Сучасна російська повість



Сторінка6/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ОДАРКА СТЕПАНІВНА І ТЕЛЕВІЗОР

 

Одарка Степанівна, квартирна сусідка професора Завалішина, його домоправителька й домашній тиран, була в своєму роді людина примітна. Сива, пряма, гарна. На рідкість правильне лице — північна камея. Біле блискуче волосся, стрижене в кружок, гладенько зібране назад від лоба круглим гребінцем. Одарка Степанівна була з тих людей, які знають, «як треба». Сам Емем ніколи цього не знав. Вічно його терзала проклята об’єктивність, звичка дивитися на речі з різних точок зору. Ця риса особливо посилилася в нього під старість. Світ для нього був як одна з тих хитрих картинок, оптичних фокусів, де, міняючи настройку і прищур, можна побачити одну й ту саму фігуру то опуклою, то увігнутою. За останні роки він почав страждати від цього майже фізично, як, очевидно, страждав буріданів осел між двома оберемками сіна. Люди, котрі знали, «як треба», водночас і приваблювали його, і відштовхували. Одарка Степанівна більше приваблювала, ніж відштовхувала; в її визначеності була дорогоцінна для нього риса — нелогічність. Якщо людина знає, «як треба», та ще й логічна — порятунку немає. Одарка Степанівна, тепер пенсіонерка, раніше була куховаркою. Почала вона своє трудове життя в експедиції «на апатити», на Кольському півострові. Мабуть, це був для неї світлий, вікопомний час. Розповідати про нього вона не любила, та інколи вимовляла загадкову фразу: «Апатити виправдають», супроводжуючи її миттєвим блиском усмішки, яка ледь відкривала сталеві, нержавіючі різці. Усмішку її, загалом нечасту, Микола Миколайович любив, як не дивно, саме за сталевий блиск зубів, що порушував неприступну бездоганність лиця. Там, на апатитах, зустріла вона свого судженого, вийшла заміж. Шлюб був нетривалий: чоловік скоро згинув, «пішов по злочину», як вона висловлювалася. В чому полягав злочин, чи довго сидів чоловік і куди потім подівся, не казала. Слава богу, дітей не встигли прижити. Далі була в неї «мотанина життя», поки не вивело на пряму дорогу: куховаркою в робітничій їдальні, де й пропрацювала вона до пенсії. Готувала без особливих вигадок — просто, чисто і чесно, до шефа, однак, не дослужилася — освіти не вистачило. Виходячи на пенсію, одержала пам’ятний подарунок — ваги, якими дуже пишалася, особливо написом, вигравіруваним на чаші: «Шановній Одарці Степанівні Волковій від колективу їдальні № 85 за чесний труд і нерозкрадання». Охоче показувала ваги будь-кому, хто бажав, з тим самим відблиском усмішки на блідих гарних губах, а взагалі про своє минуле говорити уникала. На розпитування професора (він на старості років став хворобливо цікавий) відповідала коротко й сухо: — Жила, і все. Як люди, так і я. — Люди по-різному живуть. — І я по-різному. Допомагати Завалішиним по господарству вона почала ще за життя Ніни Пилипівни, жаліючи хвору, слабку, невмілу жінку. Звичайно, їй за це платили, та справа була не в грошах, а в жалості (за самі гроші не прислужувалася б нікому). В останній рік життя Ніни Пилипівни, коли та вже зовсім ослабла, Одарка Степанівна доглядала її як сиділка, сувора обличчям, ніжна руками: вмивала, годувала, зачісувала. Якось само собою вийшло, що після смерті дружини, похорону, співчутливих візитів, коли все відхлинуло, Емем опинився цілком на піклуванні Одарки Степанівни. Вона верховодила всім у домі: купувала йому одяг, взуття, прала й куховарила, відала квартирною платнею, рахунками за газ і електрику; сама собі видавала зарплату, зменшивши її вдвічі від колишньої: «Одна людина, не дві». На всі витрати вона видавала господареві рахунки, точні до копійки. Писати й читати вона взагалі не любила, складання рахунків було для неї важкою працею, а те, що він ніколи їх не перевіряв, — образливою зневагою. А взагалі вона була йому по-своєму навіть віддана, він був для неї мов дитина — лиса дитина, яка нічого не тямить у житті. І цікавість його вона сприймала як щось непотрібне, дитяче: — І все ви розпитуєте, чому, чого та як. Самому пора розуміти. До таких років дожили, а розуму не нажили. Тільки про своє дитинство вона розповідала охоче, навіть у подробицях: — Бідність була. Народилася я, царство небесне, мати розповідала, охрестити нічим. Всіх нас семеро: п’ять хлопців, дві дівки та ще два хлопці, спасибі, померли. Я з дівок друга була. Старша мене здоровуща, об дорогу не вб’єш, сипняком померла в громадянську. Народилась я, значить, хрестить, тоді без цього ні-ні. Мати попові крашанок, з цибулі самушиння, на Великдень було, з-під ікон рушник вишитий, йолки та сонечки. А він, піп, п’яний зі свята, не Одаркою охрестив, а Дареєм, мужської статі. Так і метрику дав. — Може, Дарієм? — несміливо запитував Емем. — Кажу Дареєм, знаю, що кажу. Треба б Одарка, а він Дарей. Так і була розпівненням, ні хлопець, ні дівка, до самої паспортизації. Батькам що — хлопець, дівка, якби не рот. Батько сам питущий, та з яких грошей? Хіба хто вгостить, пісні співає, голова боком. Життя ж яке було? Дірка на дірці. Пішла в школу, діти дізнались — хлопець по метриці, почали дражнить, а я плакать. В школі не подавала виду, додому несла. Мати пригорне: «Дашо, не тужи. Ти ще краща від інших дівчат, найдеш свого, полюбить». А я все тужу. Навчання в нас яке було? Нічого не знали, не відали. Вчитель сам не дуже що знав. Диктовки робить, а сам вусами шурк-шурк, як тарган, не знає, «о» чи «а». Один раз так, а інший інак. Чого ми могли навчитися? За поросям — це ми могли, вівцю постригти чи прясти — це також, а знання які — ні. Це тепер вчені стали, плюнути, й то треба вище. Я в булочній вафлі читаю та й помилилась. Поруч від горшка два вершка, зуба немає, щириться. Кажу: ах ти ж, пузир смердючий, щиришся, я невчена? А тебе хто вчив? Держава робітників і селян. А я з селян у робітники, все життя працювала, не вчилась. Я коло плити все здоров’я підірвала, верхнє двісті, нижнє сто, РОЕ тридцять. Я тобі фиркнуї Мирнув як розтанув. Вони всі тепер біси, ні одного, щоб путній. Ми шкуриночку ділили, нам не до щиритись. Мати жаліла: уткнусь — плече мокре: «Не плач, дочко». Потім померла. Ну натерпілися! А там колективізація. Люди як люди, вступають, а батька вороги підмовили не вступати, він і не вступив. Його — в куркулі. А які ми куркулі? Ні матері, ні корови, порожні ясла, сіно запарювали. Вивезли в Сибір. Узимку було. Батько пожурився, також помер. Що робити? Кого куди. Мене — тітка, малих у дитячі будинки, старшеньких у фабзайці. Двох у війну вбило, один майор, місто Новосибірськ, дружина товста. Кличуть онуків няньчити, не їду, чого я поїду? Кидатись будуть: те не так, це не так. Життя хороше, от і кидаються. Одарка Степанівна твердо була впевнена, що всі гріхи й біди від хорошого життя. Раніше життя було гірше, зате люди кращі. — Ми як жили? Що бачили? Ні радіо, ні телевізора. Хліба і то не кожен день. От і не кидались, себе пам’ятали. Тепер народ розжирів, грошей нема де дівати. І в колгоспі не за птичку працюють, і їм подай. А де взяти на всю ораву? По магазинах шукають що краще: «Це не наше?» Нашого їм не треба. Ми не те що наше — не наше, ми ніякого не розбирали. Нам би такого показали, як в комісіонці, ми б «ах», а не розбирати: наше — не наше. Емем завжди слухав її з цікавістю. Особливу своєрідність мові Одарки Степанівни надавали провали й зяяння, від чого багато фраз ставали якимись ребусами. Провали заповнювалися інтонацією, іноді за допомогою контексту. Щось таке на зразок титлів у церковнослов’янській, котрі заміняють пропущені літери, але тут пропускалися не літери, а смисли. Одарка Степанівна поводилася з рідною мовою по-царському вільно, на дрібниці не розмінювалася. Співрозмовник — адже не дурень він! — сам повинен розуміти, про що мова. В цю апріорну поінформованість кожного про хід її думок вона вірила свято, ображалася, коли її не розуміли, вважала, що з неї сміються. Емем, людина звична, вже пристосувався і, як правило, її розумів, лише інколи і ненадовго опинявся в безвиході перед фразою на зразок: «Ця, повіка синя, штани, кругом килимів, рулює», що означало просто знайому жінку в штанях, з нафарбованими очима, яка сама водить машину з килимами на сидіннях… Бувало, він сам дивувався, скільки треба слів, щоб перекласти на стандартну російську мову стислу, енергійну фразу Одарки Степанівни і як це врешті виходить погано… А деякі її фрази він і не намагався перекладати, сприймав їх як якісь згустки світогляду, наприклад: «Ну, якщо жінка, так що, а якщо чоловік — усе». Заплутаність мови — і твердість думки. У Одарки Степанівни про все була тверда думка. Нелогічна, але непробивна. Будь-які заперечення від неї відскакували, як кулі від броні. Заходила, приміром, розмова про м’ясо. Немає хорошого — самі кістки. Одарці Степанівні ясно було, від чого: собак розвели. — Це ж вийти у двір: кожна з собакою. Через одну: одна? дитиною, друга з собакою. Стоїть, дивиться, ногу догори, пішла. А її годувати треба, не все вівсянкою-геркулесом, треба і м’ясця. Де ж тут людям вистачить? Від хорошого життя водять. Ми хіба водили собак? На ланцюгу сиділи, від злодіїв. А їм тепер лікарня, пеніцилін. В інших країнах, по телевізору, також собаки. Іде, хвостом крутить, як путня. От і кризи, гонка озброєнь. Чого вони проти миру? М’яса їм не вистачає. Або виникало питання про погоду — і тут у Одарки Степанівни була своя думка. Примхи погоди вона пояснювала недбалістю метеорологів: — Вивчились, їм гроші платять, от і роби, щоб добре. А ці самі чого не знають — лялякають-лялякають, а діла немає. Вчора одна з указкою, плечі до половини грудей, парик, сережки гойдаються. Тицяє в карту, прогноз та циклон, а погоди немає. Що їсти будемо? — Люди ще не навчилися керувати погодою, — пробував заперечити Емем (усе-таки метеорологи, наукові працівники, були, так би мовити, товаришами по зброї). — Вчилися-вчилися, а все ж не навчилися? Е, ні. їм за це гроші платять. А ви за них не виправдовуйте. Це раніше, по євангелію: тебе в праву, а ти ліву. Так не піде. Релігійною вона не була, проте свята поважала. В неділю прати не можна: раз попрала, в руку вступило. Різдво, великдень, Миколу — все це пам’ятати треба. Мороз від чого? Водохреще. Для професора Завалішина Одарка Степанівна була загадкою. Збіговисько парадоксів, домашній сфінкс. Віра в науку — і презирство до неї. Розмови про гроші — і безкорисливість. Повага до слова почутого, вимовленого — і презирство до друкованого, писаного. Книжок не читала. Якщо він, коли йшов, залишав їй записку, ображалася: «А що, сказати вас поменшає?» Над дивацтвами цієї психології Емем роздумував старанно, проте марно. Можливо, йти через пристрасть, систему цінностей? Тут, принаймні, все було ясно. Основною цінністю в житті Одарки Степанівни, головним її стрижнем і пристрастю був телевізор. Предмет культу, кубічний бог. Чи не повертаємось ми через телевізор до первісного поганства, з якого нас насильно вивело хрещення Русі? Служачи своєму культу, Одарка Степанівна довгими годинами сиділа перед телевізором, спрямувавши до екрана гарне, уважне обличчя. Перламутрове волосся вигравало голубінню. Воно ще більш пригладжене, ніс ще суворіший, ніж звичайно. Дивилася вона все підряд: вистави, цирк, урочисті збори, концерти, новини, спорт. Не лише фігурне катання, як багато жінок, але й бокс, хокей, футбол. Найбільше любила передачу «Людина і закон». Неувагу професора до цього видовища зрозуміти не могла, засуджувала: — Все з книжками та з книжками, ось і прогавили. Про шпану — шістнадцять тридцять. Дружині вісім років, нагострив ножика — раз! її в реанімацію, три години, померла. — Вісім років дружині? — жахнувшись, запитував Емем. — Все ви розумієте, слухати не хочете. Не дружині, а йому вісім років. Мало. Я більше дала б. Він вісім і не просидить, вийде, а її вже нема. Круг, по під’їздах ходить. Круг, що ходить по під’їздах, навіть для звиклого сприйняття був незбагненний. — Який круг? — Мов не розумієте? Ножик гострить. Ви що, в під’їзді не бачили? Жик-жик, іскри. Ось вона яка, шпана, без ніякого закону, а ще «Людина і закон». Голений під машинку, заріс, ґудзики косі. Вона: «Розкаюєтесь?» — а він і очі опустив, совість перед народом. Костюмчик кримплен, плечики підкладені, брови дугою. — Це в кого? — мимоволі запитував Емем, який ще не оговтався після восьмирічної дружини. Якось не вкладалися в нього в один образ косі ґудзики і костюмчик кримплен. — Ясно, судіїха. Не дружина з могили встала. Якісь ви дивні, все на глузи. Не буду розповідати. — Одарко Степанівно, не сердьтеся, я й справді не зрозумів. — Тільки манеру робите. Майже нарівні «З людиною і законом» вона любила спів, особливо чоловічий («Чоловік не жінка!»). Співаків упізнавала по голосу з іншої кімнати, з кухні. Будь-яку справу кидала. — Чевикін співає, треба послухати. Потім домию. — Звідки ви знаєте, що Чевикін? — дивувався Емем. Він-бо по голосу співаків не розрізняв. — А ви ніби не знаєте? То Зайцев, а то Чевикін, і той і той баритон. Зайцев із залисиною, у Чевикіна зад сторчма. І голос інший. Як не впізнати? Загалом Одарка Степанівна вражала Емема своєю рідкісною музикальністю. Безпомилково розрізняла мелодії, запам’ятовувала імена композиторів. — «Роями білих бджіл» — це що, Бетховен написав? — Так, Бетховен. — Той, що «Ода до радості»? Хороша людина. Радості також людям треба. А про бджіл у нього гарно. Тільки даремно він про гроб. В гробу радості — мало. — Який гроб? — Поставимо гроб на стіл. — Не гроб, Одарко Степанівно, а грог. — Що це за грог? — Напій. З окропу з ромом. — Придумають же. Він що, не наш? — Німець. Жив у Австрії. — Там багато композиторів. Моцарт, Штраус, «Віденський вальс», тепер Бетховен. Коли Емем дивувався її обізнаності, Одарка Степанівна сердилась: — Ніби я із звіринця. Сіра, а розум сякий-такий. Телевізор стояв у прохідній кімнаті, колишній їдальні. Емем купив його якось для хворої дружини, щоб їй не було нудно самій удома. Та їй не було нудно: вистачало страждань, хвороби, пам’яті. До телевізора вона підходила рідко і сиділа недовго — зітхне й піде. Після її смерті він перейшов у відання Одарки Степанівни. Емем хотів було їй взагалі його подарувати, та одержав сувору відмову: «Навіщо тисячами кидаєтесь?» Ящик лишився на тому самому місці, в парадному кутку, а навпроти нього, як слуги — двоє крісел. Повз це капище Емем завжди проходив боязко. Телевізора він не любив. У його запізнілій любові до всього сущого саме для телевізора місця не знайшлося. Дуже рідко (та й то щоб догодити Одарці Степанівні) він сідав поруч з нею в друге крісло і дивився передачу з тією ввічливою відразою, з якою запеклий холостяк дивиться на немовля друзів. Все його дратувало. А головне, йому соромно було за все! За фальшиві завчені інтонації акторів. За роззявлені роти співаків з тремтячими всередині язиками. За манірно стиснуті руки співачок, за їхні декольтовані груди, що здіймалися. А найбільше за самі пісні, так звані ліричні, за їхній жанр — проникливий, скрадливий, нібито такий, що до душі доходить… Посидівши трохи, він підводився. — Ідете? — суворо питала Одарка Степанівна. — Дивитися треба, розвиватися, бо відстанете. — Не подобається мені, — з тугою казав Емем. — Чому не подобається? Хороший склад. Адже гроші їм платять? За погане не будуть. Одарка Степанівна твердо вірила: даремно платити не будуть; коли платять — значить, хороше. Як ця віра уживалася з її ставленням до метеорологів, яким даремно платять гроші, незрозуміло, але уживалась. Можливо, у неї були різні мірки для мистецтва і науки? Навряд. Найімовірніше, тут виявлялася божественна нелогічність, яка так його захоплювала. Сам він, раб логіки, мріяв бути від неї вільним. А з телевізором стосунки у нього були складні. Здавалося, дуже просто: не подобається — не дивись, сиди в своєму кабінеті. Ні, так він не міг. У нього було відчуття, ніби в сусідній кімнаті оселився хтось сторонній. Не просто сторонній, а гірше: далекий родич зі своїми правами, претензіями. Нахабний, нав’язливий, лізе в душу. Ця людина говорила й співала на різні голоси, пишномовно «віщала», фальшиво сміялася, блюзнірськи плакала. Варто було Емему почути гидкий гусячий голос, як у нього мурахи бігли по шкірі. І вата у вухах не допомагала: весь час нагадувала про те, від чого рятувався… В ті вечори (нечасті), коли Одарки Степанівни не було вдома, Емем влаштовував собі бенкет тиші. Сідав у глибоке шкіряне крісло (з приймальної діда-лікаря), занурювався в нього по вуха. Брав яку-небудь улюблену книжку. Також мов сідав, занурювався в неї. Вирушав у подорож по чужих долях. Неквапливо, як у дормезі. Або ридвані (хороше слово «ридван»). Яка насолода — читати не поспішаючи, коли треба, повернутися назад, закласти сторінку пальцем, замислитись… Здійснити святе право на свій темп поглинання духовної страви. Цього права багато хто позбавлений, раби масових засобів інформації, вони змушені дивитися і слухати в примусовому темпі. Бенкет тиші скоро кінчався. Поверталася Одарка Степанівна, човгала в передпокої ногами. Емем завмирав: а може, змилується? Де там! Клац — і виник з тиші фальшивий проникливий голос, сів на інтонацію і поїхав, поїхав… Від роздратування, від безсилої злості в Емема мерзла лисина. Та він одразу ж себе осмикував: «Який я нетерпимий. Це старість, старечий егоїзм, вузькість душі. Щедрішим треба бути, справедливішим. Так, звичайно, мені телевізор не потрібен. А мільйонам інших? Скільки людей, як Одарка Степанівна, лише з телевізора дізналися, що є в світі Гоголь, Шекспір, «Ода до радості»… А якщо уявити собі ті далекі, загублені села, де телевізор — вікно в світі? Навколо глушина, замети, синій місяць, а в хаті на екрані напівроздягнута співачка з мікрофоном у руках співає, пританцьовуючи, про море, тепло, любов… І от уже розступилися замети, розступився світ, і телеглядач летить у простір, і крила в нього за спиною… Ні, я несправедливий». Інколи після таких роздумів він навіть виходив з кабінету і сідав подивитися на екран очима того сільського мешканця. Одарка Степанівна питала: — Ну як передача? — Нічого, — лицемірно відповідав Емем. Крил за спиною він щось не відчував. — Любити не люби, а поглядай. А от я хотіла запитати: актор — це кваліфікація? — Звичайно. — А ви чому не в актори? Одного бачила: старий, лисий, дивитися гидко. Прудкий, одначе, не за віком. Танцює, ногу гачком, співає не по-нашому. Ви ось учений, по-всякому лялякаєте, французька-англійська, от і вивчилися б на актора. — Що ви, Одарко Степанівно, тут потрібен талант. — Всьому можна вивчитись. Бий кішку — загавкає по-собачому. — Я вже не загавкаю. — Я не до того, щоб зараз та вчитись. Хто старість, того що. Нам, старим, в крематорій, під органом лежати. Я до того, що в молодості, поки не пізно. Ваша-то ще не вивчилась? Майка-Лайка? — Ще ні, — відповідав Емем, ховаючи очі. — А коли вивчиться, буде по телевізору співати? — Можливо. — Дивитися треба, не пропустити. Дудорова її? — Угу… Питання про Майку було наболіле. Щоразу як шпилька в серце.  

ЕМЕМ І МАЙКА ДУДОРОВА

 

В житті професора Завалішина Майка Дудорова з’явилася років через два після смерті дружини. Він тоді вже почав опам’ятовуватися від горя, проте ще був у нестійкому стані. Хотілося йому тиші, а на кафедрі було гамірно. Саме тоді він став частіше усамітнюватися в своєму так званому робочому ящику — вузькому закутку, відгородженому для нього при лабораторії. Була в нього там половина вікна, книжкова шафа і невеликий стіл, пробиратися до якого доводилося боком. Зате не було телефону. Вважалося, що Емем там працює; справді, перед ним завжди лежав папір, щось він на ньому, схилившись, писав. Коли хтось заходив до нього, він прикривав написане папкою і чекав в оборонній позі, поки відвідувач вийде. Природно, эаходити до нього без особливої потреби уникали. Якби хто проглянув списані за день аркушики, він здивувався б: хаос, плутанина. Уривки тексту, формули, купи знаків запитання, а найбільше малюнків і всі на одну тему: ножі. Прямі й викривлені, кинджали, палаші, шаблі і ятагани. Майстерно намальовані, ретельно оброблені, з канавками і жалами лез. Емем, взагалі до малювання нездатний, у своїх ножах підносився до артистизму. Наприкінці дня він збирав усі аркушики в портфель і відносив додому, залишаючи стіл і шухляди порожніми. На кафедрі вважалося, що Емем у своїй самотності таємно працює над якоюсь проблемою світового значення. Яких тільки назв для неї не придумували: «Машинні емоції», «Роди у роботів» і навіть «Гіроскопи і гороскопи». Тривожити Емема в його усамітненні намагалися якомога менше, і він подовгу сидів там наодинці зі своїми ножами й думками. Думки були невтішні. От уже багато років спостерігав він у собі спад таланту, а тепер був присутній при його загибелі. Нібито, втративши дружину, він втратив і себе. Головне, він уже нічого не міг придумати. Підстьобував свою думку, а вона повисала в безсиллі. Нічого, крім варіацій на давні теми, він не міг із себе витиснути. Знав це поки що він один, та скоро знатимуть усі. Він усе ще був знаменитий. Його ім’я вимовлялося з повагою, його книги видавалися й перевидавалися у нас і за кордоном. Його запрошували на всі конференції, семінари, симпозіуми — їздити туди він уникав, знаючи за собою ганебну звичку спати. Все-таки інколи з’являвся, сідав у президію і спав. Лекції? Ну, лекції ще були хороші. Не те, що раніше, але хороші. Цього навіть він, вічний свій критик і заперечувач, не міг заперечити. Варто було йому вийти на поміст перед дошкою, взяти в руку крейду (шершаве щастя!), як він перевтілювався. Зникало посмикування щоки, голос ставав дзвінкий і виразний, фраза — чіткою й гарною. Слухали його завжди, затамувавши подих. Навіть парочки на задніх лавах переставали шептатися, навіть найзапекліші гравці в «балду» насторожувалися. «Давайте подумаємо», — казав він, і зал занурювався в щастя колективного думання. Ну що ж, багаторічне тренування, вміння володіти аудиторією. Старий клоун з ревматизмом у колінах також упевнено робить заднє сальто, нові трюки він уже не вивчить. Все інше, крім лекцій, було нижче будь-якої критики. Аспірантами своїми він, власне, не керував, нічого не міг дати їм, окрім свого імені, яке ще звучало. Особливо обтяжливими були для нього екзамени. Приходив ненадовго, приймав двох-трьох чоловік, ставив їм п’ятірки і йшов собі. Слухаючи студента, він занурювався в якусь внутрішню нірвану: згадував, купався в минулому. Голос студента долинав до нього звідкись іздалеку, з іншого світу. Коли студент замовкав, треба було ставити йому додаткове запитання. Яке б запитання поставити? Емем думав, сякався, інколи питав що-небудь несподіване, на зразок: «Скажіть, що б ви найбільше хотіли?» Студент лякався і мимрив. Нестандартність поведінки професора, його окуляри, лисина, нахилене сиве вухо — все це діяло гіпнотично, особливо на нервових суб’єктів. Відповідаючи Емему, такий студент мовби також впадав у нірвану. Інколи обидва замовкали і гойдалися на хвилях думок. Закінчувалося це завжди одним і тим самим: п’ятіркою. Але, дивина, студенти екзаменуватися в нього не любили, віддавали перевагу ходити до Співака, який був щедрий на двійки, п’ятірок не ставив майже ніколи, зате був галасливий, гучний, емоційний — одне слово, зрозумілий. Та що екзамени! Головне було в іншому. Емем знав — іноді твердо, іноді з відтінком сумніву, — що нічого нового він уже не створить. І все-таки опирався, його сидіння в «робочому ящику» були, по суті, сеансами боротьби зі своїм безсиллям. Результат був визначений наперед, але він боровся… Як радів він будь-якому приводу відволіктися! Горобцю, який сів за вікном на гілку клена; павутині, що погойдувалася в кутку; звичайній мусі, яка гуляла по столі, чухаючи одна об одну схрещені ніжки… Одного разу, сидячи в такій тяжкій самотині, він почув за перегородкою дівочий спів. Неголосний і прозорий, відточеної чистоти, він тік, як струмок з перепадами, міняючи висоту і тембр. Дует-діалог Ромео і Юлії:  

Ні, любий друг, то пісні солов’я ти налякався.

 

І нижче:  



То не соловей.

 

Знову сопрано:  



Кожного дня він на гранатовому дереві…

 

Тут щось з гуркотом упало, і юний голосок чортихнувся. Юлія, що лаялась, була кумедна. Глянути, що там? Емем вийшов у лабораторію. Метал стояків, скло шаф, мовчазні екрани осцилографів. Ніби нічого не розбито. Ага, он що впало: драбинка! Біля неї, потираючи коліно, стояла тоненька дівчина в темно-рожевому платті. — Здається, ви забилися? — запитав він у напівпоклоні. — Чи не можу я чим-небудь допомогти? Був би щасливий. Старомодна гречність професора Завалішина на фоні загального спрощення поведінки була помітна і дещо смішна (казав «дякую» автомату). Дівчина всміхнулася: — Нічого, до весілля заживе, воно ще не скоро. Вона випросталася й подивилась прямо йому в лице світлими водяними очима. «Морська вода, aqua marina», — подумав він з якимсь незрозумілим. самому собі зворушенням. — Дудорова Майя, — відрекомендувалася вона, подаючи йому тонку дитячу руку. Кумедна сучасна манера — ставити прізвище попереду імені. — Капулетті Джульетта, — виправив Емем, — а я Завалішин Коля. Вона засміялась. Легке волосся навколо обличчя здійнялося і знову вляглось. — Я ж вас знаю. Ви завкафедрою, так? А я ваша нова лаборантка. — Дозвольте дізнатись, — запитав Емем, — для чого вам треба було лізти на драбину? — Пилюку з шаф витирала. Там її назбиралося стільки, що просто жах. — Це, здається, справа прибиральниці. — Що ви! Їй ніколи, на двох ставках працює. У всіх лабораторіях співробітники самі прибирають. — Хочу зробити вам комплімент, — сказав Емем, — ви дуже музикальні, у вас чудовий голос. Тільки співати краще не на драбинці. Ромео лазив по драбині, але, здається, в іншій сцені. Вона ледь-ледь почервоніла. Всі кольори на її обличчі були ніби розмиті, розведені водою. — А я й не знала, що мене слухають. Вона усміхнулася — ніби рибка ворухнулася в сітці. Цілий ланцюг водяних асоціацій — хвиля, рибка, прохолода — линув від неї прямо йому в серце. І ще — жалість. Складна суміш жалості й захоплення. Особливо стискав йому душу контраст тендітності тіла з його зайвою обтягнутістю (за його старомодним розумінням, жіноча стрункість повинна ховатися в широкому, вільному одязі). Напівдовгі рукава Дудорової Майї ледь-ледь врізалися нижче ліктя в ніжну жовтувату шкіру, утворюючи на ній ледве помітну складочку, — йому однаково хотілося і ліквідувати її, і зберегти. Від дуже високих каблуків уся фігурка, загалом мініатюрна, поривалася вгору. Чимось Дудорова Майя нагадувала Русалочку Андерсена, яка ходить по ножах (ще одна водяна асоціація). Він був зачудований, зворушений, зрушений з місця тим, що бачив перед собою. Якщо тепер змінити точку зору і глянути її очима, то вона бачила перед собою смішного старого чоловічка, суміш Карлсона і Швейка, в товстелезних окулярах, з жовтою лисиною, обрамленою сяєвом білого волосся. Щось на зразок судороги час од часу посмикувало його праву щоку, і тоді все лице починало ворушитись… «Смішний дідок, — подумала Майя, — звідкись із дореволюції». — Ви, я бачу, любите музику, — вів далі розмову Емем, якому дуже не хотілося повертатися на робоче місце. — Жах як люблю. Особливо вокальну. — І, судячи з репертуару, у вас гарний смак. Дует з «Ромео і Юлії» Чайковського мало хто знає. Більшість надають перевагу Гуно. — Ні, я Чайковського. По радіо передавали. Класний дует. Слівце «класний» трохи покоробило Емема, але, врешті, справа не в словах. Дівчина явно музикальна. — Бажаю вам успіхів. Співайте, тільки не падайте, — сказав він, вклонився і пішов до себе. Аркуш паперу з ножами видався йому гидким, він розірвав його й кинув у корзину. Прислухався, чи не пролунає знову прозорий голос. Ні, цього дня вона більше не співала. Лабораторія зі своїм обладнанням, майстернею, завідуючим, двома інженерами і тепер ось лаборанткою Майкою Дудоровою була на кафедрі чимось на зразок держави в державі. Формально вона підпорядковувалась кафедрі, а насправді жила сепаратним, відокремленим життям. Завлаб Петро Гаврилович, кошлатий ентузіаст, схожий на дворового пса з реп’яхами по всьому загривку, був з тих небагатьох людей, причетних до техніки, хто її любить особистою любов’ю. Невтомний винахідник з десятками авторських свідоцтв, він не втратив здатності любити і чужі творіння. Лабораторія була його дитям. Всіма правдами й неправдами він роздобував для неї найновіше обладнання, унікальні зразки. З материнською ніжністю доглядав їх, дихнути на них боявся! Жахали його студенти — галасливий натовп, який завжди щось жував, гупав, якому все було однаково, унікальний прилад чи собача будка! «Це ж техніка! — казав він люто, викривши кого-небудь на недостатньо дбайливому до неї ставленні. — Ось ти, скажімо, пальця поріжеш, у тебе заживе, а в неї ж ні, вона ніжна!» Студентів він у принципі, як добра людина, любив, проте лабораторне обладнання беріг ревниво. «Розбишаки, — казав він, — справжні розбишаки! За ними не додивишся — все рознесуть». І справді, студенту в лабораторії неодмінно треба щось торкнути, помацати, покрутити. «Послухай, — казав Петро Гаврилович такому активісту, — ось я, приміром, не лікар. Що ти скажеш, коли я, скажімо, візьму ножа й розріжу тобі живота? Либонь, заплачеш? Так от від тебе, дурного, прилади плачуть». Ніщо не допомагало. Як наслідок такої безладної активності студентів прилади таки виходили з ладу. Для відволікання таких недоладних рук Петро Гаврилович перед кожним найбільш цінним приладом змонтував спеціальний пристрій типу квартирного дзвінка з привабливою червоною кнопкою, яку так і кортіло натиснути. Дзвінок ні до чого в пристрої не був підключений, але за задумом мав відволікати увагу від інших, цінніших частин. Де там! Перепадало і дзвінку, і цінним частинам. Після кожної роботи лабораторія перетворювалася, за словами Петра Гавриловича, в Мамаєве бойовисько (він дуже картинно показував це на засіданні кафедри, махаючи крилами, як стерв’ятник над полем бою). Увесь персонал на чолі з самим завлабом, озброївшись викрутками, тестерами, запасними частинами, перевіряв, ремонтував, налагоджував апаратуру. До цієї справи була залучена і Майка Дудорова — легкі пальці, зосереджена увага, кмітливість. Часто вона відшукувала несправність швидше за інженерів. Петро Гаврилович своєю лаборанткою не міг нахвалитися: «Золото, а не дівка! Одна біда — гарненька. Вкрадуть». Коли Майя прийшла в лабораторію, їй було більше двадцяти, а здавалася молодшою: щось шкільне, з великої перерви. Народилася вона тут, у Москві, від матері-одиначки і невідомого батька; мати про нього ніколи не говорила і запитувати не дозволяла: «Мовчи, Майєчко, моя ти, і добре». В той час у «незаконних» ще ставилися прочерки в метриках; Майка від цього самолюбно страждала. Жили вони з матір’ю в густонаселеній комунальній квартирі. Вікно їхньої вузенької кімнати виходило в похмурий двір з рядами сміттєвих баків, по яких шастали коти. Квартира була старобуржуазна, з двома ходами (парадним і чорним), з двома нужниками — для господарів і для прислуги, — за які комунальне населення постійно вело війну Червоної і Білої троянди. Будинок був хронічно під загрозою капітального ремонту, який мав ось-ось початись, але все відкладався. Крани текли, труби ридали і реготали, ночами лякаючи мешканців. Майчина мати, колись жвава, гарна, але завчасно постаріла, обділена й налякана, працювала бухгалтером на фабриці м’яких іграшок. Найбільше в світі вона боялася помилитися в розрахунках (таке вже одного разу було). За довгі роки роботи вона так звикла до жесту, яким кидають кісточки на рахівниці, що увесь час повторювала його і в житті — ґудзики на грудях перебирала, ніби підводячи баланс. Майка з ранніх років знала, що таке бідність, і всім серцем її ненавиділа. Знала, що не всі живуть так тісно і вбого, навіть у вікнах навпроти було зовсім інше, веселе життя. Там не економили електроенергії, збиралися вечорами, танцювали під радіолу. Вродливі жінки в парчевих сукнях високо піднімали тонконогі бокали, а чоловіки розгойдувалися, тримаючи руки в кишенях. Свого невідомого батька Майка також уявляла собі багатим, невимушеним, з руками в кишенях. Мріяла: з’явиться, забере до себе, а там — килими, кришталь, радіола… Мати померла ще нестарою, від довгої, виснажливої хвороби. В лікарню її не взяли як хроніка, що має рідню., Майка увесь останній, десятий клас до школи майже не ходила. Робила все дома сама: готувала, прала, купувала продукти, рахуючи кожну копієчку. Спритна, легенька, ходила, як Меркурій, з крильцями на п’ятах. У вільні хвилини сиділа біля ліжка хворої і шила. Мати лежала мовчки, заплющивши очі, ні на що не скаржилася, тільки сльоза час від часу дозрівала в куточку ока і котилася по жовтій щоці. Майці було страшно: самотність підступала впритул. «Мамо, скажи все ж таки, хто мій батько?» — шепотіла вона подумки, а вголос запитати не наважувалася. Час ішов; викочувалося краєчком і знову зникало сонце, торкаючи на спинці стільця складене прямокутничком плаття. Мати була акуратна навіть у смерті. До найостаннього дня вставала сама, тримаючись за стіни, доходила до комунальних місць загального користування, а якщо було зайнято, чекала, прихилившись головою до одвірка. Померла так само акуратно, як жила. Просто в один нічим не примітний день — не краще їй було і не гірше — заснула й не прокинулась. Заснула й померла з тим самим звичним жестом — з широко відкинутим вказівним пальцем, занесеним над невидимою рахівницею. У Майки назавжди лишився страх прожити життя, як мати, і померти рахуючи. Ховали матір співробітники, майже самі жінки. Плакали, говорили хороші слова про покійницю: «Культурна, а нічим не вирізнялася…» Дивлячись на Майку, ще дужче плакали; такий у неї був жалюгідний вигляд, змерзла, посиніла, тупцяла в своїх благеньких туфельках по брудному снігу, то на одній ніжці пострибає, то на другій. Провели підписку, зібрали чималу суму (допоміг фабком), і до весни, до закінчення школи, Майка цілком змогла перебитись. У школі її жаліли і сяк-так, на трієчках, довели до атестата зрілості. Був і випускний вечір, і біле плаття (мати заздалегідь купила відріз, а шила Майка сама). Відгуляла, відтанцювала, попрощалася зі школою. Що далі — вона й сама не знала. В глибині душі мріяла про кар’єру співачки… Деякі дані у неї були. Музикальний слух і голосок, чистий і правильний, проявилися ще в ранньому дитинстві. «В моєї донечки абсолютний слух!» — казала мати, яка сама любила музику хворобливою, безсилою любов’ю. В дитинстві вона вчилася грати, не довчилася — завадили різні біди, — та ні в якій біді не могла продати своє піаніно, старе, жовтозубе, з тріщиною в деці. Майка ще носом ледве діставала до клавіатури, а вже навчилася сама вилазити на гвинтовий стільчик і щось одним пальцем награвати. Ноти взнала раніше, ніж букви. Мати вчила її грати, сама погано вміючи, вчила співати, сама майже безголоса. Другим джерелом музики було радіо, навіть не приймач, а репродуктор, намертво підключений до трансляційної мережі. Він стояв на підлозі біля грубки (незважаючи на центральне опалення, грубки в будинку ще збереглися) і щось бурмотів під сурдинку. Почувши хорошу музику, Майка вкручувала його голосніше. Слухала, підспівувала, запам’ятовувала. Пам’ять у неї була, як у шпака-пересмішника. Могла запам’ятати і заспівати напам’ять цілу оперу. Крім музики і, мабуть, з не меншою силою (що зростала з роками) Майка любила хороший одяг. Цього одягу в неї ніколи не було. Важке, сіре, скупе її дитинство до всього ще й було погано зодягнене. Одне картате пальтечко, яке служило їй безкінечно, чого варте! Майка ненавиділа його як живого ворога, била, щипала. У дворі хлопці дражнили її: «Гей, Карандаш!» В старших класах муки її посилились; вона заздрила добре одягненим подругам, а таких ставало дедалі більше. В побуті з’являлися гарні закордонні речі — як би вона зуміла їх носити! Головне, вона розуміла саму себе, свою вузьку стать, ніжну витонченість, легкі фарби і страждала від того, що все те лишалося невиявленим, незавершеним. Яка-небудь дівчинка з товстими ногами красувалася в чудових платтях, ніби задуманих для неї, Майки, і стегнами розпинала ніжну тканину… А у Майки платтів майже не було — двоє-троє, не більше. Вона їх без кінця перекроювала, перешивала, одною якоюсь рисочкою умудрялася зробити їх модними, та чого це коштувало, яких зусиль! Мати Майчиної пристрасті до ганчірок не поділяла: «Треба жити духовними цінностями». Інше покоління: її молодість припала на час війни, тут мимоволі житимеш духовними цінностями… І як їй пояснити, що одяг теж красота, теж духовна цінність? Епізодом минув у житті Майки не те щоб роман, а так щось. Героєм був шкільний учитель співів Володимир Антонович Задонський, колишній оперний тенор, який давно пропив і прогуляв голос, але не втратив любові до мистецтва і до вічно жіночного. Вчителів-чоловіків у школі було один-два та й немає; серед них Володимир Антонович вирізнявся, як дебелий індик серед обскубаних півнів. На уроках співів дівчатка штовхались і лаялись між собою, воюючи за місце ближче до нього. А він одразу примітив чистий тоненький голосок Майки, її легке волосся, водяні очі і почав її, на заздрість іншим, вирізняти. Не один щипок одержала Майка від ревнивих суперниць. У старших класах уроків співів не було, та старий тенор продовжував заняття з Майкою, що підросла, безкоштовно і дуже старанно: не кинув її й тоді, коли пішов зі школи і став керівником самодіяльності у великому, недавно побудованому клубі. Висував Майку на якісь огляди і конкурси (на одному з них вона навіть одержала Почесну грамоту за найкраще виконання російської народної пісні «Сарафан»). Голосок у неї був слабкуватий, груди вузькуваті, дихання поверхове; як кажуть, «перспективною по вокалу» вона не була. А все ж Володимир Антонович, дійнятий до серця її акварельною чарівністю, внутрішньо стогнучи від її точених високопідйомних маленьких ніг, обманув її і себе, пообіцяв їй оперну кар’єру і почав займатися нею все частіше і запопадливіше… І ось посеред занять, що відбувалися в його захаращеній квартирі чоловіка багаторазового розлучення, якось мимоволі зійшовся з нею. На Майку це особливого враження не справило. Володимира Антоновича вона не любила, хіба що ледь-ледь, піддалася йому почасти з вдячності, почасти через слабку надію на майбутнє (одружиться, забезпечить, виведе в люди?). Сам же Володимир Антонович одружуватися з Майкою і не думав (він ще не був розлучений зі своєю останньою законною і взагалі по горло ситий був одруженнями і розлученнями). Потім захворіла мати, і Майці стало не до співів. Зустрівши якось її на вулиці, Володимир Антонович подивився крізь неї, боком-боком притиснувся до стіни і зник. Після закінчення школи співробітники матері взялися за Майчине трудовлаштування. Варіантів було кілька; з них Майка вибрала Будинок моделей, місце реєстратора. Все-таки біля одягу… Сподівалася стати манекенницею, але не підійшла. «Ріст малий, коліна несучасні», — сказала художниця-модельєр, оглянувши її з ніг до голови одним поглядом. Так і лишилася Майка зі своїми колінами в реєстратурі. Обов’язки були не складні, але нудні: відповідала на дзвінки, кликала до телефону чванькуватих огрядних закрійниць, які з одними клієнтками говорили зверхньо, не випускаючи з губів сигарети, а перед іншими, навпаки, запобігали. Майка скоро по голосу навчилася розрізняти тих від інших… Інколи їй хотілося щось таке вчудити, скажімо, плюнути в телефон… А життя Будинку моделей ішло собі своїм звичаєм. Перед Майчиними завидющими очима мелькали модні туалети один від одного простіші, один від одного вишуканіші. Вона давно знала, що секрет хорошого одягу не в пишноті, а в лаконізмі, проте такого, як тут, ще не бачила. Однією незначною рисочкою створювався силует — приталений, розкльошений, спортивний. Як лейтмотив повторювалася модна рисочка — пелерина, обшлаг, низька кишеня. На показах моделей манекенниці ходили особливою, маршево-напруженою ходою, поверталися, поблискуючи підведеними очима, ставали в пози, широко розставляючи свої сучасні коліна. У перервах сідали відпочивати в самій білизні, нечувано імпортній, нога на ногу (це називалося розслабитись), палили, пліткували. Десь у цьому середовищі циркулювали закордонні речі, які з’являлися з чорного ходу і які оглядалися колективно. Обговорювалися не ціни, а якість, стиль. Грошей у всіх чомусь було багато, хоча зарплата і скромна. Тут був якийсь секрет, не зрозумілий Майці. Манекенниці разом із закрійницями та модельєрами були аристократією Будинку моделей, а Майка перебувала десь на рівні гардеробниці тітки Маші, яка приймала від клієнток норкові манто як живі, тендітні істоти. Але та хоч одержувала чайові, а Майка ні. її, непомітну біля свого телефону, байдуже обминало чуже розкішне життя. Йшов час, мінялися люди, а в Майчиній долі нічого не мінялося. Головне, і казкового принца в полі зору не було. Колектив був майже весь жіночий. Два-три закрійники верхнього одягу в жіночих фартухах, з сантиметрами через плечі погоди не робили. Якось один з них, густо-кучерявий брюнет років п’ятдесяти, помітив Майку в коридорі, взяв її за підборіддячко, сказав «ципа, ай?» і запросив у ресторан. Вона відмовилась, а потім пошкодувала: даремно не пішла, потанцювала б… Він її більше не помічав, все йшло як і раніше. Майці здавалося — так вона й засохне за столом реєстратора Будинку моделей. Очі б її цей Будинок не бачили… Саме в цей час вона зустріла на вулиці свою шкільну вчительку фізики, розговорилася з нею, поскаржилась на свою роботу («ні уму, ні серцю»), і та запропонувала влаштувати її на посаду лаборантки. Переваг у зарплаті порівняно з Будинком моделей не було, та все-таки щось нове… Майка погодилась: дуже вже їй кортіло поміняти долю. Так вона опинилася в лабораторії при кафедрі Завалішина. І так познайомилася з самим професором, лисим чоловічком у товстелезних окулярах, — і справді змінила свою долю. Майку Дудорову завжди всі жаліли, такий був у неї дар: викликати до себе жалість. Скоріше весела, ніж сумна, вона викликала її тонким станом, ніжними кольорами обличчя й очей, невизначеністю ледь косуватого погляду… Емем також жалів її і, жаліючи, любив. Недарма в російському народі споконвіку «жаліти» означало «любити». Життя його тепер стало наповненим — він чекав. Почувши Майчин голос за перегородкою (працюючи, вона завжди наспівувала), він світлішав на виду і йшов на голос, як птах на свист пищика. Вгледівши її, одразу ж поринав у жалість, не болісну, а світлу, солодку. Ні, він не був закоханий, як жартома говорили на кафедрі (його увага до Майки не пройшла повз увагу і викликала коментарі). Безодня років була така велика, що він і подумки її не переступав. Струмок, квітка, дитина — ось що для нього була Майка. Хвилинна зустріч в лабораторії, кілька прихильних слів — цього йому було досить. Майку увага старого потішала і трішки дратувала. Ні в якому розумінні він не був «серйозним залицяльником», проте бесідувати з ним було приємно. Мало знайома з добре вихованими людьми, вона почувалася як у театрі (гречність для неї була умовністю на зразок плаща і шпаги). Але саме надмірність гречності дратувала. Він уважно розпитував її про життя, смаки, плани на майбутнє. Тут вона відповідала невизначено, проте одного разу, ніжно почервонівши, зізналася, що мріє про консерваторію. Емем зрадів, пожвавився, зарухав обличчям: — Так у чому ж справа? Це ваша пряма дорога! — Треба брати уроки, готуватися, — відповіла вона і мовчки, усмішкою, доказала: а гроші? Ні, боже бережи! — вона не просила грошової допомоги. Він сам про те мріяв, та не насмілювався запропонувати. Не знав, як підступитися, щоб не ранити юну гордість. Минуло чимало часу, поки наважився. Затнувшись, смикнувши щокою більш ніж звичайно, він запропонував оплачувати її уроки співу. Доказав — і сам злякався. Але Майка прийняла пропозицію на диво просто: — Ой як добре! Можна, я вас поцілую? Обхопила за шию, клюнула в щоку. Його і потішила, і засмутила така простота. Чому засмутила? Хіба він хотів, щоб вона відмовилась? Ні, з соромом зізнався він собі самому, хотів, щоб погодилась, але не так скоро, не так просто. Одне слово, «дівчатка, церемоньтесь!», як напучувала його сестер, виряджаючи їх у гості, стара гувернантка. Тепер треба було організувати уроки. Емем і в цьому взяв активну участь. Знайшов свою давню приятельку, стару співачку з рештками голосу і чудовою школою. Сам відвіз туди і представив Майку. Варвара Владиславівна прослухала її, відбиваючи такт пухкою рукою, і сказала: — Спробувати можна. Музикальність, слух — усе це є, а наліт самодіяльності ми швидко знімемо. Емем одразу домовився про платню (уроки коштували недешево). На прощання Варвара Владиславівна сама сіла за піаніно і проспівала неаполітанську пісеньку — граціозно, перлисто, мистецьки (Майку особливо вразила італійська мова). Почались уроки. Спочатку Емем хотів підключитися до них упритул, бути безперервно в курсі успіхів своєї підопічної, та Майка вмовила його не робити цього. — Хіба ви мені не довіряєте? Він, звичайно, їй довіряв. До того ж у Варвари Владиславівни не було телефону, а їздити до неї спеціально за довідками було б далеко й незручно. «Справді, нехай дівчина вчиться спокійно, — вирішив Емем, — невже я ображу її надокучливою опікою?» Щомісяця він вручав Майці гроші на уроки — певна річ, у конверті. Так було заведено в його оточенні — не змушувати людей зайвий раз торкатися грошей. Умовність? Звичайно. Майці такі умовності були чужі: вона хапала конверт, перераховувала гроші, пхала їх у сумочку. Побіжне «дякую», ласкавий кивок — і все. Емем і тут ловив себе на тому, що йому хотілося «церемоній», якоїсь іншої, більш виявленої, розгорнутої вдячності. А власне, за що? Давати гроші ще не значить робити добро. Адже він себе нічого не позбавляв — гроші в нього були; з його скромними потребами більш ніж достатньо. Ось зняти з себе останню сорочку, віддати іншому, та ще й забути про неї — оце добро. Бачилися вони тепер не лише в лабораторії, а й дома. Вперше він запросив її на Перше травня, не без наміру — на свята Одарка Степанівна пекла пироги. Обоє вони були їдці не дуже спритні, і пироги частенько так і пропадали. Інколи Одарка Степанівна навіть дорікала йому: — Хоч би кого запросили, пироги черствіють. Так він наважився запросити Майку. Взагалі гості в нього бували рідко, а жінки ще рідше. Майка прийшла з букетом квітів, весняних тюльпанів, поставила їх у вазу, розкинула — одразу запалала вся кімната. Хвилюючись, потираючи руки, Емем запросив її до столу. Одарка Степанівна внесла пироги. На гостю дивилася скоса, міцно стуляючи губи: що, мовляв, за плюгавка? Але почасти була обеззброєна Майчиним захопленням пирогами і всім іншим. «У чому душа, — думала вона, — і їсть, мабуть, не вволю». Одначе сісти за стіл рішуче відмовилась: «Без мене бушуйте, своєю компанією», — пішла на кухню. Майка наливала чай, високо піднімала фарфоровий чайник, притримуючи покришку рівним вузьким пальцем. Звідки лишень вона набралася такої вишуканості, співучої злагодженості рухів? Всі її побутові рухи були якимись ніби умовними, занадто граціозними для буденної дійсності; дивлячись на них, Емем згадував танок Попелюшки з мітлою в балеті Прокоф’єва… Після чаю Майка встала з-за столу, обійшла кімнату, все оглянула (для нього скрізь, куди падав її погляд, спалахував ніби сонячний зайчик). Обстановка її вразила — вперше вона бачила старовинні речі, альбоми, червоне дерево. — Минулого століття? — запитувала вона. Емем ствердно кивав, а один раз сказав: — Позаминулого. Піаніно також було старовинне, кленове, з інкрустацією, з бронзовими підсвічниками, в які за традицією все ще були вставлені свічки. Майка сіла за піаніно, відкинула кришку, запитала: — Можна? — Ну звичайно! Торкнула клавіші, заспівала. Він уже й поворухнутися не міг — увесь слухав, усім своїм старим тілом, що потонуло в кріслі, кожною волосинкою, кожним нігтем… «Ні, не любив він», — співала вона старовинний романс, прославлений колись Коміссаржевською в ролі Лариси. Емем його в тому знаменитому виконанні не чув (у рік смерті Коміссаржевської він був ще дитиною), він лише читав про те, як вона співала і плакав увесь театр — партер, гальорка і яруси… І зараз, коли Майка співала, в ньому закипали всі ті давні традиційні театральні сльози. Він слухав і плакав за своїми окулярами, не сміючи дістати з кишені хустку. Навіть Одарка Степанівна вийшла з кухні, стала в дверях з залізним обличчям, прослухала романс до кінця і коротко сказала: — Гоже. Коли гостя пішла, Одарка Степанівна влаштувала професору справжній допит: хто, та що, та як звати, скільки одержує, яка житлоплоща. Ім’я «Майка» не схвалила: — Корова Майка, коза, а не жінка. У нас у селі дві корови Майки, одна коза. Про спів відгукнулася схвально: — Діло хороше, не черв’яки. «Черв’яками» вона називала інтеграли, засуджуючи їх надмір у книгах Емема: «Люди почитали б, а у вас не по-руському з вудочкою ходити». Відтоді щоразу, як приходила Майка, Одарка Степанівна вимагала: «Ні, не любив він». Завжди надто категорична і визначена в думках, до Майки вона ставилась подвійно, З одного боку, легковажність, незаклопотаність (в її моделі світу совість і заклопотаність були майже рівнозначні)’. З другого боку, спів, хоч по телевізору показуй. Тільки навіщо їй учитись, гроші переводити? Пора самій заробляти, співає краще іншої артистки. А Емем до Майки Дудорової прихилився усім серцем. За віком вона годилася йому в онуки — він її не вдочерив, а «увнучив», якщо не формально, то по суті. Склав заповіт на її ім’я. Навіть не знайшов у собі великодушності приховати це від неї — хотів сам бачити іскру радісної вдячності в її очах. Іскри, між іншим, не вийшло — Майка й оком не змигнула. Не те щоб вона була байдужа до грошей, матеріальних цінностей, — просто віддалене майбутнє для неї не існувало. Саме слово «заповіт» було їй так само чуже, як, скажімо, «вексель»— звідкись із світу капіталізму. Навіщо писати заповіт? Хочеш порадувати — даруй. І зараз, а не після смерті. Він і дарував — то одне, то друге. Приходила вона часто, проте ненадовго і майже завжди що-небудь виносила з собою. Не випрошувала — просто він їй дарував від душі, побоюючись лише зірких очей Одарки Степанівни. — Куди бокал? — питала вона голосом богині правосуддя. — Знову Майці-Лайці? Доводилось признаватися — так. — Ваше добро, — казала Одарка Степанівна, — в землю не забереш, на тому світі з фонарями ля-ля-ля. А сама Майка безвідносно до подарунків прихилилася до Емема, по-своєму полюбила. Ніколи не було в неї ні батька, ні діда, а це потрібно людині: батько, дід. Називала його «дядьо тато»— ця ніжна дитяча пара слів зворушувала його до щему. Ні-ні та й пригорнеться — поцілує, погладить. Відчуття прохолодних губів на своїй щоці Емем зберігав годинами, щоб не злякати. Він був щасливий. Крах почався не скоро і відбувся не зразу. Почалося з того, що Емем випадково зустрів на вулиці Варвару Владиславівну. Та йшла, обережно ступаючи розпухлими крихітними ногами, розглядаючи тротуар у лорнет, такий собі чарівний анахронізм. Емем зрадів: сама доля посилала йому випадок дізнатися про успіхи своєї улюблениці. Підійшов, привітався і: — Ну як у вас вчиться моя протеже? Успіхи є? Варвара Владиславівна здивувалася: — Ваша протеже? Вона в мене вже не вчиться. Та й приходила лише місяців зо два. Я тоді ж вам послала записочку — невже не пам’ятаєте? Конвертик з фіалочкою. — Пробачте, забув. Нагадайте, що там було, в записочці. — Писала цілком відверто: подальшого сенсу в уроках не бачу. Перспектив немає, голосок не тримає, діафрагма жорстка. Про консерваторію й мови бути не може. Я їй усе цілком відверто сказала, вона, здається, не дуже й засмутилася. Просила її передати вам записочку. Невже не передала? — Тепер пригадую, — збрехав Емем, — так, саме так, передавала вашу записку. Пробачте, зовсім забув. — Старість не радість, — зітхнула Варвара Владиславівна, — я тепер лікуюсь у гомеопата, чудеса робить, вдихнув у мене нове життя. Хочете, дам адресу? — Ні, дякую. Пробачте за клопіт, бувайте здорові. Ледь підняв капелюха, відійшов, дерев’яно переставляючи враз занімілі ноги і лишивши Варвару Владиславівну роздумувати про те, як старить чоловіка вдівство і самотність. А Емем ішов геть приголомшений і думав: «Бідна дівчинка! Не хотіла завдавати мені прикрості. Можливо, розсердити боялася? Себто мене? О, я її підтримаю, заспокою». Чекав зустрічі. Коли забігла Майка — свіжа, повітря весняне, — запитав, ніби мимохідь (серце скажено билося): — Ну, як твої уроки з Варварою Владиславівною? Запитав, навмисно дивлячись їй прямо в вічі. — Уроки? Добре. — Що ж ви зараз проходите? Знову — прямо в очі. Там усе чисто — прозора правда. — Арію Лізи з «Пікової дами». Хочете, заспіваю? — І завела. Ах, як знудилась, стомилась я… Одарка Степанівна негайно вийшла з кухні і стала в дверях. — Вдень і вночі… — заходилась Майка. Сказати їй про зустріч? Ні, він не міг. — Знаєш що, дівчинко, — сказав Емем, — я сьогодні погано почуваюся. Ти вже мені пробач. — Зморилися? Стомилися? — піддражнила вона. — Просто болить голова. — Бідний дядьо таточко! Зараз ми вас полікуємо. — Притиснулась прохолодною щокою до його лоба. — Ну як, помагає? — Поки що ні. Знаєш що, дитинко, я хочу лягти. Іншим разом приходь, добре? — Може, лікаря викликати? — стривожилася Майка. — Не треба. Просто полежу. Іди, будь ласка. Ніколи ще він її від себе не проганяв. Майка пішла неохоче. Щось тут було для неї незвичне, і вона тривожилась. І не тільки егоїстичною, а й людською тривогою. Смішний дідок був усе-таки їй дорогий. Знову, як перед смертю матері, горлом відчула вона самотність, що підступала. Якщо дядьо тато помре, вона залишиться сама-самісінька на землі… На її честь, про заповіт вона й не згадала. А Емем ліг і думав цілу ніч. Назавтра встав жовтий, як після важкої хвороби. Спробував ноги — йдуть. Ну що ж? Нічого нового він, власне, не дізнався. Що Майка, м’яко кажучи, не дуже правдива, він здогадувався давно, але заплющував на це очі. Були за нею дрібні, на перший погляд, невинні вигадки. Розповідала про якісь випадки, свідком яких нібито була. Вулична катастрофа з усіма подробицями аж до закривавленої джинсової куртки водія. Або подруга, що раптово померла від грипу. Або град величиною з куряче яйце. Біда в тому, що, люблячи Майку, він усі її розповіді дуже добре запам’ятовував. Коли випадало їй у забудькуватості їх повторити, то якісь подробиці не збігалися: джинсова куртка перетворювалася в светр, ім’я подруги змінювалося. Що стосується граду з куряче яйце, то його приналежність до галузі чистої фантазії була очевидна з самого початку. Майка брехала, щоб привернути увагу, приголомшити, вирізнитися, — так брешуть діти, розповідаючи небилиці. Не брешуть — фантазують. І Емем, знаючи цю рису в Майки, не засуджував її, а скоріше зворушувався, милуючись. Бували рисочки й гірші. Дізнавшись від нього про сина Колю, що рано помер, придумала собі брата, також Колю, який також рано помер. І не те страшно, що придумала, а те, що розповідала про нього зі сльозами на очах. Про те, що ніякого брата не було, Емем дізнався потім зі слів самої ж Майки: — У мами, крім мене, інших дітей ніколи не було. — А Коля? — запитав Емем. Вона здивувалася, геть-чисто забувши придуманого брата, а коли зрозуміла це, викрутилась, швидко перевівши Колю в двоюрідні. Взагалі, не утруднювала, себе хитромудрощами, навмання нагромаджувала вигадку на вигадку, не турбуючись про їхній внутрішній зв’язок. Це знову-таки була риса дитяча, чимось навіть зворушлива. Все це про Майку він знав і раніше. Чому ж тепер його так вразила вигадка з уроками співу? Мабуть, тому, що це був обман не раптовий, а тривалий, не епізод, а система. Вважати його дитячою вигадкою було важко. А зрештою, чому ні? Дитяча легковажність була і в цій системі. Вона не була навіть внутрішньо пов’язана. Адже знала Майка, що він знайомий з Варварою Владиславівною, що в будь-яку хвилину обман буде викрито? Знала, але це її не хвилювало. Вона жила даною хвилиною, без думки про майбутнє. Звиклий завжди обдумувати свої вчинки, подумки будувати всі «дерева» їхніх можливих наслідків, він цього зрозуміти не міг. А чи правий він? Болісно намагаючись поставити себе на місце Майки, зрозуміти її психологію, він подумки сконструював її безтурботний, метеликовий, нетривкий внутрішній світ і зрозумів, що вона брехала безгрішно — брехала, як співає птах. А його власна фантастична відраза до брехні — чи не забобон це? Чи не результат виховання суворого, традиційного, що з дитинства вбило в його свідомість заповідь «не обманюй»? Життя вчить, що хочеш не хочеш — брехати все одно доводиться. Одним більше, іншим менше. Одні від цього страждають, інші ні — ось і вся різниця. Є французька приказка: «Все зрозуміти — значить, все пробачити». Здається, він зрозумів Майку. І, безумовно, пробачив. Коли вона забігла на другий день, щиро занепокоєна його хворобою, був розчулений. Питання про уроки співу вирішив не торкатися. Все йшло, як і раніше. Як і раніше, переходив з рук у руки конверт з грішми, звучало побіжне «спасибі». В Майчиному репертуарі з’являлися нові арії — можливо, сама, можливо, з іншим педагогом, але вона, безперечно, працювала, йшла вперед. Врешті обман з уроками співу був пробачений і майже забутий. Набагато серйознішим був випадок, коли Емем, увійшовши до свого кабінету, застав Майку в той момент, коли вона похапливо засувала шухляду стола, де він зберігав гроші, звичайно, не раховані. Ніжно спалахнули щоки, невинні очі: «Я шукала…» Він не дослухав, що вона шукала, вийшов, пив воду. Це вже був не поштовх — удар. Мабуть, заповідь «не вкради» була в нього вбита міцніше, ніж «не обманюй». Але й тут він намагався чимось виправдати Майку. Чому не дослухав? Можливо, не за грішми полізла вона в цю шухляду? Можливо, просто з цікавості? «Я шукала…» Може, шукала якісь папери, цікавлячись його внутрішнім світом? Ні, не може бути. До його внутрішнього світу їй очевидно не було ніякого діла. А якщо брала гроші, то чому, навіщо? Невже він не дав би їй, коли б вона попросила? Він би їй усе віддав, усе. Чому ж не попросила? Не хотіла принижуватися? Навряд. Зрозуміти він не міг. Не зрозумів, але пробачив. Він не розлюбив Майку, та між тією частиною душі, де він любив, і тією, де не розумів, виросла немов стіна. Час ішов. Надійшов строк екзаменів до консерваторії. Про них говорилося заздалегідь. Майка до них готувалася, хвилювалася, схудла, рідше стала до нього заходити. Із загальноосвітніх: історія, твір. Із спеціальних: сольний спів (два тури, російська народна пісня і романс) і найважче — сольфеджіо. Почались екзамени. Про кожен вона розповідала в усіх подробицях: що питали, що відповідала, що забула, яку оцінку одержала. Він слухав, боявся за неї й радів, з кожним словом вірив їй усе більше й більше. Найстрашніший екзамен — сольфеджіо — склала на четвірку. «Ганяють безбожно! Головний хотів поставити п’ятірку, та відьма не погодилась». Одразу ж було подано досить реалістичний портрет «відьми». Нарешті прибігла сяюча: — Дядю тату, вітайте, мене прийняли! — Вітаю. Від усієї душі! Поцілував їй руку. — Дядю тато, це все ви. Дякую, дякую!! Повисла на шиї — пахуча, легка. Був щасливий. Очевидно, все ж брала уроки, хоча й не у Варвари Владиславівни… Коли Майка пішла, замислився: «Брала уроки. Прийнята. Схоже на правду… Невже принижусь до перевірки?» Принизився. Подзвонив. Почув: — Дудорова Майя Олексіївна? Немає такої в списках. — Можливо, екзаменувалася, не прийняли? — Зараз перевіримо… Ні, не екзаменувалася. — Дякую, — сказав Емем і поклав трубку. (На кафедрі казали, що він і катові сказав би «дякую» за одрубану голову). Так. Відійшов. Сів, опустив руки, спітнів лисиною. Ну що ж? Врешті, і до цього він був готовий. Одне його гризло: навіщо? Який сенс був у всій оцій складній вигадці? Його гнітило саме безглуздя. Якби все це було виправдане будь-якою метою — хай навіть ницою! — він не був би так приголомшений. Підло, гидко, але доцільно і, отже, по-своєму пояснимо. Тут було щось містичне, поза розумом. Він же, все життя бувши рабом розуму, не міг його зректися. Підлість гидотна, але збагненна. Безглуздя незбагненне. Людські стосунки побудовані на можливості вдумати себе в іншого. Подивитися в очі і уявити себе на його місці. Туг такої можливості не було, відчувалася повна різнопородність. Між людиною і собакою такої безодні немає. Між людиною і рибою в акваріумі — є. Чи може людина ввійти в психологію риби, зазирнувши в її жовте опукле око? Невдовзі після свого «вступу» до консерваторії Майка звільнилася з роботи. Петро Гаврилович сердився, намагаючись втримати її, обіцяв різні пільги — марно. Пославшись на серйозність майбутнього навчання, розрахувалася. Що вона робила з того часу? Де валандалася? З ким зналася? Емем і не питав. Грошей вона не просила — він сам давав їй щомісяця не менше, ніж раніше, а то й більше. Вона ховала гроші в сумочку не рахуючи, недбало дякувала, ніби ні для неї, ні для нього це ніякого значення не мало. Заходила не часто, співала й зовсім рідко (казала, треба берегти голосові зв’язки). Одягнута завжди була чудово (втім, щодо одягу він поганий знавець). Бентежило його те, що светри, кофточки, спіднички занадто часто мінялися. А ще прикраси: обручки, кулони, брошки… Він казав обережно: — Майєчко, цієї речі я на тобі не бачив. — Ах, це? Мені подруга дала поносити. Там, у її невідомому колі, певно, було заведено «давати поносити». У його часи, в його середовищі таких звичаїв не було. Люди носили нехай і бідні речі, але свої. Так, часи міняються, пора звикнути. Одного разу прийшла ділова, звичайна, повідомила новину: — Дядю тату, я одружуюсь. Невже і це вигадка? Виявилося — ні. Привела нареченого знайомитись: високий, стрункий, мовчазний, схожий на індуса (так і уявляєш його в чалмі). За професією інженер. Емем нареченого схвалив. Гроші на весілля, звичайно, дав він. Церемонія, на його погляд, була жахлива. Палац одруження, в своїй пластмасовій пишноті дуже схожий на крематорій, кубло оптових штучних ритуалів. Поки одна пара одружується, декілька інших з «супроводжуючими особами» чекають черги, товчуться, перешіптуються, хихикають. Білі плаття наречених, чорні костюми женихів (усе куплено в одному й тому самому магазині для молодожонів). Розцяцькована машина з рожевими стрічками навхрест, з лялькою на радіаторі, з непристойно надутими гумовими кольоровими ковбасами, що звиваються на вітрі… «Боже мій, — із тугою думав Емем, — чи для цього ми свого часу відмовились від церковних обрядів, щоб замінити їх отакою синтетичною дурницею?» Далі — гірше. Ресторан, багатолюддя, п’яні, дотепи на сучасному жаргоні, всі кочують між столиками (хто чий гість — уже неясно). Галас, регіт. Дівки в штанях, з синіми повіками і сигаретами, хлопці з волоссям до плечей і прищами на підборіддях. Хтось вимагає ще коньяку, махає рожевими десятками. Крики «гірко!» перекочуються над мокрими скатертинами. Молодий-індус байдуже встає і цілує Майку, вона в фаті, маніриться… І знову «гірко-о-о!». Молодята в’їхали в кооперативну квартиру, гроші на яку дав знову-таки він. Та що гроші! Місяців через п’ять після весілля Емем, розбираючи свою бібліотеку (став підчищати перед смертю), виявив зникнення багатьох улюблених книг. Книги були відібрані з розумінням: рідкісні видання, примірники з авторськими написами. Випадково з чиєїсь розмови на кафедрі Емем дізнався, що Майчин чоловік не лише інженер, а й відомий на всю Москву книжник, в якого можна за хорошу ціну будь-що дістати… Він і тут промовчав. Врешті, він нікого не впіймав на гарячому і, правду кажучи, не хотів ловити. Нехай усе буде, як раніше. Не так уже й довго лишилося. Нехай, нехай… Розмірковуючи про це, він обвинувачував себе в гріху потурання. Де межа, за якою воно переходить у безпринципність? Здається, він цю межу вже перейшов. Що робити — інакше він не міг. Старий, стомився. Одне лише зробив: пішов до нотаріуса і змінив заповіт. Гроші, речі, як і раніше, Майці. Дещо, не без нерішучості, — Одарці Степанівні. Книжки — інститутові. Майці буде прикро, коли дізнається: книжки тепер у ціні. Що вдієш — нехай.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка