Сучасна російська повість



Сторінка11/24
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24
РОЗМІРКОВУЮЧИ…

 

Особисті записи Миколи Миколайовича я читала не тільки уважно, але й із стиснутим серцем, і що далі, то більше. Одна дивна обставина сприяла цьому. В записах часто зустрічалося ім’я Ніна — природно: так було звати його покійну дружину, смерть якої жорстоко його змінила. Її я бачила всього разів зо два, зо три і не дуже їй симпатизувала. Попелясто-сива блідоока жінка, з манерою тривожно ворушити пальцями. Дуже мовчазна, дуже вихована. Якось я занесла Емему кілька книжок. Його не було вдома. Ніна Пилипівна відчинила мені двері, взяла книжки, люб’язно подякувала, слабенько всміхнулася, і я пішла, відчуваючи себе безмежно непотрібною їй. Та непотрібна була і вона мені. Я взагалі, грішним ділом, не дуже-то люблю дружин своїх співробітників, особливо не працюючих, — щось класове. Іншого разу ми (кафедра) допомагали Завалішиним у їхньому переїзді на дачу. Ніна Пилипівна була вже тяжкохвора. Вона спускалася сходами під руку з Одаркою Степанівною, обережно ставлячи одну ногу за другою. Підскочив Співак, підняв її, як пір’їнку, посадив у машину. Вона йому навіть не подякувала — витала десь поверх усього. Саме по цьому випаданню звичної, автоматичної ввічливості було видно, як вона безнадійно хвора. Вона сиділа попереду, поруч із шофером. Микола Миколайович сидів позаду. «Ну, їхати, чи що? — спитав шофер. — Бо змарнували цілісіньких дві години». Ніна Пилипівна якось затривожилась: «Ні, зачекайте ще одну хвилинку». Вона підкликала мене жестом руки. Я підійшла. «Ні, нижче нахиліться, нижче». Я нахилилася. «Не забувайте його, — сказала вона пошепки, — він дуже самотній». Я, не знаючи, що відповісти, кивнула. Більше я її живою не бачила — лише в домовині. Читаючи особисті записи Емема і постійно зустрічаючи в них ім’я Ніна, я спочатку не сумнівалася, що мова йде саме про Ніну Пилипівну. Розмова з Ніною по телефону мене збентежила. Або Емем галюціонував, або це була якась інша жінка… Поступово з якимось млосним тягарем у душі я почала здогадуватися — йдеться про мене… Яке безглуздя! Я перечитувала записи — так, найімовірніше саме так, Бідний чудовий старий, який втратив усіх, саме на мені спинив свою душу. Чому на мені? Невже через ім’я? Це довге «і» в слові «Ніна»… А ніколи ж нічим жодного разу не дав він мені зрозуміти, що я означаю для нього більше за інших. Ні поглядом, ні словом. Його почуття (якщо я права в своїй догадці) було таке таємне, таке невиявлене, що його ніби й зовсім не було. Якби не випадок, що поставив мене на чолі комісії, про нього просто ніхто б не знав… Так чи інак — я була винна. «Не забувайте його», — просила Ніна Пилипівна. Цього прохання я не виконала. Взагалі різка з людьми я й з ним була інколи різка, роздратована. Думала про нього тільки тоді, коли він був у полі зору, і то не завжди. А в його відсутність і зовсім не думала. Він якось сам собою розумівся, сидів у своєму образі, як у фортеці… Зате тепер, після його смерті, я думала про нього майже безперервно. З одного боку, на мені була відповідальність за спадщину. Крім того, якийсь моральний обов’язок. Я не знала, як правильніше зробити. За складом характеру мало схильна до вагань (як правило, рубаю з плеча), я стала нерішуча, обачлива, ніби успадкувала від Емема його основну рису. Ну добре. Особисті записи, не призначені, як він сам писав, «для чужого погляду», я зібрала в одну папку й вирішила нікому не показувати. Адже реєстрового опису паперів ніхто не робив. А як бути з іншими матеріалами? З «наукових аркушів» я сяк-так склала невелику статтю. Зміню позначки, і вона цілком зійде за щось нове: посмертні збірники мало хто читає. Ще я відібрала пачку аркушів з розмірковуваннями про вищу освіту, про навчальний процес; вони в якійсь мірі могли становити загальний інтерес, хоча багато думок у них були суперечливі. От і все… Невже так і обмежитись кількома сторінками, які вдалося зібрати? Чи, може… Уже давно в мене щодо цього почала ворушитися думка. Спочатку я відкинула її, та вона все лізла й лізла. Справа в тому, що в мене здавна лежала одна незакінчена робота (або, користуючись кафедральним жаргоном, «виріб»), довести яку до кондиції в мене не було ні часу, ні бажання. До моєї теперішньої тематики вона не примикала, а до колишньої я сама збайдужіла, переконавшись у її міщанській обмеженості. До того ж мені цілком вистачало поточних справ (два нових курси, плюс курсові роботи, плюс дипломники, це не беручи до уваги аспіранта, який невідомо як, сам по собі до мене прибився). Отже, «виріб» так і лежав кілька років без руху. А що, коли взяти його, доопрацювати, переписати в старомодному стилі та й видати за працю Миколи Миколайовича? Все-таки краще, ніж нічого. Роздумуючи про це, я ніби роздвоювалася. Так чи ні? Якби запитати самого Миколу Миколайовича — звичайно, ні! Він би розгнівано підскочив на своїх коротких ніжках, якби про це дізнався. Він гребував навіть співавторством, ніколи не ставив свого імені на роботах, виконаних за його ідеями, під його керівництвом. Рідкісна в наші дні манера. Більшість керівників, ганяючись за кількістю публікацій, не схильні дарувати своїх ідей. Емем — не так, він відмовлявся навідріз, як би його не вмовляли поставити своє ім’я на роботі поруч з іменем виконавця. А втім, він не вів рахунку своїм ідеям і часто їх забував (як я переконалася на прикладі моєї власної дисертації). Хтось мені розповідав, що Петро Ілліч Чайковський також не пам’ятав своїх творінь і інколи, прослухавши свій власний романс, казав: «Як чудово! Хто це створив?» От саме таким був Емем. Отже, він був би різко проти моєї ідеї. Чому ж тоді вона мене так невідчепно переслідувала? Ніяким лицарством чи самопожертвою тут і не пахло — простий егоїзм і марнославство. Мені нестерпно було уявити собі, як я, голова комісії (і, власне, єдиний її член), буду доповідати на кафедрі про результати своїх розшуків. Кілька жалюгідних сторінок, нічого нового… Я так і бачила іронічні посмішки молоді, яка прийшла на кафедру недавно і не знала, що таке Емем. Мій «виріб» не бозна-що, а все-таки щось нове… І ще одне міркування: все-таки в мене не було спокійно на душі з приводу перетинання наших з Емемом результатів. Можливо, він одержав їх раніше за мене. Моя диявольська гордість не хотіла з цим миритися. А тут мені траплявся випадок якось поквитуватися по цьому рахунку… Найменше це схоже було на великодушність. Все ще перебуваючи в нерішучості, я про всяк випадок розшукала й прочитала ту мою давню роботу. Враження гидке: якою ж я була ідіоткою! Так ломитися у відкриті двері! Тепер, читаючи, зметикувала, як можна було б це зробити зовсім інакше, в загальнішому плані, і захопилася. Все-таки недаремно прожиті роки: по-новому все виходило досить доладно і мені самій сподобалося… Цікаво виходить із своїми працями, принаймні у мене. Найостаннішу, як правило, любиш. До передостанньої ставишся критично. Давні читаєш з ненавистю і соромом. Не те щоб там були помилки — це було б іще півбіди! — жахлива бідність концепції. По суті, я малоздібний науковий працівник, треба відверто в цьому зізнатися. Втім, усі ми на кафедрі пігмеї в порівнянні з Емемом у період розквіту. Цікаво, що він відчував, перечитуючи свої давні роботи? Боюся, що заздрість. Не дай боже заздрити самому собі в минулому… Тим часом на кафедрі сталися події. Майже одночасно пішов Кравцов (на посаду завкафедрою в іншому інституті) і з’явився наш новий завідуючий. Ректор інституту привів до нас на кафедру і відрекомендував: — Товариші, знайомтеся: ваш новий завідуючий професор Флягін Віктор Андрійович. Прошу любити й шанувати. Флягін віддав нам загальний уклін, ледь нахиливши голову, ніби від запотиличника. Був він високий, худий, в окулярах, з єзуїтською посмішкою і одразу ж нам не сподобався. Пірчасті рештки волосся стирчали на його вузькій голові, створюючи враження не до кінця обпатраної птиці. Ще не старий, років сорока п’яти — сорока семи… — Професор Флягін, — вів далі ректор, — відомий спеціаліст у вашій галузі. Я впевнений, всі ви читали його праці, наприклад… Вікторе Андрійовичу, як називається ваша основна праця? — Основної праці в мене ще немає, — усміхаючись, відповів Флягін, — і взагалі відомим спеціалістом мене назвати не можна. — Ну-ну, не прибіднюйтесь, — зі сміхом сказав ректор, — самокритика хороша річ, але в міру. На цьому процедура знайомства закінчилася. Ректор з Флягіним пішли, а ми лишилися обговорювати нове начальство. — Схожий на севільського цирульника, — сказала Елла. — Що ти маєш на увазі? — в’їдливо запитала Стелла. — Ну, такий довготелесий у рясі. «Гине, гине — всі це знають, — на смерть вражений брехнею». — Так це Дон Базіліо, а не цирульник. — Не присікуйся, всі мене зрозуміли. — Ну, дасть він нам прочуханки, — сказав Співак. — Одразу видно, що за фрукт. — Так, — підтримав його Маркін, — ще згадаємо ми добрим словом незабутнього Володимира Івановича… І справді, в порівнянні з Флягіним круглий, невеличкий, обкатаний Кравцов дуже вигравав. У ньому принаймні все було ясно. А тут? Сама скромність нового завідуючого була неприємна: щось зловісне. — Поживемо — побачимо, — сказав Радій Юр’єв, — може, й нічого. На другий день Флягін прийняв кермо влади. Лідія Михайлівна обдзвонила всіх викладачів, повідомляючи їм про термінове, позачергове засідання кафедри. Зібралися. Флягін вийняв з нагрудної кишені старовинного срібного годинника, відстебнув його з ланцюжка І поклав на стіл з легким стуком, який повідомив для нас початок нової ери. Тронна промова, яку він після цього виголосив, справила на нас гнітюче враження. Насамперед сама техніка мови… На відміну від усіх нас (на кафедрі культивувалася мова некваплива, карбована, з особливо підкресленими закінченнями слів), Флягін говорив швидко, невиразно, з якоюсь рідкою кашею в роті. Ось приблизний зміст того, що він сказав: — Товариші, не будемо гаяти час. Нас чекає велика робота. Попереджаю: працюватиму сам, вимагатиму від вас. Розхлябаності тут не місце. Я не вимагаю таланту, я сам не талановитий, але кожен повинен старатися. Наступне засідання кафедри призначаю через тиждень. До цього терміну кожен викладач повинен подати індивідуальний план. По кафедрі пройшов гул. — Ми вже здавали індивідуальні плани, — підвівшися, сказав Терновський. — Я їх вивчив, і вони мене не влаштовують. Не досить конкретні. В новому плані треба буде вказати точні терміни початку й кінця кожного етапу, обсяги статей, передбачених для публікації, а також назви книжок, журналів і дисертацій, які будуть опрацьовані. Гул посилився. — Планування з точністю до дня в науковій роботі неможливе, — сказав Терновський. — Сидітимете ночами. Твердий план дисциплінує, а дисципліни нам усім не вистачає. Я не схильний задарма одержувати зарплату і від вас також вимагатиму максимальної віддачі. Підвівся Семен Петрович Співак: — Я вас не розумію, товаришу професор. Ви гадаєте, що ми тут працюємо не з повною віддачею? — З повною, але недостатньою, — відповів Флягін. Співак сів, обурений, на свій «електричний стілець». Різні форми обурення відбилися на обличчях присутніх. — Я бачу, ви незадоволені, — сказав Флягін, усміхнувшись (крізь його єзуїтську посмішку раптом проглянуло щось людське). — Я сам на вашому місці був би незадоволений, але виходу у вас немає. На наступному засіданні кафедри ми поговоримо про все детально, а поки що мені треба з вами познайомитись. Будь ласка, в порядку природної черги, від дверей сюди, називайте ім’я, по батькові, прізвище, вчений ступінь і звання, конкретну галузь, у якій працюєте. Я це все запишу і до наступного разу постараюся запам’ятати. Викладачі по черзі вставали й повідомляли про себе відомості. Всі були серйозні і якісь скорботні (навіть Льова Маркін). Флягін ретельно записував, низько схилившись над столом, майже торкаючись паперу дзьобоподібним носом. Паша Рубакін, звичайно, вирішив зоригінальничати, побудував свій виступ у формі театралізованої анкети. Запитання промовлялося одним замогильним голосом, відповідь іншим, ще замогильнішим: — Ім’я? Павло. По батькові? Васильович. Прізвище? Рубакін. Вчений ступінь? Немає. Звання? Без звання. Посада? Асистент. Конкретна галузь? Теорія пізнання. Флягін глянув на Пашу, відірвав ніс від паперу і поставив додаткове запитання: — Освіта? — Мехмат, — відповів Паша. — Теорію пізнання відставити, — спокійно мовив Флягін. — До індивідуального плану внести тему, що відповідає спеціальності. Дійшла черга й до мене. Я встала й відтарабанила: — Асташова Ніна Гнатівна, кандидат технічних наук, доцент, доцент, стохастичне програмування. Флягін знову підвів очі й запитав: — Навіщо двічі доцент? — Перший раз звання, другий раз посада, яку займаю. — Дуже правильно, — схвалив Флягін і знову пірнув у записування. — Раджу й іншим товаришам бути такими ж лаконічними. Я сіла й кипіла від досади: мене похвалив Флягін! В заключній промові наш новий завідуючий виклав своє кредо: — Товариші, я зрозумів, що спрацюватися нам буде нелегко. Ви звикли до традиційної викладацької вільності? знати лише свої обов’язкові аудиторні години, а решту часу витрачати як заманеться. Дозвольте вам нагадати, що робочий день викладача за існуючими нормами складає шість годин аудиторного та іншого навчального навантаження плюс час, потрібний на підготовку до занять, наукову роботу й інші види діяльності. Все це в теорії збільшує робочий день до восьми годин, але фактично не можна все це зробити менш ніж за десять. Від вас я вимагатиму десяти-годинного робочого дня. Формально я на це не маю права, я це висловлюю як тверде побажання. Але шість обов’язкових годин ви повинні проводити тут, в інституті, в аудиторіях або на своїх робочих місцях. Встала Елла Денисова: — Що значить на своїх робочих місцях? Робочих місць як таких у нас немає. Приміщення тісне, столів менше, ніж людей. Флягін замислився й, помовчавши, сказав: — Це ми уточнимо. Можливо, я не наполягатиму на буквальному розумінні терміна «робоче місце». Важливо, щоб викладач був тут, в інституті, в межах досяжності, і в будь-яку хвилину міг бути викликаний. Вам, Лідіє Михайлівно, треба забезпечити, щоб на кожного викладача був складений графік присутності і заведена персональна табличка. Кожен повинен завести зошит обліку робочого часу, якщо хочете, щоденник. Я сам уже багато років веду такий щоденник, і, запевняю вас, це дуже корисно. Кожен лектор повинен, крім того, вести зошит відвідувань занять у своїх асистентів, детально протоколювати свої спостереження… І нарешті останнє: я виявив, що викладачі нерідко запізнюються на заняття на дві, три, навіть на п’ять хвилин. Це абсолютно неприпустимо, особливо враховуючи втрати часу, пов’язані з відомими вам обставинами. Картопля — справа державна, а розхлябаність викладачів — аж ніяк ні. За дві хвилини до дзвінка кожний викладач повинен стояти коло дверей аудиторії і заходити в них у ту саму секунду, коли пролунає дзвоник. А тепер засідання кафедри закінчене. Прошу пробачити мені — йду до ректорату. Флягін вийшов. Що тут почалося! Загули, забурчали, закричали. — Нечувано! — сказав Терновський, струшуючи крейду зі свого рукава. — Жандарм, та й годі! — Товариші, а він, часом, не псих? — запитала Стелла Полякова. — Тварюка він, а не псих! — загорлав Співак. — Так, мабуть, ви маєте рацію. Тварюка, — погодився Радій Юр’єв. Всі засміялися, так це було на нього не схоже. — Я людина м’яка, — вів далі Радій. — У дитинстві я був вундеркіндом. Коли потрапив в армію і мене лаяли матом, я не розумів, що це значить. Але, знаєте, в даному випадку… — Охоче б вилаялись? — підказала Елла. — Саме так. Льова Маркін продекламував співуче: — «Витерпів стільки російський народ, — витерпів ще і дорогу залізну, витерпить все, що господь не пошле…» — Досить цитат! — крикнула я і одразу пошкодувала за свою різкість: Льова хворобливо скривився (тисячу разів даю собі слово бути з ним м’якшою і не витримую). Паша Рубакін сказав: — Ні, знаєте, він не такий уже й поганий. Мені подобається його фанатизм. Історію взагалі роблять фанатики: Жанна д’Арк, Савонарола… — Нехай би він робив історію де-небудь в іншому місці, — буркотливо сказав Терновський. — Якщо цей Савонарола прив’яже мене мотузкою до робочого місця, — мовила Елла Денисова, — я на зло йому погано працюватиму. Рабовласницький лад занепав через низьку продуктивність праці. — Цьому типу рішуче однаково, яка в нас буде продуктивність праці, — сказав Співак. — Аби сиділи задом на своїй точці. Одне слово, новий завідуючий був прийнятий кафедрою в штики (особиста думка Паші Рубакіна не береться до уваги, та він і сам на ній не дуже наполягав). Конкретні заходи почалися другого дня. Лідія Михайлівна вивісила наказ (дацзибао — назвав його Маркін), яким наказувалося кожному викладачеві завести зошит обліку часу (запропонованою формою). На столах були встановлені таблички (типу ресторанних «стіл зайнятий») з прізвищами викладачів і позначенням годин присутності. Оглядали ми ці таблички з острахом, як дика тварина оглядає пастку. На колишній стіл Емема також була поставлена табличка «Флягін Віктор Андрійович» з більш широкими, ніж у інших, годинами присутності. Особливо нас обурило зникнення голови витязя, яка стала за довгі роки ніби емблемою кафедри… — Наказали викинути, — виправдувалася Лідія Михайлівна, — я занесла додому як пам’ять… Отак і почалося наше нове життя «столозобов’язаних». Шуміти на кафедрі було заборонено, сміятися нам і самим не хотілося. Методичні розмови виносилися в коридор (з обов’язковим записом у щоденнику, скільки часу на них витрачено). Двієчники й дипломники більше на кафедру не допускалися, їх також приймали в коридорі на випадкових лавках, викинутих з аудиторій як непотріб. Мигтіли й галасували студенти, і тут-таки на рівні їхніх ліктів і стегон ішла переекзаменовка, консультація… Інколи вдавалося зайняти порожню аудиторію, звідки будь-якої хвилини могли вигнати (в інституті з аудиторіями було погано). Зате на кафедрі панувала священна тиша, яка порушувалася лише тоді, коли Флягін куди-небудь виходив (тут ми вже давали собі волю!). Відкрито проти нових порядків («Аракчеєвські казарми!») виступив Семен Петрович Співак із притаманним йому темпераментом. Йому Флягін незворушно відповів: — Не будемо гаяти часу. На черговому засіданні вам буде надане слово. Одне слово, на кафедрі стало тихо, мертво й безплідно. Геть зник сміх. Раніше, коли ми жартували, галасували, так би мовити, базікали, і жити було легше, й працювати. Все частіше я згадувала міркування Емема про творчу силу сміху… Треба віддати Флягіну належне: він не тільки з інших вимагав, але і з себе. Довгими годинами сидів за своїм столом з розгорнутими книжкою і конспектом, низько схилившись, ніби викльовуючи зі сторінок знання, — читав і строчив, читав і строчив. Очевидно, великих здібностей він не мав, але працелюбність його була нечувана («працездатність», як сказав Льова Маркін). Будь-яка книга, за яку брався наш шеф, вивчалася ним завжди досконало, всі докази перевірялися до знака і відтворювалися в конспекті. Читав він дуже повільно, сторінок по вісім-десять на день, але читав доскіпливо. Святом для нього було знайти в книжці помилку… — Науковий трупоїд, — відгукувався про нього Радій Юр’єв. Жінки ремствували більше, ніж інші. Бувало, вони встигали в перервах між заняттями забігти до магазину, до перукарні; тепер це було виключено: відсиджуй. Чергового засідання кафедри чекали з нетерпінням: всім хотілося виговоритися. Почалося воно з обговорення щоденників. Флягін знову поклав перед собою годинника й сказав: — Часу на те, щоб прочитати всі щоденники, у нас не вистачить. Я вивчатиму їх поступово. А зараз ми застосуємо метод вибіркового контролю. Леве Михайловичу, — звернувся він до Маркіна, — вам надається слово для зачитання щоденника. Маркін встав, смертельно серйозний, і почав: — «10 лютого. 9.00–10.50 — заняття згідно розкладу. 11.00–12.15 — думав над доведенням теореми 1. 12.15–14.00 — вивчав § 10 глави III книги В. Болтянського «Математичні методи оптимального управління». В доведенні леми заплутався. 14.00–14.10 — ішов у їдальню. 14.10–14.50 — Обідав. Водночас розмірковував про незрозуміле доведення…» — Зупиніться, — сказав Флягін. — Якщо ви поставили собі за мету висміяти моє розпорядження, то цієї мети ви не досягли. Я знав, що зустріну тут опозицію. Люди взагалі чинять опір будь-якій спробі їх дисциплінувати. Ваш прийом — доведення до абсурду — тут недоречний. Кожному зрозуміло, що записувати в таких подробицях щоденно ви не будете, та я від вас цього й не вимагаю. — А що ж ви вимагаєте? — кинулась Елла. — Звіту про витрачений робочий час, саме робочий. Умивання, їжа і відвідування місць загального користування сюди не входять. Леве Михайловичу, замість того, щоб висміювати мої розпорядження, краще спробуйте знайти в них здорове зерно. Він знову підвів необскубану голову і всміхнувся. І знову в цій усмішці промайнуло щось людське… «Біс його знає, що таке, — подумала я, — нема чого придивлятися до його посмішки». В тому, що ми з Флягіним вороги, я ні на хвилину не сумнівалася. Все волосся на мені ставало сторч, як на кішці при зустрічі з собакою. Були прочитані ще два-три уривки з щоденників. Флягін уважно слухав, вносив поправки, робив зауваження. Цікаво, що кожного з викладачів він уже твердо знав на ім’я, по батькові і, звертаючись до них, жодного разу не помилився. — А тепер перейдемо до поточних справ. Хто хоче висловитися? Пускаючи пару з ніздрів, підвівся Співак: — Будемо говорити відверто. Я обурений тими методами адміністрування, які намагається запровадити професор Флягін. Наша кафедра — сформований, зі своїми традиціями організм. Загалом ми непогані спеціалісти, свою викладацьку справу знаємо. Погроза й окрик не кращий засіб виховання. Лекцій професора Флягіна я поки що не слухав, але переконаний, що вони погані. Лектор перш за все повинен захопити студентів, повести аудиторію за собою. А кого й куди може повести за собою професор Флягін? Тягти й не пускати — ось його девіз. А навіщо — він і сам не знає. Флягін зблід. — Навіщо, я знаю, — тихо відповів він. — А лектор я справді поганий, ви вгадали. — Неважко було вгадати! Перш за все у вас каша в роті. Якийсь стародавній оратор, щоб поліпшити дикцію, клав до рота камінчики. Ви, мабуть, собі їх переклали. Якщо ми, що сидимо поруч, вас погано чуємо й розуміємо, то як же студенти? Чи ви навмисне з нас знущаєтесь? — Ні з кого я не знущаюся, — ще тихіше мовив Флягін (у його блідості з’явилося щось мертвотне). — Семене Петровичу, мені ясно одне: нам з вами спрацюватися буде важко. Може, ви подасте заяву про звільнення? Всі заніміли. Співак на секунду сторопів, але одразу ж опам’ятався й закричав: — Подам із задоволенням! Сьогодні ж подам! Викладачі зашуміли. Встав наш завлаб Петро Гаврилович, схожий на великого, добродушного, але розгніваного пса: — Як парторг заперечую! Ви тут, Вікторе Андрійовичу, занадто вже розійшлися! Кадрами, кадрами розкидаєтесь, і якими! Семен Петрович — один з найкращих лекторів, гордість інституту! Ви студентів запитайте, що таке Співак! — Та я що, — сказав Флягін, — я на своєму не наполягаю. Якщо хочете, я ладен вибачитися. Якась дивна простодушність була в його манері. Цілковита відсутність самолюбства. — Не треба мені ваших вибачень! — загорлав Співак. — Нехай вибачиться! — сказав Петро Гаврилович. — До дідька! — крикнув Співак, вийшов і хряпнув дверима. Кафедра ще деякий час гула. Коли шум затих, Флягін подивився на годинника й запитав: — Хто ще хоче висловитися? — З таким самим результатом? — в’їдливо спитав Маркін. — Боюся, що ви залишитесь без співробітників. — Адже я сказав, що ладен вибачитися. У випадку з Семеном Петровичем я був не правий. Я піднесла руку. — Можна мені? — Прошу, Ніно Гнатівно. — Я також належу до тих, хто проти дріб’язкового опікування. Безумовно, дисципліна важлива, та важливіше від дисципліни дух колективу. Це добре розумів Антон Семенович Макаренко, виховуючи малолітніх злочинців. Цього не розуміє професор Флягін, який береться виховувати педагогів. Кожен вихователь повинен враховувати, з яким колективом він має справу. І ні в якому випадку не можн'і ображати людей. Якщо ви сподіваєтеся, що я також подам заяву про звільнення, то марно. Вам доведеться самому мене звільнити. Я сіла. Флягін сидів, опустивши голову. Раптом він нею струснув, ніби проганяючи сумніви, й запитав: — Хто ще хоче висловитися? Ніхто не хотів. — Якщо бажаючих немає, засідання кафедри вважаю закритим, — сказав Флягін і вийшов. Отже, війна була оголошена. Залишалося чекати подальших подій. Семен Петрович того дня написав заяву про звільнення, але ми вмовили його не подавати. Хтозна-як може обернутися справа. Піде Флягін, або його не затвердять. Поки що конкурсу він не проходив (якісь формальності цьому заважали). І що, врешті-решт, важливіше: один самодур чи колектив, у якому ти працював багато років? Семен Петрович незадоволено погодився, що колектив важливіший, і заяву порвав. Настало тимчасове затишшя. Флягін зменшив прудкості в своїх починаннях, ніби щось обмірковував, нижче схиляв голову над столом, рідше подавав голос. На кафедрі було невесело… У мене з ним з першого дня склалися стосунки найогидніші. Ні я, ні він цього не приховували. Буває антипатія фізіологічна — саме таку я відчувала до Віктора Андрійовича. Навіть просто перебувати з ним в одній кімнаті мені вже було нестерпно. Особливо це посилилося після того, як Флягін добрався до моєї «комісії по спадщині». Вивчаючи зі старанністю, гідною кращого застосування, протоколи засідань кафедри, він вичитав там, що я очолюю цю комісію, і одразу почав вимагати від мене звіт. Я стояла біля його столу. — Сідайте, — з гречністю вовкулаки сказав Флягін. — Нічого, я постою. Тоді він також підвівся. — Доповідайте про стан справ з науковою спадщиною, — сказав він ніби з кашею в роті. Коротко і навмисне повільно я повідомила про стан справ: рукописи майже всі прочитані, приведені до ладу. — Скільки треба часу на те, щоб закінчити цю роботу? — Тижнів зо два. — Тижнів зо два — це не термін. — Два тижні. — Добре. Через два тижні ми вас заслухаємо на кафедрі. Він щось заніс до записника, який близько й сліпо підніс до очей. Отже, настав час звітувати… Але ж не могла я на засіданні кафедри під головуванням Флягіна, з його бридкою посмішкою, сказати правду — що ніякої наукової спадщини не виявилося! Е, ні. Довелося мені поквапом закінчувати свій «виріб». Я просиділа над ним кілька ночей і два-три вихідні. Вийшло не так уже й погано. Нормальна наукова робота, може, навіть з ідеєю. Можна повірити, що його. Я переписала її в старомодній манері Емема (це ще й тому було зручно, що сторінок виявилося приблизно в чотири рази більше), передрукувала на машинці, вписала формули. Приєднала до цього раніше відібрані і підготовлені матеріали. Ну що ж, з цим врешті-решт можна було й виступити… Хвилювалася я перед доповіддю надмірно. Втім, це не завадило мені збешкетувати — зняти з руки годинник, зі стуком покласти його на стіл і сказати: «Не будемо гаяти час». Почулося хихикання. Я доповідала коротко, по можливості чітко. Мене здивував Флягін. Виявляється, готуючись до цього засідання, він не полінувався вивчити всі (принаймні головні) завалішинські праці. Це видно було з його запитань. Якщо взяти до уваги його черепашачий темп, це був один з гераклових подвигів. — Дайте-но сюди, — сказав він мені, коли я закінчила. Я подала йому всі три рукописи. Перший — справжній емемівський, який я спробувала освіжити, перейшовши до нових позначок. Другий — підредаговані записи Миколи Миколайовича про вищу освіту. Нарешті третій — мій «виріб»… Флягін поринув у них старанно й низько. Згорбленість постави підкреслювала старанність. Дивно, але іншими позначками обдурити його не пощастило. Він сказав: — Нічого нового. Опубліковано в такому-то році, в такому-то журналі. Інтересу не являє. — Але ж у цьому новому варіанті розглянуто більш загальний випадок, не за таких жорстких обмежень… — Інтересу не становить, — повторив він. Власне, він мав рацію, але ненависний мені до того, що це мене засліплювало. — Пропоную включити статтю до посмертного збірника, — вперто сказала я. — Всі ми смертні, — додала я з дурнуватою багатозначністю. Він підвів на мене невиразні сіро-блакитні очі й посміхнувся: — Не заперечую. Можете включити під цим приводом. Нотатки про вищу освіту він читав, мабуть, з півгодини, а я тим часом шаленіла. Лице в нього було як у людини, яка жує лимон. — Не піде, — сказав він, закінчивши читання. Чи треба було наполягати? Адже, врешті-решт, Емем і сам не вважав ці записи до кінця продуманими… Флягін узявся за третій рукопис. Я так і чула загодя його кислий голос: «Не піде»… Дивно, але він цього не сказав. — Ви не будете заперечувати, — спитав він, — якщо я візьму цю роботу додому й детально з нею ознайомлюся? — Звичайно, ні. За тиждень він приніс роботу й коротко повідомив: — Все гаразд. Можна публікувати. Звичайно, треба переписати все це в сучасній, матричній формі. Оце так так! А я стільки сил витратила саме на протилежне! Я розгнівалася й сказала: — Мені здається, праці покійного Миколи Миколайовича Завалішина не потребують редагування. Вони широко відомі як у нас, так і за кордоном. Жодна з них не написана в матричній формі. — Так, мабуть, ви маєте рацію, — погодився Флягін, почухуючи мізинцем свого гострого носа. І мізинець, і ніс були мені особливо гидкі. Але, так чи інак, справа закінчилася на мою користь. Я одержала маленьку, але все-таки перемогу. Це мене підбадьорило, і я почала грубіянити. Сумно зізнатися, але в нашій хронічній сварці з Флягіним справедливість далеко не завжди була на моєму боці. Він також терпіти мене не міг, як і я його, але виявляв це стриманіше. Якось він прийшов до мене на екзамен. Відповідав мені студент, якого я добре знала по вправах протягом року. Не блискучий, але старанний, тугодум, до того ж з легким дефектом мови. Флягін підсів за мій стіл. Повільність студента його дратувала і моє терпіння також. Раптом він поставив студентові якесь запитання — швидко, неприємно й незрозуміло. Студент нічого не зрозумів, дивився на нього, як миша на удава. — Будьте ласкаві, Вікторе Андрійовичу, — сказала я, — повторіть запитання, і якомога чіткіше. Мої студенти звикли до чіткої мови, тим паче на екзамені. Флягін подивився на мене з відразою і повторив своє запитання мало не по складах. Студент, приголомшений, барився з відповіддю. Запитання було якесь не по-людському хитромудре. Якби його задали мені, мені б також важко було відповісти… — Двійка, — швидко сказав Флягін. — Кому? — запитала я. — Звичайно, йому. — Давайте вийдемо в коридор, — запропонувала я. Ми вийшли. У мене стукотіло в вухах. — Чи думаєте ви, Вікторе Андрійовичу, що я свого предмета не знаю? — Ні, не думаю. Ви знаєте, а цей студент, звичайно, не знає. — Так ось я також не можу відповісти на те питання, яке ви йому поставили. Крім того, що складне, це питання було ще й погано сформульоване, навмисне щоб заплутати. Можете ставити мені двійку, можете взагалі мене звільнити, та поки я читаю цей курс, на екзамені господарюю я, а не ви. А вас я прошу не втручатися в хід екзамену, не ставити запитань. Можете бути присутні, але не більше. Рішуче ця людина — загадка. Він нічого не сказав, повернувся й пішов. Я повернулася до аудиторії, поставила студенту четвірку і далі продовжувала екзамен. Елла Денисова, яка допомагала мені, була здивована моїм виглядом: — Що з вами, Ніно Гнатівно? Ви бліді, як сама смерть. (Елла інколи полюбляє пишномовні вислови). — Нічого, — сказала я, — просто полаялася з Флягіним. — Так я й знала! От паразит! «Паразит» і «сама смерть» в такій безпосередній близькості мене потішили… А з Флягіним у нас якось усе пішло шкереберть, інколи навіть за межі пристойності. Розмовляти одне з одним ми перестали. Якщо йому треба було передати мені якесь доручення, він звертався до мене не прямо, а через Лідію Михайлівну. Кликав її до себе й казав: — Будь ласка, скажіть Ніні Гнатівні, що їй треба зробити те і те. Він сидів від мене за якихось два метри. Не дивлячись на нього, звертаючись тільки до Лідії Михайлівни, я відповідала що-небудь на зразок: — Лідіє Михайлівно, я чудово чула те, що сказав Віктор Андрійович. Прошу, передайте йому, що те і те я виконати відмовляюся з такої й такої причини. Або ж (варіант): — …що його розпорядження буде виконане. І сміх і гріх. Щось ніби з дитячого садка. Навіть Льова Маркін, який завжди мене підтримував, у такій ситуації звинувачував не Флягіна, а мене: — Вам, як кажуть, попала віжка під хвіст. Добром це не закінчиться. Що так, то так… А поки що постійна опозиція Флягіну була погана тим, що позбавляла мене самостійності. Раніш у мене була своя позиція — вона зникла. Я ніби втратила себе, перетворилася просто в «анти-Флягіна». Він був вимогливий до студентів до жорстокості. Я стала поблажлива до м’якотілості… Якось мені складала екзамен студентка Величко, старанна, проте недалека. Така собі гарненька блондинка, волосся по плечах, може, занадто висока (втім, тепер це звичайне). Взяла білет, сіла за найдальший стіл, почала готуватися. Очевидно, знала поганенько, була бліда, витирала хусточкою лоб і щоки. Довго готувалася, потім на мою вимогу сіла поруч, почала відповідати. Після кожного питання здригалася, як ляклива конячка: «Можна, я подумаю?» — ворушила беззвучно губами, пригадавши, відповідала точно по книзі, але без розуміння. Коли мені так відповідають, на мене нападає жах: який величезний труд витрачено марно… В чомусь, мабуть, винні і ми, викладачі: не вміємо навчити думати… Так сиділи ми і катувалися обидві, і раптом вона сказала: — Ніно Гнатівно, поставте мені двійку, я сьогодні не можу відповідати. І справді бліда вона була, «як сама смерть», за Еллою Денисовою. — Що з вами? Ви хворі? — Ні… Але мені час годувати дитину… Розумієте, молоко… О, я це добре розумію. По собі знаю, як важко матері, що годує, чекати, чекати годинами і знати, що десь там твій маленький також чекає, плаче… — Чому ж ви раніше не сказали? Ідіть годуйте. Ви підготувалися добре. Дайте заліковку… Сама не розумію, як це вийшло, але рука сама вивела «відмінно»… Вона була здивована, очам не вірила. — Ідіть годуйте… Вперше в житті я поставила п’ятірку за відповідь, красна ціна якій трійка. Ось тобі й висока принциповість, за яку мене завжди вихваляє Співак… А все Флягін, дідько б його забрав!  

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка