Сучасна російська повість



Сторінка9/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
ВЕСНЯНА СЕСІЯ

 

Яке розбійницьке, яке передчасне літо! Наприкінці травня вдарила тридцятиградусна спека. Вже почалася весняна сесія. Поспішно дочитувалися пропущені лекції, доскладалися заліки, змінювали один одного екзамени. Зовні все йшло, як звичайно в сесію. Студенти юрмилися в коридорах, біля дверей аудиторій, де йшли екзамени. Хтось із цих дверей виходив, показуючи на пальцях одержану оцінку. Замість нього заходив той, хто ждав своєї черги, і боязко йшов до столу екзаменатора, вологими пальцями брав білет. Дехто в останньому приступі старанності хапався за конспект; інші лише рукою махали. Одне слово, все як звичайно, але в цю сесію все було задушливе, млосне, знемагаюче від спеки. Тільки-но закінчилася запізніла холоднеча, ще недавно падав сніг, лежав лід; студенти хвацько ковзалися по накатаних доріжках, а професори боязко переставляли занімілі ноги. Спека, що раптово наступила, навалилася грізною карою. Стомлені за зиму організми не встигли перебудуватися. Деякі слабенькі дівчата непритомніли, з цього стану їх виводили серією легеньких ляпасів (таку рекомендацію студенти видобули з якогось фільму, де для боротьби з непритомністю застосовували саме цей засіб). Всім було важко — і тим, хто давав ляпаси, і тим, хто їх діставав. Головний корпус інституту — старовинна споруда із стінами півтораметрової товщини — ще сяк-так тримав прохолоду; в нових корпусах було просто нестерпно. Розпечені підвіконня пашіли жаром, як печі. Екзаменаційні відомості на чорних гарячих столах згорталися в трубки. До всього цього божевілля в деяких приміщеннях ще й палили… Мабуть, через спеку ця сесія була як ніколи рясна на двійки. Студенти відповідали, витираючи піт хто хустинкою, хто рукавом, а хто й просто долонею, скаржилися на «розрідження мозку». У дівчат пливли вії і синьо-зелена облямівка очей. Розплавлені, змокрілі викладачі були не кращі: по тричі повторювали одне й те саме запитання, час від часу бігали до кранів обливати голову водою. їм було ще важче, ніж студентам, хоча б тому, що вони довше сиділи в аудиторії. Екзаменаційна сесія взагалі жахлива. Двічі на рік студенти, які увесь семестр майже не вчилися (писання конспектів і домашніх завдань не береться до уваги — це праця фізична, а не розумова), хапаються за науку і великими непрожованими шматками ковтають її. На виробництві це називається штурмівщиною і всіляко переслідується; у вузівському побуті штурмівщина узаконена, затверджена, піднесена в ранг ритуалу. Гріш ціна знанням, хапливо запхнутим у голову, — швидко набуті, вони ще швидше вивітрюються… І для викладача екзамен — найважчий, найвиснажливіший вид праці. Треба вмить переключатися з одного питання на інше, з одного студента на іншого, спостерігаючи одночасно за цілою групою. Особливо важко екзаменувати з математичних (взагалі точних) наук. Розмова ведеться на рівні не слів, а формул. Кожну з них треба уважно перевірити. Витримати це більше двох-трьох годин підряд майже неможливо, а доводиться ж і по десять, і по дванадцять! Тепер, у цю весняну сесію, всім було як ніколи важко. З викладачів кафедри Завалішина один лише сивий, підтягнутий Терновський, як завжди в строгому чорному костюмі, екзаменував спокійно, розмірено, сповнений доброзичливої суворості. Коли знеможений студент сам випрошував двійку, Дмитро Сергійович не хапався за відомість, як інші, а казав: «Не поспішайте, дайте відповідь ще на одне питання». І лише переконавшись, що студент справді нічого не знає, вдоволено казав: «Ну, тепер нам усе ясно». Спека на нього не діяла («Людина з внутрішнім кондиціонером», — сказав про нього Маркін). Бачачи, як знемагають його колеги, совісний Емем приходив на екзамени частіше звичайного. Як завжди, він вступав у довготривалі, далекі від предмета бесіди зі студентами, плутав їх, і без того очманілих, остаточно і навіть один раз — усім на дивої— поставив четвірку. Одержати четвірку в професора Завалішина було нечуваною справою (він ставив, як відомо, самі п’ятірки); на того, хто одержав четвірку, показували пальцями, і він навіть сам подумував перездати кому-небудь іншому, щоб не бути для курсу посміховиськом, але потім відхилив цю ідею як неконструктивну. Емем, повільний і абстрагований, розтікався мислію де завгодно, приймав не більше двох-трьох студентів за зміну, і жалюгідний струмочок п’ятірок, який точився з цього джерела, не міг змінити загального розгромного рахунку: близько тридцяти відсотків двійокі Від цих відсотків уже почали згущатися хмари на обрії: чекали грози. І справді, гроза довго чекати себе не примусила. Одного ранку Емем, прийшовши на кафедру, виявив на своєму столі папір. У вкрай безцеремонних висловах деканат пропонував завідуючому кафедрою професору Завалішину негайно відзвітувати про хід сесії і подати доповідну записку про причини низької успішності. «У противному разі, — закінчувався папір, — буде вжито заходів». Емем прочитав документ і зблід так, що Лідія Михайлівна кинулася до нього зі склянкою води: — Що з вами, Миколо Миколайовичу? Він ловив губами вінця склянки, вода лилася на груди. — Нічого-нічого, зараз минеться. Хтось уже телефонував у медчастину — там було зайнято, — стукав телефонною трубкою і лаявся. У Лідії Михайлівни знайшовся валокордин; тремтячими руками вона відрахувала каплі, налила забагато і виплеснула. Емем пожував губами і сказав: — Не треба. Від хамства валокордин не допомагає. Елла Денисова вигукнула: — Це ви через той папірець? Киньте! Звичайно, неприємно, та не можна ж так переживати! — В давні часи… — поволі, над силу вимовив Емем, — у давні часи… Ніяк не міг закінчити. Зациклився. — В давні часи, — підказав йому Паша Рубакін, — люди, очевидно, були краще виховані? Емем заперечливо замотав головою і сказав зовсім чітко: — В давні часи такий суб’єкт наказав би відшмагати мене на стайні. — Заспокойтеся, Миколо Миколайовичу, — примирливо сказала Стелла, — їй-богу, нічого такого страшного не сталося. Ви перебільшуєте. — Нічого страшного? — гаркнув Співак. — Дивіться, товариші, вже молодь не бачить у цьому махровому нахабстві нічого страшного! «Буде вжито заходів»! І це пишуть великій людині, вченому зі світовим ім’ям! І хто пише? Сопля, не гідна дихати з ним одним повітрям! Швидкими кроками ввійшла Ніна Асташова. Схопила зі столу папір, швидко перебігла очима і, не розділяючи слів, сказала: — Хам, сучий син, ідіот. — Оце правильна реакція, — схвалив Співак. Хтось встиг уже збігати за таксі. Миколу Миколайовича взяли попід руки, звели сходами, посадили в машину. Він опирався, бурмотів: — Слово честі, дорогі мої, зі мною абсолютно нічого немає. Слово честі! Маленький хлопчик дивився з очей старої людини. — Ми вас відвеземо додому. І не смійте завтра приходити на роботу, чуєте? — сказала Ніна. Емем покірливо заплющив очі. Він був якось не по-звичайному блідий, з жовтизною, і якось не по-звичайному старий. Ніна Асташова з Пашею Рубакіним довезли його додому, підняли на ліфті і здали з рук на руки Одарці Степанівні. Загальними зусиллями поклали його в постіль. Він усе жалібно, по-хлопчачому примовляв: — Слово честі, нічого немає. Справді нічого немає. Ну, я перебільшив. І не треба зі мною морочитись. Ну, будь ласка, мої дорогі. Все ж Ніна викликала невідкладну. Лікар приїхав через півгодини — молодий, бородатий, непроникний. При загальній переважній більшості жінок у медицині лікарі-чоловіки, особливо молоді, здаються винятком і поводяться якось підкреслено поважно. Він оглянув хворого, зміряв тиск і сказав: — Нічого особливого. Серце працює непогано. Звичайно, є вікові зміни, проте підстав для хвилювання немає. Треба полежати днів зо два, зо три, і все налагодиться. — Він дуже блідий, — сказала Ніна. — Це від спеки. До речі, метео обіцяє похолодання. Зробив про всяк випадок укол кордіаміну, сказав, що завтра прийде лікар з поліклініки, і пішов, ще раз повторивши: — Підстав для хвилювання немає. — Ну от, ви чули, — сказав Емем, остаточно опам’ятавшись, — нічого серйозного! Мені так соромно за цей переполох. Всіх потривожив… Пробачте великодушно. — Дайте спокій людині, — сказала Одарка Степанівна, — йому спати, а не лялякати. Старому-бо все чого. Асташова з Рубакіним повернулися на кафедру, заспокоїли співробітників, які там зібралися: нічого серйозного, серце працює непогано. Лідія Михайлівна поривалася посидіти, доглянути Миколу Миколайовича, але її відмовили: вдача Одарки Степанівни була досить відома. — Та не побивайтеся ви так, лікар каже: ніякої небезпеки, — сказала Ніна. Хтось заходив, виходив, усі були стурбовані, навіть Кравцов. Кілька разів телефонували на квартиру, довідувалися про здоров’я. Одарка Степанівна була невдоволена, що дзвонять: — Дрімає. А ви тарарам. Коли що, сама подзвоню. Сиділи довго, ніяк не розходилися. Вже закінчився останній екзамен, заповнена остання відомість. Двійок виявилося менше, ніж в інші дні. — Зуб притупився, — сказала Стелла, проте якось замислено. Дехто пішов, стомившись за каторжний день. На кафедрі лишилися декілька чоловік, вони також стомилися, настільки стомилися, що вже втратили лік часу: все вже байдуже. Інколи після надмірної втоми людина впадає в такий анабіоз. Всі були пригнічені, розмовляли тихими голосами, в стані якоїсь незлобивої образи один на одного. Чекали дзвінка — його не було. Здригалися від найменшого шуму. Вечір був задушливий і важкий, десь далеко гримів грім, блимали блискавиці. — Якби хоч похолоднішало! — благально сказала Елла. — Нам-то що, — заперечила Стелла з м’якою сварливістю, — на нас можна і воду возити. А йому як? — Ні, все-таки, товариші жінки, — тихо сказав Співак, — нічого ви не розумієте. Тихий Співак — у цьому було навіть щось таке, що лякає. Знову змигнули блискавиці, тихо рокотнув грім. На кафедрі було темно. Світлоока, задушлива ніч стояла за вікнами в інститутському саду. Ні шереху, ні вітерця. На тлі цієї напруженої тиші несподівано заспівав Паша Рубакін. Він співав без слів якусь журливу мелодію, можливо, власний витвір. В коридорі почулися кроки командора. Виявилося — не командора, а коменданта. — Громадяни, прошу очистити приміщення, — сказав він гранітним басом. — Будинок закривається. Вийшли на вулицю. Задуха пахла сіном і пилюкою. Ніжний запах сіна змішувався з шерхлим, грубим запахом пилюки, потривоженої, піднятої в повітря землі. Гроза віддалялася, не принісши полегкості. Вгорі в просвітах між хмарами поблискували невиразні зірки. Завтра, мабуть, знову буде спека… Розходитись не хотілось, але розійшлися. …А назавтра вранці на кафедру подзвонила Одарка Степанівна і приголомшеним, але твердим голосом повідомила: — Микола Миколайович помер. — Як, що?? Не може бути! Всі, хто був на кафедрі, стрімголов помчали на квартиру. Попереду бігла Елла Денисова і бурмотіла: — Я казала, я казала… Що вона казала, було неясно, та ніхто їй не заперечував. Двері з квартири на сходи були навстіж відчинені, дзеркало в передпокої завішано чорним. Микола Миколайович лежав на своєму ліжку попелясто-блідий, але впізнанний. На його щоці коливалася, ніби від дихання, тополина пушинка. Обличчя було спокійне, уважне, очі заплющені. Люди з’юрмилися біля небіжчика, а він ворушив пушинкою, дихав, і ніхто не посмів зняти з нього цю пушинку. — Вночі ходила-ходила, слухаю: дрімає, — казала Одарка Степанівна. — Дрімає, і слава богу. Думаю, не будити. Вранці прийшла, а він помер. Раніше таких бог, казали, любить. Послав йому смерть легку. Кожному б так, гріх жалітися. Вона не плакала, тільки частіше, ніж треба, поправляла чорну хустинку, якою, незважаючи на спеку, запнулася. Хустинка сповзала, відкриваючи горду перламутрову сивину. Люди стояли біля ліжка, схиливши голови, опустивши руки. Смерть завжди приголомшує, раптова смерть — удвічі. Всі ще вчора бачили небіжчика, чули його голос, і розум відмовлявся прийняти факт. Дихнуло вітром, двері хряпнули. Враз, не тихо, як усі, а рвучко вбігла Майка Дудорова, впала на коліна поруч з ліжком і почала цілувати-цілувати мертве обличчя. В цих шалених безслізних поцілунках було щось божевільне. Час од часу вона підводила голову, оглядала всіх диким поглядом і знову припадала до померлого. — Встань, артистка, — сказала, підійшовши до неї, Одарка Степанівна. Майка злякано встала, вийняла хустку, заховала в неї лице. — Нічого хусткою, відкрийся, яка є, — гримнула Одарка Степанівна. — Твого тут також докладено. Майка кинула хустку, вчепилася собі в волосся і почала кричати. Кричала вона без слів, на одній ноті. Це було по-справжньому страшно. — Майє, ану замовкни! — наказав її колишній начальник Петро Гаврилович, взяв її під руку і вивів з квартири. Вона впиралася, хапалася за кожен одвірок. Після крику Майки заплакали жінки — Елла, Стелла, Лідія Михайлівна. Ніна Асташова стояла збоку з обличчям, яке смикалося і було зле. Почувся шум, грюкнули двері, зайшли лікар і двоє кремезних санітарів з ношами. Ноші зі стукотом поставили на підлогу. Обличчя й тіло Емема закрили простирадлом. — Ану розступіться! — голосно говорили санітари, йдучи коридором. Квартира спорожніла… Пушинки тополі блукали по паркету. Похорон був урочистий: помер відомий вчений, найстарший співробітник інституту. Домовина, оббита червоним, стояла в приміщенні клубу. Все було як належить: почесна варта, червоно-чорні пов’язки на рукавах, тихий і чіткий ритуал зміни (змінюючий стає за плечем змінюваного). Зімкнуті губи, серйозні обличчя. Оркестр, гори квітів, вінки із стрічками — червоними, білими, чорними… З-за квітів ледь виднілося обличчя покійного, яке вже змінилося, стало червоно-синім біля вух… Почався траурний мітинг. Виголошувалися, як належить, промови про величезний внесок покійного в світову науку; всі вони починалися однаково: «Смерть вирвала з наших лав…» Майка Дудорова, вся в чорному, заплакана, розпухла, сиділа на стільці біля самої домовини: її чоловік, стрункий, смаглявий, з незворушним лицем, час від часу підносив їй склянку з водою; з якоюсь дивною ненавистю вона ту склянку відштовхувала. Тонкими пальцями, побілілими на кінцях, вона судорожно трималася за кумачевий край домовини. Лідія Михайлівна, страшна в своєму горі, тремтіла й кусала пальці, ховаючись за портьєрою. Одарка Степанівна у великій чорній хустці з бахромою стояла струнко і після кожної промови хрестилася. Останнім від колективу кафедри виступав Кравцов, в міру сумно, в міру врівноважено, в міру оптимістично. Наприкінці своєї промови він обіцяв «високо піднести прапор, що випав з рук покійного Миколи Миколайовича». Ніна Асташова підняла руку: — Дозвольте мені сказати кілька слів. Розпорядник відповів: — Але ж від кафедри уже був виступ. — Я не від кафедри, я від себе. — Дайте їй слово, — занепокоїлися в залі. Ніна вийшла на трибуну дуже бліда (не смаглява, а жовта), поторкала мізинцем мікрофон і нетвердо сказала: — Тут багато говорили про наукові заслуги професора Завалішина. Безумовно, вони були великі. Та, по-моєму, найголовніше те, що він був людиною. Більше того: він був хорошою людиною, сердечною, уважною, доброю, совісною. Ми ще не усвідомили до кінця, ми ще усвідомимо, чим він для нас був. Зле слово, вимовлене навіть без наміру, може вбити. Добре слово — це добра справа. Скільки добрих слів чули ми від Миколи Миколайовича! Давайте їх згадаємо. Ніна замовкла. Мовчали всі в залі. Мовчання тривало з хвилину, але, як завжди в таких випадках, здавалося довгим. Ніна зійшла з кафедри. Одарка Степанівна заплакала. Розпорядник подав знак. Почалося винесення тіла. В інститутському дворі люди вантажили вінки, розсідалися по машинах.  

НАУКОВА СПАДЩИНА М. М. ЗАВАЛІШИНА

 

Після смерті Миколи Миколайовича наша кафедра мовби осиротіла. Хоч як мало останнім часом займався він справами, а помер —і вийшло: без нього як без рук. Вірніше, без душі. Якийсь настрой від нього йшов — високої духовності, чи що. І ще обачність. Думати над кожним питанням, перш ніж висловитися з нього. Уникати категоричності. Перед тим як судити інших, спитати себе: чи правий я сам? Мені особисто цієї обачності завжди не вистачало. Втім, можливо, це мені тепер так здавалося. За життя Емема мені ця його манера видавалася нудною. Місце завідуючого поки що було вакантне. Виконуючим обов’язки (ВО), звичайно, призначили Кравцова. Спочатку ніхто не сумнівався, що саме він буде завідуючим, та потім поповзли чутки, що його кандидатуру не хочуть затверджувати (не має, мовляв, докторського ступеня) і нібито ректорат схиляється на користь іншого варіанта. Якийсь професор, доктор зі сторони. Прізвище Флягін нікому нічого не говорило; Співак побіжно бачив його статейку в журналі «Проблеми кібернетики» і відгукувався про неї зневажливо: «Звичайний виріб на мікротему». Та у нас в інституті, як і в багатьох інших закладах, був хронічний дефіцит докторів — помирали швидше, ніж розмножувалися. Про Флягіна розповідали, буцімто в своєму колишньому інституті він не зжився через склочність свого характеру, проте поінформованість тих, хто про це казав, була під знаком запитання — відомості вони одержали з третіх рук. Одне слово, Флягін був «темною конячкою», як сказав Маркін. Кравцов був принаймні звичний, і, мабуть, краще б він лишався завідуючим. Сам він якось по-дитячому надувся, образився на начальство, став рідше бувати на кафедрі, справам оголосив бойкот. Фактично завідувати кафедрою стала Лідія Михайлівна, яка намагалася ні в чому не міняти традицій, які склалися, з тією лише різницею, що засідання кафедри проходили тепер діловито, сухо й коротко. Головував коли хто. Здавалося б, чого краще? А ось засумували ми за тягучими засіданнями зі сплячим Емемом за богатирським столом, за його пробудженнями й репліками, за його туманними, загадковими промовами. Загалом, неладно було на кафедрі. Все ще справно читалися лекції, велися практичні заняття. Петро Гаврилович воював зі студентами в лабораторії, але якийсь живий дух вивітрився. Ми висихали, як труп комахи, — обриси ті самі, а життя немає. А втім, можливо, мені це так здавалося, тому що перший час по смерті Емема я опинилася в більш тісному спілкуванні з ним, ніж усі попередні роки. Справа в тому, що Кравцов запропонував мені, як найближчій учениці покійного, очолити комісію по науковій спадщині М. М. Завалішина, і я погодилася. Скільки разів я потім шкодувала, що погодилась! Почалося з того, що тижнів через два після похорону до мене з’явився Паша Рубакін (другий і, як потім виявилося, останній член комісії). Він, крекнувши, скинув з плечей по рюкзаку. Йшов дощ, рюкзаки були мокрі, і від кожного з них натекла на підлогу маленька калюжка. — Приніс, — сказав Паша ніби з глибини незримого колодязя. — Що це? — Наукова спадщина професора Завалішина. Щось на зразок рукописів майя. Я дивився — нічого не зрозумів. Ножі, ножі… Можливо, це вид ідеографічного письма? В цих ножах, безперечно, є ідея, тільки яка? До речі, рукописи майя були прочитані за допомогою машини. Якщо треба скласти програму — я готовий. — Дякую, Пашо, — сказала я. — Подивлюсь, постараюсь розібратися поки що без машини. Він трусонув мокрим волоссям, бризкаючи кругом себе, як пес, що обтрушується. Тут би йому й піти, а він усе стояв, ніби чекав когось. Моє ставлення до Паші складне: суміш антипатії і жалості. Зараз переважала жалість. — Сідайте, Пашо, — запропонувала я. Розмовляти з ним не входило в мої плани, та що вдієш. Людина принесла рюкзаки, трудилася. Він з готовністю сів, витяг ноги у величезних кедах. Одразу було видно, що короткою розмовою не обійдеться: він явно настроївся на спілкування. Я зі страхом помітила, які чіткі рубчасті сліди залишив він на паркеті — прямо для детективного роману. Страх був перед Сайкіним. Натирання підлоги — його добровільний обов’язок; він же присвоїв собі прерогативу влаштовувати мені прочухани за кожне порушення чистоти… Тут я подумки збунтувалася проти влади Олександра Григоровича. Всі жінки заздрять мені: «Ах, він звільнив вас від господарства! Яка щаслива!» Ніхто не знає, що разом з турботами я віддала своє право бути хазяйкою в своєму домі. Запрошувати гостей з ногами будь-якого розміру… Ці бунтарські думки долали мене, поки я оглядала величезні кеди Паші Рубакіна і шкоду, якої вони завдали. Та одразу опам’яталася. Старшенький мій, радість моя! Нехай командує скільки захоче! Повинен же він щось мати замість безтурботної юності, яку ми з хлопчиками в нього відібрали… — Ну як справи? — запитала я Пашу Рубакіна. Він тільки й чекав цього. — Власне кажучи, в даний час я буквально перебуваю в стадії перелому. Я цілком зайнятий питанням про стосунки науки і мистецтва. Мені важливо з’ясувати, чи є вони стосунками мирного співробітництва, суперництва, конфлікту чи підпорядкування. Це питання категоріальне. Поки я його не вирішу, я не можу перейти до наступного. — А яке наступне? — запитала я, симулюючи інтерес. — Питання про пріоритет моралі. Мої особисто попередні міркування зводяться до того, що гегемоном у науково-технічній революції повинна бути мораль. Не етика, як вважають деякі думофіли (я також думофіл), а саме мораль. — Пробачте, не бачу різниці. — Різниця величезна і очевидна. Аморальний вчинок і аетичний — хіба ви не чуєте різниці? До речі, такого слова «аетичний» немає, я вже перевіряв у словниках. Вважайте, що я його винайшов. Я мовчала явно несхвально, а йому явно не хотілося йти. Потреба виговоритися просто лізла назовні з його непрозорих очей. — Ніно Гнатівно, ви не повірите, але смерть Миколи Миколайовича була для мене особистою трагедією. На кафедрі стало пусто, буквально немає з ким поговорити на загальні теми. Всі схибнулися на спеціальних. Я в цьому плані сподівався на вас. — А які загальні теми вас цікавлять? Паша пожвавішав: — Багато які. Можу запропонувати на вибір цілу сукупність тем. Приміром, останнім часом я впритул працюю над новою теорією відчуттів. Розумієте, ідея в тому, що ми відчуваємо не одним якимсь органом, а всіма одразу і, крім того, ще й історією свого організму. В його клітинах фіксуються сприйняті образи, формується пам’ять тіла, на зразок пам'яті ЕОМ, на магнітному барабані, або фотопам’яті, яку ще треба розробити. Все це разом заведено вважати душею. Душа резонує у відповідь на сигнали зовнішнього світу, виникає думка-почуття, що циркулює по яточках чи регістрах пам’яті. Виходить дуже цілісно. Розумієте, в моїй трактовці тіло стає духовним, а душа — матеріальною. Усі суперечки щодо первинності того чи іншого відпадають — адже вони виходили з їхнього протиставлення. Що було раніше: курка чи яйце? В моїй концепції такого питання виникнути не може: яйце є курка, а курка є яйце… Я мовчала. Все це було на зразок вінегрету з шматочків чогось уже читаного, приправленого майонезом власного Пашиного мутнодумства… — Ну, що ви на це скажете? — з надією запитав він. — На «це» я нічого не скажу, «цього» просто немає. Ви чогось там начиталися, як слід не перетравили… Паша образився: — Я ніколи нічого не читаю, намагаюся мислити сам. Ну, я бачу, мою надію на вас доведеться відкинути. — А ви розповідали ці свої ідеї Миколі Миколайовичу? — запитала я. — Розповідав серед багатьох інших. — І що він сказав? — Дуже цікаво. Треба розвинути. — Боюся, даремно він подав вам надію. Пробачте, Пашо, але ваша філософія стоїть на рівні найжалюгіднішого дилетантизму. Справжня філософія — це наука, не менш складна і розгалужена, ніж наша з вами математика. Щоб сказати щось нове в галузі філософії, треба насамперед знати, що робили люди до вас, над чим вони думали, яких висновків доходили… І таке інше, і таке інше. Я сама розуміла, що говорю занадто загально, лекційно і, загалом, непереконливо. Мені здавалося, що моїми вустами говорить Радій Юр’єв… Пристрасть до самодіяльної думки, якщо вона вже є в людині, вмовляннями не перебивається. їй треба дати википіти або перебити чимось рівнозначним. Хоч би він закохався, чи що… Він дивився на мене із скептичним осудом. Я не вгамовувалася: — Давайте міркувати за аналогією. Уявіть, що якийсь неук, який ні бельмеса не тямить у математиці, прийде до нас на кафедру і запропонує нам свою теорію оптимального управління. Що ми йому скажемо? Іди, голубчику, спершу повчись, почитай книжки… Тьмяні Пашині очі загорілися червонястим вогнем: — Це ви так скажете! А я йому скажу: молодець! Тільки свіжий розум, не зіпсований освітою, може народити щось воістину нове… Слівце «воістину» мене покоробило. Який пророк у джинсах! Можливо, тому я сказала сердитіше, ніж хотіла б: — Ви похваляєтесь, що ніколи нічого не читаєте, але «Батьки і діти» у школі ви мимоволі прочитали і тепер невдало наслідуєте Базарова. Ви крихітний Базаров наших днів, який абияк навчився програмувати. І якщо ви справді проти всякої науки… — Проти! — охоче підтвердив Паша. — …то навіщо ви нею займаєтесь? Навіщо псуєте свіжі голови студентів освітою? — Виключно через слабохарактерність! — радісно сказав Паша. — Я давно кажу, що мене треба мітлою гнати з інституту! — Почекайте до конкурсу, — сказала я нелюб’язно, — у вас будуть усі можливості виступити проти своєї кандидатури. — Я вже про це думав. Лихо в тому, що я, як молодий спеціаліст, переобранню по конкурсу не підлягаю. Він мені набрид зі своїми кедами, сплутаним волоссям і каламутними думками, яким гріш ціна. Я в принципі нічого не маю проти довгого волосся у чоловіків, проте тільки тоді, коли воно чисто вимите, а Паша миттям голови не зловживає. Пахло від нього, як від мокрого собаки. А головне, сенсу від нашої розмови не було ніякого. Для Паші характерне почуття абсолютної розумової переваги над будь-яким співрозмовником: лише той ціниться, який йому підтакує. Я замовкла, чекаючи, коли він піде. Разом з роздратуванням дивним чином зростала жалість… Стукнули вхідні двері — прийшов Сайкін. «Дістанеться мені за брудний паркет», — подумала я. Всупереч сподіванню Сайкін зайшов веселий, люб’язний, мило привітався з Пашею Рубакіним і зупинився з виразом дитячої відвертості, рідкісної тепер на його дорослому обличчі. — Пашо, познайомтесь, це мій старший син. — Олександр Григорович, — відрекомендувався Сайкін, подаючи йому руку. — Павло Васильович. — Дуже приємно. — Взаємно. До речі, Олександре Григоровичу, ви не в курсі справи щодо успіхів нашої збірної з шахів? — Певна річ, у курсі. І завів. У всіх подробицях: хто, коли, з ким, дебют, цейтнот… У шахах я, як більшість жінок, нічого не тямлю. — Ну добре, бесідуйте, а я тим часом приготую вам чай. «Дивна ситуація, — думала я, надіваючи фартуха на кухні, — я готую Сайкіну чай». Як правило, не я його, а він мене годує. Навіть тепер, коли хлопчики в таборі, я відносно вільна, а в нього екзамени. Міркуючи по-емемівськи, чи права я? Готуючи чай і роблячи бутерброди (вони, звичайно, падали маслом донизу), я остаточно переконалася, що не права і взагалі мерзотниця. Я зайшла до хлопців, штовхаючи перед собою псевдоелегантний столик на колесах для одного-двох гостей (потуга на «гарне життя», нещодавно опанована нашою меблевою промисловістю, ціна сорок п’ять карбованців). Столик був кульгавий і перекошений, і, поки я його везла, чай випліскувався з чашок. Сайкін сидів, перекинувши довгу ногу через бильце крісла. Розмова у них велась дуже жвава, на цей раз про квазари і пульсари. Я поставила перед ними столик і зовсім невишукано стала зливати чай з блюдечок назад у чашки. — Спасибі, мамо, — недбало мовив Сайкін. «Ого!» — подумала я, залишила їх розмовляти й пішла на кухню, почуваючи себе жінкою і знаючи своє місце. Вперше я відчула не розумом, а почуттям, що Сайкін чоловік і, можливо, скоро піде від мене в своє чоловіче життя, одружиться, заведе сім’ю… Добре буде його дружині, але мені без нього буде погано… Паша Рубакін пішов близько одинадцятої, цілковито зачарувавши Сайкіна (чим?) і пообіцявши заходити ще, очевидно, вже до нього, не до мене. — Маленький, лягай спати, — сказала я Сайкіну, — завтра у тебе важкий день. І справді, день передбачався для нього важкий: екзамен з фізики. Ставши навшпиньки, я поцілувала свого «маленького». Він поблажливо відповів мені поцілунком: — На добраніч, мамо. Лишившись сама, я взялася за рюкзаки. Вони були ледь вологі і такі важкі, ніби набиті цеглою чи залізом (цікаво, що найлегше, папір, стає найважчим, коли його багато). З хвилюванням я почала проглядати їхній зміст. Папери, папери, папери — різних форматів, різного кольору і якості. Одні були зібрані в папки, інші скріплені, треті просто навалом. Ні нумерації, ні дат. Траплялися серед них і зошити — шкільні, цератові, канцелярські. Усе це пахло пилом і тліном, і все це мені треба була розібрати, привести до ладу. У мене навіть серце занило. Найнеприємнішим видалась мені велика кількість малюнків, зокрема ножів, чудово виконаних. Подумати лишень, лагідний Емем, мухи не скривдить — і раптом наодинці з собою ножі… Було пізно. Я згадала, що ранок мудріший від вечора, відкрила шафу для одягу і висипала вміст рюкзаків на нижню полицю. Лягла я спати з відчуттям чужої присутності в кімнаті. Уві сні я бачила Емема, який стояв біля шафи, відкривши дверцята й нахилившись над своєю спадщиною. Я йому сказала: «Слава богу, тепер ви самі займетеся своїми ножами». Він випростався, похитав головою і пішов крізь стіну. На другий день я почала розбирати папери. Наступні кілька місяців я продовжувала їх розбирати. Робота, відверто кажучи, не з легких. Інколи в мене просто руки опускалися. Почерк у Емема завжди був нерозбірливий і дрібний, а за останні роки іще здрібнів і ніби всох. Судячи з почерку, всі папери, які дісталися мені, належали саме до останніх років. Та справа не в почерку. Природно, найперше я взялася за матеріали наукового змісту. У спадщині було багато аркушів, геть укритих формулами, із скупими вставками на зразок «але враховуючи (27)», «таким чином», «звідки» і т. ін. Читати такі тексти ми, професіонали, вже звикли, та, відверто кажучи; це завжди неприємно по інтенсивності розумових зусиль, що потребуються для їх подолання. Кожен перехід як перевал. Можливо, для мене читання математичних текстів тому так неприємне, що я бездарна? Але я говорила з багатьма товаришами, і всі вони чесно признаються: важко. Тут треба не просто читати, а робити слідом за автором усі його перетворення, перевіряти їх на папері, відтворюючи опущені подробиці. Особливо мене дратує, коли який-небудь мудрований фортель супроводжується словами: «…легко побачити, що…»: саме тут і просидиш інколи цілих півдня, намагаючись «легко побачити». Нелегко буває пояснити ка-торжність нашої роботи гуманітарію. Читати науковий текст у будь-якій галузі нелегко, потребуються зусилля, але в нас треба, так би мовити, друге зусилля… Одне слово, взялася я за читання емемівських матеріалів із зрозумілим небажанням, переборюючи себе. На мій подив, виявилося, що читати їх зовсім не важко — справді, все було «легко побачити». Надто легко… Читаючи ті аркуші, я, на жаль, не змогла знайти в них майже нічого нового. Автор, мабуть, лише переспівував, повторював самого себе. Суцільно йшли одна за одною занадто детальні нудні викладки. Старомодна манера писати не в компактній матричній, а в скалярній, розгорнутій формі надавала їм подобу обсягу за майже повною відсутністю змісту. Все це було схоже на мильну бульбашку, але без її блиску. Інколи на полях траплялися вигуки типу «боже, яка нісенітниця!» або «сором і ганьба!» — з чого було видно, що й сам автор не дуже-то тішився від своїх робіт… Минали дні за днями, але нічого хоч трохи цікавого мені знайти не щастило. Це були, по суті, його давні роботи, інколи з незначними, до речі зовсім не потрібними, узагальненнями. Формули, очевидно, писалися з тією самою автоматичністю, з якою малювалися ножі… Пам’ятаю, Льоля розповідала мені про відоме в медицині явище фантомних болів, коли в людини гостро, нестерпно болить ампутована кінцівка. Вона це розповідала у зв’язку із своїм ставленням до колишнього чоловіка. Тепер за якоюсь (можливо, зворотною?) асоціацією я згадала про фантомні болі, розбираючись у спробах Емема творити. Відчуття творчості не забуте, але основа, де воно зароджується, відсутня. Врешті-решт, прочитавши уважно всі уривки, замітки і проби, які складають «наукову спадщину професора Завалішина», я занепала духом. Публікувати тут, власне, нічого. А який же був талант! Феномен, раритет. Місце йому було б у якійсь науковій кунсткамері. Ні в кого не зустрічала я такого миттєвого сприйняття, такого своєрідного, яскравого ходу думки. «Науковий ферзь, — казав про нього Льова Маркін, — ми всі перед ним пішаки». Треба було самому поламати голову над якою-небудь упертою проблемою, щоб належним чином оцінити несподіваний блиск і грацію, з якою її вирішував Емем. Найбільше мене в ньому вражала повна відсутність інерції, постійна готовність включити думку. Ми, звичайні люди, зволікаємо перед розумовим зусиллям, як купальщик вагається перед тим, як увійти в холодну воду. Емем стрибав у думку сторч головою. Всі ми, його співробітники, звикли думати, що ми — це одне, а він — зовсім інше. Він, як казав той-таки Маркін, «походив від іншої мавпи». Свого часу він дав мені тему кандидатської дисертації. Я зробила що змогла, принесла йому. Він прочитав, похвалив, але сказав: «Тут можна було б обійтися простішим апаратом». Взяв ручку і за чверть години, ніби граючись, накидав на трьох сторінках те, що в мене було на ста двадцяти… Пам’ятаю відчуття розчавленості, з яким я від нього пішла. Звичайно, свої сто двадцять сторінок я знищила. А його дорогоцінні три зберегла. Виявилося, що тут він несподівано винайшов зовсім новий метод, який був застосований далеко за межами моєї вузької теми. Від неї, остогидлої, я звернулася до іншої і, користуючись методом Емема, за рік написала роботу, яка, мабуть, тягла на дисертацію. Треба було принести її на суд наукового керівника. Але тут саме померла Ніна Пилипівна; Микола Миколайович, спалений горем, став для мене недосяжним, як і для всіх інших. Він почав затинатися, дивився крізь людей. На мої несміливі прохання подивитися дисертацію він відповідав: «Так-так, коли-небудь займемось», — і навіть нібито став мене уникати. Тим часом на факультеті мене підганяли із захистом (займаючи посаду доцента, я не мала вченого ступеня). Я зробила, очевидно, правильно (хоча в якійсь мірі і безпринципно), залишивши Емема в спокої. Без нього підібрали опонентів, розіслали автореферат, одержали відгуки (всі позитивні). Звичайно, в тексті я посилалася на те, що метод був запропонований моїм науковим керівником, але всі дружно хвалили мене саме за метод! Захистила я вдало, пройшла одностайно, але почуття незадоволення і невиразної вини мене не полишало. На моєму захисті Емем був присутній, виступив і також мене підніс, особливо за самостійність. З його виступу було ясно, що дисертації він так і не читав, а про свою ідею, покладену в її основу, геть забув. У мене на все життя залишилося відчуття, що я в якійсь мірі його обікрала, а він навіть не помітив — такий безмірно багатий був! Не тільки я, всі ми, його співробітники, були впевнені, що його внутрішні запаси невичерпні. Те, що за останні роки в нього майже не було публікацій, ми пояснювали тим, що він працює над якоюсь дуже важливою проблемою і не поспішає обнародувати результати, які, безперечно, складуть епоху в науці. Ми — це старожили кафедри, які знали Емема в епоху його розквіту. Молоді схильні були піджартовувати з нього, але, дивлячись на нас, проймалися повагою. Що ж виявилося? Спадщини наукової немає, як кажуть, «пуста безліч». Я терпляче продовжувала пошуки, не втрачаючи надії набрати хоча б на скромний посмертний збірник. Якось мою увагу привернули ніби знайомі формули; в інших позначках я не зразу їх упізнала. Вчиталася, вдумалася і переконалась, що Емем (звичайно, без наміру) відтворив у своїх спробах творити деякі фрагменти моєї дисертації. Мене він тоді не слухав, відгук написав, не читаючи роботи, під час захисту спав… Можливо, тут було щось на зразок гіпнопедії (навчання під час сну)? Ні, найімовірніше, до цього він дійшов самостійно, незалежно від мене. Раніше від мене чи пізніше? Це дослідити було вже неможливо. Якщо раніше, то я здійснила мимовільний плагіат. Одна з найсумніших речей, які зустрічаються в науковій роботі, — мимовільне перехрещення результатів. Людина працює над проблемою інколи роками, а тоді виявляється, що її результати вже хтось одержав. У нас це називається «потоптали пасовисько». Той, чиє пасовисько потоптали, намагається триматися браво, береться за нову тему. В моєму випадку неясно було, хто чиє пасовисько потоптав (до того ж, лише діляночку, а не все пасовисько), проте мені було тяжко й гірко… Головним чином тому, що Емем, який завжди стояв наді мною в недосяжності, тут виявився нарівні зі мною… Признаватися в моєму відкритті не мало сенсу (це було б схоже на те, як інколи студент приходить до екзаменатора з проханням знизити оцінку; такі дивацькі акції хоча й рідко, але бувають). Так чи інак, публікувати знайдене не було сенсу. Отже, на посмертний збірник, хоч як крути, матеріалу не набиралося. Слава богу, на кафедрі мене не підганяли. Кравцову було не до мене з моєю комісією: він уже тріщав крилами, підшукуючи собі іншу роботу. А я довгими годинами сиділа й сиділа над паперами професора Завалішина… Річ у тому, що в цих паперах поруч з науковими замітками я знайшла записи зовсім іншого плану. Розрізнені, не датовані, невизначені за жанром — щось середнє між щоденником і мемуарами, — вони привернули мою увагу гостро і якось хворобливо. В цих записах Емем бесідував сам з собою, роздумував, дивувався, звертався до минулого — особливо настійливо до дитинства. Записи були різні за обсягом, тематикою, інтонацією. Траплялися більш чи менш цільні, на кілька сторінок; були й зовсім невеличкі уривки, два-три рядки, що тонули в ножах; їх важко було датувати навіть приблизно. Була серія записів на теми педагогіки вищої школи, освіти й виховання. Можливо, дещо з цієї серії можна буде включити в збірник? Читати чужі інтимні записи (особливо близької людини, а Емем був мені все-таки близький!) цікаво, але й соромно, ніби підглядаєш у замкову щілину. Весь час, поки я розбирала записи (інколи з лупою — так сліпо це було написано!), мене мучило почуття незручності й вини. Хоча за своїм становищем я не тільки мала право, але й зобов’язана читати все. Паша Рубакін неодноразово пропонував мені свою допомогу, та я з самого початку відмовилася від неї, і добре зробила.  

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка