Тарас Прохасько БотакЄ



Сторінка1/27
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Тарас Прохасько

БотакЄ


У Вас десь має бути та вага,

що важить, крім всього, коштовну прозу.

Ось і важки! Гадаєте, вони Вам пригодяться?

Ярослав Довган
У ботаніці мене завжди приваблювала передовсім флористика.

Флористика займається описом того, які рослини живуть у певному місці. Описує таким чином різноманітність форм життя у різноманітності місцевостей.

Вона не цікавиться ні внутрішньою будовою організму, ні тонкими хімічними процесами. Вона навіть не надто дошукується причин різноманітності. Ботакє - кажуть у наших горах. Бо так є.

Тексти, зібрані в цій книжці, дещо нагадують принципи флористики. В них важко знайти якихось концепцій, висновків чи пояснень. Вони просто намагаються бути нагадуванням про нескінченну різноманітність життя, життів, днів, годин.

Якщо під час читання цієї книжки таке відчуття з’явиться, то я буду вдячний від імені цих текстів. Як вдячний усім, хто вірить у безпричинну потребу різноманітності, книжок, читання…

Бо так є.



Зі щирою повагою та любов’ю і до нових зустрічей - Тарас Прохасько

FM «ГАЛИЧИНА»
«Щоденник» Тараса Прохаська - вдумливі й по-дослідницьки скрупульозні рефлексії з приводу найнепомітніших, прихованих для непосвяченого погляду проявів буття.

Юрій Іздрик
…І найголовніше. Ця книжка не є літературою. Навіть більше - вона є НЕЛІТЕРАТУРОЮ. Адже логіка літератури передбачає самодостатність літери. У цьому ж випадку літери не було. Були голос, інтонація, тембр, вимова, артикуляція. Не буква, а звук. Не око, а вухо. Тож навіть ноти можна вважати краснішим письменством, ніж ця книжка. В ідеалі автор мав би сам розказувати все це кожному «читачеві».

Врешті спочатку так і було. Півосені, зиму і піввесни - тобто цілу зиму - на Івано-Франківському радіо «Вежа» існувала програма «Щоденник». Щоденником її можна було назвати лише тому, що програма виходила кожного дня, крім суботи і неділі. І придумувати трихвилинну оповідь доводилося щодня.

Найважче було відкидати - зупинитися на чомусь одному, про що думав того дня. Але штука, видається, власне і є вибиранням окремих фраґментів з безконечності світу.

Коли укладалася книжка, я мав можливість цілковито переінакшити її, дописавши щось таке, про що не говорив, але хотів би сказати. Про те, як…

Але про це буде вже інша книжка. Ця залишиться відкритою - випадковою, недовершеною, готовою прийняти щось інше. Бо зроблена вона лиш для того, щоб на кожну прочитану історію кожному хотілось би відповісти якоюсь своєю, нічим не гіршою…

Автор

18. 11 За визначенням справжньому традиційному європейському містові необхідні два елементи, які власне роблять його містом. У місті може не бути навіть каналізації, і воно буде містом. Але не обійтися без муру і башти - двох протилежних речей, таємний поєдинок яких є ознакою існування міста. Мур потрібний для того, щоб вирізнитися на тлі полів, щоб відділити себе від решти території, ставши у такий спосіб конкретною і відповідальною точкою на мапі. А башта призначена для того, щоб заперечити вимушену замкненість міста. З башти треба хоч іноді дивитися понад мури і бачити околиці і далекі краєвиди, і ще дальший обрій. Адже необхідно знати, звідки з’являється сонце і де воно зникає, а не бути переконаним, що воно в певний час просто засвічується і згасає над головою.

Сонце ж має здатність сходити і заходити в якихось гарних і важливих місцях - над морем, лісом, горами і ріками. Дивлячись на ці місця з башти, містяни теж розуміють, що вони можуть опинитися там, що за мури вони зайшли добровільно і хоч іноді можуть виходити за їх межі.

В Івано-Франківську є мури. А башти нема. Тому кожен з нас має знайти свою вежу, з якої бачив би гори. Бо ми не просто яма між двома ріками, а місце, трохи нижче від гір, які поруч. Лише навчившись мислити близькістю гір, іванофранківці отримають свою башту, а це значить, що Франківськ стане містом за визначенням.

Гори можуть стати вулицями, подвір’ями, скверами нашого міського світосприйняття. Ми горам не потрібні. Вони самовартісні і досконалі. Вони страшенно потрібні нам. Хоча б як візія і орієнтир. Адже для нас Карпати - на південь, до тепла і переповнення життям. Карпати для нас - це щось таке, що відібрати неможливо. Це знання про надійний сховок, про найпростіше полегшення, про найдовершенішу можливість втечі у разі необхідності. Гори - наш власний занедбаний сад за оселею. Сад, який ми не доглядаємо до певного часу. Але всі дерева в такому саду здорові й плідні. Його існування пом’якшує всі удари. Ти знаєш, що він у разі чого чекає і прийме…



19. 11 Хто побачив зиму, весну, літо й осінь, той не побачить вже нічого радикально нового.

Пори року існують для того, щоб ніколи не набриднути, тому їх так скоро забуваємо. Вже через певний час стираються риси попереднього сезону, й осінь наступного року буде такою ж вражаючою, як і минулого.

Але сезони вимагають уваги. Не можна перетворювати найтонші зміни пори року на мінливість погоди - стало зимно, стало мокро чи ще якось неприємно.

Ми ж поводимося легковажно. Навіть наша мова виявляє цю байдужість. Араби мають кілька десятків слів, які означають відтінки кольору піску. Тільки піску. А ескімоси знають сотню слів, що описують найрізноманітніші стани снігу - кольори, твердість, податливість. У них узагалі відсутнє слово «сніг». Їхня мова має відповідники з одного слова, скажімо, «ранковому блискучому снігові, по якому важко йти, бо зверху твердо, а під тим глибоко» - це все лише одне слово. І це - увага до власного середовища. А ми, вважаючи, що говоримо поетично, кажемо - листя пожовтіло, жовте листя. Та хіба воно таке однакове? Хіба воно просто жовте? І хіба так само жовте на дереві, під час падіння і на землі? А на землі воно що - не міняє кольору залежно від того, чи лежить поодиноко, чи зібране в купу, чи полежало кілька хвилин, чи пару днів і ночей. А якщо ще був мороз або дощ?

Та осінь визначається не самим лише відтінком листя. Таких характеристик у неї безліч. Те, що вони забуваються, зовсім не виправдовує того, щоб їх не бачити і не намагатися запам’ятати. Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології - плинові змін у порах року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову - ніяких непорозумінь у ній не станеться. А до всього, що робиш, додасться особливий колорит непозбавленості сенсу. Їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим. Треба лиш відчути, як через тебе проходять зима, весна, літо й осінь.

22. 11 Ми чомусь не вважаємо свою місцевість землею плодів. Якщо плоди - то Закарпаття, Молдова, може, ще Косівщина. А в нас - хіба картопля, квасоля, якісь кабачки і цибуля. Натомість передкарпаття, передгір’я - це яблуневий рай. Ніде нема таких зимових яблук, хіба що десь на півночі Франції, але їх там усе одно взимку важко знайти, бо весь урожай іде на кальвадос. А в нас найцінніші ренети і йони можуть долежати - якщо з ними любовно обійтися - аж до літа, не втрачаючи смаку й запаху, хоч і постійно віддають свої пахощі приміщенням, у яких переховуються.

Взимку сніговими завалами мешканці гірських садів пробираються до станцій, щоб поїздом привезти до Франківського базару трохи яблук. Якби якийсь такий мішок урвався на дорозі, то червоно жовтий яблучний більярд зігрів би набраним у себе сонцем цілий похмурий вагон «Червоної рути» або обпік би захололими боками безнадійну студінь снігів.

Часом так і стається. Тоді яблука треба визбирати. Але одного разу було так, що ніхто навіть не торкнувся жодної йони, що були розсипані вздовж колії. Вони так і лежали, потім пропекли всю товщу снігу, а згодом увійшли в землю, можливо, навіть не розклавшись, цього ніхто не може сказати, бо коли сніг зійшов, не було вже жодного сліду. А не збирали яблук тому, що вони порозліталися з мішка пана Бойка. Пан Бойко власне ніс мішок червоних йон до станції. Було ще темно і дуже морозно. Вушанка була міцно зав’язана, голова зігнута під тягарем, умощеним на шиї. Тому він не почув, що ззаду їде поїзд, і яблука розсипалися вздовж колії.

Їх не зібрали тоді не лише тому, що взимку нема квітів, які б можна було покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.

Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме урожай, який ти зібрав.

23. 11 Після того, як почав падати сніг, уже важко сказати, якою була ця осінь. Аж сьогодні, приїхавши в гори, я усвідомив, що була вона, напевно, дуже сухою. Бо там, де завжди так багато води, її було мало.

Треба було опускати відро на всю довжину ланца. І воно все одно ледь досягало поверхні води. Чи через те з дерев’яного вала облітали крупинки, стерті ланцом, чи ще через щось усередині, але вода пахла деревом. Так, ніби довго зберігалася в посудині з нестійкої до вологи деревини. Приблизно так роблять коньяк, кальвадос, ром. Але мене не цікавив присмак дерева. Я збирався випити якнайбільше води саме з цієї криниці.

Якщо моє тіло є на дев’яносто відсотків водою, то очевидно, що весь стан цієї системи залежить від того - яка це вода. Навіть мозок - переважно вода. Значить, думки мали би мінятися залежно від сорту і якості води.

У такому разі треба міняти воду. Треба, як у звичайному резервуарі, витіснити брудну воду чистою. Хоча є певна трудність: якщо до чистої води долити брудної, то вся вода стає нечистою, а коли до нечистої доливати чистої, то все ж вона не перестає бути брудною. (Це був один із перших життєвих законів, який сформулював мій малий син). Але, незважаючи на трудність, варто спробувати поміняти її хоча б частково.

Треба лиш знайти джерело, яке найбільше відповідає тобі, бо пити ту воду, що всі, - небезпечно, - ану ж усі стануть подібними, як два відра води. Я своє джерело знайшов. Поезія поезією, але попивши тієї води, я дійсно чуюся інакше, до того ж довго. Бо якщо заллю нею всі свої внутрішні труби, то саме вона починає бути майже мною, а я - майже нею. І на ній можна працювати досить довго. А потім знов із хати в гори, до своєї криниці. Тим часом стопиться сніг і вода прибуде. Вона перестане пахнути деревиною. А я до того часу зауважу, чи сталися якісь зміни відсьогодні із самим мною.

25. 11 Коли випаде сніг і тримається вже постійно, я почуваюся в господарстві дуже впевнено. Знаю, що відпочинуть руки і плечі, бо отримаю транспорт. Сніг уже сам по собі є якимось транспортним засобом. Він може будь що перевезти: людей, бочки, мішки, колоди. Щоправда, транспортом він стає лише в поєднанні з нахиленими площинами. Але там, де я господарюю, - всі площини дещо похилені. Крім снігу і горбів, у мене є ще сани. І от вони - моя надія на полегшення для рук і плечей.

Не знаю, як хтось інший це робить. Але свої сани я ніколи не залишаю на дорозі. Вони живуть у мене в хаті, в найкращому місці. Так колись поводилися з худобою, пускаючи взимку до хати. Сани страшенно міняють і вигляд, і настрій хати. Особливо приємно прокинутися посеред ночі й у відсвіті почервонілих кахель печі (а іншого джерела зовнішнього світла просто немає) побачити скелет саней у власній кімнаті. Спочатку не можеш зорієнтуватися, де ти, в якому придорожньому притулку заночував під час мандрівки. Потім починаєш розуміти, що це твої сани самі собі ночують у твоїй хаті. І стає дуже приємно засинати, знаючи, що завтра буде день, буде сніг і будуть сани. З ними разом треба буде зробити кілька дуже важливих справ. Відвезти за ріку позичену шатківницю, їдучи назад, пройтися попри колію і знайти якусь кам’яну брилу, щоб притиснути пошатковану капусту. Треба поїхати до лісу і, обтрушуючи хмари снігу зі смерек, нарубати пластя - лапатих смерекових галузок. Вони будуть потрібні, щоб понакривати якесь коріння, що залишилося у ґрунті. Пластя, хоч і не важке, але нести його цілий оберемок страшенно незручно. А на санях дуже добре. Правда, обов’язково мусиш прив’язати його шнурком. Пластя на тлі снігів виглядає неймовірно гарно. Я хотів би цей екіпаж запустити з гори, щоб він сам довго їхав униз. Хай би ця рухлива зелена точка перетнула весь велетенський екран снігового схилу. Натомість сідаю зверху сам, починаю керувати чоботом. І під’їжджаю аж до самої хати. Влетівши в копицю сіна, яке я, на відміну від саней, залишив зимувати надворі.



26. 11 Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два-три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу досить і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого в первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч інших фраґментів, бачених у різні часи в різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.

Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів - уможливлюються нові шляхи до переміщення. Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до других.

Інший архетипічний мотив. Я в хаті сам або з кимось дуже близьким. Ніч, холодно і тихо. Але ми знаємо, що довкола - в ярах, за деревами, може, вже і під стінами - якісь озброєні вороги. Ми не вмикаємо світла, наслухаємо. Стискуємо в руках якусь підручну зброю - ножі, коси, шнурки, вила. Часом маємо на двох старомодну однозарядну рушницю. У цих снах нам завжди вдається вийти з оточеної хати через один з неіснуючих насправді виходів і майже попри німі постаті пробратися через сад кудись у бік лісу. Одного разу для цього навіть довелося з пневматичної рушниці вистрілити через шкло просто в око нападникові, коли він наважився заглянути в темне вікно, притиснувшись лицем до шиби. Але от сьогодні приснився справжній жах. Я вийшов уночі покурити, стоячи під стіною. Раптом із темряви виїхало авто і промчало поміж мною і найближчим деревом. Потім ще і ще. І мені тоді все прояснилося - я побачив, що поки мене не було, через мій сад пройшла якась міжнародна автотраса. Просто через сад. З віддаленої підлісової хати моя оселя раптом опинилася при дорозі. Це було гірше, ніж сотні нападників з рушницями. Це був жах краху мого світу. Прокинувшись, я помолився за те, щоб не дожити до таких перемін. Щоб померти перед тим, як наш світ має так змінитися.

29. 11 Коли мені здається, що протягом кількох днів моє життя починає нагадувати клубок скрученої тонкої ґумки угорки, - заплутаний з багатьох фраґментів із багатьма кінцями, які не виводять до роз’яснення, - то починаю думати про людей, які прожили значно складніше. А таких більшість. Спокійне беземоційне порівняння однозначно виказує безхмарність моєї біографії поруч з будь-якою іншою. Тато розповідав мені колись стару гуцульську байку про чоловіка, який страшенно змучився жити й у молитвах звернувся до Господа, аби Той уділив йому якоїсь легшої долі. Бог, звичайно, почув благання нещасного і завів до велетенської зали, де були поскладувані хрести: кожен хрест - окрема доля конкретної людини. Тоді дозволив вибирати чоловікові те, що би він хотів. Той довго приглядався та й вибрав найменшого і найлегшого.

- Але ж це твій власний хрест, твоя доля, чоловіче, - сказав Господь.

Так є справді.

Ми надто вражені любов’ю, а радше жалем до себе, аби зрозуміти, що не потрібно нічого іншого від вдячності Творцеві за кожен день існування. Я поважаю вдячних. Вони радісні і добрі. Ті, хто вміє бути вдячним Творцеві, розуміють, що те ж потрібне іншим його сотворінням. Моя тета казала, що людині найбільше потрібна саме вдячність. З часом я пересвідчився, що вона мала рацію. Врешті на вдячності тримається геть усе. Тому я розумію людей, які легко приймають дароване. У цій легкості - вдячність, а не впевненість. Тому я розумію також людей, які дають, не сподіваючись навіть вдячності. Вони знають, що ті знають, кому вони завдячують. А як ні, то дякувати Богу, що є такі, хто чогось потребує, а ти можеш дати.

Щодо складності. Вона щезає, коли усвідомиш, що день є даром. Що цього дня ти обдарований, бо ти його просто мав. І повірив, що твій день кращий від інших можливих таких самих днів. Треба лише знати, що коли нині голодно, то тому, що було сито вчора і буде сито завтра. Те саме з холодом, болем, відчаєм, страхом та іншими справжніми речами, які дають зрозуміти, що ти ще живий. Найбільшою мудрістю прозвучить тоді подарована нам без усякого сподівання на вдячність проста щоденна молитва: Господи! Хай буде воля Твоя, а не моя.

30. 11 Після дідового похорону я зауважив, як різні люди приходять до мене і поміж іншим починають обережно питатися про якусь траву до куріння. Все нагадувало сюжети фільмів про таємних наркоманів. Звичайно, я був переконаний, що дідо до трави, яку курять, не має ніякого стосунку, і переконував у цьому всіх розпитувачів. Старі сільські чоловіки йшли геть, не вірячи в мою щирість.

Я пам’ятав, як дідо курив. У нього була проста, але дуже якісна люлька і гарна торбинка для тютюну. Він любив спинитися під час якоїсь роботи, спертися на сапу, лопату або косу чи граблі і пофайчити в затінку сливки або на зарослому шипшиною горбику - залежно від погоди. Саме під сливкою з ним стався найважчий напад астми, викликаної довгими днями, проведеними свого часу на бетонній підлозі карцера, заллятого лізолом.

Після нападу дідо перестав курити. Ще кілька місяців завжди носив у кишені сушені сливки, щоб їсти їх, коли нестерпно захочеться курити, а купи дітей ходили за ним і просили сливочку. Після діда залишилося дуже багато майже отруйної махорки з кінця 50-х, неповна пачка цигарок «Герцеґовіна Флор» і кілька пачок коротеньких сиґарет з фільтром з невишуканою назвою «Мятниє». А про траву я нічого не знав. До речі, діди приходили потім ще і ще, іноді раз на рік, іноді частіше, і просили якщо не дати їм тої трави, то хоча б показати. Я зрозумів, що це якась таємниця мого діда.

Через кілька років, звичайно ж, на стриху, серед саморобних ялинкових прикрас я знайшов металеве пуделко від львівської ще не розчинної кави. Відкривши, був уражений випущеним дивовижним запахом. Так може пахнути літо в саду, мед, розіллятий по цілющих зелах, найсмачніші плоди й есенції найніжніших пелюсток. І я згадав цей запах, хоча вже думав, що далекий спогад про нього є ще однією казкою дитинства. Дрібки цього зілля дзядзьо додавав до своєї махорки, і дим ставав страшенно приємним. Це пуделко було з тією травою, яку шукали мудрі діди. Виявилося, що вона є скарбом, вартіснішим від усього дзядзевого спадку. Таємна суміш, яку він винайшов, є шедевром. Вона робить поганий тютюн добрим, а добрий - надзвичайним. Дзядзьо, якби хотів і якби жив у іншім місці землі, міг би стати маґнатом, лауреатом і героєм усіх курців. Натомість цей шанс він передав мені. Може, мені колись такого захочеться. А сьогодні я виймаю з пуделка дрібочку зілля, домішую до голландського тютюну і роблю собі свято. І медитую про дзядзя. І ще дотепер не знаю, яких трав намішано.



01. 12 Я люблю час від часу почитати про життя святих. Мало є на світі книжок, які б містили стільки дивовижних історій. Це справжній водоспад людських доль. Крім повчальності, є в них і велика частка неймовірних сюжетів. Напевно, аналогічної збірки сюжетів у літературі всіх часів і народів знайти важко.

Однак і ці життя, ці сюжети можна усистематизувати, задавшись метою дослідити, як святі стали святими. Виявляється, що, крім найголовнішої умови - безсумнівної віри, потрібно було ще кількох вчинків. Найголовніший з них - гідна смерть. Саме мученицька, але гідна смерть - основна запорука того, щоб стати святим. Святі помирали жахливо. Всі описи насильства в сучасній белетристиці не можуть зрівнятися з тими страшними умовами вмирання, які були призначені для святих. Фантасмагоричні придумки авторів цих смертей заперечують будь-які твердження песимістів про те, що за останні часи люди стали гіршими. Бо тоді, на початку тисячоліття, фантазія і працьовитість катів не знали меж. Але різновиди смерті - це несуттєві деталі красного письменства. Головне те, як поводилися приречені на смерть. Ніхто з них не похитнувся, не зігнувся і не засумнівався. Вони приймали години чи хвилини смерті майже радісно. Причому є речі, які не вкладаються в наші мілкі голови, - батьки дивилися на тортури дітей і навпаки. Але ніхто ні разу не дав сам собі подібної нагоди до відступу чи малодушності. Подальший шлях - праведне і чисте життя. Його вдалося дотриматися не багатьом. А ті, кому вдалося, діляться на дві категорії: аскети і ті, хто щохвилини допомагав людям. Інші шляхи - великі звершення для добра церкви, творення чуд і див. І все ж мені найсимпатичніші ті святі, які придумали щось таке, що не дає спокою донині.

Особливо важливим для людських роздумів і розважань є життя святого Симеона Стовпника. Людина, яка з тисячі життєвих можливостей вибрала найдивнішу - 20 років, проведених з молитвою на високому стовпі, де не можна було зробити жодного зайвого руху. Двадцять років день у день, кожної хвилини лише це місце. Повне нехтування того, що називається життєвими можливостями. Двадцять років лише два капустяні листки на день. Ось і вся їжа. Решту часу - розмова з Богом. Жодних зовнішніх вражень, жодних мандрівок, зустрічей і розваг. І що найголовніше: жодних нарікань, нелюдська витримка. Прагматик може назвати таке життя непотребом, утечею. Але насправді Симеон серед тих, хто надає життю хоч якогось сенсу.

Коли я починаю нудитися і не можу дочекатися чогось, що має от-от відбутися, то завжди занепокоююся думкою про Симеона Стовпника. Як було йому?



02. 12 Сьогодні зі мною стався дивний збіг обставин, який можна назвати магічним. Адже буває так, що думаючи, може, навіть неусвідомлено, про когось, ми викликаємо його образ протягом дня ще і ще раз.

Рано я хотів чи поголитися, чи то просто сполокати лице. Глянувши в дзеркало, я сказав собі: «Богумиле! Грабале!» А перед вечором зайшов у винарню. І там дух Грабала перестрів мене знову (звичайно, що він, якби мав десь з’явитися, то хіба при вині). У винарні заїжджий чех оповів мені про смерть Грабала. Історія була страшенно зворушлива. І ще миліша, тому що неправдива. Але в неї вірять чехи, земляки великого Богумила Грабала. Чех оповідав таке: коли Грабал лежав у лікарні із знерухомленими ногами, то його привабили пташки, які вовтузилися за вікном. Пан Богумил підповз до підвіконня і кришив птахам хліб з лікарняної пайки. А тим часом чимраз більше вихилявся з вікна, підслуховуючи пташині розмови. Аж до тієї миті, поки не втратив рівноваги і сам не вилетів через вікно, забившись на смерть.

Насправді достовірно відомо, що старенький Грабал знехтував і медициною, і хворобою, і неміччю. Може, хотів спробувати себе в ролі дерев’яного ангела, якого він описав, розпиляного на кавалки на подвір’ї празької церковці. А може, його закликав хтось із тих, хто часто з’являвся і до нього, і до його діда, і тата після кількох глечиків моравського вина - Христос, Фрідріх Великий, Лао Цзи.

Грабал - напевно, найбільший поет сучасної Чехії, який писав підслухані оповідання. Почуте від звичайних пражан заломлювалося в криниці калабані струмку Богумилової фантазії і ставало шедеврами. Його знав цілий світ, а тим часом Грабал працював або на заводі, де йому потрощило голову, або на пункті прийому макулатури, куди всякі празькі диваки зносили використаний папір. Його князівство - дивовижна чеська мова, вино, примари й оповіді переповнених життям напіввар’ятів. «Богумиле! Грабале!» - звертався він до свого зображення докірливим голосом рідної мами. Зображення мовчало. А Богумил записував історії. Він помер того літа, коли вмирали такі самі, як він, засушені старці - Жак-Ів Кусто, Булат Окуджава, мати Тереза.

А сьогодні прийшов якимись натяками до мене, як колись приходили до нього інші безсмертні старці.

І що дивно - майже всі люди, яких я поважаю, вже мали хоч якийсь стосунок із цим небіжчиком.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка