Танцюй, танцюй, танцюй



Сторінка1/13
Дата конвертації06.05.2016
Розмір2.55 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Харукі МУРАКАМІ

ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ

Роман

Том 1




1

Мені часто сниться готель «Дельфін».

Уві сні я належу йому. Належу внаслідок низки певних обставин. Сон виразно про це свідчить. Сам готель у моєму сні має спотворений вигляд. Дуже вузький і продовгастий. Настільки вузький і продовгастий, що здається не готелем, а скоріше довжелезним мостом під дахом. Мостом, що тягнеться з правіків до останньої миті Всесвіту. А я — його елемент. У готелі хтось плаче. Не сумніваюсь — плаче за мною.

Готель огортає мене з усіх боків. Я виразно відчуваю його пульс і тепло. Уві сні я — складова частина цього готелю.

Ось такий сон.

Я розплющую очі. Міркую, де я. І не просто міркую, а вголос сам себе запитую: «Де я?» Однак таке запитання беззмістовне. І без нього відповідь від самого початку відома. Я — у своєму житті. Навколо — звична побутова реальність. Кілька справ та обставин, які мимохіть стали мене невідривно супроводжувати. Іноді поряд зі мною спить жінка. Та загалом я залишаюсь сам-один. Зі швидкісної автостради за вікном долинає автомобільний рев, у склянці біля подушки віскі на півпальця, кімната залита зловорожим, ні, скоріше байдужим, сірим, мов пил, уранішнім світлом. Інколи падає дощ. Тоді я довго не вилажу з ліжка. Допиваю залишки віскі. І споглядаючи, як скапує вода з даху, думаю про готель «Дельфін». Повільно витягую руки і ноги. І впевнююся, що я — це я і нічому не належу. Я нічому не належу. А проте відчуття зі сну все ще залишається. Коли там, уві сні, я намагаюсь отак витягти руки — вся споруда навколо мене відразу ворушиться. Поволі, несміливо починає стиха поскрипувати, немов водяний млин своїми колесами. Якщо прислухатися, то можна розрізнити, в які боки цей скрип розбігається… Я прислухаюся. І чую, як десь у темряві хтось тихо схлипує. Я певен — плаче за мною.

Готель «Дельфін» справді існує. Притулився в непримітному куточку одного з кварталів Саппоро. Кілька років тому я прожив у ньому цілий тиждень. Стривай, пригадаю точніше. Розповім докладніше… Коли ж це було? Чотири роки тому. Ні, якщо бути точним — чотири роки з половиною. Тоді мені не було й тридцяти. Я зупинявся в ньому разом з однією подружкою. Саме вона його й вибрала. «Зупинімося в цьому готелі, — сказала вона. — Обов’язково в ньому». Якби вона не поставила такої вимоги, то, гадаю, я, мабуть, не оселився б у готелі «Дельфін».

У тому невеличкому вбогому готелі, крім нас, майже не було видно інших гостей. За цілий тиждень перебування там в його фойє я помітив заледве двох-трьох чоловік, та я не певен, чи то були постояльці. Однак, судячи з того, що де-не-де на щитку за конторкою реєстратора бракувало ключів, можна було здогадатися: інші люди в готелі таки жили. І було їх зовсім мало. Що не кажіть, важко повірити в те, що готель, чий телефонний номер міститься у довіднику такого великого міста, як Саппоро, заїжджі люди повністю обминають. І все ж, навіть якщо, крім нас, там перебували також інші постояльці, то, напевне, були надзвичайно сором’язливі й тихої вдачі. В обличчя ми їх не бачили, їхнього галасу не чули і жодних ознак їхньої присутності не помічали. І тільки щодня злегка змінювалося розміщення ключів на щитку за конторкою. Напевне, й коридорами вони пересувалися, мов бліді тіні, затамувавши дихання і тулячись якомога ближче до стін. Іноді несміливо грюкав ліфт — і після того наставала ще гнітючіша, ніж раніше, тиша.

Так чи інакше, то був дивовижний готель.

Його існування нагадувало мені глухий кут в еволюції тваринного світу. Генетичне виродження. Появу потворного біологічного виду, що розвивався шляхом генетичних мутацій в неправильному напрямі й нездатний тепер повернути назад. Вектор еволюції погас і залишив напризволяще в сутінках історії одну-однісіньку істоту, сиротливу й неприкаяну. Кинув її в западину самого часу. І ніхто в цьому не винен. Немає кому дорікати, немає в кого просити порятунку. Бо взагалі тут готелю не місце. З цієї, головної, помилки все й почалося. З першого кроку все безнадійно скособочилося. Як після першого неправильно застебнутого ґудзика сорочки. Кожна спроба виправити цей перекіс приводила до незначного, зовсім не витонченого безладу десь інде. І от таким чином потроху готель набрав спотвореного вигляду. Коли уважно придивляєшся до такої перекошеності, то голова мимоволі схиляється набік. Від цього особливої шкоди немає, адже нахил невеликий, всього на декілька градусів. Якоїсь незручності не відчуваєш і до цього навіть звикаєш. Однак може статися так, що й нормальний навколишній світ сприйматимеш під таким же кутом зору.

Ось таким був готель «Дельфін». З першого погляду кожному було зрозуміло, що за такого відхилення від норми і накопичення безглуздя на безглузді готель прирікав себе на загибель у чорториї часу вже в недалекому майбутньому. Готель справляв жалюгідне враження. Як кульгавий пес під грудневим дощем. Звісно, на світі є чимало таких готелів, але той від них трохи відрізнявся. Був жалюгідним уже за своїм задумом. А тому мав вигляд надміру вбогий.

Ото ж чи варто казати, що не було на світі людей, за винятком необізнаних і введених в оману, які спеціально тут оселялися б.

Офіційна назва того готелю була «Dolphin Hotel», але вона та його реальний вигляд так різнилися між собою (сама назва викликала в моїй уяві білий, мов цукор, відпочинковий готель десь на узбережжі Егейського моря), що я в думках називав його просто «готель „Дельфін“». Якби не мідна дошка біля входу з викарбуваними на ній словами «Dolphin Hotel», то, гадаю, ніхто не здогадався б, що перед ним готель. Зрештою, і з вивіскою будівля ніяк не скидалася на нього. Скоріше нагадувала обшарпаний музей. Особливий музей, куди нишком заходять надмірно цікаві відвідувачі для того, щоб оглянути особливі експонати…

Навіть якщо у когось, що опинився перед готелем «Дельфін», і складалося таке враження, то це зовсім не був буйний політ фантазії. Бо насправді на одному з його поверхів таки розміщувався музей.

Кому ж заманеться в ньому зупинятися? У готелі, частина якого віддана під незрозумілий музей? У готелі з похмурими коридорами, де стирчать овечі опудала, висять запорошені овечі шкури, лежать запліснявілі манускрипти і старі пожовклі фотографії? У готелі, де нездійсненні людські мрії поприлипали до стін, немов засохла грязюка?

Всі готельні меблі зблякли, столи порозсихалися, двері як слід не замикалися. Підлога в коридорах вичовгалася, лампочки ледь-ледь горіли. Через зіпсовані крани вода скапувала в умивальники. Огрядна покоївка (її ноги викликали в моїй уяві слона), сновигаючи коридорами, хворобливо кашляла. За конторкою у фойє завжди сидів управитель готелю — чоловік середніх літ із засмученим поглядом та без двох пальців на одній руці. На його обличчі немов було написано: хоч би до чого він брався, нічого в нього не вийде. То був справжній зразок невдахи. Здавалось, ніби його цілий день вимочували у слабкому розчині синього чорнила, а тому на все його єство лягла тінь невдачі, поразки й душевного занепаду. Такого типа хотілося покласти у коробочку і виставити у шкільному кабінеті природознавства. І прикріпити табличку: «Ні на що не здатна людина». Самим своїм виглядом у більшості людей тою чи іншою мірою він викликав почуття жалю, а в декого — роздратування, бо дехто безпричинно сердиться, коли бачить нещасну людину. То хто ж оселятиметься в такому готелі?

Однак ми оселилися. «Ми повинні тут оселитися!» — сказала вона. І незабаром зникла. Щезла, наче корова її злизала, й залишила мене самого. Про це мені повідомив Чоловік-Вівця. «Вона пішла», — сказав Чоловік-Вівця. Він знав, що так мало статися. Тепер і я все зрозумів. Її метою було привести мене сюди. Ніби сама доля цим розпорядилася. Так само, як тим, що ріка Влтава тече до моря… Поглядаючи на дощ за вікном, я думаю про це. Думаю про долю.

Відтоді, як мені почав снитися готель «Дельфін», передусім прийшла в голову згадка про неї. Мені раптом здалося, ніби вона мене розшукує. Бо інакше чого б подібний сон так часто повторювався?



Подружка… Я навіть імені її не знаю. Хоча прожив з нею разом упродовж кількох місяців, не знаю про неї нічого суттєвого. Знаю тільки, що працювала дівчиною за викликом в одному дорогому нічному клубі. У клубі з членською системою для вибраних осіб з бездоганною репутацією. Як повія високої категорії. Крім цього, в неї було ще кілька інших занять. Удень правила тексти в невеличкому видавництві й час від часу служила фотомоделлю для реклами жіночих вух. Інакше кажучи, жила життям, заповненим справами по горло. І, ясна річ, не могла обійтися без імені. Правду кажучи, мала їх декілька. І водночас не мала жодного. На її речах — а їх у неї було небагато — імені не було написано. Ні проїзних квитків, ні прав водія, ні кредитних карток вона не мала. Носила з собою тільки записничок, щільно заповнений незрозумілими, як код, позначками. В її існуванні не було за що зачепитися. Мабуть, повії мають імена, але живуть у світі, що імен не визнає.

У жодному разі, я не знаю про неї майже нічого. Ні про місце народження, ні про справжній вік. Навіть її день народження мені невідомий. Нічогісінько не знаю — ні про її освіту, ні про її батьків. Вона з’явилася раптово, як дощ, — і так само зненацька кудись зникла. Залишивши по собі тільки згадку.

Однак останнім часом я відчуваю, що згадка про неї знов починає набирати реальних обрисів. Мені здається, ніби вона звертається до мене у снах про готель «Дельфін». Так, вона знову мене кличе. І тільки ще раз ставши частішою того готелю, я зможу з нею знову побачитися. Мабуть, це вона там плаче за мною.

Споглядаючи, як падає дощ, я намагаюся думати про те, що чомусь належу. І що хтось за мною плаче. Здається, що все це відбувається у страшно-страшно далекому світі. Ніби на Місяці абощо. Зрештою, сон — це сон. Хоч би як далеко я простяг руку, хоч би як швидко біг — все одно туди не зможу дібратися.

Чого це хтось за мною побивається?

І все-таки вона мене кличе. Десь в одному з номерів готелю «Дельфін». І в глибині душі я сам цього прагну. Прагну належати тій дивній будівлі, що змінює долю людей…

Однак вернутися до готелю «Дельфін» не так просто. Зовсім не досить замовити по телефону номер у готелі і прибути на літаку до Саппоро. Повернення до готелю «Дельфін» — це водночас повернення до певних обставин, втілених у ньому. Воно означає повторну зустріч з тінями минулого. Від самої думки про це я впав у нестерпну тугу. Упродовж останніх чотирьох років я з усіх сил намагався розігнати навколо себе ті холодні темні тіні. Але ж повернення до готелю «Дельфін» означатиме відмову від усього, що я вперто нагромадив за той час. Звичайно, не так уже й багато я надбав. Як не крути, все це дрантя годиться хіба що для тимчасового використання. А проте я зробив усе можливе — вміло стуливши його докупи, встановив контакт з реальним світом і на основі власних мізерних світоглядних цінностей побудував нове життя. І що тепер — повертатися в колишню пустку? Розчинити вікно — і геть-чисто все повикидати?

А втім, саме так усе мало початися. Я в цьому не сумнівався. Саме так і не інакше.

Лежачи в ліжку, я втупився очима у стелю і глибоко зітхнув. «Не опирайся! — подумав я. — Не опирайся, бо однаково твої розмірковування ні до чого не приведуть. Протистояти неминучому розвитку подій тобі не до снаги. Хоч би скільки ти роздумував, а все почнеться саме з цього… Це вже вирішено. Остаточно».

Пора й самому відрекомендуватися.



Розповідь про себе.

Колись у школі мені часто доводилося це робити. Щоразу, коли набирали дітей до нового класу, кожен учень по черзі виходив на середину аудиторії і розповідав своїм однокласникам щось про себе. У мене до цього душа не лежала. І не тому, що я не вмів розповідати. Просто така справа здавалася мені зовсім беззмістовною. Власне, що я знаю про себе? Невже я справді такий, яким себе уявляю? Якщо власний голос, записаний на магнітну плівку, здається чужим, то хіба уява не вимальовує мого образу у спотвореному вигляді, як їй заманеться?… Такі думки не покидали мене ніколи. І щоразу, коли я з кимось знайомився і мусив розповісти щось про себе, то почувався так, ніби самовільно виправляв оцінки в класному журналі. Душу заполонював неспокій… А тому в такому випадку я намагався розповідати про себе лише об’єктивні факти, які не потребують тлумачення або пояснення (скажімо, «тримаю собаку», «люблю плавати», «ненавиджу сир» тощо), та все одно мені здавалося, що розповідаю вигадки про придуману людину. І коли в такому стані слухав розповіді інших, то не міг позбутися враження, що й вони теревенять не про себе, а про когось третього. Виходить, що всі ми живемо у придуманому світі й дихаємо придуманим повітрям.

І все-таки доведеться щось розповісти. Все починається з розповіді про себе. З цього першого кроку. Правильно це чи ні — розсудимо пізніше. Хто розсудить — я чи хтось інший, — зараз не має значення. Так чи інакше, я мушу розповідати. І пам’ятати, що розповідаю.

Сир мені тепер подобається. Коли сподобався — не пам’ятаю. Сталося це непомітно, само собою. Мій собака застудився під дощем і здох від запалення легенів, коли я перейшов з початкової до середньої школи. Відтоді я собак не тримаю. А плавати люблю і тепер.

Кінець.

Однак у житті не все так просто закінчується. Коли хтось від життя щось вимагає (а хіба є на світі люди, що нічого від нього не вимагають?) — життя посилає йому запит про надання додаткових даних. Для побудови графіка потрібно нанести більше точок. Якщо цього не зробити, відповіді не буде.



Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу «Скасувати».

Натискаю клавішу «скасувати». Екран порожніє. Люди в аудиторії починають жбурляти на мене що попало. «Розповідай! Ще розповідай!..» Учитель насуплює брови. Мені відбирає мову — і я завмираю перед класом.

Доведеться розповідати. Якомога довше. Бо інакше діла не буде. Правильно це чи ні — з’ясуємо пізніше…

Інколи вона заночовувала в мене. Вранці снідала разом зі мною і йшла на роботу. Вона також не мала імені. Бо вона — не головний персонаж цієї історії. І скоро зникне з її сторінок. Щоб не заплутувати читача, я її ніяк не називаю. Однак я не хочу, щоб хтось подумав, ніби я її зневажаю. Вона мені дуже подобалася, і навіть тепер, коли вона зникла, мої почуття до неї не змінилися.

Можна сказати, що ми з нею були друзями. Принаймні вона мала підстави називати мене своїм єдиним другом. Час від часу зустрічалася зі мною, але жила з постійним коханцем. Працювала в телефонній компанії — складала на комп’ютері рахунки за телефонні розмови. Про роботу я її не розпитував, а вона сама не розповідала жодних подробиць. Та, гадаю, чимось подібним вона займалася. Підраховувала, хто скільки наговорив по телефону, виписувала квитанції й розсилала абонентам. А тому свій телефонний рахунок я щомісяця виймав з поштової скриньки так, ніби отримав від неї особистого листа.

Зовсім без жодного зв’язку з роботою вона спала зі мною. Разів два-три на місяць. Мене вважала людиною з Місяця чи кимсь подібним. «Слухайте, чого б нам не вернутися на Місяць?» — хихикала вона. Тулячись голим тілом до мене в ліжку. Впираючись грудьми мені в ребра. Ми часто вели такі розмови на світанку. Знадвору долітав неперервний гул швидкісної автомагістралі. По радіо звучала одноманітна мелодія гурту «Human League». «Human League» — «Ліга людей»… Яка беззмістовна назва! Навіщо вибрали таку нісенітницю? Колись люди називали свої музичні групи набагато розумніше: «Imperials», «Supremes», «Flamingos», «Falcons», «Impressions», «Doors», «Four Seasons», «Beach Boys»…

На такі мої слова вона відповіла сміхом. І сказала, що я дивак. Що в мені дивного — не розумію. Себе я вважаю зовсім нормальною людиною з цілком нормальними думками в голові… «Ліга людей».

— Мені так добре з вами! — каже вона. — Іноді — наприклад, на роботі — страх як хочеться вас побачити…

— Гм…

— Іноді, — підкреслює вона й робить паузу на півхвилини. Пісня гурту «Human League» закінчується і починається щось незнайоме. — Саме в цьому й проблема… Ваша проблема, — провадить вона далі. — Мені надзвичайно подобається, коли ми отак… Однак не хочеться бути разом з вами щодня від ранку до вечора. Чого б це, га?



— Гм… — промимрив я.

— Я не хочу сказати, що почуваюся з вами незручно. Просто іноді мені здається, ніби повітря навколо нас раптом рідшає… Зовсім як на Місяці.

— І це лише початок…

— Слухайте, я не жартую! — вона підводиться на ліжку і заглядає мені в очі. — Я кажу це заради вас. Бо хіба, крім мене, ще хтось говорить з вами про вас?

— Ні, — відповідаю я щиро. Крім неї, ніхто.

Вона знову лягає і ніжно тулиться грудьми до мене. Я погладжую її спину долонею.

— І все-таки, коли буваю з вами, іноді повітря стає розрідженим, як на Місяці…

— Повітря на Місяці не розріджене, — підказую я. — На Місяці його зовсім немає. А тому…

— Дуже рідке!.. — шепоче вона. Може, знехтувала моїм зауваженням, а може, зовсім не почула — не знаю. Однак її шепіт мене непокоїть. Хтозна чому, але є щось у ньому тривожне. — Іноді воно раптом рідшає. І тоді мені здається, ніби я дихаю зовсім іншим повітрям, ніж ви… От таке відчуття.

— Даних недостатньо, — кажу я.

— Тобто — що я про вас нічого не знаю? Ви це маєте на увазі?

— Та я сам про себе нічогісінько не знаю! — відповідаю я. — Справді! І не у філософському розумінні. А в чисто практичному. Загалом не вистачає даних, розумієш?

— Але ж вам уже тридцять три, чи не так? — каже вона. Їй самій — двадцять шість.

— Тридцять чотири, — виправляю я. — Тридцять чотири роки два місяці.

Вона похитує головою. Потім злазить з ліжка, підходить до вікна і відслонює штору. За вікном видніє полотно швидкісної автомагістралі. Над ним висить біла скалка ранкового місяця. На ній моя піжама.

— Повертайтеся на Місяць! — промовляє вона, вказуючи пальцем на небо.

— Не холодно? — питаю я.

— Де? На Місяці?

— Та ні. Я про тебе кажу, — відповідаю я. Надворі лютий. Видно, як вона видихає білу пару, стоячи біля підвіконня. Здається, що після мого запитання вона нарешті відчула, що мерзне.

Вона прожогом стрибає у ліжко. Я притискаю її до себе. Піжама на ній холоднюча. Вона втикається носом мені в шию. Ніс її також як крижинка.

— Я так вас люблю! — каже вона.

Я хочу їй щось сказати, але не знаходжу вдалих слів. Я маю до неї теплі почуття. У ліжку — ось як зараз — ми чудово проводимо час. Мені подобається зігрівати її тіло, гладити, ледь-ледь торкаючись, її волосся. Подобається прислухатися до її дихання під час сну, а вранці проводжати її на роботу. Подобається отримувати поштою рахунки за телефонні розмови, які — я вірю — вона для мене складає, бачити на ній надто велику для неї мою піжаму… Та от почуття своє до неї одним словом визначити не можу. Ясна річ, любов’ю його не назвеш. Так само як і симпатією.

Як же тоді його найточніше назвати?

Так чи інакше, я не можу їй щось конкретного сказати. Просто жодні слова на пам’ять не спливають. І я відчуваю, що своєю мовчанкою вражаю її самолюбство. Вона намагається не видавати, що ображена, але я все одно це відчуваю. Проводжу пальцями по її м’якій шкірі уздовж хребта — і відчуваю. Зовсім чітко. Якийсь час, лежачи в обіймах одне одного, ми слухаємо пісню з невідомою назвою. Раптом її долоня опиняється в низу мого живота.

— Одружіться на місячній жінці й наплодіть гарненьких місячних діток, — лагідно радить вона. — Так буде найкраще.

У вікні з широко відслоненими шторами видніє місяць. Не випускаючи її з обіймів, я дивлюся поверх її плеча на нього. Час від часу зі зловісним гуркотом — наче почав розламуватися айсберг — по швидкісній магістралі пролітають вантажівки з чимось важким у своїх кузовах. «Цікаво, що вони перевозять?» — думаю я.

— Що в нас на сніданок? — питає вона.

— Нічого особливого. Як завжди, яєчня і тости. Учорашній картопляний салат і кава. Для тебе приготую каву з молоком.

— Чудово! — радіє вона. — І яєчню приготуєте, і каву зварите, і тости підсмажите?

— З радістю! — відповідаю я.

— Вгадайте — що мені найбільше до вподоби?

— Зізнаюсь чесно — не вгадаю.

— Знаєте, що мені подобається понад усе на світі… — промовляє вона, заглядаючи мені в очі. — Непривітного зимового ранку, коли не хочеться вставати, але несила витримати аромату кави, запаху яєчні і дзенькоту вимкнутого тостера, прожогом вистрибнути з ліжка!

— От і добре! — сміюся. — Зараз спробуємо…

Ніякий я не дивак.

Я справді так про себе думаю.

Назвати мене пересічною людиною, мабуть, також не можна. Але я — не дивак, це точно. З усіх боків я цілком нормальна людина. Дуже прямий. Як стріла. Сприймаю своє життя як щось неминуче й зовсім природне. Це для мене настільки самоочевидне, що мені байдуже, як на мене дивляться інші. Що мені до цього? Як мене сприймати — це їхня проблема, а не моя.

Одні вважають мене дурнішим, а інші — розсудливішим, ніж я є насправді. Та мені однаково, що вони собі думають про мене. До того ж, зразок для порівняння — яким я є насправді — це лише моє власне уявлення про себе. В їхніх очах я можу бути і несосвітенним дурнем, і розсудливою людиною. Ну і що з того? Нічого страшного. У світі не буває хибних уявлень. Вони просто різні. Така моя думка.

А втім, є люди, яких приваблює моя внутрішня нормальність. Їх зовсім небагато, але вони таки існують. Кожен з них і я — ніби дві планети, що ширяють у темному космосі, цілком природно притягуються і так само потім розлітаються. Вони приходять до мене, вступають зі мною у стосунки й одного дня зникають назавжди з мого життя. Вони стають моїми друзями, коханками і навіть дружинами. Буває й так, що перетворюються у суперників. І все одно вони мене залишають. Хто — зневірившись, хто — впавши у відчай, а хто — замовкнувши (як водогінний кран, з якого вода вже не витікає), — всі вони зникають. У моїй оселі — двоє дверей. Одні — вхід, інші — вихід. Замінити їх одні на інші не можна. Через вхідні двері не вийдеш, а через вихідні — не зайдеш. Таке правило. Люди заходять через вхід і виходять через вихід. Роблять це по-різному. Але виходять усі. Хтось виходить, щоб спробувати в житті щось нове, хтось — щоб не марнувати часу. Не залишається ніхто, В моїй оселі — ні душі. Тільки я сам. На самоті я відчуваю їхню відсутність. Тих, що мене покинули. Їхні слова, дихання, їхні пісеньки, які вони мимрили собі під ніс, — все це плаває по кімнаті, мов якась пилюка.

Іноді я подумки себе запитую: «А може, вони й бачили, яким я є насправді?». Бачили — і тому приходили до мене, і тому ж потім зникали. Переконавшись у моїй внутрішній нормальності та моїй щирості (іншого слова я не знаходжу) в намаганні зберегти цю нормальність. Вони пробували щось мені сказати, відкрити мені свою душу… Майже завжди це були добрі люди. Однак я не міг їм нічого дати. А якби навіть зміг, то цього було б недостатньо. Я старався віддати їм від себе, скільки міг. Нічого не пошкодував. І сам від них чогось сподівався. Та дарма. І вони пішли.

Ясна річ, було прикро.

Однак більш прикрим було те, що виходили вони з моєї оселі набагато сумнішими, ніж заходили. Виходили, ніби в їхній душі щось стерлося. І я це розумів. Та от дивина — мені здавалося, ніби в їхніх душах стиралося набагато більше, ніж у моїй. Чому це так? Чому завжди мене залишають самого? Чому все життя в моїх руках зостаються чиїсь стерті тіні? Чому? Не знаю…

Бракує даних.

А тому, як завжди, відповідь неможлива.

Чогось не вистачає.

Одного дня після розмови щодо нової роботи я вийняв з поштової скриньки листівку. Листівку з фотографією космонавта у скафандрі, що пересувається по поверхні Місяця. Прізвища відправника на листівці не було, але я відразу здогадався, від кого вона.

«Гадаю, нам краще більше не зустрічатися, — писала вона. — Найближчим часом я, здається, вийду заміж за землянина».

З грюкотом зачинилися двері.



Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу «скасувати».

Екран порожніє.

«Доки це триватиме? — думаю я. — Коли вже воно скінчиться?».

Я не дуже переймався її зникненням. Адже було ясно як день: у всьому винен я. Те, що вона мене покинула, — цілком природна річ. Від самого початку було очевидно, що так і станеться. Я це знав, знала й вона. А проте ми сподівалися на невелике чудо. Чудо, що трапиться нагода, коли в нашому житті, може, настануть вирішальні зміни. Але така нагода не наспіла… І вона пішла. Її не стало — і я засумував, але подібний сум я вже раніше переживав. А тому не сумнівався, що й цього разу його перенесу без особливих труднощів.

Бо я до всього звикаю.

Від такої думки мені стало гидко на душі. Здавалось, ніби до горла підкотилася з нутрощів якась чорна рідина. Я став перед дзеркалом у ванній і, дивлячись на себе, подумав: «Ось ти який!.. Ти стер у собі багато чого. Набагато більше, ніж можна було сподіватися». Обличчя в дзеркалі — неохайніше і старіше, ніж звичайно. Я ретельно вимив милом обличчя, натер шкіру лосьйоном. Повільно вимив руки і старанно витерся новим рушником. Потім пішов на кухню і, ковтаючи пиво з банки, навів порядок у холодильнику. Викинув прогнилі помідори, поставив у ряд банки пива, прибрав зі стола зайвий посуд, склав список потрібних продуктів…

До самого ранку я поглядав на місяць і думав: «Коли вже це скінчиться?» Настане інший день — і я зустріну десь іншу жінку. Все буде природно — ми притягнемося одне до одного, як дві планети. Марно сподіватимемося на чудо, якийсь час вичікуватимемо, стиратимемо свої душі — і розійдемося.

Коли вже це скінчиться?


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка