Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка6/15
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

I

 

Як була я людиною, То Прісею звалась; Я отутечки родилась, Тут і виростала. Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю, І з Юрусем гетьманенком! У піжмурки граєм. А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок, Он де клуня. А там мені І фіг, і родзинок - Всього мені понадає І на руках носить… А з гетьманом як приїдуть Із Чигрина гості, То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують, І гетьман бере на руки, Носить і цілує. Отак-то я в Суботові Росла, виростала! Як квіточка; і всі мене Любили й вітали. І нікому я нічого, Ніже злого слова, Не сказала. Уродлива Та ще й чорноброва. Всі на мене залицялись І сватати стали; А у мене, як на теє, Й рушники вже ткались. От-от була б подавала, Та лихо зустріло! Вранці-рано, в пилипівку, Якраз у неділю, Побігла я за водою… Вже й криниця тая Замуліла і висохла! А я все літаю!.. Дивлюсь - гетьман з старшиною. Я води набрала Та вповні шлях і перейшла; А того й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати!.. І вже ледви я, наледви Донесла до хати - Оту воду… чом я з нею Відер не побила! Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тію клятою водою! От за що караюсь, От за що мене, сестрички, І в рай не пускають.  



II

 

А мене, мої сестрички, За те не впустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині; як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних… Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали; І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили. Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі. Одна тілько й осталася В Батурині хата! І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини… а він мені Махає рукою, Каже коня напоїти, А я й напоїла!.. Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила! Ледве я дійшла до хати, На порозі впала. А назавтра, як цар вийшов, Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А назавтра й вона вмерла Й зотліла у хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали І сволок з словами На угілля попалили!.. А я над ярами І степами козацькими І досі літаю! І за що мене карають, Я й сама не знаю? Мабуть, за те, що всякому Служила, годила… Що цареві московському Коня напоїла!..  



III

 

А я в Каневі родилась. Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. А ми з матір'ю сиділи На горі в діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось? Чи, може, що в маленької На той час боліло? Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала; І галеру золотую Мені показала, Мов будинок. А в галері Князі, і всі сіли Воєводи… і меж ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась… Та й духу не стало! Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали! От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За що мене на митарство Й досі не пускають. Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця - Лютий ворог України, Голодна вовчиця!.. Скажіте, сестриці? «Смеркається. Полетимо Ночувати в Чуту. Як що буде робитися, Відтіль буде чути». Схопилися, білесенькі, І в ліс полетіли, І вкупочці на дубочку Ночувати сіли. Три ворони  



1

 

Крав! крав! крав! Крав Богдан крам, Та повіз у Київ, Та продав злодіям Той крам, що накрав.  



2

 

Я в Парижі була Та три злота з Радзівіллом Та Потоцьким пропила.  



3

 

Через мост идет черт, А коза по воде: Быть беде. Быть беде. Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон і сіли На маяку, що на горі Посеред лісу, усі три. Мов на мороз, понадувались, Одна на другу позирали; Неначе три сестри старі, Що дівували, дівували, Аж поки мохом поросли.  



1

 

Оце тобі, а це тобі. Я оце літала Аж у Сибір: та в одного Декабриста вкрала Трохи жовчі. От, бачите, Й є чим розговіться! Ну, а в твоїй Московщині Є чим поживиться? Чи чортма й тепер нічого?  



3

 

Э… сестрица, много: Три указа накаркала На одну дорогу…  



1

 

На яку це? на ковану? Ну, вже наробила…  



3

 

Да шесть тысяч в одной версте Душ передушила…  



1

 

Та не бреши, бо тілько п'ять. Та й то з фоном Корфом Ще й чваниться, показує На чужу роботу! Капусниця! закурена… А ви, пості-пані? Бенкетуєте в Парижі, Поганці погані! Що розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту, то вже й годі, Уже й запишались. Ач, яка вельможна пава… 2 і 3 А ти що зробила??  



1

 

А дзуськи вам питать мене! Ви ще й не родились, Як я отут шинкувала Та кров розливала! Дивись, які! Карамзіна, Бачиш, прочитали! Та й думають, що ось-то ми! А дзусь, недоріки! В колодочки ще не вбились, Безпері каліки!..  



2

 

Ото, яка недотика! Не та рано встала, Що до світа упилася… А та, що й проспалась!  



1

 

Упилася б ти без мене З своїми ксьондзами? - Чортма хисту! Я спалила Польщу з королями; А про тебе, щебетухо, І досі б стояла. А з вольними козаками Що я виробляла? Кому я їх не наймала, Не запродавала? Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От-от уже поховала. Ні, встали, погані, Із шведською приблудою… Та й тойді ж творилось! Аж злішаю, як згадаю… Батурин спалила, Сулу в Ромні загатила Тілько старшинами Козацькими… а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла; Насипала бурта На Орелі… на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила. І славного Полуботка В тюрмі задушила. Отойді-то було свято! Аж пекло злякалось. Матер божа у Ржавиці Вночі заридала.  



3

 

Й я таки пожила: С татарами помутила, С мучителем покутила, С Петрухою попила, Да немцам запродала.  



1

 

Та ти добре натворила: Так кацапів закрепила У німецькі кайдани - Хоч лягай та й засни. А в мене ще, враг їх знає, Кого вони виглядають? Вже ж і в крепость завдала, І дворянства страшну силу У мундирах розплодила, Як тих вошей розвела; Все вельможнії байстрята! Вже ж і Січ їх бісновата Жидовою поросла. Та й москаль незгірша штука: Добре вміє гріти руки! І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрукують: «По милості божій, І ви наші, і все наше, І гоже й негоже!» Тепер уже заходились Древности шукати У могилах… бо нічого Уже в хаті взяти; Все забрали любісінько. Та лихий їх знає, Чого вони з тим поганим Льохом поспішають? Трошки, трошки б підождали, І церква б упала… Тойді б разом дві руїни В П ч е л е описали… 2 і З Чого ж ти нас закликала? Щоб на льох дивиться?  



1

 

Таки й на льох. Та ще буде Два дива твориться. Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята. Один буде, як той Ґонта, Катів катувати! Другий буде… оце вже наш! Катам помагати - Наш вже в череві щипає… А я начитала, Що, як виросте той Ґонта, Все наше пропало! Усе добре поплюндрує Й брата не покине! І розпустить правду й волю По всій Україні! Так от бачите, сестриці, Що тут компонують! На катів та на все добре Кайдани готують!  



2

 

Я золотом розтопленим Заллю йому очі!..  



1

 

А він, клятий недолюдок, Золота не схоче.  



3

 

Я царевыіми чинами Скручу ему руки!..  



2

 

А я зберу з всього світа Всі зла і всі муки!..  



1

 

Ні, сестриці. Не так треба. Поки сліпі люде, Треба його поховати, А то лихо буде! Он бачите, над Києвом Мітла простяглася, І над Дніпром і Тясмином Земля затряслася. Чи чуєте? Застогнала Гора над Чигрином. О!.. Сміється і ридає Уся Україна! То близнята народились, А навісна мати Регочеться, що Йванами Обох буде звати! Полетімо!.. Полетіли Й летячи співали:  



1

 

Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман З кумою.  



2

 

Побіжить наш ярчук: В ірій їсти гадюк Зо мною.  



3

 

Как хвачу да помчу, В самый ад полечу Стрелою. Три лірники Один сліпий, другий кривий, А третій горбатий Йшли в Суботов про Богдана Мирянам співати.  



1

 

Що то, сказано, ворони. Уже й помостили, Мов для їх те сідало Москалі зробили.  



2

 

А для кого ж? Чоловіка, Певне, не посадять Лічить зорі…  



1

 

Ти то кажеш. А може, й посадять Москалика або німця. А москаль та німець І там найдуть хлібець.  



3

 

Що це таке верзете ви? Які там ворони? Та москалі, та сідала? Нехай бог боронить! Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити. Бо чутка є, що цар хоче Весь світ полонити.  



2

 

А може, й так! Так на чорта ж їх на горах ставить? Та ще такі височенні, Що й хмари достанеш, Як вилізти…  



3

 

Так от же що: Ото потоп буде, Пани туда повилазять Та дивиться будуть, Як мужики тонутимуть.  



1

 

Розумні ви люди, А нічого не знаєте! То понаставляли Ті фігури он для чого: Щоб люди не крали Води з річки - та щоб нишком Піску не орали, Що скрізь отам за Тясьмою.  



2

 

Чортзна-що провадить! Нема хисту, то й не бреши. А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем! - Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане… Посідали. «А хто, братця, Співа про Богдана?»  



3

 

Я співаю. І про Ясси, І про Жовті Води, І містечко Берестечко.  



2

 

В великій пригоді Нам сьогодні вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! Ану, заспіваєм! Проби ради…  



1

 

Та цур йому! Лучче полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.  



3

 

І я кажу: помолимось Та будемо спати. Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба,- каже,- Своди розламати, Вєрнєй дєло…» Розламали Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито Й костяки в кайданах! Якби в ф о р м е н и х, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… а ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався, Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біга, Мов несамовитий. Яременка* в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! Й песню сложили Про такого ж мошенпика…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу! Завалить им!» Взяли й завалили - Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!!.. Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась. [1845, Миргород]. * Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).  



***

 

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. 21 октября 1845, Марьинское Наймичка  



Пролог

 

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє: «Ой тумане, тумане,- Мін латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна,- єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люди хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!»  



I

 

Був собі дід та баба. З давнього-давна у гаї над ставом Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє,- Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли, А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу - Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно, В добрую годину, І згадає дякуючи, Як своя дитина?.. Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах,- Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату!  



II

 

І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї. В такім раї чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось І рай запалило? Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже? «А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?..» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!» І разом схопились Та до воріт… Прибігають, Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита - Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала - І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благав: Випручало рученята Й до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика. «А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище…» Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та ридаючи становить Перед образами - Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами!  



III

 

Аж три пари на радощах Кумів назбирали, Та ввечері й охрестили, І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко - І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься. «А що ж,- каже,- возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава богу,- Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? За рік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо,- Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку» «Просимо ж у хату». Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і на дворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє, Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято - То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,- То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Вона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.  



IV

 

Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать. Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать. «Кого ж би тут?» - старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо Та й будемо сватать». Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали! «Спасибі вам! - старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» - Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!» V Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прохожих, проїжджачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакала Й пішла за ворота. Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ - не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду, Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась. Вернулася. Катерина І Марко зустріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Напували й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала. «За що вони мене люблять? За що поважають? О боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала.  



VI

 

Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря проводжала Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату. Після пречистої в неділю, Та після першої, Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі на призьбі. Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту - забула взяти?.. Чи, може, ще й не напекла? О, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк - і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» - Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові соловейка Та коників пару, І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало, А заробить не здужала. «А ось ще осталось Півбубличка!» Й по шматочку Дітям розділила.  



VII

 

Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила Й полудновать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. «Катерино! Коли в нас неділя?» «Післязавтра». «Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився… Може, де в дорозі Занедужав, сохрань боже!» Й покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. «Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, не здужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!» Занедужала небога. Уже й причащали, Й маслосвятіє служили,- Ні, не помагало. Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить; Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Щодень, щогодини, Ледве чути, питається: «Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала!»  



VIII



 

Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає, Не поспіша до господи - Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою г а б о ю. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі - червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І кав'яру з Дону - Всього везе, та не знає, Що діється дома! Іде Марко, не журиться. Прийшов - слава богу! І ворота одчиняє, І молиться богу. «Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!.. Слава тобі, Христе-боже! Насилу діждала!» Отче наш тихо-тихо, Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. «А де ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?» «Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає». Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу… Аж злякався. Ганна шепче: «Слава… слава богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати». Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я…» - Та й оніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно, пильно подивилась - Сльози покотились. «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла… Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся… до матері - А мати вже спала! 13 ноября 1845, в Переяславі Кавказ Искреннему моему Якову де Бальмену Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь, о побиенных… Иеремии глава 9, стих 1 За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові - Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога. Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки - море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава. І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся - поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая! Чурек і сакля - все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола - Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом би нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те - Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. Об бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!.. і як плести Кнути узловаті - Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму - нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш. 18 ноября 1845, в Переяславі І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка