Сучасна російська повість



Сторінка4/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
* * *

 

 

З пухкої, залитої зеленою гущавиною смуги наносної землі, обробленої людськими руками, над якою якщо і вітер гуляв, то пухким здавався, неможливим, що навіть канув, уявлявся той час, коли порожній, наче пережив воєнне нашестя, поштриканий, пошрамований, ямами зранений, буде по-старечому сумно нидіти город. …Купи картопляного бадилля недбало розкидані по городу. На наскрізному вітрі колючий осот бородою трясе, соплива павутина обвисла на сухому, розкошланому на межі дурмані; нечуйвітер насмічує брудним, поганим насінням; розетки дикого ганусу, жабрій, лобода, чорнобиль осипаються, чіпляються за все, а реп’яхи, мов дідусь розізлився, у бабу вчепився, ну всюди-всюди вони: у хвостах собак і корів, у гривах коней, на сорочках, на штанях і навіть у голові, у чубі дряпається, і вчепиться — видереш із жменею волосся. Від кого радість, так це од хріну — зеленіє, бродяга, бадьориться молодо, з бур’янистої глушини він, наче з буцегарні, на світ божий вискочив, раденький волі. Збіглися хмарки в одну купу, берези в лісі низом пожовкли, корови, коні й собаки спиною до півночі лягають, перелітні птахи у відліт дружно пішли — вірні ворожбити: бути скоро негоді, бути ранній осені. Птахи, що залишаються на зиму, сумні, настовбурчені. Ситі ворони похмуро сидять на гребені лазні, по вітах черемух обвисли, на похилених кілках закам’яніли, могильно-скорботні, задумалися вони про життя, впали в тягучу журбу чи дрімоту. Павутина перестала плавати в осінньому піднебессі, пліснявою обплутала вона розкисле листя бур’яну. Оголилися в межах мишачі і кротові нори. За лазнею в передсмертно і тому люто наїжаченій кропиві знайшлося курча, яке шукали все літо, мертве, порожньооке, чомусь ні мишами, ні собаками не зачеплене. Татарник шишки розкрив, трусить із них волокнистий пух, Носить пух понад городом і порожньою землею, кидає в хащу, ганяє по ріці. Харіуси, які зійшлися на зиму з дрібних річок, сприймають пушинки за муху чи метелика, вистрибують наверх, хапають їх, після сердито головою трясуть, випльовуючи липку погань з рота. Світла вода, світле й прозоре повітря, але й річка вже береться з дна дрімотою, в повітрі щодень меншає сині, тумани ранками густіші, і лампи в хатах засвічують рано. Перезрілі, та все ще темнолисті коноплі, гойдне їх, ледь зачепить вітром, посиплють свинцевим шротом. Діти загортають коноплі в постілки, бухають палицями. Провіявши сім’я на вітрі, жменями сиплють у рота, хрумтять так, що беззубі старі заздрісно сердяться, гонять дітей займатися молотінням поза очима. Щиглики, вівсянки, чижі, синиці з лісу на городи злетілися, лузають реп’яхи й коноплі. Горобці, по-тутешньому чивилі, об’єдналися в зграї і такі бойовища піднімали, що по всьому селі гомін лунав, над межами пух і пір’я летіли. М’яті, розтріпані, цьогорічні чивилі скаржилися: «Що ми, що ми недоброго зробили? Учили красти? Крадемо! Учили цвірінькати? Цвірінькаємо! Чим ми, чим ми не вгодили татові з мамою?!» Старий горобець, зі спини коричневий, на грудях і животі сивий од життєвих незгод, дивився з-під лопухового листка на цю сіру дрібноту, переповнений безкінечним горем: «І оце мої діти?!» Діловито цвірінькнувши, він спурхував у сухий бур’ян. Обережно, один по одному, слідом за ним у межову глушину пірнали й молоденькі чивилі. Із харчових зарослів починали лунати такі запальні вигуки, таке захоплення татом, що він зволив вислухати похвалу на свою адресу. Виявляється, метушня, бойовище були всього лиш маневром, за допомогою якого вироблялася не тільки хоробрість, верткість, але й кмітливість — сім’я з кущів конопель висипалося на землю — і клюйте його, набирайтеся сил, діти! «Ну тато! Оце так тато! Де ви, де ви можете мати такого тата!» — заливалися жируючі чивилі. У печальні дні глибокої осені якесь неприкаяне, винувате з’явиться ненадовго сонце, і на затужавілій землі прокинеться, встане яка-небудь рослинність — мляво, блідо зазеленіє цілісінький день мокра отава; одна-друга квітка кульбаби засвітиться; метелик над городом затріпоче; сонний джміль загуде, сліпо натикаючись на все; із старої черемхи ящірки на теплі колоди лазні вибіжать; коники попробують литовки точити; на огірковій грядці, вже ніби на смерть убитій, серед жовтого слизу підніметься один-другий батіг. Хворобливі квіточки, схожі на недопалки, родять також хворобливі, «не божецькі» плоди, з худим, пухиристим гузенцем або з рахітно здутим животиком, пуголовка нагадають, або в закарлючку плід зігнуть, чи зліпляться потворними близнятами… Огірочки, травиця, бляклі квіти, млявий метелик над городом, уривчасте чикання коників — останній крик золотої осені. Скоро, зовсім скоро зашкарубне земля від нічної холоднечі, і якось, ще до світання, відбілиться тесовий дах лазні, засяє іскристо стовбур старої черемхи, затріщить під ногами спориш, ламкими зробляться листки хріну, ковбаню охопить зморшкуватим льодком. Впаде пронизлива тиша на округу, і ще далекий, ще не чутний ранок білим зітханням нашле печальне, ледве вловиме передчуття зими. А перед самими м’ясницями на небі хтось візьметься скубти гуси і стомлено присмирілу, впокорену землю вкриє білим пухом. Ні, не думає хлопчик про холод і зиму, не хочеться йому про це думати, як не вміє і не може ще він думати про старість і про які-небудь життєві незгоди — видіння осені лиш мимохідь торкнулося його душі, зігрітої м’яким милостивим теплом, і щезло без сліду.  

 

* * *

 

 

Хлопчик зачиняє хвіртку, по-хазяйськи старанно замотує мотузку. Все в ньому наситилося городніми запахами, аж ніздрі лоскоче, і він відчуває потяг до чхання. В роті шорстко, наче від недостиглої черемхи, хочеться молока з-під корови, а воно, знає хлопчик, стоїть у білому фарфоровому кухлі на кухонному столі, прикрите житнім окрайцем хліба. Біля дощаної хвіртки залишені шкарбани. У дворі земля стовчена худобою. Хлопчик, намацуючи шкарбани ногами, помічає світло в кухонному вікні, і зовсім хороше на серці стає: побачити «несподівано» світло в рідному домі — на щастя! Під навісом, брязнувши ланцюгом, обтріпується Пірат, знаменитий тим, що у новопоселенки-фельдшериці, яка квартирує замість вапняра, вислідив він схожу на бабака японську собачку і з’їв її, помилково сприйнявши за лісове звірятко. Відтоді Пірат пожиттєво посаджений на ланцюг, а безутішно ридаюча по собаці постоялиця обзиває його смішним, неросійським словом «канібал» і боязко боком проходить по двору, коли приходить по молоко, хоча пес не лише кусатися, а й гавкати перестав од конфузу й лупцювання, одержаного за згубу заморського собачки, вартість якого була більша за підсвинка, а харчувався він виключно пряниками. Засунувши ноги в холодне нутро шкарбанів, хлопчик зайшов під навіс, погладив по запорошеному загривку мученика-пса, який зробив один-єдиний промах у житті, але люди йому не пробачили. Самі ж бо собі вони ого скільки пробачають! Пірат вдячно облизав лице хлопчика і, по-старечому зітхнувши, поліз назад у будку. У пройнятих добротою й теплом грудях хлопчика ворухнулася й завмерла ніжність навпіл із жалістю, захотілося йому кого-небудь обійняти, стиснути, сказати щось хороше. І ще — от яка тут оказія! — заплакати приспічило. Охопити руками Пірата, ні, все обійняти, що ворушиться, світиться, співає, свистить, росте, цвіте, скрекоче, шумить, дзвенить, хлюпається, танцює, бушує, сміється, — притиснутися до всього цього лицем і заплакати, заплакати!.. Зотліває павутинка, відпливає, рветься, залишаючи срібний відсвіт. Я намагаюся втримати в собі хоча б відблиск дивного видіння і якийсь час оголеним серцем відчуваю ледь помітний доторк далекого світла, бачу димчасту долину, і в мені живуть звуки, запахи, кольори, принесені пам’яттю. Спить моя рідна земля, глибоко спить, натруджено дихає, і витають над нею біди й радощі, любов і ненависть — і все горить, все не гасне моя срібна павутинка, але світло її все віддаленіше, слабіше, затихають у мені звуки минулого, линяють фарби, щоб знову заяскріти, засяяти, коли стане мені нестерпно жити і захочеться заспокоєння. Хоч якого-небудь… Глибоко зітхнувши, хлопчик кладе теплу долоньку під теплу щоку. Хай дивиться він свої легкі, райдужні сни. Грізні сни додивлюся за нього я.  



І. Грекова
КАФЕДРА

 

ЗАСІДАННЯ КАФЕДРИ



 

Ледь позолочений сонцем короткий зимовий день кінчається. Павутина, на якій він завис, ось-ось обірветься. За вікном в інститутському саду вітер колише промерзлі віти дерев. Де-не-де на них тріпочуть два-три листочки, що вціліли. В кімнаті № 387 (третій поверх головного корпусу) йде засідання кафедри. За масивним старомодним столом у кутку біля вікна сидить завідуючий кафедрою професор Завалішин Микола Миколайович, коротше — Емем, так його звуть усі позаочі, а деякі і в вічі. Він не ображається: хороше ім’я — М. М.[2]. У минулому столітті так позначалося дещо невідоме, умовне. «В ворота готелю губернського міста NN…» Він також невідомий, умовний. На вигляд це низенький дідок з жовтою конічною лисиною, обрамленою на скронях і на потилиці вінчиком білого волосся. Скельця окулярів, товщиною мало не в палець, прикривають його очі, від чого їхній вираз незбагненний. Сиві вуха, розхитані вставні зуби, білясто-руді наїжачені вуса — все це робить його зовнішність дивакуватою, якщо не страшнуватою. Втім, звикнути до неї можна. На кафедрі вже звикли. Дехто навіть вважає зовнішність Емема дещо милою, як буває милим відверто карикатурний персонаж лялькової вистави. У спілкуванні з людьми доброзичливий, не прискіпується — чого ще можна бажати від завідуючого? А якщо інколи любить поговорити, то що ж вдієш. У кожного є недоліки. Головне «не дражнити». Трохи оддалік, зберігаючи самостійність, сидить заступник Емема доцент Кравцов — кругловидий брюнет, фігура огірком, тонкі вусики. Цей добряче собі на умі. Хоч і молодий (тридцять п’ять років), у нього вже практично готова докторська на модну, сучасну тему «Методи системотехніки в теорії систем самонастроювання». Він твердо розраховує після смерті Емема (чи виходу на відпочинок, зла він йому не бажає) зайняти його місце й навести на кафедрі лад. Далі він має перспективи ще принадливіші: член-кореспондент, можливо — академік. Поспішати не треба, він ще молодий. Приміщення кафедри — вузьке, довгасте — половина якоїсь парадної приймальні колишнього, дореволюційного будинку. Стелі з іржавими патьоками линуть високо, на п’ятиметрову висоту; під ними витіювате ліплення карнизів. Старовинний будинок у напіваварійному стані. Інститутові давно вже обіцяно нове приміщення десь на околиці міста, більше години добиратися від центру. Будівництво ще не почате, а ремонтувати старий будинок уже перестали. По всьому приміщенню в різноманітних позах сидять викладачі кафедри — доценти і асистенти. Професорів, окрім Емема, немає жодного, що йому постійно ставить на карб ректорат («Мало працюєте над зростанням кадрів»). Першим, мабуть, зросте Кравцов. На високому залізному ящику з-під імпортного обладнання, так званому електричному стільці, сидить Семен Петрович Співак, богатир-бородань у вельветових штанях, якого на кафедрі називають «гладкий-шумний». Він не гладкий, а просто громіздкий і займає багато місця. Ноги його розкарячені, черевики (розмір сорок шостий) зашнуровані абияк. Чорна борода навколо рота обметана срібною білістю, як хутряний комір на морозі. Серед цієї білості яскраво вирізняється великий вологогубий рот. Семен Петрович загалом гарний, хоча надто масивний і агресивний на вигляд. Студентки за ним умлівають, незважаючи на його вік (близько п’ятдесяти) і репутацію великого двійкостава. На залізному ящику він сидить принципово відтоді, як одного разу під час засідання кафедри під ним розвалилося крісло. Семен Петрович, загалом людина гаряча, дуже вже палко з кимсь сперечався, навів незаперечний доказ, трахі — і все. «Не можна так гарячкувати!» — докоряла йому діловод Лідія Михайлівна, єдина людина на кафедрі, яка вболівала за меблі. Інші примітивно кепкували, звичайно, згадуючи Александра Македонського, якого за традицією згадують щоразу, коли йдеться про поламані стільці. Нові меблі — низькі тонконогі столи, ламкі стільці і крісла у вигляді чи то корзин, чи то риболовних верш — були спущені кафедрі минулого року за інститутським планом переобладнання. Всі сприйняли їх покірно, тільки Емем навідріз відмовився розлучитися зі своїм столом-мастодонтом виробництва тридцятих років. І, очевидно, не помилився: нові меблі виявилися прикро неміцні. Через півроку вони, як казали викладачі, «вже пройшли період напіврозпаду» — дверцята у столів не зачинялися, а шухляди, навпаки, висувалися з величезними зусиллями. Від половини стільців лишилися ріжки та ніжки, які інститутський столяр не брався ремонтувати, кажучи: «Дрова». А стіл Емема з прибором каслинського лиття (чорнильниця у формі голови витязя) як стояв десятиліття, так і стоїть. Неподалік від дверей — Лев Михайлович Маркін, напівсивий, скуйовджений, з виразом постійної іронії на витонченому обличчі. З іронії він собі зробив щось на зразок служби. За одним столом поряд дві подруги — Елла Денисова і Стелла Полякова. Елла — промениста блондинка з карамельно-рожевою шкірою — справедливо вважається першою красунею кафедри («Міс Кібернетика» — називає її Маркін). Це, однак, не дуже багато важить, бо жінок на кафедрі одна, друга — та й усе. Стелла старша від неї, негарна, з овечим обличчям, проте, як кажуть, стильна, модно зодягнена і, головне, взута. Зараз на ній туфлі на височенній платформі. Вона раз по раз обдивляється свою змієподібну ногу, виставивши її боком з-під столу. Одразу за ними — асистент Паша Рубакін, мутноокий, патлатий, подерті джинси «під хіпі», цигарка за вухом. Голос у нього як з льоху, розмова завжди не по суті, проте чимось цікавий. Поруч з ним, ніби для контрасту — Дмитро Сергійович Терновський, один з найстаріших співробітників кафедри, немолодий, біло— і густочубий, з тих, що колись називалися педантами: рівний проділ не збоку, а посередині голови, чеховське пенсне на ланцюжку, бездоганний чорний костюм, що після кожної лекції чиститься щіточкою. Крім Терновського, всі викладачі ходять з ніг до голови в крейді. «Всі ми однією крейдою мазані», — каже Співак. Він-то примудряється обмастити крейдою не тільки перед і рукава, але й спину. За Терновським, спершись підборіддям на кисті рук, схрещені на спинці стільця, сидить Радій Юр’єв — вузькоголовий, з відкинутою назад шапкою густого темно-рудого волосся, не першої молодості, проте з дуже привабливою юною усмішкою, що відкриває довгі жовті гарні зуби. Радієва усмішка непереможна («проникаюча радіація», — кажуть про неї на кафедрі). В кафедральних суперечках і сутичках Радій завжди виступає в ролі буфера. Здається, лише ці перераховані й слухають доповідача, а решта просто нудяться. Дехто, майже не приховуючи, читає одним оком роман. Доповідає Ніна Гнатівна Асташова — смаглява стріловидна жінка, не дуже й гарна, не дуже молода (ближче до сорока), проте стрункістю і стрімкістю по-своєму приваблива. Щось є в ній від дикої тварини — сарни чи козулі. Йдеться про двійки. Тільки-но закінчилася зимова гарячка — екзаменаційна сесія, лишилися доскладання й перескладання. «Не все іще звезене жито, та зжате. І легше їм стало», — сказав Маркін словами Некрасова. Він узагалі по вуха набитий цитатами, щохвилини вставляє їх у розмову, іноді навіть вдало. Дивовижна пам’ять. «Нецілеспрямована», — каже про неї Кравцов. Згідно з планом засідань кафедри підводяться підсумки сесії. Асташова говорить голосно, на всій лекційній поставі голосу, розрахованого на велику аудиторію, з чіткою дикцією, що виділяє кінці слів, — хоч бери й записуй. Досвідчені викладачі часто так говорять — голосно, складно й авторитетно, лишаючи враження зарозумілості, загалом помилкове. Просто професійна виучка. Така обстановка. Іде доповідь. — Питання про двійки не нове. Кожну сесію ми його обговорюємо, товчемо воду в ступі. У цього питання немає вирішення. «У віз один впрягти не можна коня й тремтливу лань». Що треба деканату? Казенне благополуччя. Щоб процент хороших і відмінних оцінок невпинно зростав від сесії до сесії, а процент двійок падав. І таки виростає, і таки падає! Двічі на рік ми беремо участь у принизливій процедурі — слухаємо доповідь про хід боротьби за успішність. Вираховуються відсотки, долі відсотків, кресляться діаграми… І як не соромно такими дурницями забирати час у зайнятих людей? — Правильно каже! — грубим басом схвалив Співак. — Вам буде надане слово, — сказав Кравцов. (Емем мовчав, загадковий за окулярами). — Продовжуйте, Ніно Гнатівно. — Продовжую. Мрія деканату — щоб усі студенти вчилися відмінно. Очевидна нісенітниця, тому що саме слово «відмінний» означає «відмінний від інших». П’ятірка немислима без фону. Це не еталон метра, що зберігається в Палаті мір і ваги. Екзаменатор, ставлячи оцінку, вимірює знання студента не за абсолютною, а за відносною шкалою. — Ех, не те! — страждаючи, вигукнув Співак. — Справа не в п’ятірці, а в двійці. Кравцов постукав олівцем по столу: — Прошу доповідача продовжувати, а інших — утриматися від зауважень. — Продовжую. З одного боку деканат, з другого — ми. їм потрібне формальне благополуччя, нам — неформальні знання. Звичайно, найпростіше було б піти їм назустріч: двійок не ставити зовсім, трійок — мінімум, четвірок і п’ятірок — за вимогою. Життя буде легке, ніхто нам не дорікне, крім нашої совісті… — «Кігтявий звір, що серце шкряба, совість», — послужливо підказав Маркін. — Так, совість, — підкреслила Асташова, потемнівши на обличчі. — А це, як вчить життя, опора ламка, ненадійна. Поведінку людини диктує не совість, а об’єктивні обставини. Ці обставини, хочемо ми того чи ні, штовхають нас у світ фікцій. Фіктивних оцінок, фіктивних досягнень, фіктивної звітності… — Чи не замахуєтеся ви надто широко, Ніно Гнатівно? — обережно запитав Кравцов. — Навпаки, замах чисто місцевого масштабу: я кажу про наші вузівські справи. Як обчислюється наша робота? За середнім балом, за процентом двійок. Це ж курям на сміх! Хто, як не ми самі, ставимо собі ці оцінки? Давайте порівняємо з іншими галузями виробництва. Де це бачено, щоб робота заводу, фабрики, майстерні визначалася за оцінками, які вони самі собі виставили? А в нас виходить саме так! Формальні критерії, не підкріплені об’єктивними способами контролю, неминуче породжують окозамилювання. Почувши «окозамилювання», Кравцов насторожився й подав голос: — Я заперечую. Голослівне звинувачення. — Не голослівне. Давайте будемо чесними. Нехай кожен запитає себе, скільки б двійок він виставив, якби не натиск згори? — Я? Стільки ж, скільки зараз, — мовив Співак. — Вірю. Але ж ви виняток. Правило відоме: три пишемо, два запам’ятовуємо. — Не згоден, — сказав Кравцов. — Я ставлю оцінки без будь-якого натиску. — Ви також виняток, — нелюб’язно відповіла Асташова, вишкіривши косенький зуб. — Ніна Гнатівна має рацію, — сказав Терновський. — Перш ніж поставити двійку, тричі замислишся. Поставиш — всім гірше: студенту, тобі самому, кафедрі, факультету… А користь яка? Ти йому двійку, а він до тебе ж вернеться перескладати, як бумеранг. А часу на перескладання в навантаженні не передбачено, іде прямим ходом в перевантаження. Ну добре, до перевантажень нам не звикати. Головне, приходить він, найчастіше знаючи не краще, а гірше, ніж минулого разу. Знову двійка. А деканат його ще раз пришле. І ще, і ще. За існуючими правилами не можна перескладати більше двох разів — на третій порушується питання про відчислення. А деканат, як відомо, боїться відчислення. Ось і присилає «як виняток» раз за разом. Крапля довбає камінь. Врахуєш усе це, подумаєш-подумаєш — і поставиш трійку. Однаково цим кінчиться. — Ні, не однаково! — гримнув Співак. — Кому однаково, нехай забирається геть із вузу! — Дозвольте, товариші, ми, здається, перейшли до обговорення, не дослухавши доповіді, — втрутився Кравцов. — Ніно Гнатівно, ми чули ваші критичні зауваження. Але критика без конструктивних пропозицій безплідна. Що врешті-решт ви пропонуєте? — Невже не ясно? Пропоную припинити практику оцінки роботи викладачів, кафедр, інституту в цілому за успішністю студентів. Ліквідувати дуті звіти про хід боротьби за успішність. Позбавити нас дріб’язкової опіки деканату. — Ну, це неможливо, — солідно мовив Кравцов. — У нашому суспільстві… — Якраз у нашому суспільстві це й можливо. Зокрема, у вузі. Нехай нашу роботу оцінюють по виході, по якості роботи наших випускників. — Утопія. Ще пропозиції? — Тільки найзагальніші. Добирати людей ретельніше, довіряти їм більше, контролювати менше. І, головне, контроль має бути кваліфікований. Усі загомоніли. Кравцов постукав по столу кісточками пальців: — Товариші, товариші, ви не даєте доповідачеві закінчити. — Та в мене, загалом, усе. Те, що я кажу, одним відоме, іншим неприємне, а декому просто нецікаве. Недарма професор Завалішин спить. Всі подивилися на Емема — він справді спав. Така вже в нього була особливість: тривала промова однієї людини діяла на нього нездоланно. Щось навалювалося, м’яко давило, він поринав у сон, як у велетенський, розміром у цілий всесвіт, пуховик. Щоправда, спав він не міцно, весь час зберігав якийсь контакт з тим, що діється, і віддалено розумів, про що мова. Ось і зараз він підвів голову, розплющив очі, двічі сіпнув щокою і, двічі затнувшись, сказав: — Я не сплю. Я все чую. — Виходить, мені здалося. У вас були заплющені очі. — Повіки важкі, — мовив Емем, знову заплющив очі і опустив голову. — Теж мені Вій, — шепнула Елла. — Добре, що спить, — відповіла Стелла. — Не дай бог, прокинеться, почне говорити… На світанку її не буди. — Може, є питання до доповідача? — запитав Кравцов, намагаючись ввести засідання в русло. Маркін підвів руку: — Дозвольте запитання. Тут нібито згадувалися двоє персонажів: кінь і тремтлива лань. Як це розуміти? — Деканат і ми, — пояснив Співак. — Хто кінь і хто лань? — Кінь — деканат, а тремтлива лань — ми. — Саме навпаки, — зблиснула оком Асташова. — Тремтлива лань — деканат. Адже він тремтить, а не ми. Якби ми тремтіли, давно б не було двійок. — А чи не можна, — не вгамовувався Маркін, — розглянути цю конфліктну ситуацію як парну гру з нульовою сумою? — Дурниці, — відповіла Ніна. — Товариші, товариші, не будемо ображати одне одного, — втрутився Кравцов. — У нас ще мають бути дебати по доповіді. Хто хоче виступити? Підвівся Співак, розправив плечі, груди колесом. Штани його урочисто струменіли, не звисали — спадали. — Все це дурниці собачі, стрясання повітря. «Абсолютна шкала, відносна…» Двійка є двійка, я її нутром чую. Сам був двієчником. Двієчник — це життєлюб, сибарит. Коли його вчасно не огріти двійкою, він так і буде кейфувати. По собі знаю. Якби не професори нашого університету, які щедро ставили мені двійки, я так би й кейфував досі. Низький їм уклін за ті двійки. Правда, тоді були інші звичаї, ставити двійки ніхто не боявся. Ось якби я вчився зараз, у нашому інституті, я б так і не став людиною. — Роль праці в процесі олюднення мавпи, — вставила Стелла, граючи ногою. — Саме так! Праця, праця і ще раз праця! А не ці, як їх, «зітхання десь на лавці і не прогулянки вночі». Ми, педагоги, повинні боротися за своє святе право на двійку. Нас гнуть, а ми не гнемося. Нас штовхають, а ми опираємось. Отже, хай живе двійка! — Двійка, птиця-двійка, хто тебе вигадав? — спитав Маркін, але сміхом підтриманий не був. Кравцов розмірковував, чи одразу давати відсіч демагогічному виступу Співака, чи зачекати. Вирішив зачекати. Могутнього темпераменту Семена Петровича він побоювався. — Хто ще хоче висловитись? Тільки суворо дотримуючись порядку денного, без ліричних відступів. Елло Борисівно, може, ви? Елла заговорила неохоче: — Двійок, звичайно, багато. Боротьба за успішність — це в принципі добре. Але ж треба й про студентів подумати. Які там «зітхання десь на лавці»! їм і на стільці зітхнути ніколи. Завдання, завдання… Навіть списати і то потрібен час, а його немає… Вона сама нещодавно закінчила вуз, ще не встигла перебудуватися на викладацьку точку зору і тому завжди була на боці студентів. У ній ще не згасла класова ворожнеча гнобленого до гнобителя. — Їм створені всі умови для роботи, — зауважив Кравцов, розглядаючи свої нігті. — Всі умови? А в гуртожиток номер два ви ходили? — Поки що ні. — Отож-бо, що ні. Там не умови, а суцільний жах. Днями труби полопалися, нічим навіть умитися. Ходять з чайниками до колонки. Хлопцям ще нічого, вони не страждають, а дівчатам важко… Скаржилися мені як куратору — жінка жінку завжди зрозуміє. За винятком коменданта. Ходила я до неї — така вже скіфська баба, хоч курган кругом неї насипай. Нічого робити не хоче… — Природно, — сказав Маркін. — Людина, рівень добробуту якої не залежить від кількості і якості її роботи, нічого ніколи робити не хоче. — А.ми? — вигукнув Співак. — Наш з вами рівень добробуту якщо й залежить від кількості і якості роботи, то в зворотному розумінні. Менше працюєш — краще живеш. — Знову перебільшення, — кисло зауважив Кравцов. — Але продовжимо засідання кафедри. Хто ще хоче висловитися? Підвів руку Радій Юр’єв. Встав, засяяв усмішкою. Всім одразу почало здаватися, що все добре. — Товариші, — сказав Радій, — треба шукати необхідні компроміси. Тут багато хто намагається щось перевернути, радикально змінити. Кожен з нас, дайте лише йому волю, таких би дров наламав! Не треба, будучи викладачем вузу, намагатись вирішувати державні питання. У кожного свій фах. І лише в двох галузях кожен вважає себе компетентним — у медицині і в управлінні державою. Ніно Гнатівно, ваші конструктивні пропозиції, пробачте, наївні. Вони на рівні самолікування або, ще гірше, знахарства. Я, приміром, знаю одного хорошого математика, який раптом звихнувся і зайнявся голковколюванням; можливо, це чудова річ, але нехай цим займаються лікарі, а математики — своїми справами. На наш вік їх вистачить. — Можу лише солідаризуватися, — схвалив Кравцов. Радій подякував йому поклоном і сів. Ніна Асташова блиснула на нього гнівним поглядом. Підвівся Паша Рубакін і глухим, підземельним голосом заговорив: — З приводу останнього виступу я згадав один анекдот. Можна, я його розповім? — Тільки в межах регламенту, дві-три хвилини, — сказав Кравцов, глянувши на годинника. — Не хвилюйтесь, я швиденько. Цей анекдот німецький, але я перекладатиму. Приходить додому чоловік і застає приятеля зі своєю дружиною, а вона дуже негарна. Чоловік говорить приятелю: «Ich muss, aber du?» (Я повинен, але ти?) У мене все. Вклався я в регламент? — Вклались, — невдоволено мовив Кравцов, — але анекдот ваш ніякого стосунку до справи не має. Прошу решту товаришів берегти свій і чужий час і не ухилятися від теми. Хто ще хоче висловитися? Він позіхнув. Викладачі вставали один по одному, звітували про підсумки сесії. Ті, в кого відсоток двійок був вище середнього, нервувалися, посилалися на об’єктивні причини (найчастіше згадувалася картопля). Винятком був усе той самий Паша Рубакін: він заявив, що єдина причина поганої успішності в його групі — низька якість викладання. — Хіба я викладач? Така людина, як я, лише через непорозуміння може працювати у вузі. У мене розвиток жаби. Навіть нижче — жаб’ячого ембріона. Обіцяю до наступної сесії підтягтись і підвищити свій розвиток хоча б до рівня курки. До парадоксів Рубакіна всі вже звикли і уваги на них не звертали. Лише Кравцов сказав: — Вашу самокритичність можна тільки вітати. Але який приклад ви подаєте студентам своїм зовнішнім виглядом? Ми боремося з довгим волоссям… В цей час відчинилися двері і зайшла висока, білява, баскетбольного зросту дівчина в замшевій спідничці до середини стегна. Несміливо зупинилася, тримаючись за дверну ручку. Ноги в неї були такі довгі, ставні, туго обтягнені, що вся чоловіча частина кафедри (крім Емема, який спав) не без втіхи впірилась у них очима. — Що вам треба, дівчино? — опам’ятавшись, запитав Кравцов. — Матлогіку скласти. — А в сесію чому не склали? — Двійку одержала… — Ось перед вами, — мовив Кравцов, картинно простерши Руку, — одна з тих двійок, про які сьогодні йшлося. До того ж типова. Ось що, дівчино. У нас зараз засідання кафедри. Якби не такі, як ви, воно б закінчилося значно раніше. Почекайте-но в коридорі, поки ми закінчимо. Дівчина вийшла. — «Матлогіка», — іронічно повторив Терновський (він був на кафедрі головним поборником чистоти мови). — Ніколи сказати «математична логіка». Матлогіка, матстатистика, матаналіз — суцільний мат… — Віяння часу. Вони й байдикуючи поспішають, — сказав Співак. Елла, яка сама казала «матлогіка», образилась: — А чому не можна? Ви ж кажете «діамат», а не «діалектичний матеріалізм», «комсомол», а не «комуністична спілка молоді»? — Ну, це вже ввійшло в традицію. — Але ж для того, щоб увійшло в традицію, хтось повинен був почати. І йому, напевно, перепадало від консерваторів. — Взагалі, питання про чистоту мови спірне, — сказав Співак. — У таких суперечках не буває правих. Старі люди, як правило, обстоюють норми своєї молодості. — Я не така вже й стара, але говорити «матлогіка» не буду, — мовила, ніби відрубала, Ніна. — Ні, я за новаторство в усьому, — заявила Стелла, — в моді, в мові, в поведінці… Що ж, по-вашому, так і носити довгі спідниці? Треба спрощувати, вкорочувати. — А як же максі? — запитав Маркін. — Не приживуться, — категорично відповіла Стелла. — Не знаю, як із спідницями, а в мові потрібна позиція розумного консерватизму, — сказав Терновський. — Якщо студентів не виправляти, вони бозна до чого докотяться. Цей потворний жаргон, суміш англійської з нижньогородською… Квартира в них «флітуха», дівчина — «гирла»… — А інколи й своєю мовою таке видадуть — закачаєшся, — зауважив Маркін. — Нещодавно один новатор збагатив мене на екзамені тёрмшом… у змішаному товаристві не наважуюсь його повторити. — А буває й цікаво, — заступилася Елла. — Ось у мене студент замість «потужність» сказав «могутність». Хіба погано? «Могутність множинності»… Тут вуса Емема заворушилися, і він співуче вимовив: — А що дасть тобі знати, що таке ніч могутності? — Миколо Миколайовичу, ви хочете виступити? — запитав Кравцов. — Боронь боже. Це я сам собі. Продовжуйте, будь ласка. — Що ж, щивашому, не треба виправляти студентів, коли вони помиляються? — поправивши пенсне, мовив Терновський. — Виправляти треба, але тільки кричущі помилки, які явно суперечать духу мови, — сказала Ніна не дуже впевнено. Тут Емема прорвало — він заговорив. Спочатку важко, затинаючись, старанно допомагаючи собі щокою і вусами, а тоді все жвавіше й рівніше. Так, буває, розходжується кульгава людина. — Навіщо виправляти? Подавати приклад. Пам’ятаю, коли я вчився, у нас читав лекції професор X. Він нас просто зачаровував своєю мовою. Слухали ми його, розвісивши вуха. Абсолютна, художня культура слова. Ми наслідували його не лише в лексиконі — в інтонації. Був у нього один особливий коротенький крик на зразок клекоту яструба, ним він висловлював торжество правди — «що й треба було довести». І ми за ним, довівши теорему, скрикували по-яструбиному. Тоді з університету пачками виходили студенти, які говорили, як X., писали, як X. Ще й тепер інколи, зустрівши стару людину, я зненацька у неї питаю: «А ви також училися у X.?» Коли Емем говорив, він так відволікався від усього навколишнього, що чужої мови вже не чув. Викладачі, що звикли до цього, перемовлялися, майже не стишуючи голосу. — Ну, пішли спогади, пиши пропало, — зітхнула Елла. — Мінімум на півгодини. А мені Вітьку з садочка брати, після сьомої не тримають. Дома обіду немає — жах! — А головне, — відповіла Стелла, — коли він розмовляє, я не можу на нього дивитися! Все ворушиться — вуса, зуби… Зубна техніка на грані фантастики. — Погляньте на липу, що цвіте, — сказав Емем, посилено працюючи обличчям. — Вас ніколи не вражало, що всі ці квіти, власне, приречені? В кращому випадку одне зеренце з тисячі дасть паросток, один паросток з сотні розів’ється в дерево. — Як це він на липу перескочив? — здивувалася Елла. — Потік свідомості, — пояснила Стелла. — Правильність мови, її здоров’я, — тим часом вів далі Емем, — створюється колективними зусиллями людей, яким це не байдуже. Пристрасті, що вирують навколо мови, — здорові пристрасті. Занапащає мову байдужість. Кожен з тих, хто сперечається, сам по собі може й не мати рації. Творча сила — в суперечках. Можливо, одне з тисячі слів, як зернятко липи, дасть паросток… Достоєвський пишався тим, що запровадив у російську мову нове дієслово «стушеваться». Здається, він помилився — це слово вживалося й до нього. Але вже безперечно Карамзін придумав слово «промисловість» — найживіше слово сьогодення… — Від двійки до Карамзіна, — сказав Маркін, — і все дотримуючись порядку денного. — Помовчте, — осмикнула його Ніна, що слухала Емема зі складкою уваги поміж брів. — Саме коли заходить мова про найважливіші речі… — Про найважливіші речі краще не розводитися прилюдно. — Банально, — спокійно мовила Ніна. — Дякую, — вклонився Маркін. — І як це він терпить? — тихо сказала Елла. — Я б на його місці образилась. А нашій Ніні тільки б порозумувати, та ще й прилюдно. їй добре, у неї старший, Сашко, і купує, й варить. Це однаково що бездітна. Емем продовжував бурмотіти що далі нерозбірливіше: — Так, зернятко липи… Про що це я? Треба так викладати, щоб виходив собачка… — Який собачка? — запитав Співак. — Довго розповідати. Іншим разом, — мовив Емем і замовк. — Товариші, — сказав Кравцов, підвівшись і осмикуючи піджак на опуклій талії, — ми працюємо більш як три години. Дозвольте мені підбити підсумки дискусії. Всі жваво заворушились. Підсумки — отже, буде вже кінець. — Ми чули тут деякі надто темпераментні виступи: Ніни Гнатівни, Семена Петровича та інших. Шкода, що не все в цих виступах було по суті. Дещо було перебільшено, надто загострено. Звичайно, критика й самокритика необхідні, але вони не повинні переходити в демагогію. Позиція деканату правильна. Нас аж ніяк не закликають до послаблення вимогливості, як тут дехто намагався твердити. Навпаки! Вимогливість треба підвищувати, одночасно домагаючись підвищення успішності за рахунок методичної роботи, мобілізації резервів… Гімн двійці, який проспівав тут Семен Петрович, був аж надто недоречний… Співак висловив протест якимсь гнівним вигуком, схожим на хрюкання вепра. Кравцов поспішив далі: — Так, недоречний. Не оспівувати треба двійку, а боротися з нею, вижити це ганебне явище. На підвищені вимоги відповімо підвищеною віддачею. В умовах вузу боротьба за успішність рівнозначна боротьбі за якість. Завдання підготовки висококваліфікованих спеціалістів… І таке інше, і таке інше. Промова його була як галька: багато, кругло, обкатано. Викладачі знемагали, звично нудилися. Ця нудьга входила в ритуал зборів, її терпіли, ловлячи жаданий момент, коли голос промовця ледь-ледь підвищиться: отже, йдеться до кінця. І справді, голос підвищився. Кравцов закінчив стримано-патетично, належною до масштабу зборів фразою і ввічливо запитав сплячого Емема: — Дозвольте закрити засідання, Миколо Миколайовичу? — Так-так, звичайно. Всі почали вставати, вдягатися. Жінки натягали теплі чоботи, ховали туфлі в шухляди столів. Стелла в надзвичайно розкішній дублянці фарбувала перед дзеркалом зелені повіки. Чоловіки виходили за двері, жадібно запалювали. То там, то тут від групи до групи перебігав сміх. В коридорі, сумно чекаючи, стояла на своїх нескінченних ногах недавня блондинка в замшевій спідничці. Побачивши людей, що виходили з кафедри, вона несміливо ступила вперед. Бліде голодне личко виказувало благання. — Матлогіка, — сказала вона ледь чутно. — Леве Михайловичу, домовтеся про перескладання, — розпорядився Кравцов і заквапився по коридору об руку із своїм роздутим портфелем. — Який предмет? — запитав Маркін. — Матлогіка… — Так-так, я й забув. З приводу цієї матлогіки у нас на кафедрі була дискусія. Більшість (Ніна Гнатівна в тому числі) вважає, що треба говорити «математична логіка». — Математична логіка, — покірливо повторила дівчина. На півголови вища за Маркіна, вона дивилася на нього, як кролик на лева. — До речі, сьогодні водохреще, — сказав Маркін. — Я хочу поставити вам класичне запитання. Як ваше ім’я? — Люда… — Цього мало. Прізвище? — Величко. — Чудово. Люда Величко. — Він вийняв записника. — Вважатиму за честь. Вівторок, о другій годині дня. Це вас влаштовує? — Влаштовує. Дякую. До побачення, — квапливо сказала Люда і підбігцем подалася геть. — Що це значить? — запитала Ніна. — Я виконував свою виховну роль, перебуваючи на позиції розумного консерватизму. — Не консерватизму, а ідіотизму. І чому не можна було домовитися з нею раніше? — Ви ж чули, Кравцов наказав їй зачекати в коридорі. — Кравцов накаже їй ходити на голові — ви й це будете вітати? — Ще б пак! З такими ніжками! — Досить вульгарщини! Вона швидко пішла по коридору повз чорні, вуличні вогні помножених вікон. Маркін ішов слідом, ледь накульгуючи. Під час ходи було помітно, що в нього одна нога коротша. — Ніно, не поспішайте. Дозвольте, я вас проведу. — Не треба. — Що змінилося з учорашнього дня? Вчора ви мене терпіли. — Ви мені набридли своїм блазнюванням. Ішли мовчки, вона попереду, він за нею. — Ніно, це нечесно, — сказав він раптом зламаним голосом. — Ви користуєтесь… Ну, та що говорити! Вона похмуро змилостивилась: — Добре, ідіть. …Мармурові сходи, широкі, в три долоні, поруччя. Як чудово було б кататися на таких поруччях у дитинстві. Вжик — і внизу. Студенти й досі катаються… Вона йшла легко, ледь торкаючись поруччя рукавичкою.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка