Сучасна російська повість



Сторінка15/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА

 

Думаю про поганих людей. Вірніше про тих, кого заведено вважати поганими. Багато хто з них погані не загалом, а суб’єктивно — для нас. Поганість людини — це більш душевний стан інших людей, які її сприймають і про неї судять. Наприклад, чи завжди об’єктивно погана людина, яка не заступилася за іншого, бо побоялася? Найчастіше це так. Але ж, можливо, ця боязкість більше властивість нервової системи, ніж душевно! організації. Візьми таку людину за руку, поведи за собою — піде. Це я розумію, бо сам у дитинстві знав страх! Сила його в деяких обставинах була непереборна. Вилікував мене від нього Пулин. Найкращий засіб боротьби з боягузтвом — сміх. Людина, що сміється, в якомусь розумінні стає богом. Вона вже недосяжна потворам — життєвим страхам. Особисто я (не враховуючи раннього дитинства) боягузом, мабуть, не був. Хоча й серйозних випробувань на сміливість не проходив. Волею долі мені майже не довелося воювати. Для першої світової війни я був занадто молодий, для другої занадто старий. Воював я — зовсім трохи — лише в громадянську. Вірніше, не воював, а чистив коней. Через короткозорість для стройової служби я не годився. Зброї в руки не брав, але добре знаю, як почуваєшся, коли по тобі стріляють. Неприємно. На мене завжди в таких випадках нападало якесь заціпеніння, зовні схоже на сміливість. Я запізнювався здригатися на звуки вибухів, час для мене розтягався, як гума. Властивість нервової системи. В тій самій стайні зі мною разом доглядав коней другий нестройовик, за тодішніми моїми поняттями чоловік дуже старий, років сорока — сорока п’яти. Цей чоловік, інтелігентний і порядний, був органічним боягузом. Він буквально не міг себе примусити вийти з бліндажа під час обстрілу. Мені його психологія була недоступна, так само як йому моя. Інколи я його питав: «Та невже ви не можете взяти себе в руки?» На це він відповідав: «Не дай боже вам коли-небудь пізнати стан, коли треба взяти себе в руки, а рук-то й немає». І все-таки одного разу ця людина взяла себе в ті відсутні руки. Якось під час обстрілу мене поранило. Я впав. Він бачив це і так злякався, що в нього виросли руки. Він виліз із бліндажа й витяг мене, непритомного, з-під вогню. Для нього це було великим подвигом, і досі я згадую про те із святобливістю. Головна причина боягузтва — невідомість. Людина не знає, що її чекає, і тремтить. Декому треба сказати: «Ну, чого ти боїшся? Що з тобою буде врешті-решт? Найжахливіше — боягузливий старий. Йому вже нічого втрачати, а він боїться. Ну що врешті-решт йому загрожує? Втрата становища? Смішно. Майна? Ще смішніше. Життя? Воно вже прожите. Боягузливий академік — це нонсенс. І ще одне міркування: кожна погана людина для самої себе, всередині себе — права. Вона не може жити, усвідомлюючи себе поганою. Вона вибудовує систему самовиправдань, своєрідних внутрішніх фортець. Думай про неї не зовні. Увійди подумки в її душу, постарайся зрозуміти, на чому вона зміцнила свою рівновагу. Як вона сама себе бачить і чим себе виправдує? Вміння залізати в чужу шкіру — сумний дар, яким нагороджує людину життя. На жаль, цей дар частіше притаманний старим, немічним, скривдженим життям, ніж молодим і дієздатним. Я переконаний: навіть найгірша людина податлива на ласку і схвалення. Захоплюйся нею (тільки щиро!), І вона буде з тобою щаслива й добра. Часто ми починаємо вважати людей поганими, несимпатичними тільки з лінощів. Життя наше переповнене враженнями. Кожна нова людина, з якою воно тебе стикає, вимагає уваги, а вона в нас не безмежна. Не можна вмістити в себе всіх і кожного. Тому ми квапимося не злюбити людину, яка ні в чім не винна, а просто подала заявку на вашу увагу. Оголосивши когось неприємним, ми мовби знімаємо з себе вину за неувагу. Ми раді присікатися з будь-якого приводу, щоб не полюбити людину. Одного ми не любимо за те, що він товстий, другого за те, що він шморгає носом, третього за його пристрасть до зменшувальних. Часто мене засмучує думка про велику кількість недоброзичливості, серед якої ми живемо. Нашої до інших людей і інших людей до нас. Мимоволі згадуються рядки із «Скупого лицаря»:  

Так! Якби всі сльози, й кров, і піт,


Пролиті за усе, що тут ховаю,
Із надр земних всі виступили враз,
То був би знов потоп — я б захлинувся В моїх льохах незрадних…

 

Так от, якби враз, якимось дивом почули всі висловлювання позаочі одних людей про інших, більше того — всі погані думки, ми захлинулися б у морі недоброзичливості. Кожен з нас по-своєму в цьому винний. Я, старий, намагаюся не засуджувати людей. Але і я винен: я гостро не люблю Кравцова. Буваю до нього несправедливий (внутрішньо завжди, а інколи й зовні). Намагаюся розібратися в причинах цієї гострої антипатії. Егоїст? Звичайно, але не він один. Кар’єрист? Багато кар’єристів (я вже ні). Любить поговорити? Багато хто любить. Я сам на старості став до огиди балакучий. Мене дратує не сама по собі його балакучість, а обкатаність його мови. Тут я, мабуть, несправедливий. Є люди (з тих, що пізно навчилися правильно говорити), для яких штампована мова — свого роду досягнення. Така людина насолоджується своїм умінням нанизувати одну на одну гладенькі фрази, щоб виходило так, як у газеті. Щось подібне відчував я, коли, потрапивши за кордон, вів розмови мало знайомими мені мовами. Сам факт гладенької, правильної мови — вже досягнення. Неприховане бажання Кравцова стати завідуючим кафедрою ставити йому на карб я не можу. Він чоловік молодий, йому цікаво завідувати кафедрою. Здібності в нього є, як науковий працівник, він заслуговує на повагу. Отже, якщо вдуматися і розібратися як слід, головною причиною моєї ворожості до Кравцова є те, що в нього фігура не звужується, а розширюється до пояса. Нівроку, причина… Ганьба!  



ДОЛЯ МАТВІЯ

 

Восени до Люди приїхала в гості мати Євдокія Луківна. Познайомилася з онуком і, звичайно, одразу ж його полюбила. Розмістилися, як кажуть, хоч не пишно, та затишно. Бабусі віддали Людине ліжко, а Люда ставила собі на ніч кульгаву розкладачку із запасів списаних меблів, які зберігалися в коморах Клавди Петрівни. Коли закінчувалися приготування до сну, в кімнаті не лишалося місця навіть для капців. Сяк-так пробиралися на свої місця, набиваючи об меблі на стегнах синці. Бабуся, крім того, що няньчилася з Матвієм, ще взяла на себе все господарство. Була вона з тих тихих умілих російських жінок, які все роблять швидко, непомітно й добре. Така, може, й не зупинить коня на ходу і в палаючу хату побоїться ввійти (хіба що коли там онучок), але простою своєю тишею і скромністю допоможе жити. Люда з Асею, звільнені від турбот, гаряче кинулися в навчання. Люда ліквідувала хвости, склала курсову, що висіла над нею ще з минулого року. Ася під керівництвом Асташової написала наукову роботу з галузі самонастроювальних систем. Працювала з захопленням, навіть ночами при світлі настільної лампи. Зробила доповідь на засіданні студентського наукового товариства; доповідь висунули на конкурс, і вона одержала першу премію. Ася, була безмежно щаслива, особливо пишалася схваленням свого наукового керівника. Ніну Гнатівну вона завжди поважала, а тепер, попрацювавши з нею поруч, почала поважати ще більше. — Ой, Людо, яка ж вона розумна — просто жах! їй ще тільки почнеш розповідати, раз-два, а вона вже зрозуміла. — їм за це гроші платять, — заперечувала Люда, яка Асташову взагалі не любила. Гроші платять усім викладачам, а вона така одна. — Ну скажеш! А Семен Петрович? Набагато кращий. Люда була з шанувальниць Семена Петровича Співака. Взагалі на факультеті дівчата в питанні чоловічої привабливості ділилися на «семенисток» і «радисток». Люда була з перших. — Семен Петрович, звичайно, сила, — погоджувалася Ася, — але від нього більше шуму, а Ніна Гнатівна тиха. — Тиха вода греблі рве. — Нехай рве. В тихій людині повинно щось вирувати. Написавши роботу, Ася й далі ходила до Асташової за порадою, підтримкою. Студент, який почав займатися наукою, схожий на кошеня, котре ще не навчилося пити молоко. Його треба тицьнути мордою в блюдечко, і тоді воно почне хлебтати. Ось це наукове блюдечко, як ніхто, вміла підставити Ніна Гнатівна. На кафедрі тепер розмовляти не можна було. Ася з Ніною Гнатівною зустрічалися в коридорі, інколи в читалці, а бува, і в буфеті. Коли сиділи одна навпроти одної біля буфетного столика, Ася намагалася їсти поменше, щоб не шокувати наукового керівника своїм апетитом. Та й Ніна Гнатівна їла зовсім мало. З душевним болем Ася помічала, що Ніна Гнатівна схудла, має поганий вигляд, але запитати: «Що з вами?» — не наважувалася. Надто велика була дистанція, жорстока дистанція між викладачем і студентом, подолати яку важко і тій, і іншій. — Може, в неї якесь горе, — казала Ася Люді. — Знаєш, мені здається, що в неї не все гаразд. Або хвороба. Або, може, якась драма в особистому житті? — Ти несповна розуму! Яке в її роки може бути особисте життя? Поки гостювала Євдокія Луківна, Ася з Людою і Матвієм як сир у маслі купалися. Кімната прибрана, обід приготовлений, Матвійко чистенький — земний рай! Втішали Асю й листи з дому. З кожним днем Софії Савеліївні ставало краще. Вона вже вставала, ходила по кімнаті, стала розучувати для Матвія дитячі пісеньки, тільки пальці ще були слабкі. Сама написала і вклала в лист Михайла Матвійовича записку: «Ася, мені краще. Привіт моєму дорогому Матюшенці. Цілую обох. Мама й бабуся». Цю записку Ася Люді не показала. Нагромадження секретів її обтяжувало, подумки вона називала їх «таємницями мадрідського двору». Сподівалася, що, коли мати зовсім видужає, секрети закінчаться… Купання як сир в маслі скоро закінчилося. Комендантша Клавда Петрівна, приревнувавши Матвія до новоявленої бабусі, стала до неї присікуватися, заперечувати проти її проживання «зверх санітарних норм», витісняти її з Матвієвими повзунками і навіть погрожувала конфіскувати плитку, що було б катастрофою. З приводу плитки Ася ходила до неї з дипломатичною акцією. Клавда Петрівна була як кам’яна: — Поки була потрібна, шанували, а тепер своя бабка є, прощай, Клавда, лети в трубу! Ася насилу її вмовила. Та ось одного разу Євдокія Луківна одержала листа (від кого, не сказала) і того ж дня заявила дочці: — Погостювала, і годі. Час і додому. Я тут у вас більмо на оці. Так і чекай, що через міліцію виселять. Я скільки живу — з міліцією не зустрічалася. — Мамо, цього не може бути! Клавда Петрівна лиш нахвалятися любить, а в душі вона добра. — Видно, добре в неї глибоко в жирі закопане. Ні вже, не вмовляйте, поїду. Що тут зробиш? Силоміць не втримаєш. Ася, що з дня на день відкладала розмову з Людиною матір’ю на антирелігійні теми (саме розсмокчеться?), спохопилася й вирішила провести бесіду. Ася вважалася кращою викладачкою фізматшколи, славилася вмінням пояснити зрозуміло й просто, і Люда дуже сподівалася на її здібності. Сама ж Ася сумнівалася в них, але чого не зробиш заради дружби. Люда навмисне кудись пішла увечері, щоб залишити Асю з матір’ю наодинці. Коли випили чаю, посумували, розм’якли, Ася почала здалеку: — Євдокіє Луківно, я така рада, що ви полюбили Матвія! А колись же не хотіли його визнавати. — Хто давне пом’яне, той лиха не мине. Не хотіла, бо незаконний, попросту — байстрюк. А отець Яків: у бога всі однакові, законні й незаконні, хрещені й нехрещені. Всяке дитя святе. — Отже, ви можете відмовитися від своєї колишньої думки? — Аякже! Звичайно, можу. Людина не цеглина. — Яка я рада! Давайте щиро поговоримо. Я давно хотіла спитати у вас: ну навіщо вам цей отець Яків, ця секта? Євдокія Луківна образилася: — У нас не секта, а дружба. Сектою нас називають злі люди. Ти, Асю, такого не повторюй. — Ну пробачте, сказала дурницю. Навіщо вам ця дружба? — Всякій людині дружба потрібна. Бо живуть окремо, як могилки на кладовищі: замок, огорожа, лавочка. Особливо хто на пенсії. Зварила борщу ківшик та кухлик каші, поїла — ото й усе. А треба щось і для душі. Без людей не проживеш. А кому ми, старі, потрібні? Людочка мене на лекцію водила, я з сорому мало не спаленіла. Всі на мене очі витріщили: чого, стара шкапа, пришкандибала? У них після лекції кіно, танці, я між них одна, як більмо на оці. А в молільному домі всі ми рівні. Всі старенькі, всі в хусточках. — Це ж і погано, коли самі старенькі. Треба, щоб і старенькі були, й молоді, і діти. Ви кажете: не потрібні. А хіба нам з Матвійком не потрібні? Подумайте, ну навіщо вам поспішати? Пожили б іще. Клавду Петрівну я вмовлю. — Ні вже, пожила, і досить. Я тобі по секрету скажу, Асю. Висунули мене там на керівну роботу. На збір якийсь посилають. Ася найбільше злякалася «збору». Розгубилася, почала доводити Євдокії Луківні, що бога немає, але так безглуздо, непереконливо. Мовляв, гіпотеза бога не потрібна сучасній науці. А яке тій діло на науки, та ще й сучасної? Сказати правду, існування бога Євдокію Луківну не дуже й хвилювало: є він там чи немає. Більш важливою для неї була та форма життя на людях, яка їй відкрилася тепер, на старості літ. Повернулася Люда, викликала Асю в душову: — Ну що? — Не виходить, — засоромлено призналася Ася. — Якби вона твердо вірила в бога, я б, може, змогла її переконати… Незабаром Євдокія Луківна зібрала речі, зробила необхідні закупки, попрощалася з Матвієм і поїхала. На вокзалі вона стояла уже відчужена — богомолка в чорній хустині. Життя без неї стало важчим, але в чомусь і вільнішим. Інколи Ася казала Люді: — Є конструктивна пропозиція: не прати сьогодні пелюшок. Залишити на завтра. Люда радо погоджувалася. Клавда Петрівна знову почала вчащати до них у гості. Знову почалися вільні розмови: — Слухайте, дівчата, мою життєву мораль. Любов — це блешня. Схопила — і все, вже на гачку, а там на кукані. В мене від цієї любові нетравлення вітамінів… Хоч і важко, а дотягли-таки семестр. І раптом у січні (вже почалася сесія) Асі прийшла телеграма: «Мама померла, приїжджай». її ніби оглушило. Ніщо не віщувало кінця, навпаки, останні листи були веселі… Запухла, отупіла від сліз, кинувши всі справи (яка там сесія), Ася рвонулася, поїхала першим поїздом, який трапився. На похорон встигла… Після похорону стало ясно: батька не можна залишати самого. У нього з рук випадали речі, він губив гроші, міг вийти на вулицю роздягненим… Одного разу почав палити папери, спалив свій паспорт, університетський диплом… Ася не сумнівалася: її місце тут, поруч з батьком. Навчання? Можна перейти на заочне. Адже з самого початку планувала заочне, тепер сама доля вирішила за неї. Ось тільки Матвій… За Матвієм нила душа… Прожила два тижні, поїхала до Москви оформляти перехід на заочне. Поки її не було, за Михайлом Матвійовичем взялася наглядати сусідка. — Ти тільки швидше повертайся, — одна нога тут, друга там. Гірше за малу дитину твій старенький. Дуже переживає. В інституті були зимові канікули. Більшість студентів роз’їхалися — хто на лижах, хто до батьків. Люда, звичайно, була на місці. Зраділа Асі без пам’яті, засмутилася до сліз, дізнавшися про її рішення. Матвій без Асі навчився ходити. Бігав тепер по всьому гуртожитку, мандрував навіть по сходах з поверху на поверх: підкладе під себе ногу калачиком, а другою відштовхується від сходів. Одержавши свободу пересування, він увійшов в азарт і зовсім відбився від рук. Перестав проситися, впав у нігілізм. Ходив увесь у синцях і гулях, так і чекай, що в’язи собі скрутить. Одного разу, розповідала Люда, вибрався у двір і їв там сніг; спасибі, Клавда Петрівна впіймала його й відлупцювала. Сусідки по гуртожитку жалілися: Матвій залазить до них і їсть папери (одній дівчині розшматував зубами конспект з гідравлики). Громадськість в особі однієї аспірантки вимагала, щоб дитину віддали в ясла. Ця аспірантка була літня, років тридцяти, в окулярах, справжня кобра. Люда боялася її як вогню. — В цілодобові! — казала вона, побачивши Люду з Матвієм. Почувши це слово, Матвій заходився ревіти. Сама Люда в сесію знову схопила дві двійки — цілком могли зняти із стипендії… Одне слово, було про що подумати. В деканаті до Асі поставилися співчутливо, оформили їй, як відмінниці, академічну відпустку на рік з правом захищати диплом разом з усіма. Дозволили скласти поза строком зимову сесію. Вона склала її одразу, без підготовки. Викладачі її й не питали — ставили п’ятірки. Асі було і приємно, й соромно. Останній екзамен складала вона Ніні Гнатівні. Та питала по-справжньому. Все-таки п’ятірка, хоча й заплуталася в одному місці. Потім Ніна Гнатівна почала розпитувати Асю про її справи (дещо вона вже чула). Розпитувала не формально, а щиро — одразу видно. Асю понесло, і вона їй усе розповіла: і про смерть матері, і про батька, і про Люду, і про Матвія — як він по поверхах повзає і конспекти гризе. — Знаєте що? — сказала Ніна Гнатівна. — Заберіть його з собою, ціліший буде. — Да? — зраділа Ася. — Я й сама так думала, та не була впевнена… — Видно, що ви його дуже любите. — Страшенно! Ви собі навіть уявити не можете. Як свого. Більше, ніж свого… — Чому ж? Дуже навіть можу собі уявити. Поговорили про диплом. Ніна Гнатівна взялася бути керівником, назвала тему, дала літературу. Сказала: — Власне, ви могли б захищати ту свою роботу, за яку одержали премію, та від вас я хочу більшого. — Накидала план, усміхнулася, сказала: — Старайтеся. Подарувала Асі свою книжку з написом: «Дорогій Асі Уманській від автора в надії на подарунок у відповідь». У Асі навіть вуха запалали від збентеження й радості. Додому мов на крилах летіла, поспішала поділитися з Людою, показати книжку, але не встигла: зник Матвій. Люда металася в страшній тривозі. Чергова його не бачила; у Клавди Петрівни також Матвія не виявилося: — Був, випив чаю й пішов. Разом з Клавдою Петрівною обнишпорили увесь двір, знайшли чиїсь сліди, по розміру виявилося — не його… Нарешті знайшли його в найнесподіванішому місці — в тієї аспірантки, кобри в окулярах, яка вимагала: «В цілодобові!» Матвій сидів у неї на столі й пив чай. — Ти що тут робиш? — накинулися на нього Ася й Люда. — Тай, — незворушно відповів Матвій і всміхнувся по самі вуха. — Пробачте, будь ласка, він вам перебив заняття, ми винні, недогледіли. — Ой, що ви! — сказала кобра. — Такий чарівний хлопчик! Взяли чарівного хлопчика (не хотів іти), понесли додому. Якось заспокоїлися після пережитих хвилювань. Ася сказала: — Ну знаєш що, я заберу його з собою. Він тут у тебе зіп’ється. Люда в сльози: — Ти думаєш, що я зовсім негодяща мати. — Нічого я не думаю. Я тільки знаю, що рік для тебе буде важкий. — А якщо в ясла? — запитала Люда. — В цілодобові? Матвій одразу заревів. — Ось бачиш, як він хоче в цілодобові ясла. Ні, йому не мине їхати зі мною. Матвій перестав ревти. — А як ти справишся і з Матвієм, і з батьком, і з навчанням? — А мені саме Матвій і потрібен. Тато в поганому стані, вплив Матвія буде для нього дуже корисний. Його треба прив’язати до життя, розумієш? Люда подумала, зрозуміла, поплакала й погодилася. Поїхали Ася з Матвієм. Добре, що припало на канікули (студентам половинна знижка). І то розоритися можна на ці поїздки туди-сюди… Дома батько так до них і кинувся. Плакав, цілуючи дитину, захоплювався його кучерями, умінням ходити, говорити (насправді Матвій умів говорити лише двоє слів: «атя» і «тай»). До чаю він був дуже охочий. Михайло Матвійович ставив для нього самовар, роздував чоботом (процедура, казково цікава для Матвія), і вони вдвох довго сиділи за столом. Дід пив із склянки в срібному підстаканнику, онук із чашки з трьома ведмедями (дитяча Асина). Хлопчик навчився розрізняти й показувати пальцем, хто Михайло Іванович, хто Анастасія Петрівна, а хто Мишко. Дід змайстрував для нього високий стілець; Матвій сидів на ньому підвищений, як на троні. Ася недаремно сподівалася на вплив Матвія. Намагалася більше навантажувати батька дорученнями. Він спочатку несміливо, лякливо, а потім усе впевненіше їх виконував. Спочатку траплялися з ним приступи відчаю, тремтіли руки, плакав над кожною розбитою чашкою, поривався кудись піти. Але Матвій — пишний, ясноокий, привітний — робив потроху свою нехитру справу. Впливав. От уже інколи кутиком губів усміхався старий, дивлячись на хлопчика. Жили вони дуже скромно на батькову пенсію, економлячи кожну копійку. Заощаджень у Михайла Матвійовича не було. Все, що було, витратив під час хвороби дружини, потім на похорон, а потім на гранітний пам’ятник, встановлений, тільки-но зійшов сніг. Ася знайшла такі-сякі уроки — готувала з математики в вузи. Вчила вдумливо, доладно, терпляче, з милою усмішкою на маленьких червоних губах (досвід роботи у фізматшколі їй тут дуже знадобився). Не бозна-скільки, але якийсь приробіток це давало. Загалом зводили кінці з кінцями. Найважче було одягати і взувати Матвія; хлопчик ріс як на дріжджах, був непосидючий, взуття й штанів не настачиш. Ася казала, що він рве штани зсередини, «пишністю заду». Діставши викройку, вона навчилася сама непогано шити штани з старих штанів і піджаків Михайла Матвійовича. Одного разу він приніс Асі шерстяну, майже нову спідницю Софії Савеліївни і тремтячими губами сказав: — Поший із цього що-небудь для Матюші, вона була б рада. З цього дріб’язкового епізоду почалося для нього вже тверде входження в життя. Про матір вони з Асею майже не говорили, обоє сумували і пам’ятали, але життя по вінця було повне клопотами і Матвієм… Настала рання сонячна південна весна. Сніг розтав швидко, та його багато й не було. Шпаки шаленіли на деревах; рожеві хробаки виповзли в саду на доріжки. Ася купила Матвію перші в житті гумові чобітки, блискучу пару червоних красенів. Він їх бурхливо полюбив, притискав до грудей, намагався цілувати І дуже неохоче надівав на ноги. Правда, надівши, тупав у них що є сили, здіймаючи фонтанчики тванюки. Листи від Люди надходили не часто, але регулярно, з обов’язковими привітами дорогому синочкові й Михайлу Матвійовичу. У неї все було гаразд, із навчанням підтягувалася. В Асі академічні справи також посувалися (навчалася вечорами, вклавши Матвія), але йшли не блискуче. Там, у Москві, вчитися допомагали стіни інституту, юрми студентів, їхні жарти, хитрощі, спільне важке, але веселе життя. Та ж Люда допомагала своїм нерозумінням: поясниш їй, дивишся — і сама зрозумієш. Тут, наодинці з книгою, і пояснити нікому. І ще одна обставина весь час її тривожила: фальшивість її становища як матері Матвія. З цим час було кінчати. Влітку обіцяла приїхати Люда — як бути з нею? Втягувати її в «таємниці мадрідського двору»? Ні! А що буде з батьком, коли він дізнається? І так думала Ася і так і нарешті наважилась: треба сказати правду, — а там уже що буде. Одного разу ввечері (Матвій уже спав, набігавшись за день) вона сказала якомога чіткіше: — Знаєш, тату, я перед тобою винна. Мені давно треба було це зробити, але я не наважувалася, Це стосується Матвія… Батько зблід і відповів спокійно: — Що він не твій син? Це я вже знаю. — Звідки? — Я також перед тобою винен, приховав від тебе цей лист. Його принесли без тебе, я поклав на рояль, а Ma-тюша, ти його знаєш, дуже любить гризти папір. Прийшов, бачу — сидить на килимі й шматує. Один ріжечок зовсім від’їв, а решту я зібрав по шматочку і підклеїв. І при цьому мимоволі прочитав. Лист від Люди. Дізнався, що Матвій її син, а не твій. Звичайно, це мене приголомшило. Але нічого. Довго думав — обманула ти нас чи ні? Вирішив — ні. Адже ти жодного разу не казала, що він твій син, просто дозволяла нам так думати… — Отже, ти знаєш? І не сердишся? — Ні, звичайно. І не турбуйся — менше любити я його не буду. Любиш не рідного, а людину. Якби раптом виявилося, Що ти не моя донька, слово честі, я б любив тебе не менше… Обнялися, поплакали. — А лист де? — згадала Ася. — Несу, несу. На початку липня приїхала Люда — гарненька, весела, трохи поповніла. Матвій спочатку її не впізнав, але дуже швидко обвикся. — Скажи — «мама», — вчила його Люда. — Атя, — вперто говорив Матвій. — Ну хіба тобі важко? Скажи «ма-ма». Не казав. Таке простеньке слово не хотів сказати, хоча вмів говорити набагато складніші: «мило», «малина». Отак врозтяжку: «ма-ли-на». Говорити це слово він навчився після сумного випадку, коли, пролізши сам у сад, об’ївся малини і досить серйозно захворів. Відтоді, угледівши кущі малини, він кожного разу сам собі сварився пальцем і повчально казав: «Ма-ли-на!» Люду Матвій сприйняв швидше як ровесницю і подругу по іграх, ніж як дорослу. Бігали вони наввипередки по саду — вона довгонога, струнка, гарна, він коротконогий, круглий, гарний. Спали Ася з Людою в одній кімнаті, а дід з Матвієм в іншій. Чоловіча половина й жіноча. В чоловічій вечорами було тихо, а в жіночій балаканина, сміх, жарти. В першу ж ніч, як тільки лягли, Люда сказала: — Знаєш, Асько, в мене величезна новина. Я, здається, закохалася. — Що ти! В кого? — Ні, поки що говорити не буду, щоб не зурочити. Це такий чоловік, такий… Ну, всебічно освічений, просто незвичайний. Він в тисячу разів вищий за мене за всіма параметрами. Навіть моторошно, до чого вищий. — Я його знаю? — Ні, його ніхто не знає. Чорна скринька. — А хороший? — Страшенно! Просто не віриться, щоб така людина могла мене полюбити. Він мені ще нічого не говорив, але відчуваю — любить, і все! Асько, до чого ж я щаслива! Дивлюся на себе — руки-ноги мої, а все разом не я. — Дивись, не помилися знову, як тоді з Олегом. — Що ти! Нічого схожого. Олег і він — це небо й земля. — А все-таки хто ж він? Таємниця мадрідського двору? — Не скажу — значить не скажу. Поки він мені всіма словами не уточнить свою любов. Тоді скажу, слово честі. Ти не бійся, Асько, я тепер обережна! — А про Матвія він знає? — Він усе знає, йому навіть говорити не треба, він за визначенням усе знає. — Ну, це вже ти перебільшуєш. Жодна людина, навіть геніальна, не може все знати за визначенням. — А він може. Ой, Асько, яка я щаслива! Люда стрибнула на ліжко до Асі, почала її турсати. — Дурненька, я ж лоскоту боюся! — відбивалася Ася. — Треба ж мені себе виявити. Сил немає терпіти, яка я щаслива! Ледве вгомонилася, заснула Люда. А Ася ще довго не спала, роздумувала. Доля Матвія її тривожила. З ким, врешті, буде Матвій? Тут любов і там любов, але тут законного права немає, а там право. Якщо Люда вийде заміж, як її чоловік поставиться до Матвія? Велике запитання. І ще одне: якась скабка сиділа в серці. Прислухавшись до себе, зрозуміла Ася, що заздрить, так, заздрить Людиному щастю. І син і любов… Люда поїхала сама, без Матвія. Прощаючись, шепнула Асі: — Потім видно буде, що до чого. Ася була сумна, заклопотана. Хто був щасливий, так це дід.  

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка