Сучасна російська повість



Сторінка2/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
* * *

 

 

Грядка огірків була ближче до воріт, ледь збоку решти грядок і чомусь упоперек усього порядку. Рівними рядами, наче сходи на міській пристані, котились овочеві грядки до середини городу. На одній з них, найдоступнішій, щоб ногами дарма інші овочі не м’яли, пишно зеленіли дитячі ласощі — морквочка. Дві-три грядки нагострені стрілами ріпчатої цибулі. Слідом, опустивши сірі ребристі стебла, вкрадливо шелестів лютий фрукт — часник. Збоку затінених місць, щоб сонце кругло ходило, і од огірків подалі — огірок і помідор не супутники в роду-племені городньому, — до скалок прив’язані худющі трубочки з кволим, з аптечним запахом листям. Після прілої хатньої напівтемряви, де росли вони в ящиках і горщиках, помідорні сірі саджанці наче вирішували, що їм робити — опиратися чи помирати в цьому простудному краї? Але навколо все так лізло з землі, так лащилося до сонця, що й помідорні трубки несміливо наряджалися в мереживо листя, пробно засвічували одну-другу бліду зірочку квітки, а спробувавши радості цвітіння, помідорні трубочки сміливішали, кошлатились, зелені бородавочки з себе вимучували, після вже, під городній шумок та під земельний шепіт, обвішувалися щокатими кругляками плодів, і давай дуріти, давай рости — аж пасинкувати їх доводилося, обламувати зайві пагони, і підпирати кущі палками; в іншому випадку обламаються, впадуть гілки під вагою. «Під дубком, дубком звилася ріпа клубком», вічно в неї листя продірявлене, обсмоктане — все на неї тля якась нападає, буває, одне лиш дрантя залишиться та стерженьки, та вона все одно росте, вигулює туге тіло, розуміючи, що радість від неї малятам. Якось відчужено, напористо ростуть буряки, до пори до часу ніким не помічені, багряніють, кров’ю повняться; поки що шелестить розтріпано, але тужиться зав’язатися тугим вузлом капуста. «Не будь голінаста, будь пузаста! — наказувала бабуся, висаджуючи кволу, бляклу розсаду неодмінно в четвер, щоб хробаки не їли. Широко розвісила скрипуче, туге листя бруква, уже колобочком із землі починає випирати. Обіч грядок світять накипом квітів боби, і збоку ж, не ображаючись на зневажливе до себе ставлення, крупно, нахабно і зовсім безтурботно росте дорідна редька. Шоломенчихою її обзиває бабця. Шоломенчихою — хоч ти лусни! Миром одтіснили шалапутну бабцю Шоломенчиху на край села, майже в байрак. А вона і там у землянці своїй без горя живе, торгуючи самогонкою, твердо виконуючи бабське призначення: «У тебе й зубів уже майже немає, а ти все пузатієш!»— ремствували жінки. Шоломенчиха у відповідь: «Якщо пошарити, корінець іще знайдеться!..» За лазнею, біля старої черемхи є вузенька пречудесна грядка, засіяна всякою всячиною. То бабчина примха — всяке насіння, що лишилося, вона вільним махом розсіювала по «покинутій» грядці, голосно повідомляючи: «Для тих, що просять, для тих, що крадуть!» Край лісу, що спустився з гір і зацікавлено витріщався через заднє прясло, темніла й кучерявилася батогами трудівниця картопля. Вона також цвіла, добре цвіла бузково й біло, в бростях квітів, схожих на герані, яріли руденькі тичинки, і город був у піні квітів цілих два тижні. Але ніхто чомусь не помітив, як цвіла картопля, лиш бабця зібрала решето картопляного цвіту для настою од грижі. Люди ждуть не чим вона подивує, а що вона вродить. Так у житті заведено — від трудівника не святкового вбрання і веселощів вимагають, а справ і добра. Його не славословлять, не підносять, але коли звалюється біда — на нього покладають надію, йому кланяються і молять про спасіння. Ох, картопля, картопля! Ну хіба можна пройти мимо, не зупинитись, не спогадати? Моєму хлопчику не довелося помирати від виснаження в Ленінграді, навіть голодати подовгу не приходилось, але про городи обложеного міста, що розташовані на вулицях, у парках, біля трамвайних ліній і навіть на балконах, чув і читав. Та і в своїх краях бачив городи воєнної пори, скопані поспіхом часто невмілими, до земляної роботи не здатними руками. Не одні ленінградці влітку сорок другого року молитовно кланялись кущу картоплі, дихали останнім грудним теплом на кожну стеблинку, що сходила з землі.  

 

* * *



 

 

Першої воєнної весни мій хлопчик, який став підлітком, учився в місті і разом з фезеушною ордою бродив з саками по холодній гірській річці, викидаючи на берег слизьких вусачів, пічкурів, траплялося, й харіус або линок попадався. Рибалки робили своє діло, грабіжники своє. Вони лазили по скопаних заступами косогорах і з ямок видовбували картоплю на юшку, найчастіше половинки картоплин або четвертинки. Влітку, коли всюди, навіть у дачному сосновому бору, між деревами зійшла картопля, приречено голосили і рвали на собі коси посивілі од війни евакуйовані жінки, не знайшовши на своїх ділянках сходів. Багато хто з них на сім’яну картоплю проміняли останні манатки, навіть дитячі взувачки та платтячка. І не ставала ж поперек горла та, облита сльозами, картопля! Забути про ту чорну справу, зняти з душі капосний тягар! Та хіба можна наодинці з собою брехати? Якщо вже по розуму та по совісті й честі — рятівник наш — город! Тут і голову ламати нічого. На городі ж тім найголовніший рятівник — скромне, багатотерпеливе створіння, таланом-долею подібне з російською жінкою, — картопля! На честь картоплі треба було б поставити пам’ятник у Росії. Поставлено ж пам’ятники гусям, які врятували Рим. В Австралії начебто є пам’ятник вівці. Останньому вовкові Європи скульптуру виліпили! Ну, якщо вже картоплі монумент незручно, неетично споруджувати — плід все-таки, овоч, тоді тому, хто знайшов цей плід у заморських землях, виділив його серед інших диких рослин, у Росію завіз і, ризикуючи головою, запроваджував на російській землі. Був же в старі, темні часи і картопляний бунт! В горах і під горами, в болотах і піщаниках, на глині і на кам’янцюватій землі, між деревами і на цілині, на вигоні, на відвалах, на вирубках, на згарищі, на всякому кинутому ґрунті сама по собі вилазить на світ і живе рослина, яка майже не вимагає догляду і турбот — прополи, огорни, і все діло. Є місця, де, задушена димом і сажею, ніяка твар не виживе, ніщо не росте, навіть кропива і всяка жалюча травиця не втрималась, картопля, набравши цвіт, тут-таки його, почорнілий, ганчіркуватий, ронить, і все одно плід у землі наливається й годує людей! Що є, скажіть, краще за цю рослину? Хліб? Так! Одначе хліб як ушановано! Стільки про нього проспівано! Так чому ж, чому ми, російські люди, не раз, не два врятовані картоплею од голоду й мору, забули про неї? До слова сказати, воїн наш, російський, багато чим зобов’язаний їй, рідній картоплі! Де завгодно готовий це стверджувати. Фронтові дороги довгі, розхлябані. Гармата їде, або тягнуть її; танк їде, машина йде, кінь кульгає; солдат бреде вперед на захід, згадуючи, до речі, кого треба і не треба. А кухня відстала! Все вона відстає, клята, у всі часи і війни відстає. Та їсти солдатові треба хоч раз на добу! Якщо тричі, так воно теж нічого, добре тричі, як годиться, а один раз просто до зарізу необхідно. Глянув солдат ліворуч — картопля росте! Глянув праворуч — картопля росте! Лопата при собі. Взяв за запилені патли матінку-годувальницю, лопатою підважив, потягнув з натугою — і ось полюбуйся: рожеві або блідо-сині, жовті або білі, мов нареченої тіло, картоплини з землі виникли, розсипались, лежать, готові на підтримку тіла й душі. Дров немає, соломи навіть немає?! Не біда! Бур’ян скрізь і всюди на російській землі знайдеться. Трощи, ламай через коліно, пали його! І ось забулькала, забурмотіла картопля в казанку. Про рідне ж і бурмоче, клята! Про дім, про поле, про город, про застолля сімейне. Як діти з долоньки в долоньку репнуту картоплину перекидають, дмуть на неї, а потім у сіль її, в сіль і — в рота, задихавшись гарячою ситою парою. І немає вже ніякої безнадійності в душі солдата, ніякого ниття. Замокріло лиш трохи в очу, та око, як відомо, прокліпається! Поїв картоплі солдат, без хліба поїв, іншого разу й без солі, та все одно готовий і може вперед рухатися, ворогові збитку завдавати. Траплялося, води немає. У вогнище тоді картоплю, в золу, під вугілля. Та затяжне це діло, і стежити весь час потрібно, щоб не обвуглився овоч. А коли стежити? В животі ниє, очі на світ білий не дивляться від утоми. Значить, кмітливість проявляй — у відро картоплин накидай, засип пісочком чи землею, щоб не свистіло повітря, і через якісь там хвилини їжте на здоров’я продукт першої важливості, у власній парі! А то ще простіше простого спосіб є: насипай повну артилерійську гільзу картоплин, перекидай її рилом у землю, пістоном угору, розводь на гільзі вогонь, а сам спокійно спочивай. Скільки ти б не спав, скільки б не прохолоджувався — картопля в гільзі приготується так, що й шкірку шкребти ножем не треба — сама відстає!.. Ні, я знову про пам’ятник мову заводжу! Картоплі, з якої люди примудрилися по всьому білому світі готувати більш як дві тисячі страв, опорі нашого життя, — ніякої уваги. По гривенику всім людям праці — головним картоплеїдам — зібрати, і хай найталановитіші художники, найобдарованіші скульптори придумають пам’ятник! Той, хто вміє створювати гімни, повинен знайти найурочистіші слова, і найголосніші співаки проспівають картоплі гімн на найширшій площі, при всьому скупченні народу. Не знаю, хто як, я плакав би, слухаючи той гімн!  

 

* * *



 

 

Хлопчик іде зарослою стежиною з лазні. Жилки трави-мурави, стебла подорожника потрапляють між пальці; ганчірочно-м’які квіти гусятника, голівки дикої конюшини і ворожби лоскочуть промиті, чутливі ступні ніг. На межі блищать коноплі, сиплють насіння лобода й полин, що шарудить по листках лопухів і застарілої дикої моркви. Кропива, борщ, жабрій, чорнобиль ледь чутно шелестять, а ось блекота і лопушиний хрін наче в мокрій шубі. Бочком між ними хотів просковзнути хлопчик — не вийшло, штани намокли, важчають і сповзають із живота. Ось і борозна, мов широка дорога, теж уся поросла пастушою сумкою і повзучим липким мокрецем. Віддалившись на таку відстань, де не чути хлюпання води, шуму пари на кам’янці, охання віників, навіжених криків дівок, хлопчик обережно оглядається і присідає навпочіпки біля межі, що відокремлює город сусідів. Затаївши дихання, видивляється крізь хащі бур’яну і тонкої тимофіївки, наче крізь густий прямовисний дощ, одному йому відоме таїнство. Звичайно ж, як у всякої ділової людини, таємниць у нього повно, і він їх може повідати другові або діду. Ось за лазнею черемха. Старий стовбур її вмер і засох, верхівка зламалася, впала, порвавши сплетіння хмелю, що опутав її, і пріє тепер черемха в межовій гущині, од пенька наперегони рвонулися коричневі гнучкі пагони. Чорну кору дерева, що впало, зірвало вітром, окоренок подовбали дятли, поточили короїди та мурашки. В сухій виїмці старого пня, під навісом рудого гриба-трутовика влаштувалась на мешкання птичка-невеличка — тиха мухоловка з червоною грудкою. Біля неї джигуном крутився мухолов, якому хотілося співати й веселитися, та хазяйновита, сумирна мухоловка заспокоювала його, сумно і терпляче пояснювала, що живуть вони по сусідству з людьми і треба поводитися скромно. Мухолову сімейний притиск набрид, він подався в інше, певне, більш розгульне місце. Залишившись покірною удовицею, мухоловка накрила легеньким тілом гніздечко, і скоро під нею з’явилися яєчка ледь більші за горошини. З горошин тих виклюнулися бридкі, на маму ніяк не схожі пташенята, та вони швидко почали виправлятись, і то на голові, то на гузні перо в них висовувалося, рахітичні пузця повсихали, голова з довбеньки витяглася в дзьоб, пташенята як пташенята зробилися. Порожнє гніздечко лежить у черемховому пеньку, мухоловка з ненаситним, писклявим сімейством переселилася в зарослі на межі— метикуйте, мовляв, діточки, самі собі харчування, я вже зовсім вимоталася без чоловіка. Вона й зараз он подає голосок із бур’яну: «Ті-ті! Ті-ті! Ті-ті!..» — «Спіть, спіть!»— примовляє до пташенят, а у хлопчика теж рот потягло на позіхи — пора відправлятися на бокову. Та нагадала йому мухоловка іншу пташку — білогруду ластівку, що кожне літо ліпила собі гніздо під стріхою артільної комори. Ластівка з радістю носилася над річкою, злітала вгору, до хмар, падала на воду, кружляла над будинками, над лісом, над горами, впурхувала в двори, зробивши вигляд, що зовсім випадково вона сюди потрапила, чимдуж неслася вулицею над самою дорогою, щебечучи, посвистуючи, всіх сповіщаючи, що прилетіла вона з далеких країн і так прагнула до рідного сибірського села, пройшла крізь такі відстані, біди й бурі, що зовсім тепер щаслива і, відсвяткувавши повернення, попустувавши в радості, зразу ж візьметься за діло, полагодить гніздечко під стріхою, висидить дітей і почне ловити комарів та мошок, і хай люди не тривожаться, що вона буде співати, співати і зовсім втратить голову. Не втратила ластівка голову і пам’ятала про своє призначення, думала про майбутніх пташенят. І все-таки… все-таки щастя повернення засліпило її, вона захмеліла й забулася. А маленьким і беззахисним створінням ніколи не треба забуватись. Примруживши метке око, хлопчик метнув камінь і збив білогруду ластівку над городом. Тремтячи од мисливського азарту, він схопив пташку з грядки, відчув долонями, як часто, уривчасто б’ється маленьке серце в пір’ї. Дзьоб відкривався беззвучно, круглі очі дивилися на хлопчика з жахом, непорозумінням і докором… В руку перестало тукати, очі пташки повились туманцем вічного сну, голівка зів’яла. Розкриваючи нігтями скорботно стиснений дзьоб, хлопчик пускав у нього теплу слину, пальцями піднімав голову, крила пташки, підкидав її, надіючись, що пташина знову полетить, але пташка зібгано падала на землю і не ворушилася. Хлопчик викопав склом могилку в тіні черемхи, вислав її опалим листям, загорнув ластівку в ганчірку і закопав. «Шило-мотовило під небеса ширяло, по-бурлацьки співало, по-солдатськи примовляло…» — згадалося йому бабине прислів’я. Згадалося, як стояла вона на ганку, дивилася з-під долоні на радісну ластівку, хрестилася: «От іще одне літо нам ластівка на крильцях принесла…» І, не перестаючи розчулено усміхатись, тицяла кінцем хустки в куточки очей. Довго і незрушно сидів хлопчик під черемхою над маленькою могилкою пташки, не міг зрозуміти смерть, але перша чітка думка все-таки визріла в ньому: «Я ніколи і нікого не буду більше вбивати». Наївний хлопчик! Якби все в світі робилося за бажанням і розумом дітей, які не відають зла! За весну на пташиній могилці виросла трава, на друге літо піднялася і кучеряво зацвіла строката саранка. «Це ластівчина душа вилетіла з темної землі», — подумав хлопчик. Багато секретного на городі! В межах, за будівлями, за лазнею, за горожею — скрізь секрети, он там, біля глухої, зіпрілої стіни сарая, секрет особливий — другий рік там росте маленька, але вже кучерява бузина-пищалка, і ніхто-ніхто не знає, що вона там росте, і тільки коли пищалка зробиться вище хлопчика і з’являться на ній дрібні, червоного кольору ягоди, він покаже її діду. На дальній грядці, що проти лазні, після кожної оранки хлопчик знаходить кістяні бабки. Ніби хтось їх народжує в землі, і весною вони солдатиками вискакують наверх. Ще з секретного ховрашкова нора біля гори була, але веснами зверху котився сніговий кипун. П’яно дуріючи, він летів у яр з гамором і ляскотом, здавалося, до того розійдеться, що врешті-решт не лише хлопчикове подвір’я, а і все село змиє в ріку. Кожної весни кипуном виливало ховрашків із нори, і не витримали терплячі звірята мук, померли від простуди чи подалися з поганого місця в гори, на пасовище. Весняними потоками на город наносило всякої всячини: камінці, насіння трав, дивовижні виворотні, старі маралячі роги, скелети загиблих птахів, цибулинки квітів. Якось звалило жердини і закинуло на город кущ смородини. Мокрий був і живий кущ, піймався коренем за бік ковбані, росте, жиріючи з кожним роком і роздаючись, і чорні ягоди почав родити, не встигнеш їх ощипати — ворони або дрозди склюють, пізно восени по воді ковбані ганяє листя смородини. Та от біда — жабенята під смородиною літують, а на жабенят чорна змія полює. І перш ніж підступитися до смородини, хлопчик кидає каміння в кущ, тупає ногами, кричить, сатаніючи од гніву, який нагонить сам на себе. Цілий світ живе, вирощує потомство, ворушиться, співає, плаче, ховається в густо зімкнутій зелені городу. Коники он взялися за діло, січуть по всій окрузі траву під корінь. Один з них проспав, певно, призначений час і розігріває в собі машинку. Сердитий звук: «З-з-зик! З-зик!» — лунає в капусті. Кажуть, ніби комашка ця стрибаюча видає звуки крильми, але хлопчик твердо вірить — в череві в неї є іграшкового розміру сінокосарка.  

 

* * *



 

 

Не всі городи на селі строгі, діловиті, непорушні. Наїжджий народ по-всякому селився в цих місцях, і всяк розпоряджався землею як хотів і умів. Якщо селянська хата нагадувала ликом господаря, то город завжди по господині, по характеру її і вправності. Здавалось би, ось вони поруч, городи, земля однакова, сонце одне й те ж гріє, дощі одні й ті самі на грядки з неба бризкають, воду на поливання з тієї самої ріки на коромислах носять — а, бач, фасон і урожай городів різний, значить, і хід життя в двох сім’ях несхожий. У однієї господині город що світлиця: грядки до грядок рівненькими нарядними постілками розіслані, морковні грядки, присипані тирсою, щоб тля всяка не псувала, піднімаються здобними пирогами, борозни між грядок глибокі, все посаджено до місця, все рядком та ладком; який овоч водолюбний — поближче до ворітець; який і від дощу виросте, той подалі, щоб не м’яти його зайве, не топтати задарма землю і борозни не осувати ногами. У іншої бабці на город глянеш і зразу визначиш: розтелепа, старчиха, а може, й п’яничка. Грядки так і сяк у неї на городі, одна вузька, друга широка, борозни не прокопані, криво, абияк протоптані; овочі де густо плюнуті, де вітром дунуті; воду ллє без розбору і смислу, то двічі на день, то по тижню ні росинки. Зрозуміло: в такому городі бур’ян з низьких борін на грядки пре, давить усяку корисну рослину, знекровлює її. Діти, свої й чужі, партизанять у такому городі, зеленцем іще овоч зносять, оголять город, і живи як хочеш, їж хліб з кирликом[1], з бур’яном, значиться, а на одному хлібі небагато напрацюєш, та й не вистачить хліба до нового врожаю без хорошого приварку. Скрізь і у всьому любов потрібна, турбота, в городньому ділі особливо. Краса, зручність, розумність на городі користю і в усьому господарстві повертається. Є хліб, є овочі, ситі робітники й діти, доглянута худоба, значить, і в сім’ї лад, ні сварок, ні непорозумінь, всі задоволені собою й життям, поштиві, до сусідів не заздрісні, гостя посадять не за порожній стіл, і самим не соромно на люди показатись. А чим одяг, взуття і повага людей здобуті? Старанням! Трудом! Впевненість, солідність у житті дає людині земельна упорядкована праця! Потрібно сказати, що землею бавилися і вели господарство абияк все більше поселенці — перекотиполе. Вони і горожу, бувало, не лагодили, замість огірків та помідорів, які вимагають праці, щоденного поливання і прополки, садили квіти. Один колишній каторжанин, веселий чоловік, ягоду посадив. Зроду ягоди в тій місцевості носили з лісу, і ось тобі на: городню землю ягодою зайняли! І називалася та ягода не чорниця, не суниця і не брусниця — вік-то-рі-я! Вікторію ту хвацькі сільські «городники» ще зеленою видерли з корінням і з’їли, нічого ягода, крупна, одначе з лісовою не порівняєш — води в ній багато і духом слаба. Більше в селі вікторію садити ніхто не наважувався, і поступово про неї всі забули. І все не траплялося б городніх чудасій, якби бабця хлопчика не була вигадницею і не принесла з міста дивне якесь насіння: одне пласке, сердечком, до огіркового подібне, але куди більших розмірів. Посадила бабця ту насінину на самому кінці грядки, біля лазні, І поскільки не вірила в її корисні властивості, забула про неї. Друга насінина — ще дивніша! — подібна до дідового зуба, коричневого од тютюну, костяної твердості. Бабця розмочила насінини в чашці разом з бобами і знехотя ввіткнула між цибулин. Довго нічого не з’являлося з землі. Бур’ян мушиною гущавиною по всьому городу розповзався. Людське і дитяче покарання — трава. Поли її, прокляту, ламай усе літо поперек, відсиджуй ноги, муч до тріщин руки, жалися кропивою до пухирів… Селянське дитя якось там само по собі на городі опинилося — ні на кого залишити в хаті, надворі брудно, худоба, собаки, от бабця чи тітки і прихоплять хлопчика з собою. Лазить малий наче в непрохідних хащах, того й гляди загубиться назовсім. А дівкам розвага: «Дівчата, а де ж у нас парубок? Щось не видно? Чи не заблукав? Хоч би кури його не заклювали! А-у-у-у!» — піднявши лице од грядок і дивлячись на загородній ліс, кричали тітки. Малий — не промах, упаде в борозні під листя, і ні гугу. А тітки його шукають, тітки його шукають! Бабця кляне їх, лає: «Вам би, безсоромним, тільки казитися! Тільки б зубоскалити! Робити хто буде, нечистий ваш дух?!» Моторошно в борозні під листям лежати, поруч біля ока волохата гусениця листок продірявлює, лап у неї скільки, ока жодного. Тут-таки гострими іклами вусатий чорний жук перекушує муху навпіл. Носоріг брукву точить, аж головою в кругляк заліз! Сірі ґедзі хлопчика тнуть, до крові кусають, мошва також не дрімає, в ніс, у вуха, в очі набивається, роз’їдає їх — довго не витримати, вискакувати треба зі схованки, та розгортаються прохолодні кущі, сонце в очі б'є, крик над головою: «О-о-ось де він, варначина! Лови його!» З реготом і дзвоном кинеться малий бігти по городу, тітки слідом за ним, кричать, ловлять і до самої ріки його, зовсім уже очманілого, доженуть, а там давай бризкатись, давай дуріти, норовлять малого у воду плюхнути. Він учепиться за тітку, з м’ясом не одірвеш, кричить, кличучи бабцю на допомогу. Бабця тут як тут, котиться з яру, махає хворостиною. «И-и-я-а-а-а ось вам, кобилиці такі! І я ось оперіщу котрусь! Дивись, почорнів увесь хлопець — перелякали!» Дівки врозтіч, на ходу кофтинки, спіднички скидають — і бовть з вереском у воду, махають руками, ногами б’ють, бризки до неба! Бабця по берегу бігає, хворостиною махає, нікого дістати не може. Втихомирені, освіжілі від води, знову плентаються на город, під палюче сонце, і малий ковиляє слідом. Мошва жере, ґедзі кулями б’ють, комар також свого не впустить, до вечірнього мороку з’явиться. Помаленьку та полегеньку від ігор і забав переводили малого чоловіка до роботи, непомітно, наче граючи, проробляли «профорієнтацію» — вчили бур’ян відрізняти від городини: «Ось бурячки зійшли, а ось разом з ними лобода, полин і гречка дика. Вони і цвітом, і фігурою під буряки вбралися, але все одно не обманути їм ока людського, спідсподу глянь — в пилку вони сивому і цвіт багряний блідіший у них; мокрець, дрімка і приворотень під редиску і ріпу рядяться, та швиденько рости норовлять і тим себе зраджують. Ну а за моркву ледь не все трав’яне сміття намагається зійти — і мишачий хвіст, і куряче просо, і хрінниця, і всякий мотлох такими собі безневинними війками на білий світ з’являється, а розгорнуться війки — і немає між них лапки морквяної, мереживця зелененького!..» У всякого овоча, у всякого злака, виявляється, є двійник, іншим разом багато двійників-кровопивців, і всі вони хитрі, підступні, напористі. Поки облюбована та розпещена людиною городня рослина укоріниться, поки з духом збереться, загартовані в вічній боротьбі бур’яни не дрімають, ідуть у глибину, захоплюють простори, чіпляються в землі і на землі за що прийдеться, душать, соки з овочів смокчуть, знекровлюють город… Скільки ігор не дограв через клопітну роботу хлопчик?! Скільки дитячих радощів недоодержав через те, що слідом за «профорієнтацією» починалося і «трудове виховання». Було воно просте і, як висловилися б нинішні високорозумні педагоги, — «ефективнодіюче». Хлопчика, який ухилявся від стомлюючої праці, брали за вухо: «Хочеш їсти — працюй!» Одного разу полов хлопчик грядку цибулі (морквяні та інші грядки з дрібним зіллячком йому ще не довіряли, цибулю можна, цибуля добре відрізняється), полов, ниючи під ніс тягучу пісню, відмахуючись брудними руками од мошви, дзвінкотливої рудої оси, і зненацька пальці його схопили незвичну для рук, міцну рослину, що наче трьома пругкими пальцями пропорола землю. Придивившись, хлопчик збагнув — ВОНА! Зійшла! От тобі й на! Не вірилося, що є в костяній серединці сім’я живина, здатна встати і прорости, а вона ось проросла, зобразилася! Як хлопчик доглядав ту рослину! А ВОНА, радіючи турботі, поливанню і чорній землі, вивільнена од бур’янів, перлася без утоми вгору, опускаючи одне за другим ремінне шкарубке листя. «Ох ти, матінки мої!» — захлинався захопленням творця хлопчик і мірявся з загадковим створінням природи, яке норовило обігнати його в рості. Благоговійно притих хлопчик, коли знайшлася в пазусі довгих скрипучих листків лялечка, загорнута в зелень плівок. За нею друга, третя. Дитинчатам холодно було північними ночами, вони памороззю покривалися, та все ж пересилили природні незгоди, і білий-білий чубчик у кожної лялечки з-під вдягачок виприснувся. «Ох ти, батюшки мої!»— прошепотів хлопчик, конче вражений, і, не зборовши спокуси, розколупав плівку на одному дитинчаті і віднайшов ряди білих, одне до другого притиснутих зерен. Зажмурившись, хлопчик куснув зерно, і рот його наповнився солодким, терпким молоком. Про це диво неможливо було не розказати людям. І люди ці — сусідські хлопчаки, без зайвих розмов злопали те диво разом з білими чубчиками, з хрумкою паличкою, заключеною всередину солодкої штуковини. Доживе мій хлопчик і до тієї пори, коли захлесне всіх кукурудзяна стихія, із здивуванням узнає якось, що і в його рідному селі, де, буває, влітку картоплю в цвіту б’ють заморозки, кращу землю пустять під «царицю полів» — ту саму забавну штуковину, що якось ненароком виросла на городі один раз, та й то дійшла лише до сметанно-рідкуватого зерна.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка