Сучасна російська повість



Сторінка23/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
10

Замиготіли деньки, поспішаючи до середини року, а в цеху щосили намагалися пригальмувати їх, щоб надолужити, витиснути, витягти піврічний план. Було не до особистих гріхів — Василь і думати забув, відпереживався, хіба що іноді чомусь поколювало серце, стискало — може, виходили рештки сорому й каяття. Так що Ольгу зустрічав він з чистим серцем. Літак прилетів вчасно, проте довго барилися з трапом, і Василь захвилювався: «Може, щось сталося? Раптом запізнилась, відстала, та дідько знає, що могло скоїтись! Може, всі хвилювання попереду, а їм обов’язково треба ще й зараз помучити!» Та Ольга прилетіла жива-здорова. Василь руки підняв, замахав, щоб помітила його, але раптом завмер, застиг з піднятими руками: вона підстригла волосся — гола шия, голі вуха, неймовірно змінена, помолоділа голова. Хлопчисько, піонерочка, студенточка. «Зовсім чужа. Та вона що, збожеволіла?!» Вона побачила його, якось знехотя, мляво усміхнулась і більше не піднімала очей, поки спускалася. Захворіла, чи що? Чи літак всю душу витряс? Василь відчув, як його недавнє нетерпляче радісне хвилювання потемніло, стало віддавати тривожною розгубленістю. «Засмагла, звичайно, здорово. Але надто вже яскрава, навіть незручно. Це очі мене злякали. Чи то великі, чи то чужі, чи теж налякані. Величезні стали. Чи засмага так їх виділила?» Поспіхом поцілувалися в гамірному невпинному натовпі. Василю здалося, що цілував тільки він, а Ольга ковзнула щокою, обдала м’яко-апельсиновим запахом і одразу ніби відгородилась ним; пропустила ласкаве «з приїздом, Олечко», промовчала, не зазирнула зраділо в очі — навалився тепер на Василя немічний, дрібний озноб, як при пропасниці, нутро заніміло від недоброго передчуття. Він не хотів піддаватися йому, говорив з нервово-веселим тремтінням у голосі: — Обчикрижили тебе по першому класу! Ну, нічого! Тільки незвично. — Жарко, набридло. — Прямо не впізнав тебе. Стомилася? Вона стенула плечима, помовчала, перш ніж відповісти. — Не знаю. Здається, ні. Тільки гул суцільний у голові, ніби все ще лечу. «Просто відвикли одне від одного. — Ненадовго заспокоївся Василь. — Та й на людях до того ж, у біганині цій. Не маленькі, з ніжностями можна й до хати потерпіти. Удома вже обніму, притисну. Відійде від подорожі, від цього півдня. Налагодиться все, налаштується. Завтра Мишко приїде. Заживемо». В таксі запитала: — Ти в яку зміну? — В другу. Подивилась на годинник: — Не поспішаючи встигнеш. — У Крестовку телеграму посилала? — Ні. Подзвоню в лісництво, передадуть. Говорила байдуже, відвернувшись до вікна, і Василь знову знітився, знову прихопило душу лихоманковим недобрим ознобом. «Оце вже справді як не рідна. Давно не бачились, називається. Що, що сталося?!» Він розсердився. Чекав тут, надривався, Оля, Олечка, світло у віконці, А в неї слова людського немає! — Після півдня нудно тут, так, Олю? — Чому? Все як завжди. — Не сліпий, бачу. Мучишся, що приїхала. — Не вигадуй. — Більше й сказати нічого, так? Рада, хоч вий? З побаченням, Ольго Вікторівно. У неї одразу ж заголубіли, затремтіли сльози. «Добре, помовчу. Скоро про все довідаюся. Бо розпалюся, розкип’ячусь — машина зірветься, через стелю вилечу». Удома, не помітивши його святкових старань: сяючої підлоги, квітів на столі, — не скинувши босоніжок, ніби на хвилину зазирнула, в гості, забувши про чемодани й коробки, Ольга швидко, з відсутнім видом пройшлася по квартирі, повернулася в кімнату, де сидів на дивані Василь, зупинилась перед ним з нервово з’єднаними долонями. Він чекав, закам’янівши, дав собі слово триматися, що б не почув, про що б не довідався. — Васю! — Вона зітхнула глибоко-глибоко. — Васю, я, здається, покохала одну людину. — Кого? — Він запалив і відчув, як провалюється, падає в гарячу, нестерпну порожнечу. — Його звати Андрій. Він живе в Калузі. — У неї перехоплювало горло, і в голосі була слізно-розпачлива дзвінкість. — Як же ти його покохала? — Порожнеча ставала все бездоннішою, гарячішою, виснажливішою. — Не знаю. Він дуже хороший. У порожнечі з’явилась зачіпка, щось подібне до кущика, оголеного кореня, можна вхопитися й запитати: «Кращий за мене? А я поганий?» Ні, краще падати далі. — І що ж ти хочеш робити? — Він чекає на листа, телеграму. Взагалі, на мене чекає. — Що ж у вас було? — Все. Все, і в порожнечі є дно. Вдарився, мало не завив, зайшовся від безгучного болю. Вона плакала, розмазувала долонею сльози — південна смаглявість на щоках перетворювалась у багряну, хворобливу припухлість. — Дякую, Васю, що ти так слухаєш… Спокійно… Мені було так страшно. Біль не те щоб відпустив, а змінив режим, став вихороподібним, ломотно-безжальним — цей вихор підняв Василя з порожнечі з лункою стрімкістю — як тільки серце витримало всі перепади тиску? — А Мишка куди дінеш? — Мишко зі мною, тільки зі мною. — На калузькі харчі, виходить? — Не треба так. — Мишка ти не одержиш! У хорошого Андрія йому нічого робити. — Як же я буду? Я не зможу без Мишка. — Зможеш! Усе зможеш! — Прошу тебе, не треба так! Це ж дуже серйозно — чого ж тепер кричати? — А ось чого! — Він відчув безоглядне, якесь пінисто-шалене піднесення. — Тому що ти зрадила Мишка, мене, всі ці сім років зрадила за якихось двадцять днів. Вона вже сиділа на дивані, беззвучно, з заплющеними очима, плакала, покусуючи пальці. — Ні, ні, ні. Інакше я не сказала б. У нього раптом стомилося, ослабло серце, ніби його занурили в якийсь заморожуючий розчин. — Взагалі, чому ти ревеш? Я кричав — зрозуміло, від несподіванки. Це мені хоч об стіну бийся, а я тільки кричу. А ти ж що? Могла б раніше наревтися. Сльозами зовсім нічому не допоможеш. — Я не думала, що так важко буде. Так жахливо… — Що ж цей Андрій відпустив тебе? Ясно ж було, не по цукор їдеш? — Він хотів… разом. Я не дозволила. — Шкода, що не приїхав. Поговорили б досхочу. З тужним здивуванням подумав, що ще годину тому бачив життя ясним і влаштованим, і ось пропало, розвалилося; тепер він може шпигати й глумитися над лиховісним існуванням якогось Андрія. І тут Василь уперше побачив безжалісно й повно Ольжине податливе тіло, південну, розкішну траву, на якій воно погоджувалося. — Як ти могла! — його пересмикувало, мало не нудило від безвихідної холостої люті. — Розімліла: сонечко, море, до нас далеко. Як же ти могла нас забути?! Невже все таке дешеве? Ну хай би тільки розімліла, хай би тільки піддалася миті — якось зрозуміти можна. Та й то не можна! Але як ти могла серце вкладати? Невже серце таке дешеве? Невже не боліло, а зразу подавай йому Калугу, Мишкові — вітчима, тобі — хорошого Андрія! Невже я для тебе ніхто? Невже нічого не здригнулося, нічого путнього не пригадалося? Він знову стомився, знову придушило пекучою безнадійністю. Вона, зігнувшись, затуливши долонями обличчя, довго мовчала. — Як жахливо ти говориш… Все не так. Це ти хочеш, щоб гірше од мене нікого не було. Думала я про все, іще й як думала! Але коли так вийшло! І ви поряд, і він, і ще щось — серце вимучилось. Я думала, справлюсь із собою, пересилю! Не змогла. Не хочу я виправдуватись, пояснювати, принижуватись — все я сказала! Не муч ти мене більше. — Усе так усе. — «І з’ясовувати стосунки, справді, досить. Ясніше нікуди. У неї, може, й буде інше життя, а в мене, в мене — звідки я інше візьму?»— Взагалі, навіщо ти все це мені розповіла? Знати нічого не знав, не запитував. Було й було! Казка, інше життя — ну й берегла б у собі. Поки не знав, мене не стосувалося. Розважилась, подуріла, ну і все, крапка. Мишко, сім’я, дім — жити треба, працювати, ярмо своє тягти. Господи, ну навіщо ти все це розповіла! Її запухле, нещасне обличчя посіріло, витяглося, затверділо, і Василь зрозумів, що ця спокійна й раптова сірість від огиди, якоїсь зневаги до його останніх слів. За щось засудила, хоч не їй би засуджувати. «Тут розберешся, якраз! Може, й розібрався б, та з незвички важко. — Він мимохіть усміхнувся цій «незвичці». — Так, парубче, до всього звикнеш, коли біда припече». Вона сказала важко і повільно: — Як же жити, якщо й про це мовчати? Він не витримав її голосу, її незрозумілої зневаги, її сірого, охололого до нього обличчя. — Як я мовчу! Якщо хочеш знати, у мене також була жінка! Але я нікого не продавав, ні від кого не відмовлявся! І на думку не спало! — Помститися, вдарити, поквитатися. — Дуже хороша жінка. І полюбила б мене, і ніколи б ніякого обману не приберегла. Та я пішов, мені, крім вас, нікого не треба. І не порівнював, не вибирав — просто її не стало для мене. Ніби здригнулася. — Я не порівнювала. Хіба в цьому справа? — А в чому? — В тому, що сталося. Досить, іди, запізнишся. Сліпо й тупо зібрався, вийшов на вулицю, зупинився посеред чахлого глинистого пустиря, геть забувши, куди йде. Подумав, що треба розшукати далекого приятеля Костю Ушканова — компаньйона по тайгових роботах — позичити в нього зо дві, зо три сотні, хоч не питатиме, навіщо гроші, і поїхати, полетіти кудись на Курили, зникнути, давши Ользі повну волю; одразу розхотілося пропадати ні за цапову душу, невідомщенним, рогатим, смішним — ні, він полетить у Калугу, знайде цього Андрія і відіб’є йому бажання задурювати голови заміжнім жінкам, випотрошить всю південну дурість з цього мерзотника; відправить з Калуги телеграму Ользі: «Ти йому більше не потрібна. Твій колишній чоловік Василь». А ще краще гайнути зараз у Крестовку, забрати Мишка і зникнути разом з ним; оселитися в маленькому зеленому містечку на Волзі, влаштуватися бакенщиком і зажити тихо, усамітнено; виростити з нього працьовитого, мовчазного міцного хлопця і вже разом податися в Калугу — побачити матір, перед армією, наприклад. Скільки сліз вона проллє на вокзалі, як каятиметься, проводжаючи Мишка, і тоді він, Василь, скаже: «Не побивайся. А я для чого. Я завжди тобі допоможу». Hi-і. Він скаже: «Ось так, Ольго Вікторівно, блудити при відданому чоловікові. Раз згрішиш, усе життя не очистишся». «А говорив я все-таки нікчемно. Завівся, як на базарі. Взагалі б краще помовчати. Але ж ніби ножем по серцю, спробуй витерпи. Слова — тьху, тільки душу труять. Треба було врізати — і справі кінець. Цикнути, врізати, кінчай, мовляв, дуріти. — Але й подумки він злякався, засоромився, не зміг підняти руку на Ольгу. — Ні, брешу, не врізав і не вріжу. Теж звички немає. І відмовчуватися не відмовчувався б. Так крутить, пече, та й від чого відмовчуватись? Від життя? Від Ольги? Від цієї проклятої новини? А про свій гріх я даремно розповів, невчасно мене заплеснуло, невчасно! Поквитався, дурень. Квитий-битий називається. Тільки спересердя бовкнув — ні до чого їй було знати. Нехай є за мною вина, але її вини вона не стосується. Моя вина — не вина, пустощі, пригода, я ж до Калуги не зібрався. Та й немає тут ніякої вини, можна сказати, що вигадав усе, щоб допекти болючіше. А вона ще каже: «Як же жити, якщо і про це мовчати?» Чудово все було б, аби змовчала, дурна. Тисячі, а може, мільйони чоловіків і жінок дідько зна як уже запаскудились, і нічого — голубками воркують, живуть собі тихо та мирно. А тут одразу треба трагедію з комедією ламати — «здається, я покохала одну людину!». Ну а якщо покохала? Тоді тим більш мовчи, укріпись уже повністю і тоді — напролом! Ну, хіба можна за якихось три тижні покохати. Хай би я п’яниця був, тупий як валянок, тюхтій тюхтієм, тоді зрозуміло: до першого-ліпшого побіжиш. Адже не так усе, не так! Люблю ж її, люблю, повага завжди, мир. На руках носив, душі не чув. Але навіщо ж тоді сказала? Отже, запав їй цей Андрій, отже, є в ньому щось таке, чим я обділений. Та пішов він під три чорти! Ще не вистачало про нього думати. «Як же тоді жити, якщо і про це мовчати?» Ох і гидувала ж вона мною, коли казала це! Ніби лайку від мене почула. Виявляється, гидко їй промовчати було б! Недобре, нечесно. Що, мовляв, коли по-чистому та по-чесному людина чинить, тоді завжди може в усьому зізнатися. Мовляв, я не якась там жінка, що згрішила, а чесна людина, і не боюся, мовляв, про себе правду казати. А я, виявляється, дешевина, передусім про тишу та благодать подумав, а не про правду. Аби тільки не томитися, а правда почекає. Яка ж це правда? Гірше смерті. Ганебна правда. Що це за правда, якщо від неї всю душу вивертає? Може, вся правда між дружиною й чоловіком — жаліти одне одного? І так життя не ромашки з сонечком. Поки висьорбаєш клопоти й нестатки, ніякої правди не треба. Добре, я жалості не прошу. Не треба жаліти. Але якщо вона така вже чесна й чиста, то чого вона людського в мені не побачила? Мовляв, Васю, ти не людина, нудно з тобою, одна безпросвітна карусель, а я ось іншого зустріла, він життя мені відкриває, ми з ним мріяти будемо, розмірковувати про життя, а не тільки жити. Ну, інша річ. Може, я і погодився б, я справді тільки жити вмію. І вмію, може, справді нудно. А вона ж чоловіка іншого знайшла. У них же все-е-е було. І він кращий за мене. Він — хороший. У Калузі живе! Це що за правда?! Матінко моя, та й чи є вона? Якщо за лічені дні життя шкереберть полетіло, то правда взагалі як іван-покиван. Хитай у будь-який бік — усе правда!» Було три години пополудні, було безхмарно, спекотно, вітряно. Василя, який безглуздо закляк на половинному, кропив’яному пустирі, наскрізь пропекло цим палючим вітром. Він був би радий закричати, полегшити занімілу, темну душу, але не знаходилося, не виходило крику, нехай би й безсловесного. 11

На заводі, у штовханині перезмінки, він забувся, з химерним старанням заходився приміряти до свого настрою усіх цих квапливих, гамірливих людей. «На вигляд у всіх життя як слід іде. Чи навчились негаразди за прохідною залишати? Ну геть ні про кого не скажеш, що в нього горе якесь чи біда. Стомлені — так, похмурі — так, та я б три зміни підряд міг викладатися, навкарачках виповзти, аби нічого, крім утоми, не було. Невже у всіх вірні дружини і вдома повний ажур? Ні, хтось, напевно, прикидається. Або не надає значення. Притерпівся, очі заплющує, аби не бачити. Що ж, я особливий, на душу кволий — чому це мене з розуму зводить, жити не дає? Як граф якийсь, втрачаю самовладання. У книжках усі графи від ревнощів стрілялися. Граф не граф, а також впору стрілятися! Серце ж куди подіти?! Звичайно, нікому про де і під тортурами не розповіси. І ганьба, і жах. Отже, ти із ганджем, отже, так собі людина, якщо тебе обдурити, покинути можна, якщо тобі можна за три тижні заміну знайти. А все-таки як же інші терплять? Адже е вони, є інші. Довідатися б, повчитися цьому терпінню. Чи така справа — ніхто не допоможе. Твій хрест — сам і неси». Він побачив Риту. В чорному светрику, в чорній, з рідким багряним листям хустці, вона змарніла, сумно погарнішала. Зустріла Василя стомленою усмішкою — як здалося йому, розрахованою на зичливе співчуття, розпитування. Ця усмішка, кокетлива траурність вбрання відгукнулись у Василеві раптовим, ворожим хмелем: «Ну, представляється. З усього спектакль влаштує». І, тамуючи його, десь у глибині душі розуміючи його безглуздість і несправедливість, Василь збуджено заговорив: — Невістці привіт! — Здрастуй, Васю. — Вона опустила очі, трохи втягла щоки — сирота казанська, і край. — У тебе настрій — хоч позичай. — Прошу! Задарма віддам! А ти що ж це як монашка? Дай-но, дай-но, ближче погляну: ти дивися, навіть вії не фарбує! Федьці карточку пошли, а я, як запасний свекор, засвідчу: живе твоя Рита монашкою. Не забула ж про свекра? — Нічого не забула. Давно не бачились, Васю. А ти б частіше питав. — Єсть, виправлюсь. Головне питання: як пильнуєш себе, тримаєш? — Ой, Васю. Уже п’ять листів прийшло. — На всі відповіла? — Так поки що відповідати нікуди. З дороги прислав. — Тому й киснеш? — Чому кисну? Взагалі. Тепер моє діло чекати. А ніби вчора провела. — Тисла руку — на розлуку… До старих переїхала? — Ні. Так почекаю. І в них поки що так буваю. — Вирішила, значить, усерйоз придивитися і усерйоз подумати? — Якось ти так жартуєш, Васю… Гірше свекра. — Які жарти! Попостишся, траур витримаєш, а потім тноє «так» тільки й бачили. Прощай, Федю, здається, я покохала іншого. — Що ти мелеш? — У Рити обурено-волого прохололи очі. — Як не соромно! — Анітрішечки! — Звичайно, потуманилось щось у Василеві, запротестувало, але він відмахнувся. — Все я про вас знаю. Все і ще щось. Рита проковтнула образу, якось уся зменшилась. Він поморщився, стрепенувся, хотів догнати, але знову справився з непотрібною тепер совісністю. «Переб’ється. Почни співчувати і зітхати разом з нею — швидко від рук одіб’ється», Він спробував виправдатися, не вийшло, все ще бачив похилені Ритині плечі. «Самому тошно. Зібралась чекати, так чекай по-людському. Якщо Федьку любиш, скрась старим дні. Взагалі, без неї не знаю, куди подітися!» Одразу ж пригадав, як ще недавно казав Риті з буркотливою самовпевненістю: «Так не люблять. Чого боятися, якщо любиш?» її кваплива, дитяча цікавість: «А як, Васю, як?!» Смішно, дуже смішно, коли людина бундючиться, повчає, насправді нічогісінько не знаючи. «А як справді, як? Хто б мене навчив? У кого б запитати? Ні за що ні про що дівчину образив — сам валун полірований. А туди ж — судити, рядити. Як же треба жити, як, щоб тебе не продавали?» З хворобливою нетерплячкою чекав він цехової, нервової метушні — ніколи буде ятрити свіжу, незалатану біду. Але, мабуть, багато захотів: зміна випала мирна, неспішна і не дала перепочинку напружено працюючій душі. Саня Мокшин з підручним знімали деталі, не розгинаючись, квапливо крутили гайки, бо вже підігнали кран, і на купі дерев’яних цеглин, якими стелять прольоти, сидів стропаль Коля Арифметик, похмуро-сонний чоловік. Василь постояв біля них, почекав, — може, Саня через щось наскіпається. «Ну, давай, Саню, покачай права, душу на кулак вимотай — все легше стане!» Але той здивовано, швидко покосував: чого, мовляв, тобі треба, і знову застукав, замиготів ключем — дивно й самотньо набухла, проступила права лопатка, ніби билося заковане під спецівкою крило. «Може, з Колею поговорити? Той уже напевне розвеселить. — Стропаль похмуро, повільно палив, легенько прижовував губами, ніби щось говорив пошепки сам собі. — Знову якусь нісенітницю підраховує. Поговорити, чи що? — Василь дістав цигарку. — Зараз підійду, припалю. Але ж і він нічого розумного не скаже. Зіб’є якимось дріб’язком, ще гірше стане. Та як же тоді легше буде?» — зовсім розгубився він. Арифметиком Колю прозвали за пристрасть до дивних підрахунків. Наприклад, він вирахував, що за двадцять років міг би тричі об’їхати земну кулю на трамваї. При цьому Коля підводив пальця й казав: «На трамваї! Подумаєш, на супутнику облетіти. Спробуй на трамваї об’їхати. Кращий за космонавтів буду. їм, розумієш, значки за це, гроші, а мені що?» Іншим разом Коля повідомляв, що за рік він випиває в цеху п’ять кубометрів газованої води. «Без натуги випиваю, можна сказати, жартуючи. А якби наліг? Чемпіоном став би. Будь-кого перепив би. Знаєш, скільки в кубометрі води горілки?» А якось з похмурою урочистістю оголосив: «Восьмий рік підряд працюю в третю зміну. Якщо в цілому порахувати. Вісім років жінка спала без мене. Звичайно, Льонька не мій. Це я прямо скажу. Хіба ж можна вісім років з доброго дива вдовою ходити?» Василь, згадавши, як потішався і реготав над Кольчиними підрахунками, несподівано обурився: «Хай йому біс! Дурницями займається, а ми раді, пальця нам показали, животи от-от надірвемо». Він кинувся до свого верстата, до зеленого, довгожданого, рятівного. Грубо відсторонив, майже відштовхнув Юрика від штурвала, вчепився в нього, прохолодно-звичного, з відполірованою зварочною мозоллю на стику. Працювати, працювати, працювати! Робота не зрадить, не посміється, не обдурить! Тільки вона, тільки вона. Пом’якшить, утішить, звільнить. Настроївшись, охолонув, включив механічну подачу, але не присів, стомлено привалився до поручня, стомлено, без бажання, запалив: — Ну, й налякав ти мене. — Юрик поправив нігтем проділ і, не знаючи Василевого настрою, невиразно, безбарвно усміхнувся. — Що за паніка, думаю? Міністр приїхав, Безбородько з відпустки повернувся? Чи, думаю, Вася на рекорд пішов? — Треба ж, він думає. І часто ти думаєш? — Питання незрозуміле, але відповім. Щохвилини, Васю. То про тебе, то про мене. — І що ти про мене думаєш? — Ти мій учитель, мій кращий шеф тобто. Старший друг і брат. Га? — Ясно. Слухай, Юрику. Що то за дівчина з тобою була на проводах? — А що? Оком накинув? — Хороша дівчина. Тільки дурня любить. Все в неї в очах як на долоні. — Поганих не тримаємо. Розуміти треба. — Ну, а в армію, Юрику, підеш? Вона залишиться, допризовники залишаться. Тоді як? Молочно-блакитні очі Юрика загусли, посиніли від миттєвого переляку. — Звичайно, шеф. Жінка знайде собі іншого… — Тепер слухай, що я про тебе думаю. Гад ти, сопляк зелений, іди геть стружку чистити! — Василь закричав і, мабуть, ударив би Юрика, якби того криком не здуло з містка. «Всі ми хороші, всі. Сміливі, веселі, охочі, поки нас не торкнеться. Все знаємо, все бачили, все пробували — джигуни вищого гатунку. Ніщо не дороге, все обсміємо. А он як очі забігали. Навіть подумати йому страшно, що його дівчину дьогтем вимазати можна. А все одно гонор тварючий верх бере. Хороші, краще нікуди. Я теж розійшовся — ніякого впину. Кавалер, будь-яку за хвилину вмовлю. Фаєчку — на острів, Аграфену — під черемху, гад гірший за Юрика. Фаєчка теж придумала: люблю жонатиків, вони такі совісні. Де вона, совість та, в якому оці? Може, весь цей жах, ганьба як помста мені? Може, Ольга в той самий вечір? Може, долинуло якось до неї, долетіло, відчула якось. Що час зі мною розрахуватися, час розквитатися. Цілком міг бути такий збіг. Та не збіг, а покарання. Мені, мені покарання за все моє козляче нутро!» Він не заспокоївся, не змирився, але майнула тінь якогось химерного полегшення, якогось пояснення тому, що сталося, і Василь ладен був ловити цю тінь до скону віків. «Треба дізнатися, обов’язково дізнатися, чи так це? Але як я дізнаюся? Легше язик проковтнути, ніж запитати про таке. Ну, не знаю як, однаково як, але треба, треба обов’язково!» Зі зміни біг, повторюючи це «треба», повз м’яку теплу ніч, повз такий підбадьорюючий запах відпочилого тополиного листя. 12

Вдома, тільки ступивши на поріг, він побачив стоптані Мишкові сандалі, зазирнув на кухню — за порожнім столом сиділи Ольга і Євдокія Семенівна, обидві заплакані, червоні, з мокрими хусточками в кулаках. — З приїздом, Євдокіє Семенівно. — «Швидко зібралася, з останнім автобусом приїхала. Як же: виручати треба дочку, будь-яку біду від гнізда відведу. — А втім, Василь не осуджував тещу, просто подосадував, що приїхала невчасно — при ній і говорити й мучитись доведеться оглядаючись, не в повний біль і силу. — А їй навіщо Ольга розповіла? Легше від цього, чи що? Чимось все це та кінчиться. Можна було на трьох і не розкидати». Теща заметушилась, загриміла кришками: — Що ж ми розсілися! Людина з роботи, а в нас і кожух не пошитий. Зараз, Васильку, зараз. Нагодую. — Гаразд, мамо. Іди відпочивай. — Ольга важко, над силу підвелася. — Я сама. Сама тут розберуся. Теща одразу знітилась, знову заплакала, по-старечому, немічно згорбилась, посмикуючи головою, пішла до Мишка в кімнату, заскрипіла, забряжчала під нею розкладушка, — лягла, не роздягаючись. — Що ж ти, промовчати не могла? — Василь налив молока, жадібно випив: нудотна, суха порожнеча підкочувалася до горла, як після сильного похмілля. — їсти не буду, не розігрівай. Мати тут при чому? Чи і її не шкода? — Я мовчала. Вона сама здогадалася. — І що каже? — Що я дурепа. Що бити мене нікому і сорому не обберешся. — Цілком правильно. Краще і не скажеш. — Що тепер про це. Годі. Мишко тебе все чекав. Ледве вмовила лягти. — Вона потяглася за хусточкою, притисла до припухлих, болючих, уже безслізних очей. — Ой, як його шкода! Худенький, ласкавий, теплий. — Ну-ну, пожалій, пожалій, — Василь спалахнув. «Розжалілась. Співчуття вимагає. Може, мені ще й утішати?»— Про Мишка помовч. Знаєш закон: діти за наші гріхи не відповідають. — Тому й шкода, Васю, що буде… Тепер не відмовчишся. Ти казав удень, що теж міг би піти, теж хтось був… Ні, ні, я не запитую: кого, до кого. Але я ось думала: невже тільки, щоб відомстити, сказав? Я тобі боляче, ти — мені… Значить, і без мене вже тріщина з'явилася, значить, однаково розпалося б життя. Ти ж теж не захотів приховувати. Щось поламалось, зникло, що ж тепер Мишка в судді вибирати. Давай вже самі судити. Більше нікому. — Вона говорила несміливо, пробираючись від слова до слова ніби навпомацки. Брови в неї піднялися здивовано-сумно, ніби вона не знала, звідки ці слова беруться. — О-он ти як? Забуваєшся, Ольго Вікторівно, ой, забузаєшся. Обман обманом хочеш вибити. Звичайно, я б тобі ніколи не сказав: мій гріх не має до тебе ніякісінького стосунку. Ніякісінького. Я вже казав і повторюю: мені, крім вас, нікого не треба. Невже незрозуміло? А ти забула, зрадила. Ні за що. Усім, усім винна! І тим, що було, і тим, що є! Я судитиму, я, і твоя допомога не потрібна. Яка тріщина? Що поламалося? Все з розумом було — це ти зламалася, від добра добра шукати стала! — Нехай я. Нехай скрізь винна. Але ж сталося, сталося. Чому ти про це не думаєш? Чому ти мене тільки в погань перетворюєш? Невже серця в тебе немає: подивитися інакше? Ти все торочиш: гріх, гріх. Тільки цей гріх і бачиш. Далі глянути чи боїшся, чи не хочеш. Правим себе почувати дуже зручно, і, головне, думати не треба. Знай кричи. Звинувачуй. Знищуй. Ой, як це легко, Васю. — Це мені легко? Ну, молодець, розсудила. З усіх боків я, Ольго Вікторівно, роздивився цю справу. І зблизька, і здалеку. Розлюбила ти мене — ось що зникло. І гріх більше перекочувати не треба. Саме ти розлюбила, не я, і, може, правду кажеш: не вина це, а біда. Одне тільки гірко — могла б почекати грішити. Розсталися б — і вільній воля. Або мовчала б уже. Не збиралася жити, навіщо ж наостанок ще топтати? Ну що ж, на милування нема силування. — Як усе швидко. Вирішуємо. Засуджуємо. — Вона зітхнула спокійно і стомлено, із звичною, давньою зосередженістю, примружилась на букет лілій, ніби перебрала їх очима, погладила ніжно-червону наскрізну різьбу. — Раз — ї розлюбила. Раз — і жити не збиралася. Просто і зрозуміло, а я зовсім про це не думала. Думала, що скажу, знала, що скажу, — маленької, навіть миттєвої думки не було приховати, промовчати. Тому що не по-людському було б, нечесно… Не знаю, плутано все… А коли зовсім уже підлітали, на посадку пішли, разом з цим ось, ну, з новиною, чи Що, було і нетерпіння Мишка побачити, додому потрапити. І тебе. Я навіть злякалась — така плутанина в мені була. Дурна я — мама правду сказала. Тебе на пероні побачила — так страшно стало, я прямо одразу, в ту мить, зрозуміла, як я скучила за вами. Не знаю, Васю, нічого не знаю. Адже й мені погано! — Знаєш що. Не можу я, коли ти так говориш. Спокійно все перебираєш, ніби з кіно прийшла. Не можу! Темрява одразу в очах — ну, не знаю, що з тобою зробив би! Кричатиму зараз! Іди краще спати. Вона пішла. «Не про те говорили, на одному місці товклися. Знову зайшовся, образу стримати не зміг. Раптом покарання? Покарання — збіг? Чи в чистому вигляді? Одразу б треба, з порога й запитати. Безглуздо, звичайно, і незручно, ну а якщо в цьому вся суть? Долинуло, долетіло… Та ні. Вона б одразу сказала, серце, мовляв, боліло, передчуття було, тому, мовляв, усе й пришвидшилось, тому й не витримала. Знову не так думаю. Не хоче вона виправдуватися, не може. А передчуття пригадувати — отже, виправдуватися. Може, й було, може, й скніло. Вона головне сказала і більше розпорошуватись не буде. Характер не той — за криком та за нервами забув про нього. Взагалі, добре, що не спитав. Соромно. Зараз уже соромно, а якби почав… До біса, досить! Яке мені ще покарання треба?! Покараний он як — вивернуло, прополоскало, і на кілок сохнути повісили. За що тільки? Та ні за що, на роду написано. Але з доброго дива ні доля, ні люди не карають. За яку провину? Що я накоїв? Чи ми? Взагалі, з якого тепер боку життя пестити?! Щоб зрозуміліше стало?» В кімнаті Ольга сиділа біля розправленої постелі. Вона сиділа на іграшковому Мишковому стільчику. Недоладно і неприродно піднімалися коліна, ослаблі руки торкалися підлоги, і була на обличчі розпачлива пригніченість і втома. Мабуть, вона збиралася лягти — навіть халат розстебнула, — але, наштовхнувшись на білизну широкого подружнього ліжка, тільки тепер по-справжньому зрозуміла буденну, невблаганну сутність того, що сталося. Тепер усе нарізно, тепер не з’єднає їх і цей білий, розсічений синьою тінню простір. Він побачив смагляві, сильні, високо оголені ноги, горіхову позолоту налитих, помолоділих плечей і грудей, рожевий, безсоромний тепер ліфчик, який сам колись дарував на жіночий день, побачив забуту рідну голизну, тепер не його, нестерпно не його, і замружився, і якби був сам, напевне б застогнав. Нестерпно, невимовно боляче — Василь зірвав зі столу скатертину, шпурнув Ользі: — Закрийся хоч! Не на пляжі! Вона здригнулася, схопилась на ноги, запнула халат: — Тихше. Мама не спить. Будь ласка, тихше. Підхльоснутий, обурений її голизною, він розлючено, сипло зашепотів: — Слухай, а раптом у тебе дитина? Від нього? І буде в Мишка брат. Як він називається? Зведений, споріднений? — Не треба. Ні. Який же ти! — В шепоті її була якась шерхітлива поспішність, тому, мабуть, йому здалося, що вона скрикує. — Немазаний-сухий. А я зведений батько?! Мені що, я можу. Шия міцна. Хочеш, його вигодую, виняньчу. Всі гріхи з одного маху спокутую. Хочеш? Вона заплакала. Він протверезився і з сторонньою, стомленою ясністю здивувався: «Невже це мене судомить і крутить зараз, невже це Ольга виплакатись не може? Навіщо? Кому це треба? Надто вже ми не скупимося на біль. Не вороги ж ми, люди. Чоловік і жінка. Трохи попсовані, але ж не вішатись тепер?» Він приніс із комірчини матрац, розіслав на підлозі. Ольга вже лежала, відвернувшись до стіни. Обережно взяв свою подушку, вимкнув світло. Влаштувався, розтягнувся на горбкуватому матраці, що пахнув запиленим, старим полином, пучки якого висіли по кутках комірчини. Місячні зайчики повільно, сонно ганялися по стінах один за одним. Хистка тиша, світла ніч зовсім відділили, відсунули від Василя недавню, руйнівну безтямність. Лише в тілі вона ще відгукувалася ломотним стугонінням. Заговорила Ольга: — Не знаю. Не знаю, Васю. Так я теж не думала… Він дуже захоплювався мною. Яке в мене волосся, які очі, які руки. Ні, ні, не компліменти, я б одразу відчула. Насправді захоплювався. Щиро. Прямо радів, коли мене бачив. Замість «здрастуйте» все єсенінський рядок повторював: «Я вродливих таких не бачив…» Мені незручно було, навіть соромно, — ну яка я красуня? Але ось він щось видивився. Не знаю, як пояснити, але видно було, що не лестить, а вірить у це, зачудовується… Ніхто мені ще так не радів, як він… Знову стиснулося, пекуче заболіло серце. «Мовчи, мовчи. Нічого тобі не треба знати. Краще б нічого не знати».
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка