Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка7/15
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15
Глава 4, с.20


 

І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! Схамениться, недолюди, Діти юродиві! Подивиться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу Та й більш нічого. Кричите, Що бог вас создав не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою, З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступе Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ божій Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать… Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізите на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» - «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнукі погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь… І всі мови Слав'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, - Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те щоб прості люде. А гвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика, та й годі. А історія!.. поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що - не Брути! У нас Брути! і Коклекси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивиться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної України! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, - Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тіжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословіть дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! 14 декабря 1845, Вьюнища Холодний яр У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо. Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє,- Добре, що заснуло. Хоч і Яр той; вже до його І стежки малої Не осталось; і здається, Що ніхто й ногою Не ступив там; а згадаєш, То була й дорога З монастиря Мотриного До Яру страшного. В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діять З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає, Ґонту виглядає. Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины - Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну. Ви - розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру. Вьюнища, 17 декабря 1845 Псалми Давидові  

1

 

Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі господньому Серце його й воля Навчається; і стане він - Як на добрім полі Над водою посаджене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє. А лукавих, нечестивих І слід пропадає,- Як той попіл, над землею Вітер розмахає, І не встануть з праведними Злії з домовини. Діла добрих обновляться, Діла злих загинуть.  



12

 

Чи ти мене, боже милий, Навік забуваєш, Одвертаєш лице своє, Мене покидаєш? Доки буду мучить душу І серцем боліти? Доки буде ворог лютий На мене дивитись І сміятись! Спаси мене, Спаси мою душу, Да не скаже хитрий ворог: «Я його подужав». І всі злії посміються, Як упаду в руки, В руки вражі. Спаси мене Од лютої муки, Спаси мене,- помолюся І воспою знову Твої блага чистим серцем, Псалмом тихим, новим.  



43

 

Боже, нашими ушима Чули твою славу, І діди нам розказують Про давні кроваві Тії літа; як рукою Твердою своєю Розв'язав ти наші руки І покрив землею Трупи ворогів. І силу Твою восхвалили Твої люде, і в покої, В добрі одпочили, Славя господа!.. А нині Покрив єси знову Срамотою свої люде, І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І жеруть! Без плати І без ціни оддав єси Ворогам проклятим; Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідам, Покинув нас, яко в притчу Нерозумним людям. І кивають, сміючися, На нас головами; І всякий день перед нами - Стид наш перед нами. Окрадені, замучені, В путах умираєм, Чужим богам не молимось, А тебе благаєм: «Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!.. Встань же, боже, Вскую' будеш спати, Од сліз наших одвертатись, Скорби забувати! Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, боже, поможи нам Встать на ката знову».  



52

 

Пребезумний в серці скаже, Що бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А бог дивиться, чи є ще Взискающий бога? Нема добро творящого, Нема ні одного! Коли вони, неситії, Гріхами дознають? Їдять люде замість хліба, Бога не згадають, Там бояться, лякаються, Де страху й не буде. Так самі себе бояться Лукавії люде. Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись бог нам верне волю, Розіб'є неволю. Восхвалимо тебе, боже, Хваленієм всяким; Возрадується Ізраїль І святий Іаков.  



53

 

Боже, спаси, суди мене Ти по своїй волі. Молюсь: господи, внуши їм Уст моїх глаголи, Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять бога над собою, Не знають, що діють. А бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою своєю Вертає їх злая. Помолюся господеві Серцем одиноким І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.  



81

 

Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика: «Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? Вдові убогій поможіте, Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих». Не хотять Познать, розбити тьму неволі,- І всує господа глаголи, І всує трепетна земля. Царі, раби - однакові Сини перед богом; І ви вмрете, як і князь ваш, І ваш раб убогий. Встань же, боже, суди землю І судей лукавих. На всім світі твоя правда, І воля, і слава.  



93

 

Господь бог лихих карає - Душа моя знає. Встань же, боже,- твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою своєю Сліпе, горде око. Доки, господи, лукаві Хваляться, доколі Неправдою? Твої люде Во тьму і в неволю Закували… добро твоє Кров'ю потопили, Зарізали прохожого, Вдову задавили І сказали: «Не зрить господь, Ніже теє знає». Умудрітеся, немудрі: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає, І розум лукавий. Дивітеся ділам його, Його вічній славі. Благо тому, кого господь Карає між нами; Не допуска, поки злому Ізриється яма. Господь любить свої люде, Любить, не оставить, Дожидає, поки правда Перед ними стане. Хто б спас мене од лукавих І діющих злая? Якби не бог поміг мені, То душа б живая Во тьмі ада потонула, Проклялась на світі. Ти, господи, помагаєш По землі ходити. Ти радуєш мою душу І серце врачуєш; І пребудет твоя воля, І твій труд не всує. Вловлять душу праведничу, Кров добру осудять. Мені господь пристанище, Заступником буде І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.  



132

 

Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, З братом добрим добро певне Познать, не ділити Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогії; Або роси єрмонськії На святії гори Високії сіонськії Спадають і творять Добро тварям земнородним, І землі, і людям,- Отак братів благих своїх Господь не забуде, Воцариться в дому тихих, В сем'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка.  



136

 

На ріках круг Вавілона, Під вербами, в полі, Сиділи ми і плакали В далекій неволі; І на вербах повішали Органи глухії, І нам стали сміятися Едомляне злії: «Розкажіть нам пісню вашу, Може, й ми заплачем. Або нашу заспівайте, Невольники наші». Якої ж ми заспіваєм? На чужому полі Не співають веселої В далекій неволі. І коли тебе забуду, Ієрусалиме, Забвен буду, покинутий, Рабом на чужині. І язик мій оніміє, Висохне лукавий, Як забуде пом'янути Тебе, наша славо! І господь наш вас пом'яне, Едомськії діти, Як кричали ви: «Руйнуйте, Руйнуйте, паліте Єрусалим!..» Вавілоня Дщере окаянна! Блаженний той, хто заплатить За твої кайдани! Блажен, блажен! Тебе, злая, В радості застане І розіб'є дітей твоїх О холодний камінь!  



149

 

Псалом новий господові І новую славу Воспоєм честнйм собором, Серцем нелукавим; Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже; І мечі в руках їх добрі, Гострі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять губителей Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава. 19 декабря 1845, Вьюниіца Маленькій Мар'яні Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини, Дознаються - пограються, Засушать та й кинуть. Ані літа молодії, Повиті красою, Ні карії оченята, Умиті сльозою, Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть… І тебе, убогу, Кинуть в пекло… Замучишся І прокленеш бога. Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите. 20 декабря 1845, Вьюнища  



***

 

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь… Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої! 21 декабря 1845, Вьюнища Три літа І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молилась з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали… Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжко лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо й зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили… А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху… Доглядаюсь - Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії… І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться… І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої слії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати… А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись. 22 декабря 1845, Вьюнища Заповіт Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани, і гори - Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. 25 декабря 1845, в Переяславі Лілея «За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою… Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась. Моя мати… чого вона, Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла Та нашого злого пана Кляла-проклинала. Та й умерла… А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде, Будинок спалили… А мене, не знаю за що, Убити - не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику, Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде… боже мій! В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику, Королевий Цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї. [25 липня 1846 Київ] Русалка «Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце: Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами - Синьою водою Дніпровою… Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку…» - Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зустріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю. А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась. Вийшла мати погуляти - Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала. І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла,- довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата - Та до неї, ухопили Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали. Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали.. Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась. [9 серпня 1846, Київ] Відьма Поема Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітеся ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться. Поєднає з недолею І з людьми і скаже Спасибі нам. Помолиться Й тихо спати ляже. І примиренному присняться І люде добрі, і любов, І все добро. І встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю. І в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов. Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи - Звичайне, вольниє - співали. Ішли, ішли, а потім стали. Шатро край шляху розп'яли, Огонь чималий розвели І кругом його посідали. Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п'яна, з приданок Додому йдучи, молодиця: «Ой у новій хаті Полягали спати, Молодій приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. І.. гу…» Цигане слухають, сміються. «І де ті люде тут возьмуться? Оце, мабуть, із-за Дністра, Бо тут все степ… Мара! Мара!» - Цигане крикнули, схопились. А перед ними опинилось Те, що співало. Жаль і страх! В свитині латаній дрожала Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала. І довгі коси в реп'яхах О поли бились в ковтунах. Постояла, а потім сіла Коло огню, і руки гріла На самім полум'ї. «Ну, так! Оженився неборак!» - Сама собі вона шептала І тяжко, страшно усміхалась. Що ж се таке? Се не мара. Моя се мати і сестра. Моя се відьма, щоб ви знали. Ц и г а н е А відкіля ти, молодице? В і д ь м а Хто, я? (Співає). «Як була я молодиця, Цілували мене в лиця, А як стала стара баба, Цілували б, була б рада». Ц и г а н Співуча, нічого сказать. Якби собі таку достать, Та ще й з медведем… В і д ь м а Я співаю. Чи то сиджу, чи то гуляю, Все співаю, все співаю, Уже забула говорить… А перше добре говорила. Ц и г а н Де ж ти була, що заблудила? В і д ь м а Хто, я? чи ти? (Шепче) Цить лишень, цить. Он, бач, зо мною пан лежить. Огонь погас, а місяць сходить, В яру пасеться вовкулак… (Усміхнувшись) Я в приданках була, впилася. І молода не придалася… А все то прокляті пани З дівчатами такеє діють… Ще треба Другу одружить. Піду, без мене не зуміють І в домовину положить… Ц и г а н е Не йди, небого, будь ти з нами. У нас, єй-богу, добре жить. В і д ь м а А діти єсть у вас? Ц и г а н е Немає. В і д ь м а Кого ж годуєте єсте? Кого ви спати кладете? Кого колишете вночі? Лягаючи і встаючи, За кого молитесь? Ох, діти! І все діти! і все діти! Не знаю, де од їх подітись. Де не піду, й вони за мною, Вони з'їдять мене колись… Ц и г а н е Не плач, небого, не журись. У нас дітей нема й заводу. В і д ь м а Хоч з гори та в воду. І відьма тяжко заридала. Цигане мовчки дивувались, Поки поснули, де хто впав. Вона ж не спала, не журилась, Сиділа, ноги устромила В гарячий попіл. Виступав Щербатий місяць з-за могили І на шатро мов позирав, Аж поки хмари заступили. Чом не спиться багатому Сивому, гладкому? Чом не спиться убогому Сироті старому? Один дума, як би його Достроїть палати. Другий дума, як би його На подзвін придбати. Один старий одпочине В пишній домовині. Другий старий і так собі Де-небудь під тином. І обидва спочивають І гадки не мають. Убогого не згадують, А того ще й лають. Коло огню старий циган З люлькою куняє. Позирає на приблуду Й на подзвін не дбає. Ц и г а н Чому не ляжеш, не спочинеш? Зірниця сходить, подивись. В і д ь м а Дивилась я, вже ти дивись. Ц и г а н Ми рано рушимо, покинем, Як не проспишся. В і д ь м а Не просплюсь, Я вже ніколи не просплюсь. Отак де-небудь і загину У бур'яні… (Співає тихо). «Гаю, гаю, темний гаю, Тихенький Дунаю! Ой у гаї погуляю, В Дунаї скупаюсь. В зеленому баговинні Трохи одпочину… Та, може, ще хоч каліку Приведу дитину…» Дарма! аби собі ходило Та вміло матір проклинать. А он, чи бачиш, на могилі Очима лупа кошеня? Іди до мене. Кицю, кицю… Не йде, прокляте бісеня! А то дала б тобі напиться З моєї чистої криниці… (Приспівує) «Стоїть кутя на покуті, А в запічку діти. Наплодила, наводила, Та нема де діти: Чи то потопити? Чи то подушити? Чи жидові на кров продать, А гроші пропити?» Що, добре наші завдають? Сідай лиш ближченько, отут. Ото-то й то! А ти не знаєш… Що я в Волошині була. Я розкажу, як нагадаю. Близнят в Бендерах привела. У білих Яссах колихала, У Дунаєві купала, В Туреччині сповила Та додому однесла - Аж у Київ. Та вже дома Без кадила, без кропила За три шаги охрестила, А три шаги пропила. Упилася, упилась! І досі п'яна! І вже ніколи не просплюсь, Бо я вже й бога не боюсь, І не соромлюся людей. Коли б мені отих дітей Найти де-небудь! Ти не знаєш, Чи є в Туреччині война? Ц и г а н Була колись, тепер нема. Умер найстарший старшина. В і д ь м а А я думала, що й досі… Аж уже немає. Слухай лишень, скажу тобі, Кого я шукаю. Я шукаю Наталочку Та сина Івана. Дочку свою Наталоньку… Та шукаю пана, Того ірода, що, знаєш?.. Стривай, нагадала. Як була я молодою - І гадки не мала, По садочку походжала, Квітчалась, пишалась. А він мене і набачив, Ірод!.. І не снилось, Що я була крепачкою. А то б утопилась,- Було б легше. От набачив, Та й бере в покої, І стриже, неначе хлопця, І в поход з собою Бере мене. У Бендери Прийшли ми. Стояли З москалями на кватирях, А москалі за Дунаєм Турка воювали. Тут дав бог мені близнята, Якраз против спаса. А він мене і покинув, Не вступив і в хату, На дітей своїх не глянув, Луципер проклятий! Пішов собі з москалями, А я з байстрюками Повертала в Україну Степами, тернами, Острижена. Та й байдуже. У селах питала Шлях у Київ. І що з мене Люде насміялись… Трохи була не втопилась, Та жаль було кинуть Близняточок. То сяк, то так На свою країну Придибала. Одпочила, Вечора діждалась, Та й у село. Хотілось, бач, Щоб люде не знали. От я крадусь попідтинню До своєї хати. В хаті темно, нема дома Або вже ліг спати Мій батечко одинокий. Я ледве ступаю; Входжу в хату. Аж щось стогне, Ніби умирає,- То мій батько. І нікому Ні перехрестити, Ні рук скласти. О прокляті, Лукавії діти, Що ви дієте на світі!.. Я перелякалась,- Хата пусткою смерділа. От я заховала Близнят своїх у коморі, Вбігаю у хату, А він уже ледве дише. Я до його: «Тату! Мій таточку! це я прийшла.- За руки хватаю.- Це я»,- кажу. А він мені Шепче: «Я прощаю. Я прощаю». Тілько й чула. Здається, я впала І заснула. Якби була Довіку проспала! Опівночі прокинулась: Як у ямі, в хаті. А за руку батько давить. «Тату! - кричу.- Тату!» А він уже так як крига… Насилу я руку Випручала. Що, цигане, Якби таку суку Тобі дочку. Що б ти зробив? Ц и г а н Єй-богу, не знаю. В і д ь м а Та мовчи вже, бо забуду. Потім не згадаю. Дітей, бачся, годувала Та в засік ховала. Та очіпок, се вже вранці, Клоччям вимощала, Щоб не знать було, що стрига. Прибралась, ходила, Поки люде домовину Надворі робили. Доробили, положили, Понесли, сховали… І одна я, як билина На полі, осталась На сім світі… Були діти, І тих не осталось. «Через яр ходила Та воду носила, Коровай сама бгала. Дочку оддавала, Сина оженила… І… гу…» Ц и г а н Не скигли, бо ти всіх побудиш. В і д ь м а Хіба я скиглю, навісний? Ц и г а н Та добре, добре. Що дальш буде? Розказуй дальше. В і д ь м а Що даси? Навариш завтра мамалиґи? Я кукурудзи принесу. Нагадала! Нагадала! З дочкою ліг спати… Завдав сина у лакеї… Громадою з хати Виганяли… Нагадала. Я собак дражнила Попід вікнами з старцями. І байстрят носила За плечима. Щоб привчались… Аж і сам приїхав. Я до його кинулася, Забудучи лихо. Привітав мене, луципер, Благословив діток, Та й забрав їх у покої… Ростуть мої квіти! Та й виросли. Сина Йвана Оддав якійсь пані У лакеї. А Наталю… Чи твої цигане Всі поснули? Ц и г а н Всі поснули. В і д ь м а Бо щоб не почули Мого слова. Страшно буде. І ти, старий друже, Злякаєшся, як вимовлю… Чи тобі байдуже? Наталоньку! Дитя своє! Ірод нечестивий!.. Занапастив… А до того Посилає в Київ Мене, бачиш, молитися. Я, дурна, й ходила, І молилась… Ні, цигане, Я марно молилась. Чи в вас єсть бог який-небудь? В нас його немає… Пани вкрали та в шкатулі У себе й ховають. Вертаюся із Києва - Замкнуті покої. Він узяв її з собою Та й поїхав з нею, З Наталею… Чи чуєш ти? І остриг, проклятий, Дитя своє. Полетіла Я його шукати В Волощину. Та й шукаю, Совою літаю Над байраками. Та діток, Діточок шукаю, і Наталоньку!.. Ні, ні, ні, ні! Я шукаю пана. Розірву!.. Возьміть до себе І мене, цигане. Я медведя водитиму, А як найду ката, То й спущу його на його. Отойді, проклятий!.. Ні, не спущу. Сама його Загризу… Чи чуєш? Одружимось, моє серце, Я й досі дівую. А сина вже оженила, А дочка й так буде. Лазитиме попідтинню, Поки найдуть люде Неживою. Чи ти бачив? Там такий хороший Мій син Іван… Ух, холодно! Позич мені грошей: Намиста доброго куплю Та й тебе повішу, А сама піду додому… Дивись: миша, миша Несе у Київ мишенят. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одніме. Чи я найду моїх діток, Чи так і загину? - Та й замовкла, мов заснула. Цигане вставали, Розбирали шатро своє, В дорогу рушали, Та й рушили. Пішли степом. І вона, небога Безталанна, встала мовчки, І нібито богу Нишком собі помолилась, Та й пошкандибала За циганами. І тихо, Тихенько співала: «Кажуть люде, що суд буде, А суду не буде. Бо вже мене осудили На сім світі люде». Із-за Дністра пішли цигане І на Волинь, і на Украйну. За селом село минали, В городи ходили І марою за собою Приблуду водили. І співала, й танцювала, Не пила й не їла… Неначе смерть з циганами По селах ходила. Потім разом схаменулась, Стала їсти, й пити, І ховатись за шатрами, І богу молитись. Щось таке їй поробила Стара Маріула. Якимсь зіллям напувала, То воно й минулось. Потім її стала вчити І лікарювати, Які трави, що од чого, І де їх шукати. Як сушити, як варити… Всьому, всьому вчила Мар іуда. А та вчилась Та богу молилась. Минуло літо, уже й друге, І трете настало; Уже прийшли в Україну - Жаль їй чогось стало? Поклонилась Маріулі За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась богу; Та й пішла собі, небога, На свою країну. «Вернусь,- каже,- хоч погляну На дочку, на сина». Не довелось. Пан вернувся, Покинув Наталю В Московщині. А ти її За Дністром шукала. Сина Йвана молодого Оддали в солдати За те, що ти не навчила Панів шанувати. До кого ж ти прихилишся? Нікого немає!.. До людей хились, небого, Люде привітають. Пан, вернувшись, занедужав, Стогне, пропадає. А вона набрала зілля Та пішла в палати Лічить його, помагати, А не проклинати. Не помогла болящому, Бо не допустили. А як умер, то за його Богу помолилась. І жила собі святою, Дівчат научала, Щоб з панами не кохались, Людей не цурались. «А то бог вас покарає, А ще гірше люде; Люде горді, неправедні, Своїм судом судять»,- Отак вона научала, Болящих лічила, А з убогим остатньою Крихтою ділилась. Люде добрі і розумні Добре її знали, А все-таки покриткою І відьмою звали. [Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6, [Нижній Новгород] В казематі Моїм соузникам посвящаю Згадайте, братія моя… Бодай те лихо не верталось, Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали. І, певне, думали: “Коли На раду тиху, на розмову, Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?” Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо! Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте. [1847, Орська кріпость]  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка