Сучасна російська повість



Сторінка7/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24
ЛІДІЯ МИХАЙЛІВНА

 

Виробнича діяльність кафедри професора Завалішина — лекції, групові заняття, лабораторні роботи, консультації, заліки, екзамени — велась якось сама по собі, без особливого керівництва, і йшла, загалом, на високому рівні. Так нерідко буває в давніх, вдало підібраних колективах з гарною початковою закваскою, де традиція органічно протистоїть халтурі. Викладачі, навантажені, як ломовики, тягли справно, підганяти їх не треба було. Ледацюг і окозамилювачів тут практично не було; якщо й з’являвся випадково хто-небудь не дуже охочий як слід працювати, його просто внутрішнім тиском виштовхувало назовні в який-небудь НДІ. Викладацька робота взагалі важка, а тут вона була воістину каторжною. Кафедра вела дуже багато курсів, більшість з них були нові, необкатані, без підручників, без задачників, без готової методики — одне слово, наукова цілина. Цю цілину піднімали гуртом, помиляючись, виправляючи помилки і тут-таки припускаючись нових. Навчальні плани мінялися нервово, із швидкістю хамелеона: тільки-но пристосуєшся до одного, а вже інше на підході. Навантаження було неймовірне, на межі фізичної спроможності. А вимагалася ще наукова робота, для якої треба було ходити до бібліотек, знайомитися з періодикою. А звідки час? У хід ішли ночі, вихідні дні, відпустки — і їх не вистачало. Часто якась весела одчайдушність допомагала людям тягти свою лямку. Льова Маркін як емблему кафедри почепив на стіні копію з рєпінських «Бурлаків»… Крім виробничих, були ще справи організаційні — звітність, розклад, листування, оформлення. Всіма цими справами відала секретар-діловод кафедри Лідія Михайлівна — немолода худорлява жінка з чорно-бурою стрижкою, горбатим носом і ходою «та, що біжить по хвилях». Вузівське життя, як і будь-яке інше, має два боки: дійсний і уявний, реальний і паперовий. Поруч з кожним реальним фактом росте його паперова тінь. Назад і вперед, вгору і вниз перекочуються хвилі листування: циркуляри, звіти, акти, зведення, розпорядження, запити і відповіді, пояснення з приводу і без приводу. В цьому фіктивному паперовому житті є свої закони, свої звичаї, своя лексика і стилістика, свої скрупульозні вимоги до формату, шрифту, ширини полів, розміру відступів. Свіжій людині душно в паперовому світі; людина звикла і досвідчена знаходить у ньому навіть якусь привабливість. Таким артистом паперового світу була Лідія Михайлівна. Закони канцелярської кухні вона чудово знала, і завдяки їй кафедра Завалішина по паперовій лінії завжди вважалася передовою: звіти і зведення здані вчасно з дотриманням усіх правил ГОСТу, всі циркуляри пронумеровані й підшиті, всі календарні плани в ажурі. Приходь будь-яка комісія, перевіряй — причепитися нема до чого. Зрозуміло, викладачі охоче передовірили усю паперову частину Лідії Михайлівні і навіть свої індивідуальні плани підписували не читаючи… Дивне явище, фантом вузівського життя — індивідуальний план викладача! Ніколи й ніхто його не читає, крім того, хто складає, і друкарки, в кількох примірниках припадає він пилюкою у шафах різних інстанцій — кафедри, деканату, навчальної частини… А на його складання витрачається труд, і неабиякий. Для незвичної людини написати індивідуальний план — ціла проблема. Треба знати, що можна писати, а чого не можна, а коли можна, то куди: в першу чи другу половину навантаження? І якщо писати, то в якій кількості? Де треба проставити точні строки виконання, а де можна обмежитись невизначеним «протягом року»? Скільки в годинах «коштує» дипломник, курсовик, аспірант, претендент на здобуття звання? На все це існують норми, зафіксовані в керівних документах двадцятирічної давності і пізніших поправках до них. Ці норми, добре відомі Лідії Михайлівні, були невідомі, а головне, не потрібні викладачам. У свій індивідуальний план вони ніколи не зазирали. Години аудиторних занять регулювалися розкладом і були святі; решта ж усе робилося не за планом, а з необхідності (хоч трісни, а треба!). Велику кількість часу займала підготовка до занять, проте саме цей вид роботи у план ставити не можна. Ніяк і ніде не враховувалися переекзаменовки, які також з’їдали багато часу. А рецензії на чужі наукові роботи, які звалювалися як сніг на голову і завжди терміново? А участь у конференціях? А індивідуальна робота із студентами? Хіба можна передбачити, скільки часу доведеться провозитися з невстигаючим або (ще гірше!) із встигаючим студентом, в якого чомусь не ладиться наукова тема? Кожен, хто коли-небудь сам займався науковою роботою, знає, яка це вередлива штука і як погано піддається плануванню та обліку. Загалом, життя викладача — безперервне борсання в купі невідкладних справ, у вічному заторі недороблених… Ні, ніякого відношення до цього борсання індивідуальний план не мав; він був чимось на зразок молитви перед навчанням у дореволюційній гімназії (таке порівняння зробив одного разу на засіданні кафедри сам Емем, чим дуже збентежив Кравцова). Від усієї цієї нудної формалістики вивільняла викладачів Лідія Михайлівна. З її тямущістю, енергією і чіпкою пам’яттю вона була більш ніж секретар — діловий стрижень кафедри. Емем звітністю давно не цікавився, на паперах ставив підписи, не читаючи. Кравцов, який за останні роки ввійшов у силу, з усіх ділових питань звертався до Лідії Михайлівни, та й решта викладачів також. Бувають сім’ї, де нічого не можна чіпати, переставляти або знайти без матері. В ролі такої матері-господині на кафедрі була Лідія Михайлівна. Працюючи, вона завжди була оповита хмарою тютюнового диму (їй єдиній Кравцов дозволяв курити на кафедрі) і здавалася збоку таким собі канцелярським заводом зі своїм обладнанням — теками, скріпками, діроколами. В неї завжди можна було дістати що треба — клей, ножиці, голку з ниткою, точилку, гумку. На папір вона була скупувата і ганила легковажних викладачів, які знічев’я малювали на ньому чортиків і інші предмети. Вона відала на кафедрі всією матеріальною частиною — меблями, клавішними машинами, засобами наочної агітації, табелем-календарем. Розводила і доглядала на вікнах квіти — найнепокірніші кактуси в неї цвіли. Втрата кожного крісла чи стільця була для неї особистою втратою, а надмірна вага Співака — постійною загрозою: «Семене Петровичу, ви б якось бочком сідали, акуратніше!» Приходила раніше за всіх, а йшла з роботи пізніше… Людина, на яку інші звалюють свою неприємну роботу, часто бере над ними владу. Поневолення — плата за комфорт. Кафедра трохи ремствувала на владність Лідії Михайлівни, проте змушена була з нею миритися. І, як це часто буває стосовно людей першої необхідності, самій Лідії Михайлівні приділялося дуже мало уваги. Мало хто навіть знав про її сімейне становище, зовсім ніхто — про сімейні незгоди. А між тим життя Лідії Михайлівни було складне і не дуже щасливе. Вдова, вона жила з дочкою Ларисою і її чоловіком Борисом («Лариси-Бориси», — називала вона їх, коли сердилась). З зятем вона не ладнала, через це не ладналося в неї і з дочкою. Сама хворобливо акуратна, вона терпіти не могла безладу, а в кімнаті молодят він прямо вирував, час од часу збігаючи через край, як молоко на плиті. З двох суміжних кімнат Лідія Михайлівна, коли видавала дочку заміж, великодушно взяла собі прохідну і тепер гірко жаліла про це. Проходячи через її кімнату, Лариси-Бориси постійно залишали в ній що-небудь: штани, капці, недопалки. Лідія Михайлівна, сама куряща, недопалків терпіти не могла. Особливо її дратувала Борисова манера замочувати свої брудні шкарпетки прямо в раковині і чекати — а раптом хто-небудь випере. Покійний чоловік Лідії Михайлівни, попри всі свої недоліки (бабник, п’яниця, характер важкий), такого собі не дозволяв, завжди скаже: «Випери». А що в молодих робилося в кімнаті — розумом не збагнути! Брудний посуд, сухий хліб, одяг, взуття — усе разом, безладно. Книжки на вікнах, на столах, на полицях, прямо на підлозі… Борис, коли був у доброму гуморі, називав усе це «культурним прошарком» і сміявся. «Не смішно! Згноїли кімнату», — буркотіла подумки Лідія Михайлівна. Прибирати в них вона не наважувалася відтоді, як одного разу Борис вилаяв її, а вона лише книжки поскладала й витерла пилюку. У нього, виявляється, на пилюці був записаний важливий телефон. Коли народився онучок Мишко — пухленький, чорноокий, косенький, — Лідія Михайлівна спалахнула душею, полюбила хлопчика, ладна була навіть роботу заради нього кинути, всю себе присвятити дитині. Але від онука її відсторонили. Носили його в ясла, дитина застуджувалася, кашляла, а Ларисі хоч би що, нібито й не мати. Бути матір’ю в уяві Лідії Михайлівни означало безперервно тривожитись. Молоді не тривожились, були безтолкові, завжди без грошей, часто запрошували гостей, галасували, палили (тут-таки, при Мишуні!). Бренькали на гітарі, горлали туристських пісень, заводили магнітофон (усе разом це називалося «романтика дома»). Мишуня прокидався, хникав, мабуть, мокрий; замість того щоб переповити, заспокоїти, його садовили за стіл, давали пригубити вина (це з такого віку!). Одного разу вночі був регіт: накрутили Мишуні чубчик на бігуді, знайшли іграшку! Віддали б дитину їй, вона б зовсім інакше його виховала: режим, сон, їжа, прогулянки, усе вчасно, ходив би чистенький, чепурний… Та хіба віддадуть? Як собаки на сіні. Була мрія розмінятись — адже квартира її! Собі окрему однокімнатну, а молодим кімнату в комуналці. Нехай спробують зі своїми звичками серед чужих людей! Ті, либонь, не пробачать: хочеш не хочеш, а в своє чергування мий-прибирай усі місця загального користування. Та ще й якийсь прискіпливий сусід, перевіряючи, чи гарно вимито, мало не в унітаз голову суне (був у неї такий причепа на старій квартирі). Диво дивне, Лідія Михайлівна не стільки мріяла про свою однокімнатну, скільки про те, як важко буде в комуналці без неї Ларисам-Борисам. Мрії поки що так мріями й лишалися: на розміни й переїзди не було грошей. Ті заощадження, що зібрала за довге життя, ухнули за один день, коли справляли весілля, навіть у борги довелося залізти, щоб показати себе не гірше за людей. Думала тоді — заживем по-хорошому, в повній взаємній повазі, а вийшло ось як. Народила, виростила дочку, а вона чужа, зовсім «обборисилась». Нема гіршої самотності, як у своїй сім’ї. На роботі Лідія Михайлівна звикла до поваги від усіх і, не маючи поваги вдома, страждала. їй би розвернутися, розпростати плечі, взятися за домашні справи з тією самою вправністю, що й на кафедрі, а не можна. Там хороша, а тут не потрібна. Так, мабуть, і зав’яне марно її напівстаре життя. Не встигнеш озирнутися — і справжня старість настане. Як подумаєш — і згадати нема чого. Чоловіка не дуже любила, хоча й мучилася його зрадами. Дочку Ларису обожнювала, поки та була маленька, — голівка світла, шовкова, бант гойдається на трьох волосинах, ручки-ніжки пухкенькі… Але, стаючи старшою, дочка відходила — убік і вгору. Все нічого, поки не вийшла заміж, а тепер — ну копія Бориса. В того кожне слово з насмішкою, зі шпилькою. Ніби й не грубіянить, а ввічливо знущається. І Лариска туди, за ним. Думають, мати не бачить, як вони між собою поглядами перекидаються. А написано в цих поглядах — застаріла. Коли приходила Лариска з роботи, запитувала: «Мамо, як щодо заправки?» Лідія Михайлівна мовчки гріла їй обід, годувала без радості. Це ж найостанніше діло — свою рідну дитину без радості годувати! Довели. А Борис їсть, читає газету, посвистує, сірником у зубах колупає. Якщо в гуморі, скаже: «Спасибі, товаришу тещо», — а то й так, без подяки, встане з-за столу. Залишить у тарілці розчавлену сигарету й сірника, яким у зубах колупав. Лідія Михайлівна мила посуд по-своєму, сумлінно, в трьох водах, а думала собі з гіркотою: «Єдине, чим потрібна і корисна, так це харчуванням, але й за нього доброго слова не чую». Примусив її задуматись один випадок — подруга Настя, її ровесниця, що взяла та й вийшла заміж. Познайомилися в кіно, поруч сиділи. Він удівець, пенсіонер, солідний, неп’ющий-некурящий, пенсія сто двадцять та її зарплата сто. На ці гроші вдвох, звичайно, можна прожити, навіть у відпустку з’їздити раз на рік. Настя, кажучи об’єктивно, не така вже й видна з себе; вона, Лідія Михайлівна, мабуть, краща. У Насті одна перевага — повнота, але тепер вона не дуже в моді. І як хазяйка Лідія Михайлівна значно вище. І ось треба — одна вийшла, а друга ні. Відтоді Лідія Михайлівна разом з мрією про розмін квартири почала мріяти ще про одруження. Звичайно, не з палкого кохання (стара вже для цього), а із взаємної поваги. Почала придивлятися до дворових дідків, вічних гравців у козла або шахи, — ніхто не підходить. Хто випити любить, у кого коханка (в одного навіть дві!), в кого дорослі діти на шию сіли. А головне, нікого з них не могла вона від душі поважати. Важко сказати, в який саме день з’явилася в неї думка, що завідуючий Микола Миколайович також, як і вона, самотній і вдівець, що можна було б у принципі вийти за нього заміж. Спочатку вона цю думку відкинула як нездійсненну, а потім почала думати: а чому б і ні? У неї також освіта середня, закінчена, а одружуються й на простих. Одружуються не для наукових розмов, а для затишку, тиші, догляду. Все частіше поверталася до цієї думки, допускала в свої мрії і врешті-решт до того домріялася, що полюбила Миколу Миколайовича всією душею. Подобалась їй його старомодна ввічливість (вітаючи із святами, завжди цілував їй руку). Сама зовнішність Емема, аж ніяк не надихаюча, стала їй з часом подобатись. Зворушувала її біла бахромка навколо лисини, чисто промиті старечі вуха, опуклі рожеві нігті на сухих маленьких руках. Незбагненними шляхами ходить іноді почуття. Мріяла про щастя для себе, а полюбила — і нема себе, тільки він, усе для нього. Догодити, потурбуватися, полегшити йому життя. Поки що висловлювала вона своє почуття як могла — безліччю дрібних послуг. Передплачувала для нього газети й журнали, всіма правдами й неправдами відвойовуючи дефіцит. Заточувала йому олівці до найтоншої вишуканості (знала, що любить малювати олівцями). Тримала в порядку його письмовий стіл, до блиску начищала головку витязя. Тільки-но з’являлися на базарі перші проліски, як вони вже прикрашали широке чорне поле емемівського столу. Восени різнокольорове листя, взимку хвойні гілки. Все це ставилося не навмання, віником, а по-японському, зі смаком. Коли Емем, короткозоро нахилившись, шукав щось у шухлядах столу, вона одразу була тут — допомогти, знайти, витягти. Перебільшена ввічливість, з якою він щоразу дякував їй, розчулювала Лідію Михайлівну — що значить старовинне виховання! Саме таким — турботливо-ввічливим — уявляла вона собі ідеальне сімейне життя. Якось Емем забув на кафедрі окуляри. Лідія Михайлівна занесла їх йому додому, подивилася уважно, як він живе. У квартирі було чисто, але не дуже; деінде зірке око Лідії Михайлівни помітило навіть пилюку. Під тахтою стояли маленькі, майже жіночі капці з зім’ятими задниками, стояли не паралельно один до одного, цю непаралельність вона також ревниво відзначила. Найменше їй сподобалась Одарка Степанівна, яка не удостоїла ЇЇ поклоном і одразу ж, голосно клацнувши, ввімкнула телевізор. Після цього візиту туманні мрії Лідії Михайлівни набрали своєрідної конкретності. Саме в цій квартирі з її високими стелями, великими вікнами, що тремтять від вуличного шуму, бачила вона себе з ним. На вікнах розвести квіти, почепити портьєри для приглушення шуму. Меблі полагодити, замінити шпалери, вибрати веселіші малюночки. Багато значить уміла жіноча рука! А головне — ласка, відданість. Прокинутись уранці поруч з ним на широкій тахті (у нього під вухом подушечка з вишитим ріжечком, край вуха загнувся безпорадно, лоб морщиться від думок), встати тихенько, щоб не розбудити, легко, навшпиньки шмигнути на кухню… А він усе-таки прокинувся, тягнеться до неї, бере її руку, ніжно, з заплющеними очима її цілує, а в неї серце заходиться… Боже ти мій, про що тільки не мріє самотня жінка, а сенс один: тепла, ради бога, тепла! Коли на кафедрі з’явилася Майка Дудорова і всі стали помічати смішний потяг Емема до цієї шелихвістки, Лідія Михайлівна була вжалена в самісіньке серце. Бачити коханого невірним — це ще туди-сюди, бачити його смішним — ось що жахливо! Жарти з приводу Емема і Майки вона вислуховувала з кам’яним обличчям, ніяк себе не виказуючи. Мрія віддалилася, але не загинула. День, коли Лідія Михайлівна довідалася, що Майка звільнилася, був для неї світлим святом. Коханий знову ніби їй належав. Кожну з рідкісних з ним розмов вона зберігала в пам’яті, навіть позначала легким, лише їй одній зрозумілим хрестиком у табелі-календарі. За останні місяці хрестиків ставало густіше. Інколи за товстими окулярами Емема вона помічала ніби іскру взаємного почуття (насправді ж це була просто універсальна увага, жалість до людей, яка так доймала його останнім часом). Але важко було переступити межу самотності — дві межі двох самотностей, які оточували кожного з них як два кола, що не перетинаються. От якби через якийсь щасливий випадок їм поталанило порозумітися… Випадок такий трапився несподівано. Святкувалося сімдесятип’ятиріччя від дня заснування інституту. Насправді сімдесят п’ять років тому був заснований не цей інститут, інший, але цей по праву вважався його наступником («Другий Юрій Милославський», — сміявся з цього приводу Маркін). Так чи інак, ювілей святкувався. Ряд найстаріших співробітників (М. М. Завалішин у тому числі) були нагороджені орденами і почесними званнями. На урочистому засіданні ради читалися адреси, вручалися нагороди. Увечері банкет. Наступного дня ректорат організував розважальну поїздку по річковому маршруту. Було орендовано кілька теплоходів, обладнаних буфетами, гучномовцями і найрізноманітнішими кіосками. Квитки на кафедрі розповсюджувала Лідія Михайлівна, профорг. Майже всі виявили бажання їхати — була весна, рання спека, суцільне цвітіння дерев. Молодь приваблювало купання, можливість засмагнути, танці на палубі; людей старших — просто можливість покататися по воді, яка завжди особливо принадна для городянина. Лідія Михайлівна підійшла, пропонуючи квитки, і до Емема; в тому, що він їхати відмовиться, вона жодної хвилини не сумнівалася. Емем ніколи не брав участі ні в яких колективних заходах, ні в святкуваннях, ні в екскурсіях, навіть на ювілейний банкет навідріз відмовився піти. Лідія Михайлівна звернулася до нього тільки з чемності і враз замість звичайної ввічливої, але рішучої відмови, якою він відповідав на всі пропозиції, побачила за товстими окулярами якесь вагання… — А справді, візьміть квиток, поїдемо! — сказала вона, і серце її підскочило до стелі. — Ви собі не уявляєте, прямо-таки казкова поїздка! Окрема каюта, всі вигоди. Стомитесь — приляжете… — Та ні, — сказав він, але в його «ні» був відтінок «так», і Лідія Михайлівна зраділа: — Ну поїдьмо, слово честі. Увесь колектив благає. Ніна Асташова, яка саме нагодилася, підтримала її, щоправда, досить суворо: — Ай справді, чого б не поїхати раз у житті? — Ви так вважаєте? — запитав Емем. — Безумовно, — відповіла за Ніну Лідія Михайлівна. — Бажання дами — закон, — несподівано сказав Емем, поліз до кишені за гаманцем, вийняв потрібну суму і натомість одержав квиток першого класу, з окремою каютою. «Він погодився!» — раділа Лідія Михайлівна. Це означало майже «він мій!». Вона не могла знати, що саме в цей день Емем був пригнічений: він тільки-но змінив заповіт, сумнівався в своїй правоті і ладен був їхати куди завгодно, аби не лишатися в своїй квартирі з книжковими полицями, в яких зяяли порожнечі. Саме така порожнеча була зараз в його душевному господарстві — він не дораховувався якихось важливих елементів. Всього цього Лідія Михайлівна не знала й тому піднеслася духом. Сама доля посилала їй жаданий випадок. Не зумієш ним скористатися — нарікай на себе. У день екскурсії погода була чудова — в міру жарко, з вітерцем, з золотими одноденками, що танцювали над водою. Емем до каюти йти не захотів, залишився на палубі в плетеному кріслі, на диво зручному, яке красномовно скрипіло з найменшого руху. Він з подивом помічав, що тягар, який лежав у нього на душі, стає легшим, ось-ось випарується, бульбашкою злетить у небо. Причиною, мабуть, було річкове повітря, на диво прозоре, світле й живе, — Емем вдихав його з насолодою. Люди підходили до нього, усміхалися, зверталися з привітними словами; багато хто з них був йому незнайомий. Якийсь іноземець з кінокамерою через плече присів поруч з ним, сказав «оу!», усміхнувся. Емем привітав його французькою, англійською, потім німецькою; жодна з цих мов, мабуть, не була іноземцеві зрозуміла. Він наставив на Емема свою камеру; той, закрившись руками, показав, що не хоче зніматись; іноземець знову сказав «оу!» і відійшов до кіоска з сувенірами, став прицінюватися до серії матрьошок. Хтось підходив ще і ще, та врешті-решт Емем лишився сам і з насолодою поринув у якусь подобу щастя. Щастя — це коли в тебе болів зуб і раптом перестав боліти. Його обіймала свіжа і яскрава принада річкових берегів, води, сонця й вітру. Береги пливли, вода сяяла, вітер ляскав, розвіваючи шарфи, хустинки й волосся. Дрібні хвилі брижились, світилися відбитим блиском. По річці мчали нумеровані метеори на підводних крилах; від кожного гострим кутом відділялася головна хвиля, що з плескотом доходила до берегів і гойдала яку-небудь плоскодонку з рибалкою, його вудкою і його відображенням. Все це рухалося, сяяло, світилось. Емем, роззираючись довкола, не переставав дивуватися легкості, що вливалася в його душу. Остаточно розчулив його синій овал озера, що виднілося далеко, десь на обрії, та ще великий птах — чи лелека, чи журавель, — який летів упоперек неба, поволі й низько махаючи крилами і мовби обвіваючи ними свої довгі висячі ноги. Грація, спокій і чарівність усього живого були не лише зовні, а й усередині, в ньому самому. Лідія Михайлівна здалеку спостерігала за Емемом, посилаючи йому невидимі любовні сигнали, бачила в нього на обличчі усмішку й казала собі: «Ні, ще не зараз. Увечері, на зворотному шляху». Вона знала, що при вечірньому освітленні має вигляд значно кращий… Довго стояли в якійсь бухті з рахат-лукумною назвою. Молодь купалася, загоряла. Дехто йшов у ліс по конвалії, але повертався, гнаний комарами, які цієї весни поспішили розплодитися. По трапу, гойдаючи його разом з теплоходом, туди й сюди снували люди. Розпашілі обличчя, величезні букети черемхи, солодкий запах якої був такий густий, що здавався важким, предметним. Розваги йшли повним ходом. Волейбол на березі, шахи в салоні, напої в кіосках. Емем ні в чому цьому участі не брав, випив за весь день одну склянку чаю з тістечком, усе сидів на палубі в своєму балакучому кріслі, дивився з безмежною прихильністю на все навколишнє: як канарочкою виглядала з гілля черемхи, залізши на дерево, Елла Денисова в жовтому купальнику; як стрибали на одній нозі ті, що купалися, витрушуючи воду з вуха; як кістлявий іноземець, роздягтись, поторкав ногою воду, сказав «оу!» і впустив туди свою кінокамеру. Люди, взагалі-то, залишали його в спокої. Тільки Паша Рубакін, який встиг добряче набратися біля кіосків (за теорією на теплоході продавалися лише безалкогольні напої, та практика завжди випереджає теорію), — Паша Рубакін присів поруч з Емемом і почав своїм підвальним голосом освідчуватися йому в любові, називаючи його то «всесвітнім корифеєм», то «чудовим хлопцем». П’яний Паша Рубакін, як і більшість російських п’яних, особливо полюбляв поцілунки й так обслинив обидві щоки свого патрона, що той не знав де дітися. На щастя, заряду любові у Паші вистачило ненадовго і він заспокоївся, заснувши сном праведника на лавці біля борту. Емем полегшено зітхнув, витерся хустинкою і знову поринув у незатьмарену любов до світу. Під вечір, вітально й хрипло прогувши, теплоходи вирушили в зворотний шлях. На кожному з них гриміла своя музика, і, оскільки йшли вони близько один від одного, потрібні були спеціальні зусилля, щоб слухати свій теплохід і не чути інших. Це зусилля, яке за інших обставин дратувало б його, Емем у своєму розм’якло-блаженному стані робив з радістю. Той теплохід, на якому їхали в повному складі кафедра і лабораторія професора Завалішина, був обладнаний не лише потужним гучномовцем, але й особливо голосним витівником, який по радіо, лишаючись невидимим, ехав і ухав, клацав і присвистував, закликаючи народ розважатися. На кормі під його активним радіокерівництвом організувалися танці. Як завжди у таких випадках, танцюючих жінок було значно більше, ніж чоловіків. Поки йшли бальні танці — фокстрот, танго, лєтка-єнка, — чоловіки ще якось виявляли себе: один-два в полі зору. Та коли витівник з молодецьким свистом Солов’я-розбійника оголосив «російські народні танці» — чоловіків наче вітром здуло. Танцювати лишилися самі жінки, і серед них Лідія Михайлівна — помолоділа, розпашіла, окрилена. Як вона хвацьки, як тонко витанцьовувала! Хусточка в руці, плавна грація, а головне, азарт щастя в кожному русі… Емем, що спостерігав танці зі свого балакучого крісла, чудувався — звідки в ній стільки вогню? Бачиш людину з дня на день і не помічаєш вогню, а він горить… Лідія Михайлівна по-своєму витлумачила зацікавлені погляди Емема і вирішила: пора! Як тільки витівник оголосив перерву («Дами відпочивають, обмахуючись віялами, кавалери виявляють їм знаки уваги»), вона підійшла до Емема й присіла поруч з ним на триногий табурет граціозно, як метелик сідає на квітку. Емем важко підвівся, щоб поступитися їй місцем, вона відмовилась: — Сидіть-сидіть, мені так значно прохолодніше. Відбулася невинна боротьба гречності. Коли вона закінчилася (на користь Лідії Михайлівни), Емем занурився знову в крісло, ледь захекавшись від зусиль («Настав час, — думав він, — коли поступитися дамі кріслом уже проблема»), а Лідія Михайлівна вернулася на табурет. Замість віяла вона обмахувалася книжкою. — Як ви гарно танцюєте, я й не знав! — сказав Емем з тим самим виразом любовної уваги, яка була звернена до рухливого життя, але й здавалася спрямованою на неї особисто. — Ну що ви, які танці в моєму віці! Ось у молодості я й справді була танцюристка, в Будинку культури виступала. Все в минулому. В мої роки… — Скільки ж вам років? — простодушно поцікавився Емем. Лідія Михайлівна збентежилась: — Хіба таке в жінки питають? Скільки є, всі мої. — Це я тому, — також збентежившись, пояснив Емем, — що ви говорили про молодість у минулому часі. Я б на вашому місці вживав теперішній. Хоча й складно висловлений, це безумовно був комплімент. — По секрету можу сказати, тільки ви мене не видавайте, — сказала вона грайливо. — Сорок шість стукнуло, бабуся! Я не проти. Хоч без молодості, зате з життям. Вона-таки збавила собі два роки, не втрималася. Він зітхнув і сказав цілком щиро: — Ви ще дуже молоді. Перед вами, можна сказати, все життя. Як розцвіла в променях цієї фрази, як засяяла Лідія Михайлівна! «Ось він, випадок, — подумала вона, — ловити його, поки не пізно». — Знаєте, Миколо Миколайовичу, я дуже багато про вас думаю і дуже переживаю. Як ви там живете зовсім сам? По собі знаю, яке лихо — самотність. Нікому за вами подивитися, доглянути, просто всміхнутися врешті-решт. Я нічого особливого про себе не скажу, освіта середня, зірок яких-небудь не хапаю, але по господарству, безумовно, обдарована. Вдома нічого цього не цінують. Подай, принеси. Раб без права на амністію. Сказала й сама пустила сльозу. — Не сумуйте, — мовив Емем, — сподівайтеся на краще. — Зараз я думаю не про себе, виключно про вас. Знаєте, я б могла з чистої дружби до вас ходити, ну, разів зо два, зо три на тиждень: приготувати їжу, попрати, поприбирати. Все-таки жіноча рука в домі. Я зовсім безкорисно пропоную, від душі, від щирого серця. Микола Миколайович злякався: — Ні, що ви, велике спасибі, але в мене господарством відає Одарка Степанівна, цілком кваліфікований спеціаліст. Лідія Михайлівна засміялася: — Ви просто не знаєте, що таке кваліфікація в домашньому господарстві. Чи готує вона вам коли-небудь меренги? — Ні, але мені й не треба ніяких меренг, запевняю вас. — Це ви тільки тому кажете, що не пробували. Ну давайте я вам на пробу хоч один раз приготую меренги. Пальчики оближете! Емем уявив собі на хвилину Лідію Михайлівну в себе на кухні і вжахнувся: — Ні, дякую, слово честі, не треба. Мені й лікарі забороняють солодке. — Добре, меренги облишмо. Я ж і дієтичну кухню вмію. Овочеві зрази, парові котлети, суфле… — Нічого не треба, дякую, дякую. — Та справа навіть не в харчуванні, а взагалі в способі життя. Ваша Одарка Степанівна, якщо хочете знати, страшна баба! Типовий деспот. Іде й не кланяється. Ні, її треба від вас ізолювати. Або вас від неї. Емем ще більше злякався: — Запевняю вас, ви помиляєтесь. Це найдостойніша людина. — І одразу, щоб перевести розмову на інше, запитав, дивлячись на книжку, якою вона обмахувалася — Це що у вас? — Лев Толстой, «Анна Кареніна». Дуже глибока книжка. Винятково висвітлюються переживання жіночої душі. Ви читали? — Звичайно. — І якої думки ви про цю книжку? — Якнайвищої. — От і я також. Тільки в одному я не згодна з автором — у його співчутливому ставленні до героїні. Я її категорично засуджую. Любов не любов, а старого чоловіка треба жаліти. Я на її місці оточила б його увагою. Старий чоловік більш ніж молодий вимагає уваги… З рупорів щось загриміло. Витівник голосно чхнув, відкашлявся і оголосив: — Перерва закінчена! Дамський вальс! Дами запрошують кавалерів! Дами, не соромтесь, запрошуйте, хто подобається: це ваш вальс! Загримів вальс, якийсь допотопний, здається, «Дунайські хвилі». Лідія Михайлівна встала й простягла руку Емему: — Дозвольте вас запросити! Він зіщулився, увесь вкипів у крісло: — Змилуйтесь, я не танцюю. Застарів. — Ніскільки не застаріли! Вона наполегливо тягла його за руку, він болісно опирався. Тільки б залишили його в спокої спостерігати рухливість життя… Враз ніби з-під землі виник Кравцов. Акуратненький, блакитна теніска, сірі штани, тонкі вусики. — На правах, так би мовити, заступника завідуючого кафедрою беру цей вальс на себе. І поплив, і закружляв, і потягнув за собою по білих дошках палуби Лідію Михайлівну. Та спершу опиралася, поривалася назад до Емема (він просто гинув від переляку й нервовості), але потім захопилася танком, відкинула голову, заплющивши очі, й понеслася, полетіла… «Які гарні в неї ноги, — думав Емем, — яка вона ще, власне кажучи, приваблива жінка, тільки подалі від мене, нехай буде щаслива, але подалі…» Він підвівся, насилу розігнув занімілі ноги, супроводжуваний складним рипінням крісла і клацанням колінних суглобів, відійшов уперед, на ніс теплохода, і зупинився, тримаючись за металевий стовпчик. Мимо тихо линули береги, повітря було темне й прохолодне, на воді гойдалися вогні. Відображення вогнів роздрібнювалися в струмуючих хвильках. Пахло свіжим листям і квітами. Теплохід ішов, оповитий океаном чудових запахів. Емем тримався за стовпчик і мовби керував цим впливанням у запахи. Він віддалявся в країну запахів від свого дрібного, несправжнього горя… Віддалік, ще ближче до носа, стояла тонка жіноча постать, також обхопивши рукою стовпчик. Він злякався: «Лідія Михайлівна?»— проте зразу ж зрозумів, що помилився. Це була Ніна Асташова. Вона стояла нерухомо, не помічаючи його, спрямована назустріч запахам, думаючи про щось своє. Екскурсія закінчилась. Автобуси розвозили екскурсантів у різні кінці міста. Запитання, вигуки: «Кому на Південний Захід», «Ні, мені на Красну Прєсню!», «До інституту кому?»— і нерозуміюче «оу?» кінофікованого іноземця, який забув назву свого готелю. Кравцов напросився його супроводжувати. На якійсь напівматематичній мові з домішком міжнародних латинських термінів вони сяк-так почали розуміти один одного. Емем сів у той автобус, який ішов до інституту. Було тісно від людей і черемхи, та для нього зразу знайшлося місце. Він тут-таки перепоступився ним Лідії Михайлівні, потім йому знову хтось поступився своїм місцем, пішла ланцюгова реакція поступок, і, в результаті, на полегкість йому, вони з Лідією Михайлівною були роз'єднані. Він побоювався її сусідства. В її пропозиції допомагати йому по господарству він побачив саму лише владність, спробу підкорити його собі не лише на кафедрі, а й удома. А головне, посягання на його складну дружбу з Одаркою Степанівною… А що б він подумав, якби дізнався, що йдеться тут про любов, віддану жіночу любов? Хто його знає. Можливо, також злякався б. А може, був би розчулений. Мабуть-таки, був би розчулений. Лідія Михайлівна повернулася додому пізно. Сіла вона не в свій автобус тільки для того, щоб бути ближче до Миколи Миколайовича, але люди їх роз’єднали. Може, було помилкою, що вона запросила його на вальс? Дома був черговий нічний шарварок — молоді приймали гостей, кричали, гітарили, співали (і все при Мишуні!). Лідія Михайлівна, не вмикаючи світла, дісталася до своєї тахти, сіла на неї і гірко заплакала.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка