Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка5/15
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

ПОСВЯЩЕНИЕ


 

Душе с прекрасным назначеньем Должно любить, терпеть, страдать; И дар господний, вдохнвенье, Должно слезами поливать. Для. вас понятно это слово!.. Для. вас я радостно сложил Свои житейские оковы, Священнодействовал я снова И слезы в звуки перелил. Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихостройными речами Мечты о рае пробудил. Яготин, 11 ноября 1843 Души ваши очистивше в послуша- нии истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порожде- ни не от семени нетленна, но не нетленна, словом живаго бога и пребываюшего во веки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава че- ловеча, яко цвет травный: изсще трава, и цвет ея отпаде. Глагол же господень пребывает во веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас. Соборное послание первое святаго апостола Петра, I, 22, 25 Двенадцать приборов на круглом столе, Двенадцать бокалов высоких стоят; И час уж проходит, Никто не приходит; Должно быть, друзьями Забыты они. Они не забыты,- в урочную пору, Обет исполняя, друзья собрались, И вечную память пропели собором, Отправили тризну - и все разошлись. Двенадцать их было; все молоды были, Прекрасны и сильны; в прошедшем году Наилучшего друга они схоронили И другу поминки в тот день учредили, Пока на свиданье к нему не сойдут. «Счастливое братство! Единство любови Почтили вы свято на грешной земле; Сходитеся, други, как ныне сошлись, Сходитеся долго и песнею новой Воспойте свободу на рабской земле!» Благословен твой малый путь, Пришлец убогий, неизвестный! Ты силой господа чудесной Возмог в сердца людей вдохнуть Огонь любви, огонь небесный. Благословен! Ты божью волю Короткой жизнью освятил; В юдоли рабства радость воли Безмолвно ты провозгласил. Когда брат брата алчет крови - Ты сочетал любовь в чужих; Свободу людям - в братстве их Ты проявил великим словом: Ты миру мир благовестил; И, отходя, благословил Свободу мысли, дух любови! Душа избранная, зачем Ты мало так у нас гостила? Тебе здесь тесно, трудно было! Но ты любила здешний плен, Ты, непорочная, взирала, Скорбя, на суетных людей. Но ангела недоставало У вечного царя царей; И ты на небе в вечной славе У трона божия стоишь, На мир наш, темный и лукавый, С тоской невинною глядишь. Благоговею пред тобою, В безмолвном трепете дивлюсь; Молюсь тоскующей душою, Как перед ангелом молюсь! Сниди, пошли мне исцеленье! Внуши, навей на хладный ум Хоть мало светлых, чистых дум; Хоть на единое мгновенье Темницу сердца озари И мрак строптивых помышлений И разгони, и усмири. Правдиво, тихими речами Ты расскажи мне все свое Земное благо-житие И научи владеть сердцами Людей кичливых и своим, Уже растленным, уже злым… Скажи мне тайное ученье Любить гордящихся людей И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей, Да провещаю гимн пророчий, И долу правду низведу, И погасающие очи Без страха к небу возведу. И в этот час последней муки Пошли мне истинных друзей Сложить хладеющие руки И бескорыстия елей Пролить из дружеских очей. Благословлю мои страданья, Отрадно смерти улыбнусь И к вечной жизни с упованьем К тебе на небо вознесусь. Благословен твой малый путь, Пришлец неславленный, чудесный! В семье убогой, неизвестной Он вырастал; и жизни труд, Как сирота, он встретил рано; Упреки злые встретил он За хлеб насущный… В сердце рану Змея прогрызла… Детский сон Исчез, как голубь боязливый; Тоска, как вор, нетерпеливо, В разбитом сердце притаясь, Губами жадными впилась И кровь невинную сосала… Душа рвалась, душа рыдала, Просила воли… ум горел, В крови гордыня клокотала… Он трепетал, он цепенел… Рука, сжимаяся, дрожала… О, если б мог он шар земной Схватить озлобленной рукой Со всеми гадами земными; Схватить, измять и бросить в ад!.. Он был бы счастлив, был бы рад. Он хохотал, как демон лютый, И длилась страшная минута, И мир пылал со всех сторон; Рыдал, немел он в исступленье, Душа терзалась страшным сном; Душа мертвела,- а кругом Земля, господнее творенье, В зеленой ризе и в цветах, Весну встречая, ликовала. Душа отрадно пробуждалась, И пробудилась… Он в слезах Упал и землю лобызает, Как перси матери родной!.. Ом снова чистый ангел рая, И на земле он всем чужой. Взглянул на небо: «О, как ясно, Как упоительно-прекрасно! О, как там вольно будет мне!..» И очи в чудном полусне На свод небесный устремляет, И в беспредельной глубине Душой невинной утопает. По высоте святой, широкой Платочком белым, одинока, Прозрачна тучка в даль плывет. «Ах, тучка, тучка, кто несет Тебя так плавно, так высоко? Ты что такое? и зачем Так пышно, мило нарядилась? Куда ты послана и кем?..» И тучка тихо растопилась На небе светлом. Взор унылый Он опустил на темный лес… «А где край света, край небес, Концы земли?..» И вздох глубокий, Недетский вздох, он испустил; Как будто в сердце одиноком Надежду он похоронил. В ком веры нет - надежды нет! Надежда - бог, а вера - свет. «Не погасай, мое светило! Туман душевный разгоняй, Живи меня твоею силой И путь тернистый, путь унылый Небесным светом озаряй. Пошли на ум твою святыню, Святым наитием напой, Да провещаю благостыню, Что заповедана тобой!..» Надежды он не схоронил, Воспрянул дух, как голубь горний, И мрак сердечный, мрак юдольный Небесным светом озарил; Пошел искать он жизни, доли, Уже прошел родное поле, Уже скрывалося село… Чего-то жаль внезапно стало, Слеза ресницы пробивала, Сжималось сердце и рвалось. Чего-то жаль нам в прошлом нашем, И что-то есть в земле родной… Но он, бедняк, он всем не свой, И тут, и там. Планета наша, Прекрасный мир наш, рай земной, Во всех концах ему - чужой. Припал он молча к персти милой И, как родную лобызал, Рыдая, тихо и уныло На путь молитву прочитал… И твердой, вольною стопою Пошел… и скрылся за горою. За рубежом родной земли Скитаясь нищим, сиротою, Какие слезы не лились! Какой ужасною ценою Уму познания купил И девство сердца сохранил. Без малодушной укоризны Пройти мытарства трудной жизни, Измерять пропасти страстей, Понять на деле жизнь людей, Прочесть все черные страницы, Все беззаконные дела… И сохранить полет орла И сердце чистой голубицы! Се человек!.. без крова жить (Сирот и солнышко не греет), Людей изведать - и любить! Незлобным сердцем сожалея О недостойных их делах И не кощунствуя впотьмах, К а к ц а р ь у м а. Убогим, нищим, Из-за куска насущной пищи Глупцу могучему годить, И мыслить, чувствовать и жить!.. Вот драма страшная, святая!.. И он прошел ее, рыдая, Ее он строго разыграл Без слова; он не толковал Своих вседневных приключений Как назидательный роман; Не раскрывал сердечных ран, И тьму различных сновидений, И байронический туман Он не пускал; толпой ничтожной Своих друзей не поносил; Чинов и власти не казнил, Как N.. глашатай осторожный, И тот, кто мыслит без конца О мыслях Канта, Галилея, Космополита-мудреца, И судит люди, не жалея Родного брата и отца; Тот лжепророк! Его сужденья - Полуидеи, полувздор!.. Провидя жизни назначенье, Великий божий приговор, В самопытливом размышленье Он подымал слезящий взор На красоты святой природы. «Как все согласно!» - он шептал И край родной воспоминал; У бога правды и свободы Всему живущему молил, И кроткой мыслию следил Дела минувшие народов, Дела страны своей родной, И горько плакал… «О святая! Святая родина моя! Чем помогу тебе, рыдая? И ты закована, и я. Великим словом божью волю Сказать тиранам - не поймут! И на родном прекрасном поле Пророка каменьем побьют! Сотрут высокие могилы И понесут их словом зла! Тебя убили, раздавили; И славословить запретили Твои великие дела! О боже! сильный и правдивый, Тебе возможны чудеса. Исполни славой небеса И сотвори святое диво: Воспрянуть мертвым повели, Благослови всесильным словом На подвиг новый и суровый, На искупление земли, Земли поруганной, забытой, Чистейшей кровию политой, Когда-то счастливой земли». Как тучи, мысли расходились, И слезы капали, как дождь!.. Блажен тот на свете, кто малую долю, Кроху от трапезы волен уделить Голодному брату и злобного волю Хоть властью суровой возмог укротить! Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком, А смотрит душою на козни людей И может лишь плакать в тоске одинокой,- О боже правдивый, лиши ты очей!.. Твои горы, твое море, Все красы природы Не искупят его горя, Не дадут свободы. И он, страдалец жизни краткой, Все видел, чувствовал и жил, Людей, изведавши, любил И тосковал о них украдкой. Его и люди полюбили ‹#note1›* ‹#note1›, И он их братиями звал; Нашел друзей и тайной силой К себе друзей причаровал; Между друзьями молодыми, Порой задумчивый… порой Как волхв, вещатель молодой, Речами звучными, живыми Друзей внезапно изумлял; И силу Дружбы между ними, Благословляя, укреплял. Он говорил, что обще благо Должно любовию купить И с благородною отвагой Стать за народ и зло казнить. Он говорил, что праздник жизни, Великий праздник, божий дар, Должно пожертвовать отчизне, Должно поставить под удар. Он говорил о страсти нежной; Он тихо, грустно говорил, И умолкал!.. В тоске мятежной Из-за стола он выходил И горько плакал. Грусти тайной, Тоски глубокой, не случайной, Ни с кем страдалец не делил. Друзья любили всей душою Его, как кровного; но он Непостижимою тоскою Был постоянно удручен, И между ними вольной речью Он пламенел. Но меж гостей, Когда при тысяче огней Мелькали мраморные плечи, О чем-то тяжко он вздыхал, И думой мрачною летал В стране родной, в стране прекрасной, Там, где никто его не ждал, Никто об нем не вспоминал, Ни о судьбе его неясной. И думал он: «Зачем я тут? И что мне делать между ними? Они все пляшут и поют, Они родня между родными, Они все равны меж собой; А я!..» И тихо он выходит, Идет, задумавшись, домой; Никто из дому не выходит Его встречать; никто не ждет, Везде один… тоска, томленье!.. И светлый праздник воскресенья Тоску сторичную несет. И вянет он, вянет, как в поле былина, Тоскою томимый в чужой стороне; И вянет он молча… какая кручина Запала в сердечной его глубине? «О горе мне, горе! Зачем я покинул Невинности счастье, родную страну? Зачем я скитался, чего я достигнул? Утехи познаний?.. Кляну их, кляну! Они-то мне, черви, мой ум источили, С моим тихим счастьем они разлучили! Кому я тоску и любовь расскажу? Кому сердца раны в слезах покажу? Здесь нету мне пары, я нищий меж ними, Я бедный поденщик, работник простой; Что дам я подруге моими мечтами? Любовь… Ах, любови, любови одной С нее на три века, на вечность бы стало! В своих бы объятьях ее растопил! О как бы я нежно, как нежно любил!» И крупные слезы, как искры, низались, И бледные щеки, и слабую грудь Росили, и сохли. «О дайте вздохнуть, Разбейте мне череп и грудь разорвите,- Там черви, там змеи,- на волю пустите! О дайте мне тихо, навеки заснуть!» Страдал несчастный сирота Вдали от родины счастливой И ждал конца нетерпеливо. Его любимая мечта - Полезным быть родному краю,- Как цвет, с ним вместе увядает! Страдал он. Жизни пустота Пред ним могилой раскрывалась: Приязни братской было мало, Не грела теплота друзей: Небесных солнечных лучей Душа парящая алкала. Огня любви, что бог зажег В стыдливом сердце голубином Невинной женщины, где б мог Полет превыспренний, орлиный Остановить и съединить Пожар любви, любви невинной; Кого бы мог он приютить В светлице сердца и рассудка, Как беззащитную голубку, От жизни горестей укрыть; И к персям юным, изнывая, Главой усталою прильнуть; И, цепенея и рыдая, На лоне жизни, лоне рая Хотя минуту отдохнуть. В ее очах, в ее томленье И ум, и душу утопить, И сердце в сердце растопить, И утонуть в самозабвенье. Но было некого любить; Сочетаваться не с кем было; А сердце плакало, и ныло, И замирало в пустоте. Его тоскующей мечте В грядущем что-то открывалось, И в беспредельной высоте Святое небо улыбалось. Как воску ярого свеча, Он таял тихо, молчаливо, И на задумчивых очах Туман ложился. Взор стыдливый На нем красавица порой Покоя, тайно волновалась И симпатической красой Украдкой долго любовалась. И, может, многие грустили Сердца девичие о нем, Но тайной волей, высшей силой Путь одинокий до могилы На камнях острых проведен. Изнемогал он, грудь болела, Темнели очи, за крестом Граница вечности чернела В пространстве мрачном и пустом. Уже в постели предмогильной Лежит он тих, и - гаснет свет. Друзей тоскующий совет Тревожит дух его бессильный. Поочередно ночевали У друга верные друзья; И всякий вечер собиралась Его прекрасная семья. В последний вечер собралися Вокруг предсмертного одра И просидели до утра. Уже рассвет смыкал ресницы, Друзей унылых сон клонил, И он внезапно оживил Их грустный сон огнем бывалым Последних пламенных речей; И други друга утешали, Что через семь иль восемь дней Он будет петь между друзей. «Не пропою вам песни новой О славе родины моей. Сложите вы псалом суровый Про сонм народных палачей; И вольным гимном помяните Предтечу, друга своего. И за грехи… грехи его, Усердно богу помолитесь… И с о с в я т ы м и у п о к о й Пропойте, други, надо мной!» Друзья вокруг его стояли, Он отходил, они рыдали, Как дети… Тихо он вздыхал, Вздохнул, вздохнул… Его не стало! И мир пророка потерял, И слава сына потеряла. Печально други понесли Наутро в церковь гроб дубовый. Рыдая, предали земли Остатки друга; и лавровый Венок зеленый, молодой, Слезами дружбы оросили, И на могиле положили; И с о с в я т ы м и у п о к о й Запели тихо и уныло. В трактире за круглым, за братским столом Уж под вечер други сидели кругом; Печально и тихо двенадцать сидело: Их сердце одною тоскою болело. Печальная тризна, печальны друзья!.. Ах, тризну такую отправил и я. Согласьем общим положили, Чтоб каждый год был стол накрыт В день смерти Друга; чтоб забыт Не мог быть друг их за могилой. И всякой год они сходились В день смерти друга поминать. Уж многих стало не видать: Приборы каждый год пустели, Друзья все больше сиротели,- И вот, один уж, сколько лет К пустым приборам на обед Старик печальный приезжает; Печаль и радость юных лет Один, грустя, воспоминает. Сидит он долго; мрачен, тих, И поджидает: «Нет ли брата Хоть одного еще в живых?» И одинокий в путь обратный Идет он молча… И теперь, Где круглый стол стоит накрытый, Тихонько отворилась дверь, И брат, что временем забытый, Вошел согбенный!.. Грустно он Окинул стол потухшим взором И молвил с дружеским укором: «Лентяи! видишь, как закон Священный братский исполняют! Вот и сегодня не пришли, Как будто за море ушли!» И слезы молча утирает, Садясь за братский круглый стол. «Хоть бы один тебе пришел!» Старик сидит и поджидает… Проходит час, прошел другой, Уж старику пора домой. Старик встает: «Да, изменили! Послушай, выпей, брат, вино,- Сказал слуге он,- все равно Я не могу; прошло, что было,- Да поминай за упокой; А мне пора уже - домой!» И слезы снова покатились. Слуга вино, дивяся, выпил. «Дай шляпу мне… какая лень Идти домой!..» - и тихо вышел. И через год в урочный день Двенадцать приборов на круглом столе, Двенадцать бокалов высоких стоят, И день уж проходит, Никто не приходит, Навеки, навеки забыты они. [1843, Яготин]  

____________________

 

* Как цветок, процвевший на их болоте. (Прим. Т. Шевченка). Розрита могила Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? «Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, Панувала… Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що, колишучи, співала Про свою недолю, Що, співаючи, ридала, Виглядала волю. Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати». Начетверо розкопана, Розрита могила. Чого вони там шукали? Що там схоронили Старі батьки? Ех, якби-то, Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась. 9 октября 1843, Березань  



***

 

Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає. Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили - Твоя слава… і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? чого стояв? І на сміх не скаже!! За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??.. засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??!! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута. А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила, А дітям надію в степу оддала. А надію… Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла. Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі. Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі. Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане, Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте! Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новин леміш і чересло.- І в тяжкі упруги… Може, зорю переліг той, А на перелозі… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! Може… може… а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється - І слово забуте, Моє слово тихосумне, Богобоязливе, Згадається - і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька, І мене згадає… Слово моє, сльози мої, Раю ти мій, раю! Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти. Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. 19 февраля 1844, Москва Сова Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови. Китайкою повивала, Всіх святих благала, Та щоб йому всі святії Талан-долю слали. «Пошли тобі матер божа Тії благодати, Всього того, чого мати Не зуміє дати». До схід сонця воду брала, В барвінку купала, До півночі колихала, До світа співала: «Е… е… лю-лі, Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала. Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясен високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню Хоч за морем синім. Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину. У червоних черевиках, В зеленім жупані По світлиці походжає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє. В хаті, як у раї!! А я сиджу на покуті, Тілько поглядаю. Ой сину мій, сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні! Нема кращого й не буде - Дивуйтеся, люди! Нема кращого!.. а долю… Долю роздобуде». Ой зозуле, зозуленько, Нащо ти кувала, Нащо ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є ж таки на сім світі Слухняная доля? Ох, якби-то… вміла б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю, і волю, Та ба… а зле безталання Зустрінеться всюди - І на шляху, і без шляху, Усюди, де люди. Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася… а тим часом Батько умирає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна… та все ж тяжко… З горем та нудьгою Пішла вона до сусідів Поради просити… Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми… не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила… І синові за три копи Жупанок купила. Щоб і воно, удовине, До школи ходило. Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату. А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти - Верби при долині; А у вдови одним одно, Та й те, як билина. Діждалася вдова долі, Зросту того сина. І письменний, і вродливий - Квіточка дитина! Як у бога за дверима, Вдова панувала; А дівчата лицялися І рушники дбали. Полюбила багатая - Не поцілувала, Вишивала шовком хустку - Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату. Та й підкрались… Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями З дрібними сльозами. Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. Ой привезли до прийому Чуприну голити; Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка недоріка, Той не вміє стати. Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі невлад, усіх назад, В усіх доля мати. А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. Покинула знову хату, Синову господу; Пішла в найми, за хліб черствий Жидам носить воду. Бо хрещені не приймають: «Стара,- кажуть,- стала, Нездужує…» - і огризок В вікно подавали Христа ради. Не дай, боже, Такого дожити, Не дай, боже, в багатого І пить попросити. По копійці заробляла, Копу назбирала. Та до сина лист писала, У військо послала - Полегшало. Минає рік, І другий минає, І четвертий, і десятий, А чутки немає. Нема чутки; що тут робить? Треба торбу брати Та йти… іти собак дражнить Од хати до хати. Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло коворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу. Сидить собі та дивиться В поле на дорогу. І світає, і смеркає, І знову смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає. Понад ставом увечері Хитається очерет. Дожидає сина мати До досвіта вечерять. Понад ставом увечері Шепочеться осока. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака. Понад ставом вітер віє, Лози нагинає. Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива Та й стала співати; Поплакала стара мати Та й стала ридати. І молилась, і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні У матері діти! Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла. То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась. І день і ніч дивилася Та й стала питати: «Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?..» Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче, Одуріла!.. і цеглину Муштрук, то лає, То годує, як дитину, Й сином називає, І нищечком тихесенько Крізь сльози співає: «Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли, Полетіли москалі. Сірі гуси в ірій, ірій По чотири, по чотири Полетіли - гел-гел! - На могилі орел, На могилі серед ночі У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає». Вдень лазила на смітниках, Черепки збирала, Примовляла, що синові Гостинця ховала. А уночі розхристана І простоволоса Селом ходить - то співає, То страшно голосить. Люди лаяли… бо, бачте, Спать їм не давала Та кропиву під їх тином І бур'ян топтала. Діти бігали з паліччям Удень за вдовою По улицях та, сміючись… Дражнили Совою. 6 мая 1844, СПБ Дівичії ночі Висушили карі очі Дівичії ночі. «Черниця Мар'яна» Розплелася густа коса Аж до пояса, Розкрилися перси-гори, Хвилі серед моря; Засіяли карі очі, Зорі серед ночі, Білі руки простяглися - Так би й обвилися Кругом стану. І в подушку Холодну впилися, Та й заклякли, та й замерли, З плачем рознялися. «Нащо мені коса-краса, Очі голубині, Стан мій гнучий… коли нема Вірної дружини, Немає з ким полюбитись, Серцем поділитись… Серце моє! серце моє! Тяжко тобі битись Одинокому. З ким жити, З ким, світе лукавий, Скажи мені… Нащо мені Тая слава… слава. Я любить, я жити хочу Серцем, не красою! А мені ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають. А того й не знають, Що я в серці заховала… Нехай нарікають, Гріх їм буде… Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. Бо я вдень не одинока - З полем розмовляю, Розмовляю і недолю В полі забуваю, А вночі…» - та й оніміла, Сльози полилися… Білі руки простяглися, В подушку впилися. 18 мая 1844, СПБ Сон Комедія Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна глава 14, стих 17 У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає,- Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки,- І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята; «Нехай,- каже,- Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає! Шкода й праці. Схаменіться: Усі на сім світі - І царята і старчата - Адамові діти. І той… і той… а що ж то я?! Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую, І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую! Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, Тихо, як у раї, Усюди божа благодать - І в серці, і в хаті. Отож я ліг спати. А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне. Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився - Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею: «Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову. На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане; Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово небого, Годуй діток; жива правда У господа бога!» Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує… І все то те… Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь,- у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? очі! очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка, попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до бога: Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство - ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті. А ще гірше дивитися На сльози та лати. Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругам бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. І вороги й не вороги, Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте - Я вже не почую, Один собі навік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще є країна, Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину. Одпочину… аж слухаю - Загули кайдани Під землею… Подивлюся… О люде поганий! Де ти взявся? що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь І на небі!.. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв! Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запглили І галичі силу - Думи розпустили?? За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!! Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? т.і знає… Вседержитель… а може, ще Й він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне! А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть! Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, Мороз розум будить. І знов лечу. Земля чорніє, Дрімає рсзум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городі: з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замуштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданачи окуті, Муштруються… Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий… Долітаю - То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати. Смеркалося… огонь огнем Кругом запалало,- Аж злякавсь я… «Ура! ура! Ура!» - закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» - «Экой хохол! Не знает параду. У нас парад! сам изволит Сегодни гуляти!» «Та де ж вона, тая цяця?» «Бон видишь - палаты». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». - «Так як же ты Й говорыть не вмиєш По-здешему?» - «Ба ні,- кажу,- Говорить умію. Та не хочу».- «Экой чудак! Я вси входы знаю, Я тут служу; коли хочеш, В дворец попитаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвищенны,- Не поскупись полтинкою…» Цур тобі, мерзенний Каламарю… І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще р;а лихо, сердешне, Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм в рщомазам. Ото дурний! а ще й битий! На каток повірив Москалеві. От і читай, І йми ти їм віри! За богами - панства, панства В серебрі та златі! Мов кабани годовані - Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благовонять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі у ряд поставали, Ніби без'язикі - Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох походжали Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли Здалека не чути - О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака Та меншого в пузо - Аж загуло!.. а той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й дівай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, ґуля! Ура!..ура!..ура! а, а, а…» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тільки де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А беріг ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то ноно зробилося З калюжі такої Таке диво… отут крові Пролито людської - І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиггрі теленькають. От я повертаюсь - Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свит - не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от-от річку, От… от… перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому- Вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той П е р в и й що розпинав Нашу Україну, А В т о р а я доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історія України. Стою, замираю… А тим часом - тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме: «Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію, А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом! О боже наш милосердий! О царю поганий, Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих! І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю! царю! І бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скованій зо мною Навік-віки. Тяжко мені Витать над Невою. України далекої, Може, вже немає. Полетів би, подивився, Так бог не пускає. Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили - Нашу славу. Боже милий, Зжалься, боже милий». Та й замовкло; дивлюся я: Біла хмара криє Сіре небо. А в тій хмарі Мов звір в гаї виє. То не хмара - біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянджовим І заголосила: «І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На страішному на судищі Ми бог і закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України Загнав, голих і голодних, У сніг на чужину Та й порізав; а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими І заклав; столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий! проклятий!» Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало. А я стояв, дивувався, Та аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже муштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати Та підписувать - та драти І з батька, і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій,- а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице! Піти лишень подивиться До царя в палати, Що там робиться. Приходжу: Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги; Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих - Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба - І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає - І ті в землю; він до дрібних І ті пропадають! Він до челяді - і челядь, І челядь пропала; До москалів - москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж зісміявся. Він і почув, та як зикне,- Я перелякався, Та й прокинувсь… Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось. 8 іюля 1844, С.-Петербург  

***

 

У неділю не гуляла, Та на шовки заробляла, Та хустину вишивала, Вишиваочи, співала: «Хустиночко мережана, Вишиваная, Вигаптую, подарую, А він мене поцілує. Хустино моя Мальованая. Здивуються вранці люди, Що в сироти хустка буде Мережаная, Мальованая. А я косу розплітаю, З дружиною походжаю. Доленько моя, Матінко моя». Отак вона вишивала У віконце поглядала, Чи не ревуть круторогі, Чи не йде чумак з дороги. Іде чумак з-за Лиману З чужим добром, безталанний, Чужі вели поганяє, Поганяючи, співає: «Доле моя, доле, Чом ти не такая, Як інші чужая? Чи я п'ю, гуляю, Чи сили не маю? Чи до тебе доріженьки У степу не знаю? Чи до тебе свої дари Я не посилаю? Є у мене дари - Очі моі карі. Молодую мою силу Багаті купили; Може, і дівчину без мене З іншим заручили. Навчи к мене, моя доле, Гуляти навчи». Та й заплакав сіромаха, Степом ідучи. Ой застогнав сивий пугач В степу на могилі, Зажурились чумаченьки, Тяжко зажурились. «Благослови, отамане, Коло села стати, Та понесем товариша В село причащати». Сповідали, причащали Й ворожки питали,- Не помогло… з незціленним В дорогу рушали. Чи то праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща Його з ніг звалила. Чи то люди поробили Йому, молодому, Що привезли його з Дону На возі додому. Благав бога, щоб дівчину… Хоч село побачить. Не доблагав… Поховали, Ніхто й не заплаче! Поставили громадою Хрест над сиротою Й розійшлися… Як билина, Як лист за водою, Пішов козак з сього світа, Все забрав з собою. А де ж тая мальована, Шитая хустина? А де ж тая веселая Дівчина-дитина?! На новому хресті хустку Вітер розвіває, А дівчина у черниці Косу розплітає. 18 октября 1844. С.-Петербург  



***

 

Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить, Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите,- а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі. 13 ноября 1844, СПБ  



***

 

Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий! Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Боюся ще погорілу Пустку руйнувати, Боюся ще, мій голубе, Серце поховати. Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою - Може, вернеться з-за світа В пустку зимувати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить… Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти. Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу. Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу… Стань же: братом, хоч одури. Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім'я розбити??! 13 декабря 1844, С.-Петербург Гоголю За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й бог не побачить. Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли - похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате… Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже - викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата. Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать. 30 декабря 1844, С.-Петербург  



***

 

Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові - Він все те наймає. Не завидуй могучому, Бо той заставляє. Не завидуй і славному: Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу, Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву. А молоді як зійдуться, Та любо, та тихо, Як у раї,- а дивишся: Ворушиться лихо. Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі, Та нема й на небі. 4 октября 1845, Миргород  



***

 

Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі: Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає І не розважає - Чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше плакать, Як ніхто не бачить. 4 октября 1845, Миргород Єретик (Шафарикові) Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися Й полягали спати, І забули сірий попіл По вітру розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра вогню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає, Злого часу. Тліла іскра, Тліла, дожидала На розпутті широкому, Та й гаснути стала. Отак німота запалила Велику хату. І сім'ю, Сім'ю слав'ян роз'єдинила І тихо, тихо упустила Усобищ лютую змію. Полилися ріки крові, Пожар загасили. А німчики пожарище Й сирот розділили. Виростали у кайданах Слав'янськії діти І забули у неволі, Що вони на світі! А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих,- І дождалась… Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім оком! І засвітив, любомудре, Світоч правди, волі… І слав'ян сім'ю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи, А не слав'ян. І став єси На великих купах, На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем, І-о диво! - трупи встали І очі розкрили, І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав'янськії ріки! Слава тобі, любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове! Затого вже буде повне, І попливе човен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе на вольнім морі, На широких хвилях. Слава тобі, Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки! Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту-думу немудрую Про чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слав'яне стали Добрими братами, І синами сонця правди, І єретиками Отакими, як Констанцький Єретик великий! Мир мирові подарують І славу вовіки! 22 ноября 1845, в Переяславі Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших. Псалом 117. стих 22 «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить. І на апостольськім престолі Чернець годований сидить. Людською кровію шинкує І рай у найми оддає! Небесний царю! суд твій всує, І всує царствіє твоє. Розбойники, людоїди Правду побороли, Осміяли твою славу, І силу, і волю. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати, Одностайне стати За євангеліє правди, За темнії люде! Нема кому! боже! боже! Чи то ж і не буде? Ні, настане час великий Небесної кари. Розпадуться три корони На гордій тіарі! Розпадуться! Благослови На месть і на муки, Благослови мої, боже, Нетвердії руки!» Отак у келії правдивий Іван Гус думав розірвать Окови адові!.. і диво, Святеє диво показать Очам незрящим. «Поборюсь… За мене бог!.. да совершиться!» І в Віфліємськую каплицю Пішов молиться добрий Гус. «Во ім'я господа Христа, За нас розп'ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій…» «Отій самій, Що водили по улицях В Празі позавчора; Отій самій, що хилялась По шинках, по стайнях, По чернечих переходах, По келіях п'яна! Ота сама заробила Та буллу купила - Тепер свята!.. Боже! боже! Великая сило! Великая славо! зглянься на людей! Одпочинь од кари у світлому раї! За що пропадають? за що ти караєш Своїх і покорних і добрих дітей? За що закрив їх добрі очі І вольний розум окував Кайданами лихої ночі!.. Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду. Прокиньтесь, чехи, будьте люди, А не посмішище ченцям! Розбойники, кати в тіарах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татаре, І нам, сліпим, передали Свої догмати!.. кров, пожари, Всі зла на світі, войни, чвари, Пекельних мук безкраїй ряд… І повен Рим байстрят! От їх догмати і їх слава. То явна слава… А тепер Отим положено конглавом: Хто без святої булли вмер - У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє - ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди! Конець концям! У злодія вже злодій краде, Та ще й у церкві. Гади! гади! Чи напилися ви, чи ні Людської крові?.. Не мені, Великий господи, простому, Судить великії діла Твоєї волі. Люта зла Не дієш без вини нікому. Молюся: господи, помилуй, Спаси ти нас, святая сило, Язви язик мій за хули, Та язви мира ізціли. Не дай знущатися лукавим І над твоєю вічно-славой, Й над нами, простими людьми!..» І плакав Гус, молитву дія, І тяжко плакав. Люд мовчав І дивувався: що він діє, На кого руку підійма! «Дивіться, люде: осьде булла, Що я читав…» - і показав Перед народом. Всі здрогнули: Іван Гус буллу розідрав!! Із Віфліємської каплиці Аж до всесвітньої столиці Луна, гогочучи, неслась. Ченці ховаються… Мов кара, Луна в конглаві оддалась,- І похилилася тіара! Зашипіли, мов гадюки, Ченці в Ватікані, Шепочеться Авіньйона З римськими ченцями, Шепочуться антипапи, Аж стіни трясуться Од шепоту. Кардинали, Як гадюки, в'ються Круг тіари. Та нищечком, Мов коти, гризуться За мишеня… Та й як паки? Однієї шкури Така сила… а м'ясива!!! Аж здригнули мури, Як згадали, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться… Конглав схаменувся, Зібрав раду. Положили Одностайне стати Против Гуса. І в Констанці Всіх ворон скликати! Та стерегти якомога І зверху, і здолу, Щоб не втекла сіра птаха На слав'янське поле. Як та галич поле крила - Ченці повалили До Констанця; степи, шляхи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоги і дюки, Псарі, герольди, шинкарі, І трубадури (кобзарі), І шляхом військо, мов гадюки. За герцогинями німота; Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах - Так аж кишить! все на охоту, Мов гад у ірій, поспіша! О чеху! де твоя душа?? Дивись, що сили повалило - Мов сарацина воювать Або великого А т т і л у! ' У Празі глухо гомонять, І цесаря, і Вячеслава, І той собор тисячоглавий Уголос лають! Не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса! «Жив бог! жива душа моя! Брати, я смерті не боюся! Я докажу отим зміям, Я вирву їх несите жало!..» І чехи Гуса проводжали, Мов діти батька… Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони. Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави; Зібралися, мов іуди На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда у таборі Або жиди в школі… І - всім разом заціпило!.. Мов кедр серед поля Ливанського,- у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. «Чого мене - Чи на прю позвали? Чи дивиться на кайдани??» «Мовчи, чеше смілий…» - Гадюкою зашипіли, Звіром заревіли. «Ти єретик! ти єретик! Ти сієш розколи! Усобища розвіваєш, Святійшої волі - Не приймаєш…» - «Одно слово!» «Ти богом проклятий! Ти єретик! ти єретик!..- Ревіли прелати.- Ти усобник!..» - «Одно слово». «Ти всіми проклятий!..» Подивився Гус на папи Та й вийшов з палати!.. «Побороли! побороли!» - Мов обеленіли. «Автодафе! автодафе!..» - Гуртом заревіли. І цілу ніч бенкетовали Ченці, барони… всі пили І, п'яні, Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули. І світ настав… Ідуть молиться Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить. І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?! Задзвонили в усі дзвони, І повели Гуса На Голгофу у кайданах. І не стрепенувся… Перед огнем; став на йому І молитву діє: «О господи милосердий, Що я заподіяв Оцим людям? твоїм людям! За що мене судять! За що мене розпинають? Люди! добрі люди! Молітеся!.. неповинні - І з вами те буде! Молітеся! люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили… Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонеє море Крові! крові з дітей ваших. О горе! о горе! Онде вони! в ясних ризах. Їх лютії очі… Уже крові…» - Пали! пали!..» «Крові! крові хочуть! Крові вашої!..» - і димом Праведного вкрило. «Молітеся! молітеся! Господи, помилуй, Прости ти їм, бо не знають!..» Та й не чути стало! Мов собаки, коло огню Кругом ченці стали - Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіарі. Погас огонь, дунув вітер І попіл розвіяв. І бачили на тіарі Червоного змія Прості люде. Пішли ченці Й T e d e u m співали, Розійшлися по трапезах І трапезували І день і ніч, аж попухли. Малою сім'єю Зійшлись чехи, взяли землі З-під костра і з нею Пішли в Прагу. Отак Гуса Ченці осудили, Запалили… та божого Слова не спалили, Не вгадали, що вилетить Орел із-за хмари Замість гуся і розклює Високу тіару. Байдуже їм, розлетілись, Мов тії ворони, З кровавого того свята. Ченці і барони Розвернулись у будинках І гадки не мають - Бенкетують та інколи T e d e u m співають. Все зробили… Постривайте! Он над головою Старий Жижка з Таборова Махнув булавою. 10 октября 1845, с. Марьинское Невольник Поема Посвященіє Думи мої молодії - Понурії діти, І ви мене покинули!.. Пустку натопити Нема кому… Остався я, Та не сиротою, А з тобою, молодою, Раю мій, покою, Моя зоре досвітняя, Єдиная думо Пречистая!.. Ти витаєш… Як у того Нуми Тая німфа Егерія,- Так ти, моя зоре, Просіяєш надо мною, Ніби заговориш, Усміхнешся… Дивлюся я - Нічого не бачу… Прокинуся… серце плаче - І очі заплачуть. Спасибі, зіронько!.. Минає Неясний день мій; вже смеркає; Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний… Мовчки скосить, А там - і слід мій занесе Холодний вітер… Все минає!.. Згадаєш, може, молодая, Вилиту сльозами Мою думу і тихими, Тихими речами Проговориш: «Я любила Його на сім світі Й на тім світі любитиму…» О мій тихий світе, Моя зоре вечірняя! Я буду витати Коло тебе і за тебе Господа благати! Той блукає за морями, Світ переходжає, Долі-доленьки шукає - Немає, немає… Мов умерла; а той рветься З усієї сили За долею… от-от догнав І - бебех в могилу! А в іншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тільки торба, а з торбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає - Ні, не покидає! Як реп'ях той, учепиться За латані поли Та й збирає колосочки На чужому полі, А там - снопи, а там - скирти, А там - у палатах Сидить собі сіромаха, Мов у своїй хаті. Такая-то доля тая, Хоч і не шукайте: Кого схоче - сама найде, У колисці найде. Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили Старий козак і діток двоє… Ще за гетьманщини старої Давно се діялось колись. Так, коло полудня, в неділю, Та на зелених ще й святках, Під хатою в сорочці білій Сидів, з бандурою в руках, Старий козак. «І так і сяк! (Старий міркує, розмовляє). І треба б,- каже,- й трохи шкода. А треба буде: два-три года Нехай по світу погуляє Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись… Ярино! А де Степан?» - «А он під тином, Неначе вкопаний, стоїть». «А я й не бачу! А ідіть Лишень сюда, та йдіть обоє… Ануте, діти, отакої!» І вшкварив по струнах. Старий грає, а Ярина З Степаном танцює; Старий грає, примовляє, Ногами тупцює. «Якби мені лиха та лиха, Якби мені свекрівонька тиха. Якби мені чоловік молодий, До другої не ходив, не любив. Ой гоп, чики-чики, Та червоні черевики, Та троїсті музики, Од віку до віку Я любила б чоловіка!» «Ой гоп, заходивсь, Зробив хату, оженивсь, І піч затопив, І вечерять наварив». «Ануте, діти, отакої!» І старий піднявся, Як ударить, як ушкварить, Аж у боки взявся. «Чи так, чи не так, Уродив пастернак, А петрушку Криши в юшку - Буде смак, буде смак! Ой так, таки-так, Оженився козак, Кинув хату І кімнату Та й потяг у байрак». «Ні, не така вже, підтопталась Стара моя сила, Утомився… А все це ви Так розворушили. О бодай вас! Що то літа? Ні, вже не до ладу… Минулося. Іди лишень Полудновать лагодь. Гуляючи, як той казав, Шматок хліба з'їсти. Іди ж, доню… А ти, сину, Послухаєш вісти. Сідай лишень. Як убили Твого батька Йвана В Шляхетчині, то ти ще був Маленьким, Степане. Ще й не лазив».- «То я не син? Я чужий вам, тату?» «Та не чужий, стривай лишень. От умерла й мати, Таки твоя, а я й кажу Покойній Марині, Моїй жінці: «А що,- кажу,- Возьмем за дитину?» Тебе б оце. «Добре,- каже Покойна Марина,- Чому не взять?» Взяли тебе Ми та й спарували З Яриночкою докупи… А тепер осталось Ось що робить. Ти на літі, І Ярина зріє. Треба буде людей шукать Та що-небудь діять. Як ти скажеш?» - «Я не знаю, Бо я думав теє…» «Що Ярина сестра тобі? А воно не теє, Воно просто, любітеся, Та й з богом до шлюбу. А поки що, треба буде І на чужі люде Подивитись, як там живуть, Чи орють, Чи не на ораному сіють, А просто жнуть І немолоченеє віють, Та як і мелють, і їдять - Все треба знать. Так от як, друже, треба в люде На рік, на два піти У наймити; Тойді й побачимо, що буде. Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить. А ти як думаєш, небоже? Не думай, коли хочеш знать, Де лучче лихом торгувать, Іди ти в Січ. Як бог поможе, Там наїсися всіх хлібів, Я їх чимало попоїв, І досі нудно, як згадаю! Коли здобудеш - принесеш, А коли згубиш - поживеш Моє добро, то хоч звичаю Козацького наберешся Та побачиш світа, Не такого, як у бурсі, А живі мисліте л З товариством прочитаєш, Та по-молодечи Будеш богу молитися, А не по-чернечи Харамаркать. Отак, сину, Помолившись богу, Осідлаєм буланого, Та й гайда в дорогу! Ходім лишень полудновать. Чи ти вже, Ярино, Змайструвала нам що-небудь? Отаке-то, сину…» «Уже, таточку!» - озвалась Із хати Ярина. Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови! Замість шматка хліба за кухоль береться. Дивиться Ярина та нишком сміється. «Що се йому стало? Ні їсти, ні пить - Нічого не хоче! Чи не занедужав?» «Братику Степане, що в тебе болить?» - Ярина питає. Старому байдуже, Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать, А сіяти треба,- старий промовляє Нібито до себе.- Анумо вставать, До вечерні, може, ще пошкандибаю. А ти, Степане, ляжеш спать, Бо завтра рано треба встать Та коня сідлать». «Степаночку, голубчику! Чого се ти плачені? Усміхнися, подивися, Хіба ти не бачиш, Що й я плачу? Розсердився Бог знає на кого Та й зо мною не говорить. Утечу, єй-богу, Та й сховаюсь у бур'яні… Скажи-бо, Степане, Може, й справді нездужаєш? Я зілля достану, Я побіжу за бабою… Може, це з пристріту?» «Ні, Ярино, моє серце, Мій рожевий квіте! Я не брат тобі, Ярино, Я завтра покину Тебе й батька, на чужині Де-небудь загину, А ти мене й не згадаєш, Забудеш, Ярино, Свого брата…» - «Схаменися! Єй-богу, з пристріту! Я не сестра? Хто ж оце я? О боже мін, світе! Що тут діять? Батька нема, А він занедужав, Та ще й умре. О боже мій! А йому байдуже, Мов сміється. Степаночку, Хіба ти не знаєш, Що без тебе і таточка І мене не стане?» «Ні, Ярино, я не кину, А тілько поїду Недалеко. А на той рік Я до вас приїду З старостами - за тобою Та за рушниками… Чи подаєш?» - «Та цур тобі З тими старостами, Ще й жартує!» - «Не жартую, Єй-богу, Ярино, Не жартую!..» - «Та це й справді Ти завтра покинеш Мене й батька? Не жартуєш? Скажи-бо, Степане, Хіба й справді не сестра я?» «Ні, моє кохання, Моє серце!» - «Боже ж ти мій! Чому я не знала? Була б тебе не любила І не цілувала… Ой, ой! сором! Геть од мене! Пусти мене! Бачиш, Який добрий! Та пусти-бо! Єй-богу, заплачу». І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: «Покине! покине!» Як той явір над водою, Степан похилився, Щирі сльози козацькії В серці запеклися, Мов у пеклі. А Ярина То клене, то просить, То замовкне, подивиться, І знов заголосить. Незчулися, як смерклося; І сестру, і брата, Ніби скованих докупи, Застав батько в хаті. І світ настав, а Ярині Не спиться,- ридає. Уже Степан із криниці Коня напуває. Й вона з відрами побігла - Ніби за водою До криниці. А тим часом Запорозьку зброю Старий виніс із комори, Дивиться, радіє, Приміряє, ніби знову Старий молодіє. Та й заплакав. «Зброє моя, Зброє золотая!.. Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброк, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!» Вернулися од криниці, І Степан сідлає Коня, свого товариша, Й жупан надіває. А Ярина дає зброю, На порозі стоя; Степан її надіває, Та плачуть обоє. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище-дрючина, Й самопал семип'яденний Повис за плечима. Аж зомліла, як узріла; І старий заплакав, Як побачив на коневі Такого юнака. Веде коня за поводи Та плаче Ярина; Старий батько іде рядом, Научає сина: Як у війську пробувати, Старшин шанувати, Товариство поважати, В табор не ховатись. «Нехай тебе бог заступить!» Як за селом стали, Сказав батько, та всі троє Разом заридали. Степан гукнув, і курява Шляхом піднялася. «Не барися, мій синочку, Швидше повертайся!» - Сказав старий. А Ярина, Мов тая ялина При долині, похилилась… Мовчала Ярина. Тільки сльози утирає, На шлях поглядає; Із куряви щось вигляне І знов пропадає; Ніби шапка через поле Котиться, чорнів, Пропадає, мошечкою Тільки-тільки мріє, Та й пропало. Довго, довго Стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із куряви. Не вирнула - Пропала! І знову Заплакала Яриночка Та й пішла додому. Минають дні, минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя, мов убитий Старий під хатою сидить,- Дочка нездужає Ярина; Його єдиная дитина Покинуть хоче. З ким дожить, Добити віку вікового? Згадав Степана молодого, Згадав свої благі літа, Згадав та й заплакав Багатий сивий сирота. «В твоїх руках все на світі, Твоя всюди воля! Нехай буде так, як хочеш, Така моя доля»,- Старий вимовив і нишком Богу помолився; Та й пішов собі з-під хати В садок походити. І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало, І Ярина вийшла з хати На світ божий глянуть, Ледве вийшла: усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась… А лютеє лихо В самім серці ворухнулось І світ запалило. Як билина підкошена, Ярина схилилась; Як з квіточки роса вранці, Сльози полилися. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився. Одужала Яриночка, Ідуть люде в Київ Та в Почаїв помолитись,- І вона йде з ними. У Києві великому Всіх святих благала; У Межигорського Спаса Тричі причащалась; У Почаєві святому Ридала-молилась, Щоб Степан той, доля тая Їй хоча приснилась. Не приснилась. Вернулася, Знову забіліла Зима біла. За зимою Знов зазеленіла Весна божа. Вийшла з хати На світ дивуватись Яриночка, та не бога Святого благати, А нищечком у ворожки Про його спитати. І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю та весілля З воску виливала. «Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін. Ото гроші; Якби догадався Козак отой злякать діда. Злякав та й сховався За могилу, лічить гроші; А он знову шляхом Козак іде, ніби старець, То, бач, ради страху, Щоб ляхи або татаре Часом не спіткали». І радесенька Ярина Додому верталась. Уже третій, і четвертий, І п'ятий минає Немалий рік, а Степана Немає, немає. І стежечка-доріжечка, Яром та горою Утоптана до ворожки, Поросла травою. Нема його. У черниці Косу розплітає Безталанна, коло неї Падає, благає Старий батько, хоч літечко, Хоч Петра діждати 6, Хоч зеленої неділі… Діждались, і хату Уквітчали гарнесенько, І в сорочках білих, Невеселі, мов сироти, Під хатою сіли. Сидять собі та сумують, Слухають… щось грає, Мов на кобзі, на улиці І ніби співає. Дума У неділю вранці-рано Синє море грало, Товариство кошового На раді прохало: «Благослови, отамане, Байдаки спускати, Та за Тендер погуляти, Турка пошукати». Чайки і байдаки спускали, Гарматами риштовали, З Дніпрового гирла широкого випливали, Серед ночі темної, На морі синьому За островом Тендером потопали, Пропадали. Один потопає, Другий виринає, Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає І зично гукає: «Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» - І в синій хвилі потопає, Пропадає. Тільки три чайки, слава богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого, Синє море не втопило, А в турецьку землю агарянську Без кормиг прибило. Тойді сироту Степана, Козака лейстрового, Отамана молодого, Турки-яничари ловили, З гармати гримали, В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали. Ой Спасе наш Межигорський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! Там кайдани по три пуда, Отаманам по чотири, І світа божого не бачать, не знають, Під землею камень ламають, Без сповіді святої умирають, Як собаки, здихають. І згадав сирота Степан в неволі Свою далеку Україну, Нерідного батька старого, І коника вороного, І нерідную сестру Ярину. Плаче-ридає, До бога руки здіймає, Кайдани ламає, Утікає на вольную волю… Уже на третьому полю Турки-яничари догнали, До стовпа в'язали, Очі виймали, Гарячим залізом випікали, В кайдани кували, В тюрму посадили Та й замуровали.  

____________________

 

Отак на улиці під тином Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав. За тином слухала Ярина - І не дослухала, упала. «Степаночку! Степаночку! - Кричала, ридала.- Степаночку, моє серце! Де ж це ти барився? Тату! Тату! ідіть сюда, Ідіть подивітесь». Прийшов старий, розглядає, І свого Степана Не пізнає, таке з його Зробили кайдани. «Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний?» Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче Невидющими очима, Мов сонце побачив. І беруть його під руки, І ведуть у хату. І вітає Яриночка, Мов рідного брата. І голову йому змила, І ноги умила, І в сорочці тонкій білій За стіл посадила, Годувала, напувала, Положила спати У кімнаті і тихенько Вийшла з батьком з хати. Через тиждень без старостів За Степана свата Старий свою Яриночку. І Ярина в хаті. «Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино,- Степан каже.- Я загинув, Навіки загинув! За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. Ярино! Насміються люде, І бог святий покарає І прожене долю З ції хати веселої На чужеє поле. Ні, Ярино, бог не кине І найде дружину; А я піду в Запорожжя, Там я не загину, Нагодують».- «Ні, Степане, Моя ти дитино! І господь тебе покине, Як ти нас покинеш». «Оставайся, Степаночку; Коли не хоч братись, То так будем: я сестрою, А ти будеш братом І дітьми йому обоє, Батькові старому. Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову. Не покинеш?» - «Ні, Ярино!» І Степан остався. Зрадів старий, мов маленький, Аж за кобзу взявся, Хотів вшкварить метелицю З усієї сили, Та не вшкварив… під хатою Усі троє сіли. «Розкажи ж ти нам, Степане, Про свою недолю, Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі». «Отож мене, вже сліпого, На світ випускали З товариством. Товариство На Січ прямувало І мене взяло з собою; І через Балкани Простали ми в Україну Вольними ногами; А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики-запорожці І в Січ завертають, І розказують, і плачуть, Як Січ руйнували, Як москалі срібло, злото І свічі забрали У Покрові; як козаки Вночі утікали І на тихому Дунаю Новим кошем стали; Як цариця по Києву З Нечосом ходила… І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Тоді поділили І панам на Україні Люд закріпостили. Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали. Отак, тату! Я щасливий, Що очей не маю, Що нічого того в світі Не бачу й не знаю… Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ божий В путо закували. Отаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись. Тепер, кажуть, в Слободзеї Останки збирає Головатий та на Кубань Хлопців підмовляє. Нехай йому бог поможе! А що з того буде, Святий знає: почуємо, Що розкажуть люде». Отак вони що день божий Удвох розмовляли До півночі, а Ярина Господарювала Та святих отих благала… Таки ж ублагала: На всеїдній у неділю Вона спарувалась З сліпим своїм. Такеє-то Скоїлось на світі, Мої любі дівчаточка, Рожевії квіти. Такеє-то. Одружились Мої молодії. Може, воно й не до ладу, Та що маю діять, Коли таке сподіялось; Рік уже минає, Уже й другий. З дружиною Ярина гуляє По садочку. Старий батько Сидить коло хати Та вчить внука-пузанчика Чолом оддавати. [1845, с. Мар'їнське - 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург] Великий льох (Містерія) Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. По- ложил еси нас в притчу во языцех, покиванию главыі в людех. Псалом 43, ст. 14 й 15 Три душі Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похиленному хресті На старій церкві. «Бог простить: Ми тепер душі, а не люди. А відціля видніше буде, Як той розкопуватимуть льох. Коли б вже швидше розкопали, Тойді б у рай нас повпускали. Бо так сказав Петрові бог: «Тойді у рай їх повпускаєш, Як все москаль позабирає, Як розкопа великий льох».  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка