Сучасна російська повість



Сторінка17/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24
Валентин Распутін
УНИЗ І ВГОРУ ЗА ТЕЧІЄЮ
Нарис про одну поїздку


Слава богу, все закінчилося. Закінчилася ця безладна і виснажлива біганина по магазинах, коли й сам не знаєш, що шукаєш, аби тільки щось купити, не обійти когось із подарунком і не обділити гостинцем; це хапливе прагнення якнайшвидше позбутися всіляких різних клопотів, великих і малих, що набралися, як завжди, на останній день, і треба притьма мчати туди й сюди, поговорити з тим і з тим, взяти одне й повернути інше; це гарячкове, коли ти тільки й озираєшся — не забути б іще про щось — лаштування до подорожі. Закінчилося все враз, наче відрубало, тільки-но Віктор зайшов до каюти й поставив валізу, і тепер попереду чекало саме лиш легке і приємне байдикування, яке наперед хвилює своєю святковістю і незалежністю. Погода як на травень випала на диво жаркою, весь день палило, а тепер, надвечір, спекота ще більш загускла, поважчала. У каюті до того ж пахло фарбою, повітря було затхле й гіркаве. Віктор одразу ж, як зайшов, до кінця, до упору, опустив раму скла у вікні й висунувся назовні, його обдало теплим і кволим, але все ж вітерцем, від води ледь чутно повіяло свіжістю. До п’ятої години, до відплиття, залишалося ще хвилин з п’ятнадцять; посадка тривала, чути було, як по трапу йдуть люди, але в усьому вже відчувалося близьке звільнення, вже почала здригатися нетерпляча масивна біла туша теплохода, вже напівсонний жіночий голос з платівки, хвилюючи та піддражнюючи, повів прощальну і досить заграну пісеньку про те, що — «провожают пароходы совсем не так, как поезда». Каюта була маленькою, але досить зручною і затишною: диван з високою м’якою спинкою, біля вікна невеличкий столик з намертво прикрученою до нього настільною лампою, біля дверей шафа для речей та одягу і за важкою зеленою завісою — раковина для вмивання. Віктор уперше взяв окрему каюту і тепер нетерпляче чекав на відплиття, аби сповна втішитися в ній своєю самотою. Тут він сам собі пан, досхочу буде вилежуватися й читати, нікому не заважаючи і ні від кого не залежний, увечері підніме у вікні решітку і засвітить настільну лампу, вранці відіспиться донесхочу, до втоми в голові, і вийде на борт, під вітер. Будучи студентом, він їздив у третьому класі, що розміщався тоді в трюмі, і щоразу ці поїздки були для нього святом, про яке він починав мріяти ще взимку і до якого готувався якомога старатливіше: складав гроші, заощаджуючи карбованці з бідненької стипендії, навмисне залишав нечитаною найкращу, за чутками серед свого брата студента, книжку, підправляв, як міг, свою амуніцію. Тут він з повним правом, що його виколисав і зігрів у мріях за місяці зубріння, дозволяв собі нарешті невелике марнотратство: йшов у ресторан, вибирав столик біля одного з широких, на півстіни, вікон і замовляв пиво. Це й була головна, найбільш хвилююча частина свята — сидіти, недбало розвалившись у кріслі, попиваючи холодне пиво і вдаючи, що воно неабияк тобі смакує, й дивитися, дивитися у вікно на рівну і неквапну течію, в яку вдирається пароплав, на береги, на все те, що на них втаковилося й живе. Тоді ще не було цієї пісеньки — «вода, вода, кругом вода», яку з нарочитою байдужістю і далі тягне зараз той самий напівсонний голос, але вода й тоді зачаровувала аж ніяк не менше, ніж тепер, — зачаровувала, хмелила й вабила кудись, пробуджуючи неясний і глибокий неспокій. Це був якийсь дивовижний, незбагненний, неземний стан, коли, проймаючи бентегою душу, раптом спалахували несподівані бажання, привиджувалися незвичайні звершення або ні з того ні з сього находило замилування власним життям, де найбільшим щастям здавалося — бачити, думати, запам’ятовувати. Тут-таки, на пароплаві, в нього трапилася одного разу любов зі студенткою медичного інституту, дівчинкою гарненькою, але такою тоненькою, що мимоволі виникав сумнів: яким чином їй вдалося вмістити в собі все, що належить мати людині? Вона їхала не одна — з матір’ю. Віктор тепер уже не пам’ятав, з чого, через яку випадковість почалося це знайомство, зате добре пам’ятав, як потім усю ніч вони таїлися від її матері, ховаючись то на верхній палубі, то в кормі, серед бочок і величезних котушок з тросами, то в трюмі, на його лаві: як він накривав її від вітру своїм піджаком, який щасливий був, слухаючи її квапливий і, по суті, пустопорожній шепіт. Ось що коїться з людьми, коли «вода, вода, кругом вода». Усе літо потім вони посилали одне одному нетерплячі й ніжні листи, а коли зустрілися восени в місті, вже не біля води, спокійно і без найменшого жалю розійшлися. Гримнув нарешті відчалювальний марш, і теплохід одразу ж легенько відійшов, відсунувся від стінки. З берега і з борту закричали, замахали одне одному, почулися окремі слова команди в машинне відділення, десь стривожено й голосно заплакало дитя. Теплохід став упоперек ріки і дав течії розвернути його вниз, за ходом. З берега він мав вигляд зараз, мабуть, дуже гарний: білий, легкий і довгастий, сяючий усім своїм оснащенням. У нинішній навігації він вирушав тільки в перший, іменинний рейс і був чисто прибраний, підфарбований та підладжений, матроси франтували новенькою формою, молоденькі провідниці усміхалися чемними і допитливими усмішками. Все це потім обстріпається, зблякне або видасться просто непотрібним і зайвим, але поки що, коли не прискіпуватися, все мало вигляд досить ошатний. Якби ще так різко не пахла фарба в каюті. Тепер уже рушили своїм ходом. За бортом зашуміла знуртована вода, швидше потягся назад берег, у вікно увірвався вітер. Дихати стало легше. Віктор підвівся з дивана і, не кваплячись, принатурюючи себе до дозвільного й лінькуватого життя в дорозі, почав улаштовуватися: дістав з валізи те, що могло тут знадобитися, сходив до провідниці за постільною білизною. Ним оволоділо рівне й приємне почуття вдоволення собою: ось він і їде, хоч би там що, все ж таки їде… Можна піти зараз у ресторан, і, всівшись, як колись, біля вікна, попросити пива. Щоправда, від пива він уже одвик, але щоб упевнити і самого себе і когось ще, хто пам’ятає його по колишніх звичках, що він усе той самий, одну плящину випити варто. П’ять років він не був удома, в своєму селі, довгих п’ять років, за які неабияк змінилося й ускладнилося його життя. За ці роки він побачив чимало інших країв, з’їздив навіть за кордон. Усе це було добре, корисно й потрібно йому; повертався назад, сповнений якимось особливим, внутрішнім смислом; у нього мовби вливалася свіжа кров, вносила в узвичаєне й розмірене існування почуттів і гостроту, й новизну. Але як же все-таки втомлювався він у цих поїздках! Від початку й до кінця там доводилося бути в постійному напруженні: завжди щось тривожило попереду, змушувало підстьобувати або, навпаки, стримувати себе, увесь час, боячись схибити, треба було робити вибір — те чи це, одне або інше, туди чи сюди. Навіть рідкісні хвилини розслаблення здавалися там спокоєм людини, яку підвісили догори ногами. І лише вдома (вже й не вдома треба говорити, а якось інакше, бо в нього своя сім’я у місті, з якого він зараз виїхав), і лише в рідному селі, у батька з матір’ю, він знав, відпочинок його буде повним, цілковитим і невідчутним: він піде туди, куди заманеться, робитиме те, що забагнеться, він порине в це життя, як у дитинство, що повернулося, і довго буде залишатися там у щасливому забутті, не пам’ятаючи нічого ні про себе, ні про інших і скоряючись лише найпростішим і найлегшим бажанням. Уже й тепер він почувався так погідно і затишно, як давним-давно з ним не бувало, мовби кожна клітинка, виплутавшись з щільного клубка, нарешті знайшла в ньому своє місце. Він усе ж таки вирішив зазирнути в ресторан, хоча й не знав, залишиться там чи ні. Один столик біля вікна виявився вільним, немовби саме для нього, і він не наважився піти геть. Раніше Віктор плавав на пароплавах, це був теплохід, до того ж теплохід морського типу, що не боїться великої хвилі; але ресторан у ньому, схоже, залишився колишній, мовби перенесений з пароплава у цілковитій незайманості — те ж напівокругле, похиле до бортів невеличке приміщення в кормі, з вузькими, на два боки, дверима, ті ж просторі вікна, прибрані в жовті штори, і ті ж низькі, м’які крісла в білих чохлах. Віктор міг би побитися об заклад, що й меню тут анітрохи не змінилося, хіба що на якусь дещицю. Він розгорнув карточку й усміхнувся. Звичайно, все те саме: щі, піснувато-кислий запах яких він пам’ятав ще й досі, яєчня, біфштекс і рисова каша. Але річкову рибу замінила морська, це він повинен був передбачити. В усьому іншому меню нагадувало раз і назавжди викарбуваний на камені напис, свідчення сталості смаку невідомого постачальника. Сидіти, розвалившись у кріслі, зі склянкою пива, тримаючи її в руці, було і зручно, й приємно. Десь угорі нечутно і пружно працював вентилятор, гнав повітря, і по залі колами ходив вітерець, ворушив на вікнах легкі високі штори й обережним, пригасаючим повівом торкався обличчя. З одного боку за сусіднім столиком уже збуджено гомоніла за пивом компанія чоловіків, з іншого — з мовчазною і несерйозною, як у забавці, жартівливою зосередженістю вечеряла сім’я: він і вона з однаково широкими і чистими, чомусь схожими (чи не від спільного життя, бува?) обличчями — молодими й добрими, і хлопчик з дівчинкою приблизно одного віку, років шести або семи. Не дістаючи з крісел до столу, діти їли навстоячки. Очевидно, це й викликало лукаво-уважний і веселий настрій батьків: раз по раз вони перезиралися й усміхались. Спостерігаючи за ними, Віктор, сам не знаючи чому, відчув у собі незбагненні ревнощі до цієї невеликої, але вже повної сім’ї, щось, опріч любові й злагоди, зачіпало й зворушувало його в ній — чи то схожість і фізична рівність, що одразу впадали у вічі, мовби він і вона були створені одне для одного, як ліва рука для правої, чи то обачна, парна поміркованість: мати, батько, син, дочка — всього, що може бути, по одному, але все гарно, міцно, на славу людині, чи то щось іще, приховане глибше і міцніше. І від того, що він не міг збагнути свого почуття, неспокій не полишав і заважав йому; він не одразу забув про нього і після того, як за сусіднім столиком повечеряли й пішли. А за вікном, за неширокою смугою, все плинув і плинув берег, за кормою здивовано й неохоче закипала вода і, підібравшись, котила на два боки хвилі. Річка позаду, здавалося, легенько розгойдувалася то ліворуч, то праворуч; на її поверхні далеко й довго, доки сягало око, трималися після хвиль яскріючі на сонці брижі, від яких боляче і задьористо ставало очам; течія там мовби слабшала або ж і зупинялася зовсім. Берег часто змінювався: то низький, яскраво-зелений, на свіжій зелені пасуться корови, то за поворотом одразу яр, нагорі будівлі, униз, до води й човнів, ведуть сходинки, біля човнів вистрибують, щось кричать і махають руками дітлахи, біля будинків, прикриваючись від сонця долоньками, стоять дорослі. Віктор виріс на цій річці, кожного божого дня пропадав на ній з ранку до ночі, і більша частина його дитячих і вже не дитячих радощів була пов’язана з нею. Ніколи він не забуде, як щоразу боявся пропустити льодохід; з яким захватом і острахом, нетямлячись, дивився на дику, осатанілу силу, що зіштовхувала кригу вниз, здиблювала і трощила незграбні, з глибоким полиском синяви брили; який багатоголосий і протяглий, зі стогоном і відчаєм стояв довкола гуркіт. Один спогад, чи не найдавніший, був яскравіший за інші. Йому тоді виповнилося шість років, і не просто виповнилося, а виповнилося саме цього дня — 1 травня. Льодохід звичайно теж припадав на кінець квітня — початок травня. Йому, хлопчакові, не досить було того, що його день народження так вдало збігався зі святом, йому ще кортіло, аби цього дня неодмінно рушила крига — інакше не буде щастя. Звідки, з яких глибин і снів виник у ньому цей забобонний зв’язок одного з другим, він, звичайно, не знав; але ще й досі, правда, без колишньої щирості й зацікавленості, немов жартома, він продовжує стежити, коли — до чи після свята — пробудилася річка, усміхнеться чи ні йому нині удача. (Ось іще відмінність: щастя обернулося на удачу, з якою легше й безпечніше поводитися — якщо й прогавиш, то втрата невелика; з віком він, здається, привчає себе ризикувати лише тим, що небагато важить). З раннього ранку 1 травня він сидів на березі, вдивляючись у посинілу, розбухлу кригу. Ніколи ще не випадало йому бачити перший, вирішальний поштовх, який зривав кригу з місця, і тепер він чекав на нього нетерпляче і з важкою зосередженістю, понад усе на світі боячись, що день закінчиться раніше. Десь у селі співали, яскраво світило сонце, з пониззя навіть не дув, а легенько плинув над річкою м’який рівний вітрець, доносячи звідкись свіжий і прохолодний, вербний запах щойно звільненої води. Річка неспокійно вовтузилася, погойдувалася, зітхала; часом зсередини чувся глухий, утробний шум, далі лунав порский і сильний, наче постріл, тріскіт, і в кризі спалахували тріщини. Ось-ось усе це мало зірватися з місця, закружеляти, зашуміти, попливти, але стояло. Трималося якоюсь силою, чіплялося за щось, впиралося, проте нікуди не рухалося. Увесь день прочекав він марно, ввечері, геть нещасного і змученого, його насилу забрали додому. Тепер усе: ніколи не закінчиться війна, не повернеться з фронту батько, не полюбить його сусідська дівчинка Нінка. Далі жити просто безглуздо. Серед ночі він прокинувся від невиразного далекого гуркоту, який то затихав, то раптом болісно й тривожно виникав знову. Іншого разу шестирічний хлопчак, напевно, одразу пірнув би від нього під ковдру і постарався хутчіше заснути, але тепер остання надія змусила його перебороти страх і встати з постелі. Скоряючись якійсь сторонній владній силі, він навпомацки добрався до дверей, нечутно відхилив їх і вислизнув на вулицю. І небо, й землю поглинула суцільна, непроглядна пітьма, крізь яку ніде нічого не було видно, але дорогу до річки він знав і з заплющеними очима. Кумедно й незграбно підстрибуючи, боячись налетіти на паркан, але ще більше боячись іти кроком, він кинувся на берег. Тут було світліше. Від криги йшло слабке сіре мерехтіння, і в ньому він легко роздивився, що річка як стояла, так і стоїть. Нічого в ній звечора не змінилося. Вона навіть мовби принишкнула, після довгих і марних потуг її опосіла байдужість. Від жаху, від нерозуміння того, що з ним коїться, чому він тут, а не вдома, не в постелі, маленький Вітька заціпенів. Прибігши сюди, він уже неспроможний був бігти назад. Від страху в нього одібрало ноги. Десь далеко в тайзі загуркотіло, набралося сили і покотилося, покотилося прямо на село, погрожуючи розчавити і зім’яти його, і, тільки ледь-ледь не докотившись, розвалилося. Насувалася гроза. Те, що він сприйняв за шум річки, було громом небесним, першим тієї весни, що народився зненацька і спочатку негучно. Спалахнуло і нараз погасло коротке світло блискавки, і знову вирушив грім, випробовуючись у своїй ході над річкою, і знову застряг неподалік від села. Небо тепер було могутнє і страшне. По краях, зливаючись із землею, воно занурювалося в безмежну пітьму, згори нависало велетенською тривожною тяжкотою. В нагромадженні хмар, рухаючись і змінюючись, зловісною синявою палахкотіли якісь смуги і плями. Поміж ударами грому, коли наставала тиша, з височини долинав нечіткий, ледь вловний шум, — чи то шерхіт хмар, чи то приглушений свист вітру. Внизу повітря було тривожно-нерухоме й порожнє: без гострих весняних запахів, без звичайної нічної свіжості — гроза встигла виссати з нього все. Грім розгулював уже над самим селом. Він починався знехотя, лінькувато, мовби не знаючи, варто чи не варто гриміти, але, розвередивши себе бурчанням, раптом робив миттєвий і лютий стрибок убік і важко, надсадно лопався, вибухав, розкидаючи довкола безліч гримкотливих осколків. Ледве встигав відшуміти один перекіт, як виникав новий. У яскравому і мертвотному світлі блискавиць хати в селі здавалися прозорими, і якщо за стінами нічого не можна було побачити, то лише тому, що за ними нічого й не було, а ліс — до моторошності білим і неживим, з вузькими й довгими камінними стовбурами. Увібравши голову в плечі, хлопчак схлипував — судомно, безпорадно і вже в нестямі. Він був на ногах, але давно втратив відчуття землі під собою, мовби його, як пушинку, підхопило й понесло кудись, і ніхто ніколи не знайде навіть сліду цієї маленької нещасної людинки. Гроза, домагаючись дощу, дедалі розпалювалася і розпалювалася. Небо із зовсім чорного, непроглядного стало темно-багровим і вирізнилося чіткіше. Грім бив розмірено й злісно, без тієї стриманості і грайливості, що були спочатку, він вибухав одразу і, не послаблюючи, гнав цей вибух, поки де-небудь в іншій стороні не спалахував новий. Все довкола було сповнене тільки гуркотом, що його раз у раз підстьобували помахи блискавиць, все стискалося й тремтіло перед ним, а йому вже бракувало простору, він задихався від шаленства… ось-ось повинно було статися щось і зовсім страшне. І воно сталося. Блискавка стьобнула, як звичайно, тонким довгим розчерком, але не згасла, а раптом, мовби заплутавшись, закружляла, завихорилася у танку і розійшлася широким кінцем, оголивши моторошний голубий вогонь. Скажений, небувалої сили гуркіт одразу ж охопив усе небо, роздираючи його на частини, — воно тріснуло й обвалилося. Хлопчак закричав і впав, не зміг встояти, але одразу ж знову схопився на ноги. Він почув, хоча неспроможний був ні чути, ні бачити, якимось дивом він почув, як звук шматованого неба, слабший і легший, але той, той самий звук знову пролунав десь неподалік від нього. У моторошному і несподівано-радісному передчутті він різко підвів голову й побачив, як, ламаючи кригу, виносить середину річки. її тільки-тільки зірвало, її смуга була зовсім неширокою. І одразу ж упав дощ. Гроза почала швидко відступати, блискавка спалахувала лише з одного боку, на самому краю неба, туди ж, геть присмирнівши, перебрався грім. Небо потемніло й притихло, з нього лив дощ. А хлопчак усе плакав і плакав, не витираючи сліз, і все дивився, дивився на річку, на її гомінке святкове звільнення, що почалося вночі, серед грози, подалі від людських очей. …Боже мій, невже це було?! І чи було це так, як він запам’ятав, чи не приснилося це йому в чистих і осяйних дитячих снах? …Ще несло крижини, крига лежала і на берегах, а вони, дітлахи, вже закидали в каламутну зеленкувату воду перемети. Пробуджена річка була повною і нетерпляче-швидкою; від її відкритого, вільного плину довкола одразу ставало просторіше й вище; в легкому й дзвінкому повітрі зі свистом носилися стрижі, знижуючись і черкаючи об воду білими черевцями; звучав капіж із навислих над каменицею важких крижаних дашків; весело і широко грало сонце. Було якесь особливе — сторожке й таємниче — щастя в тому, щоб, ледь піднявши нитку перемета над водою, слухати, як тюкає риба наживку; в хвилюючому чеканні завмирало серце і весь безмежний світ сходився в одну цю тонку нитку, по якій передавалися поштовхи. Невдовзі річка випрямлялася, звільнившись од усього зайвого, чужого, що знесли в неї з гір шальні весняні потоки й струмки; вода в ній ставала темно-голубою, прозорою, так що далеко було видно дно; течія напиналася: знаходила свою неквапливу, спокійно-швидку силу, яку могла поруйнувати лише тривала негода. Влітку вони всією сім’єю вирушали човном за річку на сінокіс, збирали там ягоди, потім гриби; Віктор випрошував собі у бакенщика два ближчих до сінокісного наділу бакени, вечорами запалював їх, ранками гасив, навчився незгірше за дядьків підніматися у човні на тичині, справлятися з одноручним веслом. Ніколи не втомлювався від нескінченної втіхи бувати на річці, зазирати в її моторошну звабливу глибінь, у дужий вал, випробовуючи своє щастя, зіштовхувати човен і гребти від берега, все далі й далі, злітаючи й провалюючись у хвилях, а потім, щасливо повернувшись, вважати себе переможцем і думати, що річка після цього одразу стала покірнішою. У темні осінні ночі дідусь, тепер уже покійний, брав його з собою бити рибу з смолоскипом. На носі човна яскраво і жваво палахкотів смоляк, дідусь, широко розставивши ноги і терпляче вдивляючись у воду, стояв біля вогню з наготованим остенем, а він, сидячи в кормі, безшумно правив веслом. Річка втомлено і глухо зносила їх униз; у важкому металевому кольорі води ледь-ледь поблискувало опале листя; лопались і меркли бульбашки; де-небудь посеред річки хтозна-чому в спокійну погоду довго трималася на одному місці нескінченна смуга брижів, яка мерехтіла незбагненним хвилюванням, що далі так само несподівано, як і з’являлася, щезала. Було вогко й мерзлякувато, вогонь лише дратував недосягаючим теплом, проте було і тривожно-солодко, незвичайно на душі — від схилених з берега кущів, що пропливали в суворому мовчанні, від таємничих сплесків, що виникали то тут, то там, від далекого крику нічного птаха, від казкового і зрадливого витанцьовування вогню, на який десь мчить і ніяк не може зупинитися очманіла від його сяйва рибина. Спогади, пов’язані з річкою, жили в ньому осібно від інших, і жили теплим душевним смутком, коло якого він часто грівся і відпочивав, перш ніж рушити далі. Він розумів: їх зберегло дитинство — все, що належить до перших вражень, зберігається надовго, можливо, назавжди, але в тім-то й річ, що з багато чого іншого дитинство виокремило саме їх. Тайга не бентежила і не випробовувала Віктора так, як річка; тайга залишалася і повинна була залишатися на місці, тим часом як річка могла щезнути, спливти геть, померти, відкривши на пам’ять про себе голе кам’янисте річище, по якому будуть бігати собаки. Ранками, боячись зізнатися в цьому навіть самому собі, він обережно йшов перевірити, чи не скоїлося чогось з річкою, і не розумів, чому це більше нікого не тривожить, чому всі спокійні, що річка і завтра буде текти так само, як текла вчора і позавчора. Він розрахувався за пиво і вийшов на борт. Величезне призахідне сонце було зовсім низько і близько, тому здавалося, ніби воно не піде за гору, а сяде на березі; і берег в очікуванні цього першого, чудовного і небезпечного доторку завмер. Його вже накрила тінь від гори; але барви були світлі, ясні і точні, в суцільній зелені листя легко розрізнялися осика й береза, в яру соковито червоніла глина. Другий, протилежний берег, залитий сонцем, положистий і порожній, лежав далеко і тоскно. Схоже, там було болото, висока темна трава росла нерівно, жмутками, ніде поблизу не маячила жива душа. Невдовзі відійшла кудись углиб і гора з лівого, західного боку, і сонце одразу відсунулося од річки, і піднялося вище, поменшало. Небом потягся дим. Хвилин через п’ятнадцять оголосили першу пристань. Теплохід наближався до міста, якого не так давно — Віктор у перших своїх плаваннях ще застав той час — не було тут і близько. Побудували його швидко і, поки будували, писали й говорили про нього багато: в глухій тайзі, на голому місці і таке інше, хоча, за сибірськими поняттями, те, що розташоване біля дороги і особливо залізниці, вже ніяка не тайга. Потім з’явилися інші, гучніші назви, і місто було притихло, але невдовзі зажило слави знову, цього разу своїми демографічними показниками: виявилося, що тут, коли роки старого й малого скласти разом, а тоді поділити на число мешканців, оселився наймолодший у країні люд, який в розрахунку на кожну тисячу душ більше за всіх справив весіль, після чого, природно, більше за всіх народжував дітей. Але відтоді місто стало пасти задніх, здається, і в цьому плані. З річки його не було видно, воно стояло осторонь, стриміли лише його високі різномасті димарі. Але свій причал воно про всяк випадок мало. Пасажири звичайно користувалися ним на зворотному шляху. Течія тут сильна, і теплохід, піднімаючись угору, чалапає звідси до кінцевої зупинки добрих вісім годин, тоді як дорога електричкою забирає всього годину. Тому найбільш нетерплячі вивантажуються тут і їдуть на вокзал. Так було раніше, так, очевидно, буває й нині. Теплохід наполовину порожніє; лише на лавах, обіклавшись клунками, з безмежною терплячістю на обличчях сидять бабусі та по горішній палубі, не знаходячи собі перед прибуттям місця, бродять сімейні з дітьми. Стає тихо й сиротливо: команда зайнята прибиранням, пасажири, що залишилися, говорять чомусь упівголоса, дивляться довкола задумливо і сумно або ж і взагалі усамітнюються, надовго прилипають до поручнів, замикаються в собі. Береги, здається, не зрушуються, не сповзають униз, лише ледь розвертаються, ворушаться, коли теплохід, у пошуках найбільш легкого і зручного шляху, повзе то до одного з них, то до другого; проте там і там з однаковою люттю і шумом б’є в ніс теплохода дужий стрічний струмінь, високо вгору здіймаючи великі й гострі бризки. Все це Віктору належало знову побачити і випробувати на зворотному шляху, але раніше він, як пригадує, любив ці останні довгі й виснажливі години, бо їхав з дому і нікуди не квапився; нетерплячка і марна метушня інших, які раз у раз вибігали дивитися, скільки ще залишилося пливти, викликали в нього якусь недобру, зловтішну насолоду: невже, думав він, їм невтямки, що в цьому чеканні треба виходити не з відстані і не із швидкості, а з часу, вказаного в розкладі, який буде виконано саме в належний йому строк, хоч як би швидко теплохід не рухався. Знай, що ти прибудеш рівно о дев’ятій вечора, ні на хвилину раніше, і доти спокійнісінько собі спи або читай книжку, а не мордуйся, не смикайся даремно — мимо не провезуть. Мовби нагадуючи, чим іще зовсім недавно славилося це місто, на березі на теплохід чекало весілля. Воно тупцяло біля невеличкого автобусика, на якому, очевидно, і приїхало сюди прямо з-за столу. Зморено і нервово озивалася риданням гармошка, але під неї вже не співали і не танцювали, під неї лише галасували, позираючи на теплохід, що причалював. Як тільки він приткнувся до дебаркадера і завмер, весілля рушило до сходнів і розташувалося за дерев’яним бортиком. Хлопці вмовляли когось не їхати, погуляти ще день чи два, а кого вмовляють, у юрмі не можна було розгледіти. Віктору чомусь закортіло, аби поїхали молоді, щоб це вони вирішили влаштувати собі невелику весільну подорож, але невдовзі він зрозумів, що вони теж когось лише проводжають. Шкода, подумав він, дуже шкода. Разом з ними на теплоході оселилася б чиста і неприхована таїна, навколо якої все набуває прекрасного і загадкового смислу. Посідають спогади і мрії про любов і щастя, і посідає туга за тим, що могло звершитися і вдатися, але не звершилося і не вдалося; боляче і гірко стинається серце, вражене усвідомленням того, що колись, у кращі роки своєї молодості, воно билося безталанно; і в кволій та покірливій обіцянці чогось невідомого пробуджується душа. Невже вони не могли здогадатися взяти квитки в каюту і податися світ за очі, туди й назад, униз і вгору за течією, якнайдалі від галасливого і хмільного застілля, від друзів і родичів, від вигуків і брязкоту посуду. Тут би їм ніхто не завадив, ніхто не потривожив би їхньої самоти, і люди дивилися б на них із заздрістю й надією; люди заздрили б їхній недосвідченості і невіданню, тому, що вони не знають і не хочуть знати, що з ними буде завтра, скільки їм кохати одне одного, кого народжувати, коли розставатися і зустрічатися, тому, що вони зачаровані й запаморочені першою близькістю, важливішої за яку для них зараз нічого немає. Вони були б на теплоході найголоснішими пасажирами, і теплохід плив би кудись лише заради них, і тільки тому, що на ньому ще лишалися вільні місця, він би прихопив по дорозі і всіх інших. Віктор пильно вдивлявся в обличчя молодого і молодої, намагаючись знайти в них щось особливе, якесь мимовільне і подивоване зізнання, сором’язливе одкровення, але бачив лише втому та в чіпких примружених очах дівчини холодний виклик: чого ви на мене витріщилися? Судячи з усього, весілля тривало вже не перший день, але молоді ще не зняли з себе весільного вбрання; він був у чорному, на цей час досить-таки пом’ятому костюмі, вона — в білій, як раніше говорили, вінчальній сукні, але вузькій і короткій, набагато вище важких міцних колін з чашечками, що здригалися, з голови широко й легко спадала мережана фата. Дівчина тримала хлопця за руку, і на губах її забуто і слабко стріпувалася усмішка. Навколо них знову розливали вино, і чаркувалися, потім піднесли і їм — дівчина, не чекаючи жениха, закинула голову, відкривши довгу гарну шию, і одним духом, по-чоловічому випила. Поряд з Віктором хтось звивовано присвиснув. Він обернувся — майже вся палуба була забита людьми, що спостерігали за весіллям уважно і з цікавістю. Праворуч від Віктора, перехиляючись низько через борт, стояв хлопець з веселим, розпашіло-рожевим після ресторану, округлим обличчям, на якому відкритий, що нетерпляче тремтів, рот виказував ледь стримуване бажання встряти. Коли дівчина так рішуче випила своє вино, хлопець не втримався: — Ну, да-є-є-є! Дівчина обійняла жениха за шию і потягнулася до нього, аби сказати щось на вухо, але рух цей, який зрозуміли неправильно, — обманув і розчарував пасажирів на теплоході. — Гірко! — неголосно підкинув хтось іззаду. — Гірко-о-о! — зраділо, на все своє потужне горло, присідаючи, ревнув хлопець поруч з Віктором і оглушив його, у вухах у Віктора жалібно і тонко заспівали якісь струночки. — А ви що?! — хлопець обернувся до люду і вимогливо здійняв угору руки. — Ану! Три-чотири! Гірко-о! Цього разу йому підтягнуло кілька голосів. Решта, радіючи такій приключці, сміялися. На вигуки з одного й з другого боку, з корми і носа теплохода, поспішали люди. Цікаві, збуджені обличчя визирали з кают. Нагорі, над головою Віктора, почулися швидкі кроки і одразу ж пролунав короткий і густий — схвальний — гудок теплохода. — Три-чотири! — командував хлопець. — Три-чотири! — Гірко-о! — дружно й могутньо відгукувалася палуба. — Гірко-о! Весілля розгубилося. Молодий узяв дівчину за руку, щоб повести її геть, але вона раптом швидко й рішуче, з несподіваною силою і жагою притягла голову жениха до себе і впилася в його губи довгим і відвертим поцілунком. Нагорі завмерли. Чийсь, що було вихопився і мовби жалібний смішок нараз умовк. Хлопець, котрий подавав команди, лунко облизнувся і задумливо, протяглим голосом, сказав: — А ти, дівко, не ухоркалася. Молода підвела вгору ще більш примружені очі і, вже дражнячи людей з теплохода, знову потяглася губами до губів молодого і завовтузилася в них. — Я кажу, не ухоркалася вона в тебе, — з веселою злістю гукнув хлопець до молодого. — Що ж це ти так, га? — Їдь, куди їдеш, — відмахнувся той. — Я-бо поїду, але ти дивись, коли б з твоєї команди хтось до неї не під’їхав. Он вони, всі, як один, комсомольці-добровольці. Дивись! Почалася перепалка. Молодий, кваплячись уникнути її, потис комусь, хто від’їжджав, руку і потягнув за собою молоду. З палуби, поверх дебаркадера, було видно, як вони піднялися на берег і, не озираючись, зайшли в автобус. Хлопці з весілля спробували силоміць забрати туди ж і того, хто від’їжджав, але він вирвався і заскочив на теплохід. Хлопець поруч з Віктором довго не вгамовувався: — Дивися, жук який! Забрав. З’їли б її тут. Вона йому ще покаже! Вона йому покаже! — погрожував він. — Ця дівка — о-е-ей! Он, поїхали, повіз. Вези, вези, не зупиняйся, а то коли б не дременула. Я йому правильно сказав, він мене не раз пригадає. Жени-их. Коли знову рушили, почало вже смеркати. Сонце давно зайшло, на береги лягла суцільна густа тінь, і тільки біля самої води вузькою ламкою смугою жовтів кам’янишник. Гори, вдалині мовчазні і низько згорблені, затягувало сірою, ледь вловною імлою. Де-не-де вже пробивалися вогники, але, помиготівши, зникали, розчинялися в непевному і хисткому світлі присмерків. Небо видавалося підталим, розмитим, зірки на ньому ще не проклюнулися, обрій м’яко і невидимо зливався з землею. Від води тягло вогкістю і пріллю, але й крізь них з берегів досягали слабкі і приємні, що ледь гірчили, запахи охололого жаркого дня. Річка світилася мовби зсередини, зі своєї глибини, і, мінячись, від краю і до краю блищала чіткою, густо-синьою стрічкою, таємничою і холодно-казковою, над якою в повітря піднімалося бліде і примарне сяєво. Розмірено й приглушено шуміла за бортом вода, та від хвилі, що котилася по камінню, долинало обережне й лінькувате жебоніння. Віктор стояв, слухав, дивився. І ці сумні й чуткі картини пізнього літнього вечора біля річки, з неспокійними й теплими, ще не затужавілими, барвами; чисті, неголосні звуки, що плямили тишу, що наповзала на землю, чуйність, чуткість і нестійкість усього цього пробуджували в ньому солодке і щемливе почуття вдячності й любові. «Як же так? — дорікаючи і журячись у забутті, розмірковував він. — Чому ми на шкоду собі не хочемо помічати те, що нам необхідно знати й бачити найперше? Чому так багато часу перебуваємо ми у турботах про хліб єдиний, і так рідко підводимо очі довкруж себе і зупиняємося подивовані й стривожені; чому я раніше не розумів, що це моє і що без цього не можна жити? І чому забуваємо, що саме в такі хвилини народжується і сповнюється красою й добрістю людська душа?» Він запитував і нічого не міг відповісти. Потім уже не дивився, не слухав і не розмірковував. Він линув у повітрі зовсім один, завертаючи то до далеких мовчазних гір чи до чорної ріллі, то знову повертаючись до річки, і все, що залишалося позад нього, поринало в сон. Він линув, благословляючи на відпочинок і наснагу рідні місця, що розкрилися йому в свою заповітну годину, і чув, як вони озиваються до нього вдячним шепотом. Повз; зовсім близько, прошумів острів, високий і заокруглений, наче баржа, і Віктор отямився. Авжеж, пропливли острів. Як гарно тепер на островах, де піднімаються м’які й ніжні, наче хутро, трави і особливо яскраво й щедро цвітуть квіти, де запахи води, землі й буйної зелені змішуються в тонкий і гострий п’янкий настій, який, незважаючи на вічні вітри, ніколи не зникає, тільки на осінь стає гострішим і сухішим. Від вітрів гнуться в один бік дерева, проте стоять міцно, кремезно, широко розкинувши чіпке й туге коріння. Біля води зарості вільхи й шелюги, а в ній ягідник — найбільше смородини. І завжди на острові з’являється дивовижне — оманливе і водночас вірне — відчуття руху, мовби ти на кораблі, на пароплаві, що пливе повагом і велично, і з’являється не так від води довкола, як від хвилюючого почуття якоїсь піднесеності над землею, хмільного й омріяного ширяння. Знаєш, що стоїш на твердій землі, проте під ногами, рухаючись, злегка тремтить, повертає то ліворуч, то праворуч, і ти вже неспроможний боронитися — линеш кудись обережно, загадково. І раптом Віктор злякано пригадав: таж біля його села більше немає островів. Немає більше ні Хлібника, ні Березовика, де колись він збирав смородину, рвав дику цибулю й часник, пас коней, боронував поля й косив сіно. їх затопило. Піднялася вода, вище за будь-яку найстрашнішу повінь, що її бачили на своєму довгому віку острови, і зашморгнула, підім’яла їх, котрі прагнули що є сили зіщулитися й закам’яніти, аби вистояти до сонця, але вода все прибувала й прибувала, заховала під собою дерева й пішла вище. Тепер вона вже давно вимила і рознесла урізнобіч усю землю, на якій росли хліба і трави, і зрівняла острови з дном. Не стало островів, і назви їхні, сиротливі й порожні, втративши свою суть, звучать усе рідше і відходять усе далі, звідки вже немає вороття. Стало прохолодно від вітру і якось ніяково, совісно на душі від цього спогаду, і Віктор пішов до себе в каюту. Авжеж, давно він не був у селі. Однак останній свій приїзд туди пам’ятав так добре, мовби тільки зараз і повертався назад. Це було саме напередодні затоплення водосховища ГЕС, яку споруджували нижче за течією, і село переносили на нове місце. Точніше сказати, його розривали на частини. Колгосп від’їжджав кудись за двісті кілометрів у чужі степові краї, ліспромгосп, що провадив очищення ложа водосховища, залишався тут, але від води переносив своє господарство нагору, сплавну контору переводили в інше село. На три сторони знімалося село. Нікого нікуди не приневолювали, але й без того не просто було вибрати людині свою долю, якщо вона не знала іншої роботи, окрім землеробської, і не уявляла, як можна жити десь, де немає ні річки, ні тайги. Ось так само Віктор приплив на пароплаві на початку липня і так само надвечір, присмерком. Ще з пароплава він побачив, як дуже поріділо й оголилося село, втративши свій узвичаєний лад і вигляд. На пристань, окрім кількох дітлахів, ніхто не прийшов — отже, було не до того. Берегом, не виходячи на вулицю, Віктор рушив до себе додому; перш ніж завернути в провулок поміж городами, постояв біля врди, гріючись під низьким і теплим сонцем, що било з-за річки прямо в обличчя, і лише після цього пішов далі. Він не здивувався, коли, звівши очі, не побачив поверх лазні знайомого схилу даху: запізнився. Хату вже розібрали. Частину високого глухого паркану з колод, на якому маленький Вітька спустив з себе не одні штанці, теж знесли, друга частина, що межувала з коморами і завершувалася широкими й важкими, старовинної роботи розмальованими ворітьми, стояла безглуздо й тужливо. Надто безглуздими здавалися вперто зачинені в розгороджену огорожу ворота, поряд з якими вже намітилася всередину стежка. Віктор навмисне не пішов нею, а повернув велике чавунне кільце на воротях і підняв засувку. З комори кинулася до нього мати, але не добігла, зупинилася й зайшлася плачем, показуючи рукою на темніюче хатнище. Вийшов батько, привітався з Віктором і, ховаючи очі, сказав: — Ну, от і добре, що приїхав. Хоча б допоможеш тепер. Бо ми вже не знали, що й робити. Віктор підійшов до хатнища і довго стояв над ним, як над могилою, схвильовано й приголомшено дивлячись на розсипану золу, на шматки закам’янілої глини від російської печі, на два невеличких металевих ґудзики, які, можливо, він сам колись і закотив під підлогу, і вдихаючи теплий і кислуватий дух людської оселі, котрий ще не випарувався. Стінки запілля обсипалися, проте на одній, ще цілій, зеленіли витягнуті вгору, покривлені картопляні ростки. По старих, зіпрілих трісках спритно сновигали зелені жучки, в кутку, то присідаючи, то зводячись на своїх довгих тонких ногах, ворушився великий сірий павук. І цей, що постав перед зором, витертий деревом до пороху, клаптик землі, який займала хата, видався раптом Віктору таким мізерним і жалюгідним, а все, що складало хату і що лежало тепер поряд двома акуратними стосами, — таким грубезним і ненадійним, що він не знав уже, вірити чи ні, що все це стояло саме тут і було добротним, затишним і просторим. Того ж вечора він обійшов усе село з кінця в кінець. Від нього залишилося вже небагато. Лише кілька хат і стояло ще спокійно, решта були або розвалені, або початі: незграбно й голо стриміли розкриті крокви, мертвотно і владно дивилися на вулицю отвори вийнятих вікон, за якими, не осідаючи, клубочилася пилюга, і розгублено й мерзлякувато, мовби після пожежі, клякнули під небом полишені напризволяще російські печі, «биті» з глини і непристосовані для переїздів. На вулиці валялися осколки скла, шматки цегли та волохатого, в’язкого дерева, що згнило, легкі й колючі, схожі на перекотиполе клубки почорнілого моху, яким колись конопатили стіни, — все те, що звичайно і з’являється при руйнуванні, і гостро відчувався в повітрі сирий і сморідний дух розворушеного тліну. Не чіпали лише городи, що раптом весело й одчайдушно вийшли на передній план, не могли зачепити і цвинтар, розташований посеред села, вище містка через річечку, що лежав серед загального безладдя в якомусь особливо загадковому і моторошному мовчанні. Не одне століття відтоді, як оселилися тут люди, освячувало і повнило воно цю землю тими, хто відійшов назавжди, непокоїло живих своєю таємничістю і болем, і ось тепер надходила година розлуки. З Віктором віталися, затівали балачку, але найперше запитували: — Бачиш, що коїться, га? Світ западається. Він завважив, що люди розтривожені якось неприродно і настрахано. То недоречно сміялися, то раптом на запитання вмовкали і дивилися повз, заглиблено й тужно, віддавшись на волю своїх розбурханих думок. Насилу примусивши себе витягнути перший цвях і зняти з даху першу дошку, вони починали хапатися, ними немовби опановував нестримний і знавіснілий запал до руйнування, який не вичахав доти, доки було що ламати. Вечорами, боячись самотини, вони збиралися гуртом у кого-небудь на колодах від поваленої хатинки, курили й говорили про одне й те саме — про переїзд. Це було жарке, метушливе й задушливе літо. Горіли ліси, які не встигали прибрати з користю, з-за річки на поромах сплавляли будівлі (сюди ж, в одну купу, збирали ще три ближніх села), шастали якісь незнайомі люди, з надсадним ревом повзли вгору машини і трактори, перевозячи на нове місце розібрані хати, вистукували сокири, більше ніж звичайно, відчуваючи зміни, кричала худоба, як завжди у дні негараздів і безладдя, багато сперечалися і лементували через дурниці люди, а ночами, коли ненадовго влягалася вся ця колотнеча, в тиші, що наставала, починали вити собаки. І точилися нескінченні розмови про гроші: хто вигадав і хто прогадав, чому оціночна комісія ступінь зносу однієї хати визначила більшим, а іншої — меншим, хто уже встиг пропити свої грошенята і хто приберіг на «чорний» день. Розмірковували, як викрутиться Микола Точилов, відомий у селі хитрун, який намірявся спочатку їхати з колгоспом і одержав гроші за довгу дорогу, потім передумав, але гроші за перерахунком повернути відмовився, пославшись на те, що в нього їх немає. Про які тільки притичини не наслухався Віктор того літа, чого тільки не набачився. Тоді ж, при ньому, колгоспники від’їжджали. Колона була налаштована ще звечора: повантажили на лісовози га тракторні вози оселі, позаштовхували на вантажні машини речі. Рушати домовилися на світанні, аби за день встигнути до місця, проте ледве-ледве рушили під обід. З часів війни село не бачило нічого такого. Пили прощальну горілку чоловіки; заходилися плачем, востаннє загадуючи щодо худоби та городів, жінки; сполохано і жваво сновигали, вбившись у зграї, дітлахи. Обійнявшись посеред вулиці, гірко й голосно тужили дві бабуні — бабуня Віктора і їхня сусідка, бабуня Лукія. Все життя вони прожили поряд, щодня ходили одна до одної чаювати, давно вирішили між собою, що й з того світу будуть прилітати до людей двома однаковими пташинами-подруженьками, але тепер бабуню Лукею вивозили. У передній машині суворо й урочисто, готовий до будь-яких випробувань, сидів глухий дід Степан в доп’ятому десь міліцейському кашкеті і при двох георгіївських хрестах на вилинялій, аж білій гімнастерці, Тракторист Іван Зуєв довго ганявся за псом, якого хотів узяти з собою, проте пес ніяк не давався, і розлютований Іван пристрелив його, а потім за п’ятнадцять хвилин напився і почав викидати з машини свої клумаки. Хтось, мов бовван, сидів на цвинтарі, хтось, схаменувшись в останню мить, біг по забуту в сусідки посудину. Горіли підпалені звечора стайні, і гіркий дим, не піднімаючись, стелився по вулиці. Схоплювалася і змовкала нетвереза пісня, вкотре лунала команда сідати по машинах. Нарешті рушили, заплакали, залементували і, заспівавши голосніше, поїхали. День був тихий, неяскравий, і так само тихо й рівно плинула річка, не маючи за собою ні провини, ні лиха. Після від’їзду колгоспників ті, що залишилися, заквапилися ще більше. Тепер лише на короткі темні години і змовкав перестук сокир. Нове село одним краєм виходило в поле, другим повинно було пробиватися в ліс. Ділянка під хату батькові Віктора випала досить чиста, зі старої межі, але тоскно і з відчаєм дивився батько на прохолодний, тінистий вугол немолодого сосняка, який мав корчувати під город. Віктор допоміг йому скласти хату і поїхав. Йому належало виходити на роботу. З дому писали часто, сповіщаючи більше про те, хто помер і хто народився, а написати, як втаковилося зараз село, як воно живе собі на втіху, не вміли. Але тепер уже тільки до завтра. Завтра він побачить усе на власні очі. Він довго сидів на дивані в напівтемній каюті, ні за що не брався і дивився в стінку безтямно й невидюче. У відчинене вікно навіювало прохолоду, від якого він починав тремтіти, проте вікно не зачиняв. Помалу спогади відійшли і згасли. Тепер він знав, що, збираючись у село, обманув себе, він увесь час тримав у пам’яті село колишнє і чомусь не хотів пригадати, що його давно немає. Проте не це зараз непокоїло його, зрештою він їхав до батька з матір’ю, яких був зобов’язаний побачити, де б вони не жили. За вікном виникали й даленіли тихі й обережні кроки. Десь звучала музика, і знайомий голос, що видавався тепер безмежно сумним, знову і знову піддражнював нечастим, особливо хвилюючим станом: «Вода, вода, кругом вода». Він чекав чогось, якогось важливого і чудового завершення цього довгого неспокійного дня, якоїсь виняткової і щасливої бентеги. Щось повинно було статися. Що саме, він не знав і не загадував, проте чекав і боявся недогледіти чогось такого, що могло трапитися тільки сьогодні і ніколи не могло повторитися. Хистке і невиразне відчуття, викликаючи млість утаємниченою обіцянкою, не давало йому спокою. Пізніше він знову вийшов на борт. Зорі ще не назріли, були по-весняному далекими й дрібними, зате місяць, круглий і повний, висів на небі зовсім низько і святково. В його мовчазно-урочистому сріблястому світлі все довкола лежало в лінькуватому і райському заціпенінні, і тільки річка, в глибині якої з усією казковою розкішшю відбивалося нічне небо, відсвічувала зверху своїм зелено-скляним гордовитим сяєвом. Теплохід рухався майже безшумно, ледь одгортаючи від бортів воду, і в чистому холодному повітрі привиджувався тонкий, на одній струні, щасливо-ниючий місячний звук, який то спадав на землю, то поволі піднімався вгору. Він кликав кудись, нагадуючи про щось небуденне і давнє, і серце, стривожене й безтямне, заходилося у відчайдушному благанні: що? куди? Відбринівши, він повертався назад і знову й знову ятрив жаданим і солодким болем, знову й знову знаджував у чисту і заповідну далину. На кормі танцювали, і Віктор пішов туди, почав дивитися на танцюючих. Тут же були і чоловік з дружиною, за якими він спостерігав у ресторані, коли вони вечеряли всією сім’єю. Здається, лише вони одні й мали втіху від танцю, решта витупцьовувала з нервовою затятістю в рухах, з хворобливою покірливістю на обличчях. На їхніх обличчях світилася насолода. Вона поклала йому руки на плечі, відкинувши голову назад і усміхаючись, і він, ледь присідаючи, кружеляв її в повному і щасливому самозабутті. Проте Віктору не випало довго милуватися ними. Чоловік сказав їй щось на вухо, вона у відповідь засміялася й похитала головою, але похитала з такою чарівною повільністю і з такою здивовано-осяйною чуйністю в очах, що відмову цю і Не можна було сприйняти інакше, як згоду. Невдовзі, так само кружеляючи, вони відірвалися од усіх інших і попливли палубою убік, все далі й далі, доки не зникли зовсім. І більше не з’явилися. І знову, як і вперше, Віктор упіймав себе на ніяковому і заздрому почутті; він зрадів, що вони пішли, йому було легше спостерігати за такими самими одинокими, як і він, і втомленими людьми, знеможе-ними від марної сподіванки дочекатися своєї щасливої миті. Ні, щось усе-таки повинно було трапитися і не траплялося. З неба зірвалася зірка і, прокресливши палаючу лінію, згасла. І одразу ж хтозна-чому, наче спросоння, коротко і жалісливо, пхинькнув гудок теплохода. Гучніше і ближче задзвеніло небо і ще глухішою і блідішою стала земля. У відпливаючій до берега хвилі, подовжуючись у свічки, вигравали зорі. Зустрічний вітер, метляючи прапор, освітлений прожектором теплохода, дув горою і не тривожив річкову гладінь, проте після хвилі за кормою залишалося легке коливання. Коли-не-коли збоку з’являлися жовті або червоні вогні бакенів, біля них шуміла вода. Широко і яскраво розгулювала над землею ясна травнева ніч, уже літня, смілива, проте справа, на сході, там, де належало займатися світанкові, починав слабішати край неба. І все так само страждала й боліла душа, озиваючись на якусь чудову обіцянку, що бриніла з ночі несамовитою і жагучою силою. Давно вже, років зо два тому, Віктор бачив якось сон, що засів у його пам’яті. Власне, це був навіть не сон, а щось посередині між сном і звичайними міркуваннями, які він цілком усвідомлював і які склали в забутті лихоманкову картину, марення замордованого ваганнями мозку. У Віктора тоді щойно вийшла книжка оповідань, у якій була одна оповідь про вмираючого старого, з усіма, що випливають звідси, зітханнями, оханнями, думками та почуваннями — не почуттями, а саме почуваннями, оскільки останнє, як гадалося, зумовлювало більш тонкий розтин людської душі. Більше того — як і кожний недосвідчений, а відтак і безоглядний письменник, Віктор вдався до ще більшого: спробував переступити межу, що відділяє один стан від іншого. Потім він здогадався, що чинити так було не слід, але догадався, певна річ, запізно. І ось мовби постала на порозі людина старої, майже примарної подоби, дуже схожа на Вікторового дідуся, але з більш витонченим, благовидно-видовженим, інтелігентним обличчям (дідусь у Віктора був звичайним ведмежатником; втім, таку звичайність зараз уже майже не зустрінеш). Постав цей чоловік із небуття і каже: — Прочитав я твою книжку. — І як? — запитує Віктор з твердою надією, що книжка припала до вподоби. — А так, — зітхнувши, відповідає той. — Я не розумію… — І він довго й задумливо, з сумною проникливістю хитає головою. — Не розумію, навіщо писати про те, чого ти не годен знати. Зовсім не годен, ніяк. Це не схоже ні на що, що у вас є. Це настільки більше і значливіше за те, на що спроможна ваша бідна уява… І потім… — напівдідусь-напівпрофесор сумовито усміхається, — ваші слова непридатні для цього. Вони надто мізерні, надто куценькі. Ви он про своє, — знову зітхання, — про людське не годні говорити як слід, а раптом он куди закортіло, в таку таїну! Так, здається, просто сказати, що хочеш, — ні, не годні. Щось бачите, щось чуєте, а що саме, не скажете або скажете неточно, приблизно, недоладно. До того ж полюбляєте ви говорити приблизно, витупцьовуючи коло та навколо. Ох, боже мій… А ти питаєш: як? Коли ти станеш на моє місце і взнаєш те, що знаю я, лише тоді ти по-справжньому збагнеш, який кволий зараз і немічний. Ось так. Коли ти і надалі маєш намір писати, — справа твоя, але тільки не ходи ніколи далі за свої сили. Віктор прокинувся від загадкового і довгого шкрябаючого звуку — мовби теплохід терся об щось бортом. Він прислухався: ні, теплохід рухався, його розмірені й часті поштовхи, що підхоплювали один одного, відчувалися чітко. Крізь вигнуті під кутом дерев’яні пластинки на піднятій у вікні решітці грало на підлозі таким самим тонко розлінованим рисунком сонце. Каюта була наповнена свіжістю і прохолодою — отже, ранок ще не нагрівся. Був лише початок на сьому. Знову протягся з кінця в кінець той самий загадковий звук, але вже слабший і вищий, з глухим перестукуванням. Позіхаючи і кривлячись зі сну, Віктор підвівся з постелі, опустив униз і насилу закріпив на засувки решітку, що зривалася, і раптом відсахнувся: перед його обличчям, мало не зачепивши, підскочила і зникла брудна гостра гілка. Лишалося тільки перехреститися: теплохід рухався лісом. Мимо, шкрябаючи гілками борт і залишаючи на палубі сучки, пропливли дві берези, що стояли поряд, далі з’явилася верхівка сосни, далі знову береза. Віктор квапливо одягнувся і вийшов на повітря. Теплохід пробирався всередину якоїсь невідомої широкої затоки, з берегів якої далеко в воду заходили дерева. Вони стриміли і попереду і ззаду. Перше враження роздвоювалося і підмінялося; неясно було, що дивовижніше й неймовірніше: чи то вважати теплохід, що обачки повз серед дерев, велетенським доісторичним чудовиськом, чи то дивитися на дерева, що росли з води, як на якусь фантастичну картину. А втім, чи фантастичну? Дерева були голі й жалюгідні, без листя, з рідкими, згорненими в балабушки голками хвої, з набряклими від води осклизлими гілками, з чорними, схожими на гусінь, сережками на березах. Одні ще трималися прямо, інші вже хилилися, їх поступово вимивало. Йа них, підстрибуючи, наскакувала хвиля, і тоді вони з хлипаючим стогоном хиталися, натягуючи і так ослабле коріння, хиталися, наче плавуни, довго й безсило, без тієї гнучкості і забавки, з якою ходить під вітром ліс. На березі, що стояла на краю берега, листя було зовсім жовте і дрібне, віти обвисли, весна для неї так і не настала, але далі, мов не було нічого і юрмлячись, вибігав нагору молодий міцний сосняк, палахкотіла під сонцем соковитою травневою зеленню висока осика. Після несподіваного в цих безлюдних місцях і мовби нарочито приглушеного гудка теплохід приткнувся до голого, необжитого берега, де на піднятому щиті було накарябано назву якоїсь незнайомої пристані, що її раніше на річці не існувало. На землю зійшли дві жінки і попрямували дорогою вгору. Теплохід одразу ж розвернувся і поповз назад, і далі так само скрадаючись поміж затопленими деревами, де булькотіла риба. Сонце піднялося вже високо, стало тепліше й сухіше, розвиднілася і заясніла далина. Берегом, перелітаючи одна за одною з ялини на ялину та голосно каркаючи, проводжали теплохід дві ворони, але в їхньому незугарному, розгонистому галасуванні не чулося нічого, окрім цікавості. Назустріч, тарахкаючи на малих обертах, наче трактор, пройшов моторний човен, у шапці і тілогрійці сидів на кормі бородатий чоловік, на носі човна валялися мокрі нерозібрані сіті. Розсуваючи береги, затока дедалі ширшала і ширшала. Тепер пливли вже чистою водою, не боячися за щось зачепитись, і рушили, набираючи вітер, швидше. Прокидався на теплоході люд, забігали дітлахи. Матроси в тільниках, покрикуючи один на одного, метушилися над чимось на носі; шурхотіла віником по палубі молода жінка в розстебнутому халаті; з кухні знизу потягло запахом щїв, які саме розігрівали. Нарешті ще через півгодини ходу теплохід вибрався із затоки і, не звертаючи, рушив кудись до протилежного берега, що темнів попереду далеко і розпливчасто. Віктор навіть не уявляв собі, як широко могла розлитися вода, і дивився навколо здивований і приголомшений, не знаючи, з чого більше дивуватися — чи з лінькуватої могуті велетенської маси води, що її тепер називали морем і котра затопила тисячі й тисячі гектарів землі, чи з того, що все це було наперед задумане і здійснене з тією точністю і впевненістю, котрі ніколи не збагненні для розуміння необізнаної на таких справах людини. Від річки тут, звичайно, нічого не залишилося, і навіть на око неможливо показати, де пролягало її русло; ще вночі, коли Віктор спав, річка захлинулася і потонула у байдужій повіді, що зустріла її. Від берега до берега було кілометрів з десять, а може, й більше, адже вода звичайно приховує відстань; на півночі, куди раніше прямувала течія, земля довго не змикалася до далекого й низького обрію. Вода здавалася нерухомою й сірою. Колода, що залишилася за кормою, не зміщувалася убік, а лише віддалялася від теплохода; і високе, майже прямовисне сонце не могло проникнути всередину, освітлюючи лише каламутне і блякле коливання. У ній уже не було химерного вигравання синьої й зеленої барв, живої і хвилюючої невпинності в красі й радості здійснюваного руху, вируючого, темно-зеленого сяяння глибини, і чистої, кришталево-дзвінкої музики на перекатах, і хвилястих поперечних доріжок гірських річок, що впадають з силою, і гордовитого, звабливого виду островів — усього того, що ще тільки вчора несла з собою річка. Від краю і до краю вода лежала покірливо й глухо, однією безмежною рівниною, пригнічуючи своєю тяжкотою понурі й низькі береги. Повітря над нею було спустошене, не носилися в ньому стрижі з свистячим, уривчастим звуком, не заливалися ластівки, не збиралися вони в дружні, галасливі — хоч вуха затикай! — зграї, аби відігнати яструба. Зате, як знав Віктор, з’явилися чайки, почали прилітати звідкись великі, небачені раніше в цих місцях орли — море, хоч яким воно було, поступово устатковувалося своїм життям. Тим часом теплохід наближався до великого села, що стояло, очевидно, на вирубці: нижче вулиць густо жовтіли кружальця пеньків. Серед старих, почорнілих хат було багато нових, поставлених зовсім недавно; їх червонясті, з патьоками від запеченої сірки стінки палахкотіли під сонцем рівним соковитим жаром; круті тесові дахи висіли легко й весело, ладні, здавалося, відірватися й полетіти. Кілька будинків стояли і зовсім багаті: під шифером — нечувана раніше розкіш! У палісадниках уже прижилася горобина, берізки, ялинки. Де-не-де на вулицях залишилися від лісу й сосни, але, як завжди в сусідстві з людиною, вони щосили квапилися піднятися вгору і стирчали голі й незугарні, з миршавими гілками на маківці. З усіх кутків цього села поспішали до пристані люди. Тріщали мотоцикли, метляючи збоку вбік у марній спробі об’їхати пеньки і-все-таки стрибаючи по них; затіявши одчайдушну метушню, гасали берегом собаки; дві корови, піднявши від паші голови, дивилися на теплохід, що наближався, пильно й очманіло: від гудка дременуло до городів і жалібно замукало теля, косуючи на незнайоме голосисте чудовисько; за планицею, біля якої тремтіло теля, злетів на голову городнього пугала півень і загорлав з бурлацькою щирістю, додаючи і свій внесок у загальне пожвавлення. І дітлахи, дітлахи, які, мов горох, сипалися з кожної щілини. Якийсь карапузик, сяючи рудою голівкою, не міг угнатися за розтягненою вервечкою дітей старших, і від кривди рюмсав на бігу, але ніхто не звертав на нього уваги, всі мчали, мов очманілі. Нарешті, перечепившись, карапузик упав і зайшовся плачем, кликав когось, — і докликався: таке ж руде, як і він, дівча років семи чи восьми, що бігло попереду, швидко розвернулося, підскочило до хлопчака, швидко і зло відшльопало його й знову помчало далі. Карапузик одразу ж скочив на ноги і кинувся за нею — дивно й незрозуміло було, як він міг бігти і водночас, не вгаваючи, кричати так голосно й настирливо, заглушаючи своїм ревінням усі інші звуки. Ось так само колись і маленький Вітько, як і ці дітлахи, мчав щодуху до першого пароплава і, знетямлений від радості, ладен був лізти в воду й тонути. Після цього тільки й наставало по-справжньому літо, коли з-за Верхнього острова з’являвся знаменитий у ті роки «Лейтенант Шмідт», пасажирський колесник, що вічно завалювався на один борт і скрикував довгим вітальним гудком. О, що тоді робилося — яка зчинялася метушня! Брязкали двері, хвіртки, ворота, з єдиним багатоголосим виттям, розбризкуючи навсібіч всіляку дрібну живність, як-то: курей і поросят, неслася вулицею дітвора. Хтось бабахкав з рушниці, хтось, вибравшись на колгоспну комору біля пристані, розмахував зідраним із сільради прапором. Торохтіли вози, іржали розгарячілі коні. Все, що тільки могло ходити, випліскувалося на берег. Не позначене червоним числом, не прихмелене чаркою, не відпущене на дозвілля, це було свято, якого чекали аж ніяк не менше, ніж будь-яке інше. Та й потім уже, пізніше, кожного разу, як мав прийти пароплав, на пристані збирався натовп, до півночі і більше, коли він запізнювався, палили вогнища, але не розходилися. Матері, зачувши гудок, понукували дітей: «Біжи хутчіше, подивися, хто до кого приїхав, та, гляди, не переплутай». Що й казати — влітку село оживало. Наїжджали гості, привозили подарунки, та й самі сільські коли-не-коли дозволяли собі сісти на пароплав і податися куди-небудь у справах і турботах. Діставалися сюди з експедиціями і зовсім чужі, незнайомі люди з великих, із чудернацькими назвами, міст, які, виявляється, справді існують на світі, а не вигадані лише в книжках (одна тільки назва свого села вважалася зрозумілою і вічною, мовби з неї і почалася земля, решта чомусь скидалася на жартівливі, несерйозні, яким хочеш вір, а хочеш — не вір). Окрім того, завжди цікаво було просто дивитися на пасажирів, котрі стояли на палубі в кумедній, небаченій одягачці, і уявляти собі, що й ти коли-небудь аж ніяк не гірше за них візьмеш та й покотиш куди-небудь, куди твоїй душі заманеться. Однак минало літо, надходила зима. І — боже мій! — як тоскно й гірко — хоч плач! — ставало на душі, коли останній пароплав зникав усе за тим самим Верхнім островом, а вслід йому задував холодний, з дощем і снігом, низовий вітер; сумне, осиротіле село залишалося одне-однісіньке на всьому білому світі зі своєю незугарною долею, на довгі місяці терпляче і з надією залишалося чекати наступного літа. І знову розкладали багаття, але було воно прощальним, і стояли навколо нього мовчки і пригнічено, гріючи руки й спини, знову хто-небудь бабахкав з рушниці, але від пострілів цих ще більше стискалося серце. Проте й зима минала. І, хоч вірте, хоч ні, з-за Верхнього острова знову з’являвся «Лейтенант Шмідт»… Під шум, гамір, тріскіт, гавкіт і лемент усього, що зібралося на березі, теплохід ткнувся носом у дно на досить поважній відстані від землі і завмер. Стало зрозуміло, що пристати тут не просто: берег низький, дно високе, вода тримається тільки по поверхні. Відгрібаючись, теплохід здав назад і спробував поткнутися в іншому місці — те ж саме. Після чотирьох марних спроб підійти ближче, на які пішло майже півгодини, коли юрба на березі не переставала давати поради, одну кращу за іншу, капітан, втративши терпець, крикнув нарешті згори: «Стоп!» — і теплохід завмер, відтягнувши про всяк випадок корму в море. Автоматичний трап, красиво розвернувшись у повітрі, не дістав до землі навіть наполовину; по трапу, що завис у порожнечі, поліз юний матросик, тягнучи за собою драбинку, але і її виявилося недостатньо. З берега матросику штовхнули дошку, потім збігали ще за однією — з великими труднощами переправу все-таки навели, хоча й хистку й діряву, тому що у стикові між дошкою і драбинкою хлюпотіла вода. І одразу ж на теплохід кинулися мужики. Матросик намагався зупинити їх, тонким голосом, що зривався, кричав, що спочатку треба випустити прибулих, але, опинившись у воді, нараз притих і з зосередженою акуратністю почав підкочувати свої мокрі холоші. А дядьки все сунули й сунули — весело й одчайдушно, і всі без речей, від посадочних талонів, які їм намагалися вручити біля трапу, вони відмахувалися і бігом, грюкаючи чобітьми, один за одним кидалися кудись усередину. — Васько-о! На мене не забудь. Васько-о-о! — надривався хтось із берега. Попереду натовпу Віктор побачив там і свого знайомого — рудого карапузика років чотирьох, який перед тим з лементом і пригодами добирався до пристані. Обличчя в нього було веснянкувате, в цяточках, сльози давно висохли, і він, проорюючи взутими на босу ногу сандалями воду, в яку забрів, мабуть, і сам не пам’ятаючи коли, дивився на теплохід і на всю, пов’язану з ним метушню з пильним і серйозним подивом. Ззаду, без попередження, до нього підскочило все те саме, схоже на нього, швидке на розправу дівчисько, без жодних пояснень шльопнуло його і, мовби нічого й не сталося, не перестаючи щось ялозити в роті, вернулося до своїх подружок. Карапузик смикнувся, але промовчав. Більше того, він зрозумів призначення цього ляпанця, поволі відчепив з ніг сандалі і кинув їх на берег. Без них він відчув себе навіть краще і вже сміливо почав бродити перед теплоходом туди й назад, поки не виліз на затоплений пень. Потупцявся, потупцявся на ньому і вирішив сісти, але щойно занурився в воду місцем, на яке звичайно сідають, як до нього знову спритно метнулося дівчисько, що мало на нього якісь особливі права, і знову швидко й ловко, із завченим механізмом розмашистого руху, знайшло цьому місцю своє узвичаєне призначення — із соковитим і смачним звуком. Але й цього разу хлопчак здогадався, що й до чого, і одразу ж заходився стягати з себе штанці. — Гринька, паразит, — жуючим говірком попередило його дівчисько, — якщо ти ще сорочку скинеш, я тебе втоплю — так і знай. Скидати сорочку Гринька не наважився. Зате, трохи поміркувавши, він підняв свій, що відкрився всьому білому світові, відросточок і, націливши його в бік теплохода, почав булькати в воду. Закінчивши, здригнувся усім тілом, зітхнув таємниче й сумно і сів, як досі намірявся, на пень під собою, занурившись у воду по груди, і, звичайно, намочив останнє, що на ньому залишилося, — сорочку. Теплохід загудів і після довгого гудка одразу дав усі три короткі. І посипалися, посипалися назад на берег геть розбухлі дядьки, подзенькуючи пляшками, напханими в сітки, сумки, в кишені, за пазуху, — скрізь, де їх можна було приткнути. Тепер стало ясно, що вело їх на теплохід в єдиному пристрасному й дужому пориві; мовби намагаючись виправдати їх, Віктор пригадав, що сьогодні неділя. Хлопець у синій спортивній майці з довгою одиницею на спині, напинаючи бугристо величезні волохаті руки, виніс ящик пива, обережно опустив його на землю осторонь від натовпу і, не звертаючи уваги на дружків, що підскочили до нього і зраділо плескали його по спині, заходився збивати першу пробку. Рослява й дужа, ще молода жінка з лінькуватою сільською вродою мовчки ганялася за прудким миршавим чоловічком. Викручуючись від неї у натовпі, він встигав непомітно опускати в дбайливо підставлені кишені прозорі пляшки з простою і промовистою наклейкою. Одне слово, на той час, коли капітан подав команду рушати, життя в цьому селищі вже обіцяло цікаве продовження. Теплохід не без зусиль одірвався від землі, поповз, трап, переламуючись посередині, поплив угору, але нараз вихопилися звідкись ще два мужики, кинулися до трапа і, хапаючись руками за трос, полізли по ньому, тому трап довелося випрямляти, тоді, наче з вишки, погойдавшись на його пружному кінці, під сміх і вигуки з того й іншого боку бебехнулися в воду. Третій мужик квапливо й нервово, з присвистом видихуючи, перекидав пляшки на берег. Від них сахалися, розбігалися, потім знову змикалися, аби підібрати, але дві пляшки, влучивши в пеньки, розбилися. Позбувшись вантажу, мужик і сам кинувся за борт, однак уже змушений був підгрібати, перш ніж удалося стати на ноги. Мало того, був ще хтось і четвертий, кого Віктор згори не бачив, бо люди на березі, пританцьовуючи, гукали: — Стрибай! Стрибай! Петре, стрибай! — Та я ж плавати не вмію, — з м’якою хохлацькою вимовою відказував їм цей Петро. — Тоді пляшку кидай! Пляшку! — Та ви ж вип’єте. — Ну, Петре, — голосно терзав його чийсь жіночий голос. — Дасть тобі чосу Ганка, коли приїдеш. Ох же й дасть! Вона тобі що говорила? Ти їй що говорив? — Ганці кажіть, щоб шанувалася. Кажіть, що скоро приїду. — Вона тобі пошану
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка