Сучасна російська повість



Сторінка14/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24
КІТ-ЗЛОДЮГА

 

Наші кафедральні бурі майже не виходили назовні: кипіння відбувалося в межах одного шару. Я не раз думала про шарувату будову суспільства: окремі шари живуть, майже не змішуючись. Активне спілкування відбувається всередині шару, зіткнення з іншими епізодичні. От і наша кафедра живе досить ізольовано й мало спілкується з іншими. В інституті до нас ставлення складне. Нас, загалом, поважають і навіть побоюються, але на спеціальних технічних кафедрах заведено вважати, що ми з нашими математичними тонкощами далекі від життя. Якщо під життям розуміти наївну техніку з її, як кажуть, «шурупчиками», то, мабуть, вони мають рацію. Та якщо розуміти техніку майбутнього, техніку в польоті — очевидно, не праві. Вплив Емема (точніше, його записок) на мені позначився поки що лише в тому, що я частіше, ніж раніше, кажу «очевидно». Отже, інші кафедри поглядають на нас з шанобливим зневажанням. А втім, почасти і з заздрістю. За останні роки їх охопила якась гарячкова любов до математики. Любов, я б сказала, аж ніяк не взаємна. Зараз будь-яку наукову роботу (тим більше дисертацію) заведено оповивати в математичну одежу. Це гарний тон, латина нашого часу. Чим складніший застосований апарат, тим краще. Вони обвішують свої роботи кратними інтегралами, кванторами і матрицями, як свого часу купчихи обвішувалися коштовностями. У нас, професіоналів, навпаки: чим простішим апаратом пощастило обійтися, тим краще. З цього аж ніяк не випливає, що вони неуки і в своїй справі нічого не розуміють. Навпаки, чисто технічний бік у них, як правило, на висоті. Це ділові, реальні знання, які нічого, крім поваги, не викликають. Та коли вони пускаються в математику, то це виходить так, якби, скажімо, Семен Петрович Співак у своїх вельветових штанях почав танцювати партію принца Зігфріда в балеті «Лебедине озеро». Одна з суміжних і за назвою близьких нам кафедр особливо хвацько пішла за останні роки в математичні танці. Очолює її професор Яковкін — товстий, широкий, поважний чоловік із скрадливою посмішкою на округлому, донизу заплилому обличчі. Звання професора він одержав колись давно, без захисту докторської дисертації, а за сукупністю уявних заслуг і дійсних знайомств. В інституті у нас іде кампанія за суцільну докторизацію кафедр (саме в якості доктора віддали перевагу Флягіну перед нашим Кравцовим). Нещодавно пройшла чутка, що всім завідуючим кафедрами (крім мовних, військової і фізкультурної) буде запропоновано або терміново захистити докторські, або розпрощатися з інститутом. Принцип «доктор-вчений» сам по собі досить безглуздий. Наприклад, наш завлаб Петро Гаврилович, чудовий знавець техніки, дуже цінний спеціаліст, і думати не хоче про те, щоб захищати докторську: «Що ви, братці, який я доктор? З мого вигляду ніхто не вірить, що в мене вища освіта». А деякі наукові нікчеми, не варті його нігтя, давно доктори. Серед інших завідуючих кафедрами, які не мають докторського ступеня, занепокоївся, забив хвостом і професор Яковкін. Нещодавно пройшла чутка, що він зібрався захищати докторську. Повне його неуцтво у всіх без винятку питаннях було загальновідоме, тому чутку зустріли з сумнівом, але вона виявилася вірною. Дива! Я цим ділом не дуже-то цікавилася з причин тієї самої шаруватості суспільства. Чи мало де, хто і що захищає. Та до мене прийшов Паша Рубакін. Він взагалі відвідує мій дім, але ходить не до мене — до Сайкіна (що їх зв’язує — неясно). Цього разу він прийшов до мене і, як завжди, почав розмову здалеку, туманними напливами. В поєднанні з його потойбічним голосом ця система далеких підходів до теми завжди мене дратує. — Ніно Гнатівно, мені треба з вами порадитися з одного дуже важливого, не лише для мене, питання, яке має навіть громадське звучання. Ви не проти? — Чому я повинна бути проти? Давайте радьтеся. — Справа ось у чому. Ніно Гнатівно, ви любите Паустовського? — Дивлячись що. Деякі речі люблю. — Чи згодні ви, що це один з наших великих письменників-гумористів? — Ну не знаю. Я його як гумориста не розглядаю. — І даремно. Читали ви, приміром, його оповідання «Кіт-злодюга»? — Не пам’ятаю. Здається, ні. — Обов’язково прочитайте. Щоб зрозуміти суть моєї справи, вам неодмінно треба познайомитися з цим оповіданням. — А без цього не можна? Розкажіть своїми словами. — Не можна. Потрібен оригінал. — Киньте, — сказала я, втрачаючи терпець. — Де я зараз візьму Паустовського? — Я вам його приніс, — радісно відповів Паша і витяг з кишені пошарпаний томик. — Ось дивіться, читайте: «Кіт-злодюга». Не розуміючи, я взялася за читання. Оповідання й справді кумедне, смішне. Йдеться про злодійкуватого кота, який тероризував дачників. Написано славно, свіжо, я кілька разів засміялася вголос. Оповідання не довге, я швидко прочитала його й запитала: — Ну то й що, Пашо? — Зараз перейду до справи. Ось моя ілюстрація до цього оповідання. Він витяг, цього разу з іншої кишені, перфокартку і подав мені. На ній була зображена широка, розширена донизу котяча морда, в якій я зразу впізнала професора Яковкіна. Під нею слов’янською в’яззю було написано: «Кіт-злодюга». — Ваша робота? — запитала я. — Моя, — скромно опустивши очі, відповів Паша. — Досить схоже. А що це означає? — Кіт-злодюга. — В якому розумінні? — В найпрямішому. Зрозуміти його було неможливо. — Ну ось що, Пашо, киньте ваше ходіння по муках. Або кажіть прямо, в чім справа, або закінчимо розмову, мені набридло. Паша злякався і відверто розповів історію досить-таки непривабливу. Суть зводилася ось до чого. На кафедрі Яковкіна працює асистентом його, Пашин, приятель Володя Карпухін. Хлопець сумирний, працелюбний. Ось уже кілька років працює над кандидатською дисертацією під номінальним керівництвом професора Яковкіна («Про справжнє керівництво не може бути мови, бо Яковкін — науковий стілець»). Деякі розділи роботи Карпухіна опубліковані у співавторстві з науковим керівником, причому прізвище Яковкіна, останнє за алфавітом, скрізь стоїть першим. Досі це не виходило за межі звичайних норм: багато хто з начальників вступають у співавторство зі всіма своїми підлеглими («Сучасне право першої ночі», — сказав Паша). Але ось недавно Яковкін подав докторську дисертацію, основний зміст якої склали роботи Карпухіна, а самому Яковкіну належала лише «зв’язуюча балаканина». — Як посуд пакують, знаєте? Тарілки — стружка, тарілки — стружка… Так от у дисертації всі тарілки Володині, а вся стружка Яковкіна. Я, звичайно, обурилась: — А що ж ваш Володя не протестує? — Мій Володя дуже скромний хлопець. Можливо, він і протестував би, але на всіх його роботах як співавтор приписаний Яковкін. Тепер доводь, що ти не верблюд… — Навіщо ж він Яковкіна приписував? — У них на кафедрі так заведено. І без цього його б не надрукували. В журналах становище складне, паперу немає, обсяг скорочують. Без Яковкіна він у кращому випадку чекав би публікації два роки. А в кота-злодюги могутні зв’язки. Під його прапором все проскакує як по маслу. У Володьки вже чотири публікації, і всі у співавторстві з Яковкіним. — Чому ж він на кафедрі не оголосить відкрито, в чім справа? — Розумієте, хлопець скромний, сором’язливий. Совісті в нього навалом. «Сам же я, — каже, — його в співавтори ставив і сам же тепер відхрещуся — незручно». Та й інші його не підтримають — бояться злодюги. — Що ж ви від мене хочете? — розсердилася я, — Ваш Володя, як унтер-офіцерська вдова, сам себе відшмагав, а я повинна в це діло лізти? — Угу. Більше нема кому. — Та я їхньої специфіки не розумію. — Нічого, зрозумієте. Там специфіка тільки в стружці, і то кіт наплакав, а тарілки — сама математика. Скільки я не опиралася, втяг-таки мене Паша в цю кляузну справу. Приніс мені статті Володі Карпухіна і докторську дисертацію Яковкіна. Як кажуть, один до одного. Вся смислова частина збігалася до буковки; самому Яковкіну належала тільки стружка — пухла, підворушена, сповнена демагогічних закликів, посилань на рішення і постанови. На це в мене пішло кілька днів. Знову до мене прийшов Паша: — Ну як — злодюга? — Злодюга, — погодилась я. — Безперечно. — Що будемо робити? — Щось придумаємо. Пришліть до мене свого сором’язливого Володю Карпухіна. Подумаєш, красна дівиця! Прийшов Володя. Довго витирав ноги, вибачався. Не красна дівиця, але щось подібне: тоненький, чорненький, окатий, з вузькими плечима в просторому светрі, який звисав до колін. Він явно мене побоювався: я була для нього науковий авторитет, класик… Смішно! Я намагалася його підбурити на боротьбу, але марно. — Ви розумієте, Ніно Гнатівно, я ж йому ці роботи своїми руками однаково що подарував… Це нечесно буде — подарував і відібрав. Краще я напишу іншу дисертацію. «Дурень», — хотіла я сказати, але стрималася. — Зрозумійте, ця справа стосується не вас одного. Ви підтримуєте науковий паразитизм. Такі, як Яковкін, харчуються чужою кров’ю. Підгодовувати їх — означає робити удар по нашій спільній справі. Знову я відчувала, що кажу надто до ладу, гладенько і, загалом, непереконливо. Таке відчуття постійно заважає мені говорити з молодими. Думка про спільну справу була Володі Карпухіну явно чужа: в даній ситуації він бачив тільки себе і Яковкіна… — Ні, — сказав він, — я проти нього виступати не буду. Нехай захищається. Мабуть, він так розумів благородство. Я розлютилася. — Так якого ж дідька ви мені розповідали всю оцю нісенітницю? Цілий тиждень я вгатила на вашу з Яковкіним продукцію! Що я вам, науковий асенізатор? Гадаєте, мені це цікаво? Дідька лисого! Одне слово, розходилася. Навіть Сайкін вийшов з кухні поглянути, в чім справа. — Залиш нас, — сказала я йому голосом вдовствуючої королеви. Він стенув плечима і вийшов. — Пробачте мені, — пробурмотів Володя. — Бог пробачить, — відповіла я, налякавши його ще більше. Взагалі, паскудний у мене характер! «Не проходь мимо, бий у морду!» — називає його Маркін. Залишити б усе, як є, не втручатися. Ні, я не могла. Замість цього природного мирного кроку я провела ще кілька войовничих днів. Ще раз вивчила спільні праці Яковкіна — Карпухіна (в зворотно-алфавітному порядку) і навіть знайшла в них кілька дрібних помилок. Дістала в бібліотеці праці самого Яковкіна (без співавторів). Вони виявилися нечисленні і складалися головним чином із закликів до діяльності («Тоді вже піде музика не та, в нас затанцюють ліс і гори!»). Був у нього ще альбом конструкцій — праця солідна, але ні з якого боку не наукова. Зате в співавторстві виявилося в нього праць до дідька. Жоден співробітник кафедри не міг що-небудь опублікувати, не поставивши на титульній сторінці першим професора Яковкіна. Наукова цінність цих робіт, як я розумію, була невисока. Де-не-де зустрічалися явні помилки, та головне було не в них. В роботах Яковкіна со авторами вражала наукова пустопорожність, що сповнювала їх. Після кожного абзацу хотілося спитати: ну то й що? Зустрічалася велика кількість математичних фіоритур, які ніякого стосунку до справи не мали, а швидше грали роль бойової розкраски дикуна. Деякі з них були буквально списані з відомих посібників і монографій, навіть зі всіма друкарськими помилками. Решта, очевидно, також були звідкись списані, тільки я не знала звідки. Автор, судячи з його власної наукової стилістики, навряд чи зумів би навіть правильно розкрити дужки. Рішуче на цьому фоні Володя Карпухін вирізнявся зіркою першої величини. Одне слово, усе це стало для мене якимсь насланням. Якось я навіть бачила уві сні Яковкіна в парчевих трусиках (верх непристойності). Ворушила це сміття й питала себе: «Ну на що я вбиваю свій час?» — та припинити вже не могла. Мною заволодів якийсь гидкий азарт. Інколи я почуваюся чимось спорідненим моєму ворогу Флягіну — він також, якщо брався за якусь проблему, впинався в неї бульдожою хваткою і вже не міг розтиснути щелепи. Різниця в тому, що він із стиснутими щелепами живе все життя, а я лише час від часу. До кінця двох-трьох тижнів я вже була повним знавцем усієї проблематики та праць кафедри Яковкіна і повністю озброєна для виступу на раді. За моєю малоосмисленою діяльністю насмішкувато спостерігав Льова Маркін. — Ну навіщо ви копаєтесь у всій цій гидоті? їй-богу, перлинного зерна ви там не знайдете. Заради чого ви витрачаєте час? — Заради справедливості. — Ох, як пишномовно. Жінка Дон Кіхот, верхи на Россінанті б’ється з вітряками… їй-богу, це не робить вас привабливішою. Щось нове. Такого я від Льови Маркіна ще не чула. Він набуває самостійності. Ну що ж, давно вже час. І все-таки сумно… Та мова про Яковкіна. Настав нарешті день захисту його дисертації. Я не член інститутської великої ради, де захищаються докторські, і не маю відношення до кафедри Яковкіна. Моя поява на раді була зустрінута з подивом: робити їй нічого, чи що? (Певна річ, мовчки). Флягін був тут і спрямував на мене погляд василіска. «Ой, даремно я в це діло влізла!» Та відступати було пізно. Вся кафедра Яковкіна прийшла боліти за свого главу і серед них Карпухін — тоненький, сумний, як побита морозом квітка. Я йому кивнула, він подивився на мене з острахом. З осторогою дивився на мене й сам дисертант, що сидів у передньому ряді, нервово озираючись. Професор Яковкін ззаду був ще більше подібний до кота, ніж анфас. Щоки стирчали з-за вух, а вуса стирчали з-за щік. На численних плакатах, пришпилених до щитів, красувалися формули Володі Карпухіна і графіки, які їх ілюстрували. Збоку це мало вигляд солідний: он яку махину людина підняла! Почався захист. Вчений секретар оголосив документацію, після чого слово було надане дисертанту. Вже оговтавшись від шоку, викликаного моєю появою, він м’яко, котом ходив коло плакатів, час від часу тицяючи у який-небудь з них і вигукуючи: «Ця формула свідчить…» — або: «Звідси з усією очевидністю виходить, що…» Доповідав він досить жваво і до ладу — видно, не пожалів часу на підготовку. Лише зрідка, коли брав з розгону який-небудь екзотичний термін, боязко мружив очі. Володя Карпухін ворушив губами, безгучно вимовляючи ним же, мабуть, складений текст. Яковкін вклався точно у відведений йому час, потім зіперся на указку, не без грації оповив її ногою і подякував усім за увагу. — У кого є питання до дисертанта? Члени ради один по одному вставали і ставили питання. По-моєму, питання в таких випадках ставляться не для того, аби щось вияснити, а щоб показати власну ерудицію і розуміння роботи. А насправді більшість присутніх роботи не розуміє, та за час доповіді її зрозуміти й неможливо. Передбачається, що члени ради заздалегідь знайомляться з дисертацією; це справжня фікція. Щоб докладно в ній розібратися, потрібний час, і немалий, не менше, ніж два-три тижні (суджу по собі), а в кого є цей час? Доводиться симулювати розуміння, а для цього запитання — найкращий засіб. Втім, я була зла і, можливо, несправедлива. Деякі питання (з технічної частини) були цілком осмислені. Яковкін відповідав на них швидко, з ходу. Мені не подобалася саме ця швидкість, яка наводила на думку, що питання були загодя підготовлені, проте на аудиторію відповіді Яковкіна справляли враження. Головуючий схвально кивав головою у формі більярдної кулі. — У кого ще є питання? Я піднесла руку. Кілька членів ради повернулися в мій бік: що за особа? Я запитала: — У вашій роботі, виконаній разом з Карпухіним, стверджується, що… (І далі низка спеціальних термінів). Ви й зараз дотримуєтесь такої думки? Кіт-злодюга насторожився: чи немає тут якої каверзи? — Бачите, — сказав він, — робота, про яку ви згадали, вже трирічної давності. Звичайно, відтоді наука просунулася вперед. — Отже, сьогодні ви не наполягаєте на цьому твердженні? — Ні, не наполягаю. — Чому ж тоді на сторінці сто тридцять другій вашої дисертації, яку ви захищаєте сьогодні, а не три роки тому, дослівно повторюється те саме твердження? Яковкін морально заметушився. — Бачите, товаришу Асташова, при доведенні цього положення мною застосований надто тонкий математичний апарат, входити в деталі якого тут не місце. Я охоче задовольню вашу допитливість потім, у кулуарах. Я розізлилася: — Випадково за освітою я математик, розбираюся в тонкощах цього апарата й хочу почути від вас тут, а не в кулуарах, правильне це положення чи ні. Рада загула нібито схвально. Будь-яка бійка на захисті— безплатний атракціон. Яковкін зам’явся: — Ну, знаєте, на таке питання не можна відповісти однозначно. З однієї точки зору правильне, з другої — неправильне. — Ну, а з вашої точки зору? Я перла на нього, як танк на солдата. — З моєї? Скоріш неправильне. По залу знову пробіг шумок. Наполовину співчутливий Яковкіну, наполовину мені. — Аз моєї точки зору, — сказала я повільно, мало не по складах, — положення це цілком правильне. Тільки у вас із Карпухіним воно виведене некоректно. І я вам зараз біля дошки можу його довести. Дозвольте? — звернулася я до голови. — Може, — обережно сказав він, — ми не будемо відволікати увагу ради складними перетвореннями? — Перетворення зовсім не складні. Щоб їх виконати, досить двох хвилин. Тонкість апарата дисертант явно перебільшив. Голова вагався. Шум у залі зростав. Хтось вигукнув: «Нехай доведе!» — хтось: «Не треба!» Встав Флягін і зі своєю постійною посмішкою сказав: — Пропоную перенести суперечку на дошку. Читаючи дисертацію, я також звернув увагу на це слабке місце. У Яковкіна був вигляд кота, зацькованого собаками. Здавалося, він от-от розпластається по стіні. Про що йшлося, він явно не розумів. Зате Володя Карпухін розумів чудово і був червоніший від своїх вух. — Прошу, — сказав голова. Відсунули вбік щит. Я вийшла до дошки, взяла крейду і в кількох рядках довела суперечне положення. — Ох, дурень я! — необережно вигукнув Володя і одразу зіщулився. Яковкін відступав насторожено: — Бачте… продемонстроване вами доведення справді дуже витончене… Обіцяю врахувати його в своїй подальшій роботі. — А в чому була помилка вашого? — безжально запитала я. — Зараз, у ході захисту, я не беруся на це питання відповідати. Добре. Один — нуль. — Є у вас ще питання? — запитав голова. — €. Я хочу запитати у дисертанта, як із формули п’ятнадцятої на плакаті четвертому вивести формулу дев’ятнадцяту на плакаті п’ятому? Яковкін підійшов до плакатів обережно, як до відкрито! ополонки. Знайшов указкою формули, запитав: — Оця? Оця? Я підтвердила. — Як вивести? Елементарно. За допомогою тотожних перетворень. — Дуже дивно, — сказала я, — оскільки ці формули являють собою два суперечливі допущення. Яковкін мовчав, ворушачи вусами. Чудово: два — нуль. — Ще є питання? — запитав голова, не приховуючи невдоволення. Це вже ставало непристойним. — Звичайно, є, — сказала я хвацько. — Я попросила б дисертанта уточнити, яка частина його особистої участі в роботах, наведених в літературі під номерами сорок сім, сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят і опублікованих ним у співавторстві з Карпухіним? Володя з жахом закрив лице руками. — Бачте, — сказав Яковкін, — частину участі в спільних роботах важко оцінити в процентах. Мені належать ідеї, постановка питання, а Карпухіну — конкретна розробка. Кожному своє. — Дозвольте ще одне, на цей раз останнє запитання. Якщо робота виконана в співавторстві, чи повинен кожен з авторів розуміти все, що в ній написане? — Ну, в загальних рисах, звичайно, так… — невизначено відповів Яковкін. І Рада загула. Яковкін, як кажуть, підставився. — Ще є запитання?.. Запитань немає. Продовжимо захист. Ми повинні ознайомитися з відзивами на дисертацію і автореферат. На адресу ради надійшло двадцять вісім відзивів… — Багато! — гукнув хтось з місця. — Перебір! — підтримав інший. Традиція вимагає десять, ну щонайбільше дванадцять відзивів. Перспектива вислухати двадцять вісім викликала протести. — Товариші! Товариші! — закликав голова. Шум не вщухав. — Товариші, будьте дисциплінованими! — намагався навести лад голова. — Будь-який відступ від процедури призведе лише до витрати часу. Згадка про витрату часу трохи витверезила аудиторію. Шум ущух. Вчений секретар — точний, серйозний, тонкий, як олівець, — почав читати відзиви. Одноманітно хвалебні, вони були схожі один на одного, як брати, позначені загальним надмірним пишномовством, навіть однаковими риторичними фігурами, ніби їх писала одна й та сама блудлива рука… А втім, уже через кілька хвилин ніхто по-справжньому не слухав. Біда в тому, що на присутніх напав сміх. У найбільш непідхожих місцях вони починали сміятися. Ніби звичайна церемонія враз постала перед ними в костюмі голого короля. Сміх літав по залу, підстрибував, перекидався з ряду в ряд. Перекотився навіть до столу президії, і засміявся сам голова, трясучи більярдною кулею. Найдовше тримався вчений секретар. Увесь мокрий, він далі читав, та враз, спіткнувшись на слові «епохально», засміявся й він… Голова, оговтавшись, закликав до порядку: — Товариші, серйозніше! Ми обмежені часом! Почалися виступи опонентів. Перший — нудний, понурий — був страшенно схожий на стару заїжджену шкапу і навіть здригався шкірою, ніби його їли ґедзі. Відзив його був довгий, як мотузка, позитивний до огиди, і читав він його, не підводячи очей, заглибившись у текст, як кінь у торбу з вівсом… Ті місця відзиву, де говорилося про «віртуозне володіння математичним апаратом», рада зустріла веселим хихиканням. В цілому настрій складався не на користь Яковкіна… Другий опонент — товстий, медовий — врахував обстановку й читати свій відзив не став, перейшов на усну творчість. Його виступ був примирливим, інтимним. — Товариші, невже ми будемо сперечатися з-за кожної літери? Важлива не літера, а дух. Робота професора Яковкіна загалом є велике наукове досягнення. На відміну від багатьох, що будують повітряні палаци (кивок у мій бік), професор Яковкін ходить по землі. Його робота вже запроваджена в практику. За методикою професора Яковкіна в нас у КБ вже два роки ведуться розрахунки. Ця методика дає величезний економічний ефект… І почав сипати цифрами зекономлених мільйонів. А я з досвіду знаю, як легко обґрунтувати економічний ефект методики (час од часу від нас цього вимагають). Варто перейнятися цим, взяти зі стелі кілька цифр, допустити, що досить довго будуть далі користуватися старою методикою замість прогресивної нової, і, дивись, набігла чимала сума. Одного разу Паша Рубакін підрахував економічний ефект теореми Піфагора — вийшло щось астрономічне… Під зливою мільйонів, звалених на нараду другим опонентом, досвідчені люди лише підсміювалися; недосвідчені були вражені. Баланс почав схилятися на користь Яковкіна. Несподівано повівся третій опонент — людина суха, вузька, різка, такий собі сивий ніж. — Мій відзив на дисертацію представлений на вчену раду. Відзив загалом позитивний. Щоб змінити його на негативний, у мене немає даних. Можна, я не виступатиму? Вчений секретар сказав, що ні, виступати треба обов’язково. Третій опонент запитав, чи бувають випадки, коли хто-небудь з опонентів не виступає. Вчений секретар сказав, що так, бувають, у випадку хвороби опонента. — Тоді запишіть у протокол, що я захворів. Мене нудить, — сказав третій опонент і вийшов із залу. Рада вирувала, як група болільників перед екраном телевізора. Хто схвалював, хто обурювався. Дехто вже посхоплювався з місця. Голова (мені було щиро його жаль) якось навів лад, завзято стукаючи олівцем по карафі і вигукуючи: «Товариші!» — а потім запитав ученого секретаря: — Як заведено робити у випадку раптової хвороби опонента? — Його відзив зачитує вчений секретар. — Так і зробимо. Члени ради, яким уже набридло, погано слухали відзив третього опонента. Не такий хвалебний, як перші два, він все-таки був позитивний і містив серйозні зауваження, якії також зустрічалися вибухами сміху… Коли перейшли до виступів, зал уже вгомонився. Першим узяв слово Флягін: — Я не ставлю під сумнів наукову цінність дисертації. Я з нею ознайомився. Серйозне дослідження. Докторська чи кандидатська — важко сказати. Недарма кажуть, що докторська — це дисертація, яку захищає кандидат. Якби з цією дисертацією виступив, скажімо, Карпухін, вона була б повноцінною кандидатською. Зараз ідеться не про цінність роботи. Поставлене під сумнів авторство. Справа навіть не в тому, що дисертант використав чужі матеріали, а в тому, що він їх не зрозумів. У цьому мене переконали його відповіді на питання Ніни Гнатівни. Я голосуватиму «проти» і закликаю членів ради наслідувати мій приклад. Ще чого не вистачало — бути підтриманою Флягіним! Цей бузувір, цей кощій безсмертний вибивав ґрунт з-під моєї коханої ненависті! «Ні, дзуськи, не вийде!» — думала я. Подальших виступів я не слухала. Одні були «за», інші «проти». Мені вже набридло. Даремно я встряла в цю справу, дідько забрав би Пашу з його приятелями! В заключному слові Яковкін з обвислими вусами дякував опонентам і рецензентам, обіцяв врахувати їхні зауваження в подальшій роботі… — Що стосується питання про авторство, яке тут мусувалося, і, по-моєму, даремно, то це питання взагалі тонке. Працюючи в колективі, люди проймаються ідеями один одного, починають жити як один організм. Успіх одного е водночас успіхом колективу. Взаємній заздрості тут не місце. Я, наприклад, щасливий, що на моїй кафедрі працюють такі талановиті молоді спеціалісти, як Карпухін та інші. Коли настане їхній час захищати дисертації, я перший подам їм руку допомоги… — Тут він відкрито подивився на мене. Його кошача морда хитро ошкірилася, вуса настовбурчилися. — Товариші, я зазнав різкої критики з боку Ніни Гнатівни Асташової. Але критика повинна супроводжуватися і самокритикою. Чи дозволено мені буде запитати Ніну Гнатівну: які були її наукові взаємостосунки з покійним професором Завалішиним? Чи може вона по совісті сказати, що її кандидатська дисертація зроблена самостійно? Я навіть розгубилася. Ну й нахаба! Підняв руку Флягін: — Дозвольте мені як завідуючому кафедрою відповісти на це питання. Поставивши його, дисертант явно переплутав поняття. Одна справа користуватися ідеями свого наукового керівника і зовсім інша — своїх підлеглих. Інший моральний аспект. Що стосується дисертації Ніни Гнатівни, то я її добре знаю, як і роботи покійного Миколи Миколайовича Завалішина, і можу стверджувати, що дисертація виконана самостійно. Це видно з її наукового стилю, відмінного від завалішинського. Більше того, — тут він повернув у мій бік тьмяне окулярне лице, — Ніна Гнатівна більш схильна дарувати свої роботи, ніж привласнювати чужі… От змій! Невже здогадався? В мене просто горло перехопило. Та я опанувала себе і сказала: — Я не потребую захисту від кого б то не було, навіть аавідуючого кафедрою. На ваше питання, — звернулася я до Яковкіна, — відповім, що, звичайно, багато ідей мого наукового керівника я використала в своїх роботах. Та я завжди на нього посилалася і в будь-якому випадку розуміла все без винятку, мною написане. …Закінчилося все це тим, що Яковкіна провалили. Коли я виходила, його потилиця й вуха виказували таку смертельну тугу, що я засумнівалася в своїй правоті. Навіщо були ці театральні ефекти? Чи не краще було б, не доводячи до захисту, загодя з ним поговорити? По-людському краще. А з міркувань загальної справедливості? Не знаю. Спектакль був корисний не для даного конкретного кота-злодюги, а для інших, потенційних злодюг, щоб не кортіло. — Добилися свого? — запитав мене на другий день Льова Маркін. — Наїлися чоловічинки? — Ідіть до дідька! — сказала я. — З насолодою! — відповів він. З його обличчя було видно, що він і справді йде від мене з насолодою. Що поробиш… Хто тріумфував, так це Паша Рубакін. Він навіть Сайкіну дзвонив і говорив про мою велич.  

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка