Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка9/15
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

N. N.


 

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тілько не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю… Ти привітала Нерона лютого, Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката І грека доброго ти полюбила Однаковісінько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що сірому ти поцілуєш? За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю, Й не такі, як я, дармо співають. І чудно, й нудно, як поміркую, Що часто котяться голови буї За теє диво! мов пси, гризуться Брати з братами й не схаменуться. А теє диво, всіми кохане: У шинку покритка, а люде п'яні! [Друга половина 1847, Орська кріпость] Полякам Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли. Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: “Te deum! алілуя!..” Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. [Після 22 червня 1847, Орська кріпость - 1850, Оренбург] Чернець У Києві на Подолі Було колись… і ніколи Не вернеться, що діялось, Не вернеться сподіване, Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподіватись, Таки буду виглядати, Жалю серцю завдавати. У Києві на Подолі Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела, Оксамитом шляхи стеле, А єдвабном застилає І нікому не звертає. У Києві на Подолі Козаки гуляють. Як ту воду, цебром-відром Вино розливають. Льохи, шинки з шинкарками, З винами, медами Закупили запорожці Та й тнуть коряками! А музика реве, грає, Людей звеселяє. А із Братства те бурсацтво Мовчки виглядає. Нема голій школі волі, А то б догодила… Кого ж то там з музикою Люде обступили? В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак. «Ох, літа! літа! Що ви творите?» На тотеж Старий ударив в закаблуки, Аж встала курява! Отак! Та ще й приспівує козак: «По дорозі рак, рак, Нехай буде так, так. Якби-таки молодиці Посіяти мак, мак. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам. А вже ж тії закаблуки Набралися лиха й муки! Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам!» Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство, І ввесь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: «Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!» Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові. Хто ж сей сивий Попрощався з світом? Семен Палій, запорожець, Лихом не добитий. Ой високо сонце сходить, Низенько заходить. В довгій рясі по келії Старий чернець ходить. Іде чернець у Вишгород На Київ дивитись, Та посидіть на пригорі, Та хоч пожуритись. Іде чернець дзвонковую У яр воду пити Та згадує, як то тяжко Було жити в світі. Іде чернець у келію Меж стіни німії Та згадує літа свої, Літа молодії. Бере письмо святе в руки, Голосно читає… А думкою чернець старий Далеко літає. І тихнуть божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива. А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі. Музика, танці і Бердичів. Кайдани брязкають… Москва. Бори, сніги і Єнісей… І покотились із очей На рясу сльози… Бий поклони! І плоть старечу усмиряй. Святе писаніє читай, Читай, читай та слухай дзвона, А серцеві не потурай. Воно тебе в Сибір водило, Воно тебе весь вік дурило. Приспи ж його і занехай Свою Борзну і Фастовщину, Загине все, ти сам загинеш. І не згадають, щоб ти знав… І старець тяжко заридав, Читать писаніє покинув, Ходив по келії, ходив, А потім сів і зажурився: «Для чого я на світ родився, Свою Україну любив?» До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін. Чернець мій встав, Надів клобук, взяв патерицю, Перехрестився, чотки взяв… І за Україну молитись Старий чернець пошкандибав. [Друга половина 1847, Орська кріпость]  

***

 

Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла… Які ж мене, мій боже милий, Діла осудять на землі? Коли б ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли. [Друга половина 1847, Орська кріпость]  



***

 

Самому чудно. А де ж дітись? Піп діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, єй-богу. Як же жити На чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом. [Друга половина 1847, Орська кріпость]  



***

 

Ой стрічечка до стрічечки, Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Ой плахотка-червчаточка Дивуйтеся, дівчаточка, Дивуйтеся, парубки, Запорозькі козаки. Ой дивуйтесь, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся, Подавані рушники… Отаке-то, козаки! [Друга половина 1847, Орська кріпость] Хустина Чи то на те божа воля? Чи такая її доля? Росла в наймах, виростала, З сиротою покохалась. Неборак як голуб з нею, З безталанною своєю, Од зіроньки до зіроньки Сидять собі у вдівоньки. Сидять собі, розмовляють, Пречистої дожидають. Дождалися… З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні, Щоб мечі-шаблі гострили Та збирались на веселля, На веселе погуляння, На кроваве залицяння. У неділеньку та ранесенько Сурми-труби вигравали. В поход, у дорогу славні компанійці До схід сонечка рушали. Випроводжала вдова свого сина, Ту єдиную дитину. Випроводжала сестра свого брата. А сірому сиротина Випроводжала: коня напувала До зірниці із криниці, Виносила збрую - шаблю золотую І рушницю-гаківницю. Випроводжала три поля, три милі, Прощалася при долині. Дарувала шиту шовками хустину, Щоб згадував на чужині. Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита. Тілько й слави козацької - Сіделечко вкрити. Вернулася, журилася, На шлях битий дивилася. Квітчалася, прибиралась, Що день божий сподівалась. А в неділеньку ходила Виглядати на могилу. Мина літо, мина й друге, А на третє линуть Преславнії компанійці В свою Україну. Іде військо, іде й друге, А за третім стиха - Не дивися, безталанна,- Везуть тобі лихо. Везуть труну мальовану, Китайкою криту. А за нею з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник з Січі. За ним ідуть осаули Та плачуть ідучи. Несуть пани осаули Козацькую збрую: Литий панцир порубаний, Шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці І три самопали… А на зброї… козацькая Кров позасихала. Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите. [Друга половина 1847, Орська кріпость] А. О. Козачковському Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п'ятака - Бо я було трохи не голе, Таке убоге - та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або Т р и ц а р і є с о д а р и. Та сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу. І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур'яні. І тяжко плакать. І не знаю, За що мене господь карає? У школі мучилось, росло, У школі й сивіть довелось, У школі дурня й поховають. А все за того п'ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Отак господь мене карає. Ось слухай же, мій голубе, Мій орле-козаче! Як канаю я в неволі, Як я нужу світом. Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке покрапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате. Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю. І болящеє, побите Серце стрепенеться, Мов рибонька над водою, Тихо усміхнеться І полине голубкою Понад чужим полем, І я ніби оживаю На полі, на волі. І на гору високую Вихожу, дивлюся, І згадую Україну, І згадать боюся. І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами, Високими могилами, Темними лугами. А тут бур'ян, піски, тали… І хоч би на сміх де могила О давнім давні говорила. Неначе люде не жили. Од споконвіку і донині Ховалась од людей пустиня, А ми таки її найшли. Уже й твердині поробили, Затого будуть і могили, Всього наробимо колись! О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з ції пустині? Чи, може, крий боже, Тут і загину. І почорніє червоне поле… - Айда в казарми! Айда в неволю! - Неначе крикне хто надо мною. І я прокинусь. Поза горою Вертаюсь, крадуся понад Уралом, Неначе злодій той, поза валами. Отак я, друже мій, святкую Отут неділеньку святую. А понеділок?.. Друже-брате! Ще прийде ніч в смердячу хату, Ще прийдуть думи. Розіб'ють На стократ серце, і надію, І те, що вимовить не вмію… І все на світі проженуть. І спинять ніч. Часи літами, Віками глухо потечуть. І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу. Перелічу і дні і літа. Кого я, де, коли любив? Кому яке добро зробив? Нікого в світі, нікому в світі. Неначе по лісу ходив! А малась воля, малась сила, Та силу позички зносили, А воля в гостях упилась Та до Миколи заблудила… Та й упиваться зареклась. Не поможе милий боже, Як то кажуть люде. Буде каяння на світі, Вороття не буде. Благаю бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало, Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють. Минують літа молодії, Минула доля, а надія В неволі знову за своє, Зо мною знову лихо діє І серцю жалю завдає. А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу? Води Дніпрової нап'юсь, На тебе, друже, подивлюсь. І може, в тихій твоїй хаті Я буду знову розмовляти З тобою, друже мій. Боюсь! Боюся сам себе спитати, Чи се коли сподіється? Чи, може, вже з неба Подивлюсь на Україну, Подивлюсь на тебе. А іноді так буває, Що й сльози не стане. І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені бога О смерті благати. [Друга половина 1847, Орська кріпость] Москалева криниця Поема Я. Кухаренкові. На пам'ять 7 мая 1857 року Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком, Старий недобиток варнак Мені розказував отак Про сю криницю москалеву, А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний!  

I

 

Після великої зими За Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Оце й розкажемо в пригоді, А ви записуйте - не шкодить Такую річ і записать. Бо се не казка, а билиця, Або бувальщина, сказать. Отак пишіть. Була криниця, Ні, не криниця, а село, Пишіть, давно колись було Межи садами, при долині, Таки у нас на Україні Було те божеє село. В селі тому вдова жила, А у вдови дочка росла І син малоліток. Добре мати діток Багатому, хвалить бога В розкошах! А вбогій Вдові не до того, Бо залили за шкуру сала, Трохи не пропала. Думала іти в черниці Або вбитись, утопитись, Так жаль маленьких діток стало Звичайне, мати, що й казать. Та, може, ждався-таки й зять: Бо вже Катруся підростала (Катрусею вдовівна звалась),- Чи вік же їй продівувать? Зносити брівоньки нізащо. Хіба за те, що сирота? А красота-то, красота! Мій боже милий! А трудяще, А чепурне, та роботяще, Та тихе. Бач, і сирота, А всім була навдивовижу. Бувало, вигляне із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари. Ввесь похолону, неживий Стою, бувало. Ані кара, Ні муки, кайдани, Ніже літа, сину, Тії сили не втомили… Отак і загину! Так і згину. Бо дивися: Смерті сподіваюсь, А ридаю, мов дитина, Як я нагадаю Катерину. Слухай, сину, Мій друже єдиний! Слухай добре, та записуй, Та на Україні, Як бог тебе допровадить, То розкажи, сину, Що ти бачив диявола Своїми очима.  



II

 

Так, бачиш, дівонька ота Росла собі. І роботящий (Бо всюди сироти ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина. Отож той самий сиротина У наймах сяк собі, то так Придбав, сірома, грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль Купив садочок і хатину; Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, Як те бува з багатирями; Не торгувавсь і панотець (На диво людям та на чудо), За три копи звінчав у будень, Без пихи, так, як довелось. Отут-то, голубе мій сизий, Отут-то й лихо почалось!  



III

 

Уже, либонь, після покрови Вертався з Дону я та знову (Бо я вже двічі посилав До дівчини за рушниками) Послать і втретє міркував. Та з чумаками та з волами Якраз в неділю на весілля До удовівни причвалав. Пропало! Все добро пропало! Ані щетинки не осталось. Пропав і я; та не в шинку, А на к о б и л і. На віку Всі люде бачать лихо, сину, Але такого, мій єдиний, Такого лютого ніхто, Ніхто і здалека не бачив, Як я, лукавий. А тим часом Просохли очі у вдови. Неначе в бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває, А на Катерину, На дитя своє єдине, Тілько поглядає. А я в шинку з п'яницями Душу пропиваю!.. Та й пропив. Запродав душу, І душу, і тіло; Тіло катові, а душу!.. О боже мій милий! Хотілося б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Ще змалечку треба вчитись, Як на світі жити, А то битимуть, та й дуже!.. Не знаю, мій друже, Чи сатана лихо коїв? Чи я занедужав? Чи то мене злая доля Привела до того,- Таки й досі ще не знаю, Не знаю нічого. Знаю тілько, що тверезий, Бо вже ані вина, Ні меди, ні оковита Не пилися, сину. Отаке-то сподіялось. Вмер батько і мати, Чужі люде поховали… А я, мов проклятий Той Іуда, одринутий І людьми, і богом, Тиняюся, ховаюся, І дійшло до того, Що я вночі, підкравшися, Максимову хату (Бо його Максимом звали, Вдовиного зятя) Запалив. Згоріла хата. А душа проклята Не згоріла. Моя душа! Мій друже, мій брате! Не згоріла, а осталась, Тліє, й досі тліє! І коли вона зотліє, Коли одпочине? Святий знає.  



IV

 

З переляку Вмерла Катерина. А Максим на пожарище Та на попелище Подивився. Нема ради! Тілько вітер свище У димарі та в комині. Що на світі діять? І що тепер йому почати? Подумавши, перехрестивсь Та й знов пішов у наймити Голодні злидні годувати. Вдова осталась не сама, А з сином парубком; женити Його збирались восени. Аж гульк! Од матушки-цариці, Таки із самої столиці, Прийшов указ лоби голить. Се в перший раз такий указ Прийшов з Московщини до нас. Бо на Вкраїні в нас, бувало, У козаки охочі йшли, А в пікінери вербовали, Та теж охочих. На селі Зобралася громада радить, Кого голить у москалі. Порадили громадою Та скурвого сина, Вдовиченка ледащицю, Забили в скрипицю Та й повезли до прийому. Он яке твориться На сім світі! Яка правда У людей, мій сину. Така й досі, я думаю, В нас на Україні. Та другої і не буде В невольниках людях. V Через год ото й велика Зима наступила. До зеленої неділі В байраках біліли Сніги білі; тойді ж ото І Очаков брали Москалі. А Запорожжя Перше руйновали. Розбрелося товариство, А що то за люде Були тії запорожці - Не було й не буде Таких людей. Під Очаков Погнали й Максима. Там-то його й скалічено, Та й на Україну Повернено з одставкою: Бачиш, праву ногу Чи то ліву підстрелено… Мені не до того Було тойді. Знову люта Гадина впилася В саме серце; кругом його Тричі повилася. Як той Ірод. Що тут робить? Не дам собі ради. А Максимові кривому Нічого не вадить; Шкандибав на милиці І гадки не має. А в неділеньку святую Мундир надіває, І медаль, і хрест причепить, І заплете косу, Та ще й борошном посипле. Я не знаю й досі, Нащо воно москалі ті Коси заплітали, Мов дівчата, та святеє Борошно псували? На іграшку, я думаю, Так собі, абито! Отож, було, мов генерал, Максим сановито Прибереться у неділю Та й пошкандибає У храм божий. На криласі Стане, та й співає За дяком-таки, та возьме Та ще й прочитає Апостола серед церкви. Вивчився читати У москалях. Непевний був Максим отой, брате. А трудящий, роботящий, Та тихий до того, Та ласкавий… Було, тобі Ніже анікого Не зачепить, ніже ділом, Ніже яким словом. «І талан, і безталання, Все,- каже,- од бога, Вседержителя святого, А більш ні од кого». Преблагий був муж на світі Максим отой, сину. А я! а я!.. не вимовлю. Моя ти дитино! Я вбив його. Постривай лиш, Трохи одпочину. Та тойді вже.  



VI

 

Так ти кажеш, Що бачив криницю Москалеву, що ще й досі Беруть з неї воду, І хрест, кажеш, коло шляху І досі господній Стоїть собі на роздоллі. А не розказали Тобі люде там нічого?.. Вже повимирали Тії люде, мої свідки, Праведнії люде! А я й досі караюся І каратись буду Й на тім світі. Ось послухай, Доводить до чого Сатана той душу нашу: Як не схаменеться Та до бога не вернеться, То так і воп'ється Пазурями в саме серце. Ось слухай же, сину, Про Максима праведного… Було, не спочине Ніколи він. А в неділю Або в яке свято Бере святий псалтир в руки Та й іде читати У садочок. У садочку Та у холодочку Катерину поховали, Отож у садочку За упокой душі її Псалтир прочитає, Потім собі тихесенько, Тихо заспіває С о с в я т и м и; та й заплаче. А потім пом'яне О здравії тещу з сином І веселий стане. «Все од бога,- скаже собі,- Треба вік дожити». Отакий-то муж праведний Був він на сім світі. А у будень, то він тобі Не посидить в хаті, Все нишпорить по надвір'ю. «Треба работати,- Було, скаже по-московськи,- А то, лежа в хаті, Ще опухнеш». Та взяв якось Заступ і лопату, Та й пішов собі у поле Криницю копати. «Нехай,- каже.- Колись люде Будуть воду пити Та за мою грішну душу Господа молити». Вийшов в поле геть од шляху, У балку спустився Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам-один; толокою Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати). І виложив цямриною, І над шляхом в полі Височенний хрест поставив… Зо всього роздолля Широкого було видно. Се, бачиш, для того, Щоб знать було, що криниця Єсть коло дороги, Щоб заходили з криниці Люде воду пити Та за того, що викопав, Богу помолитись.  



VII

 

А тепер уже, он бачиш, Доходить до чого. Що я стратить наміряюсь Максима святого. Отаке-то! А за віщо? За те, за що Каїн Убив брата праведного У світлому раю. Чи то було у неділю, Чи в якеє свято? Слухай, сину, як навчає Сатана проклятий. «Ходім,- кажу,- Уласович, На твою криницю Подивитись».- «Добре,- каже, Ходімо напитись Води з неї погожої». Та й пішли обоє, І відерце, і віжечки Понесли з собою. От приходим до криниці, Я перш подивився, Чи глибока. «Власовичу,- Кажу,- потрудися Води достать, я не вмію». Він і нахилився, Опускаючи відерце; А я… я за ноги Вхопив його та й укинув Максима святого У криницю… Такеє-то Сотворив я, сину! Такого ще не творилось В нас на Україні. Та й ніколи не створиться На всім світі, брате! Всюди люде, а я один Диявол проклятий!  



VIII

 

Через тиждень вже витягли Максима з криниці Та у балці й поховали. Чималу каплицю Поставили громадою, А його криницю Москалевою назвали. От тобі й билиця Про ту криницю москалеву. Нелюдська билиця. А я пішов у гайдамаки, Та на Сибірі опинивсь. (Бо тут Сибір була колись). І пропадаю, мов собака, Мов той Іуда! Помолись За мене богу, мій ти сину, На тій преславній Україні, На тій веселій стороні,- Чи не полегшає мені? [Друга половина 1847, Орська кріпость] - 1857, мая 16, Новопетровское укрепление  



***

 

Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми. То так і я тепер пишу: Папір тілько, чорнило трачу… А перш! Єй-богу, не брешу! Згадаю що чи що набачу, То так утну, що аж заплачу. І ніби сам перелечу Хоч на годину на Вкраїну, На неї гляну, подивлюсь, І, мов добро кому зроблю, Так любо серце одпочине. Якби сказать, що не люблю, Що я Украйну забуваю Або лукавих проклинаю За те, що я тепер терплю,- Єй-богу, братія, прощаю І милосердому молюсь, Щоб ви лихим чим не згадали; Хоч я вам кривди не робив, Та все-таки меж вами жив, То, може, дещо і осталось. [Кінець 1847, Орська кріпость]  



***

 

А нумо знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. А сиріч… як би вам сказать, Щоб не збрехавши… Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,- Звичайне, дитина,- І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі… Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле! [Перша половина 1848, Орська кріпость] Варнак Тиняючи на чужині Понад Елеком, стрів я діда Вельми старого. Наш земляк І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю Якось у полі ми зострілись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за валом посідали, І розмовляли, сповідались Один другому. «Довгий вік! - Старий промовив. - Все од бога! Од бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занівечив свій вік. І ні на кого не жалкую, І ні у кого не прошу я, Нічого не прошу. Отак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і загину на чужині В неволі.» І старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй, Нехай пустку нетоплену Іноді нагріє. І потечуть з очей старих Сльози молодії, І умитеє сльозами Серце одпочине І полине із чужини На свою країну. «Багато дечого не стало, Сказав старий. - Води чимало. Із Ікви в [море] утекло… Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я, - Лихая доленька моя!.. У нашої старої пані Малії паничі були; Таки однолітки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як ті щенята. Покусали Не одного мене малі. Отож і вчити почали Письму панят. На безголов'я І я учуся. Слізьми! Кров'ю! Письмо те полилося… Нас! Дешевших панської собаки, Письму учить?! Молитись богу Та за ралом спотикатись, А більш нічого Не повинен знать невольник. Така його доля. Отож і вивчився я, виріс, Прошу собі волі - Не дає. І в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала… А паничів у гвардію Поопреліляла… Година тяжкая настала! Настали тяжкії літа! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота, А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я… О доле! Доленько моя! О боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина, Воно… Не нам твої діла Судить, о боже наш великий! Отож вона мені на лихо Та на погибель підросла. Не довелось і надивитись, А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людей і господа хвалить… А довелося… Накупили І краму, й пива наварили, Не довелося тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою… Дарма, Минуло, годі… Недоладу Тепер і згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало… Покинув ниву я і рало, Покинув хату і город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пішов я в писарі в громаду. То сяк, то так минає год. Пишу собі, з людьми братаюсь Та добрих хлопців добираю. Минув і другий. Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили В дворі, гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі. Ждемо, І ми ждемо того весілля. Отож у клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були. Ніколи Нічого кращого сам бог На бачив на землі великій, Як молодії ті були… Заграла весело музика… Їх із костьола повели В возобновленії покої. А ми й зостріли їх і всіх - Княжат, панят і молодих - Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося. Не втік Ніже єдиний католик, Всі полягли, мов поросята В багні смердючому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати, і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали. Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла, А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені… Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О боже мій милий! Який дивний ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись, Та суда, суда людського У людей просити». [Перша половина 1848, Орська кріпость]  

***

 

Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле; Чи не дасть бог милосердий Хоть на старість волі. Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому, Там би я спочив хоч мало, Молившися богу, Там би я… Та шкода й гадки, Не буде нічого. Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люде добрі, А то одурію. [Перша половина 1848, Орська кріпость]  



***

 

У бога за дверми лежала сокира. (А бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив). А к а й з а к на хирю Та на тяжке лихо Любенько та тихо І вкрав ту сокиру. Та й потяг по дрова В зелену діброву; Древину вибравши, та й цюк! Як вирветься сокира з рук - Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стелеться, а з яру Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива. І стала тьма, і од Уралу Та до т и н г и з а до А р а л у Кипіла в озерах вода. Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира божа ліс стинала, І пожарище не вгасало. І мерк за димом божий світ. На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Пустиня циганом чорніла: Де город був або село - І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло, Билини навіть не осталось; Тілько одним одно хиталось Зелене дерево в степу. Червоніє по пустині Червона глина та печина, Бур'ян колючий та будяк, Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою, Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді. Непевне діється тойді: Мов степ до бога заговорить, Верблюд заплаче, і кайзак Понурить голову і гляне На степ і на К а р а б у т а к. С и н г и ч а г а ч кайзак вспом'яне, Тихенько спуститься з гори І згине в глиняній пустині… Одним єдине при долині В степу край дороги Стоїть дерево високе, Покинуте богом. Покинуте сокирою, Огнем не палиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїжджають, Дивуються з його, І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парості розпустило У їх біднім краї. [Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]  



***

 

Та не дай, господи, нікому, Як мені тепер, старому, У неволі пропадати, Марне літа коротати. Он піду я степом-лугом Та розважу свою тугу. «Не йди,- кажуть,- з ції хати Не пускають погуляти». [Друга половина 1848, Косарал] Царі Старенька сестро Аполлона, Якби ви часом хоч на час Придибали-таки до нас Та, як бувало во дні они, Возвисили б свій божий глас До оди пишно-чепурної, Та й заходилися б обоє Царів абощо воспівать. Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки. Хотілося б зогнать оскому На коронованих главах, На тих помазаниках божих… Так що ж, не втну, а як поможеш Та як покажеш, як тих птах Скубуть і патрають, то, може, І ми б подержали в руках Святопомазану чуприну. Покиньте ж свій святий Парнас, Придибайте хоч на годину Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино. Та ладом, Та добрим складом хоть на час, Хоть на годиночку у нас Ту вінценосную громаду Покажем спереду і ззаду Незрячим людям. В добрий час Заходимось, моя порадо.  


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка