на стародавньому годинникові (метр на двадцять п’ять), подібному на ратушу або каплицю, черевиках Доктор Мартінс під накасликом і шістнадцятьох залізних більярдних кулях у дворядній дерев’яній підставці на печі.

Ми би нагрівали собою ковдру, ще й дихаючи під неї, аж поки, нагріта нами, вона не почала б утримувати тепло на нашій шкірі, на шкірі моїй і її. Через виразні межі між нагрітим і холодним нам було б тісно. Якби моя вчителька дзен мала рацію… Вона була би зі мною, і не було би ніякого всюди і завжди, які є тут і тепер…



2
Попри те, що ця пора осені особливо надається до такого виловлювання найменших сезонних змін, що зробити їх значними подіями свого приватного щоденного життя надзвичайно просто, я все ж намагаюся не зауважувати багатьох деталей. Не тому, що осінь спричинює природний смуток, не через нелюбов до зими і зовсім не тому, що цієї осені є речі важливіші. Це лише дитяче намагання втекти від нагадування про щось таке, що тривожить.

Я завжди відчуваю цю невиразну тривогу перед радикальною зміною способу життя, яка, так мені здається, невідворотно відбувається двічі на рік. Цей переворот полягає в заміні відкритого простору на закритий, тепла на холод, лавок на ліжка, сандалів на черевики, соковитих плодів на сушені, вулиць на кімнати, салатів на картоплю і квашену капусту, білого вина на щось міцніше, цілодобових виправ на короткі переходи, відкритих вікон на опалення і навпаки.

Щоразу потрібний певний час, щоби згадати, як тепер треба буде жити. Щось подібне стається, коли народжується ще одна дитина, і здається, що ніколи не пригадаєш усього, чого зміг навчитися з попередньою.

У моєму випадку ці відчуття посилюються ще й балконом. Півроку він є для нас тим, що називається рідним домом, екологічною нішею, власною територією. Тут, між стінами будинку і заростями винограду, проминає наше життя, сюди приходять усі ті, хто нас відвідує. Життя на балконі визначає незиму.

Уже кілька тижнів лише на цьому балконі відбувається щось таке, що примушує мене відчувати додаткову тривогу. Не пов’язану навіть з тим, що, оскільки це є складником балконного життя, яке незадовго мало би перерватися, воно, можливо, нетривке і може скоро закінчитися. Тривога ця якась глибша.

На балконі М. вивчає чеську мову. Вона її вивчає, бо вміє вивчати мови, бо не знає чеської, бо чеська їй подобається. Мені теж подобається чеська. Коли виходжу на балкон, то любуюся її довгими і короткими голосними, що творять неповторну мелодику, накопиченням чотирьох приголосних у слові з чотирьох звуків. Мені подобається ця дитинність з потраплянням у наголоси, коли відповідаю на запитання, вичитані з підручника. Згадуються дивовижні дитячі чеські книжечки початку сімдесятих, неповторна графіка, яка тоді важила більше, ніж химерні віршики про те, що мав «дідечек колоточ і з’єв єго червоточ». Відтворюються переживання празьких робітничих пивниць і винниць, куди не заходять туристи. Намагаюся уявити, як ці речення міг вимовляти улюблений Грабал… Сама приємність. Жодних підстав для тривоги.

Але ж я за кров’ю на чверть чех. І я дотепер не знаю, чому не знаю чеської. Чому навіть не пробував її вивчити. Не знаю, чи моє цілковите українство не є у цьому сенсі тим відступом, яке мене дратує в українцях. Не розумію, чому по-дитячому втікав і утікаю.

Те, що мій дідо був моїм дідом лише рік, що мій тато народився пізніше, ніж той помер, і тато не чув жодного пестливого чеського слова, зовсім не означає, що він перестав бути і татом, і дідом. Зрештою, залишилися незаперечний генотип і цілком упізнаваний фенотип. Зрештою, навіть після своєї смерті дідо став причетним до українських історій, бо саме його деякий час енкаведисти вважали Робертом. Зрештою, з роками він видається мені все ближчим і ближчим.

І попри все я, виходячи на балкон, який скоро стане зимовим, не намагаюся запам’ятати жодного уроку з підручника чеської мови. Намагаюся не думати про зміну способу життя і відчуваю незрозумілу тривогу.

3
Коли я був солдатом, мені подобалося думати про різні речі. Думати було добре хоча б тому, що насправді армійський режим не лише не поширюється на сферу думання, але й звільняє для нього місця більше, ніж це можливо на цивіллі. До того ж «різні речі», про які можна було розмірковувати, у власності, у світі солдата не так багато, щоби думати про них поверхово, не думати про них трохи глибше («Речі солдата» - одна з найкращих пісень Тома Вейтса).

Тоді солдат міг мати лише одяг (чоботи та пасок теж можна вважати одягом, хоча їхня роль поліфункціональна), значну частину якого змінювали щотижня - дві голки з різними нитками, військовий квиток і блокнот з ручкою (що свідчить про певну інтеліґентність війська, бо в усі інші періоди свого життя я ніколи не носив при собі ні блокнота, ні ручки). В накаслику могли й мусили бути зубні щітка та паста, мило, бритва. Десь поруч у заґратованій шафі були ознаки твоєї долі - автомат, торба з патронами, протигаз, багнет і мішок для цього всього. Ознаки твоєї долі тобі не належали, але ти весь цей час належав їм.

Мені подобався такий мінімалізм. Ще більше подобалося насичувати його мінімалізмом іншого, приватного ґатунку - маленькі ножички, заховані між металевою фляшкою з питвом і полотняним чохлом для неї, фраґмент братового рисунка, вкладений під обгортку документа, кілька слів на останніх сторінках записника, які означують враження цілих місяців чи окремих годин…

Однак не лише циклічна історія культури свідчить про те, що після чистоти стилю приходить еклектика, після модернізму - постмодернізм, після ренесансу - маньєризм, навіть після бароко - рококо. Еволюція кожного приватного тривання є більш чи менш вдалим відбитком боротьби індивідуальності з приреченістю особи на обмеженість можливої стилістики існування.

Тож нема нічого дивного в тому, що за кілька років після війська всього мого, ношеного при собі, було вже дуже багато. Різними потрібними й непотрібними дрібничками були заповнені мої кишені, торби, навіть тіло. В будь-якому місці світу я міг упродовж кількох хвилин розкласти власний предметний світ, який своєю насиченістю мало відрізнявся від домівки, в якій я народився й прожив більшість усвідомлених років.

Можливо, таке тривало б й ще дотепер, якби не щасливий випадок. Якось мене затримали порядні міліціонери, які склали перелік вилученого під час затримання. Тоді я зрозумів, як можу втомити криміналістів, авторів і читачів кримінальної хроніки, власну родину (якби їй довелося забирати все це дрантя за списком) і себе. Про ці речі вже не було жодної змоги думати поверхнево.

Вже багато років у будь-який момент зупиненого часу в моїх кишенях не можна знайти жодного предмета, який би відразу вказував на якісь звички. Там нема нічого, крім сиґарет, які курить значна частина українців, кількох банкнот і монет, що перебувають у обігу на всій території України, однолезового складаного ножика, яким можна робити майже все, не порушуючи водночас жодного закону, та ключа від помешкання без указаної адреси. Жодних фотографій, кредитних карток, записок і записників, олівців, мундштуків, годинників з посвятами й обручок з іменами та датами, медальйонів з портретами, календариків з позначеними днями, портсиґарів, жодних кастетів, отрут, анальгетиків і візитівок, жодної добірки посвідчень… Навіть носити паспорт мені видається принизливою зручністю, зручним приниженням.

Чимось зовсім іншим є запальничка.

Одноразова найдешевша запальничка передовсім є таким досконалим джерелом вогню (а вогнем із запальнички можна змінювати різні життєві ситуації на краще не гірше, ніж це роблять спецназівці презервативом), як і найкоштовніша запальничка - витвір найзначнішого художника.

Одноразова найдешевша запальничка того кольору, який тобі вибирають, є перепусткою в інший світ. Світ, у якому все залежить від твого вибору. Світ без вибору в тому сенсі, що вибору нема, бо нема з чого вибирати, бо вибирати нема чого, бо вибрали вже все. Тому що нема від чого відмовлятися.

Одноразова найдешевша запальничка, якщо на неї звернути увагу, діє, як щоденна перепустка до літературної практики. Навчившись описувати, якою могла би бути твоя запальничка, ти отримаєш усі можливі запальнички світу.

Потреба триматися за якісь речі зникне аж тоді, коли зможеш уявити собі, якими можуть бути на доторк ті, яких торкнутися ніколи не матимеш змоги. І зрозумієш, що лише те, що в уяві, є найповнішою, найпевнішою власністю.



4
Впродовж кількох останніх днів липня ми мали приємного і бажаного гостя. З Петером ми познайомилися на нейтральній території - у Кракові. Для знайомства це і добре, і погано одночасно. Позбавлені рідної опори люди стають самовартісними, але трохи неповноцінними. В кожному разі ми знайшлися, перейнялися симпатією і заприятелювали.

Петер живе у Берліні. Він - справжній письменник. Тобто виконує лише єдину суспільну функцію - придумує, пише і публікує романи. Від більшості наших письменників він відрізняється тим, що у вищій школі вчився на письменника. Він досить талановитий і мудрий, щоб така фахова освіта не зашкодила, а допомагала в писанні. Іншою його беззастережною перевагою є те, що перед тим, як стати письменником, він був каменярем. Теж фаховим. І так само любив працювати з каменем, як тепер із реченнями (деякі його речення такі прекрасні, що іноді мені шкода, що неможлива така матеріалізація, щоби провести з ними хоча б одну ніч - так сказав один відомий критик). Петер уміє бачити деталі і намотувати на них історії інших деталей, творячи в такий спосіб барвисте плетиво вигаданої літератури про невигадане життя. Показово, що ми з ним ніколи не говорили про літературу - досить було інших зацікавлень.

До того ж із Петером було дуже легко і радісно розумітися. Його мовна толерантність нетипова для німців. Із ним можна говорити неправильно, ледве-ледве, називними реченнями, окремими словами, жестами, мімікою, допоміжними звуками, вказуванням на предмети. Він усе розумів і так само давав зрозуміти себе, спрощуючи, уточнюючи, скорочуючи, повторюючи, сповільнюючи, показуючи руками й усміхаючись. У кожному разі навіть мої діти, приїхавши до Кракова, відразу вирізнили його серед інших іноземців, не відчуваючи чужості. А з усіх німців і поляків лише Петер вслухався в нашу мову, запам’ятовуючи слова і цікавлячись їх уживанням. І лише про нього було відомо, що Україна його не обмине.

Згодом ми були в нього в Берліні. Він знав, що показати в цьому мегаполісі саме мені, щоб я зумів полюбити його місто.

Його приїзд до нас почався ще перед приїздом - чомусь відмінили рейс автобуса, на який Петер придбав квиток, і довелося чекати наступного дня. Потім ми побули в нашому місті, потім поїхали в гори, потім пожили в гірському селі, потім - ще два дні у місті. Петер просто жив із нами. Найприємнішим було те, що він жив так, як ми. Цілком не виглядав гостем у нашій незнайомій прекрасній і дивацькій країні.

Він добре почувався в нашій старій хаті з безліччю побутових труднощів. Петер разом із нами мок під страшними зливами і в бурому стрімкому потоці, на який перетворилася дорога. Танцював на площі під український рок на святі міста в Яремчому. Його зовсім не лякав щільний натовп старих, молодих, дітей, міліціянтів, п’яних, веселих і буйних горян. Петер спокійно їв сируваті шашлики і пив квасне місцеве пиво в переповненому, закуреному, засміченому вертепі, де підбір облич просився у якесь кіно. Ми їздили розваленими підміськими поїздами, де всі вікна заґвинчені, а туалети засипані кілограмами хлорки. Снідали домашніми сирами, обідали кулешею із бринзою, вечеряли печеною картоплею і грибами - як щодня. Петер пив сиру криничну воду, їв немиті лісові ягоди і помідори, купався в непрозорій після дощів ріці. Він навчився брати воду з криниці, користуватися слоїком і кип’ятильником, мити начиння в мидниці. Мугикав пісні, які в’їлися в голову після концерту. Йому смакували наші ковбаси і солодощі, пиво та шампанське.

На цвинтарі він пробував на дотик надгробки різних десятиліть, придивляючись до каменярських технік. Він запитував про все, чого не міг зрозуміти, а отримавши пояснення, не дивувався - чому так. Петер безперервно вивчав українську мову і вислуховував оповіді з нашої історії.

Ніхто з довколишніх не запідозрив у ньому іноземця. Нам же ніколи не було соромно за свою країну. Наша країна і Петер, здається, полюбилися.

Я не можу знати всього, про що він не говорив, що нотував у записнику, які фраґменти цієї подорожі з’являться у його прозі. Не знаю - на які запитання Петер не отримав відповіді. Проте після всього, що ми прожили разом, не зрозумів лише одного. Чому перед самим від’їздом у крамниці українських сувенірів Петер купив матрьошку (і взагалі - чому вона там була).

5
Думаючи про те, яким я є, не можу не думати про тих, хто мене таким зробив. Не маю іншого виходу, як думати про своїх вихователів і вчителів. Відразу, як на якійсь груповій фотографії, в уяві з’являється кількадесят постатей. Коли ж часу на спогади є трохи більше, то до цієї групи долучаються нові й нові фіґури, рахунок їх переходить на сотні. Іноді вони тримають, як алегоричні скульптури, певні атрибути, що в найлаконічніший, найузагальненіший спосіб символізують основний дар, переданий їхніми носіями мені.

Розміщуючись довкола мене, вони переважно дотримуються хронологічного принципу. Так найправильніше, бо сперечатися про значення впливу не те що недоречно, але й безсенсово, адже навіть мені було б неймовірно важко встановити принципи пріоритету (бо ж знаю, що було кілька хвилевих зустрічей, чий внесок у моє виховання перевершував багаторічні спілкування з іншими вчителями).

Уявного фотографа мала би щиро тішити ця різнобарвна композиція з мудрих старців, химерних бабусь, гідних чоловіків, красивих жінок, малих дітей, небіжчиків і привидів, псів, котів, коней, птахів і рослин, святих і негідників, примар із затертими лицями… Не могла б його не здивувати і несумісність значної частини цього товариства. Але тут вони можуть миритися, бо всіх разом утримує моя вдячність.

Щодо мене, то чомусь завжди хочеться сісти біля тата. Хоча б тому, що ніяк не зумію вловити того, що в моїй школі життя зробило його таким важливим.

Насправді тато проводив з нами не так багато часу. Та й узагалі вдома він бував мало, нам постійно його бракувало. Але татові вдавалося вкладати у стислі епізоди якісь епохальні речі. Кількома реченнями, манерою рухатися, способом спілкування з найрізноманітнішими людьми, швидкісними розв’язками заплутаних питань, усмішкою, готовністю допомогти або здатністю відмовитися, особливою вагою слова. Зрештою, якщо говорити про декілька цілком конкретних знань, то саме він навчив мене квасити капусту і копати землю, доглядати яблуні і троянди, варити юшку й робити цибулеву салату, носити кастет і ліквідовувати непотрібні зайві записники, запам’ятовувати адреси й імена, ходити по горах і ловити рибу, робити кутю і пастувати підлогу, плавати й відчувати течії, пускати повітряного змія і розділяти чоколядку на всіх, витискати яблучний сік і маринувати помідори (дивно, але все це є тим, що я тепер найкраще вмію)…

Навіть усі татові подарунки передовсім були скеровані на певний досвід - годинник, багатолезовий кишеньковий ніж, електричний конструктор, ковзани, лижі, пневматичний пістолет, фотоапарат, токарний верстат, сокира, міні-більярд, ходулі, лук, турнік, тенісні ракетки, пристрій для випалювання, маленька хімічна лабораторія, мікроскоп, антикварна друкарська машинка, блок справжнього американського «Мальборо», бутля калинового вина, пляшка французького коньяку. Не кажу вже про виїзди в ліси і містечка, до Києва і Петербурґа, до Литви і до моря. Не кажу про тих кілька нічних розмов, коли з’ясовувалися напрями долі. Навіть після смерті школа не припинилася. Хоча б через упорядкованість усіх залишених справ, добрі спогади багатьох незнаних мені людей, хоча би через сни.

І все ж, підбираючи всі ці ключі до основного, мені здається, що за дверима одна особливість, один важкопридатний до формулювання урок. Він полягає в тім, що тато, чиє життя (за винятком арешту, табору, вислання, читинських банд) не мало нічого спільного з пригодницьким романом, умів трактувати його як письменник, якому навіть не потрібно писати. Сприймаючи світ як літературу, він міг витворювати власну щоденну якісну прозу - спостерігаючи, запам’ятовуючи, розставляючи акценти, нанизуючи епізоди, конструюючи діалоги, роблячи відступи, економлячи слова і комбінуючи речення, змінюючи фабулу і підбираючи персонажів.

Йому вдавалося не тільки жити всередині своєї прози, але й щедро поширювати її на глядачів, слухачів і умовних читачів.

Може здаватися, що у вихованні є речі потрібніші, але якщо я і маю якусь педагогічну мрію, то вона одна - хотів би зуміти передати своїм дітям трохи того відчуття, якого набрався від тата.

6
Поки молодший син експериментував із доведенням саморобної повітряної кулі до досконалості, полегшуючи дротяну конструкцію, підбираючи паливо для нагрівання повітря, старший узявся витирати й складати книжки в давній шафі. Востаннє до цих книжок брався я сам, коли був майже ровесником сина. Тож мав нагоду позабувати багато книжок із задніх рядів на полицях. А тепер мав можливість заглядати до дитячої роботи, впізнаючи і дивуючись.

Нарешті знайшлася одна з моїх найулюбленіших книжок, її я не можу повноцінно читати, але саме ця книжка не потребує читання. Просто я ще не бачив досконаліше виготовленого тому. Звичайно, існує безліч люксусових видань. Але ця збірка перекладених німецькою казок Оскара Вайльда вражає іншим. Вона є лаконічною сукупністю бездоганно виконаних деталей, які утворюють книжку як промисловий продукт. Ще й з урахуванням усіх додаткових значень, які закладені у ставленні споживача саме до цього продукту. Ґатунки паперу, формат, спосіб різання і скріплення аркушів, щільність палітурки, відтінки фарб, усі шрифти, співвідношення заповненої і порожньої площі, навіть вага, не кажучи вже про конгеніальні рисунки, ініціали, заставки, вставки, перед і післявставки. Техніка на службі в людини. Це є власне тим, що з гордістю називалося поступом.

Ще у цього примірника є власні артефакти, історія і загадка. Обжитість, олюднення. Те, чого спочатку бракує всім виявам поступу. Те, що на нашім фраґменті Європи завжди з поступом конфліктувало, бо поступ його просто нищив, сам ледве встигаючи ставати обжитим.

Артефактом, який беззаперечно свідчить і про власну історію, і про загадку, є написане ім’я і прізвище мого діда в давальному відмінку, ім’я і дівоче прізвище моєї бабці і нижче - Ґмінд, бараки, 16 грудня 19 16 року. Ґмінд (за Енциклопедією українознавства) - місто в Долішній Австрії на кордоні з Чехо-Словаччиною, 4 тисячі мешканців; у 1914 - 1918 роках - табір для втікачів і виселенців із Галичини, в якому діяли українські школи (між іншим, гімназія), культурні і громадські установи; важкі побутові умови стали причиною великої смертності: в 1914 - 1917 роках загинуло близько 14-ти тисяч українців.

Бабця була там сестрою в медичній службі. Дід, який на той час уже був призваний до війська й, залишивши інженерні студії, закінчив школу підстаршин і мав перед різними фронтами певну свободу короткотермінових переміщень, заїхав до Ґмінда з невідомих тепер причин ще на початку року. Можливо, до когось із знайомих галичан. У будь-якому разі дідо з бабцею познайомилися в Ґмінді. А ця книжка вже виглядає пізнішим Миколаєвим подарунком, їм було по двадцять років. Потім були Альпи, контузії, Листопадовий зрив, УГА, полон, інші бараки, смерті найближчих, полон, інші бараки, розпад імперії, навчання у Відні, діти, наступна війна і все двадцяте століття. Сумні казки Оскара Вайльда брали участь у всіх переміщеннях. Урешті те, що недавно їх витирав від книжкового пороху їхній правнук, теж можна назвати поступом. Або обжитістю. Або обжитим поступом. Або поступовістю обжитості, або… Загадкою ж назавжди залишиться такий відступ від принципу хронологічності: дарчий напис не може бути неточним (16.12.1916), але на першій сторінці книжки видрукувано: «З’явилося у видавництві «Острів» з Ляйпціґа, 1917 (п’яте видання, від 41 до 50 тисяч).

Недалеко від цієї книжки, правдоподібно, через якісь асоціації була ще одна брошура, зшиток. Ґміндівська драма Марійки Підгірянки «Мати-страдниця», скріплена з анонімною повістю про будову залізниці десь на Волині. Знову про поступ. Про початок двадцятого століття. Про конфлікт з обжитістю. Патос повісті ідентичний до того оповідання Джека Лондона, де старі індіянські діди, що програли у протистоянні наступові білих американців, намагалися вибивати їх тихо і по одному (страшенно актуальна, між іншим, тема для теперішнього часу, особливо в наших горах).

Через кілька днів я ночував у нашій гірській хаті. За садом у яру прокладено залізничну колію, їй уже понад сто років. Коли проїжджають поїзди, то трясуться ліжка. Але мене не будять навіть повільні надважкі поїзди, укладені з десятків вагонів, не будять вібрації, гуркотіння, поїздові гудки на поворотах і прожектори тепловозів. Натомість я пробуджуюся від того, що на шосе, віддаленому кілометром наразі безлистяних садів і заростей, безшумно шиплять шини швидкісних джипів у керунку карпатських курортів. Цей поступ слід ще обжити.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка