Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка1/15
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.91 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Тарас Григорович ШевченкоГАЙДАМАКИIIIIIIIVIIIIIПОСВЯЩЕНИЕIIIIII1231313112131121321123121323123213ПрологIIIIIIIVVIVIIVIIIГлава 4, с.201124352538193132136149IIIIIIIVVIVIIVIIIIXXXIXII1212N. N.N. N.N. N.IIIIIIIVVIVIIVIIIIIIIIIIVП. С.Г. 3.IIIIIIIVVIVIIVIIIIXXXIXIIXIIIXIVN. N.Глава 19Л.Н.Т21212

Тарас Григорович Шевченко

КОБЗАР

Зміст Причинна Думка (“Тече вода в синє море…”) Думка (“Вітре буйний, вітре буйний!..”) Думка (“Тяжко-важко в світі жити…”) Думка (“Нащо мені чорні брови…”) На вічну пам'ять Котляревському Катерина Тарасова ніч “Думи мої, думи мої…” Перебендя Тополя До Основ'яненка Іван Підкова Н. Маркевичу На незабудь Штернбергові  

ГАЙДАМАКИ

 

Все йде, все минає - і краю немає… Інтродукція Галайда Конфедерати Титар Свято в Чигирині Треті півні Червоний бенкет Гупалівщина Бенкет у Лисянці Лебедин Ґонта в Умані Епілог Передмова Панове субскрибенти! “Вітер з гаєм розмовляє…” Мар`яна-черниця Утоплена Песня караульного у тюрьмы (Из драмы “Невеста”) Слепая (Поэма) Гамалія Тризна Розрита могила “Чигрине, Чигрине…” Сова Дівичії ночі Сон (“У всякого своя доля…”) (Комедія) “У неділю не гуляла…” “Чого мені тяжко, чого мені нудно…” “Заворожи мені, волхве…” Гоголю “Не завидуй багатому…” “Не женися на багатій…” Єретик Невольник (Поема) Великий льох (Містерія) “Стоїть в селі Суботові…” Наймичка Кавказ І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє Холодний Яр Псалми Давидові  



1. (“Блаженний муж на лукаву…”)  

12. (“Чи ти мене,боже милий…”)  

43. (“Боже, нашими ушима…”) 52. (“Пребезумний в серці скаже…”)  

53. (“Боже, спаси,суди мене…”) 81. (“Між царями й судіями…”)  



93. (“Господь бог лихих карає…”)  

132. (“Чи є що краще, лучче в світі…”) 136. (“На ріках круг Вавілона…”) 149. (“Псалом новий господеві…”) Маленькій Мар'яні “Минають дні, минають ночі…” Три літа Заповіт Лілея Русалка Відьма (Поема) В казематі “Згадайте, братія моя…” I. “Ой одна я, одна…” II. “За байраком байрак…” III. “Мені однаково, чи буду…” IV. “Не кидай матері!” - казали…” V. “Чого ти ходиш на могилу?…” VI. “Ой три шляхи широкії…” VII. “Веселе сонечко ховалось…” (Н.Костомарову) VIII. “Садок вишневий коло хати…” IX. “Рано-вранці новобранці…” X. “В неволі тяжко, хоча й волі…” XI. “Понад полем іде…” (Косар) XII. “Чи ми ще зійдемося знову…” “Не спалося, - а ніч, як море…” “Думи мої. думи мої…” Княжна (Поема) NN. (“Сонце заходить, гори чорніють…”) NN (“Мені тринадцятий минало”) “Не гріє сонце на чужині…” Сон (“Гори мої високії…”) Іржавець ‹#irzhavec› N. N. (“О думи мої! о славо злая!”) Полякам (“Ще як булими козаками…”) Чернець “Один у другого питаєм…” “Самому чудно. А де ж дітись?” “Ой стрічечка до стрічечки…” Хустина ‹#hustynka› А. О. Козачковському Москалева криниця (Поема) “То так і я тепер пишу…” “А нумо знову віршувать” Варнак “Ой гляну я, подивлюся…” “У бога за дверми лежала сокира” “Та не дай, господи, нікому…” Царі (“Старенька сестро Аполлона…”) “Добро, у кого є господа…” Титарівна “Ну що б, здавалося, слова…” “Мов за подушне, оступили…” П.С. (“Не жаль на злого, коло його…”) Г.З. (“Немає гірше, як в неволі…”) “Якби зустрілися ми знову…” Марина (“Неначе цвяшок, в серце вбитий…”) Пророк Сичі (“На ниву в жито уночі…”) “Меж скалами, неначе злодій…” “І небо невмите. і заспані хвилі…” “І виріс я на чужині…” “Не для людей, тієї слави…” “Коло гаю в чистім полі…” “Якби мені черевики…” “І багата я…” “Полюбилася я…” “Породила мене мати…” “Ой я свого чоловіка…” “Ой виострю товариша…” “По улиці вітер віє…” “Ой сяду я під хатою…” “Закувала зозуленька…” Швачка “Ой не п'ються пива-меди…” “На улиці невесело…” “У тієї Катерини…” “Із-за гаю сонце сходить…” “Ой пішла я у яр за водою…” “Не так тії вороги…” “Ой люлі, люлі, моя дитино…” “Ой чого ти почорніло…” “Туман, туман долиною…” “У неділеньку у святую…” “У перетику ходила…” “У неділеньку та ранесенько…” “Не тополю високую…” “Утоптала стежечку…” “І широкую долину…” “На вгороді коло броду…” “Якби мені, мамо, намисто…” “Не хочу я женитися…” Чума “І знов мені не привезла…” “В неволі, в самоті немає…” “Ой умер старий батько…” “Не вернувся із походу…” “У Вільні, городі преславнім…” “Заступила чорна хмара…” “Не додому вночі йдучи…” “Неначе степом чумаки…” Сотник (“У Оглаві…Чи по знаку…”) “За сонцем хмаронька пливе…” “Як маю я журитися…” “Нащо мені женитися?..” “Ой крикнули сірії гуси…” “Якби тобі довелося…” “Заросли шляхи тернами…” “Зацвіла в долині…” “У нашім раї на землі…” “На Великдень, на соломі…” “Було, роблю що, чи гуляю…” “Буває, іноді старий…” “Хіба самому написать…” “Дурні та гордії ми люди…” “І золотої й дорогої…” “Ми вкупочці колись росли…” “Готово! Парус розпустили…” “Ми восени таки похожі…” “Лічу в неволі дні і ночі…”(1850) “Лічу в неволі дні і ночі…”(1850-1858) “Ми заспівали, розійшлись…” “Не молилася за мене…” Петрусь (Поема) “Мені здається, я не знаю…” “Якби ви знали, паничі…” “Буває, в неволі іноді згадаю…” “I станом гнучим, і красою…” “Огні горять, музика грає…” “Чи то недоля та неволя…” “На батька бісового я трачу…” “І досі сниться: під горою…” “Мій боже милий, знову лихо!..” Неофіти (Поема) Юродивий Доля Муза Слава Сон (“На панщині пшеницю жала…”) “Я не нездужаю нівроку…” Подражаніє 11 псалму Марку Вовчку Ісаія. Глава 35 (Подражаніє) N. N. (“Така, як ти, колись лілея…”) “Ой на горі роман цвіте…” “Ой маю, маю я оченята…” Сестрі “Колись дурною головою…” “Во Іудеї во дні они…” Марія (Поема) Подражаніє Едуарду Сові Подражаніє Ієзекіїлю (Глава 19) Осії глава XIV (Подражаніє) “Дівча любе, чорнобриве…” “Ой діброво - темний гаю!..” Подражаніє сербському Молитва “Колись-то ще, во время оно…” “Тим неситим очам…” Плач Ярославни “З передсвіта до вечора…” “Умре муж велій в власяниці” Гімн черничий “Над Дніпровою сагою…” “Росли укупочці, зросли…” “Світе ясний! Світе тихий!” Ликері (“Моя ти любо! Мій ти друже!”) “Барвінок цвів і зеленів…” “І Архімед, і Галілей…” Л. (“Поставлю хату і кімнату…”) “Не нарікаю я на бога…” Саул “Минули літа молодії…” “Титарівна-Немирівна…” “Хоча лежачого й не б'ють” “І тут, і всюди - скрізь погано” “О люди! люди небораки!” “Якби з ким сісти хліба з'їсти…” “І день іде, і ніч іде” “Тече вода з-під явора…” “Якось-то йдучи уночі…” “Бували войни й військовії свари…” Н.Т. (“Великомученице кумо!”) “Зійшлись, побрались, поєднались…” “Кума моя і я…” “Чи не покинуть нам небого…“ “За що ми любимо Богдана…“ “Якби-то ти, Богдане п'яний…“ ІНШІ РЕДАКЦІЇ Москалева криниця (перша редакція) Тарасова ніч (друга редакція) Гамалія (друга редакція) “Лічу в неволі дні і ночі…” (друга редакція) DUBIA (авторство недоведене) “Нудно мені, тяжко - що маю робити?..” “Не журюсь я, а не спиться…” “Вип'єш перву - стрепенешся…” Причинна Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає - То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб меньше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Така його доля. Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає. Не вернеться чорнобривий Та й не привітає, Не розплете довгу косу, Хустку не зав'яже, Не на ліжко - в домовину Сиротою ляже! Така її доля… О боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю, - вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума - заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до бога - милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись», - каже думка, жалю завдає. О боже мій милий! така твоя воля, Таке її щастя, така її доля! Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши, вітер, чорні хмари, Ліг біля моря одпочить, А з неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить. Аж гульк - з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись. «Ходімо гріться! - закричали. - Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата)… «Чи всі ви тута? - кличе мати. - Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо: Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очереті, в осоці, Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у діброві. Світи довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Посвіти нам… Он щось ходить! Он під дубом щось там робить. Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила». Зареготались нехрещені… Гай обізвався; галас, зик, Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба… нічичирк… Схаменулись нехрещені, Дивляться - мелькає, Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю. Ото ж тая дівчинонька, Що сонна блудила: Отаку-то їй причину Ворожка зробила! На самий верх на гіллячці Стала… в серце коле! Подивись на всі боки Та й лізе додолу. Кругом дуба русалоньки Мовчки дожидали; Взяли її, сердешную, Та й залоскотали. Довго, довго дивовались На її уроду… Треті півні: кукуріку! - Шелеснули в воду. Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко - Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатар співає. Чорніє гай над водою, Де ляхи ходили; Засиніли понад Дніпром Високі могили; Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози. А дівчина спить під дубом При битій дорозі. Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля, Що не лічить, чи довго жить… Знать, добре заснула. А тим часом із діброви Козак виїжджає; Під ним коник вороненький Насилу ступає. «Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем: Близько хата, де дівчина Ворота одчинить. А може, вже одчинила Не мені, другому… Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!» Утомився вороненький, Іде, спотикнеться, - Коло серця козацького Як гадина в'ється. «Ось і дуб той кучерявий… Вона! Боже милий! Бач, заснула виглядавши, Моя сизокрила!» Кинув коня та до неї: «Боже ти мій, боже!» Кличе її та цілує… Ні, вже не поможе! «За що ж вони розлучили Мене із тобою?» Зареготавсь, розігнався - Та в дуб головою! Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи: Як проводжала сина мати, Як бивсь татарин уночі. Ідуть - під дубом зеленеьким Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький Козак та дівчина лежить. Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать; Коли подивляться, що вбитий, - З переполоху ну втікать! Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають; Збиралися товариші Та ями копають; Пішли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито? Посадили над козаком Явір та ялину, А в головах у дівчини Червону калину. Прилітає зозуленька Над ними кувати; Прилітає соловейко Щоніч щебетати; Виспівує та щебече, Поки місяць зійде, Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть. [1837, С.-Петербург] Думка Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде,- Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці,- Грає синє море. Думав, доля зустрінеться,- Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак - шляхи биті Заросли тернами. [1838, С.-Петербург] Думка Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило, Воно скаже, синє море, Де його поділо. Коли милого втопило - Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче - то й я плачу, Коли ні - співаю; Коли ж згинув чорнобривий, - То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати - Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде. Я ввечері посумую, А вранці поплачу. Зійде сонце - утру сльози,- Ніхто й не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море… [1838, С.-Петербург] Думка Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться,- Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом; Утопився б,- тяжко жити, І нема де дітись. В того доля ходить полем - Колоски збирає; А моя десь, ледащиця, За морем блукає. Добре тому багатому: Його люди знають; А зо мною зустрінуться - Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує; Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує. «Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався, Чи не люблю тебе щиро, Чи з тебе сміявся? Люби ж собі, моє серце, Люби, кого знаєш, Та не смійся надо мною, Як коли згадаєш. А я піду на край світа… На чужій сторонці Найду кращу або згину, Як той лист на сонці». Пішов козак сумуючи, Нікого не кинув; Шукав долі в чужім полі Та там і загинув. Умираючи, дивився, Де сонечко сяє… Тяжко-важко умирати У чужому краю! Гатчина, 24 ноября 1838 року Думка Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде - як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люди не спитають - Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе! [1838, С.-Петербург] На вічну пам'ять Котляревському Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, - А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо - та й байдуже… Минулось… пропало… Згадай добре - серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині - Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, - Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає; Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, - Серце б'ється, любо… І світ божий як великдень, І люди як люди. Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись не знає; Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, - Защебече соловейко - Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає, Та дрібно, та рівно, як бога благає, Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халайві, - піде руна гаєм, Піде та замовкне - нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині - Пішла дібровою руна, Руна гуляє, божа мова. Встануть сердеги працювать, Корови підуть по діброві, Дівчата вийдуть воду брать, І сонце гляне, - рай, та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Заплаче злодій, лютий злодій. Було так перш - тепер дивись: Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, - А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав, Де ватагу пройдисвіста Водив за собою, - Все осталось, все сумує, Як руїни Трої. Все сумує, - тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть! Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай! Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота у світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік - човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть. А може, я темний, нічого не бачу, Злая доля, може, на тім боці плаче, - Сироту усюди люде осміють. Нехай би сміялись, та там море грає, Там сонце, там місяць ясніше сія, Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе! прийми мою мову, Не мудру, та щиру. Прийми, привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене, хоч на одно слово, Та про Україну мені заспівай! [1838, С.-Петербург] Катерина Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года  

I


 

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі - чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине - Якби сама, ще б нічого, А то й стара мати, Що привела на світ божий, Мусить погибати. Серце в'яне співаючи, Коли знає за що; Люде серця не побачать, А скажуть - ледащо! Кохайтеся ж, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі - чужі люде, Знущаються вами. Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила москалика, Як знало серденько. Полюбила молодого, В садочок ходила, Поки себе, свою долю Там занапастила. Кличе мати вечеряти, А донька не чує; Де жартує з москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очі Любо цілувала, Поки слава на все село Недобрая стала. Нехай собі тії люде Що хотять говорять: Вона любить, то й не чує, Що вкралося горе. Прийшли вісти недобрії - В поход затрубили. Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити. Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою, Забудеться горе; А поки що, нехай люде Що хотять говорять. Не журиться Катерина - Слізоньки втирає, Бо дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина - Вмиється сльозою, Возьме відра, опівночі Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває Гриця. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася - і раденька, Що ніхто не бачив. Не журиться Катерина І гадки не має - У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина… Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише… Вичуняла та в запічку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що москалі вертаються Та в неї ночують: “В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запічку Московського сина. Чорнобривого придбала… Мабуть, сама вчила…” Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила. Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати - чужі люде, Тяжко з ними жити! Вичуняла Катерина, Одсуне кватирку, Поглядає на улицю, Колише дитинку; Поглядає - нема, нема… Чи то ж і не буде? Пішла б в садок поплакати, Так дивляться люде. Зайде сонце - Катерина По садочку ходить, На рученьках носить сина, Очиці поводить: “Отут з муштри виглядала, Отут розмовляла, А там… а там… сину, сину!” Та й не доказала. Зеленіють по садочку Черешні та вишні; Як і перше виходила, Катерина вийшла. Вийшла, та вже не співає, Як перше співала, Як москаля молодого В вишник дожидала. Не співає чорнобрива, Кляне свою долю. А тим часом вороженьки Чинять свою волю - Кують речі недобрії. Що має робити? Якби милий чорнобривий, Умів би спинити… Так далеко чорнобривий, Не чує, не бачить, Як вороги сміються їй, Як Катруся плаче. Може, вбитий чорнобривий За тихим Дунаєм; А може - вже в Московщині Другую кохає! Ні, чорнявий не убитий, Він живий, здоровий… А де ж найде такі очі, Такі чорні брови? На край світа, в Московщині, По тім боці моря, Нема нігде Катерини; Та здалась на горе!.. Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати. А без долі біле личко - Як квітка на полі: Пече сонце, гойда вітер, Рве всякий по волі. Умивай же біле личко Дрібними сльозами, Бо вернулись москалики Іншими шляхами.  

II


 

Сидить батько кінець стола, На руки схилився; Не дивиться на світ божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: “Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила… Здалась тоді б ти гадині, Тепер - москалеві… Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягодку, як пташечку, Кохала, ростила На лишенько… Доню моя, Що ти наробила?.. Оддячила!.. Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх річей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю… А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину? Хто без тебе грішну дуту Поминати буде? Доню моя, доню моя, Дитя моє любе! Іди од нас…” Ледве-ледве Поблагословила: “Бог з тобою!” - та, як мертва, На діл повалилась… Обізвався старий батько: “Чого ждеш, небого?” Заридала Катерина Та бух йому в ноги: “Прости мені, мій батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій соколе милий!” “Нехай тебе бог прощає Та добрії люде; Молись богу та йди собі - Мені легше буде”. Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати; Осталися сиротами Старий батько й мати. Пішла в садок у вишневий, Богу помолилась, Взяла землі під вишнею, На хрест почепила; Промовила: “Не вернуся! В далекому краю, В чужу землю, чужі люде Мене заховають; А своєї ся крихотка Надо мною ляже Та про долю, моє горе, Чужим людям скаже… Не розказуй, голубонько! Де б ні заховали, Щоб грішної на сім світі Люди не займали. Ти не скажеш… ось хто скаже, Що я його мати! Боже ти мій!.. лихо моє! Де мені сховатись? Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою, Безбатченком!..” Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села - серце мліє; Назад подивилась, Покивала головою Та й заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози, За сльозами яа гіркими І світа не бачить, Тілько сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янгелятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла… тілько мріє. В селі довго говорили Дечого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати… Отаке-то на сім світі Роблять людям люде! Того в'яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить… А за віщо? Святий знає. Світ, бачся, широкий, Та нема де прихилитись В світі одиноким. Тому доля запродала Од краю до краю, А другому оставила Те, де заховають. Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали! Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люде на світі - Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають,- Ні долі, ні волі! З нудьгою та з горем Жупан надівають, А плакати - сором. Возьміть срібло-злото Та будьте багаті, А я візьму сльози - Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти!  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка