Сучасна російська повість



Сторінка20/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

м доручався наш безмовний Кирка! Була одна пухка, червонолиця літня мотрона, яка чомусь твердо вважала, що я можу покинути заради неї Риту, та тільки вона вагалася. Була одна одеситка з довгим, вусатим обличчям, яка завжди так нерозбірливо белькотіла, що її ніхто не міг зрозуміти. Чоловік червонопикої потрапив за щось у тюрму на десять років, а всі родичі одеситки загинули. Була одна зовсім тиха стара, землисто-сіра голубиця, яка несподівано серед ночі зайшла в кімнату, де ми з Ритою спали, і, зупинившись у дверях, дивилася на нас: заради цього моменту й наймалася. Було кілька дивовижних скандалісток. Мені хотілося надрукувати оголошення й вивісити на дверях: «Тут завжди потрібна хатня робітниця!» Якось прийшла жінка з обличчям блідої, стеаринової жовтизни, запнута, як баба, безмовна, без усмішки, але очі сяяли ясно, блакитно. Розмовляла вона ледь чутно, рухалася повільно. Було Нюрі всього тридцять два, але вигляд вона мала років на сорок п’ять: у волоссі сивина, обличчя змарніле, зубів нема й майже глуха. Про себе говорила погордливо: «Я вся наскрізь гнила». Здоров’я й зуби втратила під час війни, в голод, коли їли кору. Працювала Нюра незгірше інших, тільки повільніше, зате мовчки, тишком: нічого не чула та й інших не дратувала. Була вона дівка, і тепер уже, звичайно, безнадійно. Хто таку вбогу та глуху візьме? Щоправда, гроші в неї водилися, за вісім років роботи «по домах» дещо зібрала, та ще пенсія щомісячна, як інваліду, карбованців з тридцять. З цією пенсією доводилося весь час хитрувати, щоб не втратити її, миленьку. В групкомі хатніх робітниць, де Рита підписала договір з Нюрою, не повинні були знати про пенсію: інакше не дозволили б оформити договору, а без договору Нюра втрачала тимчасову прописку. Прописка ж була необхідна, бо Нюра сподівалася коли-небудь (подейкували: через десять років) одержати право на постійну житлоплощу в Москві. З другого боку, у відділі, де дають пенсії, аж ніяк не повинні були знати, що Нюра працює хатньою робітницею, бо відразу позбавили б пенсії. От і крутися. Але Нюра давно вже знала, що ніхто за неї не хитруватиме й не вирве потрібне їй для життя — не було таких людей, усі повмирали, а нових не передбачалося, — і вона сама крутилася, допомагала собі, як могла. Рита вважала її хитрою, пристосованою в житті. Але, боже мій, яка вже тут хитрість! Колишній голод, що скрутив молоде життя і забрав сестру, брата, матір, досі сидів у цій жінці непереможною пам’яттю і таємним страхом. Інколи я помічав це під час обіду, коли занадто повільно й начебто знехотя тяглася рука по хліб або ж коли перетирала своїм баб’ячим ротом м’ясо, Нюра дивилася на інші шматки м’яса, що лежали на блюді, не відриваючись. І щось у її очах тліло старече, проти чого вона сама була безсила. Зо два десятки років минуло після того голодування. Нюра залишилася сама в одинадцять років, не розуміла, як жити, а тут її обдурила тітка Шура, дядина: приїхала із сусіднього села в Нюрину хату буцім для того, щоб забезпечити сирітку, та так і заволоділа хатою і Нюру вигнала. З цією тіткою і її ріднею Нюра не хотіла мати ніяких стосунків, хоч тітка Шура, безсовісна, мучила її листами, то з проханням прислати їй цукру, то ще чогось, і все скаржилася на життя, як важко корову тримати, наймати косарів. Листи з проханнями від тітки Шури вносили в наш дім хвилювання: Нюра радилася, як їй учинити? Рита казала: «Не смійте нічого їй посилати. Як вам не соромно? Я вас поважати не буду. Вона — сволота, вона вас пограбувала». Нюра кивала: «Так, так, Маргарито Миколаївно, сволота вона, ой, яка вона лиха жінка!» Вирішувала нічого не посилати і навіть на листа не відповідати. Але минало днів зо два, зо три, і Рита помічала, що Нюра щось зашиває в полотнинку. «То це ви що, збираєте посилку тітці Шурі?» — «Ану її до дідька! — раптом усміхалася Нюра, затуляючи беззубий рот долонею. — Я хоч у Москві живу, вулицями гуляю. А вона що бачить, стара дурепа?» Але другу рідну тітку, материну сестру Глашу, Нюра любила й листувалася з нею із задоволенням. То була зовсім бідна стара, котра жила в служницях у чужих людей в селищі Кувшинове. З рідної хати її також виперли, хоч і не силою, але так зробили, що жити стало неможливо. Це Варвара так зробила, невістка, жінка сина Петра. І тільки незадовго до того, як Гартвіг повіз їй гостинці й транзистора, тітка Глаша після семи років роботи в служницях повернулася на Варварине прохання з Кувшинового в село: народився другий син, а бавити нікому. Тітка Глаша, хоч і бідна й ображена долею, ніколи нічого в Нюри не просила, а навпаки, сама, як могла, намагалася підбадьорити Нюру. Незабаром після того, як Гартвіг поїхав у Калінінські ліси, Нюра одержала від тітки Глаші листа, в якому та просила дозволу називати Нюру дочкою: «Знаю, що живеш ти саменька і не маєш материнської ласки, дорога донечко…» Потім були листи з подякою за подарунки, тривогою через Нюрину хворобу — подробиці хвороби надиктувала Рита — із наріканням щодо ікон, які тітка Глаша ніяк не наважувалася відірвати від душі. Та ще й невістка, Варка, заїдала, син мовчав, ніякої втіхи. Де вже їй без ікон? Тітка Глаша вже шкодувала, що перейшла від чужих людей у синовий дім: «Дуже сваримося, мені ніде шмаття свого покласти, де не покладу, все не вгоджу…» Перед Новим роком трапилася біда: раптово помер син Петро. Листи тітки Глаші, котрі про те сповіщали, запам’яталися добре, бо Нюра не раз просила читати їх уголос. Сама Нюра, хоч і грамотна, насилу розбирала тітчині закарлюки. Та писала, що син помер 23-го, а ховали 26 грудня, жодного дня не лежав і, звичайно, допомогла горілка. Приїхав другий Глашин син Віктор, вони випили в пивниці, і «йому недобре з серцем стало на вулиці умер находу і дох-тор сказав, що в нього сколороз ця болість дуже пагана таке воно діла невеселі дуже жалько було плакала так що сама не мечтала шо жива буду…» Далі йшли прокльони невістці, яка не захотіла, щоб Віктор з Петром пили горілку вдома, прогнала їх, завжди проганяла з горілкою, і все закінчилося так сумно. Ця смерть вирішила долю ікон. Тітка Глаша не бажала, щоб ікони потрапили в невістчині руки. Про себе думала, що скоро помре. В другому листі писала, що їздила кудись, де жили лісоруби, знайшла Герасима Івановича і віддала йому дві ікони, а собі залишила одну маленьку — Григорія Чудотворця. Після похорону тітка Глаша одразу ж пішла жити до людей, бо чути не могла, як Варвара з першого таки дня почала торочити про женихів. «Отакі діла Нюро недюже хороші просто неможу себе в руки взять щоб оце не плакать намогилоньку ходжу щонеділі і так уже плачу поки хто потягне змогили». А злидня Варвара, якій синочок був піддався, і не охне, на могилоньку не ходить і «веселая мов коняка ірже…». Навіщо все де застрягло в пам’яті: Нюра, котра назавжди зникла, її невідома тітка, якась невістка, чиясь смерть? Але ж усе разом та й багато іншого, так само чужого, принесеного здалеку — здавалося б, чужого! — і складає величезну безглуздість, щось на зразок невправно накиданої скирти сіна, моє життя. Одна суха травинка чіпляється за другу, друга громадиться на третю. Все зв’язано, зчеплено, висить, лежить, треться одне об одне, шарудить. Якби не приїхав якийсь Віктор у гості до брата, той не випив би зайвого й не помер би, тітка Глаша не віддала б ікон, Гартвіг їх би не привіз, Нюра не просила б стару ікону в лікарню саме в той момент, коли приятелі Кирила взяли його за боки, і не сталося б усього іншого, через що я сиджу вночі в саду, так далеко від свого неіснуючого дому. Очевидно, ніякий біль у світі не минає безслідно ні для кого. Але не в тім річ. Вона не повинна була йти з роботи тоді, років п’ять тому, адже через неробство людина втрачає рівновагу. Гартвіг приїхав з перев’язаною рукою: поранив на лісорозробці. Вигляд мав екзотичний, замість маленької французької борідки він відпустив велику мужичу бороду і став схожий на різночинця сімдесятих років. Я спитав, навіщо він займався цими дурницями? Відповів, що хотів пізнати, що воно таке — лісорозробка. Багато про те наслухався. Тут я зауважив — признаюся, в’їдливо, а я це вмію, — натякаючи на його перев’язану руку, що він поєднує в собі два образи — Печоріна і Грушницького, такий собі Грушчорін. Він серйозно спитав: «Печорін та Грушницький? Це, здається, з Тургенєва?» Я розреготався й нагадав йому: з незабутнього «Героя нашого часу». Він зніяковів. Того-таки дня я не без зловтіхи розповів про цей ганебний випадок Риті, вона навіть не знайшлася, що відповісти, а тільки дивилася на мене, усміхаючись, і кивала: «От що значить начитатися всякої бридні!» Вона мовчала. Колись кидалась в амбіцію, сперечалася зі мною за кожну дрібницю, тепер же новий метод — мовчання! Але річ зовсім не в тім. Зима була важка. Я погано заробляв, було сутужно із замовленнями, і я хворів. Рафик втратив до мене інтерес, не знаю вже чому. За всю зиму я не дістав од нього жодного гонорару. Зустрічав його в клубі в компанії малознайомих мені молодих суб’єктів, перекладачів нової формації, людей ділових, котрі вміли працювати швидко і з розмахом. Деякі з них знали по три й по чотири мови, але це їхньої суті не змінювало. Молоді ділки! У них не було минулого, невиразного через несправджені сподіванки. З пелюшок вони приступили до діла. Окрім того, були жилаві, як коні, з чудовим тиском, міцними зубами. Вони могли пити горілку до ранку, годинами теревенити про футбол (а Рафику тільки того й треба) і взагалі були майстри на всі руки. Якось я здибався з Рафиком у видавничому коридорі, привітався, але він мені навіть не відповів — пройшов поважний, як іудейський цар. Коли у людини наступає смуга невезіння, і вона, як то кажуть, збивається з пантелику — що кому до того! Видряпуйся сам! Втім, нічого страшного в моєму житті не сталося. Так само, як бувало часом у кожного, — хвороби, невдачі, якась розрідженість духу. В такі хвилини саме й потрібно те, про що я казав: близькість близьких. Рита була зайнята своїм життям, Кирило — своїм. Зимову сесію він подолав «ледве можахом», з хвостами, заводив мову про академічну відпустку, навіть пішов без мого відома в поліклініку, сподіваючись дістати в лікарів довідку для відпустки, але там йому намилили шию. Він канючив у мене гроші, я скупився, він сердився, ображався, наче дорослий, кидався до матері, але в Рити не вельми розживешся, тоді потай просив у Нюри, і вона давала. Ми довго про це не знали. Коли ж випадково дізналися, я оскаженів. «І ти, негіднику, — кричав я, — можеш оббирати бідну жінку? Тільки тому, що вона до тебе прив’язана?» Він незворушно відповів, що нікого не оббирає, а тільки позичає гроші, віддає їх вчасно і навіть з процентами: на кожні десять карбованців по плитці шоколаду. Це остаточно вбило мене. Звідки беруться гроші, щоб віддавати борги? Виявляється, він уже більше року, відтоді, як бере участь, граючи на гітарі в бітл-групі «Титани» — заробляє гроші, і не такі вже й малі, за виступи на шкільних балах, вечірках та весіллях Мені ж здавалося, що це робиться заради мистецтва і нових знайомств з дівчатами. Але ж ні! Скільки ж він заробив, цікаво знати? Він старанно підраховував, морщачі свій чистий дівочий лобик. Двісті двадцять приблизно. Від весни до початку зими. «І ти був настільки нахабний, що випрошував у мене якісь карбованці й трояки?» Що ж, доходиш і до карбованця. Гроші розлітаються швидко, сам повинен знати. Мокасини, штани з поясом — от і сотня. А синій піджак з алюмінієвими ґудзиками? А в Ленінград їздив у листопаді — невже за ту тридцятку, що дала мама? Я суворо заборонив позичати в Нюри. Сказав, що це однаково, що бути «альфонсом», експлуатувати жіночу любов. Він знітився, але попросив у мене п’ятдесят карбованців до лютого, коли з ними обіцяв розрахуватися якийсь заводський клуб. Вільних грошей не було. Я дав йому п’ять карбованців. Але, боже мій, чи треба шукати складних причин! Все натяглося й тріснуло від того, що раптом напружився побут. Сучасний шлюб — найніжніша організація. Ідея легкої розлуки — спробувати все спочатку, поки ще не пізно — постійно літає в повітрі, як давня мрія здійснити, наприклад, кругосвітню подорож чи пропливти якось на теплоході «Победа» з Одеси до Батумі. За двадцять років, які я прожив з Ритою, не було, мабуть, жодного тижня, щоб я так чи інакше не торкався в думках цієї теми. Не завжди воно пробивалося на поверхню, але десь усередині, як здогад і таємна втіха, існувало завжди. Коли сидиш у напхом набитому театрі в задусі, приємно усвідомлювати, що над бічними дверима, закритими зеленою портьєрою, світяться літери: «Запасний вихід». Будь-якої хвилини можеш підвестися з крісла й піти до тих літер. І вийти на вулицю, на повітря, і, скориставшись тим, що вечір тільки починається, податися куди завгодно — до ресторану, до приятеля. Але ми дуже рідко виходимо з залу завчасно. Тільки коли п’єса занадто вже погана чи спека смертельна. Квитки куплено, і, крім того, — ліньки підводитися з місця і йти по рядах, переступаючи через чиїсь ноги під осудливими поглядами залу. Але усвідомлення можливості будь-якої хвилини — відрадне, і воно має бути, щоб легше дихалося. Кажуть, що в кожній людині, навіть у цілком здоровій, сидить бацила сухот, але потрібні певні умови, щоб бацила почала рости і процес почався. Ідея розлуки потаємно сидить у кожному, як бацила, що дрімає. Не треба сперечатися, це істина. Зазирніть у себе. Ні, історія з Нюрою не могла бути причиною, а тільки останньою простудою, котра вкинула мене в хворобу, в пожежу. Прийшла одного разу жінка й сказала, що хоче бачити Анну Федосіївну — Нюру, — замкнулася з нею в кухні, довго про щось розмовляли, потім жінка вийшла до Рити й сказала, що забирає Нюру на місяць у лікарню, в психіатричну. Нічого страшного, особливий вид шизофренії. Виявляється, Нюра давно вже на обліку, а ми не знали. Без Нюри стало погано. Ми всі троє люди незібрані, обідали як-небудь, квартира прийшла в запустіння, Рита раз у раз лягала з грілкою чи компресом і говорила, що — все, видихалася геть. Але без Нюри було зле ще ось чому: ця безсловесна, глуха жінка в незрозумілий спосіб уміла нас мирити. Прийде, сяде, скаже якусь дрібничку, але не беззмістовну, і роздратування випарувалося, образа минула. Була в ній відданість, і це справжнє почуття, нічим не розбавлене, напевно, діяло так сильно. Якось ми з Ритою добряче посварилися, я погрожував, що піду, покину всіх, до дідька — було це давно, коли ще пристрасті кипіли і все бралося близько до серця, потім примирилися, забулося, минулося, аж раптом бачу: Нюра плаче на кухні. Що таке? «Маргарита Миколаївна сказала, що ви нас покинете. Як же вона житиме?» — «А як усі, люба Нюро. Працювати піде. Вона жінка цілком здорова, здоровша за вас». Нюра, закусивши губи, хитала головою і, не чуючи моїх слів, шепотіла: «Я собі місце знайду, не пропаду, а як Маргариті Миколаївні?» Інколи вечорами Нюра приходила в кімнату, сідала в кутку і дивилася на Риту, коли та шила, читала чи писала. Просто дивилася й мовчки всміхалася. Років зо три тому, коли з грішми було особливо скрутно, та й Кирило підріс, вирішили з Нюрою розстатися. Ну, що вдієш: з місяця в місяць заборговуємо зарплатню! Нюра спокійно вислухала, але ввечері я знову бачив, що тихенько плаче на кухні, сидячи на своїй розкладачці. А наступного дня заявила, що готова працювати в нас безплатно, доки з’являться гроші. І ось пішла від нас ця істота, котра так дивно цементувала родину. Адже всі ми розлізалися врізнобіч, кожен у свою кімнату, до своїх справ і таємниць, свого мовчання, і тільки вона була справжнім домом, охоронницею плити, вогнища. Але і в неї, окрім нас, не було нікого. І для неї наша розрізнена трійця була єдиним людським теплом, до якого вона тяглася і втратити яке боялася. Нюра писала з лікарні листи. «Дарага Маргарита Миколаївна з чистосердечним привітом вам…» В палаті було чотирнадцять душ. Нюрі все подобалося: лікарі, сестри, їжа, її ліжко, третє від вікна, і вікно з видом на набережну. Іноді на її прохання телефонувала з лікарні сестра — Нюра по телефону нічого не чула — і запитувала: що в нас нового, як почувається Маргарита Миколаївна, чи приносили з пральні білизну. Для чогось це було їй потрібно. Те тепло, від якого вона не могла звільнитися. «Анничка питає, чи не забули розморозити холодильника?» Рита жаліла Нюру. Зо три рази їздила до неї в лікарню, возила фрукти. Лікарі сказали, що хвороба в Нюри важко виліковна, але прогресувати не буде і для оточення безпечна. Сказали, що Нюра цілком може робити неважку хатню роботу, може плести, шити й клеїти, наприклад, ялинкові прикраси з паперу. Нюра попросила Риту, щоб та прислала в лікарню стару ікону, і Рита, хоч розстроїлася, доручила Кирилові відвезти. Мабуть, це був подвиг. Ніхто не сподівався. Спочатку були муки жадібності і вагання совісті, але потім Рита почала пишатися й розповідати всім знайомим, що віддала хворій хатній робітниці найкращу річ, прикрасу дому: звичайно, дуже шкода, але що вдієш. Там, в обителі страждання, вона потрібніша, ніж на рожевій стіні поруч із Пікассо. І — треба чинити добро, а не тільки читати про нього в розумних книжках. При цьому якось забувалося, що коштовність належить таки Нюрі. Гартвіг був обурений: «Як можна віддавати музейну річ? Треба було віддати їй ту, палехську, яка їй різниця?» Але Нюра вимагала саме стару ікону. Все вияснилося пізніше, а тоді ми лише дивувалися настирливості, з якою вона просила, — швидше, швидше! — щоб їй прислати ікону, буцім рідкісні ліки, від яких залежало її одужання. На початку березня зателефонувала лікарка з лікарні, якась Рада Юліївна і сповістила, що може нас порадувати: Анничці стало краще і до жіночого свята її випишуть. Але — куди? Чи вільне у нас місце? Чи нікого не взяли? Ми нікого не взяли. Рита зраділо кричала в трубку: «Звичайно, що ви, як можна! Чекаємо не дочекаємося!» Рада Юліївна пообіцяла повідомити пізніше про точну дату виписки, десь числа п’ятого. Але зателефонувала наступного дня. Тим часом Рита трохи оговталася й зміркувала: чи стане її життя легшим, коли в домі з’явиться хвора чи напівхвора людина? Ну, гаразд, неважка хатня робота, трохи готування їжі, магазини, але, як не крути, вона психічно неповноцінна, можуть бути загострення, будь-якого дня знову лікарня… Тут ми всі задумалися. Рита радилася з Ларисою. Та сказала: зачекати, не гарячкувати. Нехай підлікують, як слід, і дадуть гарантію. Бо вони раді виписувати, аби тільки з рук збути. І коли Рада Юліївна зателефонувала вдруге, Рита їй висловила — з дурного розуму, відверто — деякі свої сумніви і щодо гарантії також, що Раду Юліївну вкрай роздратувало. Вона сказала, що не сподівалася таких розмов, що все це її дивує, і коли Рита, продовжуючи вести свою лінію дурної відвертості, — часом вона бувала страшенно недалекоглядною та незграбною! — сказала, що боїться за себе, за те, що їй не вистачить снаги обходити хвору і що самій хотілося б, щоб хтось її обходив, Рада Юліївна грубо її обірвала і попросила до телефону мене. Я почув різкий голос, котрий звик керувати молодшим медперсоналом: «Ви начебто людина інтелігентної праці, чи не так? Перекладаєте літературу? То як це ви дозволяєте своїй жінці, щоб вона молола, вибачте мені, такі дурниці? Ми не годинникова майстерня і не даємо ніяких гарантій. Анничка зовсім самотня. Це питання вашої совісті, вашого людинолюбства. З розповідей Аннички я уявляла вас зовсім іншими людьми, не такими, вибачте мені, користолюбними та черствими…» — «Але даруйте, — заперечив я. — Ви не знаєте ні мене, ні моєї дружини і на підставі п’ятихвилинної телефонної розмови…» Рада Юліївна обірвала і мене: «Вибачте, мені ніколи вести спасенні бесіди. Подумайте як слід і зателефонуйте мені не пізніше завтрашнього вечора. Я повинна знати до суботи». Трубка клацнула. Ми зайшлися обговорювати цю нову проблему, сперечатися і, як завжди, дратуватися й винуватити одне одного. Я казав Риті, що вона не так розмовляла з лікаркою і все зіпсувала, настроївши її проти нас. Рита звинувачувала мене в тому, що я, за своєю звичкою, боюся здатися поганим в очах людей, поводжуся, як боягуз, в наслідок чого поганою виявляється вона. Кирило спитав: «Вона що, завжди з нами буде?» Я сказав, що, мабуть, не завжди, але тривалий час. Беремо на себе відповідальність. «Ну, ні-і! — сказав Кирило, помовчавши. — Адже вона нам не родичка, чи не так?» Ми думали всі однаково, але Кирило показав себе чесно, а ми з Ритою ще крутилися і ховалися за слова, звинувачуючи одне одного в усіх смертних гріхах і не помічаючи за собою головного. Рита казала: «Ну, що ви за люди? Як можна називати Нюру чужою, коли вона прожила в нашому домі десять років! Адже вона любить тебе, як сина, вона тебе виростила, здоровенного парубійка, а ти кажеш: вона нам не родичка. Та вона мені ближча за будь-яку родичку, коли хочете знати!» — «То в чому ж річ? Забери її в дім!» — «Звичайно, мамочко! Візьми, візьми! Ходи за нею, вари їй кашку, купуй молочко!» Рита говорила, що ми злісні нероби, не допомагаємо їй, вона з ніг збилася, а тепер ми хочемо звалити на неї ще й хвору хатню робітницю. Я ж торочив одне: «Вибач, будь ласка, а де любов до ближнього?» Навіщо ти читала книжки про божественне? Ось тобі й послано випробування, потрібна твоя жертва — де вона? Га? В кущі? Відразу ж атеїстами поробилися? І все це — попівські вигадки?» — «Коли б у мене був інший чоловік і син, я б узяла цю жінку не задумуючись». Ну, так, так, звісно. При цьому все вже було вирішено, вона вже відокремила від себе Нюру, назвавши її цією жінкою. Я сказав: «А якби в мене була інша дружина, таке питання взагалі не постало б. Та ж боже мій, скільки в простих родинах таких випадків, коли…» Ні в четвер, ні в п’ятницю ми Раді Юліївні не телефонували. Ні я, ні Рита. Ми не змовлялися. Кожен гадав, що зателефонує другий, мав підставу так гадати, але навмисне про це не запитував, начебто перекладаючи, про всяк випадок, вину на іншого. В Рити, як завжди в критичні хвилини, «розболілася» печінка, цілий день вона лежала з грілкою і з перебільшеним страхом тільки й говорила що про свою хворобу та ліки. В мене теж щось боліло. Здається, серце. І я, лежачи в кабінеті на канапі й ковтаючи валідол чи валокордин, думав про те, що в нас є якесь виправдання: адже ми люди хворі. Себе я вважав менш винним, адже хворів серйозніше. Не можна порівняти хворобу серця з холециститом. З холециститом живуть усе життя, а від серця вмирають замолоду. Так що в усій цій зраді — так, саме так, в невеликій, проте очевидній зраді, і нічого хитрувати — Ритина вина більша за мою. І взагалі вона ближча до неї, ніж я. Я — що? Бачив Нюру тільки вранці, коли прибирався кабінет, і не міг дочекатися, щоб вона швидше зникла із своїми ганчірками та пилососом, і вдень, і за обідом. Дуже рідко з нею балакав. Та й розмовляти з глухою було важко. А ось Рита — інша справа. Пізно ввечері Рита раптом прийшла в кабінет — в халаті, розпатлана, із м’ятим, сірим обличчям, яке в неї бувало, коли мучила печінка, — сіла на краєчку канапи й дивилася на мене. Я бачив, що їй недобре. Чи прийшла вона миритися, чи на щось скаржитися, жалітися, а може, сумління гризло? Але й мені було зле. Я мовчав і дивився на неї. «Знаєш, що я згадала? — сказала вона. — Як ми жили в Підліскові. Кирці було років сім. Хату нашу згадала. Верандочка така маленька, сільська, і завжди кури залітали, пригадуєш?.. Нюра була молода, саме прийшла до нас. А я в те літо їздила у відрядження на Північ…» Я кивав. Теж згадав те літо. Ще були живі Ритині батьки й моя мати. Рита писала нам з Півночі листи. Ми всі так чекали її, і малий Кирка чекав. Літо було сповнене чекання. І ось вона приїхала в серпні, привезла біле цуценя, лайку, — потім пес душив хазяйчиних курей, — і шкуру полярного ведмедя, хтось подарував у Мурманську. Я мучився здогадами: хто подарував, за що? Шкура була не вичинена, швидко зітліла, і її викинули років два тому. Більше такого серпня, як той, не було. Маленька річечка Соня, дубові ліси з грибами. Пам’ятаю: ходила якось далеко, кілометрів за десять, у село Городок, де була дзвіниця вісімнадцятого століття. «А пам’ятаєш, — сказала Рита, — як у вересні я захворіла? Гадали, апендицит, а виявилося, потрібен негайний аборт. Повезли до районної лікарні, було страшенне болото, дощі, машина не могла під’їхати, і ти з якимсь чоловіком тяг мене на руках». Я пам’ятав і це… «Нюра залишилася з Киркою сама на цілий тиждень, — сказала Рита. — А він тоді також чимось хворів…» Потім вона сказала: «Мені здається, з Нюрою піде від нас щось назавжди. Як ти гадаєш?» Я відповів: «Так!» Бачив, що в неї очі на мокрому місці, але вона не хотіла цього показувати й пішла. Наступного дня раптом з’явилася Нюра. Вдень. Ми сідали обідати. Сказала, що відпустили на дві години: взяти речі. Розмотала свою незмінну хустину, зняла пальто, валянки з калошами, всунула ноги в капці і сіла з нами обідати, наче нічого й не було. На її тьмяному обличчі світилося величезне задоволення. І вона весь час усміхалася, дивлячись на Риту. Знову я побачив, як повільно тягнеться рука до хлібниці і як у блідо-голубих очах сяє ясне, давнє— любов, голод, війна, надії, все разом. Вона дуже жаліла Риту: «Ох, Маргарито Миколаївно, як же ви без помічниці?» Рита казала, що дуже важко. «Звісно, — підхопила Нюра. — Вам людина потрібна». І те, що вона назвала когось невідомого, хто займе її місце, таким спокійним та байдужим «людина», означало, що вона змирилася і ні про що говорити не треба. Розповідала про лікарню, про те, що обіцяють якусь іще кращу лікарню, за містом, там навколо ліс і можна ходити на станцію, де є ларки і щось там у них продають. По обіді Нюра помила посуд, і потім іще Рита попросила її винести сміття. Оце сміття мене чомусь доконало. В нас у домі немає сміттєпроводу, відро виносимо у двір, де стоять великі баки для сміття. Щоденна проблема. Часом сміття вручалося мені, охайно загорнене в газетний пакунок. Одне слово, дрібниця! Не знаю, що на мене тоді наскочило. Коли ми прощалися з Нюрою, вона пішла — спочатку за таксі, вернулася з шофером, який потяг два клунки й чемодан, Нюра була добряча барахольниця — і ми залишилися самі, я раптом почав кричати: «І в тебе вистачило нахабства посилати її наостанок? Хоч якось використати? Хоч би для сміття, так!?» — «Яке сміття?» — спитала Рита й заплакала. Мене пройняв пекучий біль — так було вперше, я не розумів, чи болить у мене серце, чи прибив мене сором, якийсь відчай — пішов до кабінету й замкнувся. Я чув свій крик і бачив Ритине обличчя, поблідле з переляку. Минуло дві чи три години. В квартирі стояла могильна тиша. Нарешті, годині о шостій вечора, Кирило постукав у двері кабінету і сказав голосом тюремного наглядача: «Ходи пити чай!» Я зрозумів, що помилуваний, що річ не в смітті, не в моєму зриві та крику, а в тому, що коли зраджують — навіть трошечки, — завжди потім буває огидно. Наступного дня на Ритине прохання в кіоску «Мосміськдовідки» було куплено десять бланків оголошень, і я сів писати своїм гарним, креслярським почерком, як я вмію: «В родину з трьох осіб — чоловік, жінка та син-студент — дуже потрібна…» Незабаром все це потьмяніло й забулося. Точно пам’ятаю: п’ятнадцятого. Серед дня дзвінок телефону. Високий, швидкий і, як мені здалося, не вельми поштивий чоловічий голос просить мене, Геннадія Сергійовича, а потім відрекомендовується: слідчий, прізвище, ім’я. Чи не можу я прийти завтра за такою-то адресою для розмови? Можу. Чи вільний я десь так годині, ну, хай о пів на одинадцяту? Цілком. Отже, домовилися. До зустрічі. Орієнтир: поруч з магазином «Синтетика». Все тривало не більше двадцяти секунд. Очманіло кладу трубку й починаю шалено міркувати: що значить цей сон? Ніякого криміналу за собою не знаю, а все ж охоплює легка паніка. Ну, може, й не паніка, а якась нестерпно-тривожна сверблячка. Головне, не зрозуміло, що це таке? Поруч з магазином «Синтетика». А бути може геть усе! Адже ніхто не застрахований ні від чого. Мені не доводилося раніше мати справу зі слідчими. Риті нічого не кажу. Навіщо випробовувати ще й Ритину паніку? Найважче те, що треба чекати майже добу. Чому я не здогадався призначити зустріч не на завтра, а на сьогодні? Будь ласка, я готовий. Зараз виїжджаю. Ні, завтра я зайнятий, тільки сьогодні, зараз-таки. Однаково ніяка робота не лізе в голову. І чому було не спитати: з якого приводу? Цілком спокійно міг запитати. Він би мені відповів, і я б не мучився цілу добу. А втім, він міг би й не відповісти. А якби він не відповів, я мучився б удесятеро більше. Вони роблять так навмисне, щоб ті, котрих викликають, більше хвилювалися. Щоб прийшли вже тепленькі — все в них усередині тремтіло б і тряслося, удариш пальцем — розваляться. Чи, як кажуть: розколяться. Але, побий мене грім, якби я знав, у чому мені треба розколотися! Ах, магазин «Синтетика» — знаю, де це. Щось там колись купував. Увечері мали йти в гості до Володі, мого кузена, котрий одержав квартиру на Живописній вулиці в районі Хорошево-Мневники і цілий місяць уперто закликав нас на новосілля. Ми під різними приводами відмовлялися — нудна компанія і примусовий перегляд любительських фільмів самого Володі, його дружини Лялі, ентузіастів туризму, — але прийшов день, коли відступати нікуди, візит неминучий, інакше — кровна образа на десятиріччя. Купили в ГУМІ два німецькі бра, пляшку шампанського, навантажили Кирила, поїхали. Весь цей час, хоч я рухався, відповідав на запитання, сам щось запитував, ходив по магазинах, купував квитки в метро, я невідступно думав про те, що буде зі мною завтра, і чим більше розгалужувалися мої думки, тим страшніше ставало: я переконувався, що є безмежна кількість приводів, через які я таки міг бути притягнений на допит слідчого. Варто тільки захотіти. Боже мій, за мною рахувалися, здається, всі види порушень Карного кодексу. Мене могли судити за хабарі, і лиш тому, що я не раз ходив з Рафиком на скачки і пригощав його там у ресторані. Втім, були випадки, коли і він мене пригощав. Я міг бути звинуваченим за скуповування краденого: часом купував у робітників нашого ЖЕКу за ціну майже державну всілякий дріб'язок, на зразок скла, дроту, вимикачів, бляхи. А спекуляція закордонними речами? Коли я востаннє привіз Риті кофтинки з Австрії і вони виявилися великі, Рита продала їх Ларисі, а та, справжня спекулянтка, могла сплавити їх далі й дорожче. І десь попалася. Чудово: очна ставка з Ларисою в кабінеті слідчого! «Це ваші кофточки?» — «Власне…» — «Де ви їх придбали? Чому не здали в комісійний магазин?» А крадіжка? Одного разу я за кордоном вкрав у готелі чудову попільницю із зображенням міської ратуші і з латинським надписом; «Beati, Possidentes». Вона й зараз прикрашає мій письмовий стіл. Якось випала нагода вкрасти в бібліотеці будинку відпочинку том енциклопедії: він був вкрай потрібний для роботи, а я їхав. Правда, коли я приїхав у будинок відпочинку наступного разу, через півтора року, я привіз цей том і непомітно поставив на полицю. От тільки, мабуть, з убивством…. А втім, було й убивство. Трагічна історія шість років тому, коли я повертався з Риги на машині Арутюняна, його дружина сиділа за кермом, і ми збили на Мінському шосе старого. Бідолаха був п’яний як чіп. Він помер через дві години в лікарні. За законом звинувачувалася дружина Арутюняна. її зуміли врятувати, вона дістала рік умовно, але і я був винуватий — дуже поспішав до Москви, так само, як вона. І взагалі… З таким настроєм я йшов на безглузде новосілля. Рита ділить усіх родичів на «своїх» і «моїх». До своїх ставиться не тільки любовно — пристрасно, до моїх байдужа, водночас виявляючи немалу спостережливість в оцінках. Володю й Лялю вона якось назвала «джентельменами удачі». Підмічено ловко: тут і нерозумний потяг до мандрівок, і недостатня інтелігентність, і воістину піратська пристрасть до накопичення. Володя — заводський інженер, Ляля працює в проектній установі, прибутків не так-то й багато, і, однак, постійно обнови, завжди є гроші і навіть позичити можна на короткий строк, але краще не треба. Чудеса економії! Те, чого в нашій родині (колишній, колишній родині!) не бувало. Рита одного разу не без злості сказала, що пристрасть проводити відпустку в піших походах у Володі та Лялі також від скнарості. Дешевше, ніж за путівками до моря. Володя й Ляля начебто ставилися до нас по-дружньому, але з якоюсь внутрішньою настороженістю. Чомусь вважали нас ділками. Головним ділком був, звісно, я. їм здавалося, що я гребу гроші лопатою. Коли Рита з сердечної простоти скаржилася на відсутність грошей, вони сміялися: «Та невже без грошенят? А коли зняти зі строчного вкладу?» І, звичайно, наша квартира — шістдесят два метри житлової площі, не рахуючи комірчини, — вбила їх колись наповал. Взагалі, родичі як родичі. Знаючи їх, я розумів, що вперті запросини на новосілля мали за собою якийсь ґрунт. Щось їм потрібно. Через годину сидіння за столом з наїдками із найближчого ресторану «Орел» це «щось» виразно вималювалося. Володина дочка Вероніка закінчує школу. Треба думати про вступ. І уявіть собі — саме туди, куди вступив Кирило. У Кирила був, здається, якийсь чудовий репетитор, із зв’язками, дуже допоміг — німецьке прізвище, їм казали… «Гартвіг!»— вигукнув Кирило. Чи не можна його якось, так би мовити, пристосувати. «Звичайно, — мовила Рита. — Чому не можна? Але, мені здається, він зараз поїхав. Він увесь час їздить». Було мало приємно слухати про Гартвіга, що він із зв'язками, що він допоміг. Хоча так воно й було. Але ми нікому не розповідали. Як виявилося, вони почули про нього від однієї Ларисиної приятельки, яка знайома з якоюсь Лялиною співробітницею. Все пішло від цієї базіки, від Лариси. Я сказав, що Гартвіг, по-моєму, зараз не бере учнів, він дуже зайнятий в інституті. Це була правда — Гартвіг сам казав, — але Володя з Лялею, певна річ, вирішили, що ми не хочемо давати їм Гартвіга. Втім, і це правда. Я не бажав давати його тому, що мене пронизала страшна підозра: а що, коли Гартвіг зі своїм приятелем, секретарем приймальної комісії, отим, що приїжджав у Снігирі, піймалися на якійсь махінації з приймальними справами? Господар дачі в Снігирях мені майже незнайомий. Він з Ритиних друзів. Боже, яка небезпека! Адже я нічого не знаю. Все робилося за моєю спиною. Але Гартвіг з його цинізмом здатен на все. У Рити були, здається, свої причини не давати Гартвіга Володі й Лялі. Вони здогадалися правильно. І ще з більшою наполегливістю і чисто туристською впертістю почали тут-таки, за столом, вибивати з нас Гартвіга. Вони вимагали, щоб ми зателефонували й вияснили, чи він тут, чи поїхав. І, якщо не поїхав, то чи можна покладати на нього надії. Рита сказала, що не пам'ятає телефону. Я марно намагався згадати, бо таки не знав його напам’ять, а Рита знала. «Герин телефон? — вигукнув наш балбес. — Я пам'ятаю!» Довелося телефонувати. Есфір відповіла, що Гартвіг на концерті у філармонії. Вони вимагали, щоб я телефонував завтра вранці. Я пообіцяв. Так, так, завтра вранці. Коли я думав про завтрашній ранок — о пів на десяту треба вийти з дому, — в мене щось опускалося в низ живота і мліли ноги. Здогад щодо Гартвіга охоплював мене з панічною силою. Тепер я був майже впевнений, що Гартвіг і слідчий якось пов'язані. Недаремно Гартвіг останнім часом зник, не телефонував, не з’являвся. І з жодною людиною я не міг порадитися! Володя з Лялею, котрі зраділи від того, що Гартвіг у Москві — їм здалося, що справа вже залагоджена, — витягли білу ганчірку, кіноапарат, і мука почалася. Я нічого не розумів, що там відбувається. Чи була там тайга, чи Крим. Якісь люди кудись ішли, щось їли ложками з великого казана. Була новинка: зображення супроводжувалося дикторським текстом, який самим автором здавався вершиною дотепності, і вони раз у раз, не в змозі стриматися, прискали від сміху. Ось Ляля хизується голим животом і якимись неймовірними бриджами, а Володин голос промовляв: «Людмила Олександрівна вражала товариство туалетами від Діора» чи щось подібне. Рита зітхала, але Кирилові подобалося, і він реготав. Раптом Рита сказала: «Між іншим, дорогі друзі, хоча Герасим Іванович чудовий викладач, але Кирка допоміг собі перш за все сам. Вчився, як проклятий. Таки як проклятий!» Володя й Ляля дружно мовили: «Звичайно! Як же інакше?» Я також вирішив вставити слово: «Отож не думайте, що Гартвіг — вирішення проблеми. І ніяких особливих зв’язків у нього немає». — «А не особливі?» — лукаво спитала Ляля. Саме в цю хвилину вона з’явилася на екрані в купальнику, по коліна в воді, роблячи руками танцювальні рухи. В неї були дивні ноги: не круглі вгорі, а якісь пласкі та широкі. В купальнику це мало вигляд не вельми привабливий. Пролунав Володин голос: «…при переході вбрід танець умираючого лебедя». — «Та нема в нього ніяких зв’язків! — сказав я, раптом розлютившись. — Дурниця там, а не зв’язки!» Коли ми вийшли на вулицю, Рита мовила: «Молодці твої родичі! Клешнями вп’ялися: вийми й поклади їм Гартвіга». Не мав сили заперечувати. Міг би відповісти: «Це вже по твоїй лінії, коли йдеться про Гартвіга», — але поруч був Кирило, і думки мої відносило в інший бік. Адже я знав те, чого не знала вона! Я раптом подумав про неї з жалістю. І про сина подумав з жалістю. Кирило раптом свиснув по-бандитському і загорлав на все горло: «Гей, шефе, завертай сюди!» Сіли в таксі, і я подумав, що непогано все-таки мати Дорослого сина. Вночі майже не спав. Задрімав годині о п’ятій і скочив о восьмій. Цілісіньку ніч свердлило одне слово: «синтетика». Молодий чоловік без піджака, в білій лляній сорочці і з краваткою, на якій було зображено п’ять олімпійських кілець, спитав: «Це ваша ікона?» Я побачив стару ікону тітки Глаші, яка нещодавно висіла поруч із Пікассо. «Так! Тобто, власне…» Я пояснив. Ікону вилучено у відомого фарцовщика, проти якого зараз порушено справу. А фарцовщик купив ікону за сто двадцять карбованців у Кирила. Поки ще не ясно, чи притягнуть Кирила до суду — буде видно в ході слідства, але справа неодмінно дістане розголосу, в першу чергу в комсомольській організації інституту. Потім я відповів на кілька питань щодо Кирила, Нюри, походження ікони і якогось маловідомого мені Кирилового приятеля з групи «Титани» на ім’я Ромик. Я підтвердив, що нічого не знав про продаж ікони і взагалі це для мене цілковита несподіванка. Я вважав, що ікона перебуває в лікарні у Титової О. Ф. Було складено протокол допиту, я підписав його й пішов до виходу і вже біля дверей запитав: «А мого сина ви коли викличете?» Слідчий мене приголомшив: «Він уже давав свідчення. Коли буде потреба, викличемо ще». Отже, вчора, коли він так реготав у гостях…» В першу хвилину, зрозумівши, навіщо мене викликали, я пережив хвилинне полегшення: «Не я, не я!» Кирило, звичайно, теж «я», якась частина мого «я», але ще невелика, незріла частина, не так уже страшно, рана не смертельна. Однак полегшення і справді було хвилинне: тривало тільки мить. Коли ж усе вияснилося — а це відбулося там-таки, за столом слідчого, освітилося все за мить, і не слідчий підказав, а я сам раптом побачив, домалював, — коли я збагнув, як Кирило все владнав, умовив бідну дурепу, обдурив нас, приховував, лицемірив, — мене охопило й почало душити почуття ще більш нестерпне, ніж страх. Це було почуття страшенного сорому. Бо все-таки — я! Я, я, і ніхто інший! Не Кирило, а я сидів перед столом слідчого, і молодий чоловік ставив мені питання, дивлячись з холоднуватою й прихованою гидливістю. О, я добре це відчув! І коли б не я, цілковите «я» з усіма своїми тельбухами, а якась частина мене, якийсь Кирило сидів перед столом слідчого, я б ніколи не відчув тої гидливості, не зазнав би такого сорому та болю. На вулиці я, наче хворий, думав уголос. Ну й чудово! Ну й прекрасно! Негідник, нікчема, дочекався? Е, ні-i, хай буде суд, хай тебе витягнуть, тварюку! Не міг виховати єдиного сина, жалюгідна істота, старий ідіот… Біг додому, щоб сказати щось, спитати — але що? Про що питати, що говорити? Рита була вдома, Кирило ще не повернувся. Рита все знала. Він їй сказав. А мені що — через прокуратуру дізнаватися про те, що відбувається у власній хаті? Чи, може, я вже не член родини? Скажіть тоді про це. Поставте до відома. Я зберу чемодан і поїду. Рита дуже спокійно: «Так, ми вирішили тобі не казати. Ти почнеш шаленіти, хвилюватися… А тут треба не кричати, не лаятись, а думати — як і що… Він учинив гидко, це так, але треба рятувати… Просити Меченова, Рафика, Геру, кого завгодно, бо хлопця викинуть з інституту. Спочатку рятувати, потім судити!» Ні! Ні! Спочатку судити. А рятується нехай сам! Вона мені щось простягала. «Заспокойся, потім побалакаємо. Прийми еленіум». І я помітив у її погляді ту саму холоднувату, майже казенну гидливість, як і в слідчого. Вона пішла в свою кімнату. Я замкнувся в кабінеті. Нарешті через кілька годин прийшов Кирило. Я одразу ж покликав його. Він зайшов із сигаретою, сів на канапу і, нахабно посміхаючись, дивився на мене. Перш за все я вирвав у нього з рота сигарету і викинув її у кватирку. «Що це має означати?»— спитав він. «Має означати, що сьогодні я був…» — «Знаю! У Василя Васильовича?» — «Якого Василя Васильовича?» — «Ну, слідчого, Катеринкіна». — «Звідки ти знаєш?» — «Та я ж у нього своя людина. Чотири рази викликали». — «Так? — спитав я грізно. — Чотири рази?» Насправді мій запал вичерпався, і я сказав — нічого іншого не виходило — ганебним, докірливим голосом: «Чи ти розумієш, що ти негідник? Га?» — «Звичайно, тату. Що тут не розуміти? Розумію». Він схилив голову пригнічено й легко. Я бачив, що мене продовжують мати за дурня. Раптом він скочив з місця, підбіг до столу, де лежав маленький транзистор, і ввімкнув його. Диктор щось теревенив. Кирилове обличчя засвітилося радістю, він сплеснув у долоні й прошепотів: «Ура! Ура!» Я підійшов, вирвав з його рук транзистор і вимкнув його. «Так от, розмовляю з тобою востаннє і цілком серйозно. Викручуйся сам! Зрозумів!?» — «Гаразд, тату, — сказав він. — Усе зрозумів. Ти тільки не хвилюйся». Я обурився, і водночас мені стало смішно. «Таж не я маю хвилюватися, а ти, ти! Ти повинен хвилюватися!.. Недотепо!» — «Я розумію, тату! Я й хвилююся! Але ти не повинен хвилюватися! Усе буде гаразд, ні про що не думай. Принести тобі води?» — «Забирайся геть!» — загорлав я. Він вискочив з кабінету стрибками волейболіста. А я лишився лежати на канапі. Як жалюгідний, розчавлений тарган. І це було остаточним доказом того, що там, перед столом слідчого, сидів я, а не він. Потім я діяв: виходу не було. У шахістів це зветься «цугцванг». Всі ходи змушені. Над дурнем нависло виключення. Я кинувся до Рафика і через нього — до Меченова. Виявилося: «У вашого любого сина надто багато прогріхів. Він досі не здав заліку з фізкультури. В першому семестрі пропущено двадцять дві академічні години без поважних причин». Довелося звертатися до Гартвіга, приятель якого, що був секретарем приймальної комісії, став великим цабе в ректораті. Рита чомусь не хотіла телефонувати Гартвігу. А зі мною Гартвіг був дуже холодний і сказав, що з приятелем побалакає, але в успіху не впевнений, бо начебто його, гартвігівський, кредит у тому домі похитнувся. Я не з’ясовував, що й до чого. Хтось мені сказав, що у Гартвіга неприємності в інституті і йому навіть загрожує звільнення. Треба було сподіватися. Я зовсім не здивувався. Але все-таки Гартвіг, очевидно, зателефонував, і сприяння його приятеля допомогло: Кирила залишили. По комсомольській лінії він дістав сувору догану з попередженням. Я примусив його відвезти сто двадцять карбованців Нюрі, в заміську лікарню Мурашкове, привезти від неї розписку, а ікона застрягла в надрах органів правосуддя в очікуванні свого часу, щоб лягти на стіл речових доказів. Але справа не в тому. Коли все закінчилося, я відчув нудьгу. Ось у чому річ. Ми більше не сварилися з Ритою, ми просто обмінювалися думками. Вона казала: «Коли три егоїсти живуть разом, нічого доброго не може й бути». — «Так, але в кожного егоїста є вихід, — казав я. — Знайти добру людину, яка все йому вибачатиме». — «Це така тяганина — шукати добру людину. Я втомилася. Я вже стара жінка». — «Нічого, охочі й на тебе знайдуться». Так ми розмовляли за сніданком, а Кирило сидів тут-таки й читав газету. Вранці прийшов Атабали з банкою молока. Я Ще лежав, розбитий після безсонної ночі. За всіма ознаками підскочив тиск. Можливо, від того, що незабаром мала бути переміна погоди на холод чи ще більшу спеку, а може, перепрацювався, мозок стомився, потрібна пауза. Попросив Атабали покликати Валю, медсестру, якщо не втекла ще на роботу, зміряти тиск. Дізнався новину: Валя — названа дочка Атабали. У сорок п’ятому вони взяли її, трирічну, з дитячого будинку. Батьки невідомі, нічого не відомо, крім того, що вона звідкілясь із України. Валя прибігла з апаратом одразу ж. Яка добра дівчина! Не так уже й погано: сто сорок на дев’яносто п'ять. Я збадьорився, навіть почав бурмотіти якісь банальності: «Валечко, сама ваша присутність діє, так би мовити…» Від її халата трохи пахло карболкою, але від рук, що торкалися мене, коли вона закасувала рукав сорочки і прилаштовувала апарат, і від її обличчя, близько нахиленого, з виразом дитячої зосередженості, — начебто це була гра, а не робота, — я відчував свіжий, тілесний запах і подумав, що іще років зо три тому не пропустив би нагоду, позалицявся б, збадьорився б від самої присутності молодої жінки, але тепер у мені сидів страх. Вона сказала суворо: — Вам треба лежати. Нижній — дев’яносто п’ять — це багато. — Та ви що! Для мене це чудові цифри. Навіть хочеться залицятися до гарних дівчат… — Я взяв її за руку в ту мить, коли вона підводилася із стільця, і вона знову сіла. Побачив, що вона почервоніла. Тримаючи її за кисть, ненароком поклав руку на її коліна. Вона могла бути мені дочкою: різниця років у двадцять. Ровесниця мого першого сина. — Оце так очі, — мовив я. — Ох і сині! — Ввечері принесу вам. ліки, — сказала вона насупившись. — Що принести: резерпін чи раунатин? — Однаково. Тільки обов’язково. Вона підвелася з тим самим суворим виглядом, вийшла через маленьку тераску в сад і, проходячи під вікном моєї кімнати, глянула на мене, усміхнулася й сказала, погрожуючи пальцем: — А ви не вставайте! Я лежав якийсь час, дивлячись у розчинене вікно, де між зелені розжарювався день, і думав про Валю, про те, як вона спритно і швидко зробила все, що треба, з апаратом, і про те, що коли б така істота була поруч… А що потрібно іще? От тільки дивно, що вночі до неї рвався отой карликуватий Назар. Раптом згадалася моя перша дружина Віра. З нею було добре зо два місяці, була вона така сама кремезна, синьоока, з міцним тілесним запахом, грала за студентську команду в гандбол. Але потім виявилося, що не розуміє звичайних буденних речей, пояснювати щоразу було обтяжливо, краще мовчати; мовчали вранці, вдень, увечері, коли лягали спати, коли їхали в поїзді в купе на Двох. І розлука була такою самою спокійною, жодного зайвого слова, як і дворічне життя. Ні про що було говорити. Рита здалася мені Шехеразадою. В перші роки розмовляли з Ритою цілісінькими ночами: обговорювали знайомих, родичів, книги, фільми, фантазували, сперечалися казна про що. На Ритиній роботі весь час траплялися всілякі оказії, вирували пристрасті, і Рита все мені оповідала в особах, збуджено, а я мусив радити, судити і співчувати. Але головне, що було в Риті при всіх її якостях та неможливостях, — вона розуміла, що я таке, як я задуманий і що з мене вийшло. Навіть у той останній день, коли вийшла сварка через кредит і Рита сказала, що я професор Серебряков, що вона все життя сподівалася на щось у мені, а нічого немає, я — порожнє місце, професор Серебряков, я, почувши це, не спалахнув, бо в її словах був біль, справжній біль, який я відчув. Професор Серебряков також людина. Навіщо так зневажати його? Він не гангстер, не статевий психопат, він хотів жити, любив жінку, по-своєму, як тільки міг, і роками займався лише одним — писав, писав, писав. Тим самим, чим займався я. Але не можна дорікати людям, що вони не Льви Толсті, не Спенсери. Цього всього я їй не сказав, коли почув про професора Серебрякова, бо й говорити не варто було; рішення визріло. Того дня на язиці крутився безглуздий двовірш, який я сам вигадав. Люблю безглузді двовірші, на зразок такого, але це мій старий: «Хлопець грає в банді роль, посилав бандероль», Риту ці жарти завжди дратували. «Витрачати сіру речовину…» Не розуміла, що людині, яка все життя грається зі словами, це щось наче розминка. Вранці була суперечка через кредит, який я забув оплатити, і Риті в ЖЕКу не видали якоїсь довідки, вона прийшла розгнівана. Я ходив і бурмотів: «У домі повішаного не говорять про вірьовку, в домі божевільного не говорять про жировку…» Цей двовірш я сказав їй у відповідь на професора Серебрякова. Кирило, почувши це з сусідньої кімнати, весело закричав: «Як, як? Тату, повтори!» Через якийсь час я повідомив їм про своє рішення. Чемодан був зібраний. Здається, вони не сприйняли моїх слів усерйоз, і я сам до кінця не вірив власним словам. Рита спокійно, але в’їдливо зазначила: «Ага, тепер зрозуміло, чому кредит не було заплачено». — «Ні, — відповів я так само спокійно, — я просто забув. Кредити виплачуватимуться вчасно». Вони все ще не вірили мені. Я теж собі не вірив. Кирило дивився на мене, якось криво й поблажливо усміхаючись. Але я попрощався, взяв чемодана й вийшов на вулицю. На зупинці таксі, як завжди в цей час, стояла черга, і я промерз у своєму плащі, був мороз, наче це був не березень, а лютий. В таксі по дорозі в готель «Варшава», де зупинився Мансур, я бурмотів: «У домі повітаного не говорять про вірьовку, в домі божевільного не говорять про жировку…» Все-таки думки про Валю якось розрадили, я раптом подумав, що до кінця ще далеко, і вирішив сьогодні не працювати/дати голові спочити. Вийшов у сад. Земля на доріжці була м’яка від цвіту акації, що прилипав до підошов, повітря було задушливе, і це означало, що спека налягала, в місті могло бути всі сорок. Ішов у глибину саду, де був виноградник і де просто з виноградника, вибита в скелі, здіймалася вгору стежка. Було спекотно, хоч я йшов у тіні; спершу під кронамн старих чинар, їм років по півтораста, довкола них плинна імла, земля гола, все вбито силою цих велетнів, потім — під високими яблунями, грушами, в тіні акацій та американського клена. Атабали сказав, що плодів цього року буде мало: нашестя тлі. Маленька чорна мошва обліпила гілля, стовбури, вибілені вапном стіни будиночків. Сідають на біле. Моя біла сорочка вся в чорних цятках, а почнеш змахувати — лишаються сліди. Зима було тепла, сказав Атабали, без снігу, і вся ця нечисть не вимерзла. Сиділи на кам’яній лавці, біля підніжжя стежки, що тяглася вгору, і розмовляли. Він сказав, що телефонував Мансур, сьогодні приїде. Просив розпалити в бані. З ним приїде товариш Мергенов. — Атабали, скільки ж у вас дітей? — спитав я. — Ай, багато. Одинадцять! — А скільки було, коли взяли з дитячого будинку Валю? — Три. Ще мало. — Він засміявся. — Було б багато, не взяли б тоді. Але по його обличчю, усмішці — в сухому, глянсувато-брунатному роті блиснули білі, аж синюваті, молодечі зуби — побачив, що взяли б усе одно. Скаржився: з маленькими важко, з великими також. Чотири старші дочки повиходили заміж, живуть окремо, але в кожної своя біда, треба допомагати. Одна хворіє, друга хоче працювати, чоловік не пускає, в третьої дитина квола, в болячках, і не знають, як лікувати. У Валі чоловік був осетин, працював у Тохірі буфетником, але жити не змогли, ревнував її, як звірюка, бив, замикав на замок, так і розлучилися, він поїхав у Бахарден. Плакав, казав: «Не можу з тобою жити, заріжу Когось, краще поїду». Тепер чіпляються всілякі, кажуть: «Гуляй зі мною!»— а їй це навіщо, вона дівчина хороша, як туркменка вихована. Не дивиться на чоловіків. Назарка стукав уночі, женитися хотів, цукерок три кіло купив, вона сказала: «Жени його, тату, фулюгана, чорта, своєю мітлою!» Вона Мишка любить, осетина. Що ж робити, коли не вжилися?.. Товариш Мансур Гельдийович також, лиш приїде, завжди просить: «Нехай Валя постіль принесе!» Вона, будь ласка, принесе, а не більше. Бо — ні, не можна! Товариш Мансур Гельдийович сердився. Навіщо, каже, на території дачі працівників культури такий некультурний сільський дім, діти бігають, шмаття висить? Сім’я, каже, в тебе надто велика. Гостям дивитися негарно. Вони відпочити хочуть, а твої діти ревуть, і кози гуляють, наче в аулі. А без кіз та корови Атабали аж ніяк не може, дітей не прогодуєш. Треба було йому йти, але, як завжди, зустрівшись зі мною, сідав надовго і говорив, говорив. Звичайно я обривав його якоюсь півзапитальною фразою: «Ну, що ж, піти попрацювати?» — «Авжеж! — кивав він охоче і всміхався. — Робота ішаків любить!» І ми розходилися: він до своїх кетменів, грядок, а я — в дім, до столу. Але сьогодні вирішив зробити паузу і не обривав його. Не знаю, чому зі мною так люблять балакати. Мабуть, тому, що я терплячий. Вони собі балакають, а я киваю й думаю про своє. Ось слухав його і думав: Толстой мав рацію наполовину — всі щасливі родини щасливі однаково, це так, але й нещасливі теж, боже ти мій, нещасливі також якось однаково. Та й сам він оповів таку стандартну історію: чоловік, коханець, свекруха… Егоїзм? Це — нестача любові. Нещастя виникають від цієї одноманітної причини. Але чи може людина, в якої одинадцятеро дітей, бути егоїстом? Це ж неймовірно! При всьому бажанні, при будь-яких природжених якостях це було б нездійсненно. Атабали щось знову оповідав про корів. Любить згадувати про корів: як їх важко було тримати при «Кель», лисому начальникові. Було це п’ять років тому, а забути не міг. Тоді ми відпочивали під Одесою. І Арутюняни були на своїй машині. «Кель» наказував, а міліціонери були знайомі, попереджали: завтра приїдемо. Робіть, що хочете, женіть, вбивайте. Два місяці ховали корову в ущелині. Траву їй носили на собі, п’ять кілометрів у гори. Одну зупинку автобусом, потім — угору, і врятували. Потім «Кель» пропав, слава аллаху! Ну-ну, це дуже цікаво… Арутюнян гуляв по пляжу в шерстяних плавках з білим поясом і казав: «Процес необоротний!..» Рита й Арутюнянова дружина їздили в Одесу на товкучку і купували барахло. Коли б у мене було хоч четверо дітей, коли б Рита працювала і коли б ми тримали корову, — якою я був би чудовою людиною! Як тільки прибуде Мансур, треба взяти його за горло: хай позичить карбованців з триста, потім розрахується з видавництвом. Все-таки нема совісті. Знає, що сиджу без копійки, треба слати в Москву, і робить вигляд, наче це його не обходить. — Значить, Мансур хотів вас виселити? Було солодко почути щось неприємне про Мансура. Він мій друг, виручає все життя, дає роботу, але часом я його ненавиджу. Мансур не провідний поет, місцеві літератори ставляться до нього іронічно, але він напрочуд везучий і спритно вміє влаштовувати свої справи. — Мансур Гельдийович приїхав два дні, субота, неділя, назад просив: «Хай Валя постелю принесе!» Вранці злий іде. Від твоєї кухні, сказав, запах по всьому територію, треба тебе геть прибрати. А в райвиконкомі сказали: «Язгуль — мати-героїня, ніхто не виселить, не хвилюйся». Ха-ха! — Він сміявся, виблискуючи зубами. Потягнув саксаул. Я зрозумів, що його життя надзвичайно важке, майже ідеальне в цьому розумінні, і він щаслива людина. Коли спека спала, о п’ятій годині я пішов у чайхану обідати. Малий Назар стояв біля входу на кам’яних сходах і чванькувато розмовляв з горбатим чоловічком, у якого було сумне, інтелігентне обличчя з чорною борідкою та чорними вусиками. Обличчя горбаня нагадувало когось із іспанських королів. Коли після плову й піали чаю я за чверть години виходив з чайхани, Назар і горбань сварилися, і схоже було, що заходило на бійку. Довкола стояли глядачі. Деякі присідали навпочіпки, щоб зручніше дивитися. Мені сказали, що горбань — курд, звати його Саша, він також великий забіяка. Назар раптом штовхнув Сашу, і той упав. Глядачі сказали: «Ва-ах!..» Я згадав оповідь Атабали: «Від нього падаєш так, як з ішака, — головою в землю». Цей коротун Назар і захоплює мене. Може, тому, що хотів одружитися з Валею і купив для того три кіло Цукерок. Я розглядав: на ньому була бавовняна, дешева сорочина навипуск у якихось квіточках, сатинові штани, темно-червоні бавовняні шкарпетки і босоніжки з замінника шкіри. Він піднявся по сходинках і став на старе місце біля входу до чайхани. В його очах, а дивився він на всіх нас згори, щось палало. — Через що билися? — спитав я в одного хлопця. — Ет, ділять, чого нема, — сказав той зневажливо. — Вона ні тому, ні іншому. А він йому сказав. От і посварилися. Ніхто не помітив, як знову з’явився Саша з ножем у руці, він наближався, похитуючись, до ганку чайхани, люди сахнулися, але Назар стояв нерухомо і дивився на горбаня. Потім шаснув у двері і за хвилину повернувся, тримаючи величезного кухонного тесака. Люди засміялися. Назар стояв на ганку, набундючившись, розставивши свої міцненькі ноги гнома, і тримав кухонного тесака, як алебарду. Саша плюнув, махнув рукою і відійшов. Всі стали голосно реготати. В цей час до чайхани з деренчанням під’їхав і зупинився автомобіль, стукнули дверцята, і я побачив свого друга Мансура в білому костюмі і білому солом’яному капелюсі. — Салам! Салам! — Мансур підіймався сходинками ганку, велично помахуючи рукою і кивками вітаючи людей, що реготали. Назар, вирячивши очі, загорлав: — Товариш Мансур Гельдийович — ура! Мене Мансур не помітив. Я зачекав, поки він вийде. В машині на задньому сидінні був іще хтось. Через якийсь час Мансур з’явився, тримаючи авоську з трьома пляшками коньяку. — Бензин, заправку забув зробити, — пояснив він людям, що стояли довкола ганку. — Мотор далі не йде… Тссс! — Як завжди, він не реготав, а тоненько хихикав, прискаючи крізь зуби. І це «тсикання» означало, що настрій у нього чудовий, травлення в порядку, справи йдуть добре і плани на майбутнє іще кращі. Помітивши мене, посадив у машину, і ми проїхали метрів п’ятсот угору по тінистій вулиці. Телеграми мені не було. Ніхто не телефонував. Разом з Мансуром прибув величезний чоловік на прізвище Мергенов, начальник тресту ресторанів та їдалень, Мансурів приятель: у неділю мало відбутися відкриття ресторану «Чинар», і товариш Мергенов приїхав, щоб особисто бути присутнім. Коли він виліз з машини і випростався, я побачив щось каланчоподібне: зріст не менше двох метрів, горб живота обіймали полотняні штани, мабуть, шістдесят четвертого розміру, велетенські руки-лопати, і при цьому — невелика голова, наче поліроване і лискуче під сонцем брунатне яйце, — ця голова гладенькими щоками і великим ротом нагадувала голову дитини-чудиська. Товариш Мергенов міг би грати в дитячому театрі Ідола Поганого. Незабаром виявилося, що це делікатний і милий чоловік. Одразу ж по обіді він ліг спати, а Мансур прослухав два розділи своєї поеми «Золотий дзвіночок» — усі дванадцять розділів слухати йому було ніколи, перенесли на вечір, — і побіг у «Райдугу», міністерський будинок відпочинку, де відпочивав якийсь потрібний йому чоловік. Я не ображався на те, що Мансуру ніколи було слухати власну поему в моєму перекладі, цю силу-силенну рядків, у яких були мої знахідки, вигадки, виснажений мозок та ядуха. Так воно й має бути. Я до цього звик. Обурило мене інше. Коли я сказав: «Гаразд, біжи! А як там з грішми?» — він відповів недбало, на ходу: — Слухай, кінчимо діло — тоді поговоримо… І навіть роздратування пробилося. От, мовляв, нетактовність: з грішми чіпляються! Мені начебто ляпаса врізали. Я закричав: — Як — поговоримо! Адже ж обіцяв привезти гроші сьогодні! Та дідько б вас ухопив! — я горлав, як оглашенний. — Ти можеш зрозуміти, в якому я зараз становищі? Я повинен посилати в Москву! Саме тепер не можу я затримувати. Наші дружні стосунки тебе розбестили! А я перекладач першого ступеня! Мене добиваються, до мене черги стоять! Чи розумієш ти це? — Розумію, розумію, начальник! — кивав Мансур цілком спокійно. — Ти великий чоловік, я знаю… Не лай нас, бідних кочівників. — Не блазнюй! — Слухай, не кричи, все зробимо. Візьми поки що… — Він простягав папірця в двадцять п’ять карбованців. — Вдома ремонт почали, самі без грошей. У понеділок підемо… натиснемо, зробимо… — Ні, в понеділок ти купиш квиток на літак! Дідька лисого я тут залишуся! Четвертак полетів на підлогу. Він пішов, заспокійливо махаючи на мене руками, як на хворого, киваючи й підморгуючи і твердо при цьому знаючи, що все кінчиться благородно: нікуди я не поїду, поки він не висмокче мене до краплини. Адже я в пастці. І всі рухи, які я роблю начебто незалежно, насправді рухи істоти, яка потрапила в пастку. В радіусі не довше власного хвоста. Я підняв четвертак і поклав на стіл. Потім ліг на ліжко, поклав під язик таблетку валідолу — занило серце — і лежав із заплющеними очима годину чи півтори. Сонце краєчком зазирнуло в кімнату, це означало, що настав вечір. За перегородкою затріщало ліжко — величезний чолов’яга прокинувся, трубно зітхав, сопів, потім сказав: «Ай-вай-вай!»— знову затріщало ліжко, протупотіли важкі кроки, вдарили двері, пішов. Тепер, коли я лежав у цілковитій тиші й самотності, зрозумів, що бридке репетування щодо грошей — зовсім не через гроші. Все-таки я сподівався на звістку. Я — не вони. Мовчання протиприродне, навіть коли все закінчилося, бо коли людина раптом телефонує на світанку і каже, що хвора, хай навіть чужа, колишній родич, треба бути вже зовсім тварюками, щоб тупо мовчати дев’ять днів. Втім, Кирка якось пригрозив: «Добре, от утечу з дому, тебе вхопить інфаркт. Бо я без тебе можу жити, а ти без мене — ні!» Паршивець правду сказав. Там щось сталося. Дідько з ними, зателефоную і дізнаюся. Я ходив по кімнаті й бурмотів. «В домі божевільного не кажуть про жировку, в домі повішаного…» Від того, що прийняв рішення, полегшало. Раптом прийшла Валя. Зовсім забув, що вона мала принести ліки. Я сів на ліжко до столу, вона зміряла тиск. Трохи підвищився: сто п’ятдесят на сто. Так, кондражка все ближче. От що значить похвилюватися. — Працювали сьогодні? — спитала Валя. — Пальцем об пальця не вдарив! — Аз дому виходили? Гуляли? — Трохи. Валя морщила лоба, дивилася на мене напружено і, очевидно, збирала докупи всі свої невеличкі знання про гіпертонію та серцеві хвороби. Була не в халаті, а в білій ошатній кофтині і в синіх нейлонових штанях, які щільно її обтягали. Очевидно, досить жарко в цих штанях. Але вигляд зате елегантний. Я помітив, що й зачіска не та, що вранці. — Ви кудись ідете? — спитав я. — В кіно? — Ні, сьогодні буду вдома. Сиділа, поклавши одну синю ногу на другу, а в мене не було ніякого бажання доторкнутися до її колін чи взяти за руку, як було вранці. Резерпін вона поклала на стіл, апарат сховала, але чомусь не йшла. Я не знав, що мені хотілося: щоб вона пішла чи залишилася. Розмовляти начебто не було про що. Вона мовчала, я також мовчав. Гра в мовчанку була їй саме за віком. Я думав: сьогодні зателефонувати не встигну: пошта до п’ятої. Завтра зранку. Ніяких розмов. Просто довідатися: чи всі здорові? Чудово. Повісити трубку. Всього цього вже не існує в моєму житті, але має бути порядок. — Так, — сказав я після мовчанки. — До речі, знаєте що, Валю? Бачив вашого кавалера. — Якого такого кавалера? — Ну того, маленького. Що вночі з цукерками приходив. — А! Назарчика? — вона засміялася, і її обличчя раптом стало пожвавленим та милим. — Він п’яниця, всі його пригощають, бідолаху, і він швендяє там щодня. А йому пити не можна. Здоров’я не дозволяє. Нещодавно два ребра зламав, ліз через кватирку в свою кімнату, ключа загубив. Ми його в лікарню возили. Взагалі, він сирота, живе сам, як бездомний пес. Я його жалію, дурника, а він і справді подумав… — Що? — спитав я, позіхаючи. Почалася задишка, як і вчора ввечері, від перевтоми. Але ж сьогодні я не працював. — Женитися пропонує? — Не женитися, а так: хоче захищати мене. Коли, каже, хтось тебе скривдить, кажи мені, битиму. Кумедія! — А-а! — Ніяк не міг глибоко, на всі легені дихнути. — А ви що… не згодні? Вона мовчала, дивлячись, як я хапаю ротом повітря. Коли нарешті заспокоївся й зітхнув, мовила тихо: — А навіщо мені такий чортик-захисник? Навіть дивно, що таке питаєте. По-моєму, я й сама зможу захистити себе. Посиділа ще трохи й пішла. Незабаром ввірвався Мансур, почав тягти мене в сусідній будиночок, де товариш Мергенов і працівники ресторану відзначали переддень урочистої події — відкриття сезону в ресторані «Чинар». До чого тут я? Всі хочуть мене бачити. Негайно доставити живого чи мертвого. Товариш Мергенов наказав. Мансур був помітно п’яний, плескав мене по плечу й гукав: «Мій повелителю! Хто ви і хто я?» Робив страшну гримасу, мружив очі, кривив рота й показував, яка він нікчема: тримав перед носом двома пальцями невидимого комара. Звичайне кривляння, я до нього теж звик, І все-таки, коли потрібно, він мене виручить. Отож-бо воно є: він добрий чоловік, хоч би там що! Я знаю його сто років, це напевне. О боже, таж він кращий від багатьох, набагато кращий, про що мова! Там усі були напідпитку, товариш Мергенов, двоє літніх лисих чоловіків, схожих поміж себе, як брати, — директор ресторану і його заступник, три офіціантки, які, коли я зайшов, захлиналися від сміху, і чоловік однієї з офіціанток, капітан з погонами офіцера військ зв’язку. Перегнувшись до мене, капітан прохрипів на вухо: «Тринадцять років серед цих милих облич…» Очевидно, тут завершували довгий обід. Раптом прийшов Назар. Всі загукали: «Ура, Назарчик!» Коротун щоліта працював швейцаром-викидайлом у ресторані «Чинар», і це були найкращі місяці його життя. — Назаре, піди знайди Валю! Скажи, Мансур Гельдийович. кличе, шампанське є, кролик є… Назар вибіг, повернувся сам. Чому не хоче? Як так — не хоче? Скажи, Мансур Гельдийович захворів, серцевий приступ, рятувати треба. І — падав на ліжко так, що все здригалося, і, махаючи на себе рушником, кричав: — Уй, уй, зараз вмираю! Швидше дохтура! Хочу дохтура! Товариш Мергенов і обидва директори реготали, офіціантки співали, я випив чарку коньяку, потім ще одну і вийшов на вулицю. Було зовсім темно. Почувався чудово, дихалося легко, але радості не було. Вчора вночі була незрозуміла, нічна радість, а сьогодні — нічого, порожньо! Міг би зараз-таки все покинути й кудись поїхати. Перевалити через гори на північ. Там, за горами, були пустелі, степи, ліси, прохолода. Я хворий. Якби був здоровий, мені хотілося б жити далі. Н

знав, де подітися. Тинявся туди-сюди нічним садом, дійшов до виноградника, звідти стежкою, минувши персидські будиночки, повернувся до своєї кімнати. Не роздягаючись, ліг у постіль. Співи й крики було чутно хвилин з двадцять, потім ущухло. Я почув швидкі легкі кроки під вікном, двері відчинилися, в кімнату безшумно прослизнула Валя. Спитала пошепки: — Можна? Це я… Ви не спите? — вона тихо сміялася, але без ніяковості, збуджено, як змовниця. — Я сховаюся тут? — Прошу. Від кого це ви? — Та ось! Мансур Гельдийович ганяється. Завтра проситиме пробачення, а сьогодні очманів. Назарка його вбити погрожує, теж дурник… Звідкілясь здалеку почулися крики: високо, пронизливо, так кричать під час бійки або скандалу. Прислухались, але годі було щось розібрати. — Начебто батько кричить, — сказала Валя і спитала — Можна, я світло вимкну? Бо побачать і прибіжать… — Та не бійтеся… Ну, вимкніть. — Я потім увімкну. Клацнула вимикачем настільної лампи. Позначилися зірки у вікні. Що робити потемки? Почали балакати про те, про се. Розповідала про свого батька, як три роки тому знайшлася справжня мати — живе в селі Григорівка, Чернігівської області. Валя туди їздила, і мати дуже просила залишитися жити з нею — там чудово, велика річка, і живуть добре, материн чоловік, не Валин батько, а вітчим, працює ветеринаром, є власна «Побєда», а мати хвора, ноги пухнуть, працювати по господарству майже не може — треба було б лишитись і помагати, але не могла покинути рідних тут, у Тохірі. Мама Язгуль дуже плакала, коли довідалася, що знайшлася рідна мати. Та приїхала потай. І Валю відшукала потай, а потім гроші прислала до запитання, щоб Валя приїхала в Григорівку. Мабуть, вона хороша жінка. Але ж життя минуло без неї. Рідні — це ті, хто робить добро. А скільки доброго зробили Валі тато й мама Язгуль! Закінчила школу, щороку в піонерському таборі, потім пішла на курси медсестер. Ще потім відгуляли з Мишком весілля в «Чинарі» — на сорок п’ять чоловік. Завжди з Мишком мирно жили. Але що вдієш, коли так вийшло… І я почав розповідати про своє життя. Вона багато чого знала від батька: я вже встиг щось набалакати. — Ви не старий, — сказала Валя. — Який ви старий? — Старий, старий! — мовив я. — Я ж знаю! — Та ви що! У вас іще дівчата будуть закохуватися. — Старий, бо… Розумієте, Валю, от ваш батько садівник; вітчим ветеринар, ви — медсестра. А я ціле життя кудись дерся, дерся. Старість від того, що втомлюєшся дертися… Якесь безглуздя, розумієте? Зрозуміти годі було. Але вона зрозуміла. Я відчув, як її пальці знайшли мою руку й несильно стисли. Такий скромний, тимурівський потиск: так піонери підбадьорюють самотніх старих, відвідуючи їх вечорами після уроків. — Знаєте що? — сказала вона. — Ви не журіться. У вас усе ще буде добре. Ну, гіпертонія, ну нічого. — Та я не дуже й журюся! — А ви зовсім не журіться! Син вас любить. І дружина любить. Куди вони без вас? Адже нікуди не подінуться. Ось ми з Мишком розлучилися, а знаєте… Добре, що темно: мені було ніяково. — Що? — спитав. — Куди мені їхати, коли він тут, у Бахардені? Однаково я до нього побіжу, хіба не так? Добре, що суцільна нічна темрява і вона нічого не бачила. Щось шепотіла, я потягнув її за руку, вона сіла на ліжко, тоді скинула туфлі, потім лягла поруч, поклала голову на мою руку, я обійняв її. Хтось далеко кричав: «Валю!» Щось іще кричали по-туркменському. Вона ледь чутно схлипнула чи засміялася. Я обійняв її сильніше. Вона гладила мою голову. Таке добре, шовкове, рідне. Добро має губи, шию, його можна обіймати. Ну, ось, човен непомітно вдарився носом у піщаний берег, його стало зносити течією, але я встиг вистрибнути, коліньми й руками втиснувся в трав’янистий схил, напружився, випростався, звівся на ноги, залізний ланцюг був у мене в руці, і я, повернувшись, легко витягнув човна на берег. Рита переступила через лавку, стала на ніс, я подав їй руку, і вона зійшла на землю. Від лісу наростала хмара. Тіло хмари було пухке, попелясто-сіре. Ми пливли сюди, в бухту, здалеку, це було наше місце, ніде на цілій річці немає кращого місця для купання, і цього ніхто, окрім нас, не знав. Ми з Ритою відкрили цю бухту і тримали її в таємниці. Вода тут чиста й тепла, завжди на пару градусів тепліша, ніж у річці. Напевно, тут било тепле джерело. Риті вже забороняли довго плавати. Але коли вона йшла у воду, обережно ступаючи своїми довгими ногами, ніхто б нічого не помітив. Дув вітер, і невелика хвиля весь час плескала на нас, коли ми дивилися на протилежний берег, стежачи за хмарою, тому ми повернулися туди спинами і пропустили мить, коли хмара раптом швидко насунулася, настали сутінки. Вода була надзвичайно тепла. Коли вдарила злива, повітря одразу ж прохололо, але вода залишалася теплою, і ми, тримаючись за руки, відштовхуючись од піщаного дна, вистрибували назустріч хльостким водяним струменям і реготали, як шалені. А все навколо було заховане стіною води, що падала й шуміла і була непроглядно-біла, мов туман. Скоро ми змерзли, перестали вистрибувати і намагалися відсидітись у воді, вона була все ще тепла, тільки повітря бракувало, нічим було дихати. Вода душила нас. Ті самі сходи, на яких я задихався, ще одна приступка, ще зусилля, навіщось треба було підійматися все вище й вище, але повітря так і не було. В Москві люди ходили в пальтах. Шофер таксі сказав, що цілий місяць холод і дощі, сади померзли, на базарі молода картопля півтора карбованця кілограм. Я опустив скло і радісно вдихав вогке повітря. В липні Кирило поїхав зі студентським загоном у Новгород, а ми з Ритою наприкінці липня взяли путівки на Ризьке узмор’я, поїхали трохи раніше, пожили в готелі, а з серпня поселилися в будинку відпочинку. Серпень стояв чудовий, сонячний, негарячий і без дощів. Я гуляв по багато годин. Балтійський клімат, як завжди, діяв цілюще: я дихав глибоко й рівно, тиск став нормальний, і наприкінці нашого перебування я навіть дістав ракетку й трохи пограв у теніс.  

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка